Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 18/122-12/2 : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 26.10.2016. Забезпечено надання загального доступу: 27.10.2016.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		                                                
		П О С Т А Н О В А
		ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ
		 
		19 жовтня 2016 рокум. Київ
		Судова палата у господарських справах
		Верховного Суду України у складі:
		 
		головуючогоЖайворонок Т.Є.,суддів:Берднік І.С., Ємця А.А.,за участю представників:
		позивача - Соколова А.О., Пархомчука Р.І.,
		відповідача - Коцупатрого О.М.,
		Генеральної прокуратури України - Рудак О.В., -
		розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву державного сільськогосподарського підприємства «Головний селекційний центр України» (далі - ДСП «ГСЦУ») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 червня 2016 року у справі № 18/122-12/2 за позовом приватно-орендної агрофірми «Україна» (далі - ПОА «Україна») до ДСП «ГСЦУ», за участю прокуратури Київської області,  про стягнення коштів,
		 
		в с т а н о в и л а:
		 
		У грудні 2012 року ПОА «Україна» звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що між нею (виконавцем) і ДСП «ГСЦУ» (замовником) 31 березня 2010 року укладено договір № 1/51 про надання послуг (далі - Договір № 1/51), за умовами якого позивач виконував для відповідача послуги у рослинництві та послуги, супутні веденню сільськогосподарської (далі - с/г) діяльності. 31 березня 2010 року між позивачем та відповідачем було укладено договір комісії № 2/52 (далі - Договір № 2/52), за умовами якого позивач (комісіонер) зобов'язався здійснити для відповідача (комітента) операції з реалізації вирощеної с/г продукції за винагороду 0,5 % від суми договорів із покупцями. 
		Обґрунтовуючи вимоги тим, що відповідач лише частково погасив заборгованість  за цими договорами та з урахуванням змін і доповнень до позовних вимог позивач просив стягнути з відповідача 18 906 588,56 грн, з яких: 5 777 206,91 грн  - сума заборгованості, 158 471,64 грн - пеня,                      272 855,14 грн - 3 % річних, 1 670 539,93 грн - інфляційні втрати та                          11 027 514,94 грн - заборгованість за надані послуги з вирощування врожаю у  2011 році.
		Справа розглядалася судами неодноразово.
		Останнім рішенням Господарського суду Київської області від 26 січня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.
		Постановою Київського апеляційного господарського суду від 4 квітня 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 15 червня 2016 року, рішення суду першої інстанції скасовано, прийнято нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ДСП «ГСЦУ» на користь ПОА «Україна» 5 777 206,91 грн заборгованості, 158 471,64 грн пені, 272 855,14 грн - 3 % річних, 1 670 539,93 грн інфляційних втрат, 26 829,52 грн судового збору за подання та розгляд позовної заяви, 14 756,24 грн судового збору за подання та розгляд апеляційної скарги. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
		 У заяві про перегляд із підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), ДСП «ГСЦУ» просить скасувати постанову суду касаційної інстанції, і прийняти нове рішення, яким залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
		В обґрунтування заяви надано копію постанови Вищого господарського суду України від 23 березня 2010 року у справі № 62/220-09.
		Заслухавши суддю-доповідача, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява ДСП «ГСЦУ» підлягає задоволенню.
		 У справі, яка розглядається, судами встановлено, що за умовами Договору № 1/51, укладеного між відповідачем і позивачем, замовник замовляє, а виконавець зобов'язується надавати послуги у рослинництві та послуги, супутні веденню с/г діяльності, від передпосівної підготовки, посіву, збирання врожаю до пакування, зберігання с/г продукції, використання с/г техніки, знищення бур'яну, а також надання консультативних послуг тощо. Відповідно до п. 1.3 Договору № 1/51 замовник взяв на себе безумовне та безвідкличне зобов'язання доручити виключно виконавцю реалізувати с/г продукцію на умовах договору комісії.
		 За умовами укладеного між сторонами Договору № 2/52 комісіонер (позивач) за дорученням комітента (відповідача) за винагороду зобов'язався здійснити від свого імені реалізацію врожаю с/г культур, зібраних за Договором № 1/51. Згідно з п. 4.1 Договору № 2/52 за виконання доручення комітент сплачує комісіонеру винагороду в розмірі 0,5 % від суми договорів із покупцями. 
		 Рішенням Господарського суду Київської області від 27 серпня                   2014 року у справі № 911/357/13-г, яке набрало законної сили з 6 вересня 2014 року, визнано недійсним Договір № 1/51. Суд дійшов висновку, що зазначений правочин суперечить інтересам держави, оскільки його укладено без проведення тендеру, обов'язкового у разі укладення договору, одним із учасників якого є державне підприємство, а також у разі використання державних коштів. Зобов'язання за спірним договором визнано недійсними на майбутнє з моменту набрання відповідним судовим рішенням законної сили. Ураховуючи, що умовами спірного договору передбачалося надання послуг (факт надання яких встановлено судом), суд дійшов висновку про неможливість застосувати правові наслідки у виді повернення сторін у початковий стан (реституцію).
		Рішенням Господарського суду Київської області від 25 квітня                   2013 року у справі № 911/972/13, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 25 липня 2013 року та постановою Вищого господарського суду України від 31 березня 2014 року (набрало законної сили 25 липня 2013 року), визнано недійсним Договір № 2/52. Такого висновку суди дійшли з огляду на те, що оспорюваний договір комісії укладено поза волею Кабінету Міністрів України та органу управління майном - Міністерства аграрної політики та продовольства України. Залишаючи без змін судові рішення попередніх інстанцій, Вищий господарський суд України зазначив, що за спірним договором комісії неможливо повернути усе одержане за ним (комісіонером належним чином виконано свої зобов'язання та вони прийняті комітентом), отже, зобов'язання за спірним договором вважаються недійсними на майбутнє з моменту набрання відповідним судовим рішенням законної сили.
		Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що предметом позову є стягнення грошової суми, яка складається з основного боргу, пені, процентів річних та інфляційних втрат за неналежне виконання Договору № 1/51 та Договору № 2/52 про надання послуг. Оскільки зазначені договори судом визнано недійсними, ці недійсні правочини не створюють юридичних наслідків, у тому числі пов'язаних з їх виконанням, крім тих, що пов'язані з недійсністю. Наведене є підставою для відмови у позові з огляду на те, що позивач обрав невірний спосіб захисту та повинен був звернутися з вимогою про відшкодування вартості того, що одержано за недійсним правочином, за цінами, які існують на момент відшкодування (ч. 2 ст. 208 Господарського кодексу України (далі - ГК),              абз. 1 ч. 1 ст. 216 цивільного кодексу України (далі - ЦК).
		Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що Договір № 1/51 і Договір № 2/52 визнано в судовому порядку недійсними на майбутнє (з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду), відтак позивач має право вимагати саме стягнення заборгованості за виконані роботи та надані послуги, пені, річних, інфляційних втрат, виходячи із положень ЦК та ГК про зобов'язання (ст.ст. 11, 525, 526, 530, 549, 611, 612, 626, 629 ЦК, ст.ст. 193, 230, 232 ГК).
		Разом із тим у наданій для порівняння постанові у справі № 62/220-09 за позовом про стягнення боргу з орендної плати та пені суд касаційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про те, що укладений між сторонами договір оренди не може бути підставою для нарахування відповідачеві орендної плати та пені, оскільки цей договір визнано недійсним у судовому порядку. При цьому суд, з посиланням на ст.ст. 216, 236 ЦК, зазначив, що чинним законодавством не передбачено можливості визнання судом недійсним правочину на майбутнє, а встановлено виключно припинення у майбутньому прав та обов'язків сторін за тим недійсним правочином, за яким права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє. У разі недійсності правочину, за неможливості повернення виконаного за ним, у сторін виникає зобов'язання відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, а тому позивач вправі вимагати від відповідача відшкодування неодержаної орендної плати за фактичне користування майном. 
		Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
		Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого.     
		Відповідно до ст. 626 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843699/ed_2016_01_01/pravo1/T030435.html?pravo=1> ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. 
		За загальними положеннями про недійсність правочину, визначеними ст. 215 ЦК, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
		Статтею 236 ЦК визначено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.
		За змістом положень ст. 207 ГК господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.
		Правові наслідки недійсності правочину та наслідки визнання господарського зобов'язання недійсним визначено ст. 216 ЦК та ст. 208 ГК відповідно. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави. У разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.
		Отже, чинне законодавство не передбачає визнання недійсним правочину на майбутнє. У майбутньому можуть бути припинені виключно права та обов'язки сторін за тим недійсним правочином, за яким ці права та обов'язки передбачалися на майбутнє. Тобто визнання недійсним договору та визнання недійсним зобов'язання не є тотожними поняттями, оскільки в силу прямої вказівки закону договір, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення, а визнання недійсним зобов'язання за цим договором стосується наслідків недійсності такого договору.
		Правові наслідки недійсності правочину та господарського зобов'язання регулюються спеціальними правовими нормами, ст. 216 ЦК і          ст. 208 ГК відповідно, а тому до таких правовідносин загальні норми про виконання зобов'язання та про відповідальність за його порушення не застосовуються. 
		Судовими рішеннями у справах № 911/357/13-г, № 911/972/13, які мають преюдиціальне значення при вирішенні справи, що розглядається, Договір № 1/51 і Договір № 2/52 визнані недійсними. При цьому суди з урахуванням приписів ст. 216 ЦК, ст. 208 ГК, зазначили, що зобов'язання за спірними договорами вважаються недійсними на майбутнє з моменту набрання відповідним судовим рішенням законної сили у зв'язку із неможливістю повернути усе одержане за ними.
		За таких обставин суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що Договір № 1/51 і Договір № 2/52 визнано у судовому порядку недійсними на майбутнє (з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду), а тому позивач має право вимагати виконання зобов'язань за цими договорами.
		Таким чином, суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, на підставі яких дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову з огляду на те, що вимога про виконання зобов'язань за недійсним договором не ґрунтується на законі, позивач обрав невірний спосіб захисту та повинен був звернутися з вимогою про відшкодування вартості того, що одержано за недійсним правочином, за цінами, які існують на момент відшкодування.
		 Ураховуючи, що апеляційний суд, із висновками якого погодився суд касаційної інстанції, помилково скасував рішення суду першої інстанції, постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, а рішення суду першої інстанції слід залишити в силі.
		Відповідно до ст. 49 ГПК стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		Згідно з платіжним дорученням від 14 квітня 2016 року № 1037 ДСП «ГСЦУ» сплачено судовий збір у розмірі 77 256,00 грн за подання касаційної скарги, від 24 червня 2016 року № 1210 у розмірі 83 694,00 грн і від 8 липня 2016 року № 1233 у розмірі 11 310,00 грн - за подання заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі, яка розглядається.
		Таким чином, із ПОА «Україна» підлягають стягненню на користь ДСП «ГСЦУ»  судові витрати у розмірі 172 260,00 грн.
		Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року                             № 1402-VIII, ст.ст. 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України
		 
		п о с т а н о в и л а:
		 
		Заяву державного сільськогосподарського підприємства «Головний селекційний центр України» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 червня 2016 року у справі № 18/122-12/2 задовольнити.
		Постанову Київського апеляційного господарського суду від 4 квітня 2016 року та постанову Вищого господарського суду України від 15 червня 2016 року скасувати, рішення Господарського суду Київської області від        26 січня  2016 року залишити в силі. 
		Стягнути з приватно-орендної агрофірми «Україна» на користь державного сільськогосподарського підприємства «Головний селекційний центр України» 172 260,00 грн (сто сімдесят дві тисячі двісті шістдесят гривень 00 коп.) витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги та за подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України.
		Видачу наказу доручити Господарському суду Київської області.
		Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116  ГПК. 
		 
		 
		ГоловуючийТ.Є. Жайворонок Судді:І.С. Берднік  А.А. Ємець

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...