Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 591/1622/17 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Окреме провадження; Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Надіслано для оприлюднення: 05.05.2017. Зареєстровано: 05.05.2017. Забезпечено надання загального доступу: 11.05.2017.
Дата набрання законної сили: 30.05.2017
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		Справа № 591/1622/17 
		Провадження № 2-о/591/95/17
		    
		Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
		03 травня 2017 року Зарічний районний суд м. Суми 
		     в складі головуючого судді Кривцової Г.В. 
		     з участю секретаря судового засідання Гребенькової О.М.
		     представника заявника ОСОБА_1
		розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу окремого провадження за заявою ОСОБА_2, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення, - 
		ВСТАНОВИВ:
		Заявник свої вимоги мотивує тим, що він народився ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином України, є інвалідом з дитинства першої «Б» групи. З 15.04.2003 року був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2, але фактично проживав зі своїм дідом ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_3. З 04.04.2014 року заявник є власником будинку та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_3 згідно договорів дарування, за якими його дід ОСОБА_3 подарував йому це майно. У жовтні 2014 року заявник був вимушений переміститись з місця свого постійного проживання на тимчасово окупованій території Донецької області до АДРЕСА_1. Зазначив, що збройна агресія Російської Федерації проти України почалась 20.02.2014 року з незаконної анексії АР Крим та продовжилася у квітні 2014 року, коли озброєні бандитські формування, контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами РФ, проголосили створення так названих «Донецької народної республіки» та «Луганської народної республіки», провівши референдум у неконституційний спосіб. Вважає, що факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини території України - є загальновідомим, а тому не підлягають доказуванню відповідно до ч. 2 ст. 61 ЦПК України. Зазначив, що саме внаслідок військової агресії Російської Федерації після розв'язання бойових дій на території Донецької області він вимушений був переселитись разом з дідом з окупованої території до м. Суми. Зазначив, що у вересні 2014 року у с. Нікішине з'явилися озброєні російські бойовики, вивісили російський прапор на будинку сільради та зобов'язали всіх мешканців села залишити населений пункт протягом 72 годин, оскільки село має вигідне розташування для наступу на Дебальцеве, яке на той час було ще під контролем ЗСУ. Оскільки заявник з дідом не змогли відразу покинути село по причині слабкого здоров'я та похилого віку діда, то опинилися в епіцентрі бойових зіткнень. В кінці вересня та на початку жовтня 2014 року інтенсивність бойових дій та обстрілів була такою високою, що вони з дідом майже не виходили зі свого укриття у підвалі будинку. На той час в селі не залишилось жодного цілого будинку та майже всі мешканці виїхали. Фактичне проживання в умовах війни давало підстави заявнику реально сприймати загрозу бути вбитим, тому на початку жовтня 2014 року вони з дідом зібравши речі першої необхідності виїхали до міста Суми, де поселились у знайомих діда. ІНФОРМАЦІЯ_2 дід заявника ОСОБА_3 помер від інфаркту. Через деякий час сусіди по с. Нікішине повідомили заявнику, що внаслідок прямого подання снаряду було зруйновано частину будинку заявника, гараж, а майно розкрадено. Заявник вказує, що на даний час с. Нікішине знаходиться на окупованій РФ території. Село повністю зруйноване і не придатне для життя. Заявник вказує, що після початку Російської агресії проти України та військового вторгнення в Донецьку область йому довелось повністю змінити своє життя, він втратив всі, що у нього було, а крім того, він втратив звичний ритм життя та можливість проживати на рідній землі, порушені його зв'язки з рідними, друзями та знайомими. Вважає, що внаслідок військової агресії РФ на території Донецької області було порушено його права та свободи, передбачені Конвенцією «Про захист прав людини та основоположних свобод», зокрема право на життя прав на свободу та повагу до честі і гідності, право на свободу і особисту недоторканість, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії. Просить встановити юридичний факт його вимушеного переселення у жовтні 2014 року з окупованої території Донецької області Україна, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області, Україна. Заявник вважає, що встановлення даного факту можливе лише у судовому порядку, оскільки іншого порядку не передбачено законом. Встановлення цього факту необхідно заявнику, щоб визначити свій статус як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни, що в свою чергу буде породжувати юридичні наслідки у вигляді визнання його жертвою міжнародного збройного конфлікту, та обумовить виникнення у нього прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією. 
		В судовому засіданні представник заявника вимоги підтримав.
		Інші сторони належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, але їх представники до суду не з'явилися.
		Суд, заслухавши пояснення заявника та його представника, дослідивши подані суду докази, вважає, що заява обґрунтована і підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
		Судом встановлено, що ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженець с. Юхарі Шилян Уджарського району Азербайджана, заявник є громадянином України, що підтверджується паспортом, є інвалідом з дитинства першої «Б» групи. 
		З 15.04.2003 року заявник був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2, але фактично проживав зі своїм дідом ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_3. 
		З 04.04.2014 року з ОСОБА_2 є власником будинку та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_3 згідно договорів дарування, за якими ОСОБА_3 подарував ОСОБА_2 це майно.
		З 05.10.2014 року ОСОБА_2 взятий на облік як особа, внутрішньо переміщена з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції і проживає в АДРЕСА_1. 
		ОСОБА_3 (дід заявника) помер ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Суми. 
		Наведені вище обставини підтверджуються копією паспорта заявника з відміткою про реєстрацію (а.с. 26-27), копією довідки акту огляду МСЕК (а.с.28), копією пенсійного посвідчення заявника (а.с.29), копіями договорів дарування будинку та земельної ділянки, щ знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 (а.с. 30-33, 36-39), витягами з Державного реєстру прав на нерухоме майно (а.с.34-35, 40-41), копією довідки про взяття на облік особи, внутрішньо переміщена з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції (а.с.43), копією свідоцтва про смерть ОСОБА_3 (а.с.135). 
		Конституцією України визначено, що Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України забезпечує державну незалежність, національну безпеку держави, є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; вносить до Верховної ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України (стаття 106 Конституції України).
		До повноважень Верховної Ради України, відповідно до п.9 ч.1 ст.85 Конституції України, належить оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України.
		Наведені положення Конституції України знайшли свій розвиток у нормах Закону України «Про оборону України», Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
		Зокрема, як визначено в статті 1 Закону України «Про оборону України», збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; блокада портів, узбережжя або повітряного простору, порушення комунікацій України збройними силами іншої держави або групи держав; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України; засилання іншою державою або від її імені озброєних груп регулярних або нерегулярних сил, що вчиняють акти застосування збройної сили проти України, які мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно переліченим в абзацах п'ятому-сьомому цієї статті діям, у тому числі значна участь третьої держави у таких діях; дії іншої держави (держав), яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження третьої держави, використовувалася цією третьою державою (державами) для вчинення дій, зазначених в абзацах п'ятому-восьмому цієї статті; застосування підрозділів збройних сил іншої держави або групи держав, які перебувають на території України відповідно до укладених з Україною міжнародних договорів, проти третьої держави або групи держав, інше порушення умов, передбачених такими договорами, або продовження перебування цих підрозділів на території України після припинення дії зазначених договорів.
		Відповідно до статті 4 цього закону у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни. Органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії. З моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни.
		Згідно зі статтею 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
		З врахуванням наведеного можна дійти висновку, що встановлення факту збройної агресії належить до компетенції конституційних, політичних органів (суб'єктів) - Верховної Ради України, Президента України, які наділені дискреційними повноваженнями у відповідних сферах.
		Наведене підтверджується прийнятими Верховною Радою України та Президентом України актами, якими фактично встановлено факт збройної агресії Російської Федерації проти України.
		Постановою Верховної Ради України "Про Заяву Верховної Ради України" "Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків" №337-VIII від 21 квітня 2015 року було схвалено текст Заяви Верховної Ради України "Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків". З якої вбачається, що 20 лютого 2014 року були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання підрозділів збройних сил Російської Федерації, розташованих в Криму, що знаходились там відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року, для блокування українських військових частин. На початковій стадії агресії особовий склад окремих російських збройних формувань не мав розпізнавальних знаків.
		27 лютого 2014 року збройні підрозділи спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації захопили будівлі Ради Міністрів та Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Водночас, відбулось створення і озброєння нерегулярних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних Сил Російської Федерації, а Чорноморський флот Російської Федерації заблокував українські порти, де знаходились кораблі Військово-Морських Сил України. В подальшому лідер партії "Русское единство" ОСОБА_6 проголосив себе головою Ради Міністрів Автономної Республіки Крим та закликав президента Російської Федерації "забезпечити мир і спокій в Криму". У відповідь на цей заклик Президент Російської Федерації звернувся до Ради Федерацій Федеральних зборів Російської Федерації, яка своєю постановою від 1 березня 2014 року, надала згоду на використання на території України Збройних Сил Російської Федерації. Як наслідок це призвело до збройного захоплення і воєнної окупації невід"ємної частини України - Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.
		Сформована в умовах російської воєнної окупації нелегітимна влада Автономної Республіки Крим 16 березня 2014 року провела референдум про входження Автономної Республіки Крим до складу Російської Федерації, однак результати референдуму не були визнані жодною країною світу, крім Російської Федерації, що підтверджується Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 68/262 від 27 березня 2014 року "Територіальна цілісність України".
		17.03.2014 року Верховна Рада Автономної Республіки Крим, розпущена постановою Верховної Ради України, всупереч цьому проголосила Крим незалежною державою. 18 березня 2014 року самозвані представники Верховної Ради Автономної Республіки Крим підписали з президентом Російської Федерації "Договір про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим і створення у складі Російської Федерації нових суб'єктів".
		21.03.2014 року владою Російської Федерації було прийнято Федеральний конституційний закон "О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов - Республики Крым и города федерального значения Севастополя".
		Згідно зі ст.1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" № 1207-VІІ від 15.04.2014 року, із змінами і доповненнями, внесеними відповідно Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації" від 15.09.2015 року № 685-VІІІ, Автономна Республіка Крим та місто Севастополь визнано тимчасово окупованою територією України з зазначенням дати початку тимчасової окупації - 20 лютого 2014 року.
		Незаконно анексувавши Автономну Республіку Крим, Росія продовжила в квітні 2014 року свою військову агресію щодо України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні формування проголосили створення "Донецької народної республіки" (07 квітня 2014 року) та "Луганської народної республіки" (27 квітня 2014 року).
		Президент України своїм Указом від 24 вересня 2015 року №555 ввів в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України» та затвердив Воєнну доктрину України, в якій визнано та зафіксовано факт збройної агресії Російської Федерації проти України.
		У зв'язку із збройною агресією Російської Федерації проти України, Верховною радою України прийнято постанову від 17 березня 2015 року № 254-VІІІ "Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями", якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей" запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.
		В абзаці 2 постанови Верховної Ради України про Заяву Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» №145-VІІІ від 04.02.2015 року зазначено, що з 20 лютого 2014 року проти України триває збройна агресія Російської Федерації та підтримуваних нею бойовиків - терористів, під час якої було анексовано Автономну Республіку Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки».
		Також постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року №129-VIII законодавчий орган України затвердив звернення до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЕ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.
		Крім того, військові дії Російської Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій. Так, 15 січня 2015 року Європейський парламент затвердив резолюцію щодо України, в якій вказано: «Європарламент рішуче засуджує агресивну і експансіоністську політику Росії, що є загрозою єдності та незалежності України і створює потенційну загрозу для самого Європейського союзу, в тому числі засуджує незаконну анексію Криму і неоголошену гібридну війну проти України, яка включає в себе інформаційну війну з елементами кібер - війни, використання регулярних і нерегулярних сил, пропаганду, енергетичний шантаж, економічний тиск, дипломатичну та політичну дестабілізацію; підкреслює, що ці дії є порушенням міжнародного права і створюють серйозний виклик для безпекової ситуації в Європі; наголошує, що немає жодних підстав для застосування військової сили в Європі з так званих історичних та безпекових міркувань чи задля захисту своїх "співвітчизників, що проживають за кордоном"; закликає Москву припинити ескалацію ситуації, негайно зупинити потік зброї, найманців і військ на підтримку сепаратистських збройних формувань і використати свій вплив на сепаратистів, щоб переконати їх брати участь у політичному процесі».
		Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи від 25 червня 2015 року визнає, що конфлікт на території України є агресією зі сторони Російської Федерації.
		Аналізуючи наведені обставини та докази, що містяться у досліджених судом нормах міжнародного та національного законодавства, суд приходить до висновку, що наслідком саме збройної агресії Російської Федерації стала окупація частини території Донецької області України.
		При вирішенні даної справи суд виходить з того, що факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини території Донецької області України є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно приписами ч. 2 ст. 61 ЦПК України.
		Згідно з ч. 2 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
		Крім визнання окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України, міжнародною спільнотою та національним законодавством, суд вважає, що на таку вказують також джерела міжнародно-правового регулювання режиму окупації, а саме Гаазька конвенція про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р., IV Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 р. і деякі положення Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів 1977 р.
		Існуючі правові норми, що визначають режим окупації, переважно засновані на положенні ст. 42 Гаазької конвенції 1907 р.: «Територія вважається зайнятою, якщо вона дійсно знаходиться під владою ворожої армії». Згідно з цією ж ст. 42 Гаазької конвенції 1907 р., територія, до якої застосовано право окупації, повинна «дійсно перебувати під владою ворожої армії», причому «зайняття поширюється лише на ті області, де ця влада встановлена і в змозі проявляти свою діяльність».
		Тобто поняття окупації може бути застосоване до територій, зайнятих країною агресором, якщо наявний її фактичний ефективний контроль окупованих територій. Стан окупації послідовно визначається на основі фактів.
		З аналізу норм вказаних конвенцій можна підсумувати наступні ознаки ефективного контролю, а саме: достатня присутність військ держави окупанта; держава окупант здійснює свою владу над окупованою владою, яка втратила здатність до громадських функцій; ворожі сили здалися, були переможені чи відступили; над територією була встановлена тимчасова адміністрація; держава окупант видає укази громадянському населенню та контролює їх виконання.
		Здійснення Російською Федерацією ефективного контролю частини території України, а саме частини Донецької і Луганської областей, з усіма його ознаками підтверджується в сукупності наданою заявником інформацією з Інтернет - джерел прес центра СБУ (а.с.47-51), оперативної інформації інформаційно-аналітичного центру РНБОУ від 04.09.2014 року (а.с.99-103), оперативної інформації інформаційно-аналітичного центру РНБОУ від 20.06.2014 року (а.с.104), зведених даних інформаційно-аналітичного центру РНБОУ на 08.09.2014 року (а.с.116-118), зведених даних інформаційно-аналітичного центру РНБОУ на 26.09.2014 року (а.с.119-121), розслідувань проведених спільно міжнародними громадськими організаціями щодо транскордонних атак на сході України (а.с.72-85), резолюцією парламентської асамблеї Ради Європи №1988 (2014) (а.с.89-93), резолюцією парламентської асамблеї Ради Європи від 15.01.2015 року (а.с.94), резолюцією парламентської асамблеї Ради Європи №2067 (2015) від 25.06.2015 року (а.с.95-98), резолюцією парламентської асамблеї Ради Європи №2028 (2015) щодо українських біженців і переміщених осіб (а.с.126-132).
		З пояснень заявника, викладених у позові, вбачається, що у вересні 2014 року у с. Нікішине Донецької області з'явилися озброєні російські бойовики, вивісили російський прапор на будинку сільради та зобов'язали всіх мешканців села залишити населений пункт протягом 72 годин, оскільки село має вигідне розташування для наступу на Дебальцеве, яке на той час було ще під контролем ЗСУ. Оскільки заявник з дідом не змогли відразу покинути село по причині слабкого здоров'я та похилого віку діда, то опинилися в епіцентрі бойових зіткнень. В кінці вересня та на початку жовтня 2014 року інтенсивність бойових дій та обстрілів була такою високою, що вони з дідом майже не виходили зі свого укриття у підвалі будинку. На той час в селі не залишилось жодного цілого будинку та майже всі мешканці виїхали. Фактичне проживання в умовах війни давало підстави заявнику реально сприймати загрозу бути вбитим, тому на початку жовтня 2014 року вони з дідом зібравши речі першої необхідності виїхали до міста Суми, де поселились у знайомих діда.
		Описані вище обставини призвели до неможливості подальшого проживання в населеному пункті Нікішине, а також і в м. Дебальцеве, а тому ОСОБА_2 разом зі дідом ОСОБА_3 вирішили виїхати з окупованої Російською Федерацією частини території Донецької області до іншої частини України, аби мати елементарну змогу жити, не турбуючись про свою безпеку та на початку жовтня 2014 року переїхали до м. Суми.
		Отримана заявником довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 10.11.2014 року № 5924000996, видана Управлінням соціального захисту населення Сумської міської ради на ім'я ОСОБА_2, посвідчує лише факт вимушеного переселення з м. Дебальцеве Донецької області до м. Суми і не містить в собі зазначення причини такого переселення, оскільки даний орган не має таких повноважень.
		Після переїзду заявнику довелося пристосовуватися до нових умов життя. Він оселився за адресою: АДРЕСА_1, де і проживає на даний час.
		Після російської збройної агресії він втратив належне йму нерухоме майно, його позбавили житла, налагодженого побуту, надії на повернення додому, можливості планувати своє майбутнє, а також вільного спілкування із друзями та родичами.
		Що стосується обставин, які зумовили вимушене переселення заявника з частини окупованої Російською Федерацією території Донецької області, Україна, то суд виходить з наступного.
		Відповідно до Женевської конвенції 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту (чинна для Росії з 10.05.1954 року в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР), то її положення застосовуються до всього цивільного населення держав, що беруть участь у конфлікті, тобто не лише до іноземних громадян, що перебувають на території однієї з воюючих держав, а й до громадян цих держав, а також до цивільного населення окупованих територій.
		У ст. 2 IV Женевської конвенції 1949 року зазначено, що Конвенція буде застосовуватися у всіх випадках окупації всієї або частини території Високої Договірної Сторони, навіть якщо ця окупація не зустріне жодного збройного опору.
		Згідно зі ст. 43 IV Гаазької конвенції 1907 року, супротивник, що зайняв територію, зобов'язаний вжити всіх залежних від нього заходів для того, щоб наскільки це можливо відновити і забезпечити громадський порядок та суспільне життя, і при цьому він повинен поважати існуючий в країні закон. Положення вищезазначеної Конвенції передбачають розв'язання конкретних питань, таких, як: створення безпечних зон, захист поранених і хворих, а також лікарень і медичного персоналу, доставка медикаментів, спеціальні заходи по захисту дітей та налагодження зв'язків між членами розлучених сімей.
		За правилом ст. 3 IV Женевської конвенції 1949 р. з особами, які не беруть активної участі в бойових діях, у тому числі з особами зі складу збройних сил, що склали зброю, а також із тими, хто hors de combat (той, що вийшов з ладу (фр.)) унаслідок хвороби, поранення, затримання чи з будь-якої іншої причини, поводяться гуманно, без будь-якої ворожої дискримінації, причиною якої слугують раса, колір шкіри, релігія чи вірування, стать, походження чи майновий стан чи будь-які інші подібні критерії.
		Із цією метою є забороненими й залишатимуться забороненими будь-коли та будь-де такі діяння стосовно зазначених вище осіб: а) насилля над життям й особистістю, зокрема всі види вбивств, завдання каліцтва, жорстоке поводження й тортури; b) захоплення заручників; с) наруга над людською гідністю, зокрема образливе та принизливе поводження; d) засудження та застосування покарання без попереднього судового рішення, винесеного судом, який створено належним чином і який надає судові гарантії, визнані цивілізованими народами як необхідні.
		Згідно ст. 27 згаданої Конвенції особи, що перебувають під захистом, мають право за будь-яких обставин, на особисту повагу, повагу до своєї честі, права на сім'ю, їхніх релігійних переконань та обрядів, звичок та звичаїв. До них завжди слід ставитися гуманно й захищати їх, зокрема, від будь-якого акту насильства чи залякування, від образ та цікавості натовпу.
		Однак всупереч норм вказаної Конвенції, Російська Федерація неодноразово порушувала права громадян України, тобто цивільного населення, передбачені та гарантовані Женевською конвенцією 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, як право на життя, право на свободу повагу до честі і гідності, право не бути підданим катуванням, право не перебувати в рабстві або підневільному стані, право на свободу і особисту недоторканість, право на справедливий суд, право не бути покараним без закону, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії. Така позиція закріплена і в Постанові Верховної Ради України Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків».
		Таким чином, результатом збройної агресії Російської Федерації особисто для заявника стала втрата належного йому майна і житла, звичного укладу життя, підтримки та надії на повернення додому.
		За таких обставин суд прийшов до висновку, що внаслідок саме збройної агресії Російської Федерації на окупованій частині території Донецької області було порушено права заявника на життя, право на свободу та повагу до честі і гідності, право на свободу і особисту недоторканість, право на повагу до приватного і сімейного життя, передбачених Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 р., IV Женевською конвенцією 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, розділом II Конституції України.
		Підсумовуючи викладене, слід також зазначити, що Російська Федерація, здійснивши збройну агресію відносно України, та відповідно окупувавши частину території України, а саме Автономну Республіку Крим, м. Севастополь, та частину Донецької та Луганської областей, порушила норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975р. та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.
		Зокрема, пунктом 1 Будапештського меморандуму передбачено, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов'язання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р. поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України.
		Пункт 2 Будапештського меморандуму говорить, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй.
		Згідно із Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р. суверенні права держави мають узгоджуватись із міжнародним правом, зокрема Статутом ООН, Загальною декларації прав людини та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р., які визначають права та законні інтереси людини як найвищу суспільну цінність, гарантують людині право жити в мирі та безпеці. Виходячи із викладеного держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземним судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені проти життя та здоров'я людини злочини.
		Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум, Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 р., Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, а тому, на думку суду є державою-агресором, що в свою чергу свідчить про відсутність у неї судового імунітету.
		Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статтею 8 Конституції України гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.
		В судовому засіданні встановлено, що довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 10.11.2014 року № 5924000996, видана Управлінням соціального захисту населення Сумської міської ради на ім'я ОСОБА_2, посвідчує лише факт вимушеного переселення ОСОБА_2 з м. Дебальцеве Донецької області до м. Суми і не містить в собі зазначення причини такого переселення, оскільки даний орган не має таких повноважень.
		Згідно з ч. 2 ст. 256 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначеного іншого порядку їх встановлення.
		Як роз'яснено в постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів, встановлення яких віднесено до компетенції відповідних органів виконавчої влади.
		Враховуючи викладене, а також те, ОСОБА_2 переселився з території Донецької області задля уникнення загрози життю, здоров'ю, свободи, насильницької втрати громадянства, особистих прав на свободу пересування, вираження думки, майнових прав вільного володіння, розпорядження та користування майном, прав на працю та захист в результаті збройної агресії Російської Федерації, та те, що встановити даний юридичний факт заявника необхідно для визначити його статусу як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 р. (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права, суд вважає, що подана заява підлягає до задоволення.
		На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 10, 11, 57-60, 88, 212-215, 256-259 ЦПК України, суд -
		В И Р І Ш И В:
		Заяву ОСОБА_2, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення - задовольнити.
		Встановити факт вимушеного переселення ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, у жовтні 2014 року з окупованої території Донецької області Україна, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області, Україна. 
		Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Сумської області через Зарічний районний суд м. Суми протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які не були присутні під час проголошення рішення, мають право подати апеляційну скаргу протягом 10 днів з дня отримання копії цього рішення.
		Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
		Повне рішення складено в п'ятиденний строк з дня закінчення розгляду справи. 
		Суддя

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...