Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 686/6355/15-ц : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 08.12.2016. Забезпечено надання загального доступу: 08.12.2016.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		У х в а л а
		 
		 
		11 листопада 2016 року                                                                                                         м. Київ
		 
		Колегія суддів Судової палати у цивільних справах
		Верховного Суду України в складі:
		  
		Охрімчук Л.І.,
		  Гуменюка В.І.,                                                       
		Лященко Н.П.,   
		 
		розглянувши заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про перегляд Верховним Судом України рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 5 червня 2015 року, рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 24 травня 2016 року, додаткового рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 9 червня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 липня 2016 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості та збитків за договором фінансового лізингу та зустрічним позовом ОСОБА_4 до товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про визнання договору фінансового лізингу недійсним, стягнення грошових коштів та відшкодування моральної шкоди, 
		 
		в с т а н о в и л а :
		        
		Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від              5 червня 2015 року в задоволенні позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» (далі - ТОВ «Порше Лізинг Україна») відмовив. 
		                              Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_4 суд задовольнив частково, ухвалив: визнати недійсним договір фінансового лізингу, укладений                        25 листопада 2013 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_4; стягнути з ТОВ «Порше Лізинг Україна» на користь ОСОБА_4 575 тис.             43 грн. 5 коп. сплачених ним за договором коштів та 10 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. 
		У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив; стягнув з ТОВ «Порше Лізинг Україна» 3 тис. 654 грн судових витрат в дохід держави.
		 
		Апеляційний суд Тернопільської області 24 травня 2016 року скасував рішення суду першої інстанції в частині стягнення на користь ОСОБА_4 моральної шкоди та ухвалив у цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 щодо відшкодування моральної шкоди відмовив. У решті рішення суду першої інстанції апеляційний суд залишив без змін.
		Стягнув з ТОВ «Порше Лізинг Україна» на користь ОСОБА_4               203 грн судових витрат.
		 
		Додатковим рішенням від 9 червня 2016 року Апеляційний суд Тернопільської області стягнув з ТОВ «Порше Лізинг Україна» на користь ОСОБА_4 2 тис. 69 грн 70 коп. судових витрат.
		       
		Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 25 липня 2016 року відмовив у відкритті касаційного провадження у вказаній справі за касаційною скаргою ТОВ «Порше Лізинг Україна» на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
		 
		25 жовтня 2016 року ТОВ «Порше Лізинг Україна», за дорученням якого діє Самойленко А.О., звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 5 червня 2015 року, рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 24 травня 2016 року, додаткового рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 9 червня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 липня 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме статей 524, 533, 627, 632, 638 Цивільного кодексу України, статей 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», положень Закону України «Про фінансовий лізинг»; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.           
		Обґрунтовуючи підставу перегляду вказаних судових рішень, передбачену пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня, 15 липня, 24 вересня, 8 жовтня, 4 і 25 листопада 2015 року, 25 лютого і 14 березня 2016 року, в яких, на його думку, по-іншому, ніж в оскаржуваних судових рішеннях, застосовано зазначені норми матеріального права. 
		На підтвердження підстави перегляду вищевказаних судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, заявник посилається на постанови Верховного Суду України від 26 грудня 2011 року, 2 липня і 7 жовтня 2014 року. 
		                             
		Перевіривши наведені в заяві доводи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що в допуску справи до провадження необхідно відмовити з огляду на таке.                   
		За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
		                              При цьому під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини справи, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
		 
		Постановляючи ухвалу від 25 липня 2016 року, про перегляд якої порушує питання заявник, касаційний суд, відмовивши у відкритті касаційного провадження, погодився з висновками судів про наявність правових підстав для визнання недійсним оспорюваного договору фінансового лізингу недійсним на підставі статей 203, 205 ЦК України, оскільки цей договір укладено з порушенням вимог Закону України «Про захист прав споживачів», як такий, що забезпечує захист інтересів лише лізингодавця, що свідчить про очевидну диспропорцію між правами та обов'язками сторін, зокрема: обрана формула визначення змінної процентної ставки лізингодавця не дозволяє точно визначити розмір процентної ставки на будь-який момент протягом строку дії договору; умови договору щодо обчислення лізингових платежів із застосуванням обмінного курсу іноземної валюти до гривні за безготівковими операціями банку позбавляють фізичну особу можливості знати розмір чергового платежу в гривневому еквіваленті; умова договору щодо його розірвання лише за згодою лізингодавця і не раніше 12 місяців із дати початку строку лізингу є також несправедливою, якщо споживачеві таке право не надається. 
		Крім того, касаційний суд погодився також з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для задоволення зустрічних позовних вимог щодо відшкодування моральної шкоди.
		Разом з тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки:
		- в ухвалі від 21 січня 2015 року касаційний суд, залишивши в силі рішення суду першої інстанції, погодився з його висновком про відсутність правових підстав для визнання договору фінансового лізингу недійсним з огляду на те, що положення цього договору відповідають принципу добросовісності та рівності сторін у договорі і не порушують вимоги Законів України «Про захист прав споживачів» та «Про фінансовий лізинг»;
		- в ухвалі від 15 липня 2015 року касаційний суд, залишивши без змін судові рішення, погодився з їх висновками про відмову в задоволенні заявлених вимог щодо визнання недійсними пунктів договору фінансового лізингу, оскільки цей договір, який укладено за вільного волевиявлення сторін, не мав на меті ввести в оману особу-поручителя; при цьому суди не встановили несправедливості умов укладеного між сторонами договору фінансового лізингу;
		- в ухвалі від 24 вересня 2015 року касаційний суд, залишивши без змін рішення суду апеляційної інстанції, погодився з його висновком про відмову в задоволенні позовних вимог, зокрема щодо визнання недійсним договору фінансового лізингу, з огляду на те, що вказаний цивільно-правовий договір було укладено між сторонами в належній формі з погодженням усіх його істотних умов, зокрема щодо прав та відповідальності сторін договору;
		- в ухвалах від 8 жовтня, 4 листопада 2015 року касаційний суд, залишивши без змін рішення судів апеляційної інстанції, погодився з їх висновками про те, що позивачі не надали належних та допустимих доказів на підтвердження невідповідності спірних договорів положенням статей 203, 215 ЦК України, а також вимогам статей 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», а тому відсутні правові підставі для визнання спірних договорів фінансового лізингу недійсними;
		- в ухвалі від 25 листопада 2015 року касаційний суд, залишивши без змін судові рішення, погодився з їх висновками про те, що позивач не довів, що умови оскаржуваного договору є несправедливими і такими, що створили істотний дисбаланс між правами та обов'язками сторін; при цьому суди зазначили, що умови надання позивачу послуг на підставі договору та інформація про ці послуги викладені досить детально і ясно в договорі та додатках до нього;
		- в ухвалі від 25 лютого 2016 року касаційний суд, залишивши без змін рішення суду апеляційної інстанції, погодився з його висновком про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору фінансового лізингу, оскільки позивач не довів, що умови укладеного договору всупереч принципу добросовісності мають наслідком істотний дисбаланс прав та обов'язків сторін; волевиявлення позивача в момент укладення договору було вільним і відповідало його внутрішній волі, що підтверджується його підписами на кожному аркуші договору, отже, сторонами було досягнуто всіх викладених в договорі умов;
		- в ухвалі від 14 березня 2016 року касаційний суд, відмовивши у відкритті касаційного провадження, погодився з висновками судів про відсутність правових підстав для визнання частково недійсними окремих положень договору фінансового лізингу з огляду на те, що позивач не довела застосування з боку товариства відносно неї нечесної підприємницької діяльності або що ця діяльність є агресивною, і не довела, що виконавець послуг ввів її в оману, надав нечітку, незрозумілу або двозначну інформацію, необхідну для здійснення свідомого вибору; підписавши договір, сторони досягли згоди щодо усіх його істотних умов.
		 
		Порівняння судових рішень суду касаційної інстанції від 21 січня,              24 вересня, 8 жовтня і 4 листопада 2015 року із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суди касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшли протилежних висновків щодо заявлених вимог, оскільки надані для порівняння зазначені судові рішення ухвалені у справах, в яких вирішувалось питання недійсності договорів з підстав несправедливості інших (ніж в оскаржуваній ухвалі) умов таких договорів.
		 
		У постановах Верховного Суду України від 26 грудня 2011 року,                   2 липня і 7 жовтня 2014 року, наданих на підтвердження підстави перегляду, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, Верховний Суд України дійшов таких висновків:
		- положення чинного законодавства, хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти (постанова від 26 грудня 2011 року);
		- коригування лізингових платежів, в основі якого лежить зміна курсової різниці (зміна курсу гривні стосовно долара), прямо не заборонена та не суперечить чинному законодавству України (постанова  від 7 жовтня 2014 року);
		- незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання є національна валюта України - гривня (постанова від 2 липня 2014 року).
		 
		Таким чином, судові рішення суду касаційної інстанції від 15 липня і 25 листопада 2015 року, 25 лютого і 14 березня 2016 року та надані для порівняння постанови Верховного Суду України від 26 грудня 2011 року,             2 липня і 7 жовтня 2014 року свідчать про наявність неоднакового застосування судами касаційної інстанції статей 524, 533, 627, 632, 638 ЦК України та положень Закон України «Про захист прав споживачів», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, яке переглядається, викладеним у цих постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.
		 
		Разом з тим, усуваючи розбіжності у застосуванні судами касаційної інстанції вказаних норм матеріального права у подібних правовідносинах, Верховний Суд України в постановах від 16 грудня 2015 року, 11 травня (дві постанови) і 19 жовтня 2016 року сформулював правовий висновок про те, що умови договору про: сплату лізингоодержувачем різниці в разі збільшення вартості предмета лізингу в той час як у разі зменшення вартості предмета лізингу різниця комісії за організацію та оформлення договору не підлягає поверненню лізингоодержувачу; прийняття лізингоодержувачем змін розміру лізингових платежів у випадку виникнення податкових та прирівняних до них платежів; одностороннє розірвання договору лізингодавцем у разі відмови лізиногоодержувача від підписання додаткової угоди про коригування розміру платежів та вартості предмета лізингу, при цьому сплачені споживачем платежі не повертаються; відсутність можливості дострокового погашення зобов'язань; обов'язок лізингоодержувача сплатити штраф у разі дострокового погашення зобов'язання є несправедливими відносно споживача, оскільки всупереч принципу добросовісності наслідком договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.
		 При цьому Верховний Суд України відступив від правових висновків, викладених у наданих заявником для порівняння постановах.
		 
		Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив і суд касаційної інстанції, постановляючи ухвалу, про перегляд якої подано заяву. Правовий висновок суду касаційної інстанції в цій ухвалі не суперечить висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року, 11 травня (дві постанови) і 19 жовтня 2016 року.
		 
		З поданої ТОВ «Порше Лізинг Україна» заяви про перегляд судових рішень не вбачається підстав для необхідності відійти від правових висновків про застосування норм матеріального права, викладених у цих постановах Верховного Суду України.                  
		Ураховуючи наведене, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що в допуску справи до провадження Верховного Суду України необхідно відмовити.
		 
		                              Керуючись частиною другою статті 360 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
		 
		у х в а л и л а :        
		У допуску до провадження Верховного Суду України справи за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості та збитків за договором фінансового лізингу та зустрічним позовом ОСОБА_4 до товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про визнання договору фінансового лізингу недійсним, стягнення грошових коштів та відшкодування моральної шкоди за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про перегляд Верховним Судом України рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 5 червня 2015 року, рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 24 травня 2016 року, додаткового рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 9 червня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 липня 2016 року відмовити.
		                              
		Ухвала оскарженню не підлягає.
		 
		Судді                        :                                                                                          Л.І. Охрімчук
		 
		                                                                                                    В.І. Гуменюк
		 
		                                                                                                    Н.П. Лященко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...