Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 5-360кс15 : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 19.07.2016. Забезпечено надання загального доступу: 20.07.2016.

Номер судового провадження: не визначено
Номер кримінального провадження в ЄРДР: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		П О С Т А Н О В А
		ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ
		 
		 
		9 червня 2016 року м. Київ
		Судова палата у кримінальних справах
		Верховного Суду України у складі:
		 
		головуючого судді-доповідача ОСОБА_18 суддів:ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25,    ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, при секретарях:ОСОБА_29, ОСОБА_30, за участю:прокурора Генеральної прокуратури України                 ОСОБА_31, засудженого ОСОБА_15 та потерпілої ОСОБА_16,розглянувши справу за заявою засудженого ОСОБА_15 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2015 року щодо нього, 
		у с т а н о в и л а: 
		Вироком Деснянського районного суду м. Києва від 16 жовтня 2014 року ОСОБА_15, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, раніше не судимого, засуджено за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України (далі - КК) і призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки. На підставі статті 75 КК постановлено звільнити засудженого від відбування основного покарання з випробуванням з іспитовим  строком тривалістю 2 роки та з покладенням на нього обов'язків, передбачених пунктами 2, 3, 4 частини першої статті 76 цього Кодексу.
		ОСОБА_15 визнано винуватим і засуджено за те, що він 6 вересня     2013 року приблизно о 20 годині 40 хвилин, керуючи автомобілем «SKODA OKTAVIA», рухаючись по проїзній частині вулиці Братиславської у напрямку проспекту Броварського в м. Києві, допустив порушення вимог пунктів 1.5, 2.3, підпункту «б» пункту 12.3 та пункту 12.4 Правил дорожнього руху, що призвело до наїзду керованого ним транспортного засобу на пішохода ОСОБА_17, внаслідок чого останньому були заподіяні тілесні ушкодження, від яких той помер на місці події.
		Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 лютого 2015 року апеляційні скарги ОСОБА_15 та його захисників залишено без задоволення, а вирок суду першої інстанції - без зміни.
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2015 року на підставі пункту 2 частини другої статті 428 Кримінального процесуального кодексу України                      (далі - КПК) відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на зазначені судові рішення.
		У заяві засуджений порушує питання про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої  КПК, а саме пункту 6 частини другої статті 87 цього Кодексу в редакції  від 13 квітня           2012 року, що зумовило, на його думку, ухвалення різних за змістом судових рішень.
		ОСОБА_15 вважає, що докази, на яких ґрунтується обвинувальний  вирок щодо нього, є недопустимими, оскільки  були отримані в період досудового розслідування, коли він перебував у статусі свідка. Це, зокрема, стосується відомостей про обставини дорожньо-транспортної пригоди, наданих  ним як свідком під час проведення слідчого експерименту. Вказані  докази були використані як вихідні дані при проведенні експертиз, що, на його думку, суперечить положенням зазначеної норми кримінального процесуального права. Однак апеляційний суд дійшов висновку, що ця слідча дія була проведена з дотриманням прав і свобод обвинуваченого та що немає підстав вважати здобуті у справі докази недопустимими. З таким висновком погодився й суд касаційної інстанції.
		На думку заявника, має місце неоднакове застосування норми, передбаченої пунктом 6 частини другої статті 87 КПК в редакції від 13 квітня 2012 року. Обґрунтовуючи неоднакове (протилежне) її застосування, засуджений посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2015 року. Як твердить заявник, з оспореного та порівнюваного судових рішень убачається, що в обох кримінальних провадженнях докази, покладені в основу обвинувачення, були отримані з показань осіб щодо обставин дорожньо-транспортної пригоди з їх участю і це було здійснено в період, коли вони перебували в статусі свідка, а в подальшому їм було оголошено про підозру та ухвалено обвинувальні вироки. У рішенні, наданому для порівняння, на відміну від рішення щодо нього, касаційний суд дійшов висновку, що такі докази були отримані з порушенням вимог кримінального процесуального закону, що стало підставою для скасування судових рішень щодо ОСОБА_1 з призначенням нового розгляду у суді першої інстанції. 
		Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України (далі - Суд) заслухала суддю-доповідача, доводи ОСОБА_15 на підтримання заяви, потерпілу ОСОБА_16, яка просила відмовити у задоволенні заяви, доводи прокурора про відсутність підстав для її задоволення, перевірила матеріали кримінальної справи і матеріали, додані до заяви, обговорила доводи заяви, вивчила висновок члена Науково-консультативної ради при Верховному Суді України і дійшла такого висновку.           
		1. Справа щодо ОСОБА_15 переглядається з підстави, передбаченої пунктом 2 статті 445 КПК. Предметом перегляду є застосування судом касаційної інстанції норми права, передбаченої пунктом 6 частини другої статті 87 КПК в редакції від 13 квітня 2012 року, а саме - питання щодо визнання допустимими/недопустимими відомостей про обставини дорожньо-транспортної пригоди, наданих під час проведення слідчого експерименту її учасником як свідком, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.  
		Вирішуючи поставлене у заяві питання, Суд зважає на нижчезазначене.
		2. Конституційний Суд України у рішенні № 12-рп/2011 від 20 жовтня 2011 року у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України зазначив, що визнаватися допустимими і використовуватися як доказ в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.
		Аналіз положення частини третьої статті 62 Конституції України про те, що «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних  незаконним шляхом», дає підстави для висновку, що обвинувачення у вчиненні злочину не може бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними в незаконний спосіб, а саме: з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина; з порушенням встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання фактичних даних; не уповноваженою на те особою тощо. 
		3. Кримінальний процесуальний закон не дає вичерпного переліку підстав, за наявності яких докази мають визнаватися недопустимими, а натомість надає право суду вирішувати питання їх допустимості чи недопустимості у порядку, передбаченому статтею 89 КПК. 
		Частиною першою статті 87 КПК передбачено, що ключовою умовою для визнання доказів недопустимими є їх отримання внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
		Суд зауважує, що отримання доказів завжди обумовлено вчиненням стороною кримінального провадження цілеспрямованих дій з метою їх збирання. Аналіз положень частини другої цієї статті в редакції від 13 квітня 2012 року дає підстави зробити висновок, що саме вчинення з цією метою стороною обвинувачення діянь, які істотно порушують права  і основоположні свободи людини, має наслідком визнання отриманих у такий неправомірний спосіб доказів недопустимими.
		4. Можливість притягнення до відповідальності особи, яка здійснила збирання доказів шляхом істотного порушення прав та свобод людини, внаслідок чого такі відомості були отримані, про що йдеться у частині третій статті 87 КПК у редакції від 13 квітня 2012 року, також вказує на те, що такі діяння мають бути неправомірними.
		Положення норми права, передбаченої пунктом 6 частини другої               статті 87 КПК у редакції від 13 квітня 2012 року, про неоднакове правозастосування якої порушено питання заявником, спрямовані на реалізацію такої засади кримінального провадження, як свобода від самовикриття, право на мовчання, що є загальновизнаними міжнародними стандартами.
		Згідно з вимогами частини першої статті 18 КПК жодна особа не може бути примушена визнавати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення, а відповідно до вимог частини другої цієї статті - кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права. 
		Тобто  законодавцем заборонено стороні обвинувачення вчиняти дії, спрямовані на примушування будь-якої особи до визнання винуватості або говорити з приводу підозри чи обвинувачення, а вчинення дій всупереч цій забороні має визнаватися істотним порушенням прав людини і основоположних свобод.
		Так, пунктом 6 частини другої статті 87 КПК в редакції від 13 квітня 2012 року передбачено, що суд зобов'язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод діяння з отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.
		Зміст цієї норми права вказує на те, що вона має застосовуватися за умови, коли  на час отримання показань від свідка уже існували дані, що його буде визнано підозрюваним чи обвинуваченим, але, всупереч наявності у такої особи права на мовчання та свободи від самовикриття, слідчий чи прокурор вчиняє дії, спрямовані на отримання показань від неї.  Саме такі дії, а не власне факт отримання показань від свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим, мають визнаватися істотним порушенням прав людини і основоположних свобод.
		5. Суд вважає за потрібне звернути увагу й на те, що в самій назві            статті 87 КПК законодавець визнання доказів недопустимими обумовив їх отриманням внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
		6. Вирішуючи питання, чи були відомості про обставини дорожньо-транспортної пригоди, надані  ОСОБА_15 як свідком під час проведення слідчого експерименту з його участю, такими, що отримані внаслідок вчинення слідчим діянь, які б мали ознаки істотного порушення права заявника на мовчання та свободи від самовикриття, Суд бере до уваги таке.
		Із матеріалів кримінального провадження видно, що відомості про ДТП до  ЄРДР були внесені по факту кримінального правопорушення, а не щодо      ОСОБА_15 Останній, викладаючи власну версію щодо обставин дорожньо-транспортної пригоди, твердив про відсутність своєї винуватості у її наслідках, про дотримання ним правил дорожнього руху. Такі його твердження слідчий, відповідно до вимог частини другої статті 9 КПК, зобов'язаний був всебічно, повно і неупереджено дослідити та у разі їх підтвердження прийняти процесуальне рішення про закриття цього кримінального провадження за реабілітуючими  обставинами. Саме з метою перевірки й уточнення наданих ОСОБА_15 відомостей щодо обставин ДТП за його згодою та за участю запрошеного ним захисника був проведений слідчий експеримент. Його проведенню передувало роз'яснення                   ОСОБА_15 права не свідчити проти себе і відмовитися давати показання, що можуть стати підставою для підозри чи обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення.  Під час цієї слідчої дії ОСОБА_15 була надана можливість висловити свою власну точку зору причин травмування пішохода і в такий (законний) спосіб вплинути на вирішення справи стосовно себе, що не суперечить засаді верховенства права.
		У матеріалах кримінального провадження відсутні дані, які б давали підстави вважати,  що при проведенні цього слідчого експерименту слідчим були вчинені діяння, якими були б порушені права чи свободи ОСОБА_15,  або слідчий у будь-якій формі примушував би ОСОБА_15 до визнання своєї винуватості у  ДТП. Не було у слідчого й достатніх даних вважати, що надалі ОСОБА_15 буде визнано підозрюваним чи обвинуваченим. Не містять  спростувань цьому й доводи заяви.
		Тільки після отримання висновків автотехнічної  експертизи, відповідно до яких надані ОСОБА_15 відомості щодо обставин ДТП визнані неспроможними з технічної точки зору, йому було оголошено про підозру, а в подальшому ці наведені ним як свідком дані не були покладені в обґрунтування його винуватості за обвинувальним вироком суду (про це зазначив і сам заявник у засіданні Суду).  
		Судовими рішеннями встановлено, що слідчий експеримент було проведено у порядку, визначеному КПК.       
		Відповідно до вимог частини першої статті 86 КПК доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим кодексом.
		7. На підставі викладеного та системного тлумачення зазначених норм права, передбачених Кримінальним процесуальним кодексом України, Суд погоджується з висновками судів апеляційної та касаційної інстанцій про відсутність істотного порушення прав та свобод ОСОБА_15, а відтак і відсутність підстав вважати недопустимими доказами відомості про обставини дорожньо-транспортної пригоди, надані ОСОБА_15 як свідком під час проведення слідчого експерименту. Тобто вважає правильним саме таке правозастосування касаційним судом норми права, передбаченої пунктом 6 частини другої статті 87 КПК в редакції  від 13 квітня 2012 року.
		Оскільки норма права у справі щодо ОСОБА_15 застосована правильно, то  заяву не може бути задоволено.
		8. У судовому рішенні касаційної інстанції від 18 червня 2015 року, на яку зроблено посилання на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої КПК, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень, інакше застосовано пункт 6 частини другої статті 87 КПК в редакції від 13 квітня 2012 року. Проте з'ясування причин та умов такого застосування норми права у зазначеному судовому рішенні, відповідно до вимог статті 445 КПК, перебуває за межами предмета перегляду, у зв'язку з чим Суд позбавлений можливості висловити свою позицію щодо цього рішення. При цьому Суд вважає за необхідне зазначити, що таке правозастосування не завжди є прикладом правильного застосування кримінального процесуального закону.
		Керуючись статтями 453, 454, 456 Кримінального процесуального кодексу України, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України 
		п о с т а н о в и л а: 
		Відмовити у задоволенні заяви засудженого ОСОБА_15.
		Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім як з підстави, передбаченої пунктом 4 статті 445 Кримінального процесуального кодексу України. 
		Головуючий                                                                        ОСОБА_18
		 
		Судді:
		ОСОБА_19ОСОБА_24  ОСОБА_20ОСОБА_25  ОСОБА_21ОСОБА_26  ОСОБА_22ОСОБА_27  ОСОБА_23ОСОБА_28

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...