Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 175/1274/15-ц : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 29.03.2017. Забезпечено надання загального доступу: 29.03.2017.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		П О С Т А Н О В А
		ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ
		  
		1 лютого 2017 року                                                       м. Київ
		 
		 
		Судова палата у цивільних справах
		Верховного Суду України в складі:
		 
		головуючого Лященко Н.П.,  суддів:Гуменюка В.І.,Романюка Я.М.,Сімоненко В.М.,
		розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6, треті особи: ОСОБА_7, ОСОБА_8, реєстраційна служба Дніпропетровського районного управління юстиції Дніпропетровської області, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Царєйкін Михайло Михайлович, про визнання правочинів недійсними, скасування державної реєстрації та повернення майна у власність за заявою ОСОБА_5 про перегляд рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2016 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 червня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2016 року, 
		в с т а н о в и л а: 
		У квітні 2015 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_6 про визнання правочинів недійсними, скасування державної реєстрації та повернення майна у власність. Просила визнати недійсним шлюбний договір подружжя від 24 вересня 2014 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_7, договір про виділення часток у домоволодінні від 24 вересня 2014 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_7, договори дарування 1/3 частини будинковолодіння та земельної ділянки, укладені 2 жовтня 2014 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7; договір купівлі-продажу земельної ділянки укладений 2 жовтня 2014 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_8
		ОСОБА_5 зазначала, що ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 16 травня 2014 року в межах заявленого цивільного позову на суму 1 млн. 20 тис. 554 грн 10 коп. у кримінальній справі було накладено арешт на майно обвинуваченої ОСОБА_6
		Вироком Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 3 липня 2014 року ОСОБА_6 визнано винною у скоєнні злочину, передбаченого частиною другою статті 286 КК України та призначено їй покарання у вигляді чотирьох років позбавлення волі із застосуванням пункту «є» статті першої та статті чотирнадцятої Закону України «Про амністію у 2014 році» від 8 квітня 2014 року. Також вироком було вирішено стягнути з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 в рахунок відшкодування матеріальної шкоди завданої злочином 10 554 грн 10 коп. та в рахунок відшкодування моральної шкоди - 600 тис. грн.
		Вироком Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 серпня 2015 року засуджено ОСОБА_6 до 4 років відбування покарання та позбавлення права на управління транспортними засобами строком на 2 роки, в іншій частині вирок Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області залишено без змін.
		22 жовтня 2014 року Дніпропетровським районним судом Дніпропетровської області було видано виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 завданої злочином шкоди у розмірі 610 тис. 554 грн.
		Постановою державного виконавця відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського районного управління юстиції від 3 листопада 2014 року відкрито виконавче провадження № 45291734.
		При отриманні відповідей із державного реєстру речових прав на нерухоме майно з'ясувалося, що ОСОБА_6 24 вересня 2014 року під час дії ухвали про арешт майна, здійснила його відчуження, а саме уклала шлюбний договір подружжя, договори про виділення часток домоволодіння, дарування 1/3 частини житлового будинку, дарування земельної ділянки та купівлі-продажу земельної ділянки. 
		Посилаючись на те, що унаслідок укладення зазначених правочинів істотно порушено її права, оскільки вона позбавлена можливості отримати відшкодування на свою користь матеріальної та моральної шкоди за вироком суду, їх укладено всупереч вимогам закону, під час дії арешту з метою уникнути грошового стягнення, без наміру створення правових наслідків, обумовлених ними, позивачка просила визнати їх недійсними, скасувати державну реєстрацію речових прав ОСОБА_7 на спірну земельну ділянку, на 1/3 спірного будинку; речових прав ОСОБА_8 на земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_1, площею 0,3256 га, у АДРЕСА_1; та повернути незаконно відчужене майно у власність ОСОБА_6 для здійснення подальшого примусового виконання стягнення за вироком суду. <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2009_11_06/pravo1/VS090583.html?pravo=1>
		Рішенням Дн <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2009_11_06/pravo1/VS090583.html?pravo=1>іпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 червня 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_5 відмовлено. 
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2016 року відмовлено ОСОБА_5 у відкритті касаційного провадження у справі на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 ЦПК України. 
		У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_5 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів та ухвалити нове рішення про задоволення її позову з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема статей 
		На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_5 посилається на ухвалу Верховного Суду України від 20 січня 2010 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 липня 2011 року, 19 березня та 30 жовтня 2013 року та 12 лютого 2014 року та постанову Верховного Суду України від 25 травня 2016 року.
		Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
		Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
		За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
		При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. 
		Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. 
		У справі, яка переглядається, суди встановили, що вироком Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 3 липня 2014 року ОСОБА_6 визнано винною у скоєнні злочину передбаченого частиною другою статті 286 КК України і призначено їй покарання у вигляді чотирьох років позбавлення волі з застосуванням додаткового покарання у вигляді позбавлення права керувати транспортними засобами строком на два роки, із застосуванням пункту «є» статті 1 та статті 14 Закону України «Про амністію у 2014 році» від 8 квітня 2014 року. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 10 554 грн 10 коп. на відшкодування майнової шкоди, завданої злочином та 600 тис. грн на відшкодування моральної шкоди, завданої смертю малолітньої доньки (т. 1 а.с. 12-18).
		Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 жовтня 2014 року з мотивувальної та резолютивної частини вищевказаного вироку було виключено посилання на застосування амністії на підставі Закону України «Про амністію у 2014 році» від 8 квітня 2014 року, в іншій частині вирок залишено без змін.
		Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 16 травня 2014 року в процесі розгляду кримінальної справи у межах заявленої суми цивільного позову у розмірі 1 млн. 20 тис. 554 грн 10 коп. було накладено арешт на майно ОСОБА_6
		Відповідно до статті 175 КПК України ухвала про арешт майна підлягає негайному виконанню слідчим, прокурором.
		22 жовтня 2014 року Дніпропетровським районним судом Дніпропетровської області було видано виконавчий лист № 175/1359/14 про стягнення з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 в рахунок відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої злочином 610 554 грн 10 коп.
		Постановою державного виконавця відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського районного юстиції від 3 листопада 2014 року відкрито виконавче провадження № 45291734.
		Встановлено, що 24 вересня 2014 року ОСОБА_6 здійснила відчуження належного їй майна, а саме: будинку та двох земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_1.
		Будинок було придбано на підставі договору купівлі-продажу від 15 липня 2003 року в період шлюбу ОСОБА_6 та ОСОБА_7
		Право власності на земельну ділянку, площею 0,250 га для будівництва та обслуговування житлового будинку зареєстровано за відповідачкою на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку, виданого 15 березня 2004 року, а на земельну ділянку площею 0,3256 га для ведення особистого селянського господарства, - на підставі Державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого 15 березня 2004 року.
		24 вересня 2014 року між ОСОБА_6 та її чоловіком ОСОБА_7 було укладено та нотаріально посвідчено шлюбний договір, за умовами якого сторони домовились про те, що майно, нажите подружжям під час шлюбу, яке підлягає державній реєстрації, є особистою приватною власністю кожного з подружжя, на чиє ім'я зареєстроване рухоме або нерухоме майно (п. 1.1 договору), а згідно із п. 2.4 цього договору визначено, що будь-яке майно та кошти (у тому числі будь-які рахунки у будь-яких банках), які сторони набудуть на своє ім'я у період з моменту підписання цього Договору, є особистою власністю кожного з них і не є спільною сумісною власністю подружжя.
		В той же день, 24 вересня 2014 року між відповідачкою та її чоловіком було укладено нотаріально посвідчений договір про виділення часток у вищезазначеному будинку. За умовами договору сторони розподілили частки будинку, який було придбано в період шлюбу, але право власності на яке було зареєстровано за відповідачкою: у розмірі 1/3 частки на користь ОСОБА_6 та 2/3 частки - її чоловіка ОСОБА_7
		2 жовтня 2014 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 укладено та нотаріально посвідчено договір дарування частки житлового будинку, за умовами якого ОСОБА_6 безоплатно передала у власність її чоловіка, а останній прийняв у дар 1/3 частину житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами.
		У той же день було укладено та нотаріально посвідчено договір дарування земельної ділянки, відповідно до умов якого відповідачка передала безоплатно у власність чоловіка, а останній прийняв в дар земельну ділянку площею 0,250 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, що розташований по АДРЕСА_1.
		2 жовтня 2014 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_8 було укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_6 відчужила останній земельну ділянку площею 0,3256 га для ведення особистого селянського господарства, що розташована за вищезазначеною адресою.
		Ухвалюючи рішення про відмову в позові ОСОБА_5, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що оспорюваними договорами права позивачки не порушено, оскільки на час їх укладення заборони відчуження спірних будинку та земельних ділянок шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно не було, зміст правочинів та їх форма не суперечать вимогам цивільного законодавства, доказів фіктивності правочинів позивачка суду не надала.
		Разом з тим в інших справах, ухвала Верховного Суду України від 20 січня 2010 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 липня 2011 року, 19 березня та 30 жовтня 2013 року та 12 лютого 2014 року в яких надані заявником як приклади неоднакового застосування норм матеріального права, за аналогічних обставин суди виходили з того, що укладений правочин щодо відчудження майна, яке перебуває під арештом, є нікчемним, незалежно від того чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». 
		Аналогічний висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року.
		Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.
		Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
		Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України (далі - ЦК України), іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою для визнання недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України). 
		Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв'язку із вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним. 
		При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України). 
		З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, статей 1, 2-4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права та інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності (відсутності) цивільних прав або майна в інших осіб. 
		Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов'язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про накладення арешту на майно підсудного в межах розгляду цивільного позову у кримінальній справі. Накладення арешту на майно застосовується, як спосіб забезпечення цивільного позову (стаття 152 ЦПК).
		Відповідно до статей 170-175 КПК (в редакції 2012 року) передбачено підстави та порядок вирішення питання про арешт майна підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, заподіяну внаслідок злочину.
		Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача (цивільного позивача у кримінальній справі) від можливих недобросовісних дій з боку відповідача (підсудного), щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення. 
		Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлюються ухвалою суду, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову. Тому той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу було відомо.
		Встановлено, що 16 травня 2014 року відповідачка буда присутня в судовому засіданні під час прийняття судом ухвали про накладення арешту на її майно, а отже добре обізнана в цьому. 
		З огляду на зазначене та встановлені судами в справі, яка переглядається, обставини і факти, помилковим є висновок судів про те, що як земельні ділянки, так і сам житловий будинок АДРЕСА_1, який на них знаходиться, станом на час укладення оспорюваних договорів під забороною на відчуження фактично не перебували, а права ОСОБА_5 укладенням цього договору не порушені.
		Звертаючись до суду з позовом на обґрунтування своїх вимог позивачка посилалася як на фіктивність правочинів, так і на порушення вимог закону при їх укладенні. 
		Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували наведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень, ухвалених у цій справі. 
		За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. 
		Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
		Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
		Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603 , частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
		п о с т а н о в и л а : 
		Заяву ОСОБА_5 задовольнити частково.
		Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 червня 2016 року та рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
		 
		Головуючий   Судді  Н.П. Лященко   В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Я.М. Романюк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...