Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 753/21703/15-ц : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 31.05.2017. Забезпечено надання загального доступу: 01.06.2017.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Ухвала
		іменем україни
		 
		24 травня 2017 року                                                                 м. Київ 
		Колегія суддів судової палати у цивільних справах 
		Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних 
		 
		і кримінальних справ у складі:
		 
		 
		головуючого   Висоцької В.С.,          
		 
		суддів:             Євграфової Є.П.,   Кафідової О.В.,      
		 
		                          Умнової О.В.,       Фаловської І.М.,     
		          
		розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» про захист прав споживача та визнання частково недійсним кредитного договору за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду м. Києва від 7 квітня 2016 року,
		 
		                           встановила:        
		 
		У листопаді 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом до публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» (далі - 
		ПАТ «ВТБ Банк»), у якому просила визнати недійсними з моменту укладення пункти 4.2, 4.3, 4.8., 5.1 кредитного договору від 16 січня 2014 року, укладеного між нею та ПАТ «ВТБ Банк».
		Позов мотивовано тим, що за умовами кредитного договору 
		від 16 січня 2014 року, укладеного між  ПАТ «ВТБ Банк» та нею,  вона отримала  споживчий кредит на поточні потреби в розмірі 41 500 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 10 % річних, строком 
		до 16 січня 2017 року. Відповідно до п. п. 4.2, 4.3 кредитного договору позичальник сплачує щомісячно комісійну винагороду за управління кредитом в розмірі 1,69% від початкової суми кредиту, п 4.8 кредитного договору встановлюється черговість погашення платежу, яку вважала несправедливою. Пунктом. 5.1 кредитного договору встановлено відповідальність позичальника у вигляді сплати пені в розмірі 0,5 % за кожен день прострочення сплати комісійної винагороди, що порушує принцип рівності сторін договору. 
		Вважала, що пункти 4.2, 4.3, 4.8, 5.1 кредитного договору не відповідає нормам чинного законодавства, зокрема, ч. 4 ст.11  Закону України «Про захист прав споживачів» та п. 3. 6. «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», затверджених постановою правління НБУ від 10 травня 2007 року  №168, та є несправедливими, оскільки банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо).
		Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 16 лютого 
		2016 року позов задоволено.
		Визнано недійсними пункти 4.2, 4.3, 4.8, 5.1 кредитного договору від 
		16 січня  2014 року, укладеного між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_3 щодо сплати комісійної винагороди за управління кредитом. Стягнуто з 
		ПАТ «ВТБ Банк» на користь ОСОБА_3 судовий збір в сумі 551,20 грн.
		Рішенням апеляційного суду м. Києві від 7 квітня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
		У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. 
		Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
		У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.
		Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
		Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із відсутні підстави, передбачені ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» для визнання оспорених пунктів кредитного договору недійсним. Вказував, що позивачем не доведено, що умови договору в частині сплати  комісійної винагороди за управління кредитом, черговості виконання зобов'язань та сплати пені за прострочення позичальником зобов'язань порушують принцип добросовісності, є несправедливими, призводять до істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків сторін та завдають шкоду споживачу.
		Проте повністю з таким висновком погодитись не можна з огляду на наступне.
		Установлено, що 16 січня 2014 року між ПАТ «ВТБ Банк» та 
		ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала споживчий кредит на поточні потреби в розмірі 41 500 грн, зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 10 % річних, строком до 16 січня 2017 року, а позичальник зобов'язався одержати кредит і повернути його разом із процентними платежами (процентами та виплатою кредитної заборгованості) і комісіями згідно з умовами цього договору.
		Відповідно до п.4.2 кредитного договору позичальник зобов'язаний сплачувати щомісячно, відповідно до графіка повернення кредиту і сплати процентів та розрахунку вартості супутніх послуг комісійну винагороду за управління кредитом у розмірі 1,69% річних від початкової суми кредиту.
		Відповідно до п. 4.3 кредитного договору кредит повертається, а проценти та комісія сплачуються позичальником 16 числа кожного місяця (дата списання банком платежів) у відповідності до графіка, який є невід'ємною частиною цього договору (додаток) та включає в себе суму щомісячних платежів по поверненню кредиту, сплати процентів, комісійних винагород, інших супутніх платежів, розрахунок сукупної вартості кредиту та реальної процентної ставки.
		У п 4.8 кредитного договору встановлено черговість погашення платежу. 
		Пунктом 5.1 кредитного договору встановлено відповідальність позичальника за прострочення зобов'язань у вигляді сплати пені в розмірі 
		0,5 % за кожен день прострочення сплати комісійної винагороди.
		Пред'являючи позов, ОСОБА_3 посилалась на порушення банком  
		ч. 4 ст.11  Закону України «Про захист прав споживачів» та п. 3. 6. «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», затверджених постановою правління НБУ 
		від 10 травня 2007 року  №168.
		Відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд посилався на те, що графіком повернення кредиту і сплати процентів та розрахунку вартості супутніх послуг (додаток до кредитного договору), передбачені витрати позичальника за управління кредитом -1,69% від початкової суми кредиту, тобто сплата зазначених сум передбачена умовами кредитного договору, узгодженого між сторонами.
		Вказана сума комісії є сталою, незмінною протягом всього часу дії договору.
		Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає, що  послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17).
		За положеннями ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки, комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. 
		Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
		Згідно ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.
		Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України 
		від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).
		Суд апеляційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що сума комісії є  сталою, незмінною протягом всього часу дії договору, проте не звернув  уваги, що встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за управління кредитом, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. 
		Зазначена правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року № 6-1746цс16, яка в силу положень 
		ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.
		Викладене свідчить, що апеляційним судом у повному обсязі не встановлено  фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, тому ухвалене судом апеляційної інстанції рішення не є таким, що відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
		                                          у х в а л и л а: 
		 
		Касаційну скаргу  ОСОБА_3 задовольнити частково.
		Рішення апеляційного суду м. Києва від 7 квітня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		 
		Ухвала оскарженню не підлягає.
		 
		                                          
		  ГоловуючийВ.С. Висоцька    Судді:Є.П. Євграфова     О.В. Кафідова     О.В. Умнова     І.М. Фаловська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...