Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 752/15833/17 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Окреме провадження; Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Надіслано для оприлюднення: 02.10.2017. Зареєстровано: 03.10.2017. Забезпечено надання загального доступу: 04.10.2017.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Справа № 752/15833/17
		Провадження № 2-о/752/533/17
		Р І Ш Е Н Н Я
		Іменем України
		27.09.2017 року Голосіївський районний суд міста Києва 
		  у складі: головуючого по справі судді - Шкірай М.І.
		                за участю секретаря - Чечельницького В.С..
		розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за заявою ОСОБА_1 та ОСОБА_2, заінтересовані особи - Міністерство соціальної політики України та Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення, суд - 
		Встановив
		ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду із вказаною заявою, якою просили встановити юридичний факт, що їх вимушене переселення у вересні 2014 року з окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України. 
		В обґрунтування заяви заявники вказували, що вони до свого вимушеного переселення були зареєстровані та проживали за адресою: АДРЕСА_2. Житловий будинок та земельна ділянка за вказаною вище адресою належить ОСОБА_1 на праві приватної власності. 
		Крім того, заявники вказують що вони є пенсіонерами за віком та до початку збройної агресії Російської Федерації та подальшої окупації частини території Донецької області були повноправними громадянами своєї держави та вели повноцінний спосіб життя. Зі свого постійного місця реєстрації та фактичного проживання змушені були виїхати внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області. 
		При цьому в обґрунтування обставин, викладених у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, зазначають, що перша фаза збройної агресії Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року, коли були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації всупереч міжнародно-правовим зобов'язанням Російської Федерації порядку перетину Державного кордону України в районі Керченської протоки та використання нею своїх військових формувань; друга фаза збройної агресії Російської Федерації проти України, на думку заявників, розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєнні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» та «Луганської народної республіки». Протягом літа та осені 2014 року проросійські бойовики встановили контроль над рядом населених пунктів Донеччини, а село Широкине зазнавало безперервних обстрілів з боку російських військових та проросійських бойовиків. Заявники зазначають, що після обстрілів села Широкіне 05 та 06 вересня 2014 року, під час яких переховувалися у підвалах будинків, вони перебували у тяжкому психологічному стані, спостерігали різке погіршення стану здоров'я; внаслідок вказаних обстрілів проросійських бойовиків будинок заявників був пошкоджений до стану непридатного для проживання. 07.09.2014 року заявники змушені були переселитися до міста Києва. 
		В результаті збройної агресії Російської Федерації і, як наслідок, вимушеного переселення, заявники втратили житло, звичний ритм життя та надію на повернення додому. Стан здоров'я заявників різко погіршився, зокрема, у заявниці ОСОБА_2 діагностовано цукровий діабет, гіпертонічний криз, двостороннє запалення легень. Окрім того, будинок, в якому вони проживали, пошкоджений до стану непридатного для проживання. 
		Заявники вважають, що внаслідок саме військової агресії Російської Федерації на території Донецької області було порушено цілу низку їх прав і свобод, передбачених Конвенцією «Про захист прав людини та основоположних свобод» від 04.11.1950 року. Отримані заявниками довідки про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб від 26.10.2016 року за №№ 402, 401, які видані Управлінням праці та соціального захисту населення Голосіївської районної в місті Києві державною адміністрацією, посвідчують лише факт їх вимушеного переселення з Донецької області до м. Києва і не містять в собі зазначення причини такого переселення, оскільки даний орган не має таких повноважень. Звернення в порядку окремого провадження до суду із заявою про встановлення юридичного факту того, що вимушене переселення з окупованої території Донецької області, Україна, відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області, України, було обумовлено тим, що заявники мали на меті визначити свій статус як осіб, які перебували під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права. 
		Заявники в судове засідання не з'явились, надали до суду заяву про розгляд справи без їх участі, в якій вказували, що вимоги заяви підтримують у повному обсязі.
		Представник заінтересованої особи Міністерства соціальної політики України в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки суду не повідомив, заперечення на заяву не подав.
		Заінтересована особа - представник Російської Федерації, в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки суду не повідомив, заперечення на заяву не подав.
		Дослідивши матеріали справи, оцінивши в сукупності надані докази, суд приходить до висновку про задоволення позову з наступних підстав.
		Судом встановлено, що заявник ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, уродженець міста Маріуполь, Донецької області, зареєстрований за адресою АДРЕСА_3, що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_1, фактично постійно проживав за адресою: АДРЕСА_2. 
		Заявниця ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_6, уродженка міста Маріуполь, Донецької області, зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_2, що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_2.
		26.04.1975 року між заявниками було укладено шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_3.
		Згідно свідоцтв про право власності НОМЕР_4 від 19.04.1995 р. та НОМЕР_5 від 29.07.1996 р. заявнику ОСОБА_1 на праві приватної власності належить жилий будинок та земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_2.
		Крім того, судом встановлено, що відповідно до довідки про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб від 26.10.2016 року №402 заявник ОСОБА_1, був вимушений переміститися з АДРЕСА_2 до АДРЕСА_1.
		Відповідно до довідки про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб від 26.10.2016 року №401 заявниця ОСОБА_2, була вимушена переміститися з АДРЕСА_2 до АДРЕСА_1.
		Вказаними довідками про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб від 26.10.2016 року № 402 та № 401 посвідчено лише факт вимушеного переселення, однак відомості щодо причин переселення відсутні.
		При цьому, в розумінні ч. 1 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
		Разом з тим, статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року №1932-ХІІ визначено, що збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з дій, зазначених в даній статті Закону, серед яких значиться вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України.
		Відповідно до постанови Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року було схвалено текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків». 
		З аналізу даної заяви вбачається, що 20 лютого 2014 року були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання підрозділів збройних сил Російської Федерації, розташованих в Криму, що знаходились там відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування на території України Чорноморського флоту Російської Федерації від 28.05.1997 року, для блокування українських військових частин.
		Разом з тим, заява Верховної Ради України свідчить, що 27 лютого 2014 року збройні підрозділи спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації захопили будівлі Ради Міністрів та Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Водночас, відбулось створення і озброєння іррегулярних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних Сил Російської Федерації, а Чорноморський флот Російської Федерації заблокував українські порти, де знаходились кораблі Військово-Морських Сил України. В подальшому лідер партії «Русское единство» ОСОБА_7 проголосив себе головою Ради Міністрів Автономної Республіки Крим та закликав президента Російської Федерації «забезпечити мир і спокій в Криму». У відповідь на цей заклик Президент Російської Федерації, звернувся до Ради Федерацій Російської Федерації, яка своєю постановою від 01 березня 2014 року, надала згоду на використання на території України Збройних Сил Російської Федерації. Як наслідок це призвело до збройного захоплення і воєнної окупації невід'ємної частини України - Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.
		Нелегітимно сформована в умовах російської воєнної окупації виконавча влада Автономної Республіки Крим 16 березня 2014 року провела референдум про входження Автономної Республіки Крим до складу Російської Федерації, однак результати референдуму не були визнані жодною країною світу, крім Російської Федерації, що підтверджується Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 68/262 від 27 березня 2014 року «Територіальна цілісність України».
		17 березня 2014 року Верховна Рада Автономної Республіки Крим, розпущена постановою Верховної Ради України, всупереч цьому проголосила Крим незалежною державою. 18 березня 2014 року самозвані представники Верховної Ради Автономної Республіки Крим підписали з президентом Російської Федерації ОСОБА_11 «Договір про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим і створення у складі Російської Федерації нових суб'єктів».
		21 березня 2014 року владою Російської Федерації було прийнято Федеральний конституційний закон «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов - Республики Крым и города федерального значения Севастополя».
		Згідно ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» №1207-VІІ від 15.04.2014 року із змінами і доповненнями, внесеними відповідно Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації» від 15.09.2015 року №685-VІІІ Автономна Республіка Крим та місто Севастополь визнано тимчасово окупованою територією України з зазначенням дати початку тимчасової окупації - 20 лютого 2014 року.
		Незаконно анексувавши Автономну Республіку Крим, Росія продовжила свою військову агресію по відношенню до України, розпочавши в квітні 2014 року другу фазу збройної агресії проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (7 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року).
		Протягом травня 2014 року самозвані лідери «ДНР» та «ЛНР», серед яких було багато громадян Російської Федерації, у неконституційний спосіб організували проведення фіктивних референдумів про відокремлення цих нелегітимних утворень від України. Під приводом і з метою їхньої підтримки на територію України були заслані розвідувально-диверсійні групи, які очолювали кадрові офіцери Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації, парамілітарні формування російського козацтва та укомплектований чеченцями - громадянами Російської Федерації батальйон «Восток», а також були задіяні такі озброєні групи найманців як «Русский сектор» та «Оплот». За їхньої участі відбулися захоплення адміністративних будівель у багатьох населених пунктах Донецької та Луганської областей, здійснено збройні напади на частини українських Сухопутних військ та літаків Повітряних сил Збройних Сил України.
		11 травня 2014 року на окупованій території Донецької і Луганської області відбувся референдум щодо самовизначення в Луганському та Донецькому регіонах з метою відокремлення та проголошення так званих «Луганської Народної Республіки» та «Донецької Народної Республіки». Однак, такий референдум, як і проголошені утворення, а саме «Луганська Народна Республіка» та «Донецька Народна Республіка» не були визнані міжнародною спільнотою про що свідчать наступні, досліджені в суді докази. Зокрема, Міністерство закордонних справ Великобританії назвало прикрим факт проведення референдуму 11 травня на Донбасі. Прес-секретар Держдепартаменту США ОСОБА_8 заявила, що США не визнають результати референдуму про незалежність «Донецької народної республіки». Прес-секретар Верховного представника ЄС із закордонних справ ОСОБА_9 заявила, що «так звані референдуми у Донецькій і Луганській областях нелегітимні, і ми не визнаємо їх результатів. Ті, хто організував ці референдуми, не володіють демократичної легітимністю». 
		Підтвердженням окупації Російською Федерацією, як країною агресором, частини території Луганської і Донецької області, є факти здійснення нею активних дій щодо організації збройних нападів, участі в них та постачання для цього на територію України зброї та особового складу військ Російської Федерації.
		На підтвердження цього заявниками були наведені наступні докази по справі.
		За даними медіавидання «5 канал» від 04 липня 2014 року, контррозвідка Служби безпеки України встановила причетність кадрового співробітника ГРУ ГШ ЗС РФ, громадянина РФ, ОСОБА_10, до постачання зброї з Росії для проросійських бойовиків на Донбасі.
		Із змісту статті «СБУ затримала російського найманця з Архангельська» від 09 серпня 2015 року, яку опублікував інтернет - ресурс «LB.ua» повідомлялося, що співробітниками Служби безпеки України, спільно з військовослужбовцями Збройних Сил України поблизу села Станиця Луганська, Луганської області було затримано громадянина Російської Федерації, який брав участь у бойових діях проти українських військових. Затриманий у грудні 2014 року вступив до складу розвідувального підрозділу «ЛНР» та розповів про свою участь в бойових діях під час проведення двох "чеченських кампаній" у складі Псковської та Рязанської десантно-штурмових бригад. Він має професійні навички ведення бою та поводження з різними видами зброї.
		За даними статті «СБУ: затримано двох російських диверсантів з інструкціями від ФСБ», що була розміщена 09 травня 2014 року на інтернет - ресурсі «Радіо Свобода», при спробі незаконного перетину державного кордону України поза пунктом пропуску в Луганській області, співробітниками Служби безпеки України та Державної прикордонної служби було затримано двох громадян Російської Федерації, які за завданням російських спецслужб мали взяти участь у заходах екстремістського характеру. Обидва затримані входили до політичної партії ОСОБА_12 «Другая Россия», членів якої російська сторона використовувала для засилання на територію України в якості, так званих, «ополченців». 
		З серпня 2014 року почалися масові вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, зокрема, військовослужбовців 9-ї окремої мотострілецької бригади, 76-ї та 98-ї дивізій повітрянодесантних військ Збройних Сил Російської Федерації. Задіяння регулярних Збройних Сил Російської Федерації у збройній агресії проти України супроводжувалося поширенням серед населення України агітаційних листівок, в яких, зокрема, був такий заклик: «За жодних обставин не чиніть перепон пересуванню російських військ (техніка та особовий склад)».
		Як підсумок, Україною, за наслідками збройної агресії Російської Федерації, прийнято Постанову Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 254-VІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.
		В абзаці 2 Постанови Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» №145-VІІІ від 04.02.2015 року зазначено, що з 20 лютого 2014 року проти України триває збройна агресія Російської Федерації та підтримуваних нею бойовиків - терористів, під час якої було анексовано Автономну Республіку Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки».
		Також Постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року №129-VIII законодавчий орган України затвердив звернення до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЕ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.
		Крім того, військові дії Російської Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій. Так, 15 січня 2015 року Європейський парламент затвердив резолюцію щодо України, в якій вказано: «Європарламент рішуче засуджує агресивну і експансіоністську політику Росії, що є загрозою єдності та незалежності України і створює потенційну загрозу для самого Європейського союзу, в тому числі засуджує незаконну анексію Криму і неоголошену гібридну війну проти України, яка включає в себе інформаційну війну з елементами кібер-війни, використання регулярних і нерегулярних сил, пропаганду, енергетичний шантаж, економічний тиск, дипломатичну та політичну дестабілізацію; підкреслює, що ці дії є порушенням міжнародного права і створюють серйозний виклик для безпекової ситуації в Європі; наголошує, що немає жодних підстав для застосування військової сили в Європі з так званих історичних та безпекових міркувань чи задля захисту своїх «співвітчизників, що проживають за кордоном»; закликає Москву припинити ескалацію ситуації, негайно зупинити потік зброї, найманців і військ на підтримку сепаратистських збройних формувань і використати свій вплив на сепаратистів, щоб переконати їх брати участь у політичному процесі».
		Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи від 25 червня 2015 року визнає, що конфлікт на території України є агресією зі сторони Російської Федерації.
		Аналізуючи наведені обставини та докази, що містяться у досліджених судом нормах міжнародного та національного законодавства, суд приходить до висновку, що наслідком саме збройної агресії Російської Федерації стала окупація частини території Донецької області України.
		При вирішенні даної справи суд виходить з того, що факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини території Донецької області, Україна є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно приписами ч. 2 ст. 61 ЦПК України.
		Згідно з ч. 2 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
		Крім визнання окупації Російською Федерацією частини території Донецької області, Україна, міжнародною спільнотою та національним законодавством, суд вважає, що на таку вказують також джерела міжнародно-правового регулювання режиму окупації, а саме Гаазька конвенція про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р., IV Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 р. і деякі положення Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів 1977 р.
		Існуючі правові норми, що визначають режим окупації, переважно засновані на положенні ст. 42 Гаазької конвенції 1907 р.: «Територія вважається зайнятою, якщо вона дійсно знаходиться під владою ворожої армії». Згідно з цією ж ст. 42 Гаазької конвенції 1907 р., територія, до якої застосовано право окупації, повинна «дійсно перебувати під владою ворожої армії», причому «зайняття поширюється лише на ті області, де ця влада встановлена і в змозі проявляти свою діяльність».
		Тобто поняття окупації може бути застосоване до територій, зайнятих країною агресором, якщо наявний її фактичний ефективний контроль окупованих територій. Стан окупації послідовно визначається на основі фактів.
		З аналізу норм вказаних конвенцій можна підсумувати наступні ознаки ефективного контролю, а саме: достатня присутність військ держави окупанта; держава окупант здійснює свою владу над окупованою владою, яка втратила здатність до громадських функцій; ворожі сили здалися, були переможені чи відступили; над територією була встановлена тимчасова адміністрація; держава окупант видає укази громадянському населенню та контролює їх виконання.
		Здійснення Російською Федерацією ефективного контролю частини території України, а саме частини Донецької і Луганської області, з усіма його ознаками підтверджується в сукупності наступними доказами.
		Із статті «Російські війська відновили наступ на Маріуполь, підкріплення силам АТО вже надійшло,- РНБО», яку опублікував Інтернет-портал «День.Кyiv.ua» 05 вересня 2014 року вбачається, що російські війська відновили наступ на Маріуполь. Вони використовують усі види важкої техніки, а напередодні, протягом 5 годин, з артилерії обстрілювали село Широкине. В результаті обстрілу серед мирного населення загинуло двоє дітей та місцевий мешканець. 
		Із змісту статті «Під Маріуполем біля села Широкине іде бій» від 05 вересня 2014 року, яка опублікована на сторінках Інтернет-порталу «Уніан» вбачається, що під Маріуполем тривали бої з російськими військами і проросійськими бойовиками, які здійснювали наступ на Маріуполь через селище Широкине, що розташоване в 20 км. від міста. Під час наступу супротивник використовував танки, артилерійські установки та іншу важку техніку. 
		З метою оптимізації системи органів виконавчої влади, підвищення ефективності державного управління та створенням нових адміністративних державних органів, указом Голови «ДНР» «О создании Республиканского нотариального архива Министерства юстиции Донецкой народной Республики» №190 від 08.05.2015 року було створено Республіканський нотаріальний архів міністерства юстиції Донецької Народної Республіки. На вказану установу було покладено функції по реалізації державної політики нотаріату згідно з законодавством «ДНР», указ розміщено на офіційному сайті «ДНР».
		Постановою Ради міністрів «ДНР» № 32-6 від 08.09.2014 р. «О введении государственных администраций на освобожденных территориях Донецкой Народной Республики» повідомлялося, що на «звільнених» територіях районних центрів і міст частини так званої «ДНР» будуть створені районні і міські державні адміністрації та призначені голови цих установ 
		В статті «Атака на Новоазовськ відкрила третій фронт війни Росії в Україні» від 28 серпня 2014 року, розміщеної на Інтернет-порталі «ТСН» повідомлялося, що в результаті наступу російських регулярних військ та проросійських бойовиків на південну частину Донецької області, українські військові були вимушені відступити. Виснажені, забруднені і деморалізовані українські солдати, відступаючи з Новоазовська в безпечну місцевість, заявили, що війська, що наступають з Росії, ставилися до них, як до гарматного м'яса. За їхніми словами, в них летіли танкові снаряди і вибухали поруч з ними. За словами офіційних Києва та Заходу, на півдні Донеччини Росія підтримує наступ проросійських бойовиків на південне місто Маріуполь, великий порт на Азовському морі. Мета Росії, як заявив один з представників Заходу, - відкрити новий фронт, який відверне українські війська від Донецька і Луганська і, можливо, забезпечити вихід до моря у випадку, якщо Росія спробує створити сепаратистський анклав на сході України. 
		В статті «АТО на Сході: Російські війська захопили Новоазовськ» від 29 серпня 2014 року, що розміщена на Інтернет-порталі «24 Канал» вказувалося, що російські війська взяли під контроль місто Новоазовськ та інші населені пункти на півдні Донецької області. Вони захопили будівлю Новоазовської райдержадміністрації і вивісили прапор так званої «ДНР». 
		25 травня 2014 року Радою Міністрів «ДНР» було прийнято постанову «Про введення на території Донецької Народної Республіки воєнного стану» № 6-5, відповідно до якої на всій території «ДНР» було запроваджено воєнний стан, а Раді Безпеки «ДНР» надавалось право проводити мобілізацію осіб від 20 до 40 років, для офіцерського - до 50 років, які вміють володіти зброєю або необхідними армії навичками в діючу регулярну армію «ДНР». Крім того, вони залучали громадян для виконання будь-яких оборонних робіт а також озброєної і неозброєної охорони об'єктів; встановлювали військово-квартирний обов'язок для розквартирування сил ЗС РФ; оголошували тимчасову транспортну повинність для будь-яких власників транспортних засобів. 
		Аналізуючи наведені докази в їх сукупності, суд вважає вірним твердження заявників, що Російська Федерація здійснює ефективний контроль частини Луганської та Донецької області, Україна, що, в свою чергу, дає підстави вважати частину Луганської та Донецької області окупованою Російською Федерацією.
		Щодо обставин, які зумовили вимушене переселення заявників з частини окупованої Російською Федерацією території Донецької області, Україна, то суд виходить з наступного.
		Відповідно до Женевської конвенції 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту (чинна для Росії з 10.05.1954 року в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР), то її положення застосовуються до всього цивільного населення держав, що беруть участь у конфлікті, тобто не лише до іноземних громадян, що перебувають на території однієї з воюючих держав, а й до громадян цих держав, а також до цивільного населення окупованих територій. 
		У ст. 2 IV Женевської конвенції 1949 року зазначено, що Конвенція буде застосовуватися у всіх випадках окупації всієї або частини території Високої Договірної Сторони, навіть якщо ця окупація не зустріне жодного збройного опору.
		Згідно зі ст. 43 IV Гаазької конвенції 1907 року, супротивник, що зайняв територію, зобов'язаний вжити всіх залежних від нього заходів для того, щоб наскільки це можливо відновити і забезпечити громадський порядок та суспільне життя, і при цьому він повинен поважати існуючий в країні закон. Положення вищезазначеної Конвенції передбачають розв'язання конкретних питань, таких, як: створення безпечних зон, захист поранених і хворих, а також лікарень і медичного персоналу, доставка медикаментів, спеціальні заходи по захисту дітей та налагодження зв'язків між членами розлучених сімей.
		За правилом ст. З IV Женевської конвенції 1949 р. з особами, які не беруть активної участі в бойових діях, у тому числі з особами зі складу збройних сил, що склали зброю, а також із тими, хто hors de combat (той, що вийшов з ладу (фр.)) унаслідок хвороби, поранення, затримання чи з будь-якої іншої причини, поводяться гуманно, без будь-якої ворожої дискримінації, причиною якої слугують раса, колір шкіри, релігія чи вірування, стать, походження чи майновий стан чи будь-які інші подібні критерії.
		Із цією метою є забороненими й залишатимуться забороненими будь-коли та будь-де такі діяння стосовно зазначених вище осіб: а) насилля над життям й особистістю, зокрема всі види вбивств, завдання каліцтва, жорстоке поводження й тортури; b) захоплення заручників; с) наруга над людською гідністю, зокрема образливе та принизливе поводження; d) засудження та застосування покарання без попереднього судового рішення, винесеного судом, який створено належним чином і який надає судові гарантії, визнані цивілізованими народами як необхідні.
		Згідно ст. 27 згаданої Конвенції особи, що перебувають під захистом, мають право за будь-яких обставин, на особисту повагу, повагу до своєї честі, права на сім'ю, їхніх релігійних переконань та обрядів, звичок та звичаїв. До них завжди слід ставитися гуманно й захищати їх, зокрема, від будь-якого акту насильства чи залякування, від образ та цікавості натовпу.
		Однак всупереч норм вказаної Конвенції, Російська Федерація неодноразово порушувала права громадян України, тобто цивільного населення, передбачені та гарантовані Женевською конвенцією 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 pоку, як право на життя, право на свободу повагу до честі і гідності, право не бути підданим катуванням, право не перебувати в рабстві або підневільному стані, право на свободу і особисту недоторканість, право на справедливий суд, право не бути покараним без закону, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії. Така позиція закріплена і в Постанові Верховної Ради України Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків».
		Зокрема, аналіз інформації, що міститься в Інтернет-виданнях, яку наводять заявники, вказує на наявність конкретних фактів порушення вищезазначених гарантованих прав цивільного населення з боку Російської Федерації.
		В статті «У Новоазовську росіяни обстрілювали українців реактивними снарядами з невідомою речовиною», яка міститься на сторінках Інтернет-порталу «ТСН» від 29 серпня 2014 року зазначено, що 26 та 27 серпня 2014 року позиції українських військових були обстріляні з установок залпового вогню в районі Новоазовська. Було помічено, що під час вибухів із снарядів виділялася невідома речовина, яка викликала сльозогінність і головокружіння. За наявним маркуванням встановлено, що снаряди, якими були обстріляні українські військові ,перебувають на озброєнні Збройних сил Російської Федерації. 
		За змістом статті «На Донеччині проросійські активісти готують референдум» від 24 квітня 2014 року, що була опублікована на Інтернет-порталі «Радіо свобода» вбачається, що після появи проросійських бойовиків на півдні Донеччини значно погіршилася криміногенна ситуація - вони грабують місцеві магазини, є факти мародерства. У бойовиків досі залишається зброя, вкрадена з будівель Служби безпеки України в Донецьку, а також 4 бойові машини десанту. 
		За інформацією, яка міститься на Інтернет-порталі «ТСН» в статті під назвою «Сепаратисти захопили Донецьку облтелерадіокомпанію» від 27 квітня 2014 року зазначено, що у Донецьку сепаратисти захопили будівлю обласної державної телерадіокомпанії (ОДТРК) і встановили прапор «ДНР». Проросійські активісти вимагали відключення мовлення українських каналів і включення російських. 
		Як повідомляє Інтернет-джерело «Цензор.Нет» в статті "В Донецке и Макеевке террористы отключили несколько украинских каналов" від 02 червня 2014 року, в Макіївці за наказом бойовиків «ДНР» було відключено ряд українських каналів, зокрема, «5 канал», «УТ-1», «Рада», «Донбас». Аналогічна ситуація склалася і в м. Донецьк.
		В статті під назвою «Мэр Новоазовска: Ждем бомбежку» від 28 серпня 2014 року, яка міститься на Інтернет-порталі «Главком», повідомлялося про те, що російські регулярні війська зайняли стратегічно важливий населений пункт Новоазовськ, який знаходиться в 15-ти кілометрах від Росії і 44 кілометрах від Маріуполя. Під контроль окупантів перейшли також села Новоазовського, Старобешевського, Амвросієвського районів Донецької області. Мер міста також повідомив, що озброєнні проросійські бойовики зняли державний прапор на будівлі адміністрації Новоазовська і вивісили прапор так званої «Новоросії». 
		В повідомленні, яке міститься на сторінках Інтернет порталу «Інформаційне Агентство 112.ua» від 02 вересня 2014 року, речник Інформаційно-аналітичного центру РНБО ОСОБА_13 повідомив, що у Новоазовську проросійські бойовики пограбували місцеві банківські відділення, через що в місті було призупинено соціальні виплати. Окрім того, спостерігався дефіцит продуктів харчування, а залишки продовольства продавались за завищеними цінами. 
		В статті «Новоазовськ і Сєдове продовжують обстрілювати» від 26 серпня 2014 р., що розміщена на Інтернет-ресурсі «Корреспондент.net» повідомлялося, що в результаті обстрілів російськими бойовиками міста Новоазовськ, снаряд потрапив у міську лікарню, до десяти людей отримали поранення, є убиті. Також повідомлялось, що обстрілам піддаються прилеглі села. 
		29 червня 2016 року незалежна неурядова правозахисна організація Міжнародне партнерство за права людини разом із Норвезьким Гельсінським Комітетом та Українською Гельсінською Спілкою представили Звіт «Звідки відкрили вогонь? Pозслідування транскордонних атак на сході України», який презентує аналіз атак на населені пункти Луганської області в Східній Україні. Зокрема, у звіті проводиться дослідження кількох інцидентів, які відбулися під час конфлікту в Східній Україні, що триває з 2014 року та призвів щонайменше до 9371 смерті; незліченних травм; масштабного знищення і незаконного привласнення майна; випадків незаконного арешту та ув'язнення; нелюдського поводження і тортур; а також до масштабного переміщення цивільних осіб. 
		Масовість таких порушень призвела до того, що в результаті збройної російської агресії на території Донецької та Луганської областей та на території Автономної Республіки Крим понад 921 000 осіб були переміщені в межах України станом на 23 січня 2015 року, що підтверджується резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи «Гуманітарна ситуація українських біженців і переміщених осіб» №2028 від 27 січня 2015 року.
		Більше 2 000 000 осіб залишаються в районах, контрольованими сепаратистськими силами, схильними до нестабільності, серйозних порушень прав людини і створення неадекватних умов життя. За даними УВКБ ООН (UNHCR Ukraine) станом на 14 серпня 2015 року 1 438 000 осіб були змушені покинути свої домівки внаслідок збройної агресії Російської Федерації на території України, згідно з даними Управління верховного комісара ООН з питань біженців.
		Крім цього, відповідно до Заяви Міністерства закордонних справ України щодо виконання Мінських домовленостей від 01 березня 2016 року з моменту початку агресії загинуло понад 2600 українських військовослужбовців та понад 9000 було поранено.
		Щодо порушень прав самих ОСОБА_1 та ОСОБА_2, які гарантовані вищезгаданими Конвенціями, то такі підтверджуються як власними поясненнями заявників та поданими ними доказами, так і узгоджуються з загальним станом подій, що відбувався на окупованій території Донецької області та свідчать про масовість порушень прав цивільного населення.
		Так, до початку збройної агресії російської Федерації в Донецькій області заявники були повноцінними громадянами своєї держави, де їх життя та здоров'я, безпека і недоторканість визнаються найвищою соціальною цінністю. Сім'я ОСОБА_2 мала своє житло та земельну ділянку, були добре матеріально забезпечені, все життя працювали і отримували пенсію.
		Приблизно з березня 2014 року ситуація в селі Широкіне та загалом в Донецькій області погіршилась - збільшилась кількість проросійських мітингів, на яких збиралися агресивно налаштовані мешканці з проросійськими поглядами. Мітинги супроводжувались антиукраїнськими гаслами та закликами за приєднання Донбасу до Російської Федерації. 
		На початку вересня 2014 року заявники потрапили під сильний обстріл, і це сильно вплинуло на їх моральний стан. Проживши ще кілька днів в рідному селі, ховаючись від постійних обстрілів у підвалах, сім'я ОСОБА_2 прийняла рішення покинути свій дім. 07 вересня 2014 року вони зібрали найнеобхідніші речі і документи та виїхали до Києва. 
		В результаті пережитого у заявників значно погіршився стан здоров'я. Так, ОСОБА_1 довелося робити операцію на очах, а його дружина, ОСОБА_2, внаслідок пережитих хвороб, отримала ІІІ ступінь інвалідності. Крім того, звернувшись до органів місцевої влади міста Маріуполь, вони отримали фотографії свого будинку, які свідчать, що будинок сім»ї Войтових повністю зруйновано внаслідок обстрілів бойовиків.
		Після окупації частини Донецької області Російською Федерацією, заявники зіштовхнулись з рядом економічних труднощів на новому місці проживання. 
		За таких обставин, суд приходить до висновку, що внаслідок саме збройної агресії Російської Федерації на частині території Донецької області було порушено низку конституційних прав заявників, передбачених Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 р., IV Женевською конвенцією 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, розділом II Конституції України.
		Підсумовуючи викладене, слід також зазначити, що Російська Федерація, здійснивши збройну агресію відносно України, та відповідно окупувавши частину території України, а саме Автономну Республіку Крим, м. Севастополь, та частину Донецької та Луганської областей, порушила норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975р. та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.
		Зокрема, пунктом 1 Будапештського меморандуму передбачено, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов'язання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р. поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України.
		Пункт 2 Будапештського меморандуму говорить, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй.
		Згідно із Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р. суверенні права держави мають узгоджуватись із міжнародним правом, зокрема Статутом ООН, Загальною декларації прав людини та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р., які визначають права та законні інтереси людини як найвищу суспільну цінність, гарантують людині право жити в мирі та безпеці. Виходячи із викладеного держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземним судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені проти життя та здоров'я людини злочини. 
		Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум, Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 р., Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, а тому, на думку суду є державою-агресором, що в свою чергу свідчить про відсутність у неї судового імунітету.
		Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статтею 8 Конституції України гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.
		Відповідно до ч. 1 та ч. 2 статті 256 ЦПК України, Суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
		Зі змісту вказаних статей, а також роз'яснень, викладених у пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», вбачається, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
		Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 256 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
		Зі змісту вказаних статей, а також роз'яснень, викладених у пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», вбачається, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
		Враховуючи викладене, а також те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 переселилися з території Донецької області з метою уникнення насильницької втрати громадянства, збереження життя, здоров'я, свободи, особистих прав на свободу пересування, вираження думки, майнових прав вільного володіння, розпорядження та користування майном, прав на працю та захист в результаті збройної агресії Російської Федерації, та те, що встановити даний юридичний факт заявникам необхідно для визначення свого статусу як осіб, які перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 р. (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), суд вважає, що подана заява підлягає задоволенню.
		Керуючись ст. ст. 212, 213, 214, 234, 256-259 ЦПК України, суд -
		Вирішив
		Заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_2, заінтересовані особи - Міністерство соціальної політики України та Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення - задовольнити.
		Встановити факт вимушеного переселення ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, у вересні 2014 року з окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України;
		Встановити факт вимушеного переселення ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_6, у вересні 2014 року з окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України.
		На рішення суду може бути подана апеляційна скарга протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Апеляційна скарга подається до Апеляційного суду м. Києва через Голосіївський районний суд м. Києва. 
		Суддя

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...