Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 465/3923/15 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із договорів.
Надіслано для оприлюднення: 01.11.2016. Зареєстровано: 02.11.2016. Забезпечено надання загального доступу: 04.11.2016.
Дата набрання законної сили: 17.10.2016
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		Справа № 465/3923/15                 Головуючий у 1 інстанції: Мартинишин М.О.  
		Провадження № 22-ц/783/3675/16             Доповідач в 2-й інстанції:  Шеремета  Н. О. 
		Категорія: 19
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		17 жовтня 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Львівської області в складі:
		головуючого - судді: Шеремети Н.О.
		суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.
		секретаря: Цапа П.М.
		з участю:представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Євролізинг Україна» на рішення Франківського районного суду м. Львова від 03 березня 2016 року, -
		                                                                                     ВСТАНОВИЛА:
		 
		ОСОБА_2 звернулась з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Євролізинг Україна» про визнання недійсним договору фінансового лізингу № 002167 від 22.05.2014 року, укладеного між ОСОБА_2 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Євролізинг Україна»; стягнення сплачених коштів за договором фінансового лізингу № 002167 від 22.05.2014 року в розмірі 34 000,00 грн.; стягнення трьох процентів річних; стягнення відшкодування завданої моральної шкоди в розмірі 10 000,00 грн.
		Оскаржуваним рішенням позов задоволено, визнано недійсним з моменту укладання Договір фінансового лізингу № 002167 від 22.05.2015 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Євролізинг Україна» та ОСОБА_2.
		Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Євролізинг Україна» (місцезнаходження м. Київ, вул. Шовковична, 42-44, оф. 9СДЗ, рахунок 26005455539 в АТ «Райффайзен банк Аваль» МФО 380805, ідентифікаційний код юридичної особи 39321814) на користь ОСОБА_2 34000 грн., сплачених як адміністративний платіж, 10000.00 грн. на відшкодування завданої моральної шкоди, три проценти річних за користування коштами в розмірі 802,00 грн. та 440,00 грн. судового збору, а всього разом 45242,00 грн.
		Рішення в апеляційному порядку оскаржило ТзОВ «Євролізинг Україна»,вважає, що рішення суду ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права при неповно з'ясованих обставинах, що мають значення для справи, а висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи. В апеляційній скарзі покликається на те, що між сторонами було укладено саме договір фінансового лізингу, оскільки будь-яких інших фінансових послуг, окрім лізингу, ТзОВ «Євролізинг Україна» не надає. ТОВ «Євролізинг Україна» займається виключним видом господарської діяльності по наданню послуг з фінансового лізингу без набуття спеціального статусу фінансової установи. Відповідач виконав всі вимоги, які ставляться законодавством та отримав необхідну Довідку ФЛ №541 (рішення про взяття на облік №2756 від 23.09.2014 року), видану Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, з якої вбачається, що ТОВ «Євролізинг Україна» взято на облік як установу з правом надавати послуги з фінансового лізингу. 
		Також, зазначає, що твердження суду першої інстанції про несправедливість умов договору в розумінні Закону України «Про захист прав споживачів» є безпідставним, оскільки правовідносини, що виникли між сторонами правочину мають відповідати в першу чергу спеціальним законам, які регулюють такий вид діяльності як фінансовий лізинг. В оскаржуваному рішенні відсутні посилання на належні докази, які вказують на порушення охоронюваних прав споживача. Чинним законодавством України передбачено захист не тільки споживачів послуг, а на рівні із споживачами також захищено права і обов'язки суб'єктів господарювання, що здійснюють певний вид економічної діяльності відповідно до норм чинного законодавства України, які несуть певні ризики та мають на меті отримати прибуток з подальшою сплатою відповідних податків і зборів. Судом не враховано, що Закон України «Про захист прав споживачів» не регулює правовідносини у сфері укладання, виконання, розірвання договорів фінансового лізингу.
		Крім того, посилання суду на відсутність у договорі конкретних визначень щодо предмета договору не відповідає дійсності, оскільки сторони визначили, що предметом лізингу, відповідно до п. 1.1 Договору та Специфікації (додаток №2) являється транспортний засіб: автомобіль марки Hyundai, модель і20, 5 дв., комплектація Style з об'ємом двигуна 1,4, тип КПП - автоматичний привід - передній, що є головною умовою визначення предмету договору, інші відомості товару будуть вказані у акті приймання-передачі у момент отримання. Таким чином, з огляду на особливості укладеного Договору, ним були визначені всі необхідні умови і він відповідає вимогам закону. У зв'язку із наявністю низки факторів та підстав, які можуть вплинути на розміри лізингових платежів, що виникнуть після підписання Акту приймання-передачі предмету лізингу та Додатку №3 і його підписання сторонами не під час укладення договору жодним чином не порушує права позивача як споживача. Відтак, висновок суду про необхідність нотаріального посвідчення даного договору є необґрунтованим. Щодо відшкодування моральної шкоди апелянт вважає, що позивачем не надано належних доказів порушення відповідачем вимог чинного законодавства, не доведено неправомірність дій відповідача та причинно-наслідковий зв'язок між діями відповідача і спричиненою шкодою та не доведено наявності підстав для стягнення з відповідача коштів у заявленому розмірі. На основі вищенаведеного апелянт просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.
		Заслухавши суддю - доповідача, заперечення представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 щодо задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.
		Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Оскаржуване рішення суду не в повній мірі відповідає зазначеним вимогам.
		Положеннями ст. 214 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їхнє підтвердження; які правовідносини сторін випливають зі встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
		Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання недійсним договору фінансового лізингу, укладеного між ОСОБА_2 та ТзОВ «Євролізинг Україна» та стягнення з відповідача 34000.00 грн., суд першої інстанції виходив з положень ч. ч. 1, 2 ст. 18, ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», та проаналізувавши умови оспорюваного договору, прийшов до висновку про те, що договір фінансового лізингу включає несправедливі умови, які зазначені у ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме, встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права не повертати кошти на оплату ненаданої продукції у разі розірвання договору з ініціативи продавця (виконавця, виробника); установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору. Суд прийшов до висновку про недотримання при укладенні оспорюваного договору положень ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до якої підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Крім цього, проаналізувавши умови оспорюваного договору, суд першої інстанції дійшов висновку про невідповідність положень договору фінансового лізингу № 002167 від 22.05.2015 року принципам добросовісності, розумності, справедливості та рівності сторін у договорі, положення якого порушують вимоги Закону України «Про захист прав споживачів» та Закону України «Про фінансовий лізинг».
		Колегія суддів погоджується з такими висновками суду з огляду на наступне. 
		Судом першої інстанції встановлено, що 22 травня 2015 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Євролізинг Україна» був укладений договір фінансового лізингу № 002167 з двома додатками до нього, згідно з яким лізингодавець бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу автомобіль Hyundai i20 5-ти дверний, який вказаний у п. 1.1 договору та зазначений у специфікації, що є додатком № 2 до договору, вартістю 13 333,33 Євро з урахуванням ПДВ (що згідно з обмінним курсом Євро до української гривні на день укладення договору становить 340 000 грн. з урахуванням ПДВ) у власність та передати предмет лізингу у користування лізингоодержувачу на строк та на умовах, передбачених договором. Згідно додатку № 1 авансовий платіж в розмір 50 % від вартості предмета лізингу становить 6 666,67 Євро з визначеним щомісячним авансовим платежем - 555,56 Євро, адміністративний платіж становить 1 333,33 Євро . Предмет лізингу є власністю лізингодавця до моменту переоформлення права власності із нього на лізингоодержувача, згідно із умовами п.1.6 даного договору.
		22 травня 2015 року на виконання умов договору позивачка сплатила на рахунок ТОВ «Євролізинг Україна» 34000.00 грн. та комісію за переказ готівки - 340.00 грн., що підтверджується долученими до матеріалів справи копіями квитанцій.
		Відповідно до п. 4 ч.1 ст. 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.
		Згідно зі ст. ст. 1, 2 вищезгаданого Закону фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, що виникають з договору фінансового лізингу, за яким лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізінгоодержувачем специфікацій та умов та передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
		Закон України «Про захист прав споживачів» передбачає, що він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
		Відповідно до п.5) частини 1 ст.4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансовий лізинг віднесено до фінансових послуг.
		Пункт 17 ч. 1 ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає, що послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб.
		За вищенаведеного колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Закону України «Про захист прав споживачів», що спростовує доводи апелянта про те, що на спірні правовідносини не поширюється Закон України «Про захист парв споживачів», а поширюється лише Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
		Частинами 1, 2, 3 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» передбачено, що продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.
		Частина 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає поняття "несправедливі умови договору", згідно з якою умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.
		Аналізуючи зміст ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів", суд першої інстанції дійшов до висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.
		Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2,3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірвання або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої статті 18 Закону); визначення товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору.
		При цьому, у відповідності до ст. 3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність, а згідно з ч. 3 ст.509 ЦК України, зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
		Суд першої інстанції проаналізував умови оспорюваного договору лізингу, та встановив, що згідно з п.1.4 договору лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо, за вищенаведеними зобов'язаннями відповідає продавець; в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має звертатися споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару. Крім цього, відповідно до визначення, яке міститься в договорі лізингу, - продавець - це юридична або фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, яка є постачальником транспортних засобів лізингодавцю, з якими лізингодавець уклав договори доручення або агентські угоди. За таких обставин суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що придбання автомобіля буде здійснюватись у постачальника, якого обрав лізингодавець, не погоджуючи з лізингоодержувачем.
		Частина 1 ст. 808 ЦК України передбачає, що якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, заміни, безоплатного усунення недоліків, монтажу та запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець (постачальник) та лізингодавець несуть перед лізингоодержувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.
		Таким чином, оскільки вибір продавця предмета лізингу за договором здійснює відповідач, то пункт 1.4 Договору, щодо усунення лізингодавця від відповідальності в частині якості, комплектності, справності та інших умов суперечить положенням ст. 808 ЦК України щодо солідарної відповідальності продавця і лізингодавця, і водночас це обмежує права споживача на захист і отримання відшкодування у передбачених законом випадках, що свідчить про несправедливість умов оспорюваного договору.
		Такий висновок суду першої інстанції відповідає висновкам Верховного Суду України, викладеним у постанові № 6-2766цс15 від 16 грудня 2015 року.
		Згідно з п. 12.1. договору фінансового лізингу №002167, укладеного 22.05.2015р. між позивачкою і ТОВ «Євролізинг України», лізінгоодержувач, який сплатив адміністративний платіж, частково або повністю сплатив авансовий внесок та не отримав транспортний засіб, має право розірвати договір, шляхом направлення відповідного листа рекомендованою кореспонденцією за адресою лізингодавця. У строк, встановлений чинним законодавством, лізингодавець розглядає заяву лізингоодержувача та надає письмову відповідь, в якій повідомляє про розірвання договору та про наслідки його розірвання. В такому випадку поверненню підлягає 60% від сплаченого авансового платежу та/або частини авансових платежів, 40% лізінгодавець утримує в якості штрафу за дострокове розірвання договору. Адміністративний платіж в такому випадку поверненню не підлягає.
		Колегія суддів погоджується з висновками суду про те, що пункт 12.1. договору №002167 фінансового лізингу від 22.05.2015р. містить ознаки несправедливості, оскільки порушує принцип добросовісності та встановлює істотні обмеження прав лізингоодержувача щодо розірвання договору, із одностороннім застосуванням за це істотних штрафних санкцій, які в сукупності складають 40% внесених коштів по суті він встановлює односторонню відповідальність лізінгоодержувача і в силу цього є несправедливим. Вказаний пункт договору свідчить про істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків сторін, оскільки встановлює односторонню відповідальність за порушення умов договору лише споживача, не передбачає відповідальності лізингодавця, не передбачає право споживача вимагати дострокового розірвання договору із одержанням відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним умов договору, передбачає накладення на споживача штрафу за дострокове розірвання договору і надає відповідачу право не повертати суму авансового внеску у випадку дострокового розірвання договору споживачем. Умова пункту 12.1. договору фінансового лізингу №002167 від 22.05.2015р., свідчить про можливість заподіяння майнової шкоди лізонгоодержувачу через неповернення йому авансового платежу в розмірі 34000.00 грн., що є істотною шкодою.
		Вірним є висновок суду першої інстанції про дисбаланс прав і несправедливі умови договору щодо встановлення жорстких умов відповідальності споживача, за відсутністі передбаченої відповідальності для лізингодавця: зокрема, п. 12.4 договору встановлено, що за несвоєчасне внесення лізингових платежів, лізингоодержувач зобов'язаний сплачувати лізингодавцю пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діє в періоді, за який сплачується пеня від суми заборгованості за кожний день прострочення. Поряд з цим за теж саме порушення п. 3.2.3 договору передбачено, що в разі наявності несплаченого Лізингоодержувачем лізингового платежу в строки та у порядку передбаченими даним Договором, лізингоождержувач має право залишати предмет лізингу в своєму салоні до одного місяця. При цьому лізингоодержувач не доводить до відома позичальника адресу салону, де може зберігатись предмет лізингу. Відповідачем не доведено під час судового розгляду, чи володіє він на праві власності або інших правах таким салоном, про який зазначає в договорі. Однак, при цьому вказує в договорі, що у разі непогашення заборгованості протягом встановленого терміну даний договір вважається таким, що втратив силу та є розірваним односторонньо Лізингодавцем. Несвоєчасність сплати є допустимою з боку позивача, оскільки спочатку відповідно до п. 10.10 договору зараховуються в погашення штрафні санкції за порушення обов'язків, прострочені відсоткові ставки за користування обсягом фінансування, розмір яких не доведений до лізингоодержувача, оскільки ним не підписувався додаток № 3 який повинен містити зазначену інформацію, сплата комісійних за супроводження договору, розмір яких також не доведено до відома позивача, і лише після цього відбувається зарахування сплаченої суми грошових коштів в рахунок поточного платежу. 
		А відтак такі умови договору є несправедливими, оскільки ставлять сторони у нерівні умови і обтяжують фінансовий стан лізингоодержувача. Пункт 3.2.4 договору передбачає, що у випадку, якщо лізингоодержувач прострочив виконання зобов'язань по сплаті лізингових платежів більше як на один місяць, лізингодавець має право вилучити предмет лізингу у лізингоодержувача, тобто, за будь -яких мінімально допустимих порушень, лізингодержувач несе відповідальність у вигляді позбавлення його предмета лізингу, що є неспіврозмірним із допущеними порушеннями та несправедливим.
		Обмежені також права лізингоодержувача на дострокове припинення договору лізингу , оскільки відповідно до п. 12.7,12.8,12.10 договору, при достроковому припиненні договору фінансового лізингу за ініціативою лізингодавця, лізингоодержувач зобов'язаний протягом 10 днів з моменту повідомлення лізингодавця про розірвання договору сплатити всі неоплачені по договору платежі, включаючи штрафні санкції, пеню, покрити всі витрати лізингодавця та додатково сплатити у випадку затримки повернення предмета лізингу 10 % штрафу від вартості предмета лізингу. А відповідно до п. 11.5 договору, у разі порушення умов даного договору, або за наявності будь-якого спору між лізингодавцем та лізингоодержувачем, права лізингоодержувача за цим договором припиняються і останній втрачає право придбати автомобіль на умовах передбачених даним договором. З огляду на такі обставини суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про існування сумнівів в добросовісності відповідача, а передбачені умови договору що стосуються прав та обов»язків лізингоодержувача, можуть перешкоджати йому в реальному отриманні транспортного засобу.
		Відповідно до п. 10.14 договору за дострокову сплату лізингових платежів до 12 місяців після підписання акта приймання- передачі предмета лізингу, лізингоодержувач сплачує штраф в розмірі 10 % від суми дострокового погашення, а що стосується лізингодавця, то відповідальність за невиконання ним обов'язку щодо передачі предмета лізингу, який може бути несвоєчасно придбаний, несвоєчасно перееданий, чи невиконання або неналежне виконання будь-яких інших договірних зобов'язань з боку лізингодавця положеннями договору не передбачено.
		Суд першої інстанції визнав несправедливими, такими, що ставлять в необґрунтовану залежність споживача, і ряд інших умов договору, зокрема, в ст. 7 договору викладені умови страхування предмета лізингу, які не лише суперечать закону про страхування, а й ущемляють право лізингоодержувача на вибір страхової компанії, надають можливість страховій компанії, яку обирає лізингодавець, уникнути обов'язку виплатити страхове відшкодування у разі неможливості лізингоодержувача негайно зателефонувати до страхової компанії, щоб повідомити про страховий випадок, а цивільну майнову відповідальність повністю несе лізингоодержувач.
		Відповідно до статті 11 Закону України «Про фінансовий лізинг» лізингоодержувач має право: 1) обирати предмет лізингу та продавця або встановити специфікацію предмета лізингу і доручити вибір лізингодавцю; 2) відмовитися від прийняття предмета лізингу, який не відповідає його призначенню та/або умовам договору, специфікаціям; 3) вимагати розірвання договору лізингу або відмовитися від нього у передбачених законом та договором лізингу випадках; 4) вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням умов договору лізингу.
		Однак вказані права лізингоодержувача не знайшли свого відображення у змісті оспорюваного договору.
		Окрім того, суд суд першої інстанції вірно вважав несправедливими умови оспорюваного договору по наданню продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, в той час, коли споживачеві таке право не надається, а також умови договору фінансового лізингу, згідно з якими при невиконанні ним встановлених договором зобов'язань відповідальність покладається лише на лізингоодержувача. 
		Так, відповідно до п. 3.2.5 договору Лізингодавець має право розірвати в односторонньому порядку за умови невиконання Лізингоодержувачем умов даного Договору, при цьому Лізингодавець не зобов'язаний повідомляти лізингоодержувача про розірвання Договору. Проте, що стосується наділення аналогічними правами лізингодавця, то договір лізингу не містить таких положень.
		Більше того, п. 3.2.7 договору передбачає умови, коли Лізингодавець наділяється правом розірвати даний договір лише на підставі, коли він не може придбати предмет лізингу, або ж продавець відмовиться здійснити продаж одумовленого договору автомобіля, при цьому, ані лізингодавець, ані продавець не несе жодної відповідальності, а лізингоодержувач в такому випадку має право протягом року обрати інший предмет лізингу, тобто, лізингоодержувач позбавлений можливості вчинити будь які дії щодо розірвання договору, повернення коштів, а лише повинен обрати інший предмет лізингу. У випадку не обрання нового предмета лізингу, лізингоодержувачу повертається лише частина сплачених коштів (60%) відповідно до порядку, встановленого п. 12.1 договору. Тобто, за невиконання лізингодавцем та продавцем умов договору лізингу, відповідальність знову ж таки несе лізингоодержувач. 
		Проаналізувавши зміст оспорюваного договору фінансового лізингу від 22 травня 2015 року, укладеного між сторонами, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що в договорі виключені та обмежені права лізингоодержувача, як споживача, стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов'язків, передбачених договором та законом, значно обмежені обов'язки лізингодавця, які передбачені в Законі України «Про фінансовий лізинг», положеннях ЦК України, повністю виключена відповідальність лізингодавця за невиконання або неналежне виконання обов'язків щодо передачі предмета лізингу та передачі цієї речі належної якості, одночасно значно розширені права лізингодавця, які суперечать вимогам чинного законодавства, що є підставами для визнання цих умов оспорюваного договору лізингу несправедливими. Такі висновки суду узгоджуються з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові № 6-2766цс15 від 16 грудня 2015 року).
		В п. 2 ч. 1 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність, що вводить споживача в оману.
		Відповідно до п. п.1 та 5 ч. 2 ст.19 Закону, якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно, зокрема, основних характеристик продукції, таких як: її наявність, переваги, небезпека, склад, методи використання, гарантійне обслуговування, метод і дата виготовлення або надання, поставка, кількість, специфікація, географічне або інше походження, очікувані результати споживання чи результати та основні характеристики тестів або перевірок товару; наявність ліцензії на здійснення такої діяльності.
		Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.
		Частиною 6 даної статті передбачено, що правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.
		Згідно зі ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або (майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
		Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України «Про фінансовий лізинг» істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
		Суд дослідивши умови про предмет договору лізингу встановив, що п. 1.1 договору предметом фінансового лізингу по даному договору є транспортний засіб зазначений у даній статті та у Специфікації (Додаток №2), а саме автомобіль марки Hyundai I20, 5-ти-дверний, комплектація Style, з об'ємом двигуна 1.4, тип КПП- автоматична. Будь-яких інших індивідуалізуючих ознак предмету лізингу в договорі не передбачено, зокрема, що стосується кольору автомобіля, року випуску, номера кузова, шасі, типу пального та виробника, що впливає на збільшення ціни автомобіля, а відтак і на розмір лізингових платежів, відсотків, комісійних, що обчислюються виходячи із вартості автомобіля. Умови збільшення вартості встановлені п. 9.5 договору, яким передбачено обов'язкову сплату різниці вартості предмета лізингу до моменту підписання додатку №3 та до моменту передачі транспортного засобу. Вказана різниця за відсутності визначених в договорі всіх ідентифікуючих ознак предмету договору, які б відповідали зазначеній в договорі ціні, може бути завищеною, в зв'язку з чим відповідач не може відмовитись від виконання даного договору та його розірвання, оскільки підстави припинення договору не передбачають повернення йому в повній мірі належним чином сплачених платежів.
		Згідно з Наказом Міністерства внутрішніх справ №273 від 03.04.2014р. зареєстрований в Міністерстві юстиції України 14 квітня 2014 р. за № 414/25191 в технічному описі бланка свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу (технічний паспорт) серед чисельних пунктів мають бути зазначені номер шасі (кузова, рами), тип пального, колір, об'єм двигуна, повна маса, маса без навантаження, категорія що є індивідуальними ознаками автомобіля. 
		Відсутність погодження вищевказаних умов, надають продавцю (виконавцю, виробнику) можливість збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору, що відповідно до ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», свідчить про несправедливість цієї умови договору.
		Окрім того, відсутність погоджених між сторонами договору предмету Договору лізингу, який би був визначений індивідуальними ознаками, що вирізняють її поміж однорідних речей, індивідуалізуючи її (ідентифікаційних номерів кузова і двигуна) навіть при повній оплаті може бути підставою для відмови у визнанні права власності на даний предмет, що ущемляє права лізингоодержувача.
		Частина 2 ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» визначає у загальному порядку можливий склад лізингових платежів і не встановлює вичерпний перелік складових платежів, які можуть включати в себе лізингові платежі, та не містять імперативного припису щодо заборони сторонам договору фінансового лізингу визначати і відносити до лізингових безпосередньо у договорах лізингу інші платежі, так само як і визначати ціну у договорі (винагороду).
		Умовами оспорюваного договору фінансового лізингу № 002167 від 22.05.2015 року передбачено сплату лізингоодержувачем авансового платежу, яким є обов'язковий платіж, що складає частину від вартості предмета лізингу, розмір якого визначено у додатку №1 договору та сплачується лізингоодержувачем на користь лізингодавця на умовах договору до моменту передачі предмета лізингу, а лізинговий платіж - це щомісячний платіж, що сплачується лізингоодержувачем на користь лізингодавця у строки та в розмірі відповідно даного договору та до графіку покриття витрат та виплат лізингових платежів (План відшкодування, Додаток № 3 до Договору). Кожний лізинговий платіж включає нарахування відсотків за користування в розмірі 23 відсотки річних та комісію за супроводження договору в розмірі 7 відсотків без зазначення бази нарахування комісії. Відповідно до п. 8.5 договору всі планові платежі, які визначаються в додатку №1 та додатку №3 до даного договору сплачуються лізингоодержувачем згідно вказаних додатків на підставі рахунків, виставлених лізингодавцем.
		Крім того, від інформації, яка повинна міститись у Додатку №3 до договору, залежить розуміння позивачкою вартості придбання транспортного засобу, оскільки п. 11.4 договору прямо встановлено, що викуп предмету лізингу здійснюється після закінчення строку дії Договору та відповідно до залишкової вартості автомобіля встановленої на рівні 1,5 % від початкової вартості предмета лізингу.
		Проте, відповідачем не було надано суду додаток № 3 до договору. Відповідач в запереченнях на позов вказав, що додаток підписується сторонами до передачі предмету лізингу лізингоодержувачу після виконання умов п. 1.7 Договору та сплати на рахунок лізингодавця трьох платежів до підписання акту приймання-передачі предмета лізингу, та передається лізингоодержувачу разом із актом приймання-передачі. Відтак додаток №3 при укладенні договору сторонами не погоджувався і не підписувався та не надався позивачці на ознайомлення. Відповідач вважав достатнім зазначити в п. 10.3 договору попередній розмір лізингового платежу - 215 Євро, 69 центів або 5500,00 грн.
		Суд першої інстанції проаналізував в сукупності положення договору щодо лізингових платежів, та вірно вважав, що заперечення відповідача щодо взаємозв'язку моменту підписання додатку із фактом передачі предмету договору не заслуговують на увагу з огляду на те, що судом встановлено, що договір не містить умов, які б забороняли сторонам визначати лізингові платежі та підписувати додаток № 3 на момент підписання договору лізингу, адже відповідно до п. 4.3 договору сторони зобов'язані підписати додаток №3 до моменту підписання акту приймання-передачі предмета лізингу.
		Судом також з'ясовано, що додаток №3 до договору відповідно до умов договору поряд з іншими додатками №1 та №2 до договору є невід'ємними частинами договору фінансового лізингу № 002167 від 22.05.2015 року, а їх одночасне підписання відповідно до п. 17.2 договору є свідченням факту ознайомлення та розуміння сторонами та згоди сторін з усіма умовами договору та його змістом.
		Згідно зі ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж, як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.
		Відсутність підписаного сторонами договору лізингу додатку №3 свідчить про те, що позивачка не була належним чином ознайомлена із розмірами лізингових платежів та строками їх сплати, встановлення в договорі попередньої суми лізингових платежів не дає можливості позивачці та суду встановити вартісне відображення залишку частини обсягу фінансування, на який будуть нараховуватись відсотки за користування грошовими коштами, вартісне відображення розміру комісійних за відсутністі зазначеного об'єкту нарахування комісії за супроводження договору, а відтак суд правомірно вважав, що зазначені умови є неконкретизованими та несправедливими відповідно до ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» і оскільки лізингоодержувач не була обізнана із розмірами лізингових платежів, які включають не лише частину вартості автомобіля, але й відповідні відсотки, комісії, розмір яких не відображений в договорі тощо, позивачка не могла усвідомлювати ризики укладання та виконання такої угоди.
		Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того що відповідачем, всупереч вимогам ст. ст. 10, 60 ЦПК України, не доведено належними та допустимим доказами ознайомлення позивача із умовами та розмірами сплати лізингових платежів відповідно до вартості предмету лізингу, не надано суду підписаний сторонами договірних відносин примірник додатку №3, який би надавав повну та достовірну інформацію щодо ціни договору лізингу, що на думку суду, є істотною умовою оспорюваного договору фінансового лізингу, що свідчить про правомірність висновку суду першої інстанції про те, що позивачка не була чітко ознайомлена із графіком покриття витрат та виплати лізингових платежів, та доводить недотримання відповідачем подожень ч.1 ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів», відповіднео до якої споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги).
		Вірними є висновки суду першої інстанції про те, що укладення між позивачкою та відповідачем оспорюваного договору фінансового лізингу здійснено із застосуванням останнім нечесної підприємницької діяльності, у вигляді: замовчування ним при укладанні вказаного договору інформації найменування продавця предмету лізингу, фактичної наявності предмета лізингу у цього продавця, дати виготовлення предмета лізингу, специфікації, року випуску та походження предмета лізингу, тобто, його детальних особливостей та замовчування вказаних обставин, відсутність інформації про графік погашення лізингових платежів, відсотків за користування та розмір комісійних, підставу їх нарахування, що спонукало споживача дати згоду на здійснення вказаного правочину, на який в іншому випадку він не погодився б.
		Виходячи з аналізу норм чинного законодавства, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.
		Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. А також нікчемними відповідно до ст. 698 ЦК України є умови договору купівлі-продажу, що обмежують права покупця-фізичної особи порівняно з правами, встановленими цим Кодексом та законодавством про захист прав споживачів,
		Досліджуючи в судовому засіданні оригінал договору фінансового лізингу № 002167 від 22.05.2015 року, судом встановлено, що договір фінансового лізингу від 22 травня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ТОВ «Євролізинг Україна», нотаріально посвідчено не було, відтак є підстави для застосування наслідків щодо повернення другій стороні у натурі того, що вона одержала на виконання цього правочину. (позиція Верховного суду України викладена в постанові від 16.12.2015 року провадження № 6-2766цс15).
		З урахуванням наведеного суд першої інстанції вірно задовольнив позовні вимоги ОСОБА_2 про повернення сплачених нею на рахунок ТОВ «Євролізинг» суми грошових коштів в розмірі 34340.00 грн.
		Разом з тим колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції про стягнення з ТОВ «Євролізинг» на користь ОСОБА_2 10000.00 грн. на відшкодування моральної шкоди, оскільки спірні правовідносини між сторонами виникли з договору, яким не передбачено відшкодування моральної шкоди. Крім цього, спірні правовідносини регулюються Законами України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», «Про фінансовий лізинг» та «Про захист прав споживачів», які не передбачають відшкодування моральної шкоди. 
		Стягнувши з ТОВ «Євролізинг Україна» на користь позивачки 802.00 грн. - три проценти річних, суд першої інстанції невірно застосував до спірних правовідносин положення ст. 536 ЦК України, крім цього, сплата процентів та розмір процентів договором фінансового лізингу не були передбачені. 
		Відповідно до ч.1 ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення:1) неповне з»ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.
		З врахуванням вищенаведеного, оскаржуване рішення суду в частині стянення з ТзОВ «Євролізинг Україна» на користь ОСОБА_2 10000.00 грн. на відшкодування моральної школи та 802.00 грн. трьох відсотків (процентів) річних, підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог, а в частині стягнення з ТзОВ «Євролізинг» на користь ОСОБА_2 судового збору та всієї суми слід змінити, зменшивши суму судового збору з 440.00 грн. до 340.00 грн., а суму, яка всього підлягає до стягнення з ТОВ «Євролізинг» на користь ОСОБА_2 з 45242,00 грн. до 34340.00 грн.В решті рішення суду слід залишити без змін.
		Керуючись ст. 303, п. 2, 3 ч.1 ст. 307, ст.ст. 309, 313, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, - 
		ВИРІШИЛА:
		апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Євролізинг Україна» - задовольнити частково.
		Рішення Франківського районного суду м. Львова від 03 березня 2016 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про відшкодування завданої моральної шкоди в розмірі 10000.00 грн., трьох процентів річних за користування коштами в розмірі 802,00 грн. скасувати та ухвалити в цій частині вимог нове рішення, яким відмовити ОСОБА_2 в задоволенні цих позовних вимог.
		Рішення Франківського районного суду м. Львова від 03 березня 2016 року в частині стягнення з ТзОВ «Євролізинг» на користь ОСОБА_2 судового збору та всієї суми - змінити, зменшивши суму судового збору з 440.00 грн. до 340.00 грн., а суму, яка всього підлягає до стягнення з 45242,00 грн. до 34340.00 грн.
		В решті рішення суду залишити без змін. 
		Рішення суду набирає законної сили з моменту його проголошення, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання рішенням апеляційного суду законної сили.
		Головуючий:                                                    Шеремета Н.О.
		Судді:                                                                Ванівський О.М.
		                                                         
		                                                                           Цяцяк Р.П.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...