Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 5-381кс15 : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 24.05.2016. Забезпечено надання загального доступу: 25.05.2016.

Номер судового провадження: не визначено
Номер кримінального провадження в ЄРДР: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		  
		П О С Т А Н О В А
		 ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		21 квітня 2016 року                                   м. Київ
		 
		Судова палата у кримінальних справах
		Верховного Суду України у складі: 
		головуючого    судді-доповідача ОСОБА_15.,
		 
		суддів:                     ОСОБА_16., ОСОБА_17., ОСОБА_18., ОСОБА_19., ОСОБА_20., ОСОБА_21., ОСОБА_22.,                ОСОБА_23., ОСОБА_24.,
		 
		при секретарях:            ОСОБА_25, ОСОБА_26
		 
		за участю:                  прокурора Управління підтримання державного обвинувачення у суді Генеральної прокуратури України ОСОБА_27.,
		                                                              
		захисника ОСОБА_4,                          
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявами заступника Генерального прокурора України та захисника              ОСОБА_4 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 1 жовтня                 2015 року щодо ОСОБА_5 з підстави, передбаченої             пунктом 2 статті 445 КПК України,                                                                       
		 
		у с т а н о в и л а: 
		Вироком Вінницького міського суду Вінницької області                     від 26 грудня 2014 року засуджено 
		ОСОБА_5, 
		ІНФОРМАЦІЯ_1, неодноразово судимого, останній раз вироком Лугинського районного суду Житомирської області від 18 грудня        2012 року за частиною другою статті          309 КК на п'ять років позбавлення волі зі звільненням на підставі статей 75, 76 КК від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком три роки,
		 
		за частиною третьою статті 185 Кримінального кодексу України (далі - КК) на п'ять років позбавлення волі, а на підставі статті 71 КК призначено остаточне покарання шість років позбавлення волі.
		Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 5 березня    2015 року вирок залишено без зміни. 
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 1 жовтня 2015 року вищевказані судові рішення залишено без зміни. 
		ОСОБА_5 визнано винуватим у тому, що він 14 квітня          2014 року о 4 год. з метою вчинення крадіжки майна проник у гараж домогосподарства на АДРЕСА_1, звідки таємно викрав майно ОСОБА_6 на загальну суму 11 700 грн, яким розпорядився на власний розсуд. 
		До Верховного Суду України із заявами в порядку глави 33 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) звернулися заступник Генерального прокурора України та захисник засудженого, в яких порушують питання про перегляд судових рішень щодо ОСОБА_5 на підставі, передбаченій пунктом 2 статті 445 КПК, з огляду на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права, передбачених частиною другою статті 54, частиною четвертою статті 213, частиною другою статті 87, частиною першою статті 412 цього Кодексу, щодо порядку відмови підозрюваного, обвинуваченого від захисника при проведенні слідчих дій, оцінки отриманих з порушенням права на захист доказів та наслідків такого порушення. А саме, вказують на безпідставність невизнання судами порушенням права на захист прийняття органами досудового розслідування відмови ОСОБА_5 від захисника за його відсутності. Свої твердження аргументують тим, що отриманий доказ, зокрема дані слідчого експерименту із ОСОБА_5 після його відмови, усупереч вимогам частини другої статті 54 КПК, від захисника без участі останнього та без повідомлення, згідно із частиною четвертою статті 213 КПК, про затримання ОСОБА_5 уповноваженого законом органу на надання безоплатної правової допомоги, належить визнати недопустимим, що відповідає змісту частини другої статті 87 цього Кодексу. Вважають, що таке порушення права на захист, відповідно до частини першої статті 412 КПК, є істотним та підставою для скасування судових рішень. 
		Додатково захисник у своїй заяві посилається на неоднакове застосування касаційним судом норм, передбачених пунктом 3 частини другої статті 52, частиною другою статті 419, пунктом 1 частини першої статті 438 КПК. Зокрема, вказує на те, що на досудовому слідстві, маючи інформацію про психічні вади у ОСОБА_5 у виді розладу психіки внаслідок вживання опіоїдів, сторона обвинувачення, всупереч вимогам пункту 3 частини другої статті 52 цього Кодексу, не призначила йому захисника, а суд не забезпечив його участь у підготовчому засіданні. В подальшому суди всіх інстанцій не дали належної оцінки цьому факту, безпідставно не визнали порушенням права обвинуваченого на захист і при цьому належним чином не мотивували, з яких підстав вони дійшли висновку, що за наявності виявленого у ОСОБА_5 захворювання він міг самостійно реалізувати своє право на захист.
		На підтвердження доводів заяв захисник та заступник Генерального прокурора України долучають копії наступних судових рішень. 
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 жовтня 2015 року щодо ОСОБА_7 та ОСОБА_8 у зв'язку з порушенням вимог частини другої статті 54 КПК апеляційним судом, який за відсутності самих захисників прийняв відмову обвинувачених від них і провів апеляційний розгляд, скасовано вирок суду цієї інстанції й призначено новий розгляд. 
		З аналогічних підстав ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 листопада 2015 року щодо ОСОБА_9 та ОСОБА_10 скасовано вирок апеляційного суду та призначено новий розгляд в суді апеляційної інстанції.  
		В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2014 року щодо             ОСОБА_11 і ОСОБА_12 констатовано порушення права ОСОБА_11 на захист з огляду на те, що відмова його, як підозрюваного, на досудовому слідстві від захисника відбувалася за відсутності останнього. Водночас ухвалу апеляційного суду скасовано і призначено новий розгляд в суді апеляційної інстанції у зв'язку із порушенням вимог статті 419 КПК, оскільки апеляційна інстанція при перегляді кримінального провадження доводи засудженого ОСОБА_11 про зазначене порушення права на захист належним чином не перевірила та не з'ясувала, чи було обвинуваченому реально забезпечено доступ до захисника на досудовому слідстві та чи не була його відмова вимушеною. 
		Як на приклад неоднакового застосування касаційним судом зазначених норм права суб'єкти звернення посилаються й на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2015 року щодо ОСОБА_13, якою скасовано вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду, оскільки колегія суддів дійшла висновку, що окремі докази у цьому кримінальному провадженні зібрані з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та, згідно зі статтею 86 КПК, не могли бути покладені в основу обвинувального вироку, оскільки під час огляду місця події особистий обшук ОСОБА_13 проведено до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань            (далі - ЄРДР). При цьому подібність даного рішення з оскаржуваним, на думку захисника та прокурора, полягає у констатації касаційним судом порушень вимог частини четвертої статті 208, частини четвертої           статті 213 КПК щодо роз'яснення затриманому права мати захисника, а також неповідомлення органу з надання безоплатної правової допомоги про затримання. 
		В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2015 року щодо ОСОБА_14 касаційним судом визнано недопустимими доказами й такими, що підлягають виключенню із судових рішень на підставі вимог частини другої статті 87 КПК, дані протоколу слідчого експерименту, який за умови обов'язкової, відповідно до частини першої статті 52 КПК, участі захисника у зв'язку із тяжкістю інкримінованого злочину (частина перша статті 115 КК) був проведений за відсутності останнього, а також висновку додаткової судово-медичної експертизи, як такого, що ґрунтується на даних цього експерименту. 
		Крім того, на підтвердження неоднакового застосування касаційним судом норми, передбаченої частиною другою статті                 419 КПК, захисник долучив копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня           2014 року щодо ОСОБА_5, якою скасовано рішення апеляційного суду та призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції з огляду на недотримання ним вимог статті 419 КПК й відсутність належної аргументації підстав, з яких визнані необґрунтованими доводи апеляційної скарги про безпідставність прийняття судом відмови від захисника, хоча через наявні в обвинуваченого захворювання участь захисника у кримінальному провадженні, на думку автора апеляції, була обов'язковою.
		Заявники просять рішення судів усіх інстанції щодо ОСОБА_5 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 
		Заслухавши суддю-доповідача, прокурора, яка підтримала заяву заступника Генерального прокурора України в повному обсязі та частково заяву захисника ОСОБА_4, який підтримав обидві заяви, перевіривши матеріали кримінального провадження та матеріали, додані до заяв, обговоривши зазначені в них доводи, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України (далі - Суд) дійшла висновку про таке.
		 
		1. Справа про перегляд судових рішень щодо ОСОБА_5 допущена до провадження Суду за заявами заступника Генерального прокурора України та захисника ОСОБА_4, які посилаються на положення пункту 2 статті 445 КПК.
		2. У своїй заяві захисник ОСОБА_4, крім аналогічних із заявою заступника Генерального прокурора України доводів, вказує на неоднакове застосування касаційним судом норм, передбачених  пунктом 3 частини другої статті 52 КПК щодо непризначення           ОСОБА_5 захисника за наявності обставин його обов'язкової участі з огляду на психічні вади підозрюваного, та частини другої                       статті 419 цього Кодексу щодо змісту мотивувальної частини апеляційної ухвали. 
		З питанням про неоднакове застосування судом касаційної інстанції  частини другої статті 52 КПК захисник попередньо вже звертався до Суду і ухвалою судді від 18 січня 2016 року йому надано строк для  усунення недоліків, які полягали у недоданні ним належних копій рішень, які б свідчили про неоднакове застосування зазначеної норми закону судом касаційної інстанції. 
		Цієї вимоги захисник не виконав,  порівнюваних судових рішень, які б демонстрували інше, відмінне від оскаржуваного рішення застосування частини другої статті 52 КПК не надав. Зазначене  унеможливлює перегляд судових рішень щодо ОСОБА_5 у цій частині.
		3. Також не становить предмет перегляду й заява захисника в частині тверджень про неоднакове застосування касаційним судом норми, передбаченої частиною другою статті 419 КПК, на підтвердження чого він долучив копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2014 року щодо ОСОБА_5. 
		Так, стаття 419 КПК визначає вимоги до змісту ухвали суду апеляційної інстанції. Вказані положення цієї статті є законодавчими орієнтирами відповідності судових рішень вимогам законності, обґрунтованості і вмотивованості та передбачають певний ступінь дискреційності (застосування наданих в межах закону повноважень на власний розсуд) щодо способу викладу мотивів прийнятого рішення. При цьому дискреційність цих положень КПК не суперечить процесуальній формі та не применшує гарантій справедливості кримінального процесу, а є лише засобом індивідуалізації судового рішення в кожному конкретному кримінальному провадженні. Враховуючи наведене, порівняння норми, передбаченої частиною другою статті 419 цього Кодексу, не убачається можливим, виходячи з юридичної природи цих положень, які є лише уніфікованими приписами змісту ухвали апеляційного суду, а не категоричним трафаретом такого рішення.
		4. Вирішуючи питання про наявність підстав для розгляду заяви заступника Генерального прокурора України та заяви захисника в частині неоднакового застосування норм права, передбачених частиною другою статті 54, частиною четвертою статті 213, частиною другою статті 87, частиною першою статті 412 КПК, Суд зважає на таке. 
		Як неодноразово звертав увагу Суд у своїх рішеннях, факт неоднакового застосування норм права судом касаційної інстанції повинен мати певний зовнішній прояв і знаходити відображення в процесуальному рішенні або ж презюмуватись як такий.
		Хоча в оспорюваному рішенні немає конкретної правової позиції касаційного суду щодо застосування положень частини другої            статті 54, частини другої статті 87 КПК, якими регулюються право підозрюваного (обвинуваченого) на захист та питання допустимості доказів у зв'язку з порушенням цього права, однак з урахуванням доводів касаційної скарги захисника про порушення зазначених положень закону констатація у судовому рішенні відсутності порушення права ОСОБА_5 на захист є одночасно і  висновком касаційної інстанції  про дотримання органами досудового розслідування та судами нижчого рівня цих норм закону, а відтак і про відсутність необхідності обов'язкової присутності захисника у разі відмови підозрюваного від його участі та допустимість доказів, отриманих без участі захисника. 
		Натомість ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 жовтня 2015 року щодо ОСОБА_7 та ОСОБА_8 і від 10 листопада 2015 року щодо ОСОБА_9 та ОСОБА_10 вироки апеляційних судів скасовано й призначено нові розгляди в судах апеляційної інстанції з мотивів порушення цими судами вимог частини другої статті 54 КПК. А саме, касаційним судом у вказаних судових рішеннях констатовано, що прийняття апеляційним судом відмови обвинувачених від захисника за відсутності останнього та проведення апеляційного розгляду за таких обставин є порушенням права на захист і суперечить зазначеним вимогам закону.
		З урахуванням того, що в оскаржуваному рішенні касаційний суд на відміну від вищезазначених погодився із висновками попередніх судових інстанцій про дотримання права ОСОБА_5 на захист, ці рішення слід визнати порівнюваними прикладами щодо застосування даної норми кримінального процесуального права, з огляду на що заяви в цій частині оголошуються прийнятними.
		5. Що ж стосується  решти судових рішень, наданих заявниками для порівняння, вони не демонструють різного застосування вказаних норм. 
		Зокрема, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2015 року щодо ОСОБА_13 хоча і визнано порушення вимог частини четвертої статті 208, частини четвертої статті 213 КПК щодо роз'яснення затриманому права мати захисника, а також неповідомлення органу з надання безоплатної правової допомоги про затримання, проте вирок місцевого суду та ухвалу апеляційної інстанції скасовано у зв'язку із тим, що окремі докази у цьому кримінальному провадженні зібрані з істотним порушенням вимог КПК, які, згідно зі статтею 86 цього Кодексу, не могли бути покладені в основу обвинувального вироку, оскільки під час огляду місця події особистий обшук ОСОБА_13 проведено до внесення відомостей до ЄРДР. 
		За змістом ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2014 року щодо ОСОБА_11 і ОСОБА_12 констатовано порушення права одного із засуджених на захист з огляду на його відмову від захисника під час досудового розслідування за відсутності останнього. Водночас причиною скасування рішення апеляційного суду стало недотримання ним вимог статті 419 КПК щодо належної перевірки доводів           ОСОБА_11 про  зазначене порушення права на захист та нез'ясування, чи було обвинуваченому реально забезпечено доступ до захисника на досудовому слідстві та чи не була його відмова вимушеною. 
		Зіставлення правотлумачних висновків касаційної інстанції про застосування норми, передбаченої частиною другою статті 54 КПК, із означеною  правовою позицією касаційного суду з цього питання, висловленою в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2015 року щодо ОСОБА_14, свідчить, що остання не становить базу для порівняння з огляду на те, що касаційний суд визнав недопустимими доказами й такими, що підлягають виключенню із судових рішень на підставі частини другої статті 87 КПК дані протоколу слідчого експерименту, проведеного за відсутності захисника за умови його обов'язкової участі через тяжкість інкримінованого злочину, а також висновку додаткової судово-медичної експертизи, як такого, що ґрунтується на даних цього експерименту. В оскаржуваних судових рішеннях щодо ОСОБА_5 обов'язкової участі захисника не встановлено. 
		6. Далі Суду належить проаналізувати, чи відповідають висновки суду касаційної інстанції про відсутність порушення права на захист ОСОБА_5 положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) про дотримання умов справедливого судового розгляду та загальним засадам вітчизняного кримінального судочинства.
		7. Право на захист належить до загальновизнаних принципів міжнародного права, яке імплементоване у національне законодавство як орієнтир, що визначає умови справедливого судового розгляду.
		У частині другій статті 63 Конституції України задекларовано, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист, зміст якого становить сукупність наданих йому законом можливостей для спростування підозри, обвинувачення, пом'якшення покарання, а також захисту своїх особистих інтересів.
		Водночас декларування такого права не означає його реальне втілення в ході кримінального провадження, у зв'язку із чим важливими є законодавчі гарантії такого права. Зокрема, юридичні гарантії - це надання державою формальної (юридичної) загальнообов'язковості тим умовам, які необхідні для того, щоб кожна людина змогла скористатися своїми конституційними правами і свободами.
		З огляду на це як в конституційних положеннях у розділі VIII «Правосуддя» (пункт 6 частини другої статті 129), так і в галузевому кримінальному процесуальному законодавстві використовується поняття "забезпечення права на захист", у змісті якого законодавець визначає механізми реалізації цього права як гарантію його втілення в ході кримінального судочинства.
		8. Стосовно розглядуваної справи заявники вважають, що після затримання ОСОБА_5 органи досудового розслідування не забезпечили йому право на захист, оскільки усупереч гарантіям цього права, передбаченим у частині другій статті 54 КПК про відмову від захисника лише у його присутності, прийняли таку заяву ОСОБА_5 у відсутності захисника, а в подальшому без останнього провели слідчий експеримент, дані якого покладені в обґрунтування обвинувального вироку.
		Суд дослідив зміст статті, на яку посилаються заявники.
		Частина друга статті 54 КПК: 
		«Відмова від захисника або його заміна повинна відбуватися виключно в присутності захисника після надання можливості для конфіденційного спілкування. Така відмова або заміна фіксується у протоколі процесуальної дії».
		Водночас гарантії забезпечення права на захист не обмежуються лише нормами, про неоднакове застосування яких вказується у заявах, а мають комплексну дію у кожному конкретному кримінальному провадженні. Наведене свідчить, що для з'ясування їх точного змісту, а також для відповіді на питання про належне забезпечення гарантій права на захист у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_5 не достатньо тлумачення відокремлено лише зазначених норм, а слід здійснити системно-структурний аналіз ряду норм КПК з цього приводу. 
		9. Відповідно до пункту 13 статті 7 КПК однією із загальних засад кримінального провадження є забезпечення права на захист, складові якого визначені у статті 20 КПК, доктринальний аналіз якої свідчить, що забезпечення права на захист передбачає три форми реалізації цього права: 
		- самостійна реалізація підозрюваним, обвинуваченим, виправданим, засудженим права на захист, а саме право надавати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні;
		- користуватися правовою допомогою захисника;
		- наявність у слідчого, прокурора, слідчого судді, суду обов'язку сприяти підозрюваному, обвинуваченому, виправданому, засудженому в реалізації права на захист шляхом роз'яснення йому прав та  забезпечення права на кваліфіковану правову допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника.
		Наведене відповідає міжнародним стандартам, викладеним у частині першій статті 11 Загальної декларації прав людини, пункті «d» частини третьої статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та пункті «с» частини третьої статті 6 Конвенції.
		10. Конкретизація статусу та діяльності осіб, які у кримінальному провадженні належать до сторони захисту, міститься у параграфі 3  глави 3 КПК, граматичний аналіз та дослідження особливостей юридичної техніки яких свідчить про таке. 
		Вступні норми цього параграфу, зокрема пункт 3 частини третьої статті 42, гарантують підозрюваному, обвинуваченому право на першу вимогу мати захисника і побачення з ним до першого допиту з дотриманням умов, що забезпечують конфіденційність спілкування, а також після допиту - мати такі побачення без обмеження їх кількості й тривалості; на участь захисника у проведенні допиту та інших процесуальних дій; на відмову від захисника в будь-який момент кримінального провадження; на отримання правової допомоги захисника за рахунок держави у випадках, передбачених цим Кодексом та/або законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги, в тому числі у зв'язку із відсутністю коштів на її оплату.
		Наступними положеннями законодавець регламентує статус захисника, загальні правила його участі у кримінальному провадженні, в тому числі його обов'язки (статті 45 - 47). В подальшому визначено порядок залучення захисника шляхом його запрошення самим підозрюваним, обвинуваченим, його законним представником чи іншими особами за проханням чи згодою підозрюваного, обвинуваченого (стаття 48) або слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом для здійснення захисту за призначенням (стаття 49); вимоги щодо підтвердження повноважень захисника (стаття 50); випадки, коли участь захисника у кримінальному провадженні є обов'язковою (стаття 52).
		Так, захисник як сторона кримінального провадження набуває такого статусу в результаті процедури його залучення, а відтак реалізація права на відмову від захисника можлива лише після дотримання визначених у законі формальностей - після процедури залучення конкретного захисника-адвоката у кримінальне провадження.
		За таких обставин і враховуючи розміщення законодавцем положень про відмову і заміну захисника у статті 54 КПК - завершальних нормах аналізованого параграфу, очевидним є висновок, що відмова від захисника, зокрема на первинному етапі кримінального провадження, можлива лише після його залучення у процес самим підозрюваним чи іншими особами за його проханням чи згодою або уповноваженою службовою особою. А тому умова закону про обов'язкову присутність захисника при відмові від нього у кримінальному провадженні, у якому його участь не обов'язкова, не стосується випадків, коли попередньо до провадження захисник ще не залучався.
		На користь цього свідчать і юридичні конструкції, використані законодавцем у згаданих вище нормах параграфу 3 глави 3 КПК. А саме, у нормах статей 42, 45 - 54 цього Кодексу йдеться про «захисника», тобто про конкретизовану сторону кримінального провадження, від персони якої можливо відмовитися після її залучення у процес, а не відмова від загального поняття «права на захист».  
		11. Отже, твердження заступника Генерального прокурора України та захисника про те, що відмова ОСОБА_5 як підозрюваного від захисника без участі останнього є порушенням права на захист, яке суди всіх інстанцій безпідставно не визнали таким, а отриманий у такий спосіб доказ у виді даних слідчого експерименту не визнали недопустимим, не відповідають змісту кримінального процесуального закону. 
		12. Згідно із матеріалами кримінального провадження на момент затримання ОСОБА_5, роз'яснення йому права на захист та відмови від захисника жоден адвокат у якості захисника у дане провадження не залучався й ОСОБА_5 така вимога органу досудового розслідування не спрямовувалася. 
		При цьому  слідчим дотримані вимоги закону щодо роз'яснення права ОСОБА_5 як підозрюваному на захист, у тому числі і перед проведенням слідчого експерименту. Від участі захисника він відмовився, не посилаючись на брак коштів на оплату правової допомоги. Дані, які б на час виконання зазначених слідчих дій свідчили про наявність підстав для обов'язкової участі захисника, були відсутні.
		Лише під час  судового розгляду справи ОСОБА_5 заявив клопотання про призначення йому захисника, яке суд задовольнив і залучив адвоката для здійснення захисту за призначенням. 
		Натомість у порівнюваних судових рішеннях, визнаних Судом базою для порівняння (ухвали від 1 жовтня 2015 року щодо ОСОБА_7 та ОСОБА_8 і від 10 листопада 2015 року щодо ОСОБА_9 та  ОСОБА_10.), відмови в апеляційних судах підозрюваних від захисників за відсутності останніх, що визнано касаційним судом порушенням права на захист та таким, що суперечить вимогам частини другої статті 54 КПК, мали місце, коли захисники уже були залучені до участі у кримінальному провадженні та, власне, відмова відбулася від конкретних захисників. 
		13. Все вищевикладене свідчить про те, що неоднакового застосування заявлених у зверненнях норм права не виявлено і в оспореному рішенні вони застосовані правильно, у зв'язку із чим у задоволенні заяв слід відмовити.
		Керуючись статтями 453, 454, 456 Кримінального процесуального кодексу України, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України                                           
		п о с т а н о в и л а:
		 
		відмовити у задоволенні заяв заступника Генерального прокурора України та захисника ОСОБА_4 
		Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій пунктом 4 частини першої                                   статті 445 Кримінального процесуального кодексу України.
		 
		Головуючий :                                                                                         ОСОБА_15  
		 
		Судді:                              
		ОСОБА_16 ОСОБА_21
		 
		ОСОБА_17 ОСОБА_22
		 
		ОСОБА_18 ОСОБА_23
		 
		ОСОБА_19 ОСОБА_24                                                                                  
		ОСОБА_20

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...