Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 917/2694/15 : Господарські справи (до 01.01.2019); Інші спори.
Надіслано для оприлюднення: 09.11.2016. Зареєстровано: 09.11.2016. Забезпечено надання загального доступу: 10.11.2016.
Дата набрання законної сили: 18.10.2016
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		18 жовтня 2016 року Справа № 917/2694/15 Вищий  господарський  суд  України у складі колегії суддів:
		головуючого-суддіКорнілової Ж.О. (доповідач), суддів:Малетича М.М., Ковтонюк Л.В.,
		розглянувши матеріали касаційної скарги  Товариства з обмеженою відповідальністю "СП-Сервер" 
		на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 14.06.2016 
		У справі№ 917/2694/15 Господарського суду Полтавської областіза   позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "СП-Сервер"ДоПриватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів "Миргородкурорт"Провизнання дій протиправними,За участю
		Від позивача:Перепелиця Є.І.,Від відповідача:не з'явились,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		 
		Рішенням Господарського суду Полтавської  області від 25.02.2015  у справі № 917/2694/15  (суддя Іваницький О.Т.) відмовлено в позові повністю.
		Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 14.06.2016 (у складі колегії суддів: Істоміна О.А. -головуючого, Білецької А.М., Плужник О.В.) апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "СП-Сервер" залишено без задоволення, а рішення Господарського суду Полтавської  області від 25.02.2015 у справі № 917/2694/15  залишено без змін.
		Не погоджуючись з постановою Харківського апеляційного господарського суду від 14.06.2016, Товариство з обмеженою відповідальністю "СП-Сервер" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Полтавської області від 25.02.2015 та  постанову Харківського апеляційного господарського суду від 14.06.2016 у справі № 917/2694/15.
		        У касаційній скарзі заявник посилається на неправильне застосування судом  першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.
		        Заслухавши суддю-доповідача Корнілову Ж.О., обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши  представника позивача, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає  задоволенню, виходячи з наступного.
		Судами встановлено: позивач у позовній заяві посилається, що відповідач перешкоджає проїзду транспортних засобів, що здійснюють перевезення медичних препаратів до аптеки №2 (нежитлове приміщення, яке у своїй діяльності використовує позивач).
		Позивач просить суд визнати дії ПрАТ "Миргородкурорт" щодо відмови в допуску автотранспорту постачальників протиправними; зобов'язати керівництво ПрАТ "Миргородкурорт" не перешкоджати руху транспортних засобів, що мають супроводжувальні  документи на перевезення медичних препаратів до аптеки №2 за адресою: Полтавська область, м. Миргород,  вул. Гоголя, 112, через КПП  ПрАТ "Миргородкурорт".
		Враховуючи підстави та предмет позову, місцевим господарським судом, з позицією якої погодився суд апеляційної інстанції, правомірно  відмовлено в позові, виходячи з наступного.    
		Під час вирішення спору у справі господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду.
		Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
		Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України  кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		Приймаючи до уваги зміст наведених норм діючого законодавства, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними, у розумінні статті 34 Господарського процесуального кодексу України, доказами, певного суб'єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) відповідачем.
		У рішенні Конституційного суду України № 18-рп/2004 від 01.12.2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України  та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом,  зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції  і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.
		Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на час звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
		Верховним Судом України у аналізі практики застосування судами статті 16 Цивільного кодексу України  зазначено наступне.
		Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
		Відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
		Відповідно до частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України  кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в частині 2 цієї статті визначено способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.
		Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
		Особа здійснює свої права вільно на власний розсуд (стаття 12 Цивільного кодексу України).
		До прав, які підлягають цивільно-правовому захисту, відносяться всі майнові й особисті немайнові права, які належать суб'єктам цивільного права.
		Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених статтею 16 Цивільного кодексу України  з урахуванням специфіки порушеного права та характеру правопорушення.
		Абзацом 1 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України передбачено способи захисту порушеного права. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. (абзац 2 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України).
		До інших способів судового захисту цивільних прав чи інтересів можна віднести способи, які не охоплюються переліком їх у статті 16 Цивільного кодексу України, що визначені окремими законами та договорами або застосування яких випливає із загальних положень про судовий захист.
		Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суду належить звернути вагу на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
		У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейським судом з прав людини зазначено, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі заходи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім цього, судом вказано на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
		Статтею 13 передбачено, що норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за ст. 13 залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" у законі та на практиці, зокрема, у тому сенсі, що його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява N 38722/02)).
		Судом апеляційної інстанції зазначено, що ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
		Суд апеляційної інстанції дійшов до правильного висновку,  що позивачем не обґрунтовано, яким чином обраний ним спосіб захисту шляхом заявлення вимоги про визнання протиправними дії відповідача зможе забезпечити реальний та ефективний захист його порушеного (невизнаного) права.
		Крім цього, необхідно зазначити, що під способами захисту права слід розуміти заходи, прямо передбачені законом з метою припинення оспорювання або порушення суб'єктивних цивільних прав та усунення наслідків такого порушення, а у разі встановлення, що заявлені вимоги за своїм змістом не відповідають матеріально-правовим способам захисту права, суд приймає рішення про відмову у позові.
		Проаналізувавши зміст позовних вимог позивача та обставини, якими вони обґрунтовані,  місцевий господарський суд, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції,  дійшов до правильного висновку, що позовні вимоги фактично є вимогами про встановлення факту та не направлені на захист права (законного інтересу) позивача, тому не може бути самостійним предметом розгляду у господарському суді.
		Обраний позивачем спосіб захисту у вигляді визнання дій відповідача протиправними є неефективним в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод  та фактично не призводить до відновлення його порушених прав, а тому виключає можливість задоволення позовних вимог в цій частині.
		Місцевий господарський суд, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції,  дійшов до правильного висновку, що позивачем не доведено в установленому законом порядку, в чому полягає в даному випадку порушення його прав.
		Позивач вказує на те, що відповідач здійснює свою господарську діяльність виключно у будинках санаторіях та допоміжних спорудах на підставі відповідних документів на право здійснення господарської діяльності; керівництво курорту перевищує свої повноваження, надаючи дозвіл на проїзд дорогами загального користування одним транспортним засобам та забороняючи іншим.
		Визначенню "курорт" надано у статті 1 Закону України "Про курорти", відповідно до якої це освоєна природна територія на землях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди з об'єктами інфраструктури, використовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особливій охороні.
		В статті 4 Закону України "Про курорт"  виділено види курортів: державного та місцевого значення.
		Відповідно до частини 2 статті 11 зазначеного закону  рішення про оголошення природних територій курортними територіями державного значення приймає Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів України
		        Верховною Радою України 06.09.2011 прийнято Закон України N 3699-VI «Про оголошення природних територій міста Миргорода курортом державного значення» та визначення режиму округів і зон санітарної охорони курорту Миргород.
		Статтею 1 даного Закону курорт Миргород визначено курортом державного     значення.  
		Судами встановлено, що земельні ділянки на яких розташований курорт Миргород є зоною санітарної охорони.
		Відповідно до частини 2 статті 48 ЗК України, частини 2 статті 62 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" встановлення на території курортів округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони. Мета встановлення таких округів та зон визначається необхідністю охорони природних якостей та лікувальних факторів курортних зон, запобіганню їх псуванню, забрудненню і виснаженню.
		Місцевий господарський суд, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції,  дійшов до правильного висновку, що обов'язок відповідача забезпечити позивачеві прохід та проїзд по земельній ділянці, на якій розташований Приватне акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів  "Миргородкурорт" кореспондується із обов'язком  дотримання позивачем нормативно-правових актів щодо організації режиму доступу, охорони та захисту курортної території, процедур видачі (отримання) перепусток на територію тощо, оскільки відповідач є спеціальним об'єктом з відповідними режимами.
		Наказом Генерального директора ПраТ "Миргородкурорт" 01.07.2015 затверджено правила пропуску, руху та перебування транспортних засобів на території ПраТ "Миргородкурорт".
		Пунктом 7 передбачено, що завезення товарів суб'єктами підприємницької діяльності до торгових павільйонів, магазинів, кафе та інших місць торгівлі (надання послуг) може здійснюватись транспортними засобами тільки легкового типу із завантаженістю не більше 1500 кг. Дозвіл на тимчасовий допуск на територію курорту транспортних засобів надає генеральний директор ПраТ "Миргородкурорт" або особа, яка його заміщає  відповідно до наказу.
		З дозволу керівництва ПраТ "Миргородкурорт" здійснюється допуск (пропуск) транспортних засобів на територію курорту з метою перевезення до місця підприємницької діяльності товарів.
		Суд апеляційної інстанції дійшов до правильного висновку, що у даному випадку позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження своєї правової позиції, а також не наведено переконливих аргументів відповідно до норм чинного законодавства; щодо спростування висновків суду першої інстанції. 
		Відповідно до частини 1 статті 33 Господарського Процесуального Кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.  
		Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 
		Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
		Відповідно до пункту 1 статті 1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення. Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з'ясуванням всіх обставин, що мають значення для правильного вирішення спору.
		Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 14.06.2016 у справі  №  917/2694/15 Господарського суду Полтавської області прийнято з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з'ясуванням всіх обставин, що мають значення для правильного вирішення спору. 
		Доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі судова колегія вважає непереконливими, і такими, що спростовуються наявними доказами та встановленими матеріалами справи.
		Таким чином постанова Харківського апеляційного господарського суду від 14.06.2016 у справі  №  917/2694/15 Господарського суду Полтавської області підлягає залишенню без змін.
		Керуючись статтями 1115, 1117, 1119 - 11111  Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України 
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "СП-Сервер" на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 14.06.2016 у справі №  917/2694/15 Господарського суду Полтавської області залишити без задоволення.
		Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 14.06.2016 у справі №  917/2694/15 Господарського суду Полтавської області залишити без змін.
		 
		 
		Головуючий-суддя:Корнілова Ж.О. Судді:Малетич М.М.   Ковтонюк Л.В.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...