Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 235/139/16-ц : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 05.05.2017. Забезпечено надання загального доступу: 10.05.2017.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		П О С Т А Н О В А
		ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ
		 
		12 квітня 2017 року                                            м. Київ
		 
		Судова палата у цивільних справах
		Верховного Суду України в складі:
		 
		головуючого Гуменюка В.І.,  суддів:Лященко Н.П.,Романюка Я.М.,  Охрімчук Л.І.,Сімоненко В.М., 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом         ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа - орган опіки та піклування виконкому Артемівської міської ради Донецької області, про визначення місця проживання дитини, надання дозволу на її виїзд за межі України на постійне місце проживання за заявою        ОСОБА_7 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада       2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня        2016 року, 
		в с т а н о в и л а :  
		У січні 2016 року ОСОБА_8 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що в період перебування в шлюбі з ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 року у них народився син ОСОБА_9 Після розірвання шлюбу син залишився проживати з нею за взаємною згодою сторін. У 2013 році позивачка зареєструвала шлюб з громадянином Французької Республіки та отримала право на проживання в цій державі, у зв'язку із чим виникла необхідність вивезти малолітню дитину за межі України на постійне місце проживання. 
		Посилаючись на те, що батько дитини - ОСОБА_7 заперечує проти вивезення дитини за межі України на постійне місце проживання,          ОСОБА_8 просила визначити місце проживання сина ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, з матір'ю та надати дозвіл на його виїзд за межі України на постійне місце проживання у супроводі матері й без згоди та супроводу батька.   
		Красноармійський міськрайонний суд Донецької області рішенням         від 18 березня 2016 року відмовив у задоволенні позову ОСОБА_6
		Апеляційний суд Донецької області 7 червня 2016 року скасував рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 березня     2016 року та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_6 задовольнив частково, визначив місце проживання малолітнього ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, з матір'ю ОСОБА_11 та надав дозвіл на виїзд за межі України до Французької Республіки малолітнього ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, у супроводі матері      ОСОБА_6 без згоди та супроводу батька ОСОБА_7 на час проживання ОСОБА_6 у вказаній країні.                                   
		Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 2 листопада 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_7 відхилив, рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року залишив без змін. 
		У січні 2017 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_7 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 7, 141, 151 Сімейного кодексу України (далі - СК України), положень Закону України «Про охорону дитинства», частини другої статті 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», пункту 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України   № 57 від 27 січня 1995 року (далі - Правила), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
		У зв'язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ       від 2 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року, а рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 березня 2016 року залишити без змін.                   
		Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
		                              Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
		                              Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.  
		За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. 
		Суди установили, що 14 лютого 2009 року ОСОБА_7 і ОСОБА_12 уклали шлюб.
		ІНФОРМАЦІЯ_1 року у подружжя народився син - ОСОБА_9
		Артемівській міськрайонний суд Донецької області рішенням                  від 16 травня 2012 року розірвав шлюб, укладений 14 лютого 2009 року між ОСОБА_7 і ОСОБА_12
		На підставі рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 31 травня 2013 року з ОСОБА_7 стягнуто аліменти на утримання неповнолітнього сина - ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі 10 % з усіх видів заробітку щомісячно до досягнення дитиною повноліття.
		31 жовтня 2013 року ОСОБА_8 зареєструвала шлюб з громадянином Французької Республіки ОСОБА_13.
		Органом опіки та піклування Артемівської міської ради надано висновок від 25 лютого 2016 року про доцільність визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, з матір'ю ОСОБА_11
		ОСОБА_8 має посвідку на тимчасове проживання на території Французької Республіки, яка дає їй дозвіл на роботу. 
		Відхиляючи касаційну скаргу ОСОБА_7, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції, який, установивши, що відповідач не заперечує проти проживання сина зі своєю матір'ю, проте згоди на виїзд дитини на постійне місце проживання за межі України не дає, оскільки в такому випадку він буде позбавлений можливості спілкуватися з дитиною і брати участь у її вихованні, дійшов висновку про визначення місця проживання дитини з матір'ю та надання дозволу на вивіз до Французької Республіки малолітньої дитини разом з матір'ю без згоди і супроводу батька, що відповідає інтересам дитини. 
		Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах.
		На обґрунтування підстав для перегляду Верховним Судом України судового рішення ОСОБА_7 надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня, 21 жовтня 2015 року, 10 лютого, 19 жовтня 2016 року та дві ухвали цього ж суду               від 6 квітня 2016 року.
		У наданих для порівняння ухвалах Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що Закон України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» регулює конкретний (одноразовий) виїзд дитини за кордон з визначенням його початку й закінчення, а не встановлює постійне місце проживання дитини за межами України. Надання дозволу на виїзд за межі України малолітньої дитини з її матір'ю на постійне місце проживання до іншої країни без згоди та супроводу батька суперечить положенням цього Закону та статтям 141, 153, 157 СК України. Крім того, суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що вимоги позивачок про надання дозволу на виїзд за межі України малолітніх дітей на постійне місце проживання без згоди та супроводу батьків мають не тимчасовий, а постійний характер. Внаслідок виїзду дітей за межі України на постійне місце проживання батьки таких дітей будуть позбавлені можливості брати участь у їх вихованні та особистому спілкуванні з ними, що порушує рівність прав та обов'язків батьків відносно виховання дітей.
		Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 
		Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 
		Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
		Згідно із частиною сьомою статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
		Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада     1989 року, яка набрала чинності для України 27 вересня 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
		Відповідно до статті 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
		Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом (стаття 153 СК України).
		Згідно зі статтею 157 СК України питання про виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
		Статтею 161 СК України передбачено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
		Дитина, яка не досягла 14 років, повинна проживати у встановленому місці проживання, яке не може бути змінене самочинно як волею сторонніх осіб, так і волею якогось одного з її батьків.
		Місце проживання малолітньої дитини з одним із батьків визначається або за місцем проживання матері чи батька, або за конкретною адресою.
		Визначення місця проживання малолітньої дитини за конкретною адресою унеможливлює маніпуляції з боку того з батьків, з ким буде проживати дитина, зокрема проживати де завгодно, унаслідок чого батько дитини не буде мати змоги брати участь у її вихованні.  
		Відповідно до частини третьої статті 313 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.
		Згідно із частиною другою статті 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» за відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду.
		Пунктом 3 Правил передбачено виїзд з України громадян, які не досягли шістнадцятирічного віку, за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли вісімнадцятирічного віку.
		Виїзд з України громадян, які не досягли шістнадцятирічного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску (підпункт 1 пункту 4 Правил).
		Тимчасовий виїзд малолітньої дитини за межі України повинен відбуватись лише за погодженням з іншим з батьків, оскільки такий переїзд спричиняє зміну режиму спілкування дитини з іншим з батьків, порядок участі у вихованні дитини, зміну  звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання.
		Виходячи з положень зазначених норм матеріального права дозвіл на виїзд малолітньої дитини за межі України в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків на підставі рішення суду може бути наданий на конкретний одноразовий виїзд з визначенням його початку й закінчення.
		Надання такого дозволу на постійне проживання малолітньої дитини без згоди та супроводу батька суперечить чинному законодавству, що визначає рівність прав та обов'язків батьків відносно виховання дитини, що може призвести до фактичного позбавлення батька дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею.
		У справі, яка переглядається, суд установив, що ОСОБА_8 має посвідку на тимчасове проживання у Французькій Республіці строком до             1 червня 2016 року (т. 1, а.с. 129).
		Згідно з довідкою, виданою 27 травня 2016 року префектом Департаменту Вандея Відділу з питань громадянства та іноземних громадян Префектури Управління регламентації та громадських свобод Французької Республіки, 27 травня 2016 року ОСОБА_8 подала запит на відновлення посвідки на тимчасове проживання у Французькій Республіці, нова посвідка на тимчасове проживання буде видана на один рік з відміткою «Приватне та сімейне життя» (т. 2, а.с. 120).
		При цьому, згідно з довідкою Приватного підприємства «Житловик»         м. Артемівськ Донецької області від 28 грудня 2015 року ОСОБА_8 та малолітній ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1,  зареєстровані в Україні за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 7).
		Установлюючи місце проживання малолітнього ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, з матір'ю та надаючи дозвіл на його виїзд за межі України до Французької Республіки в супроводі матері та без згоди і супроводу батька, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, залишив поза увагою зазначені обставини, порушивши положення статей 141, 157 СК України, визначив місце проживання малолітньої дитини за місцем проживання матері без зазначення певної адреси проживання, що може призвести до маніпуляцій щодо проживання малолітньої дитини, зокрема проживання ОСОБА_6 за межами України разом з малолітньою дитиною, унаслідок чого батько дитини - ОСОБА_7 буде позбавлений можливості приймати участь у вихованні сина.
		Суди також не врахували визначеної статтею 4 Закону України «Про порядок виїзду з України та в'їзду в Україну громадян України» можливості ухвалення судом рішення на разовий виїзд дитини без згоди батька, не позбавленого батьківських прав, натомість надання за рішенням суду дозволу на майбутнє на постійні виїзди дитини за межі України без згоди батька суперечить чинному законодавству, яке визначає рівність прав та обов'язків обох батьків відносно виховання дитини, унаслідок чого батько фактично позбавляється можливості брати участь у вихованні дитини та спілкуванні з нею.
		Крім того, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_6, в рішенні суду не навів обґрунтування щодо відмови в задоволенні позову про визначення місця проживання дитини з матір'ю.
		Таким чином, для правильного застосування до спірних правовідносин норм матеріального права необхідно з'ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо.
		Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.
		З огляду на викладене ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 року, рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року та рішення  Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 березня     2016 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. 
		Керуючись статтями 355, 3603 , 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
		п о с т а н о в и л а :
		 
		Заяву ОСОБА_7 задовольнити частково.
		Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 року, рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року та  рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 березня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.  
		Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
		 
		 
		Головуючий:                                                                                                                 В.І. Гуменюк
		 
		Судді:                                                                                                                                   Н.П. Лященко
		                                                                           
		 
		                                                                                                                                                                     Л.І. Охрімчук
		                                                                                                                                                                     
		Я.М. Романюк
		 
		 
		                                                                                                                                                                     В.М. Сімоненко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...