Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 227/1084/15-к : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 20.07.2017. Забезпечено надання загального доступу: 21.07.2017.

Номер судового провадження: не визначено
Номер кримінального провадження в ЄРДР: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		П О С Т А Н О В А  
		ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ
		 
		15 червня 2017 року                                                                                       м. Київ
		 
		Судова  палата у кримінальних справах                          
		 
		Верховного Суду України у складі:
		 
		головуючого судді-доповідача ОСОБА_7.,                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 суддів:ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10.,      ОСОБА_11., за участю:  засудженого  та захисника   при секретарях: прокурора Генеральної прокуратури України ОСОБА_6,  ОСОБА_5  ОСОБА_12. в режимі відеоконференції (дистанційного судового провадження)    ОСОБА_13., ОСОБА_14,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою заступника Генерального прокурора про перегляд судових рішень, постановлених щодо ОСОБА_5,
		 
		                                                                                                 в с т а н о в и л а:
		 
		Вироком Добропільського міськрайонного суду Донецької області            від  22 вересня 2015 року ОСОБА_5 засуджено: за частиною першою статті 311 Кримінального кодексу України (далі - КК) до покарання у виді обмеження волі на строк два роки; за частиною першою статті 317 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк три роки.
		На підставі статті 70 КК призначено ОСОБА_5 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк три роки.
		За вироком суду ОСОБА_5 визнано винуватим у тому, що він             12 лютого 2015 року, перебуваючи у місці свого проживання за адресою: АДРЕСА_1, вчинив незаконне придбання та зберігання прекурсорів з метою їх використання для виготовлення наркотичних засобів, а також надав указану квартиру як приміщення для незаконного виготовлення та вживання наркотичних засобів та психотропних речовин.
		Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 2 грудня 2015 року вирок місцевого суду залишено без зміни.
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 листопада 2016 року вирок місцевого суду та ухвалу суду апеляційної інстанції щодо ОСОБА_5 залишено без зміни.
		У поданій до Верховного Суду України (далі - Суд) заяві заступник Генерального прокурора зазначає про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норми пункту 3 частини другої статті 52 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), якою встановлено обов'язкову участь захисника у кримінальному провадженні щодо осіб, які внаслідок психічних вад не здатні повною мірою реалізувати свої права.
		Вважає, що у цій справі касаційний суд дійшов неправильного висновку про те, що ОСОБА_5, який перебуває на диспансерному обліку в лікаря-нарколога з діагнозом «синдром залежності від опіоїдів, ремісія з  2001 року, синдром залежності від психостимуляторів», міг самостійно захищати свої права та інтереси і не потребував обов'язкового представництва захисником. На думку суду, наявний у ОСОБА_5 діагноз, відповідно до чинної Міжнародної статистичної класифікації хвороб та споріднених проблем охорони здоров'я десятого перегляду (МКХ-10), свідчить про психічну патологію, яка, згідно з МКХ-9, що діяла раніше, мала назву «наркоманія» або «хронічний алкоголізм», а ці хвороби не належать до вад, які перешкоджають можливості особі самостійно реалізувати своє право на захист.
		Такий висновок прокурор вважає хибним і таким, що суперечить положенням, закріпленим у пункті першому статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та у пункті 3 частини другої статті 52 КПК.
		На обґрунтування підстави, передбаченої пунктом 2 статті 445 КПК, прокурор посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 березня 2016 року та від                 5 липня 2016 року, в яких вбачає інакше застосування вказаної норми процесуального закону.
		Як видно з копії ухвали суду касаційної інстанції від 15 березня               2016 року, ОСОБА_5, засуджений вироком місцевого суду за частиною другою статті 309 КК, перебував на стаціонарному лікуванні у психоневрологічній лікарні у 2005 році з діагнозом: «розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю та канабісу зі шкідливими наслідками. Суїцидальна спроба»; протягом 2007-2013 років перебував на диспансерному наркологічному обліку з діагнозом: «розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю», а також, згідно з висновком амбулаторної судово-наркологічної експертизи, він виявляє ознаки хронічного алкоголізму 4 ступеня та ознаки наркоманії, потребує лікування і лікування йому не протипоказане.
		Касаційний суд, застосовуючи норму пункту 3 частини другої статті 52 КПК, скасував судові рішення, зазначивши, що суд першої інстанції, незважаючи на наявність достатніх підстав для призначення судової психолого-психіатричної експертизи з метою з'ясування психічного здоров'я обвинуваченого та ступеня небезпечності останнього для себе або оточуючих, цього не зробив, чим порушив основні засади судочинства, зокрема право на захист.
		В іншій ухвалі суду касаційної інстанції, наданій для порівняння, зроблено аналогічні висновки у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_5, який з 2005 року перебуває на обліку в нарколога з діагнозом: «психічні та поведінкові розлади внаслідок вживання алкоголю з синдромом залежності», з тією відмінністю, що у цьому випадку касаційний суд вважав за потрібне призначити обвинуваченому судово-психіатричну експертизу.
		Наведене в даних судових рішеннях застосування касаційним судом норми пункту 3 частини другої статті 52 КПК прокурор вважає правильним, тому просить постановлені стосовно ОСОБА_5 судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Судова палата у кримінальних справах Суду заслухала                          суддю-доповідача, думку прокурора, який підтримав заяву, захисника та засудженого, які також просили задовольнити заяву, дослідила матеріали справи та обговорила доводи, викладені у заяві, й дійшла висновку про таке.
		Справу про перегляд судових рішень щодо ОСОБА_5 допущено до провадження Суду за заявою суб'єкта її подання - заступника Генерального прокурора.
		Як підставу для перегляду судових рішень прокурор у заяві вказує норму пункту 2 статті 445 КПК - неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої цим Кодексом, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.
		Виходячи із власної практики, Суд зазначає, що хоча на стадії відкриття провадження заява прокурора була визнана прийнятною, проте вона містить досить специфічні питання права і факту, щоб їх можна було вирішити на етапі перевірки (стадії допуску справи) відповідності заяви вимогам статті 450 КПК в контексті застосування пункту 2 статті 445 КПК. Тому Суд вважає, що це питання потребує додаткового перегляду в межах повноважень Суду, визначених законом.
		Суд наголошує, що положення пункту 2 статті 445 КПК передбачають порівняння судових рішень на предмет однаковості/неоднаковості застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права. У цьому аспекті у рішеннях Суду висловлена правова позиція, відповідно до якої факт неоднакового застосування норми права касаційним судом повинен мати певний зовнішній вияв, знаходити відображення у відповідному процесуальному документі (рішенні). Про неоднакове застосування норми права свідчить неоднакове її розуміння судом виключно в процесі правозастосування, що зумовлює ухвалення рішень, які мають різний зміст. Неоднаковість у застосуванні положень норми права нерозривно пов'язана з предметом правозастосування - одна й та сама норма (її положення, припис) одного і того самого закону. Для уможливлення процедури порівняння судових рішень, оцінювання Судом відповідної норми права на предмет неоднаковості її застосування така норма має бути реально застосована судом касаційної інстанції під час розгляду справи за касаційною процедурою.
		З матеріалів справи видно, що ОСОБА_5 встановлено медичний діагноз «синдром залежності від опіоїдів, ремісія з 2001 року, синдром залежності від психостимуляторів», і цей діагноз суд касаційної інстанції не визнав психічною вадою, яка б перешкоджала засудженому самостійно повною мірою реалізувати свої права у кримінальному провадженні.
		Натомість в ухвалах касаційного суду від 15 березня та від 5 липня 2016 року йдеться про осіб, які мають зовсім інші діагнози та віднесені до різних розділів МКХ-10. Так, у справі щодо ОСОБА_5 судами встановлено, що він має розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю та канабісу зі шкідливими наслідками, здійснив суїцидальну спробу, а ОСОБА_5 перебуває на обліку в нарколога з діагнозом: «психічні та поведінкові розлади внаслідок вживання алкоголю з синдромом залежності».
		На думку Суду, наявність різних діагнозів та історій хвороб і їхнього перебігу в зазначених осіб та у засудженого ОСОБА_5 потребувала в кожній з цих справ здійснення касаційним судом окремої ретельної оцінки психічного стану засуджених, а тому його висновки, викладені в ухвалах у цих справах, із приводу застосування норми пункту 3 частини другої         статті 52 КПК не можуть свідчити про неоднаковість застосування цієї норми процесуального закону.
		Отже, Суд вважає, що обставини, викладені у заяві прокурора, не підтвердились, тому в задоволенні заяви слід відмовити.
		У зв'язку з тим, що в даному випадку відмова у задоволенні заяви пов'язана з відсутністю різних за змістом судових рішень суду касаційної інстанції, Суд процесуально позбавлений можливості викласти висновок стосовно правильного застосування положень пункту 3 частини другої        статті 52 КПК.
		Керуючись статтями 454, 456 КПК, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України
		 
		п о с т а н о в и л а: 
		Відмовити у задоволенні заяви заступника Генерального прокурора про перегляд вироку Добропільського міськрайонного суду Донецької області  від  22 вересня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Донецької області         від 2 грудня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 листопада 2016 року щодо ОСОБА_5. 
		Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 статті 445 Кримінального процесуального кодексу України.
		 
		Головуючий                                                                                                    ОСОБА_7
		 
		Судді:  
		 
		                ОСОБА_8 ОСОБА_9                                                   ОСОБА_10 ОСОБА_11

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...