Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 6-643цс16 : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 22.06.2016. Забезпечено надання загального доступу: 23.06.2016.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		П О С Т А Н О В А
		ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ
		 
		13 червня 2016 року                                   м. Київ 
		Судова палата у цивільних справах
		 
		Верховного Суду України в складі:
		 
		головуючого Гуменюка В.І.,  суддів Лященко Н.П.,Романюка Я.М.,Яреми А.Г., Охрімчук Л.І.,Сімоненко В.М., 
		за участі представника товариства з обмеженою відповідальністю «Акріс Агро» - Талько Т.В.,
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом  товариства з обмеженою відповідальністю «Акріс Агро» до товариства з обмеженою відповідальністю «Аграрна компанія «Зоря», ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 про визнання недійсними договорів оренди землі за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Акріс Агро» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого         2016 року,
		 
		в с т а н о в и л а:
		 
		У липні 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю «Акріс Агро» (далі - ТОВ «Акріс Агро») звернулось до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 23 грудня 2014 року та 23 лютого 2015 року між ним і ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_8 укладено три договори оренди землі, за умовами яких орендодавці передали товариству у строкове платне користування земельні ділянки, що належать орендодавцям на праві власності. У червні 2015 року товариству стало відомо, що ці ж земельні ділянки орендодавці передали в оренду товариству з обмеженою відповідальністю «Аграрна компанія «Зоря» (далі - ТОВ «АК «Зоря»), що підтверджується договорами оренди землі від 17 березня 2015 року.
		Посилаючись на те, що орендодавці двічі розпорядилися своїм майном, що суперечить статтям 203, 215, 317, 319, 626, 629 та 761 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), повторна передача майна в оренду іншій особі порушує права особи, якій це майно було передано в оренду раніше, ТОВ «Акріс Агро» просило визнати недійсними договори оренди землі, укладені     17 березня 2015 року між ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ТОВ «АК «Зоря».                                 
		Рівненський районний суд Рівненської області рішенням від 14 вересня 2015 року відмовив у задоволенні позову ТОВ «Акріс Агро».
		                              Апеляційний суд Рівненської області рішенням від 10 листопада           2015 року рішення Рівненського районного суду Рівненської області                 від 14 вересня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ТОВ «Акріс Агро» задовольнив, визнав недійсними: договір оренди землі, укладений 17 березня 2015 року між ТОВ «АК «Зоря» та ОСОБА_8; договір оренди землі, укладений 17 березня 2015 року між ТОВ «АК «Зоря» та ОСОБА_9; договір оренди землі, укладений 17 березня 2015 року між ТОВ «АК «Зоря» та ОСОБА_10 
		                              Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 10 лютого 2016 року касаційні скарги ТОВ «АК «Зоря» і ОСОБА_8 задовольнив, рішення Апеляційного суду Рівненської області        від 10 листопада 2015 року скасував і залишив у силі рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 14 вересня 2015 року. 
		У березні 2016 року до Верховного Суду України звернулось ТОВ «Акріс Агро» із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 13, 15, 16, 202, 203, 215, 525, 526, 626,        638 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. 
		У зв'язку із цим ТОВ «Акріс Агро» просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ        від 10 лютого 2016 року та залишити в силі рішення Апеляційного суду Рівненської області від 10 листопада 2015 року.   
		Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке.
		Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. 
		Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального прав. 
		За змістом пункту 1 частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.       
		Суди під час розгляду справи встановили, що 23 грудня 2014 року між ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ТОВ «Акріс Агро» укладено два договори оренди землі, за умовами яких орендодавці надали в оренду товариству земельні ділянки, належні їм на праві власності на підставі державних актів на право власності на земельні ділянки від 14 грудня 2009 року та 25 лютого 2010 року відповідно, на строк 7 років зі сплатою орендної плати в розмірі, що складає      4 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки (а.с. 10-21). 
		                              23 лютого 2015 року між ОСОБА_8 і ТОВ «Акріс Агро» укладено договір оренди землі на тих самих умовах, що й попередні договори оренди землі (а.с. 4-9).
		                              До цих договорів оренди землі додано акти визначення меж земельних ділянок у натурі, акти приймання-передачі земельних ділянок, кадастрові плани та схеми розташування земельних ділянок.
		                              17 березня 2015 року ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 ці самі земельні ділянки передали в оренду іншому орендарю - «ТОВ «АК «Зоря» (а.с. 39-48). 
		                              У подальшому проведено державну реєстрацію договорів оренди землі від 17 березня 2015 року.  
		                              Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції й залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки державну реєстрацію права оренди у реєстраційній службі не здійснено, договори оренди, укладені між ТОВ «Акріс Агро» і ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, не набрали чинності, унаслідок чого ТОВ «Акріс Агро» не набуло прав орендаря за цими договорами, тому відсутні підстави вважати, що права товариства порушено у зв'язку з укладенням відповідачами спірних договорів оренди землі, які зареєстровані у встановленому законодавством порядку й набули чинності.
		                              ТОВ «Акріс Агро» зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ з подібним предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень, а також висновки суду касаційної інстанції не відповідають викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
		На обґрунтування своїх вимог заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ   від 4 лютого і 23 грудня 2015 року та постанови Верховного Суду України               від 18 лютого і 25 грудня 2013 року, 19 лютого і 23 квітня 2014 року.
		Верховний Суд України у постановах від 18 і 25 грудня 2013 року (справи № 6-127цс13, № 6-118цс13) виклав правовий висновок про те, що виходячи з положень статті 638 ЦК України, статті 20 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) та статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» при вирішенні судом спору про визнання договору недійсним з підстави відсутності у сторони волі на його укладення правове значення має наявність такої волі на момент досягнення сторонами згоди в належній формі з усіх істотних умов договору, а не на момент його державної реєстрації. Вчиненням правочину слід вважати момент, коли сторони свого часу досягли згоди з усіх істотних умов. Одностороння незгода сторони з реєстрацією раніше підписаного нею договору не може визнаватися обставиною для визнання його недійсним з підстав, передбачених частиною третьою статті 203 та частиною першою статті 215 ЦК України. При цьому в зазначених справах до суду за захистом своїх порушених прав звернулись власники земельних ділянок (орендодавці) про визнання недійсними договорів оренди землі, які зареєстровані у встановленому законодавством порядку, а підставою для звернення стала реєстрація у відповідних відділах Держкомзему спірних договорів оренди землі без волевиявлення орендодавців на проведення такої реєстрації. 
		У постанові Верховного Суду України від 19 лютого 2014 року (справа    № 6-162цс13) викладено правовий висновок про те, що цивільні права та обов'язки, на досягнення яких спрямоване волевиявлення сторін договору оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації. У момент державної реєстрації набирає чинності (набуває юридичної сили) договір, укладення якого вже відбулося, і така реєстрація не може змінювати моменту укладання договору. Вирішуючи спір про визнання договору оренди землі недійсним у зв'язку з відсутністю в ньому передбаченої частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотної умови, застосуванню підлягає стаття 15 цього Закону в редакції, чинній на момент укладення договору оренди, а не на час його державної реєстрації. У зазначеній справі власник земельної ділянки звернувся до суду з позовом про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок, зазначивши, що спірні договори є укладеними з моменту їх державної реєстрації, проте на час її проведення у договорах була відсутня передбачена частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотна умова, а саме умова передачі в заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки. 
		Правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові   від 23 квітня 2014 року (справа № 6-30цс14), зроблено у справі про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.                       
		У наданій для порівняння ухвалі від 4 лютого 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, залишивши в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову, виходив з того, що унаслідок укладення нового договору оренди земельної ділянки орендодавець в односторонньому порядку відмовився від виконання умов попереднього договору оренди, укладеного з іншим орендарем, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного пізніше, оскільки під час його укладення порушено статтю 24 Закону України «Про оренду землі» та статті 13, 525, 526 ЦК України.
		                               Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 23 грудня 2015 року скасував рішення судів попередніх інстанцій і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої статтею 338 ЦПК України підстави порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. При цьому суд касаційної інстанції зазначив, що згідно із частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, тому висновки судів попередніх інстанцій, що у зв'язку з відсутністю державної реєстрації попереднього договору оренди земельної ділянки такий договір є неукладеним, унаслідок чого укладення нового договору оренди цієї ж земельної ділянки не порушує прав позивача, є помилковими. 
		Доводи заявника щодо невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права не підтвердилися, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, за результатами перегляду яких Верховним Судом України прийнято постанови   від 18 і 25 грудня 2013 року і 19 лютого 2014 року (справи № 6-127цс13,            № 6-118цс13, № 6-162цс13), наявні різні фактичні обставини. Правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 квітня    2014 року (справа № 6-30цс14), зроблено у справі з іншим предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог, а також з іншим матеріально-правовим регулюванням правовідносин. 
		Проте існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 203, 215 та 638 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 
		Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 
		Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. 
		Згідно з вимогами частини третьої статті 203 ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843241/ed_2011_05_12/pravo1/T030435.html?pravo=1> волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. 
		Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
		Отже, сторони договору, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують договір, надаючи згоді встановленої форми.
		Відповідно до статей 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». 
		Згідно із частиною п'ятою статті 6 Закону України «Про оренду землі» право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону. 
		Підпунктом 6 пункту 2 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державній реєстрації прав підлягає право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки. 
		Статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 
		Учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоді встановленої форми. 
		Разом з тим цивільні права та обов'язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації. 
		Виходячи з положень статті 638 ЦК України, статей 125, 126 ЗК України договір оренди землі набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації.  
		У справі, яка переглядається, пунктом 44 договорів оренди землі, укладених між ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ТОВ «Акріс Агро» (договір оренди землі від 23 лютого 2015 року та два договори оренди землі від 23 грудня 2014 року), передбачено, що ці договори набирають чинності після підписання сторонами та державної реєстрації права оренди, яке виникає на підставі цих договорів. 
		Після підписання цих договорів оренди землі ТОВ «Акріс Агро» не вчинило жодних дій щодо проведення їх державної реєстрації. 
		Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, установивши, що за договорами оренди землі від 23 лютого 2015 року та 23 грудня 2014 року, укладених між ОСОБА_8, ОСОБА_9,       ОСОБА_10 та ТОВ «Акріс Агро», не проведено державну реєстрацію прав, дійшов обґрунтованого висновку, що ці договори оренди землі не набрали чинності, ТОВ «Акріс Агро» не набуло прав орендаря за такими договорами, унаслідок чого відповідачі не порушили права товариства. 
		Судове рішення, яке заявник просить переглянути, є обґрунтованим, суди правильно застосували норми матеріального права. 
		Отже, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відповідно до статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви необхідно відмовити.
		За таких обставин підстави для задоволення заяви ТОВ «Акріс Агро» і скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року відсутні.
		Керуючись статтями 355, 3603 , 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
		 
		п о с т а н о в и л а:
		 
		У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Акріс Агро» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року відмовити.
		Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті
		355 ЦПК України. 
		Головуючий                                                                                                               В.І. Гуменюк
		 
		 
		Судді:                                                                                                                                   Н.П. Лященко
		 
		 
		Л.І. Охрімчук
		 
		 
		Я.М. Романюк
		 
		 
		В.М. Сімоненко
		 
		 
		А.Г. Ярема

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...