Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 910/6440/17 : Господарські справи (до 01.01.2019); Майнові спори; Право власності на землю у тому числі:; Інший спір про право власності на землю; невиконання або неналежне виконання зобов’язань; оренда; зміна, розірвання та визнання недійсним договору оренди.
Надіслано для оприлюднення: 27.10.2017. Зареєстровано: 30.10.2017. Забезпечено надання загального доступу: 31.10.2017.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		  ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		24.10.2017Справа №910/6440/17
		За позовом Першого заступника військового прокурора Центрального регіону України
		в інтересах держави в особі:
		 1. Кабінету Міністрів України 
		 2. Головного управління Національної гвардії України 
		До1. Київської міської ради 
		2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Навара-К» 
		Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивачів: 1. Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України 
		2. Міністерство оборони України 
		3. Адміністрація державної прикордонної служби України 
		Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів 4. Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської 
		ради (Київської міської державної адміністрації) 
		Про визнання недійсним рішення та визнання недійсним договору оренди
		земельної ділянки 
		 
		Суддя Ващенко Т.М.
		 
		Представники учасників судового процесу: 
		Від прокуратури: Лесько Г.Є.  по посв.
		Від позивача 1: Барбух В.В.  по дов. 
		Від позивача 2: Северин Р.І.  по дов.
		Від відповідача 1: Перепелиця К.М. - по дов.
		Від відповідача 2: Климюк В.Ю.  адвокат 
		Від 3-ої особи 1 на стороні позивачів: не з`явився
		Від 3-ої особи 2 на стороні позивачів: не з`явився
		Від 3-ої особи 3 на стороні позивачів: не з`явився 
		Від 3-ої особи 4 на стороні відповідачів: не з`явився
		 
		ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
		 
		На розгляд Господарського суду міста Києва передані позовні вимоги Першого заступника військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Головного управління Національної гвардії України до Київської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю «Навара-К» про визнання недійсним рішення та визнання недійсним договору оренди земельної.
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.04.2017р. порушено провадження у справі № 910/6440/17 та призначено її до розгляду на 23.05.2017р. о 10-10.
		В судовому засіданні 23.05.2017р. на підставі ч. 3 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України судом оголошено перерву до 12.06.2017р. о 10-00.
		В судовому засіданні 12.06.2017р. на підставі ч. 3 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України судом оголошено перерву до 13.07.2017р. о 11-30.
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.06.17. продовжено строк вирішення спору у справі № 910/6440/17 на п`ятнадцять днів.
		В судовому засіданні 13.07.2017р. на підставі ч. 3 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України судом оголошено перерву до 19.07.2017р. о 10-00.
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.07.17. залучено до участі у розгляді справи № 910/6440/17 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивачів  Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України, залучено до участі у розгляді справи № 910/6440/17 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів  Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), та відкладено розгляд справи до 30.08.2017р. на 10-00.
		В судовому засіданні 30.08.2017р. на підставі ч. 3 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України судом оголошено перерву до 15.09.2017р. о 10-00.
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.09.2017р. на підставі ст. 27 Господарського процесуального кодексу України залучено до участі у розгляді справи № 910/6440/17 в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивачів  Міністерство оборони України та Адміністрацію державної прикордонної служби України, та на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України відкладено розгляд справи до 11.10.2017р. о 10-00.
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.10.2017р. на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи було відкладено на 18.10.2017р. о 12-00.
		18.10.2017р. представник третьої особи на стороні відповідачів через відділ діловодства Господарського суду міста Києва подав клопотання про долучення документів до матеріалів справи. 
		Представник третіх осіб на стороні позивачів в судове засідання 18.10.2017р. не з`явилися, про поважні причини неявки суд не повідомив, про час і місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином.
		Ухвалою від 18.10.2017р. розгляд справи було відкладено на 24.10.2017р.
		У судовому засіданні 24.10.2017р. прокурором було підтримано позовні вимоги в повному обсязі.
		Представниками позивачів 1 та 2 було надано усні пояснення по суті спору, згідно яких позовні вимоги підтримано в повному обсязі.
		Представником відповідача 1 проти задоволення позовних вимог було надано заперечення.
		Представник відповідача 2 проти задоволення позову прокурора також заперечував.
		Представники треті осіб в судове засідання 24.10.17р. не з`явились, про поважні причини неявки суд не повідомив, про час і місце проведення судового засідання були повідомлені належним чином.
		З приводу неявки вказаних учасників судового процесу суд зазначає наступне.
		Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. Аналогічними правами наділено у відповідності до ст.27 Господарського процесуального кодексу України третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору. При цьому, норми вказаної статті зобов`язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. 
		Статтею 77 вказаного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.
		У ст.69 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п`ятнадцять днів.
		Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
		Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез`явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору. 
		У п.3 Постанови №11 від 17.10.2014р. Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи «Федіна проти України» від 02.09.2010р., «Смірнова проти України» від 08.11.2005р., «Матіка проти Румунії» від 02.11.2006р., «Літоселітіс Проти Греції» від 05.02.2004р.).
		Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain). 
		Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).
		Наразі, судом прийнято до уваги, що справа №910/6440/17 розглядається з 19.04.2017р., а отже, подальше відкладення розгляду спору може призвести до затягування судового процесу та порушення приписів ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
		За таких обставин, приймаючи до уваги вищенаведене, незважаючи на те, що треті особи в процесі розгляду справи 24.10.2017р. не скористалась всіма правами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа підлягає розгляду за наявними у ній документами у судовому засіданні 24.10.2017р.
		В судовому засіданні 24.10.2017р. на підставі приписів ст.ст.82-85 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
		Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Рішенням №1170 від 07.08.1978р. виконавчого комітету Київської міської ради «Про надання у тимчасове користування в/ч 32556 земельної ділянки в Дарницькому районі» передано в тимчасове користування військової частини земельну ділянку площею близько 18 га по вул.Бориспільській в Дарницькому районі, на якій розміщено військове містечко №181.
		Згідно п.7 рішення №132/233 від 04.02.1999р. Київської міської ради «Про оформлення права користування та надання земельних ділянок» вирішено оформити Державному комітету у справах охорони державного кордону України за умови виконання п.1 Додатку №7 до цього рішення право постійного користування земельною ділянкою площею 5,4 га для експлуатації та обслуговування будівель і споруд на вул.Бориспільській у Дарницькому районі, у зв`язку з передачею будівель і споруд на баланс комітету (Директива №27 від 27.07.1995р. Міністра оборони України та акт прийому-передачі від 03.08.1995р.) за рахунок частини земель, відведених згідно рішення 1170 від 07.08.1978р. виконавчого комітету Київської міської ради «Про надання у тимчасове користування в/ч 32556 земельної ділянки в Дарницькому районі».
		Рішенням №73/130 від 2006р. Київської міської ради «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «Навара-К» земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об`єктами соціального призначення на вул.Бориспільській, 67 у Дарницькому районі міста Києва» затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю «Навара-К» для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об`єктами соціального призначення на вул.Бориспільській, 67 у Дарницькому районі міста Києва; передано Товариству з обмеженою відповідальністю «Навара-К» за умови виконання пункту 3 цього рішення у короткострокову оренду на п`ять років земельну ділянку площею 5,4 га для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об`єктами соціального призначення на вул.Бориспільській, 67 у Дарницькому районі міста Києва за рахунок частини земель, відведених відповідно до рішення №1170 від 07.08.1978р. виконавчого комітету Київської міської ради «Про надання у тимчасове користування в/ч 32556 земельної ділянки в Дарницькому районі», та визнано таким, що втратив чинність, п.7 рішення №132/233 від 04.02.1999р. Київської міської ради «Про оформлення права користування та надання земельних ділянок».
		22.11.2006р. між Київською міською радою (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Навара-К» (орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки, відповідно до п.1 якого орендодавець на підставі рішення №73/130 від 2006р. Київської міської ради за актом приймання-передачі передає, а орендар приймає в оренду (строкове, платне користування) земельну ділянку визначену договором.
		У п.2.1 означеного правочину вказано, що об`єктом оренди є земельна ділянка з наступними характеристиками:
		- розташування  вул.Бориспільська, 67 у Дарницькому районі міста Києва;
		- розмір  5,2557 га;
		- цільове призначення - для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об`єктами соціального призначення;
		- кадастровий номер  8000000000:63:502:001.
		Договір укладено на п`ять років (п.3 договору від 22.11.2006р.).
		Вказаний правочин посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем`яненко Т.М. та зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис від 04.12.2006р. за №63-6-00383 у книзі записів державної реєстрації договорів. 
		Згідно представленого до матеріалів справи витягу з протоколу №9 від 05.04.2016р. засідання постійної комісії Київської міської ради з питань містобудування, архітектури та землекористування Товариству з обмеженою відповідальністю «Навара-К» поновлено договір оренди земельної ділянки №63-6-00383 від 04.12.2006р. 
		Згідно зі ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
		Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
		За змістом ч. 1 ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
		Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України. При цьому, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
		Статтею 13 Конституції України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
		Земельні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
		Відповідно до ст.ст.142, 143 Основного Закону України матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.
		Положеннями ст. 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Відповідно до ст. 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.
		Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції України чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.
		Згідно ч. ч. 1, 10 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування» рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
		Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
		Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
		Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
		За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
		Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов`язковий характер для суб`єктів цих відносин.
		Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов`язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову (п.2 Роз`яснення №02-5/35 від 26.01.2000р. Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов`язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»).
		За таких обставин, приймаючи до уваги наведене вище, з огляду на приписи Господарського процесуального кодексу України, прокурором при зверненні до суду з вимогами про визнання рішення Київської міської ради недійсним, повинно бути доведено невідповідність таких актів нормам чинного на момент їх видання законодавства та порушення внаслідок їх прийняття прав позивачів.
		Наразі, за твердженнями прокурора та позивачів, рішення №73/130 від 2006р. Київської міської ради «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «Навара-К» земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об`єктами соціального призначення на вул.Бориспільській, 67 у Дарницькому районі міста Києва», яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю «Навара-К» для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об`єктами соціального призначення на вул.Бориспільській, 67 у Дарницькому районі міста Києва та передано Товариству з обмеженою відповідальністю «Навара-К» за виконання пункту 3 цього рішення у короткострокову оренду на п`ять років земельну ділянку площею 5,4 га для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об`єктами соціального призначення на вул.Бориспільській, 67 у Дарницькому районі міста Києва за рахунок частини земель, відведених відповідно до рішення 1170 від 07.08.1978р. виконавчого комітету Київської міської ради «Про надання у тимчасове користування в/ч 32556 земельної ділянки в Дарницькому районі», суперечить приписам чинного на момент його прийняття законодавства та прийнято з перевищенням компетенції, оскільки, на думку прокурора та позивачів, земельна ділянка на вул.Бориспільській, 67 у Дарницькому районі міста Києва належить до земель оборони, які є державною власністю, розпорядження якими відноситься до повноважень Кабінету Міністрів України. Одночасно, прокурором наголошено, що фактично припинення права користування на земельну ділянку, розміщену за адресою: м.Київ, вул.Бориспільська, 67, здійснено з порушенням вимог земельного законодавства щодо припинення права користування на землю, оскільки вказана земельна ділянка належить до земель до земель оборони.
		З приводу правомірності звернення Першого заступника військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Головного управління Національної гвардії України, суд вважає за доцільне звернути увагу на наступне. 
		За приписами ч.1 ст.131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, в тому числі, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
		Згідно з абзацом четвертим частини першої та частиною другою статті 2 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує справи за позовами прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Частиною другою згаданої статті передбачено, що у позовній заяві прокурор самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, за відсутності ж такого органу або відсутності у нього повноважень зазначає про це в позовній заяві.
		Відповідно до частини першої статті 29 Господарського процесуального кодексу України прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступати за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. З метою вступу у справу прокурор може подати апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд рішення Верховним Судом України, заяву про перегляд рішення за нововиявленими обставинами або повідомити суд і взяти участь у розгляді справи, порушеної за позовом інших осіб. Статтею 24 Закону України «Про прокуратуру» визначено права прокурора стосовно подання позовної заяви (заяви) в порядку господарського судочинства, внесення апеляційної, касаційної скарги на судові рішення господарських судів, заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України. Аналогічну позицію наведено у п.1 Постанови №17 від 23.03.2012р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам».
		За приписами ч.ч.1, 3 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
		Системний аналіз приписів статей 23, 24 Закону України «Про прокуратуру» і норм Господарського процесуального кодексу України (зокрема, статті 29 та пункту 6 частини першої статті 81) свідчить про наявність у прокурора права на звернення до господарського суду з позовом в інтересах громадянина (в тому числі фізичної особи-підприємця) за наявності підтверджених належними доказами підстав, передбачених частиною другою статті 23 названого Закону, та з урахуванням правил статті 12 Господарського процесуального кодексу України стосовно підвідомчості справ господарському суду.
		Згідно рішення №3-рп/99 від 08.04.1999р. Конституційного Суду України представництво прокуратурою України інтересів держави в суді є одним із видів представництва в суді. За правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов`язки. 
		Право прокурора на здійснення представництва в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави виникає у випадках нездійснення або неналежного здійснення захисту інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування або іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
		Виходячи зі змісту ч.1 ст.8 Конституції України охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою. 
		Як зазначено Конституційним Судом України в рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р., види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними.
		Для розуміння поняття «охоронюваний законом інтерес» важливо врахувати й те, що конфлікт інтересів притаманний не тільки правовим і не правовим інтересам, а й конгломерату власне законних, охоронюваних законом і правом інтересів. 
		Поняття «охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних та колективних потреб, які не суперечать Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.
		Статтею 1, ч.2 ст.5 Конституції України встановлено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. 
		Згідно із ст. 41 Конституції України передбачено, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.
		За приписами ч.1 13 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент прийняття оспорюваного рішення) До повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить, в тому числі, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.
		Як було вказано вище, рішенням №1170 від 07.08.1978р. виконавчого комітету Київської міської ради «Про надання у тимчасове користування в/ч 32556 земельної ділянки в Дарницькому районі» передано в тимчасове користування військової частини земельну ділянку площею близько 18 га по вул.Бориспільській в Дарницькому районі, на якій розміщено військове містечко №181.
		На підставі директиви №27 від 27.07.1995р. Міністра оборони України земельна ділянка військового містечка №181 загальною площею 5,4 га разом з частиною фондів передана на баланс внутрішніх МВС України та Державного комітету у справах охорони державного кордону України.
		Постановою №1482 від 21.09.1198р. Кабінету Міністрів України «Про порядок передачі об`єктів права державної та комунальної власності» фонди військового містечка №181, що розміщені на земельній ділянці загальною площею 5,4 га Прикордонних військ України, відповідно до Директиви голови Деркомкордону №315 від 20.06.2000р. «Про передачу фондів військового містечка №181 у місті Києві до сфери управління внутрішніх військ МВС України», вищезазначена зазначена земельна ділянка передана до сфери управління останнього.
		Пунктом 3 прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну гвардію України» передбачено, що головний орган військового управління Національної гвардії України, органи військового управління оперативно-територіальних об`єднань Національної гвардії України, з`єднання, військові частини, вищі військові навчальні заклади, навчальні військові частини (центри), бази, установи та заклади Національної гвардії України є правонаступниками відповідних органів військового управління, з`єднань, військових частин, вищих навчальних закладів, навчальних військових частин, органів і підрозділів забезпечення, установ внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України. При цьому акти на право постійного користування земельними ділянками та свідоцтва про право власності на нерухоме майно не потребують переоформлення.
		Отже, виходячи з наведеного вище, з огляду характер спірних правовідносин, суд дійшов висновку щодо обґрунтованості звернення до суду з розглядуваним позовом Першого заступника військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Головного управління Національної гвардії України, яке фактично направлене, насамперед на захист інтересів держави. 
		З огляду на наведене вище, клопотання відповідача 2 про залишення позову без розгляду було залишено судом без задоволення. 
		Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги Першого заступника військового прокурора Центрального регіону України не підлягають задоволенню. При цьому, суд виходить з наступного.
		Як вказувалось вище, обґрунтовуючи заявлений позов, прокурор посилався на те, що земельна ділянка на вул.Бориспільській,67 належить до земель оборони.
		Проте, суд вважає такі твердження прокурора такими, що позбавлені належного доказового обґрунтування з огляду на вищенаведене.
		Статтею 19 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття оспорюваного рішення) було передбачено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
		Відповідно до статті 77 Земельного кодексу України, яка кореспондується із статтею 1 Закону України «Про використання земель оборони», землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно законодавства України. Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.
		Згідно з статтею 14 Закону України «Про Збройні Сили України» земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належить їм на праві оперативного управління.
		Держава є власником земель оборони за законом, при цьому наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом. Відповідний висновок викладено Верховним Судом України в постанові від 16.09.2015р. у справі № 926/1017/14. 
		Тобто, з наведеного вбачається, що чинним станом на момент прийняття Київською міською радою спірного рішення про відведення земельної ділянки відповідачу 2, земельним законодавством було визначено таку категорію земель, як землі оборони. 
		Судом було встановлено, що рішенням №1170 від 07.08.1978р. виконавчого комітету Київської міської ради «Про надання у тимчасове користування в/ч 32556 земельної ділянки в Дарницькому районі» передано в тимчасове користування військової частини земельну ділянку площею близько 18 га по вул.Бориспільській в Дарницькому районі, на якій розміщено військове містечко №181.
		У п.2 вказаного рішення зазначено, що земельна ділянка відводиться за рахунок частини земель громадської забудови. 
		Під час прийняття вказаного рішення був чинним Земельний кодекс Української РСР, затверджений Законом Української РСР від 08.07.1970р.
		Згідно ст.3 Земельного кодексу Української РСР відповідно до Конституції СРСР і Конституції Української РСР земля є державною власністю, тобто всенародним добром. Земля є виключною власністю держави і надається тільки в користування. Дії, які в прямій або прихованій формі порушують право державної власності на землю, забороняються.
		Статтею 4 вказаного нормативно-правового акту було визначено, що вся земля в Українській РСР входить до єдиного державного земельного фонду, який відповідно до основного цільового призначення земель складається з: 1) земель сільськогосподарського призначення, наданих у користування колгоспам, радгоспам та іншим землекористувачам для сільськогосподарських цілей; 2) земель населених пунктів (міст, селищ міського типу і сільських населених пунктів); 3) земель промисловості, транспорту, курортів, заповідників та іншого несільськогосподарського призначення; 4) земель державного лісового фонду; 5) земель державного водного фонду; 6) земель державного запасу.
		Віднесення земель до вказаних в статті 4 цього Кодексу категорій провадиться відповідно до основного цільового призначення цих земель. Переведення земель з однієї категорії в іншу провадиться у випадках зміни основного цільового призначення цих земель. Віднесення земель до зазначених категорій і переведення їх з однієї категорії до іншої провадиться органами, що приймають рішення про надання земель у користування, а у випадках, не пов`язаних з наданням земель в користування, - органами, що затверджують проекти землеустрою, якщо інший порядок не передбачений законодавством Союзу РСР та Української РСР (ст.5 Земельного кодексу Української РСР, затверджений Законом Української РСР від 08.07.1970р.).
		Статтею 10 Земельного кодексу Української РСР, затверджений Законом Української РСР від 08.07.1970р. було визначено, що міські ради депутатів трудящих, їх виконавчі комітети в межах міста, в тому числі, надають в користування, а також вилучають земельні ділянки для державних або громадських потреб відповідно до статей 16, 37, 38 цього Кодексу.
		Статтею 15 вказаного нормативно-правого акту було передбачено, що земля надається в безстрокове або тимчасове користування. Безстроковим (постійним) визнається землекористування без заздалегідь встановленого строку. Земля, яку займають колгоспи, закріплюється за ними в безстрокове користування, тобто навічно. Тимчасове користування землею може бути короткостроковим - до трьох років і довгостроковим - від трьох до десяти років. У разі виробничої необхідності ці строки можуть бути продовжені на період, що не перевищує відповідно строків короткострокового або довгострокового тимчасового користування. По окремих видах користування землею Радою Міністрів Української РСР може бути встановлений і триваліший строк довгострокового користування, але не більш як двадцять п`ять років.
		Частиною 1 ст.16 Земельного кодексу Української РСР, затверджений Законом Української РСР від 08.07.1970р. було передбачено, що надання земельних ділянок у користування здійснюється в порядку відведення.
		Тобто, з системного аналізу наведеного вище полягає, що станом на момент прийняття виконавчим комітетом Київської міської ради рішення «Про надання у тимчасове користування в/ч 32556 земельної ділянки в Дарницькому районі» такої категорії земель як землі оборони, які передбачено у ст.ст.19, 77 Земельного кодексу України не містилось. 
		При цьому, фактична приналежність земельної ділянки по вул.Бриспільській, 67 у Дарницькому районі міста Києва до земель оборони спростовується п.2 рішення №1170 від 07.08.1978р. виконавчого комітету Київської міської ради «Про надання у тимчасове користування в/ч 32556 земельної ділянки в Дарницькому районі», в якому вказано, що остання відводиться за рахунок частини земель громадської забудови. 
		Одночасно, судом було вказано, що віднесення земель до певних категорій і переведення їх з однієї категорії до іншої провадиться органами, що приймають рішення про надання земель у користування, а у випадках, не пов`язаних з наданням земель в користування, - органами, що затверджують проекти землеустрою, якщо інший порядок не передбачений законодавством Союзу РСР та Української РСР.
		Доказів вчинення таких дій та віднесення земельної ділянки на вул.Бориспольській, 67 у місті Києві до земель оборони після прийняття рішення №1170 від 07.08.1978р. виконавчого комітету Київської міської ради «Про надання у тимчасове користування в/ч 32556 земельної ділянки в Дарницькому районі» матеріали справи не містять.
		Судом прийнято до уваги, що Земельний кодекс Української РСР, затверджений Законом Української РСР від 08.07.1970р. втратив чинність на підставі постанови Верховної ради Української РСР «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР» від 18.12.1990р. №562- ХІІ. 
		Згідно п.5 Постанови Верховної ради Української РСР «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР» від 18.12.1990р. №562- ХІІ підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав власності на землю або землекористування.
		Наразі, суд зазначає, що відведення земельної ділянки у 1978р. для розміщення військової частини №181 не вказує на автоматичну зміну категорії земель за її цільовим призначенням. 
		При цьому, судом прийнято до уваги, що у Постановою №1282 від 29.08.2002р. Кабінету Міністрів України затверджено Порядок вилучення і передачі військового майна Збройних Сил.
		Цей Порядок визначає процедуру вилучення військового майна з оперативного управління військових частин, закладів, установ та організацій Збройних Сил, та його безоплатної передачі до сфери управління центральних або місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям, які провадять свою діяльність в інтересах національної безпеки і оборони, та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність.
		Рішенням від 13.01.2003р. Урядового комітету з питань оборони, оборонно-промислового комплексу та правоохоронної діяльності затверджено додатковий перелік №1 нерухомого військового майна внутрішніх військ МВС, яке може бути відчужено. До вказано переліку включено, в тому числі, будівлі казарм №9, №14, №15, будівлі №16, №10, №7, №8, №2, №11, №12, №13 за адресою: м.Київ, вул.Бориспільська, 67, військове містечко №181/1.
		20.10.2013р. між Державним підприємством МВС України «Спецсервіс» (комісіонер), Головним управлінням внутрішніх військ України (комітент) було укладено договір №3/21/1-31Д/22 про порядок реалізації військового майна, відповідно до п.1.1 якого комітент доручає комісіонеру, а комісіонер бере на себе зобов`язання за комісійну винагороду укласти на умовах, що не суперечать цьому договору, та виконати від свого імені в інтересах комітента та за рахунок останнього контракт на внутрішньому ринку з покупцем по реалізації військового містечка. 
		До вказаного договору було затверджено специфікацію нерухомого майна внутрішніх військ МВС України, яке підлягає реалізації згідно договору,  об`єкти нерухомості, що знаходяться в м.Києві, вул.Бориспільська, 67, військове містечко №181/1.
		Наведені у специфікації об`єкти було прийнято Державним підприємством МВС України «Спецсервіс» за актом від 03.10.2003р. прийому-передачі казарменно-житлового фонду, комунальних споруд і обладнання території військового містечка 181/1 в місті Києві.
		08.12.2003р. між Державним підприємством МВС України «Спецсервіс» (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Київська фінансова компанія» (покупець) було укладено договір №20/55 купівлі- продажу, відповідно до п.1.1 якого продавець продав, а покупець купив майно  цілісний майновий комплекс, розташований у м.Києві по вул.Бориспільській, 67, площею 7622,5 кв.м, що розташований на земельній ділянці загальною площею 5,4 га, який являвся військовим містечком 181/1.
		На підставі означеного правочину Товариству з обмеженою відповідальністю «Київська фінансова компанія» Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна було видано реєстраційне посвідчення №960-з від 18.12.2003р про право власності на цілісний майновий комплекс у м.Києві по вул.Бориспільській, 67, площею 7622,5 кв.м.
		17.12.2003р. загальними зборами Товариства з обмеженою відповідальністю «Київська фінансова компанія», які оформлено протоколом №1 від 17.12.2003р., було вирішено створити Товариство з обмеженою відповідальністю «Навара-К» та передати до статутного капіталу новоствореного товариства цілісний майновий комплекс у м.Києві по вул.Бориспільській, 67, площею 7622,5 кв.м.
		18.03.2004р. Головним управлінням комунальної власності м.Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської держаної адміністрації) було видано Товариству з обмеженою відповідальністю «Навара-К» свідоцтво №102234 від 18.03.2004р. на право власності на майновий комплекс площею 7622,5, який розташований у м.Києві по вул.Бориспільській, 67.
		Тобто, з системного аналізу наведеного вище полягає, що станом на момент прийняття Київською міською радою рішення «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «Навара-К» земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об`єктами соціального призначення на вул.Бориспільській, 67 у Дарницькому районі міста Києва» на означеній земельній ділянці площею 5,4 га, знаходилось недіюче військове містечко (тобто, не військове майно), а нерухоме майно, що належало на праві власності відповідачу 2.
		Вказані обставини також підтверджуються змістом наявних в проекті землеустрою щодо відведення земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю «Навара-К» документів, в яких вказано, що територія земельної ділянки, яка відводиться, межує з північного заходу з військовим містечком № НОМЕР_2 (військовою частиною).
		За таких обставин, враховуючи вищевикладене, з огляду на наявні в матеріалах справи документи, у суду відсутні підстави вважати земельну ділянку, яку на підставі оспорюваного рішення передано в оренду відповідачу 2, такою, що належить до земель оборони. 
		Тобто, посилання прокурора в якості обґрунтування позову на те, що земельна ділянка по вул.Бориспільській, 67 у Дарницькому районі міста Києва належала до земель оборони, які є державною власністю, є безпідставними та такими, що позбавлені належного доказового обґрунтування.
		З приводу тверджень прокурора про прийняття Київською міською радою рішення №73/130 від 2006р. «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «Навара-К» земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об`єктами соціального призначення на вул.Бориспільській, 67 у Дарницькому районі міста Києва» з порушенням визначеної законом компетенції, суд зазначає наступне.
		Земельні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
		Відповідно до ст.ст.142, 143 Основного Закону України матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.
		21.05.1997р. Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», згідно ст.2 якого місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
		Згідно із ст.4 зазначеного Закону України місцеве самоврядування в Україні здійснювалося на принципах: народовладдя; законності; гласності; колегіальності; поєднання місцевих і державних інтересів; виборності; правової, організаційної та матеріально- фінансової самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими законами; підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб; державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування; судового захисту прав місцевого самоврядування.
		При цьому, система місцевого самоврядування включала: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення (ст.5 Закону України).
		За приписами ч.ч. 1, 10 ст.59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
		Дійсно ст.3 Земельного кодексу Української РСР 1970р. було визначено, що відповідно до Конституції СРСР і Конституції Української РСР земля є державною власністю, тобто всенародним добром. 
		Земельний кодекс Української РСР, затверджений Законом Української РСР від 08.07.1970р. втратив чинність на підставі постанови Верховної ради Української РСР «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР» від 18.12.1990р. №562- ХІІ. 
		Земельний кодекс Української РСР втратив чинність згідно із Земельним кодексом України від 25 жовтня 2001 року N 2768-III.
		Відповідно до пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України в редакції, чинній на день прийняття оскаржуваного рішення, до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів відповідні органи виконавчої влади.
		Згідно п.34 ч.1 ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання відповідно до закону регулювання земельних відносин.
		Пунктом 1 ч.1 ст.10 вказаного нормативно-правового акту було визначено, що до відання міських Рад народних депутатів у галузі регулювання земельних відносин на їх території належить передача земельних ділянок у власність, надання їх у користування, в тому числі на умовах оренди, у порядку, встановленому статтями 17 і 19 цього Кодексу.
		Таким чином, з наведеного у сукупності полягає, що рішення №73/130 від 2006р. Київської міської ради «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «Навара-К» земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об`єктами соціального призначення на вул.Бориспільській, 67 у Дарницькому районі міста Києва» було прийнято відповідачем 1 в межах повноважень визначених чинним на момент його прийняття законодавства.
		Одночасно, посилання прокурора на зміну цільового призначення земельної ділянки з порушенням приписів чинного законодавства, суд до уваги також не приймає з огляду на наступне.
		Як вказувалось судом у п.2 рішення №1170 від 07.08.1978р. виконавчого комітету Київської міської ради «Про надання у тимчасове користування в/ч 32556 земельної ділянки в Дарницькому районі» зазначено, що земельна ділянка відводиться за рахунок частини земель громадської забудови. 
		Рішенням №73/130 від 2006р. Київської міської ради «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «Навара-К» земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об`єктами соціального призначення на вул.Бориспільській, 67 у Дарницькому районі міста Києва» затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю «Навара-К» для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об`єктами соціального призначення на вул.Бориспільській, 67 у Дарницькому районі міста Києва; передано овариству з обмеженою відповідальністю «Навара-К» за виконання пункту 3 цього рішення у короткострокову оренду на п`ять років земельну ділянку площею 5,4 га для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об`єктами соціального призначення на вул.Бориспільській, 67 у Дарницькому районі міста Києва.
		Згідно ст. 4 Земельного кодексу Української РСР вся земля в Українській РСР входить до єдиного державного земельного фонду, який відповідно до основного цільового призначення земель складається з: 1) земель сільськогосподарського призначення, наданих у користування колгоспам, радгоспам та іншим землекористувачам для сільськогосподарських цілей; 2) земель населених пунктів (міст, селищ міського типу і сільських населених пунктів); 3) земель промисловості, транспорту, курортів, заповідників та іншого несільськогосподарського призначення; 4) земель державного лісового фонду; 5) земель державного водного фонду; 6) земель державного запасу.
		Судом вказувалось, що статтею 19 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття оспорюваного рішення) було передбачено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
		Статтею 20 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття оспорюваного рішення) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.
		До земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об`єктів загального користування (ст.38 Земельного кодексу України).
		Тобто, з наведеного вище полягає, що при прийнятті Київською міською радою оспорюваного рішення фактично цільового призначення земельної ділянки змінено не було, що вказує на безпідставність посилань прокурора на порушення визначеного законодавством України порядку зміни цільового призначення землі в якості підстави для визнання недійсним рішення №73/130 від 2006р. Київської міської ради «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «Навара-К» земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об`єктами соціального призначення на вул.Бориспільській, 67 у Дарницькому районі міста Києва».
		Одночасно, твердження прокурора про порушення порядку припинення постійного користування земельною ділянкою, суд до уваги також не приймає, оскільки як неодноразово зазначалось, рішенням №1170 від 07.08.1978р. виконавчого комітету Київської міської ради «Про надання у тимчасове користування в/ч 32556 земельної ділянки в Дарницькому районі» передано в тимчасове користування військової частини земельну ділянку площею близько 18 га по вул.Бориспільській в Дарницькому районі, на якій розміщено військове містечко №181. Означене вказує на необґрунтованість посилань заявника в якості обґрунтування позову на приписи ст.142 Земельного кодексу України, якою регулюється добровільна відмова від права власності або права постійного користування земель. При цьому, рішення відповідача 1 про оформлення третій особі 3 постійного права користування, доказів виконання якого матеріали справи не містять, також не вказує на наявність у Державному комітету у справах охорони державного кордону України, правонаступником якого є Адміністрація державної прикордонної служби України, права постійного користування земельною ділянкою на вул.Бориспольській, 67 у м.Києві. 
		За таких обставин, виходячи з всього вищевикладеного у сукупності, суд дійшов висновку щодо необґрунтованості позову Першого заступника військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Головного управління Національної гвардії України в частині визнання недійсним рішення №73/130 від 2006р. Київської міської ради «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «Навара-К» земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об`єктами соціального призначення на вул.Бориспільській, 67 у Дарницькому районі міста Києва» та відсутності підстав для його задоволення.
		Виходячи з принципу повного та всебічного з`ясування всіх обставин справи, суд також дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову Першого заступника військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Головного управління Національної гвардії України в частині визнання недійсним договору оренди земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об`єктами соціального призначення на вул.Бориспільській, 67 у Дарницькому районі міста Києва, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Навара-К» та Київською міською радою, що зареєстрований 04.12.2006р. за №63-6-00373.
		Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
		Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.
		Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.
		Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України). 
		За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
		З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
		Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. 
		За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. 
		За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. 
		Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. 
		Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
		За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
		За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними. 
		Обґрунтовуючи вимоги про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об`єктами соціального призначення на вул.Бориспільській, 67 у Дарницькому районі міста Києва, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Навара-К» та Київською міською радою, що зареєстрований 04.12.2006р. за №63-6-00373, прокурор посилався на невідповідність законодавству України рішення Київської міської ради, на підставі якого вказаний правочин було укладено.
		З огляду на висновки суду щодо необґрунтованості та відмови в задоволенні позову в частині визнання недійсним рішення №73/130 від 2006р. Київської міської ради «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «Навара-К» земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об`єктами соціального призначення на вул.Бориспільській, 67 у Дарницькому районі міста Києва», посилання прокурора в якості обґрунтування недійсності договору на невідповідність вказаного рішення вимогам чинного законодавства є юридично неспроможним.
		Одночасно, суд вважає за доцільне звернути увагу учасників судового процесу на те, що 17.12.2003р. загальними зборами Товариства з обмеженою відповідальністю «Київська фінансова компанія», які оформлено протоколом №1 від 17.12.2003р., було вирішено створити Товариство з обмеженою відповідальністю «Навара-К» та передати до статутного капіталу новоствореного товариства цілісний майновий комплекс у м.Києві по вул.Бориспільській, 67, площею 7622,5 кв.м.
		18.03.2004р. Головним управлінням комунальної власності м.Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської держаної адміністрації) було видано Товариству з обмеженою відповідальністю «Навара-К» свідоцтво №102234 від 18.03.2004р. на право власності на майновий комплекс площею 7622,5, який розташований у м.Києві по вул.Бориспільській, 67.
		Статтями 377 Цивільного кодексу України та 120 Земельного кодексу України передбачено, що до особи, яка набула право власності на будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). У разі набуття права власності на будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
		Зі змісту вказаних статей полягає, що у випадку переходу права на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права на розміщені на земельній ділянці об`єкти.
		Судом прийнято до уваги, що статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
		Законом України №475/97 від 17.07.1997 ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 та Перший протокол до Конвенції, а відтак, в силу ст. 9 Конституції України, вони є частиною національного законодавства України.
		Згідно із ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		Так, статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		Концепція «майна», в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном». До таких активів може відноситися право оренди (рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» від 25.03.1999, заява №311107/96, п.54).
		Рішенням Європейського суду з прав людини №44277/98 від 24.06.2003 «Стретч проти Сполученого Королівства» встановлено, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції», отже визнання недійсним договору, згідно якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим.
		Тобто, суд зазначає, що у будь-якому випадку невідповідність рішення органу місцевої влади вимогам чинного на момент його прийняття законодавства не є виключною та беззаперечною підставою для визнання недійсним укладеного на підставі такого рішення договору. 
		За таких обставин, з огляду на вищевикладене, позов Першого заступника військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Головного управління Національної гвардії України в частині визнання недійсним договору оренди земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об`єктами соціального призначення на вул.Бориспільській, 67 у Дарницькому районі міста Києва, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Навара-К» та Київською міською радою, що зареєстрований 04.12.2006р. за №63-6-00373, підлягає залишенню без задоволення. 
		Заява відповідача 2 про застосування строків позовної давності була залишена судом без задоволення, з огляду на наявність самостійних підстав для відмов в задоволенні позовних вимог.
		Всі інші клопотання, заяви, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.
		Судовий збір згідно із ст.49 Господарського процесуального кодексу України покладається на прокуратуру.
		На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
		 
		ВИРІШИВ:
		У задоволенні позовних вимог відмовити.
		Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом. 
		 
		Повне рішення складено 27.10.2017р. 
		 
		 
		Суддя Т.М. Ващенко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...