Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 759/15166/15-к : Кримінальні справи (до 01.01.2019); Злочини проти правосуддя; Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 29.09.2017. Забезпечено надання загального доступу: 02.10.2017.
Дата набрання законної сили: 19.09.2017
Номер судового провадження: не визначено
Номер кримінального провадження в ЄРДР: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		  
		Апеляційний суд міста Києва
		 
		1[1]
		 
		 
		 
		У Х В А Л А
		Іменем України
		 
		19 вересня 2017 року м. Київ 
		 
		Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду міста Києва у складі:
		 
		головуючого: судді   ОСОБА_1 ,
		суддів:   ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		за участю секретарів судового засідання   ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , 
		сторін кримінального провадження:
		прокурорів   ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,
		потерпілого   ОСОБА_8 ,
		його представника  ОСОБА_9 ,
		захисників   ОСОБА_10 , ОСОБА_11 
		та обвинуваченого   ОСОБА_12 ,
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду кримінальне провадження № 42015110200000004 за апеляційною скаргою прокурора у кримінальному провадженні на вирок Святошинського районного суду м. Києва від 8 квітня 2016 року, щодо
		ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Козелець Чернігівської області, раніше не судимого, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , 
		який обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, 
		 
		в с т а н о в и л а:
		 
		Згідно з вироком Святошинського районного суду м. Києва від 08 квітня 2016 року ОСОБА_12 визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, та виправдано за цим обвинуваченням у зв`язку з недоведеністю складу злочину в його діянні.
		Цим же вироком суд скасував заходи забезпечення кримінального провадження, в тому числі раніше обраний щодо ОСОБА_12 запобіжний захід  особисте зобов`язання, а також вирішив питання щодо речових доказів.
		Як зазначається в оскаржуваному вироку ОСОБА_12 пред`явлено обвинувачення, яке сформульовано в обвинувальному акті та підтримане прокурором під час судового розгляду, такого змісту. 
		Постановою Верховної Ради України від 02 грудня 2010 року № 2759-VІ ОСОБА_12 обрано безстроково на посаду судді Києво-Святошинського районного суду Київської області, яку він обіймає до цього часу.
		Законодавством України визначено заходи здійснення правосуддя, метою яких є захист основних прав, законних інтересів і свобод громадян.
		Статтею 129 Конституції України визначено, що однією з основних засад судочинства є законність.
		Згідно зі ст. 21 Конституції України, всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.
		Відповідно до ст. 3 Конституції України визначено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
		Статтею 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що суд повинен здійснювати правосуддя на засадах верховенства права, забезпечувати кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
		Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права.
		Відповідно до ст. 55 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддя зобов`язаний додержуватися присяги судді. Суддя присягає об`єктивно, безсторонньо, неупереджено, незалежно та справедливо здійснювати правосуддя, підкорятись лише закону та керуючись принципом верховенства права, чесно і сумлінно виконувати обов`язки судді, дотримуватися морально-етичних принципів поведінки судді, не вчиняти дій, що порочать звання судді та принижують авторитет судової влади.
		Крім того, у Кодексі суддівської етики, затвердженому ХІ з`їздом суддів України від 22 лютого 2013 року, визначено, що суддя повинен бути прикладом законослухняності, неухильно додержуватися присяги й завжди поводитися так, щоб зміцнювати віру громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду, старанно й неупереджено виконувати покладені на нього обов`язки і підтримувати свою професійну компетентність на належному рівні. Також суддя повинен здійснювати судочинство в межах та в порядку, визначених процесуальним законом.
		Пунктом 66 Рекомендацій CМ/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів встановлено, що тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для цивільної або дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості.
		Згідно з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованою Верховною Радою України 17 липня 1997 року, та процесуальним законодавством України кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним, безстороннім судом.
		Відповідно до п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року № 14 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» увагу суддів звернуто на неприпустимість спрощеного підходу до судового розгляду справ про адміністративні правопорушення на транспорті та ігнорування прав осіб, яких притягають до відповідальності, потерпілих, їх законних представників і захисників. При розгляді справ зазначеної категорії суд зобов`язаний з`ясовувати всі обставини, перераховані у ст.ст. 247 і 280 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), у тому числі шляхом допиту свідків та призначення експертиз. Зміст постанови судді має відповідати вимогам, передбаченим ст.ст. 283 і 284 КУпАП, містити у собі докази, на яких ґрунтується висновок про вчинення особою адміністративного правопорушення, вказати мотиви відхилення інших доказів, на які посилався правопорушник, чи висловлених ним доводів. Визнано правильною практику тих суддів, які вмотивованими постановами повертають протоколи про адміністративні правопорушення, складені не уповноваженою на те посадовою особою або без додержання вимог ст. 256 КУпАП, відповідному правоохоронному органу для належного оформлення.
		Незважаючи на обов`язок неухильно дотримуватися зазначених норм, суддя Києво-Святошинського районного суду Київської області ОСОБА_12 , маючи відповідну фахову підготовку та досвід роботи, порушив вимоги законодавства і постановив завідомо неправосудне рішення, яким визнав ОСОБА_8 винним у вчиненні правопорушення за ст. 122-2 (невиконання водіями вимог про зупинку) КУпАП, застосувавши до нього стягнення у виді позбавлення права керувати транспортними засобами строком на 6 місяців.
		Як випливає з формулювання обвинувачення, пред`явленого ОСОБА_12 , зазначене кримінальне правопорушення вчинено ним за таких обставин.
		У листопаді 2013 року Президентом України ОСОБА_13 прийнято рішення про відмову від підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, у результаті чого Кабінетом Міністрів України 21 листопада 2013 року було прийнято рішення про призупинення процесу підготовки до підписання угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом. Після цього, починаючи з 22 листопада 2013 року, на Майдані незалежності в місті Києві розпочалися безстрокові виключно мирні зібрання громадян («Євромайдан») на підтримку європейського вектора зовнішньої політики України.
		Використовуючи гарантоване Європейською Конвенцією та Конституцією України право на мирні зібрання, продовжуючи акції протесту, спрямовані передусім проти свавілля правоохоронних органів та на підтримку Європейської зовнішньої політики держави, з 30 листопада 2013 року громадянами України організовано цивільний автопротест - «Автомайдан».
		На знак незгоди з незаконними діями влади 29 грудня 2013 року, використовуючи власні транспортні засоби, дотримуючись Правил дорожнього руху України, учасники руху «Автомайдан» організували та провели мирний захід автопохід до резиденції «Межигір`я» Президента України ОСОБА_13 , розташованої в селі Нові Петрівці Вишгородського району Київської області. При цьому службові особи органів ДАІ МВС України, діючи з метою перешкоджання організації та проведенню мирних акцій протесту, вуличних походів водіями-учасниками руху «Автомайдан», починаючи з 29 грудня 2013 року, масово та систематично складали завідомо неправдиві офіційні документи - рапорти про нібито невиконання вимог працівника міліції про зупинку транспортного засобу, які потім були одним з головних доказів вини власника автомобіля у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 122-2 КУпАП. Санкція цієї статті передбачала накладення штрафу від дев`яти до одинадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення права учасників акцій протесту керувати транспортним засобом строком від 3 до 6 місяців, що позбавляло їх можливості у подальшому брати участь у проведенні мирних акцій протесту на транспортних засобах.
		У січні 2014 року до Києво-Святошинського районного суду Київської області з відділу ДАІ з обслуговування Києво-Святошинського району при УДАЇ ГУ МВС України в Київській області надійшов протокол стосовно ОСОБА_8 серії АГ2 №243214 від 8 січня 2014 року про вчинення ним адміністративного правопорушення за ст. 122-2 КУпАП.
		Підставою для складання адміністративного протоколу став рапорт інспектора ДПС взводу № 3 роти ДПС УДАЇ ГУ МВС України в Київській області ОСОБА_14 від 29 грудня 2013 року про те, що в 12 год. 56 хв. на 21 км автодороги Київ-Овруч у с. Нові Петрівці Києво-Святошинського району Київської області водій автомобіля «Mitsubishi Lancer», д.н.з НОМЕР_1 , не виконав вимогу працівника міліції, подану за допомогою жезла та свистка, про зупинку транспортного засобу, чим порушив п. 2.4 Правил дорожнього руху України (далі  ПДР).
		Вказаний адміністративний протокол стосовно ОСОБА_8 автоматизованою системою документообігу Києво-Святошинського районного суду Київської області визначено для розгляду судді ОСОБА_12 та присвоєно судовій справі № 369/342/14-п. Натомість, ОСОБА_12 , розглядаючи зазначену справу, порушив наведені вище загальні положення законодавства, яке регулює розгляд справ у судах, а також вимоги КУпАП щодо здійснення провадження у справах про адміністративне правопорушення, зокрема:
		- ст. 245, якою визначено, що завданнями провадження у справах про адміністративні правопорушення є своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності із законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності; 
		- ст. 251, якою визначено, що доказами у справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність вказаної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм 1 стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами;
		- ст. 252, якою визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю;
		- ст. 280, якою визначено, що суд при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна вказана особа в його вчиненні, чи підлягає вона відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують або обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передання матеріалів про адмінпорушення на розгляд громадської організації, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
		Незважаючи на викладені вище вимоги законодавства, ОСОБА_12 , обіймаючи посаду судді Києво-Святошинського районного суду Київської області, будучи службовою особою і носієм судової влади, маючи відповідну фахову підготовку та великий досвід роботи, будучи обізнаним із подіями, які відбувалися у державі, діючи умисно, з метою постановлення завідомо неправосудної постанови при фактичному здійсненні правосуддя, з кар`єристських мотивів, розраховуючи отримати преференції для подальшого просування по службі та в інших особистих інтересів, розглядаючи адміністративну справу № 369/342/14-п стосовно ОСОБА_8 , склав, підписав та постановив, оголосивши у судовому засіданні завідомо неправосудну постанову про накладення на нього адміністративного стягнення.
		При цьому, суддя Києво-Святошинського районного суду Київської області ОСОБА_12 29 січня 2014 року, у невстановлений слідством час, у приміщенні Києво-Святошинського районного суду Київської області, розташованого по вул. Мельниченка, 1 у м. Києві, діючи із зазначених мотивів, достовірно знаючи, що ОСОБА_8 не вчиняв адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 122-2 КУпАП, а протокол про адміністративне правопорушення складено у порушення ст. 256 КУпАП за відсутності свідків правопорушення та понятих, без наявності належних та допустимих доказів, які б вказували на обґрунтованість притягнення ОСОБА_8 до адміністративної відповідальності за вчинення вищезазначеного правопорушення, усвідомлюючи завідомо неправосудний характер прийнятого рішення і бажаючи цього, склав, підписав та постановив, оголосивши у судовому засіданні, завідомо неправосудну постанову про визнання ОСОБА_8 винним У вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 122-2 КУпАП, та застосування до нього стягнення у вигляді позбавлення права керувати транспортними засобами строком на 6 місяців.
		Суддя ОСОБА_12 свідомо прагнув та бажав всупереч матеріальному та процесуальному закону і фактичним обставинам, встановленим у справі, незаконно притягнути ОСОБА_8 до адміністративної відповідальності та постановити судове рішення, яке за своєю суттю не було актом правосуддя, а його рішення мало цілеспрямований незаконний характер.
		Так, всупереч заявленим у судовому засіданні обґрунтованим клопотанням ОСОБА_8 та його адвоката, спрямованим на встановлення істини справі, з метою винесення завідомо неправосудного рішення суддя ОСОБА_12 умисно не викликав у судове засідання та не отримав пояснень від інспектора ОСОБА_14 та старшого інспектора ОСОБА_15 , якими складались офіційні документи, що стали підставою для притягнення ОСОБА_8 до адміністративної відповідальності.
		З цією ж метою суддя ОСОБА_12 у судовому засіданні умисно не взяв до уваги пояснення свідків ОСОБА_16 , ОСОБА_17 та ОСОБА_18 про те, що ОСОБА_8 не міг вчинити правопорушення, оскільки 29 грудня 2013 року в 12 годин 56 хвилин на 21 км автодороги Київ-Овруч у с. Нові Петрівці Вишгородського району Київської області за кермом транспортного засобу не перебував.
		Під час розгляду адміністративної справи суддя ОСОБА_12 умисно не вжив заходів до встановлення часу вчинення адміністративного правопорушення, незважаючи на розбіжності у складених працівниками ДПС ДАІ офіційних документах. Окрім того, в постанові про притягнення ОСОБА_8 до адміністративної відповідальності суддею ОСОБА_12 не наведено доказів, на яких ґрунтується висновок про вчинення ОСОБА_8 адміністративного правопорушення.
		Реалізуючи злочинний умисел, спрямований на винесення неправосудної постанови, він також залишив без розгляду клопотання ОСОБА_8 та його адвоката ОСОБА_19 про виклик у судове засідання працівників міліції, якими складалися офіційні документи, що містили неправдиві відомості про час та обставини вчиненого правопорушення.
		Більше того, ОСОБА_12 в судовому засіданні відкрито заявив, що позбавляє ОСОБА_8 права керувати транспортними засобами саме як учасника акцій протесту, що не потребує виклику свідків та дослідження обставин правопорушення. 
		Таким чином, суддя ОСОБА_12 достеменно знав, що діє всупереч вимогам закону і справедливості, приймає до розгляду адміністративні матеріали, в яких містяться завідомо недостовірні відомості про вчинення ОСОБА_8 адміністративного правопорушення, свідомо ігноруючи його клопотання щодо перевірки достовірності складених офіційних документів.
		Одночасно,   ОСОБА_8 звернувся до Апеляційного суду Київської області з апеляційною скаргою на постанову Києво-Святошинського районного суду Київської області у справі № 369/342/14-п, в якій просив постанову суду скасувати, а провадження у справі закрити у зв`язку з відсутністю події і складу адміністративного правопорушення.
		Апеляційним судом Київської області встановлено, що судом першої інстанції прийнято рішення, яке не відповідає вимогам ст. ст. 33, 245, 280 КУпАП. Зокрема, рапорт та протокол мають суттєві розбіжності щодо часу вчинення адміністративного правопорушення, тому не можуть бути визнані джерелом доказів. Показання свідків ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 підтверджуються поясненнями   ОСОБА_8 , а тому апеляційний суд визнав їх достовірними, які вказують, що в діях   ОСОБА_8 відсутній склад адміністративного правопорушення. Крім того, в матеріалах справи немає доказів про застосування технічних засобів, які передбачені Переліком технічних засобів, що використовуються в підрозділах ДАІ МВС України для виявлення та фіксування порушень ПДР, затвердженого наказом № 33 від 01 березня 2010 року.
		Постановою судді апеляційного суду Київської області ОСОБА_20 від 3 березня 2014 року задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_8 , постанову судді Києво-Святошинського районного суду ОСОБА_12 скасовано, а провадження у справі закрито за відсутністю складу адміністративного правопорушення.
		Як підсумовано в обвинувальному акті, суддя ОСОБА_12 вчинив постановлення завідомо неправосудної постанови, діючи з прямим умислом, оскільки усвідомлював відсутність у матеріалах справи підстав для притягнення   ОСОБА_8 до адміністративної відповідальності, передбачав настання суспільно-небезпечних наслідків у вигляді підриву авторитету та престижу органів судової влади, порушення конституційних прав громадян, грубого порушення встановленого порядку реалізації конституційних засад здійснення судочинства в Україні та бажав настання таких наслідків з метою проявити свою лояльність до чинної на той час влади і таким способом отримати преференції для подальшого просування по службі, та в інших особистих інтересах. У результаті злочинних дій, пов`язаних з винесенням завідомо неправосудної постанови, суддею ОСОБА_12 завдано істотну шкоду у вигляді порушення законних прав, свобод і інтересів громадянина   ОСОБА_8 , якого строком на шість місяців незаконно позбавлено права керувати транспортними засобами.
		Вказані дії ОСОБА_12 стороною обвинувачення кваліфіковані за ч. 2 ст. 375 КК України, як постановлення суддею в інших особистих інтересах завідомо неправосудної постанови у судовій справі. 
		Перевіривши докази сторони обвинувачення, які були надані та досліджені під час судового розгляду, суд першої інстанції, виходячи із загальних засад кримінального судочинства, а саме, верховенства права, законності, рівність перед законом та судом, презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, змагальності сторін тощо, створивши необхідні умови для реалізації сторонами провадження їхніх процесуальних прав та виконання обов`язків, в тому числі і щодо збирання, подання та оцінки доказів, дослідивши всі обставини кримінального провадження та оцінивши кожний поданий сторонами доказ та їх сукупність, визнав, що за результатами даного судового розгляду не доведено, що ОСОБА_12 за викладених в обвинувальному акті обставин, діючи з прямим умислом з кар`єристських мотивів та з інших особистих інтересів, розглядаючи адміністративну справу № 369/342/14-п стосовно ОСОБА_8 , всупереч матеріальному, процесуальному закону та фактичним обставинам, встановленим у справі, склав, підписав та постановив, оголосивши у судовому засіданні завідомо неправосудну постанову від 29 січня 2014 року, а тому дійшов висновку, що ОСОБА_12 за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, належить виправдати та ухвалити щодо нього виправдувальний вирок з підстави, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України, оскільки не доведено, що в діянні обвинуваченого ОСОБА_21 є склад злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України.
		Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, прокурор у кримінальному провадженні  прокурор першого відділу управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих прокуратури міста Києва ОСОБА_6 (надалі прокурор у кримінальному провадженні) подав апеляційну скаргу, в якій просить вирок Святошинського районного суду м. Києва від 08 квітня 2016 року у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_12 за ч. 2 ст. 375 КК України  скасувати та ухвалити новий вирок, яким визнати ОСОБА_12 винним за ч. 2 ст. 375 КК України, призначивши останньому покарання за ч. 2 ст. 375 КК України у вигляді 6 років позбавлення волі.
		В обґрунтування поданої апеляційної скарги, прокурор у кримінальному провадженні посилається на те, що виправдувальний вирок суду підлягає скасуванню у зв`язку з порушенням судом вимог ст.ст. 370, 374 КПК України.
		Зокрема, зазначаючи про наведені у вироку висновки суду про те, що всі наведені стороною обвинувачення докази, у тому числі їх сукупність, не містять даних, які б доводили поза розумним сумнівом стверджувати про те, що в діянні судді ОСОБА_12 , пов`язаного із постановленням незаконної постанови, є склад злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, а саме ознаки постановлення ним завідомо неправосудного рішення, прокурор вважає, що такі висновки суду є хибними, та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи та містять істотні суперечності, у зв`язку з чим вирок суду підлягає безумовному скасуванню.
		При цьому прокурор вказує на те, що при винесенні вироку, суд визнав доведеним належними, допустимими і достовірними доказами факт постановлення ОСОБА_12 незаконного у процесуальному розумінні, тобто всупереч процесуальному закону і фактичним обставинам, встановленим у справі, судового рішення  постанови Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 січня 2014 року у судовій справі № 369/342/14-п про притягнення ОСОБА_8 до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення, передбаченого ст. 122-2 КУпАП. 
		Тобто судом встановлено наявність однієї з обов`язкових ознак складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України, - постановлення неправосудного рішення суду (об`єктивна сторона злочину).
		Разом з тим, суд вважає, що сукупніть доказів у справі не містить даних про наявність в діянні судді ОСОБА_12 , пов`язаного із постановленням незаконної постанови, суб`єктивної ознаки злочину  постановлення ним завідомо неправосудного судового рішення, оскільки ця постанова, всупереч доводам сторони обвинувачення, є належно мотивованим судовим рішенням.
		Не погоджуючись із такими висновками, прокурор у скарзі зазначає про те, що при винесенні постанови суддя ОСОБА_12 не взяв до уваги пояснення свідків ОСОБА_16 , ОСОБА_17 та ОСОБА_18 про те, що ОСОБА_8 не міг вчинити правопорушення, оскільки 29.12.2013 о 12 год. 56 хв. на 21 км. автодороги Київ  Овруч у селі Нові Петрівці Вишгородського району Київської області за кермом транспортного засобу не перебував.
		Враховуючи пояснення вказаних свідків, розбіжності в рапорті та протоколі про адміністративне правопорушення щодо часу його вчинення, те що факт правопорушення не було зафіксовано технічними засобами, а також подання ОСОБА_8 до суду копії супровідного листа від 14.01.2014 про оскарження дій співробітників міліції щодо складання протоколу про адміністративне правопорушення, виконуючи вимоги ст.ст. 278, 279, 280 КУпАП, суддя зобов`язаний був допитати ОСОБА_14 та ОСОБА_15 .
		Свідоме порушення ОСОБА_12 процесуального закону, як вважає прокурор, свідчить про усвідомлений та умисний характер його дій.
		Такий висновок підтверджується і постановою Апеляційного суду Київської області від 03 березня 2014 року (справа № 369/342/14-п, провадження № 33/780/178/14), якою скаргу ОСОБА_8 на постанову Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 січня 2014 року визнано такою, що підлягає задоволенню, оскільки судом першої інстанції не були дотримані вимоги ст.ст. 245 та 280 КУпАП, які визначають завдання провадження в справах про адміністративні правопорушення та обов`язок з`ясувати всі обставини, що мають значення. 
		Крім того, за висновками апеляційного суду протокол про адміністративне правопорушення та рапорт були складені з порушенням законодавства, мають розбіжності щодо часу ймовірно вчиненого правопорушення (12 год. 56 хв. та 12 год. 30 хв.), а тому не можуть бути визнані джерелом доказів.
		Також прокурор зазначає про те, що суд взяв до уваги на обґрунтування виправдувального вироку показання потерпілого ОСОБА_8 та свідка ОСОБА_19 про обставини розгляду справи про адміністративне правопорушення та винесення у ній рішення, а саме їх показання про те, що суддя ОСОБА_12 усвідомлював неправомірність винесеного рішення і після проголошення рішення сказав потерпілому «Ви не хвилюйтеся, в апеляції все скасують», а свідку - «Ви не хвилюйтеся, в апеляції все буде гаразд», а також показання свідків ОСОБА_16 , ОСОБА_17 та ОСОБА_18 про обставини їх допиту в кабінеті судді, пояснили, що коли їх допит у справі ОСОБА_8 , відбувався в кабінеті судді, з яких вбачається наявність переконаності судді у необхідності винесення рішення про притягнення ОСОБА_8 до адміністративної відповідальності, а також переконаності у тому, що «його скасують», а отже в його незаконності, однак при винесенні вироку їх не врахував без наведення належних мотивів (а. 23 вироку).
		Таке рішення суду суперечить його попередній позиції, висловленій в мотивувальній частині вироку (а. 15 вироку) про те, що особливого значення для досягнення завдань даного кримінального провадження набувають показання самих учасників судового процесу під головуванням судді ОСОБА_12 та його ймовірних очевидців.
		Крім цього, як вважає прокурор, судом безпідставно взято до уваги та визнано достовірними показання обвинуваченого ОСОБА_12 , свідка ОСОБА_22 , а також свідка ОСОБА_23 , оскільки ОСОБА_12 , не визнаючи своєї вини у вчиненні інкримінованого злочину, усіляким чином, в тому числі й шляхом надання суду відповідних показань, намагався уникнути відповідальності за вчинення тяжкого злочину, свідок ОСОБА_22 , на час інкримінованих ОСОБА_12 злочинних дій, перебувала в прямій підпорядкованості останнього, а свідок ОСОБА_24 , на час вчинення інкримінованого обвинуваченому злочину перебував на посаді Голови суду, в якому суддею працював обвинувачений, приймав рішення в аналогічних провадженнях щодо учасників мирних акцій протестів під час Революції Гідності, а тому має певну зацікавленість в результатах розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_12 .
		Водночас, показання потерпілого ОСОБА_8 та свідка  ОСОБА_19 , які є логічними, послідовними, такими, що узгоджуються між собою та показаннями інших свідків, які суд поклав в основу вироку та визнав щирими і достовірними, безпідставно залишені судом поза увагою, внаслідок надання переваги показанням обвинуваченого та свідків ОСОБА_22 і ОСОБА_23 .
		У зв`язку з цим, взяття судом у цілому до уваги та покладення в основу вироку показань саме тих свідків, яких можна визнати зацікавленими у певному, конкретному результаті розгляду кримінального провадження за обвинуваченням ОСОБА_12 , на думку прокурора, є недопустимим, а тому вирок суду є таким, що містить істотні суперечності між собою, а отже належної та неупередженої оцінки показанням свідків, які допитані під час судового розгляду судом надано не було.
		На переконання прокурора, слід поставитись критично і до висновків суду про те, що ОСОБА_12 не був обізнаний щодо подій Революції Гідності та з інформацією з приводу того, що працівниками ДАІ в період мирних акцій протестів масово фальсифікувались рапорти про нібито скоєння водіями адміністративних правопорушень за ст. 122-2 КУпАП, оскільки така інформація набула широкої суспільної огласки серед громадян України та поза її межами, була висвітлена по телебаченню, радіо, в друкованих та інших ЗМІ та була широко відома в суспільстві.
		З приводу наведених у вироку порушень КПК України, які, на думку суду, були допущені під час досудового розслідування, прокурор у своїй скарзі зауважив, що жодних порушень чинного кримінального процесуального законодавства в частині внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, визначення підслідності кримінального провадження та повідомлення особі про підозру, органом досудового розслідування допущено не було, а тому висновки суду в цій частині також є хибними та необґрунтованими.
		Заслухавши доповідь суддідоповідача, пояснення прокурора, потерпілого та його представника, які, кожен окремо, підтримали апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні та просили її задовольнити; пояснення обвинуваченого та його захисників, які заперечували проти задоволення апеляційної скарги прокурора та просили залишити вирок суду без змін; провівши судові дебати; вислухавши останнє слово обвинуваченого; перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга прокурора у кримінальному провадженні не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. 
		Так, незважаючи на доводи апеляційної скарги прокурора у кримінальному провадженні, вирок суду, яким ОСОБА_12 визнано невинуватим та виправдано за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України, у зв`язку з недоведеністю в діянні обвинуваченого складу кримінального правопорушення, в повній мірі відповідає вимогам закону, оскільки це судове рішення є законним, обґрунтованим та вмотивованим.
		Зокрема, відповідно до вимог, встановлених ст. 370 КПК України, законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу.
		Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
		Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України, виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення, в даному кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України.
		У мотивувальній частині вироку, як це передбачено ч. 3 ст. 374 КПК України, у разі визнання особи виправданою, повинно бути зазначено: формулювання обвинувачення, яке пред`явлене особі і визнане судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення; мотиви ухвалення інших рішень щодо питань, які вирішуються судом при ухваленні вироку, та положення закону, якими керувався суд.
		Як вбачається зі змісту оскаржуваного вироку, судом першої інстанції були повністю дотримані наведені вище вимоги кримінального процесуального закону щодо судового рішення, передбачені Главою 29 КПК України. 
		Зазначивши формулювання обвинувачення, яке було пред`явлене ОСОБА_12 і визнане судом недоведеним, суд першої інстанції послався також на докази, якими сторона обвинувачення обґрунтовувала вину обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, які були безпосередньо досліджені під час судового розгляду, а саме на:
		- показання обвинуваченого, в яких той не оспорював самого факту притягнення   ОСОБА_8 до адміністративної відповідальності за ст. 122-2 КУпАП на підставі ухваленого ним, обвинуваченим, судового рішення - постанови Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 січня 2014 року в судовій справі № 369/342/14-п, а також не оспорював і того, що постановою Апеляційного суду Київської області від 3 березня 2014 року апеляційну скаргу  ОСОБА_8 було задоволено, а вказану постанову від 29 січня 2014 року скасовано із закриттям провадження у справі за відсутністю в діях   ОСОБА_8 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 122-2 КУпАП;
		- показання потерпілого ОСОБА_8 , свідків  ОСОБА_19 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_23 та ОСОБА_22 , кожний з яких свідчив про відомі їм різні обставини постановлення суддею ОСОБА_12 постанови Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 січня 2014 року в судовій справі № 369/342/14-п про притягнення до адмінвідповідальності  ОСОБА_8 , якого реабілітовано за результатом перевірки цієї постанови в апеляційному порядку;
		- показання свідка ОСОБА_25 , який пояснив процедури повідомлення про підозру обвинуваченому ОСОБА_12 та збору доказів у справі, стверджуючи про відсутність порушень процесуального закону з боку органу досудового розслідування;
		- документи:
		а) постанова Верховної Ради України «Про обрання суддів» від 02 грудня 2010 року № 2759-VІ, згідно якої ОСОБА_12 обрано безстроково на посаду судді Києво-Святошинського районного суду Київської області (т. 2, а. 156-158);
		б) протокол про адміністративне правопорушення серії АГ2 №243214 від 8 січня 2014 року, складений інспектором ст. лейтенантом ОСОБА_15 стосовно ОСОБА_8 про вчинення адміністративного правопорушення за ст. 122-2 КУпАП, який став підставою для постановлення суддею ОСОБА_12 постанови від 29 січня 2014 року про притягнення ОСОБА_8 до адмінвідповідальності за ст. 122-2 КУпАП (т. 2, а. 11, 29, 55, 56);
		в) копія матеріалів справи про адміністративне правопорушення стосовно гр-на   ОСОБА_8 , зареєстрованої у Києво-Святошинському районному суді Київської області за № 369/342/14-п, за якими встановлено порядок організації судового розгляду та його проведення в межах цієї справи, постановлення суддею ОСОБА_12 постанови від 29 січня 2014 року про притягнення ОСОБА_8 до адмінвідповідальності за ст. 122-2 КУпАП та рух цієї справи під час апеляційного провадження, результати останнього, а також протокол огляду вказаних матеріалів (т. 2, а. 51-151);
		г) постанова судді Києво-Святошинського районного суду Київської області ОСОБА_12 від 29 січня 2014 року у справі № 369/342/14-п, якою ОСОБА_8 притягнутий до відповідальності за ст. 122-2 КУпАП (т. 2, а. 6-7, 88-89, 96-97, 244; т. 3 а. 21-22);
		ґ) постанова Апеляційного суду Київської області від 3 березня 2014 року, якою вказана постанова від 29 січня 2014 року про притягнення ОСОБА_8 до адміністративної відповідальності за ст. 122-2 КУпАП за результатами її апеляційного оскарження визнана такою, що постановлена з порушенням закону, внаслідок чого її скасовано, а провадження у даній справі закрито за відсутністю складу вказаного адміністративного правопорушення (т. 2, а. 8-10, 137-139; т. 3 а. 23-25, 28-30);
		д) рапорт старшого прокурора прокуратури Києво-Святошинського району Київської області від 16 лютого 2015 року, за яким виявлено ознаки постановлення у Києво-Святошинському районному суді Київської області завідомо неправосудного судового рішення стосовно ОСОБА_8 (т. 2 а. 2-3);
		е) матеріали кримінального провадження № 42014110030000019 та протокол їх огляду в межах даного кримінального провадження, які містять дані про постановлення суддею ОСОБА_12 неправосудного судового рішення  постанови від 29 січня 2014 року у судовій справі № 369/342/14-п (т. 2, а. 4-49);
		ж) протоколи тимчасового доступу до речей і документів та їх огляду від 04 серпня 2015 року, згідно з якими абонент номеру телефону мобільного зв`язку … НОМЕР_2 , яким користувався ОСОБА_8 , у період часу з 12 год. 06 хв. по 12 год. 37 хв. перебував у зоні дії ретранслятора в с. Крюковщина Києво-Святошинського р-ну Київської області, а о 13 год. 20 хв.  по вул. Героїв Дніпра в м. Києві, а відтак об`єктивно не міг вчинити дії, які поставлені йому у провину за протоколом серії АГ2 №243214 від 8 січня 2014 року та постановою судді ОСОБА_12 від 29 січня 2014 року у судовій справі № 369/342/14-п (т. 2, а. 190-197);
		з) повідомлення прокуратури Київської області від 10 серпня 2015 року № 15/1-1157 вих-15, згідно з яким до суду передано обвинувальний акт щодо інспектора ДАІ ОСОБА_14 , а також власне обвинувальний акт та підозра ОСОБА_14 (т. 2, а. 198-232);
		і) компіляція судових рішень (постанов у справах про адміністративні правопорушення за ст. 122-2 КУпАП), які ухвалювалися під головуванням судді ОСОБА_12 та з яких, на думку сторони обвинувачення та представника потерпілого, вбачається вибірковість підходів з боку судді до вирішення питань про визнання вини у вчиненні вказаного адміністративного порушення та призначення виду стягнення за його вчинення (т. 3).
		При цьому, за результатами дослідження наведених вище доказів, суд першої інстанції встановив, що факт постановлення суддею ОСОБА_12 незаконного, у процесуальному розумінні, тобто всупереч процесуальному закону і фактичним обставинам, встановленим у справі, судового рішення - постанови Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 січня 2014 рокуу судовій справі № 369/342/14-п про притягнення   ОСОБА_8 до адмінвідповідальності за вчинення правопорушення, передбаченого ст. 122-2 КУпАП, доведено належними, допустимими і достовірними доказами, яким у вироку надана відповідна правова оцінка, з безспірним визнанням доведеності всіх фактичних обставин притягнення  ОСОБА_8 до адмінвідповідальності за ст. 122-2 КУпАП, які були встановлені постановою Апеляційного суду Київської області від 03 березня 2014 року та мають значення для даного кримінального провадження, в тому числі щодо постановлення суддею ОСОБА_12 незаконної в процесуальному розумінні постанови. Дані, які містить постанова Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 січня 2014 року, на думку суду першої інстанції, безсумнівно свідчать про причетність обвинуваченого  ОСОБА_12 до постановлення ним в межах певної судової юрисдикції вказаного судового рішення, яким   ОСОБА_8 було притягнуто до адмінвідповідальності. Відтак, з фактичного боку діяння - постановлення суддею ОСОБА_12 незаконного в процесуальному розумінні судового рішення, у вчиненні якого він обвинувачується, мало місце.
		Разом з тим, як обґрунтовано зазначено у вироку суду, ч. 2 ст. 375 КК України, передбачає кримінальну відповідальність за постановлення суддею лише завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах.
		Субєктивна сторона злочину, передбаченого ст. 375 КК України, характеризується наявністю у суб`єкта злочину лише прямого умислу на постановлення саме завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови, коли суддя усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, а саме достовірно знає та переконаний в тому, що діє всупереч вимогам закону і справедливості, передбачає його суспільно небезпечні наслідки та бажає, а не свідомо припускає, їх настання. 
		У зв`язку з цим, застосовуючи вказану норму матеріального права під час ухвалення судового рішення у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_12 , суд першої інстанції обґрунтовано послався на правові висновки, наведені в Ухвалі Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 листопада 2014 року, справа № 5-24кс14, в яких зокрема зазначається про те, що дослівно: «постановлення завідомо неправосудного судового акта, відповідальність за яке передбачена ст. 375 КК України, є спеціальним видом службового зловживання в галузі здійснення правосуддя, суб`єкт якого (суддя) умисно з будь-яких мотивів свідомо і цілеспрямовано використовує своє службове становище всупереч інтересам правосуддя.
		Лексико-граматичне та логічне тлумачення дає змогу визначити три складові, що містяться у диспозиції частини першої статті 375 КК, які характеризують об`єктивні і суб`єктивні ознаки злочину: а) вирок чи інше рішення суду є неправосудним; б) це неправосудне рішення суддею (суддями) постановляється; в) неправосудність судового рішення має бути завідомою. Поняття «неправосудне судове рішення» у поєднанні з вказівкою на «завідомість» його постановлення підкреслює цілеспрямований характер злочинних дій судді, його свідоме прагнення та бажання всупереч матеріальному чи процесуальному закону і (або) фактичним обставинам, встановленим у справі, постановити судове рішення, яке за своєю суттю не може бути і не є актом правосуддя.».
		Таким чином, з огляду на встановлені обставини інкримінованого ОСОБА_12 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, вимоги закону та судову практику розгляду судових справ цієї категорії, судом першої інстанції зроблено правильний висновок про те, що з`ясування під час розгляду кримінального провадження форми вини, змісту мотиву та мети постановлення суддею незаконного рішення може свідчити про те, чи є таке судове рішення правосудним чи ні. 
		А тому, оскільки сам по собі факт постановлення суддею ОСОБА_12 незаконного, всупереч процесуальному закону і фактичним обставинам судового рішення, яким є постанова по справі про адміністративне правопорушення, зовсім не доводить того, що останнє є завідомо неправосудним, тому названі вище два судових рішення, а саме: постанова судді Києво-Святошинського районного суду Київської області ОСОБА_12 від 29 січня 2014 року у судовій справі № 369/342/14-п про притягнення ОСОБА_8 до адмінвідповідальності за вчинення правопорушення, передбаченого ст. 122-2 КУпАП та постанова Апеляційного суду Київської області від 03 березня 2014 року, якою вказана постанова від 29 січня 2014 року щодо ОСОБА_8 , за наслідками її апеляційного перегляду, була скасована, а провадження у даній справі закрито за відсутністю складу вказаного адміністративного правопорушення, не можуть бути визнані самодостатніми доказами обвинувачення, а відтак потребують подальшої оцінки у сукупності з іншими наданими сторонами і дослідженими судом доказами з точки зору їх достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. 
		На обґрунтоване переконання суду першої інстанції, оцінка неправосудності судового рішення у поєднанні з вказівкою на його «завідомість» тільки на підставі самої постанови від 29 січня 2014 року та судового рішення суду апеляційної інстанції, яким ця постанова була скасована, без аналізу судового процесу в цілому та врахування інших доказів, була б неповною та такою, що суперечить вимогам закону та сталій судовій практиці, тим більше, що такі обставини, як винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення, є не лише елементами складу кримінального правопорушення, в даному випадку передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, а й обставинами, які, відповідно до вимог ст. 91 КПК України, підлягають доказуванню у кримінальному провадженні.
		Дослідивши під час судового розгляду надані сторонами докази, а саме: показання обвинуваченого ОСОБА_12 ; показання потерпілого ОСОБА_8 , свідків ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_22 , ОСОБА_12 ; ОСОБА_25 ; матеріали справи про адміністративне правопорушення стосовно ОСОБА_8 , зареєстрованої у Києво-Святошинському районному суді Київської області за № 369/342/14-п (т. 2, а. 51-151), а також інші документи, наведені у вироку, які є процесуальними джерелами доказів у даному кримінальному провадженні, суд першої інстанції не тільки детально виклав зміст кожного доказу окремо, надавши кожному з них свою оцінку з точки зору належності, допустимості та достовірності, яка ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження та відповідає вимогам закону, зокрема нормам як кримінального, так і кримінального процесуального права, а й оцінив сукупність всіх зібраних доказів  з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття рішення про ухвалення виправдувального вироку з підстав не доведення того, що в діянні обвинуваченого ОСОБА_12 є склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України.
		При цьому, аналізуючи встановлені в ході судового розгляду обставини, пов`язані з розглядом справи про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_8 та постановлення суддею ОСОБА_12 постанови від 29 січня 2014 року, яку в подальшому було скасовано, суд першої інстанції взяв до уваги всі досліджені в судовому засіданні докази, які могли істотно вплинути на його висновки.
		Більш того, виявивши окремі суперечності між показаннями обвинуваченого ОСОБА_12 , потерпілого ОСОБА_8 та свідків ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_22 , ОСОБА_12 , суд першої інстанції не тільки ретельно їх проаналізував, а й зазначив у вироку чому він взяв до уваги одні показання та відхилив інші. 
		Перевіривши наведені у вироку мотиви, з яких суд першої інстанції відкинув докази обвинувачення, колегія судів погоджується з усіма висновками, якими суд обґрунтував відсутність в діянні ОСОБА_12 складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, в тому числі про те, що:
		наведені у вироку докази, у тому числі їх сукупність, не містять даних, які б поза розумним сумнівом доводили те, що в діянні судді ОСОБА_12 , пов`язаного із постановленням незаконної постанови, є склад злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, а саме ознаки постановлення ним завідомо неправосудного судового рішення;
		інші докази обвинувачення, які лише мають похідний характер, а саме такі документи як: а) постанова Верховної Ради України «Про обрання суддів» від 02 грудня 2010 року № 2759-VІ, яка лише доводить те, що ОСОБА_12 обрано безстроково на посаду судді; б) рапорт старшого прокурора прокуратури Києво-Святошинського району Київської області від 16 лютого 2015 року, за яким нібито виявлено ознаки постановлення завідомо неправосудного судового рішення стосовно ОСОБА_8 ; в) оглянуті слідчим матеріали кримінального провадження № 42014110030000019, які частково відтворюють матеріали справи про адмінправопорушення № 369/342/14-п та доводять причетність до складання протоколу стосовно ОСОБА_8 серії АГ2 №243214 від 8 січня 2014 року співробітника міліції ОСОБА_15 ; г) протоколи тимчасового доступу до речей і документів та їх огляду від 04 серпня 2015 року щодо локації телефону, яким користувався ОСОБА_8 29 грудня 2013 року, якими лише додатково підтверджуються проаналізовані вище висновки суду апеляційної інстанції також не доводять, що в діянні обвинуваченого є склад вказаного злочину;
		факт притягнення інспектора ДАІ ОСОБА_14 до кримінальної відповідальності, на що звернув увагу прокурор, посилаючись на вручену останньому підозру та направлений до суду обвинувальний акт (т. 2, а. 198-232), за відсутності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили, не доводить причетність останнього до фальсифікації документів, які були предметом оцінки суддею ОСОБА_12 , як докази у судовій справі № 369/342/14-п. Тим більше, стороною обвинувачення не надано жодного доказу, який би вказував на погоджений між собою характер вказаних дій ОСОБА_26 та ОСОБА_27 під час здійснення останнім правосуддя у вказаній справі та обізнаність ОСОБА_27 з такою фальсифікацією доказів по справі під час її розгляду та вирішення, а обвинувачення в цій частині, всупереч ч. 3 ст. 62 Конституції України,ґрунтується виключно на припущеннях, які суд першої інстанції обґрунтовано відхилив.
		Підсумовуючи аналіз сукупності зібраних доказів та надаючи їм загальну оцінку, суд першої інстанції зробив правильний висновок з приводу того, що ключова обставина сформульованого в обвинувальному акті обвинувачення про те, що « ОСОБА_12 достовірно знав під час ухвалення постанови про те, що ОСОБА_8 не вчиняв адмінправопорушення, передбаченого ст. 122-2 КУпАП, а протокол про це складено у порушення ст. 256 КУпАП за відсутності свідків та понятих, без наявності належних та допустимих доказів, які вказували б на обґрунтованість притягнення ОСОБА_8 до адмінвідповідальності, проте свідомо прагнув та бажав всупереч матеріальному та процесуальному закону і встановленим фактичним обставинам, незаконно притягнути ОСОБА_8 до адміністративної відповідальності та постановити судове рішення, яке за своєю суттю не було актом правосуддя, бажаючи настання суспільно-небезпечних наслідків у вигляді підриву авторитету та престижу органів державної судової влади України, порушення конституційних прав громадян, грубого порушення встановленого порядку реалізації конституційних засад здійснення судочинства в Україні», не знайшла свого безспірного підтвердження в судовому засіданні для того, щоб вважати доведеним пред`явлене ОСОБА_12 обвинувачення за ч. 2 ст. 375 КК України.
		Обґрунтованим слід також визнати посилання у вироку на те, що наведені формулювання перенасичені оціночними судженнями, які жодним з доказів не підтверджені та взагалі не ґрунтуються на законі.
		Зокрема, як небезпідставно зазначено у вироку, відсутність належних та допустимих доказів, які б вказували на обґрунтованість притягнення ОСОБА_8 до відповідальності, є результатом оцінки доказів апеляційним судом за внутрішнім переконанням судді, рішення якого за часом ухвалено пізніше, аніж постанова ОСОБА_12 . Переконання судді не підлягають контролю, якщо немає явного порушення закону всупереч його позитивному смислу, а допускати перевірку такого переконання судді у кримінальному порядку означало б зробити неможливим виконання суддівських обов`язків. Порушення суддею ОСОБА_12 матеріального закону не доведено, скасування ухваленого під його головуванням судового рішення відбулося з інших підстав. Ст. 256 КУпАП (в редакції на час подій) вочевидь не вимагала складання протоколу у присутності свідків чи понятих, ігнорування чого з незрозумілих причин поставлено у провину судді (т. 1 а. 6). 
		Заслуговують на увагу також висновки суду першої інстанції з приводу зазначеного в обвинуваченні ОСОБА_12 мотиву його дій, який, приймаючи рішення про притягнення ОСОБА_8 до адміністративної відповідальності за ст. 122-2 КУпАП, начебто діяв «з кар`єристських мотивів та в інших особистих інтересах, маючи особисту зацікавленість,оскільки розраховував, проявивши лояльність до чинної на той час влади,отримати преференції для подальшого просування по службі». 
		Проте таке твердження, як обґрунтовано зазначено у вироку суду, є не тільки неконкретизованим, а й не підтвердженим жодним дослідженим та наведеним у вироку доказом.
		Навпаки, як засвідчив у суді свідок ОСОБА_24 , за весь час виконання обов`язків, суддя ОСОБА_12 із заявою чи проханням про переведення до іншого суду не звертався, питання про його звільнення чи притягнення до відповідальності не вирішувалось, його кандидатура на адміністративну посаду в суді не розглядалася, і такого наміру останній ніколи не виявляв. Ці показання свідка узгоджуються із показаннями з цього приводу самого обвинуваченого та не спростовані іншими доказами або матеріалами кримінального провадження.
		Крім того, судом об`єктивно встановлено те, що задовго до вказаних в обвинувальному акті подій ОСОБА_12 був обраний на посаду судді безстроково, а відтак не був обтяжений цією процедурою на момент вчинення інкримінованого йому діяння.
		Згідно з дослідженим в судовому засіданні листом - відповіддю Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 29 лютого 2016 року № 27-1757/16 дисциплінарна справа щодо судді Києво-Святошинського районного суду Київської області ОСОБА_12 взагалі не відкривалася, а службова характеристика на вказаного суддю є виключно позитивною.
		За таких обставин, суд першої інстанції цілком правомірно послався у вироку на те, що залишається не зрозумілим, про які саме кар`єристські мотиви, інші особисті інтереси або преференції для подальшого просування по службі йдеться в обвинуваченні ОСОБА_12 . 
		Якщо ж мова йде про лояльність як один з принципів етики державної служби, то його протиправний прояв з боку ОСОБА_12 стороною обвинувачення, а ні в обвинувальному акті, а ні в судовому засіданні не розкритий.
		Погоджується колегія суддів і з твердженням у вироку про те, що при формулюванні обвинувачення ОСОБА_12 за ч. 2 ст. 375 КК України, особам, які складали та затверджували обвинувальний акт, не вдалося уникнути політичної складової, що в даному випадку є неприпустимим. Так, на думку прокурора, як прямо зазначено в обвинувальному акті, ОСОБА_12 «діяв умисно, будучи обізнаним із подіями, які відбувалися у державі» (т. 1, а. 6). Однак не зрозуміло, на які конкретно події посилається прокурор, як саме цей фактор мав вплинути на суддю та яку саме оцінку вказаних подій, на думку прокурора, повинен був враховувати суддя під час здійснення правосуддя. 
		Відтак, посилання в обвинуваченні на вказану неконкретизовану обставину не має під собою правового наповнення, а тому не може враховуватись для підтвердження винуватості ОСОБА_12 у вчиненні кримінального правопорушення, форми вини та мотиву його дій. 
		Слушним слід визнати і посилання у вироку на те, що Конституційний принцип суддівської незалежності невід`ємний від поняття безсторонності. Відповідно до міжнародних стандартів (ст. 2 Основних принципів щодо незалежності правосуддя, схвалено резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року; принцип І(2)(d) Рекомендації № R (94) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо незалежності, ефективності та ролі суддів; п. п. 10, 12 та 66 Висновку № 1 (2001) КРЕС; п. 1. Бангалорських принципів поведінки судді тощо) незалежність означає відокремлення правосуддя від інших державних гілок влади, сторін судового процесу, безсторонність - це неупереджене виконання суддівських обов`язків, прийняття рішення, керуючись власним сумлінням та тлумаченням фактів, без впливу іншої інформації, крім результатів процесу, незважаючи на загальну громадську думку, засоби масової інформації, зовнішній тиск чи політичну ситуацію. Суддя дотримується незалежної позиції, як по відношенню до суспільства в цілому, так і по відношенню до конкретних сторін справи.
		У судовому засіданні, як безспірно встановив суд першої інстанції, ОСОБА_12 дав неправильну оцінку доказам по справі, але, як обґрунтовано зазначено в обвинувальному акті, пунктом 66 Рекомендацій CМ/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів встановлено, що тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для відповідальності, за винятком випадків, з огляду на юридичну конструкцію ст. 375 КК України, злочинного наміру, і саме на це в аспекті висунутого звинувачення звернув увагу суд.
		Звинувачення ОСОБА_12 у тому, що він «всупереч вимогам закону і справедливості прийняв до розгляду адміністративні матеріали, в яких містяться завідомо недостовірні відомості про вчинення ОСОБА_8 адміністративного правопорушення (т. 1, а. 7)», є вочевидь надуманим, адже прийняття до розгляду матеріалів справи є не правом, а професійним обов`язком кожного судді.
		Твердження в обвинуваченні про те, що ОСОБА_12 в судовому засіданні «відкрито заявив, що позбавляє ОСОБА_8 права керувати транспортними засобами саме як учасника акцій протесту і це не потребує виклику свідків та дослідження обставин правопорушення», спростовано наведеними у вироку доказами, яким суд дав детальну правову оцінку. 
		Щодо внутрішніх переконань, якими керувався суддя ОСОБА_12 під час ухвалення постанови від 29 січня 2014 року щодо ОСОБА_8 , то, як він сам показав, йому не було відомо про роль ОСОБА_8 в протестних акціях, він міг на підставі наявних у справі документів лише здогадуватися про його участь в такій акції 29 грудня 2013 року, яка висвітлювалась у ЗМІ. Жодної інформації про ймовірне переслідування ОСОБА_8 за його громадянську позицію він під час судового засідання не отримував. Якщо б захист надав документи про те, що ОСОБА_8 має на утриманні чотирьох дітей і чекає на п`яту, як це з`ясувалося в даному судовому засіданні, рішення в частині стягнення було б іншим. Якщо б йому були відомі дані про локацію ОСОБА_8 через його телефон, як стало відомо лише в даному процесі, рішення по суті могло б бути іншим взагалі.
		Оцінюючи ці показання обвинуваченого суд першої інстанції звернув увагу на те, що жодний документ, який походив від ОСОБА_8 і був у розпорядженні судді ОСОБА_12 , не містив інформації про участь потерпілого в акції протесту «Автомайдану», тим більше про його переслідування як учасника такої акції. Лише свідки ОСОБА_17 та ОСОБА_18 повідомили про участь ОСОБА_8 29 грудня 2013 року в акції «Автомайдану», але в інший час, ніж вказано у протоколі ДАІ. Ці обставини знайшли своє повне та об`єктивне відтворення в постанові судді ОСОБА_12 , ухваленої за результатами розгляду справи, і не можуть залишитися поза увагою суду в контексті оцінки внутрішнього переконання судді під час оцінки ним доказів у вказаній справі на предмет злочинного наміру. Як показав з цього приводу свідок ОСОБА_19 , дійсно ужодному заявленому письмовому клопотанні, не вказувалось про те, що ця справа є наслідком переслідування ОСОБА_8 за участь в «Автомайдані», оскільки ставилось за мету спростування часу самої події, тобто була інша тактика захисту.
		Крім того, суд першої інстанції обґрунтовано звернув увагу на те, що, як видно з матеріалів судової справи № 369/342/14-п, 07 лютого 2014 року ОСОБА_8 подав апеляційну скаргу на постанову судді ОСОБА_12 з мотивів неналежної оцінки доказів. За змістом ця скарга ОСОБА_8 містить посилання на нові обставини, які не були предметом дослідження у суді першої інстанції, а саме щодо оцінки дій працівників міліції як репресій за участь в акціях протесту, масових фальсифікацій доказів стосовно учасників «Автомайдану» з метою притягнення їх до відповідальності шляхом позбавлення права керування транспортними засобами. Вказана апеляційна скарга 24 лютого 2014 року була доповнена аналітичними матеріалами, зокрема і про те що номерний знак автомобіля ОСОБА_8 зафіксований серед учасників акції просту (т. 2, а. 110-136).
		Дослідивши в судовому засіданні належні докази, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що не доведено поза розумним сумнівом допустимими та достатніми доказами, що в діянні обвинуваченого ОСОБА_21 є склад злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, та вичерпано можливості їх отримати.
		При цьому, залишаючи поза межами оцінки суду в даному кримінальному провадженні питання відповідальності судді взагалі за постановлення незаконного рішення, оскільки її види можуть бути різними, суд першої інстанції слушно зауважив про те, що кримінальна відповідальність може наставати виключно за вчинення суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, тобто передбаченого КК України суспільно небезпечного винного діяння, вчиненого належним суб`єктом. У цьому контексті суд не може ігнорувати той факт, що за подібних фактичних обставин постановлення незаконного судового рішення авторитетні компетентні органи в межах своїх юрисдикційних повноважень не вбачали підстав для притягнення суддів навіть до дисциплінарної відповідальності, яка настає за менш значимі з точки зору суспільної оцінки проступки (див:, напр., рішення Ради суддів України № 1 від 05 лютого 2015 року, № 81 від 22 липня 2015 року, Вищої ради юстиції № 900/0/15-15 від 26 листопада 2016 року, № 217/0/15-16 від 28 січня 2016 року та № 383/0/15-16 від 18 лютого 2016 року).
		Як зазначено у Висновках № 3 (2002) та №11 (2008) КРЕС до уваги Комітету Міністрів Ради Європи судові помили у визначенні чи застосуванні закону та здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції. Є неприйнятною можливість притягнення судді до відповідальності за здійснення своїх обов`язків, крім випадку умисного правопорушення при здійсненні судових функцій. КРЕС підкреслює, що зміст конкретних судових рішень контролюється головним чином за допомогою процедур перегляду рішень у судах. Провадження щодо судді має здійснюватися з урахуванням конституційного принципу незалежності суддівської діяльності, відповідно до якого воно не може бути спрямоване на оцінку судових рішень суддів, які можуть піддаватися критиці лише шляхом оскарження відповідно до закону. Той факт, що рішення судді може бути переглянуте, змінено чи скасоване, не може бути підставою для відповідальності. Відповідальність суддів не повинна поширюватися на зміст їх рішень або на випадки судових помилок, як це має місце в даній справі.
		За таких обставин, суд першої інстанції, виходячи із загальних засад кримінального судочинства, а саме, верховенства права, законності, рівності перед законом та судом, презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, змагальності сторін тощо, створивши необхідні умови для реалізації сторонами провадження їхніх процесуальних прав та виконання обов`язків, в тому числі і щодо збирання, подання та оцінки доказів, дослідивши всі обставини кримінального провадження та оцінивши кожний поданий сторонами доказ та їх сукупність, обґрунтовано визнав, що за результатами даного судового розгляду не доведено, що ОСОБА_12 за викладених в обвинувальному акті обставин, діючи з прямим умислом з кар`єристських мотивів та з інших особистих інтересів, розглядаючи адміністративну справу № 369/342/14-п стосовно ОСОБА_8 , всупереч матеріальному, процесуальному закону та фактичним обставинам, встановленим у справі, склав, підписав та постановив, оголосивши у судовому засіданні завідомо неправосудну постанову від 29 січня 2014 року, а тому за цим обвинуваченням ОСОБА_12 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, належить виправдати та ухвалити щодо нього виправдувальний вирок з підстави, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України, оскільки не доведено, що в діянні обвинуваченого ОСОБА_12 є склад злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України.
		Такими, що ґрунтуються на вимогах кримінального процесуального закону слід також визнати висновки суду першої інстанції і щодо встановлених фактів порушень норм закону під час проведення досудового розслідування, в тому числі щодо дотримання особливого порядку кримінального провадження щодо професійного судді, а саме оголошення письмового повідомлення про підозру судді ОСОБА_12 , оскільки зазначені у вироку порушення, як окремо, так і в сукупності з іншими висновками суду першої інстанції, виключають будь-яку можливість для задоволення апеляційної скарги та ухвалення нового вироку. 
		Повторно дослідженими судом апеляційної інстанції, за клопотанням прокурора, доказами також не було отримано будь-яких даних, які б дозволили надати їм іншу правову оцінку ніж та, яка була надана судом першої інстанції.
		Перевіривши доводи апеляційної скарги прокурора у кримінальному провадженні щодо наявності підстав для скасування виправдувального вироку щодо ОСОБА_12 через невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження, колегія суддів знаходить їх безпідставними та такими, що не можуть служити підставами для скасування оскаржуваного судового рішення, з ухваленням нового вироку, з огляду на таке.  
		Відповідно до положень, передбачених ч. 1 ст. 411 КПК України, судове рішення вважається таким, що не відповідає фактичним обставинам кримінального провадження, якщо:
		1) висновки суду не підтверджуються доказами, дослідженими під час судового розгляду;
		2) суд не взяв до уваги докази, які могли істотно вплинути на його висновки;
		3) за наявності суперечливих доказів, які мають істотне значення для висновків суду, у судовому рішенні не зазначено, чому суд взяв до уваги одні докази і відкинув інші;
		4) висновки суду, викладені у судовому рішенні, містять істотні суперечності.
		Разом з тим, незважаючи на вказані вимоги закону, в апеляційній скарзі прокурора не наведено жодної, з передбачених законом обставини, яка б дозволила зробити висновок про те, що оскаржуване судове рішення, а саме виправдувальний вирок суду щодо ОСОБА_12 , не відповідає фактичним обставинам кримінального провадження.
		Зазначаючи в апеляційній скарзі про те, що дослівно: «Про невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження свідчить відсутність оцінки доказів та інші порушення у сфері оцінки доказів, зокрема, коли при прийнятті відповідного судового рішення в основі внутрішнього переконання суду під час оцінки доказів не лежали всебічне, повне й неупереджене дослідження всіх обставин кримінального провадження й вимоги закону; кожний доказ не був оцінений з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозвязку; коли якийсь доказ або їх сукупність мали для суду наперед встановлену силу», прокурор фактично обмежився лише посиланням на загальні фрази, використовуючи положення окремих норм КПК України, не розкриваючи конкретно суті того, в чому полягає та чим підтверджується, на думку прокурора, відсутність оцінки доказів у вироку та інші порушення у сфері оцінки доказів.
		Вважаючи висновки суду першої інстанції хибними та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи та містять істотні суперечності, у зв`язку з чим вирок суд підлягає безумовному скасуванню прокурор також не зазначає, чому висновки суду є хибними, і в чому полягає їх невідповідність фактичним обставинам справи або істотна суперечність.
		Твердження у скарзі про те, що суд, встановивши наявність однієї з обовязкових ознак складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України - постановлення неправосудного рішення суду (обєктивна сторона злочину), водночас вважає, що сукупність доказів у справі не містить даних про наявність в діянні судді ОСОБА_12 , повязаного із постановленням незаконної постанови, суб`єктивної ознаки злочину - постановлення ним завідомо неправосудного судового рішення, не може служити свідченням того, що висновки суду, викладені у судовому рішенні, містять істотні суперечності, оскільки суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність в діянні обвинуваченого ОСОБА_12 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, не через те, що винесена ним постанова у справі про адміністративне правопорушення від 29 січня 2014 року, всупереч доводам сторони обвинувачення, є належно мотивованим судовим рішенням, яке відповідає вимогам ст.ст. 283, 284 КУпАП, а навпаки через те, що, незважаючи на факт постановлення суддею ОСОБА_12 незаконного у процесуальному розумінні, тобто всупереч процесуальному закону і фактичним обставинам у справі, судового рішення - постанови Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 січня 2014 року у судовій справі № 369/342/14-п про притягнення ОСОБА_8 до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення, передбаченого ст. 122-2 КУпАП, в діянні судді не встановлено прямого умислу на постановлення не просто неправосудної постанови, а як прямо зазначено в диспозиції ч. 1 ст. 375 КК України, завідомо неправосудної постанови у справі про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_8 .
		Більш того, крім недоведення субєктивної сторони складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, яка стосується форми вини інкримінованого ОСОБА_12 діяння, стороною обвинувачення під час судового розгляду, як обґрунтовано зазначено у вироку суду, не було надано переконливих та беззаперечних доказів, які б підтверджували той факт, що це діяння було вчинено з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах, що є обовязковою умовою для кваліфікації скоєного за ч. 2 ст. 375 КК України.
		Посилання у скарзі на те, що при винесенні відповідної постанови суддя ОСОБА_12 не взяв до уваги пояснення свідків ОСОБА_16 , ОСОБА_17 та ОСОБА_18 про те, що ОСОБА_8 не міг вчинити правопорушення, оскільки 29.12.2013 о 12 год. 56 хв. не перебував за кермом транспортного засобу на 21 км. автодороги Київ - Овруч у селі Нові Петрівці Вишгородського району Київської області, жодним чином не дає підстав для висновку про те, що суддя ОСОБА_12 , приймаючи рішення про притягнення ОСОБА_8 до адміністративної відповідальності за ст. 122-2 КУпАП, з будь-яких мотивів свідомо і цілеспрямовано використовував своє службове становище всупереч інтересам правосуддя.
		При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що як обґрунтовано зазначалось в апеляційній скарзі прокурора, жоден доказ, в тому числі пояснення свідків, не має наперед встановленої сили, а відповідно до вимог ст. 252 КУпАП, якою ОСОБА_12 повинен був керуватися під час розгляду справи про адміністративне правопорушення, суддя оцінює докази за своїм внутрішнім переконання, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю. 
		Той факт, що за наслідками розгляду апеляційної скарги ОСОБА_8 , Апеляційний суд Київської області своєю постановою від 03 березня 2014 року (справа № 369/342/14-п, провадження № 33/780/178/14) скасував постанову судді Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 січня 2014 року, а провадження у справі закрив у зв`язку з відсутністю в діях ОСОБА_8 складу адміністративного правопорушення, через недотримання, а не через умисне порушення судом першої інстанції, як прямо зазначено в постанові суду апеляційної інстанції, вимог закону, зокрема ст.ст. 245 та 280 КУпАП, які покладали на суд обов`язок забезпечити своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи та її вирішення в точній відповідності з законом, сам по собі не може служити беззаперечним підтвердженням того, що порушення ОСОБА_12 процесуального закону було свідомим та, як вважає прокурор, свідчить про усвідомлений та умисний характер його дій.
		Для того, щоб зробити такий висновок необхідно зосередити увагу на оцінці не окремо взятих доказів, а на оцінці сукупності всіх зібраних доказів - з точки зору їх достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення, як це передбачено ч. 1 ст. 94 КПК України, і як це зробив суд першої інстанції, дійшовши правильного висновку про наявність достатніх підстав для ухвалення виправдувального вироку щодо ОСОБА_12 та навівши у вироку законні підстави для виправдання обвинуваченого, а також вичерпні мотиви, якими керувався суд, надаючи оцінку доказам, дослідженим під час судового розгляду.
		У зв`язку з цим колегія суддів не вбачає підстав для висновку про те, що ухвалене судом першої інстанції рішення є необґрунтованим або невмотивованим, оскільки воно ухвалене на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджуються доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України та з наведенням у вироку належних і достатніх мотивів та підстав його ухвалення.
		Що ж стосується доводів апеляційної скарги прокурора у кримінальному провадженні про те, що жодних порушень чинного кримінального процесуального законодавства в частині внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, визначення підслідності кримінального провадження та повідомлення особі про підозру, органом досудового розслідування допущено не було, а тому висновки суду в цій частині є хибними та необґрунтованими, то колегія суддів зазначає наступне.
		По-перше, зазначаючи у своїй скарзі про те, що під час досудового розслідування не було допущено жодних порушень чинного кримінального процесуального законодавства в частині внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, а також визначення підслідності кримінального провадження за обвинуваченням ОСОБА_12 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, прокурор обмежився лише загальним аналізом норм КПК України, зокрема статей 214, 218, які визначають початок досудового розслідування, в тому числі внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР, а також місце проведення досудового розслідування.
		Разом з тим, в апеляційній скарзі прокурора жодним чином не спростовані ті фактичні обставини, на підставі яких суд першої інстанції дійшов висновку про наявність наведених у вироку порушень КПК України. 
		По-друге, посилання прокурора у скарзі на те, що повідомлення про підозру судді ОСОБА_12 було здійснено у відповідності до вимог закону, в тому числі ст. 481 КПК України, є не тільки таким, що не ґрунтується на вимогах цього Кодексу, а й таким, що суперечить матеріалам кримінального провадження та доказам, які були досліджені в судовому засіданні, зокрема показанням свідка ОСОБА_25 , колишнього старшого слідчого прокуратури Київської області, який фактично оголошував повідомлення про підозру судді ОСОБА_12 за дорученням Заступника Генерального прокурора України ОСОБА_28 . 
		Необґрунтованість доводів скарги прокурора в цій частині підтверджується наступним.
		Як прямо передбачено ч. 3 ст. 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та п. 3 ч. 1 ст. 481 КПК України письмове повідомлення про підозру професійному судді здійснюється лише Генеральним прокурором або його заступником.
		За ч. 1 ст. 276 КПК України, повідомлення про підозру обов`язково здійснюється у порядку, передбаченому ст. 278 цього Кодексу. Частина 1 ст. 278 КПК України визначає суб`єктами, що повноважні повідомляти про підозру, слідчого та прокурора. Виходячи з терміну «прокурор», який вживається у ст. 36 КПК України, право на повідомлення особі про підозру пов`язане зі здійсненням прокурором нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням. 
		Таким чином, системний аналіз п. 15 ч. 1 ст. 3, ст. 36, ч. 1 ст. 276 та п. 3 ч. 1 ст.481 КПК України дозволяє зробити висновок про те, що процесуальну дію у вигляді повідомлення про підозру судді може вчинити лише прокурор  процесуальний керівник, котрим має бути не будь-який прокурор, визначений п. 15 ч. 1 ст. 3 КПК України, а тільки Генеральний прокурор чи його заступник.
		Законодавство визначає слова «здійснення» та «реалізація» як синоніми. За буквальним (адекватним) тлумаченням норми, здійснення повідомлення про підозру  це втілення цього повідомлення в життя, коли воно стає дійсним, а це можливо лише шляхом його вручення підозрюваній особі.
		Де-факто повідомлення про підозру є комплексним нерозривним поєднанням процесуального рішення у вигляді письмового повідомлення та процесуальної дії у формі власне здійснення повідомлення шляхом його вручення.
		З аналізу змісту ст.ст. 42, 277 КПК України випливає, що процесуального статусу підозрюваного (крім випадку затримання) особа набуває не після складання тексту, а лише після вручення повідомлення. Саме із цим моментом пов`язується набуття особою відповідних процесуальних прав після їх роз`яснення слідчим, прокурором. Виходячи зі змісту ст. 277 цього Кодексу, процесуальні дії щодо складення і вручення повідомлення про підозру може вчинити виключно одна й та сама службова особа, котра має відповідні процесуальні повноваження.
		Генпрокурор або його заступник не можуть доручити вручення повідомлення про підозру судді іншому прокурору через вищенаведене, а слідчому також через те, що згідно із ч. 4 ст. 22, абз. 1 ч. 1 ст. 277, ч. 1 ст. 278 КПК України слідчий має право вручати складене виключно ним самим і погоджене з прокурором повідомлення про підозру.
		Відповідно до ст. 278 КПК України письмове повідомлення про підозру вручається в день його складання слідчим або прокурором, а у випадку неможливості такого вручення  у спосіб, передбачений цим Кодексом для вручення повідомлень.
		Отже, повідомлення про підозру має бути вручене особисто або відправлене для вручення в порядку, визначеному ст. 135 КПК України, виключно в день його складання.
		Якщо у цей строк воно не вручено або не відправлено для вручення, повідомлення про підозру втрачає чинність і прокурор втрачає право на його вручення.
		Оскільки законом визначений конкретний строк для чинності повноважень на вчинення такої процесуальної дії, як вручення повідомлення про підозру, сплив цього строку припиняє відповідні повноваження, а тому втрачає чинність процесуальне рішення у вигляді письмового повідомлення про підозру.
		Незважаючи на вищенаведені положення законодавства, повідомлення про підозру судді ОСОБА_12 , як обґрунтовано встановив суд першої інстанції, було здійснено з порушенням встановленого законом порядку, що призвело до неповноти досудового розслідування та, як наслідок, до таких істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, усунути які вже неможливо.
		Зокрема, як вбачається з наявного в матеріалах кримінального провадження письмового повідомлення про підозру ОСОБА_12  у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, таке повідомлення хоча і було підписане Заступником Генерального прокурора України ОСОБА_28 06 березня 2015 року, проте, останній, діючи у спосіб не передбачений процесуальним законом та поза межами повноважень, визначених ст. 36 КПК України, не будучи у складі групи прокурорів, які здійснюють нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва, доручив вручити вказане повідомлення про підозру судді ОСОБА_12 , старшому слідчому другого слідчого відділу слідчого управління прокуратури Київської області ОСОБА_25 , який, у свою чергу, всупереч, наведеним вище вимогам закону, зробив це лише 07 квітня 2015 року (т. 2, а. 159-168). 
		При цьому вручення вказаного повідомлення про підозру судді ОСОБА_12 відбулося з порушенням правил ч. 4 ст. 22 КПК України у той час, коли Заступник Генерального прокурора України ОСОБА_28 вже був звільненим з органів прокуратури (т. 3 а. 34-39).
		Враховуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав, передбачених ст.ст. 409, 411 та 420 КПК України, для скасування оскаржуваного судового рішення, зокрема через невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження, та ухвалення нового вироку через скасування необгрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції. 
		За таких обставин, приймаючи рішення за наслідками апеляційного розгляду за скаргою прокурора у кримінальному провадженні на вирок Святошинського районного суду м. Києва від 08 квітня 2016 року, ухвалений щодо ОСОБА_12 , колегія суддів вважає необхідним залишити вказаний вирок без змін, а апеляційну скаргу прокурора  без задоволення.
		На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 376, 404, 405, 407, 418, 419 КПК України, колегія суддів, 
		 
		у х в а л и л а :
		 
		Виправдувальний вирок Святошинського районного суду м. Києва від 08 квітня 2016 року, ухвалений щодо  ОСОБА_12 , залишити без змін, аапеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні  без задоволення.
		Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом трьох місяців з дня проголошення судового рішення судом апеляційної інстанції.
		 
		 
		Судді: _____________ _____________ _____________
		 ( ОСОБА_1 ) ( ОСОБА_2 ) ( ОСОБА_3 )
		 
		 
		 
		 
		 
		 
		Справа № 11-кп/796/366/2017 
		Категорія ч. 2 ст. 375 КК України
		Головуючий у 1-й інстанції - суддя ОСОБА_29 
		Доповідач - суддя ОСОБА_1

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...