Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 359/4092/15-ц : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 08.11.2016. Забезпечено надання загального доступу: 09.11.2016.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		П О С Т А Н О В А
		ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ 
		2 листопада  2016 року                                                                                                         м. Київ
		 
		Судова палата у цивільних справах
		Верховного Суду України в складі:
		 
		головуючого Лященко Н.П.,  суддів:Гуменюка В.І.,Сімоненко В.М.,  Охрімчук Л.І.,      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_5, третя особа - ОСОБА_6, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_5 про перегляд Верховним Судом України рішення Апеляційного суду Київської області від 31 березня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2016 року, 
		в с т а н о в и л а: 
		У травні 2015 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки. 
		Позивач зазначав, що 1 листопада 2011 року між ним та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_6 (далі - ФОП ОСОБА_6) було укладено договір кредитної лінії № ВКЛ-2007828, відповідно до умов якого остання отримала кредит у сумі 464 тис. 985 грн на строк до 31 жовтня 2014 року зі сплатою 25,99 % річних за користування кредитом. На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором цього ж дня між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_5 було укладено договір іпотеки, за умовами якого відповідач передав в іпотеку банку належні йому на праві власності: садовий будинок НОМЕР_1 у садовому товаристві «Острів» (далі - СТ «Острів») у с. Вишеньки Бориспільського району Київської області, загальною площею 178,3 кв. м та земельну ділянку, на якій розташований цей будинок, загальною площею 0,0600 га, з цільовим призначенням - для ведення садівництва.
		Посилаючись на те, що боржник порушив виконання зобов'язань за кредитним договором, унаслідок чого виникла заборгованість, розмір якої на 25 березня 2015 року становив 1 млн 165 тис. 676 грн 15 коп. і складався із: поточної заборгованості за кредитом у сумі 412 тис. 473 грн 84 коп. і простроченої заборгованості в сумі 42 тис. 564 грн 62 коп., пені за несвоєчасне повернення кредиту в сумі 456 тис. 488 грн 27 коп., заборгованості з відсотків за період з 1 по 25 березня 2015 року в сумі 8 тис. 100 грн 31 коп., заборгованості з прострочених відсотків в сумі 19 тис. 226 грн 48 коп., пені за несвоєчасне повернення відсотків у сумі 224 тис. 955 грн 66 коп., 3 % річних від суми простроченого кредиту в сумі 1 тис. 250 грн 65 коп. та 3 % річних від суми прострочених відсотків у сумі 616 грн 32 коп., позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки. 
		Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від             1 вересня 2015 року в задоволенні позову ПАТ «Дельта Банк» відмовлено.
		Рішенням Апеляційного суду Київської області від 31 березня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову ПАТ «Дельта Банк»: у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_6 перед банком у загальному розмірі 1 млн 165 тис. 676 грн 15 коп. звернуто стягнення на предмети іпотеки: садовий будинок НОМЕР_1 у СТ «Острів», загальною площею 178,3 кв. м, початковою вартістю 1 млн 424 тис. 316 грн, та земельну ділянку, на якій він розташований, загальною площею 0,0600 га, початковою вартістю 236 тис. 849 грн, шляхом визнання права власності на вищезазначене майно за ПАТ «Дельта Банк»; вирішено питання про розподіл судових витрат.
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_5 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.
		У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_5 порушує питання про скасування ухвалених у справі судових рішень суду апеляційної та касаційної інстанцій та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 37-39 Закону України «Про іпотеку», статей 526 та 1050 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 
		На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_5 посилається на рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2012 року, ухвали цього ж суду від 25 серпня 2011 року, 13 лютого та 21 серпня 2013 року, 20, 27 квітня, 18 травня, 15 червня, 27 липня 2016 року та постанову Верховного Суду України від 30 березня 2016 року.
		Заслухавши доповідь судді, пояснення представників ОСОБА_5 - ОСОБА_7, ОСОБА_8, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
		Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
		За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
		За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
		У справі, яка переглядається, суди встановили, що 1 листопада 20011 року між ПАТ «Дельта Банк» та ФОП ОСОБА_6 було укладено договір кредитної лінії № ВКЛ-2007828, за умовами якого позичальнику було надано кредит у сумі 464 тис. 985 грн на строк до 31 жовтня 2014 року зі сплатою 25,99 % річних, а погашення кредиту повинне було здійснюватись шляхом сплати щомісячних платежів у розмірі та в порядку, визначеному договором (а. с. 5-12).
		На забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором 1 листопада 2011 року ОСОБА_5 передав ПАТ «Дельта Банк»  в іпотеку належні йому на праві власності: садовий будинок НОМЕР_1 у СТ «Острів», загальною площею 178,3 кв. м та земельну ділянку, на якій він розташований, загальною площею 0,0600 га, з цільовим призначенням - для ведення садівництва (а. с. 19-25).
		3 вересня 2014 року між ПАТ «Дельта Банк» та ФОП ОСОБА_6  було укладено додатковий договір №1 до кредитного договору, яким змінено порядок повернення кредиту та сплати процентів за користування ним, а також кінцевий термін повернення кредиту - до 2 вересня 2017 року (а. с. 15-17). 
		Відповідно до пункту 2.5 кредитного договору в разі вимоги кредитора достроково повернути кредитні ресурси, сплатити проценти позичальник зобов᾿язаний здійснити повне погашення заборгованості за цим договором, тобто повернути отримані кредитні ресурси, сплатити всі проценти протягом 30 (тридцяти) календарних днів з моменту отримання вимоги кредитора. Кредитор може повідомляти позичальника телеграфом, за допомогою рекомендованих листів з повідомленням або шляхом доставки позичальнику за вказаною адресою.
		Відповідно до пункту 8.2 кредитного договору в разі невиконання позичальником будь-яких своїх зобов'язань за цим договором та/або умов іпотечного договору/договору застави, зазначених у пункті 1.4. цього договору, та/або у випадку порушення позичальником строків платежів, установлених пунктами 1,1, 1.3 та 3.3 цього договору, кредитор має право вимагати дострокового повернення кредиту, сплати процентів за користування ним, а позичальник зобов'язаний виконати зазначені зобов'язання в порядку, передбаченому пунктами 8.3, 8.4 цього договору.
		Згідно з пунктом 8.3 кредитного договору вимога про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним направляється позичальникові у письмовому вигляді та підлягає виконанню в повному обсязі протягом тридцяти календарних днів з моменту її надіслання кредитором за адресою позичальника, зазначеною в реквізитах цього договору, або адресою, повідомленою позичальником відповідно до пункту 5.7 цього договору. Сторони досягли згоди, що датою, з якої починається відлік зазначеного вище тридцятиденного строку, вважається дата, зазначена на квитанції, яка надається кредитору відділенням зв'язку під час відправлення позичальнику листа з вимогою про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним з повідомленням про вручення.
		Відповідно до пункту 8.4 кредитного договору, в разі невиконання позичальником зазначеної у пункті 8.3 цього договору письмової вимоги кредитора про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним у строк, визначений у пункті 8.3. договору, кредитор має право звернути стягнення на предмет іпотеки/застави будь-яким способом за власним вибором, у тому числі на підставі виконавчого напису нотаріуса, відповідно до вимог чинного законодавства України та умов договору іпотеки/застави, скористатися іншими видами забезпечення виконання зобов᾿язань за цим договором та/або пред᾿явити позов до позичальника та задовольнити свої вимоги, що випливають з цього договору, з будь-якого майна позичальника. 
		За пунктом 7.2 договору іпотеки звернення стягнення на заставлене за цим договором майно здійснюється на розсуд іпотекодержателя: або за рішенням суду, або за виконавчим написом нотаріуса, або шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов᾿язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку» та умовами вказаного договору, або за допомогою продажу іпотекодержателем від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону та умовами цього договору. 
		Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав суду будь-яких доказів на підтвердження дотримання ним вищезазначених вимог договору щодо повідомлення позичальника про дострокове повернення кредиту, а тому строк вимоги за кредитним договором, термін дії якого до 2 вересня 2017 року, не настав. 
		Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що унаслідок неналежного виконання боржником своїх зобов'язань за кредитним договором утворилася заборгованість, а --тому в рахунок її погашення необхідно звернути стягнення на предмети іпотеки   спірні садовий будинок НОМЕР_1 у СТ «Острів», загальною площею 178,3 кв. м та земельну ділянку, на якій він розташований, загальною площею 0,0600 га, з цільовим призначенням  для ведення садівництва шляхом визнання за позивачем права власності на предмети іпотеки <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_2127/ed_2015_02_12/pravo1/T041618.html?pravo=1>. 
		Разом з тим у наданих для порівняння судових рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від            8 лютого 2012 року, 27 квітня, 18 травня 2016 року міститься висновок про те, що за рішенням суду предмет іпотеки підлягає реалізації шляхом проведення процедури прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», а передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки, і суд не наділений повноваженнями вирішувати цепитання в такий спосіб. 
		У постанові від 30 березня 2016 року Верховний Суд України зробив висновок про те, що порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті  328 цього Кодексу). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. 
		Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме -статей 3739 Закону України «Про іпотеку» <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_513/ed_2014_10_30/pravo1/T030898.html?pravo=1>, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 
		Крім того, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 серпня 2011 року та           15 червня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які встановивши, що позивач порушив умови укладених з відповідачами договорів щодо порядку дострокового повернення кредиту відмовили в задоволенні вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором.
		Отже, існує також неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм статей 526 та 1050 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 
		Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм статей 37-39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
		Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. 
		Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
		У частинах першій, третій статті 36 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. 
		При цьому згідно із частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності. 
		Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. 
		Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).
		Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.
		Отже, аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя). У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. 
		При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). 
		Отже, у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, ухвалюючи судове рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку».
		Усуваючи розбіжності в застосуванні норм статей 526 та 1050 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 
		Статтею 509 ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843578/ed_2015_07_16/pravo1/T030435.html?pravo=1> передбачено, що зобов'язання виникають з договорів та інших правочинів. Відповідно до вимог статті 525 ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843594/ed_2015_07_16/pravo1/T030435.html?pravo=1>, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно зі статтею  526 ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843595/ed_2015_07_16/pravo1/T030435.html?pravo=1> зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2015_07_16/pravo1/T030435.html?pravo=1> Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
		За статтею  527 ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843596/ed_2015_07_16/pravo1/T030435.html?pravo=1> боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання зобов'язання.
		Згідно зі статтею 530 цього Кодексу <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843599/ed_2015_07_16/pravo1/T030435.html?pravo=1>, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
		<http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843682/ed_2015_07_16/pravo1/T030435.html?pravo=1>таттею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
		Згідно із частиною першою статті 549 цього Кодексу <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843619/ed_2015_07_16/pravo1/T030435.html?pravo=1> в разі порушення зобов'язання боржник зобов'язаний сплатити неустойку (штраф, пеню).
		Відповідно до вимог статті 612 ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843684/ed_2015_07_16/pravo1/T030435.html?pravo=1> боржник, який прострочив виконання зобов'язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення.
		Статтею 623 ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843695/ed_2015_07_16/pravo1/T030435.html?pravo=1> встановлено, що боржник який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані збитки.
		Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_844142/ed_2015_07_16/pravo1/T030435.html?pravo=1> якщо договором  встановлений обов᾿язок позичальника повернути позику частинами (з  розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_844140/ed_2015_07_16/pravo1/T030435.html?pravo=1>. 
		Сторони кредитного договору в пункті 8.3 встановили порядок, за умови недотримання якого в позичальника виникає обов'язок дострокового повернення боргу.
		Проте, скасовуючи рішення суду першої інстанції й ухвалюючи нове, апеляційний суд не встановив, чи дотримався позивач цього порядку та чи виникло у зв'язку із цим у позичальника зобов'язання дострокового виконання кредитного договору.
		Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.
		За таких обставин відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 31 березня 2016 року підлягають скасуванню.
		Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
		Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
		Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603 , частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
		п о с т а н о в и л а : 
		Заяву ОСОБА_5 задовольнити частково.
		Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 31 березня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
		Головуючий   Н.П. Лященко Судді:                                        В.І. Гуменюк   В.М. СімоненкоЛ.І. Охрімчук

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...