Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 826/12123/16 : Адміністративні справи (до 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу реалізації публічної політики у сферах праці, зайнятості населення та соціального захисту громадян та спорів у сфері публічної житлової політики, зокрема зі спорів щодо:; управління, нагляду та інших владних управлінських функцій (призначення, перерахунку та здійснення страхових виплат) у сфері відповідних видів загальнообов’язкового державного соціального страхування, у тому числі:; загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, у тому числі пенсійного страхування осіб, звільнених з публічної служби (військової служби).
Надіслано для оприлюднення: 30.06.2017. Зареєстровано: 02.07.2017. Забезпечено надання загального доступу: 05.07.2017.
Дата набрання законної сили: 04.07.2018
Результат оскарження 20.12.2018 Верховний Суд: залишено касаційну скаргу без задоволення, а судові рішень - без змін
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
		П О С Т А Н О В А
		І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
		м. Київ
		 29 червня 2017 року                                № 826/12123/16
		Окружний адміністративний суд м. Києва у складі колегії суддів під головуванням судді Добрянської Я.І., суддів - Кузьменка В.А., Федорчука А.Б.,  розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу:
		за позовом ОСОБА_1
		до відповідача Кабінету Міністрів України
		треті особи: Уповноважений Верховної Ради з прав людини (третя особа-1), Міністерство соціальної політики України (третя особа-2), Міністерство з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо-переміщених осіб України (третя особа-3)
		про визнання нормативно-правових актів незаконними та такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили,
		 
		ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
		ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м.Києва з позовом до Кабінету Міністрів України, треті особи: Уповноважений Верховної Ради з прав людини (третя особа-1), Міністерство соціальної політики України (третя особа-2), Міністерство з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо-переміщених осіб України (третя особа-3), в якому просить:
		1.          Визнати незаконними і такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили:
		-          Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 р. № 365;
		-          п.п. 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 р. № 365;
		-          абз. 6, 7, 8 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 5 листопада 2014 р. № 637.
		Ухвалою Окружного адміністративного суду м.Києва від 19.06.2017 р. провадження в частині позовних вимог про визнання факту дискримінації за ознакою місця проживання (реєстрації) внутрішньо переміщених осіб шляхом застосування: Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 р. № 365; п.п. 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 р. № 365; абз. 6, 7, 8 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо-переміщеним особам» від 5 листопада 2014 р. № 637, закрито.
		Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржувані положення нормативно-правових актів порушують права позивача як внутрішньо переміщеної особи, є дискримінаційними та такими, що не відповідають Конституції України, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця поживання в Україні».
		В судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали та просили суд їх задовольнити повністю. В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначили, що оскаржувані норми змушують внутрішньо переміщених осіб, зокрема, й позивача постійно знаходитись за адресою по місцю своєї тимчасової реєстрації, що позбавляє можливості вільного пересування, тобто позивач постійно змушений знаходитися вдома. Жодний нормативно-правовий акт не передбачає потенційної можливості позбавлення статусу внутрішньо переміщеної особи  і можливості позбавлення соціальних та пенсійних виплат таким особам у зв'язку із фізичною відсутністю внутрішньо переміщеної особи за місцем тимчасової реєстрації.
		Представник відповідача в судовому засіданні проти позовних вимог заперечував та просив суд відмовити в їх задоволенні. Вважає, що оскаржувана постанова № 365 видана з дотриманням критеріїв, визначених ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме: з метою  удосконалення системи призначення (відновлення) соціальних виплат та здійснення контролю за соціальними виплатами внутрішньо переміщеними особам. Постанова № 365 є спеціальним нормативно-правовим актом, виданим на підставі Закону України «Про забезпечення прав та свобод внутрішньо переміщених осіб», який встановлює гарантії дотримання прав,  свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб.
		Також представник відповідача зазначив, що відповідно до висновку Міністерства юстиції України за результатами правової експертизи до проекту постанови № 365, проект постанови  відповідає та узгоджується з Конституцією України, актами законодавства, що мають вищу юридичну силу, а також Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.
		Представник третьої особи 1  в судовому засіданні зазначив, що прийняття судового рішення щодо визнання протиправними положень Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджених постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 08.06.2016 р. № 365 стало б необхідним інструментом забезпечення додержання прав і свобод людини і громадянина в умовах збройного конфлікту, оскільки остання порушує принцип рівності, передбачений ст. 24 Конституції України та встановлює дискримінаційні правила для внутрішньо переміщених осіб та йде в розріз з європейськими стандартами у сфері захисту прав людини.
		Так, встановлення додаткових вимог для внутрішньо переміщених осіб, зокрема, з числа пенсіонерів при отримання соціальних (у тому числі пенсійних) виплат вказує на наявність нерівного поводження у порівнянні з іншими пенсіонерами, що призводить до обмеження їх можливості у реалізації свого права, гарантованого державою, на соціальний захист.
		Представник третьої особи 2 в судове засідання не з'явився, про час, дату та місце судового розгляду справи був повідомлений належним чином, докази чого містяться в матеріалах справи. Про причини неявки в судове засідання не повідомив. Згідно наданих письмових заперечень просить суд відмовити в задоволенні позову. Обґрунтовуючи свої заперечення зазначає, що проведені перевірки свідчать про численні випадки непідтвердження даних, задекларованих під час взяття на облік внутрішньо переміщених осіб про фактичне місце їх проживання. Постанова № 365 була розроблена з метою удосконалення системи призначення та забезпечення дієвого контролю в системі здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.
		Представник третьої особи 3 в судове засідання не з'явився, про час, дату та місце судового розгляду справи був повідомлений належним чином, докази чого містяться в матеріалах справи. Про причини неявки в судове засідання не повідомив. Заперечень або пояснень по суті заявлених позовних вимог не надав.
		Зважаючи на неявку в судове засідання представників третіх осіб 2, 3, суд ухвалив подальший розгляд справи здійснювати в порядку письмового провадження відповідно до ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України.
		Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, заслухавши пояснення позивача та присутніх представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд м. Києва, -
		 
		ВСТАНОВИВ:
		ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою (далі - ВПО), який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 Фактичне місце проживання: АДРЕСА_2 що підтверджується довідкою від 28.04.2016 р. № 3240002612 про взяття на облік  внутрішньо переміщеної особи, яка видана Управлінням соціального захисту Вишгородського району.
		08.06.2016 р. Кабінет Міністрів України своєю постановою № 365 затвердив  Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, якими визначено механізм призначення (відновлення) внутрішньо переміщеним особам виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг (далі - соціальні виплати) за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування за місцем їх фактичного проживання/перебування.
		Окрім того, 05.11.2014 р. Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» із змінами, внесеними згідно з постановою   Кабінету Міністрів України від 26.08.2015 р. N 636, якою визначено механізм, зокрема, призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), усіх видів соціальної допомоги та компенсацій внутрішньо переміщеним особам.
		Позивач, вважаючи, що вищевказані нормативно-правові акти мають ознаки дискримінації по відношенню до ВПО за територіальною ознакою, звернувся до Окружного адміністративного суду м.Києва з позовом за захистом своїх порушених прав та законних інтересів. 
		Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.
		Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України  органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією  та законами України.
		Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
		Наведені положення кореспондують ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року N 1382-IV (надалі - Закон N 1382-IV), в силу якої громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом. 
		Реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
		Як вже зазначалось, 08.06.2016 р. Кабінетом Міністрів України прийнято постанову «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» № 365, якою затверджено Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок  здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам  за місцем їх фактичного проживання/перебування (надалі - Порядок № 365),  а також внесені зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 р. № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» (надалі - Постанова № 637).
		Так, згідно п.п. 7, 8, 9, 13 Порядку № 365 для призначення (відновлення) соціальних виплат структурний підрозділ з питань соціального захисту населення за власною ініціативою або за зверненням органів, що здійснюють соціальні виплати, протягом 15 робочих днів з дня отримання відповідної заяви внутрішньо переміщеної особи або з дня надходження звернення від органів, що здійснюють соціальні виплати, проводить перевірку достовірності зазначеної в заяві інформації про фактичне місце проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи.
		За результатами проведення перевірки структурним підрозділом з питань соціального захисту населення складається акт обстеження матеріально-побутових умов сім'ї за формою, встановленою Мінсоцполітики, який підписується всіма повнолітніми внутрішньо переміщеними особами та у визначених законодавством випадках - їх законними представниками, а також представниками структурного підрозділу з питань соціального захисту населення (п. 8).
		Під час обстеження матеріально-побутових умов сім'ї представник структурного підрозділу з питань соціального захисту населення інформує внутрішньо переміщених осіб про їх обов'язок у десятиденний строк письмово повідомляти про зміну фактичного місця проживання/перебування структурний підрозділ з питань соціального захисту населення за новим фактичним місцем проживання/перебування, а також про наслідки невиконання такого обов'язку (п. 9).
		Комісія, крім підстав відмови у призначенні (відновленні) соціальної виплати, передбачених законодавством, може відмовити заявникові у призначенні (відновленні) такої виплати в разі його відсутності за фактичним місцем проживання/перебування, зазначеним у заяві про призначення (відновлення) соціальної виплати (п. 13).
		В той же час, абз. 6 п.  1 Постанови № 637, в редакції чинній на час звернення позивача до суду, визначає, що строк дії карток встановлюється до трьох років за умови проходження фізичної ідентифікації клієнта в установах публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" перші 2 рази кожні шість місяців, у подальшому - кожні 12 місяців. Після завершення строку дії картки вона перевипускається за рахунок публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України".
		За відсутності проходження фізичної ідентифікації одержувачів соціальних виплат публічне акціонерне товариство "Державний ощадний банк України" зупиняє видаткові операції за поточним рахунком та не пізніше ніж протягом наступного дня інформує про таке рішення структурний підрозділ з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад, який видав довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також об'єднані управління, які здійснюють виплату пенсій, та Міністерство фінансів (абз. 7 п. 1 Постанови № 637).
		Поновлення або припинення соціальних виплат здійснюється публічним акціонерним товариством "Державний ощадний банк України" на підставі рішення комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, утвореної районними, районними у мм. Києві і Севастополі державними адміністраціями, виконавчими органами міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад згідно з Порядком здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 р. N 365 (абз. 8 п. 1 Постанови № 637). На час розгляду справи даний пункт викладено в редакції абз. 10 п. 1 Постанови № 637.
		Аналіз наведених положень свідчить про те, що прийнятими нормативно-правовими актами встановлено для ВПО ряд додаткових вимог під час проведення процедури призначення (відновлення) пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг (далі - соціальні виплати) за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування та запроваджено контроль за здійсненням таких виплат.
		Стаття 46 Конституції України, ст. 22 Загальної декларації прав людини, ст. 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, ст. 23 Європейської соціальної хартії (переглянутої) закріплюють право особи на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
		Разом з тим, п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України визначено, що виключно законами України визначається форми і види пенсійного забезпечення.
		При цьому, Конституція України (ст. 24), Загальна декларація прав людини (ст.ст. 2, 7), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (ст. 2), Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 14, ст. 1 Протоколу № 12 до Конвенції) закріплюють принцип рівності осіб та визначають, що права особи, в тому числі і право на соціальний захист має здійснюватися без дискримінації за будь-якою ознакою.
		Організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації визначено Законом України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 6 вересня 2012 року N 5207-VI (надалі - Закон N 5207-VI).
		За загальним визначенням ст. 1 названого Закону дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
		Непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
		В силу приписів ст. 1 Закону N 5207-VI законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації, що передбачає незалежно від певних ознак: забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб; забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб; повагу до гідності кожної людини; забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.
		Статтею 6 цього ж Закону визначено, що відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації.
		Форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону, забороняються.
		Не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме:
		спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту;
		здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними;
		надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом;
		встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян;
		особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.
		Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 8 Закону N 5207-VI розроблення проектів нормативно-правових актів здійснюється з обов'язковим урахуванням принципу недискримінації.
		З метою виявлення у проектах нормативно-правових актів норм, що містять ознаки дискримінації, проводиться антидискримінаційна експертиза проектів нормативно-правових актів.
		Результати антидискримінаційної експертизи проектів нормативно-правових актів підлягають обов'язковому розгляду під час прийняття рішення щодо видання (прийняття) відповідного нормативно-правового акта.
		Обов'язковій антидискримінаційній експертизі підлягають проекти законів України, актів Президента України, інших нормативно-правових актів, що розробляються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.
		Натомість матеріали справи не містять висновків антидискримінаційної експертизи. Лише в пояснювальній записці до проекту постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, та їх інформування про порядок взяття на облік» коротко зазначено, що у проекті акта відсутні положення, які містять ознаки дискримінації.
		Разом з тим, гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб визначено Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року N 1706-VII (надалі - Закон N 1706-VII).
		Статтею першою Закону N 1706-VII визначено, що внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
		Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення.
		Адресою покинутого місця проживання внутрішньо переміщеної особи в розумінні цього Закону визнається адреса місця проживання особи на момент виникнення обставин, зазначених у частині першій цієї статті.
		Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні (ст. 2 цієї статті).
		Відповідно до ч. 1 ст. 4 цього ж Закону факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
		Підставою для взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є проживання на території, де виникли обставини, зазначені в статті 1 цього Закону, на момент їх виникнення (ч. 2 цієї статті).
		Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону (ч. 1 ст. 5 Закону N 1706-VII).
		Водночас, ст. 14 Закону N 1706-VII визначено, що внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискримінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони є внутрішньо переміщеними особами.
		Виходячи із системного аналізу вищенаведених норм, слід дійти висновку, що ВПО користуються тими ж правами і свободами, що й інші громадяни, які постійно проживають на території України.
		Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону N 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.
		Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду визначено Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від  9 липня 2003 року N 1058-IV (надалі - Закон N 1058-IV). Зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.
		Частиною 1 ст. 5 названого Закону визначено, що цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
		За змістом ст. 49 Закону N 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
		1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 
		2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 
		3) у разі смерті пенсіонера; 
		4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 
		5) в інших випадках, передбачених законом.
		В той же час, положеннями Порядку № 365 передбачено здійснення відповідними структурними підрозділами з питань соціального захисту населення перевірок наведених у довідці про взяття на облік відомостей про фактичне місце проживання ВПО.
		Отже, результати таких перевірок є підставою для прийняття комісією з питань призначення (відновлення) соціальних виплат ВПО рішення про призначення/відновлення, відмову в призначенні/відновленні або припинення соціальних виплат ВПО.
		Так, згідно із п. 7 Порядку № 365 для призначення (відновлення) соціальних виплат структурний підрозділ з питань соціального захисту населення за власною ініціативою або за зверненням органів, що здійснюють соціальні виплати, протягом 15 робочих днів з дня отримання відповідної заяви внутрішньо переміщеної особи або з дня надходження звернення від органів, що здійснюють соціальні виплати, проводить перевірку достовірності зазначеної в заяві інформації про фактичне місце проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи.
		Водночас, п. 3 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 р. N 365 визначено, що структурні підрозділи з питань соціального захисту населення та/або робочі групи, що утворюються з представників територіальних підрозділів МВС, ДМС, СБУ, Національної поліції, Держфінінспекції, Держаудитслужби та Пенсійного фонду України за рішенням районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - робоча група) також можуть проводити додаткові перевірки фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи із складенням акта обстеження матеріально-побутових умов сім'ї.
		Між тим, наведеними положеннями не передбачено інформування ВПО про час та дату здійснення візиту структурними підрозділами з питань соціального захисту або робочою групою з метою здійснення перевірки.
		Таким чином, ВПО, яка подала заяву  про відновлення (призначення) соціальних виплат, фактично змушена протягом майже 20 календарних днів не відлучатися з місця, вказаного у довідці про взяття на облік ВПО як адреса проживання/перебування, що, в свою чергу, обмежує її свободу пересування.
		Навіть короткотривала відсутність за вказаною адресою проживання (візит до лікаря, магазину, відвідування родичів, друзів, прогулянка) можуть стати причиною для фіксації недостовірно поданої в заяві про відновлення(призначення) соціальних виплат інформації про місце її проживання.
		Наслідком такої перевірки, у разі встановлення факту відсутності ВПО за фактичним місцем проживання, є припинення соціальних виплат, передбачених законодавством.
		Тобто, оскаржуваними положеннями введено в дію нову підставу, крім визначених Законом N 1058-IV, для припинення виплати пенсії ВПО або відмови їх поновлення.
		Наведена обставина свідчить про те, що пенсіонери з числа ВПО виділені оскаржуваними положеннями в окрему групу, відносно яких застосовується окремий механізм  припинення пенсійних виплат, що не передбачений Законом N 1058-IV.
		Також слід звернути увагу на той факт, що згідно із п. 5 ст. 45 Закону N 1058-IV документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії. 
		Відповідно до ст. 49 цього ж Закону рішення про припинення виплати пенсії також приймається територіальним органом Пенсійного фонду України.
		Водночас, Порядком № 365 встановлено, що рішення про призначення, відмову в призначенні та припиненні виплати пенсії приймається комісією з питань призначення (відновлення) соціальних виплат ВПО, що прямо суперечить Закону N 1058-IV.
		При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону N 1706-VII ВПО зобов'язана повідомляти відповідний структурний підрозділ з питань соціального захисту населення про зміну місця проживання, а, отже, обов'язок у останньої щодо повідомлення про місце перебування відсутній.
		Натомість оскаржувані положення нормативно-правових актів передбачають перевірку як місця проживання так і місця перебування ВПО.
		Відповідно до ч. 1 ст. 47 Закону N 1058-IV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
		Натомість положеннями чинного законодавства не передбачено перевірок інформації про постійне або тимчасове місце проживання пенсіонерів та отримувачів страхових виплат, які не перебувають на обліку ВПО шляхом здійснення виходу працівників державних органів за відповідною адресою.
		Слід також зауважити, що суб'єктами проведення перевірок за місцем проживання ВПО та органами уповноваженими складати відповідні акти обстеження матеріально-побутових умов визначені органи (МВС, ДМС, СБУ, Національна поліція, Держфінінспекція, Держаудитслужба та Пенсійний фонд України) для яких такі повноваження законами України не передбачені, що, в свою чергу, суперечить ст. 19 Конституції України.
		Таким чином, встановлення додаткових вимог для ВПО, зокрема, з числа пенсіонерів при отриманні соціальних (у тому числі пенсійних) виплат вказує наявність нерівного поводження в порівнянні з іншими пенсіонерами, що призводить до обмеження їх можливості у реалізації свого права, гарантованого державною на соціальний захист.
		Виходячи із системного аналізу норм чинного законодавства, суд приходить до висновку, що положення пунктів 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 р. N 365 обмежують позивача та інших осіб, що належать до ВПО у реалізації їхніх прав, зокрема, прав на пенсійне та соціальне забезпечення та є такою, що призводить до непрямої дискримінації за ознакою місця проживання та перебування на обліку  ВПО, а також порушує принцип рівності, передбачений ст. 24 Конституції України та гарантії вільного пересування територією України, передбачені ст. 33 Конституції України.
		Постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України № 7 від 20.05.2013 року  «Про судове рішення в адміністративній справі» визначено, що із змісту статті 162 КАС України  випливає, що в разі задоволення позову про визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень чи його окремих положень суд повинен зазначити про це в судовому рішенні та одночасно застосувати один із встановлених законом способів захисту порушеного права позивача: про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень.
		При цьому суди повинні мати на увазі, що одночасне застосування обох способів захисту порушеного права ? визнання спірного акта нечинним та скасування такого акта ? є помилковим.
		Скасування акта суб'єкта владних повноважень як способу захисту порушеного права позивача застосовується тоді, коли спірний акт не породжує жодних правових наслідків від моменту прийняття такого акта.
		Визнання ж акта суб'єкта владних повноважень нечинним означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акта. Суд визначає, що рішення суб'єкта владних повноважень є нечинним, тобто втрачає чинність з певного моменту лише на майбутнє, якщо на підставі цього рішення виникли правовідносини, які доцільно зберегти.
		Суд звертає увагу на те, що на час звернення позивача до суду ним оскаржувався абз. 8 п. 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 5 листопада 2014 р. № 637. Однак, на час розгляду даної справи постановою Кабінету Міністрів України від 14.03.2016 р. N 167 було внесено зміни та викладено абзац 8 п. 1 у редакції абзацу 10 п. 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 5 листопада 2014 р. № 637.
		Зважаючи на викладене вище, суд приходить до висновку, що положення пунктів 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 р. № 365 та абз. 10 п. 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 5 листопада 2014 р. № 637  слід визнати нечинними, оскільки останні не відповідають правовим актам вищої юридичної сили.
		Разом з тим, суд відмовляє в задоволенні позовних вимог в частині визнання незаконними і такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили абз. 6, 7  постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 5 листопада 2014 р. № 637, яким визначено необхідність здійснення фізичної ідентифікації клієнта установами публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" для отримання пенсії, оскільки вказані положення не суперечать положенням чинного законодавства, є необхідним інструментом, що повинен забезпечувати безпеку та запобігання вчинення злочинів.
		Згідно ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин саме від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
		Отже, враховуючи наведене, а також виходячи із наявних у справі наданих сторонами доказів в їх сукупності, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення даного позову.
		Суд також зауважує, що принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
		Так, у рішенні від 10.02.2010 р. у справі "Серявін та інші проти України" Європейський суд з прав людини вказав, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Водночас у рішенні від 27.09.2010 р. по справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" зазначено, що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.
		Згідно ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
		Згідно з ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
		1)          на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;
		2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
		3) обґрунтовано,  тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
		4) безсторонньо (неупереджено);
		5) добросовісно;
		6) розсудливо;
		7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;
		8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
		9) з  урахуванням  права  особи на участь у процесі прийняття рішення;
		10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
		Відповідно до ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. 
		Відповідно до ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати підлягають відшкодуванню пропорційно задоволеним позовним вимогам. 
		Враховуючи вищенаведене в сукупності, та керуючись ст.ст. 2, 71, 86, 94, 97, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд м. Києва, -
		                        
		П О С Т А Н О В И В:
		 
		1.          Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
		2.          Визнати нечинними пункти 7, 8, 9, 13  Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 р. № 365 та абз. 10 п. 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 5 листопада 2014 р. № 637 .
		3.          В іншій частині позовних вимог відмовити.
		4.          Судові витрати в сумі 555,61 грн. присудити на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Кабінету Міністрів України.
		 
		Строк і порядок набрання судовим рішенням законної сили встановлені у статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
		Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України.
		 
		Головуючий суддя                                                                      Я.І. Добрянська
		 
		 
		Судді:                                                                                          В.А. Кузьменко
		 
		                                                                                          А.Б. Федорчук

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...