Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 807/222/16 : Адміністративні справи (до 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу забезпечення громадського порядку та безпеки, національної безпеки та оборони України, зокрема зі спорів щодо:; біженців.
Надіслано для оприлюднення: 13.07.2017. Зареєстровано: 13.07.2017. Забезпечено надання загального доступу: 17.07.2017.
Дата набрання законної сили: 12.07.2017
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
		 
		УХВАЛА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		12 липня 2017 рокуЛьвів№ 876/6031/17
		Колегія суддів Львівського апеляційного адміністративного суду в складі:
		головуючого суддіШавеля Р.М.,
		суддівБруновської Н.В. та Костіва М.В.,
		з участю секретаря судового засідання - Гнатик А.З.,
		 
		а також сторін (їх представників):
		від відповідача  ОСОБА_1;
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 13.04.2017р. в адміністративній справі за позовом громадянки ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення про позбавлення статусу біженця,-
		В С Т А Н О В И Л А:
		 
		21.03.2016р. позивач громадянка ОСОБА_2 ОСОБА_3 звернулася до суду із адміністративним позовом, у якому просила визнати незаконним та скасувати рішення відповідача Державної міграційної служби України № 116-16 від 25.02.2016р. про позбавлення її статусу біженця (а.с.4-5).
		 
		Постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 13.04.2017р. заявлений позов задоволено; визнано незаконним та скасовано рішення відповідача Державної міграційної служби України № 116-16 від 25.02.2016р. про позбавлення статусу біженця громадянки ОСОБА_2 ОСОБА_3 (а.с.139-146).
		 
		Не погодившись із винесеним судовим рішенням, його оскаржила відповідач ОСОБА_4 міграційна служба України, яка покликаючись на неповне зясування судом обставин, що мають значення у справі, порушення судом норм матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить постанову суду скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні заявленого позову відмовити (а.с.152-156).
		Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що 09.07.2015р. Адміністрація Державної прикордонної служби України внесла клопотання до Державної міграційної служби України про позбавлення статусу біженця ОСОБА_5 ОСОБА_3. За результатами розгляду цього клопотання ОСОБА_4 міграційна служба України прийняла рішення від 25.02.2016р. про позбавлення позивача статусу біженця. Таке рішення відповідає вимогам закону, оскільки згідно з ч.5 ст.11 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011р. «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа позбавляється статусу біженця або додаткового захисту, якщо вона займається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю населення України. Відповідно до ст.7 Закону України № 964-ІV від 19.06.2003р. «Про основи національної безпеки України» на сучасному етапі основними реальною та потенційної загрозою національній безпеці України у сфері безпеки державного кордону України є нелегальна міграція.
		Згідно постанови Берегівського районного суду Закарпатської обл. від 06.07.2015р. в справі № 297/1589/15-п за порушення вимог законодавства про перетин державного кордону, а саме встановленого факту спроби незаконного перетину кордону з України в Угорщину, без відповідних документів поза пунктом пропуску в складі групи осіб, ОСОБА_5 ОСОБА_3 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.2 ст.204-1 КУпАП. 
		Таким чином, реалізуючи свої права та свободи, позивач могла у встановленому порядку іммігрувати в будь-яку з європейських країн на постійне місце проживання, або тимчасово виїхати на визначений термін, як це передбачено законодавством України, законодавством інших держав та міжнародними документами, не завдавши шкоди національним інтересам України, але знаючи про можливість легального виїзду до європейських країн, остання обрала незаконний спосіб, що у сукупності створює умови для позбавлення її статусу біженця.
		 
		Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача на підтримання поданої скарги, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з наступних підстав.
		 
		Як встановлено судом першої інстанції, рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігій про надання статусу біженця № 318-11 від 23.03.2011р. підтримано висновок Управління міграційної служби у Закарпатській обл. та надано статус біженця громадянці ОСОБА_2 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.24).
		На підставі протоколу адміністративного затримання від 03.07.2015р. (а.с.131-132) листом Першого заступника Голови Державної прикордонної служби України скеровано до відповідача клопотання про позбавлення позивача статусу біженця (а.с.27-28).
		ОСОБА_6 у справах іноземців та осіб без громадянства Державної міграційної служби України «Про ініціювання процедури позбавлення статусу біженця та додаткового захисту» направлено відповідні матеріали щодо здійснення відносно позивача заходів, передбачених ст.11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», тобто щодо позбавлення особи статусу біженця (а.с.31-32).
		На підставі подання Головного управління Державної міграційної служби України у Закарпатській обл. від 19.11.2015р. про позбавлення статусу біженця (а.с.39) відповідачем прийнято рішення № 116-16 від 25.02.2016р. про позбавлення статусу біженця, яким позбавлено громадянку ОСОБА_2 ОСОБА_3 статусу біженця у звязку з тим, що вона займається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці України (а.с.40-41).
		Повідомленням начальника Головного управління Державної міграційної служби України у Закарпатській обл. ОСОБА_7 № 5.2/7 від 14.03.2016р. позивача було повідомлено про позбавлення статусу біженця (а.с.6).
		 
		Окрім цього, із змісту протоколу адміністративного затримання від 03.07.2015р. убачається, що 22 год. 30 хв. 03.07.2015р. в результаті проведення додаткових заходів з протидії нелегальній міграції прикордонним нарядом на околиці населеного пункту Гуняди Берегівського району Закарпатської обл., на напрямку 172 прикордонного знаку на відстані 900 метрів до лінії державного кордону, в прикордонній смузі було зупинено легковий автомобіль марки «ВАЗ», зеленого кольору, державний номерний знак НОМЕР_1, під керуванням громадянина України ОСОБА_8 В салоні даного автомобіля була виявлена та в подальшому затримана громадянка ОСОБА_2 ОСОБА_3 разом з громадянами ОСОБА_2 ОСОБА_9 ОСОБА_9, ОСОБА_10 ОСОБА_11, ОСОБА_12 ОСОБА_12, ОСОБА_13 ОСОБА_3, ОСОБА_14 ОСОБА_3 та громадянкою ОСОБА_15 ОСОБА_16, без документів, що посвідчують особу, при спробі незаконного перетину державного кордону поза пунктом пропуску з України в Угорщину. Своїми діями дана громадянка порушила вимоги ст.9 Закону України «Про державний кордон України», тобто вчинила правопорушення, яке передбачено ч.2 ст.204-1 КУпАП (а.с.131-132).
		Даний протокол позивачем не підписаний, оскільки вона не погоджувалася із викладеним обставинами та надала письмові пояснення щодо перебування її у місці затримання.
		Згідно з поясненнями, наданими у підрозділі Державної міграційної служби (а.с.26) та протоколу співбесіди від 19.08.2015р. (а.с.37-38) позивач зазначила, що поїхала зі своєю сімєю та друзями в м.Берегово та попереджала адміністрацію пункту утримання про виїзд раніше. По дорозі їхню машину зупинили працівники прикордонної служби. Таксі, на якому вони їхали, не доїхало до м.Берегова. Окрім цього, позивач зазначила, 03.07.2015р. з сімєю їздила в м.Берегово. В місті знаходилися дві години, потім визвали таксі та поїхали в передмістя м.Берегово, щоб подивитися будинки, які продаються, оскільки їм пообіцяли з УВКБ ООН, що зможуть купити будинок в межах 10000 доларів США. Спочатку подивилися будинки в самому м.Берегово, а потім поїхали в найближчі населені пункти. Коли знову заїхали в м.Берегово, їх зупинили прикордонники.
		Позивач підкреслила, що була з копією посвідчення біженця, а також не намагалася виїхати за межі України, оскільки хоче жити в Україні, отримати інтеграційний грант від УВКБ ООН.
		 
		В частині наявності правових підстав для позбавлення позивача статусу біженця колегія суддів враховує наступне.
		 
		Підставою, яка є причиною для ініціювання процедури позбавлення позивача статусу біженця в Україні є, на думку відповідача, загроза національній безпеці Україні.
		Зокрема, посилаючись на ст.7 Закону України «Про основи національної безпеки України», відповідач зазначив, що на сучасному етапі основною та потенційною загрозою національній безпеці в Україні й у сфері безпеки державного кордону України є нелегальна міграція. Надані Адміністрацією Державної прикордонної служби України матеріали доводять, що позивач могла у встановленому порядку іммігрувати в будь-яку європейську країну на постійне місце проживання або тимчасово виїхати на визначений термін, як це передбачено законодавством України, законодавством інших держав та міжнародними документами України, не завдавши шкоди національним інтересам України. Однак, знаючи про можливість легального виїзду до ОСОБА_17 країн, позивач обрала незаконний спосіб, що в сукупності створює умови для позбавлення її статусу біженця.
		Згідно з ст.1 Закону України «Про основи національної безпеки України» національна безпека - захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у сферах правоохоронної діяльності, боротьби з корупцією, прикордонної діяльності та оборони, міграційної політики, охорони здоровя, освіти та науки, науково-технічної та інноваційної політики, культурного розвитку населення, забезпечення свободи слова та інформаційної безпеки, соціальної політики та пенсійного забезпечення, житлово-комунального господарства, ринку фінансових послуг, захисту прав власності, фондових ринків і обігу цінних паперів, податково-бюджетної та митної політики, торгівлі та підприємницької діяльності, ринку банківських послуг, інвестиційної політики, ревізійної діяльності, монетарної та валютної політики, захисту інформації, ліцензування, промисловості та сільського господарства, транспорту та зв'язку, інформаційних технологій, енергетики та енергозбереження, функціонування природних монополій, використання надр, земельних та водних ресурсів, корисних копалин, захисту екології і навколишнього природного середовища та інших сферах державною управління при виникненні негативних тенденцій до створення потенційних або реальних загроз національним інтересам.
		Разом з тим, ст.1 Закону України «Про основи національної безпеки України» визначає також поняття «національні інтереси» та «загрози національній безпеці».
		Зокрема, національні інтереси - це життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток. Загрози національній безпеці - це наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України.
		Приписи ст.7 вказаного Закону передбачають, що однією з реальних та потенційних загроз національній безпеці України, стабільності в суспільстві є нелегальна міграція.
		Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» дає визначення нелегального мігранта. Нелегальний мігрант - іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України.
		 
		Між тим, ОСОБА_14 України «Про основи національної безпеки України» не визначає, що таке діяння, яке становить загрозу національній безпеці держави України, тобто, які саме дії чи бездіяльність повинна вчинити особа, щоб підпадати під склад адміністративного правопорушення чи склад злочину, передбаченого КК України.
		 
		Із урахуванням наведеного, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про те, що сам факт перебування позивача у прикордонній смузі не може тлумачитися відповідачем як спроба перетину державного кордону, тобто як спроба нелегальної міграції, оскільки ст.204-1 КУпАП «Незаконне перетинання або спроба незаконного перетинання державного кордону України» передбачають відповідальність саме за фактичний перетин або спробу перетину державного кордону поза пунктами пропуску.
		Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, позивач разом з дітьми було затримано за 900 метрів від державного кордону в автомобілі таксі, який рухався відкрито дорогою у прикордонній смузі, а не безпосередньо при спробі фактичного перетину державного кордону. Крім того, майже вся територія Берегівського району вважається прикордонною смугою. Тобто, було б недоцільно вважати, що сам факт перебування іноземця, біженця, особи без громадянства, особи, що потребує додаткового та тимчасового захисту тощо в прикордонній смузі є фактичного спробою перетину державного кордону. Окрім цього, ст.ст.202 та 203 КУпАП передбачено й інші види адміністративної відповідальності за порушення прикордонного режиму та порушення правил пересування територією України.
		Окрім нього, про виїзд з території пункту, де проживає позивач, вона повідомляла заздалегідь, що підтверджується поданою заявою (а.с.116) та листом директора пункту тимчасового розміщення біженців в Закарпатській обл. ОСОБА_18 № 01-08/352-16 від 10.10.2016р. (а.с.115).
		 
		В частині правомірності прийнятого рішення про позбавлення статусу біженця колегія суддів звертає увагу на наступне.
		 
		Нормативно-правовим актом, що регулює статус біженця в Україні є ОСОБА_14 України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08.07.2011р. (далі - ОСОБА_14).
		Стаття 1 цього Закону визначає, що біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
		Згідно з ч.6 ст.10 вказаного Закону іноземець або особа без громадянства визнаються біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, та вважаються такими, які постійно проживають в Україні з моменту прийняття рішення про визнання їх біженцями або які безстроково на законних підставах перебувають на території України.
		Основним міжнародним документом щодо статусу біженців є Женевська Конвенція про статус біженців від 28.07.1951р., до якої також приєдналася Україна на підставі Закону України № 2942-ІІІ від 10.01.2002р.
		Женевська конвенція визначає підстави, за яких держави-учасниці зобовязані надавати іноземцям та особам без громадянства захист (право на проживання) на своїй території - через визначення поняття «біженець» (ст.1 Конвенції та ст.1 Протоколу) та принцип «заборони вислання» («non-refoulement», ст.32 Конвенції).
		Для тлумачення і застосування Конвенції державами учасницями мають важливе значення коментарі, позиції, рекомендації та інші нормативно-правові документи, що видаються Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН). Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 428 (V), якою затверджено статус УВКБ ООН, цю агенцію уповноважено опікуватися і надавати міжнародний захист усім особам, які є біженцями відповідно до Женевської Конвенції 1951 року, в усьому світі та надавати, сприяння урядам-країн в реалізації їх зобовязані) за Конвенцією. Тому, позиції, рекомендації, коментарі та керівництва УВКБ ООН за своє сутністю є інструментами так званого «мякого права», що, зокрема, розтлумачують зміст зобовязань як УВКБ ООН, так і держав-учасниць щодо біженців, відповідно Женевської Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року.
		Відповідно до п.п.5, 6 Керівних положень УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказу в заявах біженців» від 16.12.1998р. факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і документальні. Обов'язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається «обов'язком доказування». У відповідності до загальних правових принципів доказового права цей обов'язок покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте, у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок підтверджувати чи оцінувати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
		У пункті 196 Керівництва по процедурах і критеріях визначення статусу біженця УВКБ ООН зазначено, що хоча обов'язок надавати докази лежить на заявнику, завдання встановлення і обробки відповідних фактів вирішується разом із особою, яка перевіряє заяву. Крім того, слід брати до уваги вразливе становище шукача притулку, який перебуває у місці обмеження свободи і його обмежені можливості надання доказів. У Роз'ясненні щодо тягаря та стандарту доведення при розгляді заяв про надання статусу біженця УВКБ ООН від 16.12.1998р. з цього приводу вказується на те, що неспроможність надати документальне свідчення на підкріплення усного твердження, не повинно заважати прийняттю позитивного рішення, якщо таке твердження відповідає відомим фактам і загальний рівень правдоподібності заявника високий. Правдоподібність вважається встановленою, якщо заявник представив у своїй заяві історію, що є логічно послідовною та вірогідною, не суперечить загальновідомим фактам, і таким чином, на основі балансування ймовірностей їй можна вірити.
		Право на життя і заборона катувань закріплені також в ратифікованих Україною міжнародних документах, а саме: в Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року та в ОСОБА_17 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 року.
		ОСОБА_17 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод детально трактуються в рішеннях Європейського суду з прав людини. Практику використання рішень ЄСПЛ врегульовано Законом України від 23.02.2006р. «Про виконання рішень та застосування практика Європейського суду з прав людини».
		Зокрема, з практики Європейського суду можна зробити висновок, що ситуація загального насильства також може прирівнюватися до тортур та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. При цьому заявник не повинен демонструвати особливі відзначні деталі, інакші ніж загальна ситуація насилля в країні походження (рішення ОСОБА_17 Суду з прав людини в справі «Суфі та Елмі проти Великобританії» від 28.06.2011р.).
		 
		Як вбачається з матеріалів справи, малолітні діти позивача є громадянами України, а саме: ОСОБА_12 ОСОБА_12 24.05.2012р.н., та ОСОБА_19 Азіз, 17.05.2011р.н., що підтверджується копіями свідоцтв про народження та довідками про реєстрацію особи громадянами України (а.с.79-82).
		Також за весь час перебування в Україні позивач не намагалася нелегально виїхати з України, що підтверджується відповіддю Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України № 64/0-1504 від 17.03.2016р. (а.с.83).
		 
		Приймаючи рішення про позбавлення статусу біженця ОСОБА_5 Моххаммед, відповідач не врахував інтереси малолітніх дітей позивача та наслідки до яких призведе виконання цього рішення.
		Зокрема, втрата та позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, тягнуть за собою накладення на особу обовязку залишити територію України, що є неприпустимим, оскільки для позивача та її дітей і на сьогодні існують обставин, через які вона була змушена тікати з ОСОБА_2, зокрема, це постійні військові конфлікти, відсутність захисту з боку як держави, так і кланів більшості у ОСОБА_2 їх життя буде у небезпеці, і захисту нема від кого чекати. Доступу до освіту чи до елементарної медицини немає, пересуватися по всій території країни небезпечно, оскільки майже по всій території ОСОБА_2 відбувається конфлікт між урядом те різними екстремістськими бандформуваннями, зокрема, Аль-Шабааб.
		ОСОБА_16 громадянської війни в ОСОБА_2 є загальновідомим та в силу ч.2 ст.72 КАС України не потребує доказування.
		Тому в разі повернення до ОСОБА_2 до позивача та її дітей може бути застосовано фізичне насильно чи тортури, оскільки ситуація загального насильства в цій країні є надзвичайно високою, а громадянський конфлікт триває донині.
		Окрім цього, діти позивача є громадянами України, народилися в Україні, виховуються в українському суспільстві, відтак, останні, не знаючи ні релігійних, ні інших культурних традицій, можуть прийматися в ОСОБА_2 як «вороги».
		 
		Відповідно до ст.3 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист, не може бути вислана або примусово повернута до країни, де їх життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також з інших причин, що визнаються міжнародними договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження. Біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист, не може бути вислана або примусово повернута до країн, де вони можуть зазнати катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання або з яких вони можуть бути вислані або примусово повернуті до країн, де їх життю або свободі загрожує небезпека за ознаками віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також з інших причин, що визнаються міжнародними договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження.
		Згідно з ч.1 ст.4 вказаного Закону Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист.
		Підстави для позбавлення статусу біженця встановлені статтею 11 наведеного Закону.
		Відповідно до ч.5 ст.11 цього Закону особа позбавляється статусу біженця або додаткового захисту, якщо вона займається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю населення України.
		Разом з тим, правових підстав для застосування ч.5 ст.11 вказаного Закону у відповідача не було, оскільки ним не доведено під час судового розгляду, які саме дії, що становлять загрозу національній безпеці України, вчинила позивач.
		 
		Колегія суддів відхиляє решту доводів апелянта, які наведені у поданій ним апеляційній скарзі, оскільки такі на правильність висновків суду не впливають, а відтак останні не можуть покладатися в основу скасування чи зміни оскарженого судового рішення.
		 
		За наведених обставин суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про підставність та обгрунтованість заявленого позову, а тому заявлений позов підлягає до задоволення, з вищевикладених мотивів.
		 
		Враховуючи викладене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків рішення суду, а тому підстав для скасування постанови колегія суддів не вбачає і вважає, що апеляційну скаргу на неї слід залишити без задоволення.
		 
		Керуючись ст.94, ч.3 ст.160, ст.ст.195, 196, п.1 ч.1 ст.198, ст.200, п.1 ч.1 ст.205, ст.ст.206, 254 КАС України, колегія суддів
		У Х В А Л И Л А:
		 
		Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 13.04.2017р. в адміністративній справі № 807/222/16 залишити без задоволення, а вказану постанову суду  без змін.
		 
		Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання ухвалою законної сили.
		 
		Головуючий суддя ОСОБА_20 судді ОСОБА_21   ОСОБА_3

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...