Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 910/15750/16 : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: 21.06.2017. Зареєстровано: 22.06.2017. Забезпечено надання загального доступу: 23.06.2017.
Дата набрання законної сили: 20.06.2017
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		     КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД      
		04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1           (044) 230-06-58 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		"20" червня 2017 р.           Справа№ 910/15750/16
		Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: 
		головуючого:          Майданевича А.Г.
		суддів:            Суліма  В.В. 
		          Іоннікової І.А. 
		за участю представників сторін: згідно з протоколом судового засідання від 20.06.2017
		розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Шляхове будівництво "Альтком" на рішення Господарського суду міста Києва від 16.01.2017 (повне рішення складено 24.02.2017)  у справі №910/15750/16 (суддя Цюкало Ю.В.)
		за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Шляхове будівництво "Альтком"
		до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк"
		треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача:
		1. Корпорація "Будівельників автомобільних доріг та транспортних споруд "Альтком" 
		2. Товариство з обмеженою відповідальністю "Восток" 
		3. Товариство з обмеженою відповідальністю "Фиона" 
		4. Товариство з обмеженою відповідальністю "Альтех ТМ-Сервіс" 
		5. Товариство з обмеженою відповідальністю "Альтком-Бетон" 
		6. Товариство з обмеженою відповідальністю "Альтком" Інвест-Строй" 
		7. Товариство з обмеженою відповідальністю "Альткомтрансмеханізація" 
		8. Товариство з обмеженою відповідальністю "Завод КБМ" 
		9. Товариство з обмеженою відповідальністю "Будкомплект" 
		10. Товариство з обмеженою відповідальністю "Донспецмонтаж" 
		11. Товариство з обмеженою відповідальністю "Донецька будівельна компанія" 
		12. Товариство з обмеженою відповідальністю "ДЖС-Сервіс" 
		13. Товариство з обмеженою відповідальністю "ДонбассЖилСтрой" 
		14. Товариство з обмеженою відповідальністю "Даэм" 
		15. Товариство з обмеженою відповідальністю "Дорстрой" 
		16. Товариство з обмеженою відповідальністю "ДОРСТРОЙ" 
		17. Товариство з обмеженою відповідальністю "Гранд"  
		18. Товариство з обмеженою відповідальністю "Домант" 
		19. Товариство з обмеженою відповідальністю "Альткомавтотранс" 
		20. Товариство з обмеженою відповідальністю "Укрстройінвест" 
		про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів,-
		 
		за позовом третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору - Товариства з обмеженою відповідальністю "ДОРСТРОЙ" 
		до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк"
		треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача:
		1. Корпорація "Будівельників автомобільних доріг та транспортних споруд "Альтком" 
		2. Товариство з обмеженою відповідальністю "Восток" 
		3. Товариство з обмеженою відповідальністю "Фиона" 
		4. Товариство з обмеженою відповідальністю "Альтех ТМ-Сервіс" 
		5. Товариство з обмеженою відповідальністю "Альтком-Бетон" 
		6. Товариство з обмеженою відповідальністю "Альтком" Інвест-Строй" 
		7. Товариство з обмеженою відповідальністю "Альткомтрансмеханізація" 
		8. Товариство з обмеженою відповідальністю "Завод КБМ" 
		9. Товариство з обмеженою відповідальністю "Будкомплект" 
		10. Товариство з обмеженою відповідальністю "Донспецмонтаж" 
		11. Товариство з обмеженою відповідальністю "Донецька будівельна компанія" 
		12. Товариство з обмеженою відповідальністю "ДЖС-Сервіс" 
		13. Товариство з обмеженою відповідальністю "ДонбассЖилСтрой" 
		14. Товариство з обмеженою відповідальністю "Даэм" 
		15. Товариство з обмеженою відповідальністю "Дорстрой" 
		16. Товариство з обмеженою відповідальністю "Гранд"  
		17. Товариство з обмеженою відповідальністю "Домант" 
		18. Товариство з обмеженою відповідальністю "Альткомавтотранс" 
		19. Товариство з обмеженою відповідальністю "Укрстройінвест" 
		про визнання договору недійсним,-
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.01.2017 у справі №910/15750/16  у позові відмовлено.
		Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду Товариства з обмеженою відповідальністю "Шляхове будівництво "Альтком" звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 16.01.2017 у справі №910/15750/16 та прийняти нове рішення суду, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
		В своїх доводах апелянт посилається на те, що рішення місцевого господарського суду прийнято з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, а також з порушенням норм матеріального та процесуального права.
		Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 28.04.2017 у складі колегії суддів: головуючий суддя Майданевич А.Г., судді Сулім В.В., Іоннікова І.А. прийнято вказану вище апеляційну скаргу до провадження та призначено розгляд справи №910/15750/16 за участю уповноважених представників сторін.
		Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 06.06.2017 у складі колегії суддів: головуючий суддя Майданевич А.Г., судді Сулім В.В., Іоннікова І.А. відкладено розгляд  справи №910/15750/16 до 20.06.2017.
		Представником відповідача на підставі ст. 96 ГПК України надано суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва - без змін.
		Представник позивача та третьої особи-1 приймали участь у судових засіданнях, в яких надавали свої пояснення, підтримували доводи, які викладені в апеляційній скарзі та просили апеляційну скаргу задовольнити, а рішення господарського суду міста Києва  - скасувати та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
		Представники відповідача приймали участь у судових засіданнях, в яких надавали свої пояснення, заперечували проти доводів, що викладені в апеляційній скарзі та просили апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва - без змін.
		Представники  третьої особи-2-20 участь в судових засіданнях не приймали, своїм процесуальним правом, передбаченим ст. 22 ГПК України не скористались. Про день та час розгляду справи сторони були повідомлені належним чином, про що свідчать зворотні поштові повідомлення про вручення поштових відправлень, а також повідомлення учасників судового процесу, які знаходяться на тимчасово окупованій території та території проведення АТО про розгляду даної справи з офіційного сайту «Судова влада України», які знаходяться в матеріалах справи. Однак, вказана обставина не перешкоджає розгляду справи, оскільки учасники судового процесу, які не з'явились в судове засідання, були належним чином повідомленні про час та місце розгляду справи. За таких обставин колегія суддів апеляційного господарського суду вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників третьої особи-2-20.
		Відповідно до ст. 99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі.
		Статтею 101 ГПК України встановлено, що у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. 
		Судова колегія Київського апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, розглянувши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників судового процесу, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права встановила наступне.
		Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 27.01.2009 Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком (Закрите акціонерне товариство), правонаступником якого є відповідач (банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Шляхове будівництво "Альтком" (позичальник) було укладено кредитний договір про відкриття кредитної лінії 15-93/02-3/09 (далі - кредитний договір).
		Відповідно до п.1.1. кредитного договору, банк за умови наявності вільних власних кредитних ресурсів надає позичальнику кредит шляхом відкриття відновлювальної кредитної лінії у сумі, яка не може перевищувати 507 500 000,00 грн. ліміту кредитної лінії, на умовах, передбачених цим договором. 
		Протягом дії кредитного договору сторонами вносились зміни щодо умов кредитування (суми кредиту, строки погашення кредиту, відсоткові ставки, строки сплати відсоткової ставки та інші) згідно договорів про внесення змін. 
		Відповідно до договору про внесення змін №15-93/02-3/09-12 від 30.09.2010 до кредитного договору пунктом 1.1. сторони передбачили, що банк за умови наявності вільних власних кредитних ресурсів надає позичальнику кредит шляхом відкриття поновлювальної кредитної лінії у сумі, яка не може перевищувати 585190165,65грн. 
		Згідно з договором про внесення змін №15-93/02-3/09-16 від 28.01.2011 до кредитного договору пункт 1.1. визначає, що банк за умови наявності вільних власних кредитних ресурсів надає позичальнику кредит шляхом відкриття поновлювальної кредитної лінії у сумі, яка не може перевищувати 671 650 000,00грн., на умовах, передбачених цим договором. 
		В свою чергу, відповідно до договору про внесення змін №15-93/02-3/09-17 від 26.05.2011 до кредитного договору пункт 1.1. передбачає, що банк за умови наявності вільних власних кредитних ресурсів надає позичальнику кредит шляхом відкриття поновлювальної кредитної лінії у сумі, яка не може перевищувати 671 650 000,00грн., на умовах, передбачених цим договором. 
		02.02.2009 сторонами підписаний договір про внесення змін до кредитного договору, згідно якого п. 1.2. кредитного договору сторони зазначили, що кінцевий термін повернення кредиту не пізніше 31.12.2015. Ліміт кредитної лінії (графік платежів) встановлюється, у відповідності та починаючи з зазначених дат, встановлених у графіку платежів, що є додатком №1 до цього договору та є невід'ємною частиною цього договору. 
		Крім того, розділ 1 кредитного договору доповнений п. 1.4., в якому зазначено, що у разі перерахування з боку позичальника не погоджених платежів за кредитним договором, не залежно від зазначеного в них призначення платежу, ці грошові кошти зараховуються банком в рахунок погашення простроченої заборгованості за кредитом або в рахунок погашення суми кредиту за строком відповідно до терміну погашення та сплати суми кредиту, термін сплати якої не настав. Будь-які суми сплачені "позичальником" не у відповідності до додатку №1 (графік платежів), що є невід'ємною частиною цього договору та встановлюється цим договором, зараховується в рахунок погашення поточної заборгованості по сплаті відсотків (за наявності заборгованості), інші неузгоджені платежі зараховуються в рахунок погашення заборгованості за тілом кредиту. Розділ 5 доповнений пунктом 4, відповідно до якого, будь-які додаткові угоди, договори про внесення змін та додатки до договору кредитування №15-93/02-3/09 від 27.01.2009, що змінюють суму зобов'язання позичальника перед кредитором повинні укладатися виключно з внесенням відповідних змін до графіку платежів із відображенням у ньому внесених змін.
		В додатку №1 до договору про внесення змін №15-93/02-3/09-1 від 02.02.2009 зазначено, що цей додаток встановлює суми та терміни сплати відсотків за користування кредитними коштами та є невід'ємною частиною кредитного договору №15-93/02-3/09 від 27.01.2009. Будь-які суми сплачені "позичальником" не у відповідності до цього графіку зараховуються в рахунок погашення поточної заборгованості по сплаті відсотків (за наявності заборгованості), інші неузгоджені платежі зараховуються в рахунок погашення заборгованості за тілом кредиту. Будь-які додаткові угоди, договори про внесення змін та додатки до договору кредитування №15-93/02-3/09 від 27.01.2009, що змінюють суму зобов'язання позичальника перед кредитором повинні укладатися виключно з внесенням відповідних змін до графіку платежів із відображенням у ньому внесених змін та нових умов.
		Згідно з умовами п. 1.2. договору в редакції додаткової угоди №20-2885/2-1 від 08.12.2014 кінцевий термін повернення кредиту не пізніше 31.12.2015. 
		Відповідно до умов п. 1.3. договору (в редакції договору про внесення змін від 13.03.2009) фінансовий кредит надається з наступним цільовим призначенням: придбання будівельних матеріалів, сировини, запасних частин, обладнання, цінних паперів, оплата виконаних будівельних робіт та наданих послуг й інші виробничі потреби.
		Пунктом 2.2 кредитного договору (у первісній редакції) передбачено, що відсотки за користування кредитом нараховуються банком на суму фактичного щоденного залишку заборгованості за отриманими коштами та сплачуються позивальником, виходячи з встановленої банком процентної ставки у розмірі 19,5% річних. Нарахування банком відсотків починається з дати першої оплати розрахункових документів позичальника з позичкового рахунку до дня повного погашення кредиту на суму щоденного залишку заборгованості за кредитом. При розрахунку використовується метод "факт/факт", виходячи із фактичної кількості днів у місяці та у році (п. 2.3 договору). Відсотки за користування кредитом нараховуються банком в передостанній робочий день місяця за період, попередній даті нарахування, а також в день остаточного повернення кредиту, визначеного п. 1.2 цього договору. Нараховані банком відсотки сплачуються позичальником не пізніше останнього робочого дня місяця, в якому відбувається нарахування, а також в день остаточного повернення кредиту. В грудні місяці відсотки за користування кредитом нараховуються банком 29 грудня (або в останній робочий день до 29 грудня) за період, попередній даті нарахування по 31 грудня включно, та сплачуються позичальником не пізніше останнього робочого дня місяця (п. 2.4 договору).
		В подальшому договорами про внесення змін від 30.04.2009, 31.07.2009, 31.08.2009, 01.12.2009, 27.01.2010, 07.07.2010, 01.09.2010, 30.09.2010, 06.11.2010, 02.12.2010, 21.01.2011, 28.01.2011, 26.05.2011, 10.01.2012, 27.01.2012, 20.02.2012, 01.03.2012, 05.03.2012, 05.06.2012, 21.03.2013, 08.12.2014 сторонами неодноразово вносились зміни до вищезазначених пунктів договору без внесення будь-яких змін у договір про внесення змін від 02.02.2009, зокрема відсотки за користування кредитом та строк сплати комісійної винагороди, а саме переносились строки її сплати. 
		В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором про відкриття кредитної лінії 15-93/02-3/09 від 27.01.2009 року було укладено договір іпотеки № 15-94/02-52/09 від 27.01.2009; договір застави рухомого майна № 15-94/02-61/09 від 27.01.2009; договір застави майнових прав № 15-94/19-1755/10 від 30.09.2010;  договір поруки № 15-94/02-107/09 від 30.01.2009.
		Даний спір у справі виник у зв'язку із тим, що, на думку Товариства з обмеженою відповідальністю "Шляхове будівництво "Альтком", зміст кредитного договору про відкриття кредитної лінії 15-93/02-3/09 від 27.01.2009  та договори про внесення змін до нього, порядок, умови, строки на здійснення погашення кредиту є непогодженими між сторонами, а встановлені в них умови суперечать між собою, тому, за твердженням позивача, у нього відсутні зобов'язання по виконанню умов договору, а умови порядку сплати відсотків за кредитним договором про відкриття кредитної лінії 15-93/02-3/09 від 27.01.2009 є не погодженими. У зв'язку з чим, сплачені позивачем грошові кошти в сумі 522 983 597,83 грн., у відповідності до розрахунку позивача, викладеного в позовній заяві, є такими, що отримані відповідачем без достатньої правової підстави в силу ст. 1212 Цивільного кодексу України.
		Враховуючи наведене, Товариство з обмеженою відповідальністю "Шляхове будівництво "Альтком" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів. 
		В свою чергу, Товариства з обмеженою відповідальністю "ДОРСТРОЙ"- третя особа з самостійними вимогами на предмет спору також звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" про визнання кредитного договору про відкриття кредитної лінії № 15-93/02-3/09 від 27.01.2009 недійсним.
		В обґрунтування заявлених позовних вимог третя особа з самостійними вимогами на предмет спору посилається на те, що кредитний договір про відкриття кредитної лінії № 15-93/02-3/09 від 27.01.2009 є таким, що не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним та не може вважатись укладеним за волевиявленням учасників правочину та таким, що відповідає їх внутрішній волі, що є підставою для визнання його недійсним на підставі ст. 203 Цивільного кодексу України.
		При прийняті оскаржуваного рішення, місцевий господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача та третьої особи задоволенню не підлягають.
		Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду Товариства з обмеженою відповідальністю "Шляхове будівництво "Альтком" звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 16.01.2017 у справі №910/15750/16 та прийняти нове рішення суду, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
		Колегія суддів Київського апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду слід залишити без змін з наступних підстав.
		Частиною 1 ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.
		Захист цивільних прав - це передбаченні законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
		Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
		Звертаючись до суду, позивач самостійно обирає спосіб захисту, передбачений ч.2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України. 
		Відповідно до ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
		Норми ст. 16 Цивільного кодексу України кореспондуються з положеннями ст. 20 Господарського кодексу України, якими визначено, що права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності права; визнання недійсними господарських угод; відновлення становища; припинення дій; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних і оперативно-господарських санкцій; установлення, зміни та припинення господарських правовідносин.
		За приписами статті 1212 Цивільного кодексу України, яка встановлює загальні положення про зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави, визначено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
		Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
		З аналізу статті 1212 Цивільного кодексу України вбачається, що цей вид позадоговірних зобов'язань (набуття, збереження майна без достатньої правової підстави) породжують такі юридичні факти, як набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи та відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.
		Необхідною умовою для встановлення того факту, що мало місце зобов'язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави, є обов'язкова відсутність правової підстави для набуття або збереження майна за рахунок іншої особи.
		Таким чином, позивач повинен довести, що мала місце помилка, обман, випадковість або інші підстави набуття або збереження спірного майна відповідачем, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України.
		Частиною 1 статті 509 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
		Нормами ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти.
		Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
		Згідно зі статтею 1046 Цивільного кодексу України кредитний договір за своєю правовою природою є договором позики, згідно з яким одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики). 
		Статтею 1054 Цивільного кодексу України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
		Стаття 629 Цивільного кодексу України передбачає, що договір є обов'язковим для виконання сторонами. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).
		Набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не є безпідставним і не підпадає під регулювання ст. 1212 Цивільного кодексу України. 
		За змістом ч.1 ст. 177 Цивільного кодексу України об'єктами цивільних прав є, зокрема, речі, у тому числі гроші.
		Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, договору або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
		Частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
		Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої та другої статті 205, частини першої статті 207, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість зробити висновок про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).
		Тобто, у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав, договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно (кошти). 
		Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24.09.2016 року у справі № 6-122цс14.
		Крім того, така ж оцінка правовідносин викладена і в висновках Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 111-16 Господарського процесуального кодексу України, за I півріччя 2013 року.
		Так, Верховний Суд України дійшов висновку, що за змістом положень ст. 1212 ЦК України про зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави цей вид зобов'язань породжується наявністю таких юридичних фактів: 1) особа набула або зберегла у себе майно за рахунок іншої особи; 2) правові підстави для такого набуття (збереження) відсутні або згодом відпали. А отже, кошти, отримані як оплата за виконання робіт за договором і набуті за наявності правових підстав для цього, не можуть бути витребувані згідно зі ст. 1212 ЦК України як безпідставне збагачення.
		Враховуючи наведені норми, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції,  що грошові кошти в сумі 522 983 597,83 грн. були сплачені позивачем, як проценти за користування кредитом на виконання взятих на себе зобов'язань за кредитним договором про відкриття кредитної лінії № 15-93/02-3/09 від 27.01.2009, тому спірні грошові кошти набуті відповідачем на достатніх правових підставах, а відтак не можуть бути повернені позивачу на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України.
		За таких обставин, спірні грошові кошти в сумі 522 983 597,83 грн. не можуть вважатися отриманими відповідачем без достатньої правової підстави в розумінні ст. 1212 Цивільного кодексу України, оскільки така сума сплачена позивачем на виконання своїх обов'язків саме за умовами укладеного між сторонами кредитного договору про відкриття кредитної лінії № 15-93/02-3/09 від 27.01.2009. 
		Таким чином, положення, встановлені в ст. 1212 Цивільного кодексу України, до спірних правовідносин сторін в частині стягнення 522 983 597,83 грн. застосуванню не підлягають, оскільки ці грошові кошти набуто відповідачем на підставі кредитного договору про відкриття кредитної лінії № 15-93/02-3/09 від 27.01.2009 на достатніх правових підставах. При цьому, позивачем не доведено та документально не підтверджено того факту, що вказана сума набута відповідачем за позадоговірними відносинами.
		На підставі викладеного вище, колегія суддів приходить до висновку, що перерахування спірних грошових коштів на виконання умов укладеного між сторонами кредитного договору про відкриття кредитної лінії № 15-93/02-3/09 від 27.01.2009  повністю виключає обґрунтованість доводів позивача про отримання цих коштів відповідачем без достатньої правової  підстави і можливість застосування ст. 1212 Цивільного кодексу України.
		Стосовно тверджень апелянта щодо перевищення генеральним директором ТОВ «ЩБ «Альтком» повноважень при укладанні кредитного договору, колегія суддів також вважає безпідставним, оскільки в матеріалах кредитної справи наявний протокол №20/2008-1 зборів учасників ТОВ «ШБ «Альтком» від 20.11.2008 (який міститься в матеріалах даної справи), який свідчить про прийняття вищим органом позивача рішення щодо одержання кредиту на тих умовах, на яких укладено кредитний договір (в т.ч. зі сплатою 19,5% річних, а не 18% річних, як стверджує апелянт), а також свідчить про надання повноважень генеральному директору ТОВ «ШБ «Альтком» ОСОБА_1 на укладання кредитного договору.
		Щодо позовної заяви третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору - Товариство з обмеженою відповідальністю "ДОРСТРОЙ" про визнання недійсним договору про відкриття кредитної лінії № 15-93/02-3/09 від 27.01.2009, колегія суддів зазначає наступне.
		Приписами ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
		Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України). 
		Згідно зі статтею 1046 Цивільного кодексу України кредитний договір за своєю правовою природою є договором позики, згідно з яким одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики). 
		Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
		Згідно з ч. 2 ст. 345 Господарського кодексу України кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
		За змістом статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити Цивільному Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
		У пункті 2.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013 зазначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
		За приписами ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. 
		За змістом постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 06.11.2009 відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. 
		Пункт  7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" №9 від 06.11.2009 передбачає, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Отже, в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.
		Відповідно до положень абз. 5 п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" №9 від 06.11.2009 р. відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. 
		За приписом ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є  недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст  правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
		З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
		За змістом постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 06.11.2009 року відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. 
		Відповідно до ст.ст. 627, 628 та 638 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. 
		Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів такого виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.
		Статтею 180 ГК України визначено, що при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
		Отже, як вбачається з матеріалів справи, сторони під час укладення спірного кредитного договору погодили його текст, дійшли згоди щодо всіх його істотних умов, в т.ч. погодили розмір ліміту кредитної лінії, визначили умови і порядок його видачі та погашення, порядок сплати процентів за користування кредитом, обов'язки, відповідальність банку за невиконання або неналежне виконання умов договору. Сторони підписали спірний кредитний договір, скріпили підписи печатками та приступили до виконання взятих на себе за договором зобов'язань.
		Враховуючи наведені приписи, а також приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що ТОВ «ДОРСТРОЙ» при зверненні до суду з вимогами про визнання правочину недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
		Щодо твердження апелянта про невідповідність п. 2.8. кредитного договору приписам ст. 1056-1 ЦК України стосовно заборони на збільшення банком процентної ставки в односторонньому порядку, колегією суддів зазначає наступне.
		Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 1056-1 ЦК України процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором.
		Розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.
		Фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною.
		Пунктом 2.8. кредитного договору передбачено, що у випадку настання будь-якої з наступних змін щодо умов, які існували під час дії кредитного договору та/або у випадку порушення позичальником умов кредитного договору, зокрема п.2.12.1:
		           збільшення розміру облікової та/або ломбардної ставки та/або ставки рефінансування Національним банком України;
		          зниження вартості української гривні по відношенню до долара США;
		          підвищення розрахункової вартості придбання Банком кредитних ресурсів;
		          збільшення рівня інфляції (при встановленні процентної ставки використовується показники індексу інфляції попереднього місяця розраховані по наступній формулі %*І=І%, де % - встановлена раніше процентна ставка; І - індекс інфляції попереднього місяця; 1% - встановлена нова процентна ставка);
		          в разі невиконання умов, викладених у п. 2.12.1. кредитного договору, в строк до 01.03.2009 р. відсоткова ставка за користування кредитом підвищується до 22,5 відсотків річних.
		Банк та позичальник вносять зміни до цього договору щодо відповідного збільшення розміру відсотків за користування кредитом. Зміни повинні бути внесені шляхом укладення окремого договору протягом 10 днів з моменту отримання позичальником повідомлення банку або з моменту, коли таке повідомлення мало бути отримане, про необхідність таких змін.
		Як виплаває зі змісту наведеного пункту, умовами кредитного договору передбачено підстави для ініціювання банком підвищення процентної ставки, проте зміни щодо підвищення процентної ставки мають бути внесені до кредитного договору за згодою сторін шляхом укладення окремого договору, що відповідає вимогам ст. 651 ЦК України.
		Встановлена п. 2.8 кредитного договору у розмірі 22.5% не є одностороннім підвищенням банком процентної ставки, а є встановленою за згодою сторін кредитного договору процентна ставка з відкладальною умовою - настанням відповідної події: невиконання позичальником в строк до 01.03.2009 умов, викладених у п. 2.12.1. кредитного договору, що відповідає ч. 1 ст. 212 ЦК України.
		Так, відповідно до ч. 1 ст. 212 ЦК України особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).
		Пунктом 2.12.1. кредитного договору передбачено, що не пізніше ніж 01.03.2009 позичальник зобов'язується проводити через рахунки в банку власні кошти (забезпечувати надходження та залишки) у обсязі, пропорційному кредитній заборгованості перед банком відносно кредитної заборгованості позичальника перед іншими банками, але не менше 80% потоків позичальника.
		Зазначені умови договору про право банку збільшувати відсоткову ставку, а також інші умови, зокрема і умова, яка передбачає право банку вимагати дострокового погашення кредитної заборгованості, були узгоджені сторонами на підставі їх вільного волевиявлення, яке виражене в письмовій формі зазначеного кредитного договору, підтверджене підписами повноважених осіб сторін договору та відбитками печаток підприємств, а умова про право банку збільшувати відсоткову ставку не передбачає односторонньої зміни зобов'язань лише банком, оскільки була погоджена обома сторонами договору.
		Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що твердження ТОВ «ШБ «Альтком» у апеляційній скарзі про невідповідність п. 2.8. Кредитного договору ст. 1056-1 ЦК України через встановлення права Банку збільшувати процентну ставку в односторонньому порядку є безпідставним та необґрунтованим.
		Крім того, відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
		Як вже зазначалось вище, п. 1.1 кредитного договору передбачено, що банк за умови наявності вільних кредитних ресурсів надає позичальнику кредит шляхом відкриття відновлювальної кредитної у сумі, яка не може перевищувати за цим договором 507500000,00 грн - ліміт кредитної лінії.
		Отже, умови кредитного договору визначають зобов'язання банку надати позичальнику кредит та відповідають вимогам ст. 1054 ЦК України, що спростовують твердження апелянта щодо невідповідності кредитного договору зазначеній нормі Цивільного кодексу України.
		Так, однією з обов'язкових умов визнання договору недійсним є порушення у зв'язку з його укладенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, а позивач посилається на формальне порушення закону у суду немає правових підстав для задоволення позову. 
		Аналогічна правова позиція Верховного суду України викладена у постанові, прийнятої за наслідками розгляду справи №6-94цс13 від 25.12.2013 та є обов'язковою для застосування в силу ст.111-28 ГПК України.
		Посилання апелянта на обставину, що сторонами у кредитного договору не було визначено відповідальність ПАТ «Промінвестбанк» щодо видачі кредитних коштів, виходячи зі змісту ст.ст. 203, 215 ЦК України, не є підставою для визнання правочину недійсним.
		Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 05.02.2008 у справі № 22/268. 
		З огляду на викладене колегія суддів погоджується з судами попередніх інстанцій про відсутність підстав для визнання спірного кредитного договору недійсним, у зв'язку з чим суд правильно та обґрунтовано відмовив у позові третій особі.
		Крім того, суд першої інстанції вірно зауважив, що предметом спору у даній справі є визнання недійсним кредитного договору №15-93/02-3/09 від 27.01.2009, укладеного між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком (Закрите акціонерне товариство), правонаступником якого є позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Шляхове будівництво "Альтком", тоді як третя особа з самостійними вимогами на предмет спору не є стороною оскаржуваного правочину, не брала участі в його укладені, а оскаржуваний правочин жодним чином не впливає на права та інтереси третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору.
		Враховуючи вищевикладене, а також приймаючи до уваги положення ст.ст. 203, 215 ЦК України, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що третьою особою з самостійними вимогами на предмет спору при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним не доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
		Колегія суддів апеляційної інстанції звертає увагу, що рішенням господарського суду Донецької області від 17.05.2016 у справі №905/2357/15, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 26.10.2016,  позов ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» до ТОВ  «Шляхове будівництво «Альтком» про стягнення 909 556 987,59 грн. задоволено частково. Стягнуто з ТОВ «Шляхове будівництво «Альтком» на користь Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» заборгованість за кредитом в сумі 384 193 251,26 грн., 76070263,75 грн. - заборгованості по відсоткам, 19 000,00 грн. - заборгованості по комісії, 1501,48 грн. пені за несвоєчасну сплату комісії, 3% річних за відсотками в сумі 740 225,54 грн., 3% річних по комісійній винагороді в сумі 269,02 грн., індекс інфляції по відсотках в сумі 5 378 037,28 грн., індекс інфляції по комісійній винагороді в сумі 910 грн., судовий збір в сумі 93 685,07 грн. У задоволенні зустрічного позову ТОВ «ШБ «Альтком» до ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» про визнання кредитного договору №15-93/02-3/09 від 27.01.2009 недійсним - відмовлено.
		Постановою Вищого господарського суду України від 13.12.2016 постанову Донецького апеляційного господарського суду від 26.10.2016 у справі №905/2357/15 - залишено без змін.
		Відповідно до ч. 3 ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
		Тобто, вказаним рішенням встановлено чинність укладеного кредитного договору між позивачем та відповідачем, а також розмір заборгованості апелянта перед відповідачем, що саме по собі виключає можливість існування будь-яких сплачених апелянтом сум за кредитним договором, які б могли бути віднесеним до таких, що одержані відповідачем безпідставно.
		З огляду на вищенаведене колегія вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що позовні вимоги про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів та визнання договору недійсним є необґрунтованими, такими, що не підтверджені доказами і не підлягають задоволенню.
		Колегія суддів також погоджується із висновком суду першої інстанції щодо не застосування строків позовної давності, які заявлені відповідачем, з наступних підстав.
		Статтями 256, 257, 267 ЦК України встановлено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
		Відповідно до п. 2.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" встановлено, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
		У п. 2.8 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013 року, зокрема, зазначено, що до вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, застосовується загальна позовна давність. Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
		Таким чином, місцевий господарський суд вірно зазначив, що, оскільки права та охоронювані законом інтереси Товариства з обмеженою відповідальністю "Шляхове будівництво "Альтком" та Товариства з обмеженою відповідальністю "ДОРСТРОЙ" за захистом якого зазначені звернулись до суду, не порушено відповідачем, тому в позові про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів і визнання договору недійсним слід відмовити з підстав їх необґрунтованості.
		Відповідно до вимог ст. ст. 32, 33, 34 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. 
		Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
		Згідно з нормами ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
		З огляду на вищевикладене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 16.01.2017 у справі №910/15750/16 прийнято після повного з'ясування обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, та відповідністю висновків, викладених в рішенні суду обставинам справи, а також у зв'язку із правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
		З огляду на те, що доводи позивача законних та обґрунтованих  висновків суду  першої інстанції не спростовують, рішення Господарського суду міста Києва від 16.01.2017 у справі №910/15750/16 слід залишити без змін, а апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Шляхове будівництво "Альтком"- без задоволення.
		Судові витрати розподіляються відповідно до вимог ст. 49 ГПК України.
		Керуючись ст. ст. 49, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, - 
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Шляхове будівництво "Альтком" на рішення Господарського суду міста Києва від 16.01.2017 у справі №910/15750/16 залишити без задоволення.
		2. Рішення Господарського суду міста Києва від 16.01.2017 у справі №910/15750/16 залишити без змін.
		3. Матеріали справи №910/15750/16 повернути до господарського суду міста Києва.
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена у встановленому чинними законодавством порядку.
		 
		Головуючий суддя                                                             А.Г. Майданевич 
		 
		Судді                                                                                В.В. Сулім
		 
		                                                                                І.А. Іоннікова

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...