Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 805/3464/15-а : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 06.11.2017. Забезпечено надання загального доступу: 07.11.2017.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		24 жовтня 2017 року                                                                                                                               м. Київ
		 
		Судова палата в адміністративних справах і Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:
		 
		головуючого Гриціва М.І.,суддів:Берднік І.С., Волкова О.Ф., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Прокопенка О.Б., за участю: 
		секретаря судового засідання Ключник А.Ю.,
		представників:
		Національного банку України (далі - НБУ) - Ліпова С.Л., Сапальова В.В., Григорчука В.І.,
		Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) - Шевченка Ю.А., Остапенко О.В.,
		товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансово-промислова компанія «Капітал» (далі - Товариство) - Грекової Л.В., Головченко І.О., -
		розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Товариства до НБУ, Фонду, третя особа - публічне акціонерне товариство (далі - ПАТ) «Акціонерно-комерційний банк «Капітал» (далі - Банк), про визнання протиправними і скасування постанови та рішення, 
		встановила:
		 
		 
		У серпні 2015 року Товариство звернулося до суду з позовом, у якому просило: визнати незаконною та скасувати постанову Правління НБУ від 20 липня 2015 року № 466/БТ «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «АКБ «Капітал» до категорії неплатоспроможних» (далі - постанова № 466/БТ) з моменту її прийняття; визнати незаконним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 липня 2015 року № 140 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «АКБ «Капітал» (далі - рішення № 140) з моменту його прийняття.
		Свої вимоги обґрунтувало тим, що Банк має надлишок ліквідності і може виконати свої зобов'язання перед вкладниками і кредиторами. Посилання про нездійснення Банком бухгалтерського обліку заборгованості перед ПАТ «Державний експортно-імпортний банк» на позабалансовому рахунку 9804 є безпідставними, оскільки така заборгованість відображена на рахунку 1627 «Прострочена заборгованість за кредитами, що отримані від інших банків». Розмір резервів під кредитні операції відповідає законодавчим вимогам, а підтверджуючі документи знаходяться у головному офісі банку в м. Донецьку і доступ до них тимчасово обмежений через проведення антитерористичної операції. На момент проведення перевірки Банк усунув порушення щодо нездійснення коригування розміру регулятивного капіталу на суму доходів, недоотриманих протягом 30 днів з дати їх нарахування, та на суму перевищення максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента за нормативним значенням. 
		Переоцінка результату операцій за форвардними договорами купівлі-продажу цінних паперів здійснена без порушень законодавства та з урахуванням офіційного курсу валют НБУ. Операції з продажу цінних паперів з відстроченням платежу обліковуються відповідно до законодавства, що регулює облік операцій з цінними паперами. 
		Послалося на інші аргументи, які, як вважає позивач, спростовують підставність і правомірність постанови № 466/БТ.
		Суди встановили, що Товариство є юридичною особою та власником простих іменних акцій у бездокументарній формі Банку, що підтверджується випискою з реєстру держателів акцій Банку.
		19 червня 2015 року НБУ прийняв розпорядження № 308-р про проведення позапланової перевірки Банку з окремих питань активів та ліквідності, фінансового моніторингу та валютного контролю, стану організації ІТ-інфраструктури, дотримання вимог стандартів системи управління інформаційною безпекою, виконання вимог до інформаційного забезпечення операційної діяльності Банку щодо захисту інформації та документів від підроблення, викривлення та знищення.
		На підставі вказаного розпорядження 22 червня 2015 року проведена невиїзна позапланова перевірка Банку, за результатами якої 20 липня 2015 року НБУ прийняв постанову № 466/БТ.
		Зі змісту цієї постанови слідує, що НБУ виявив погіршення фінансового стану Банку, численні порушення вимог нормативно-правових актів НБУ, подання до НБУ недостовірної інформації/звітності, зростання ризиків в його діяльності, що несе загрозу інтересам вкладників та кредиторів.
		Враховуючи зазначені результати перевірки, НБУ дійшов висновку про необхідність віднесення Банку до категорії неплатоспроможних.
		На підставі та на виконання постанови № 466/БТ виконавча дирекція Фонду 20 липня 2015 року прийняла рішення № 140, згідно з яким запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у Банку з 21 липня по 20 жовтня 2015 року включно.
		Донецький окружний адміністративний суд постановою від 7 жовтня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2015 року, позов задовольнив частково. 
		Вищий адміністративний суд України ухвалою від 10 лютого 2016 року рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишив без змін.
		У справі, що розглядається, касаційний суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з їхнім висновком про те, що порушення вимог банківського законодавства, які були виявлені за наслідками невиїзної позапланової перевірки і стали підставами для прийняття постанови № 466/БТ, не знайшли свого підтвердження.
		Щодо доводів НБУ про відсутність у Товариства адміністративної правосуб'єктності на оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності НБУ суд касаційної інстанції зазначив, що володіння 9,99 відсотка акцій Банку відповідно до вимог статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) надає Товариству право на таке оскарження в порядку адміністративного судочинства.
		У заяві НБУ просить переглянути рішення суду касаційної інстанції з підстави неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень (пункт 1 частини першої статті 237 КАС). Нормами права, які неоднаково застосовані, вважає статтю 79 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки та банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-ІІІ). Зазначає, що позивач не є особою, яка охоплюється наглядовою діяльністю НБУ в розумінні положень цієї статті Закону, та відповідно не є суб'єктом, який має право оскаржувати в суді рішення, дії або бездіяльність НБУ. 
		На підтвердження неоднакового застосування зазначених норм послався на ухвали Вищого адміністративного суду України від 9 лютого 2012 року, 14 січня 2015 року, 9 червня 2016 року (справи №№ К/9991/19230/11, К/8001840/15, К/800/4153/16 відповідно).
		У цих судових рішеннях суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність у позивача адміністративної процесуальної дієздатності, оскільки, як зазначено в одному з них: «Зазначені рішення [постанова правління НБУ від 2 жовтня 2015 року № 665/БТ про віднесення конкретного банку до категорії неплатоспроможних] є актами індивідуальної дії, тобто ці акти стосуються конкретних осіб у сфері публічно-правових відносин та породжують конкретні адміністративно-правові відносини, обумовлені цими актами. 
		Звернення до суду є способом захисту порушених суб'єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.
		Акціонер може захищати свої безпосередні права чи охоронювані законом інтереси шляхом звернення до суду у випадку їх порушення, оспорювання чи невизнання самим акціонерним товариством, учасником якого він є, органами чи іншими акціонерами цього товариства. Порядок судового захисту порушених будь-ким, у тому числі третіми особами, прав чи охоронюваних законом інтересів акціонерного товариства, які не можуть вважатися тотожними простій сукупності індивідуальних охоронюваних законом інтересів його акціонерів, визначається законом. Водночас, права та інтереси фізичної особи акціонера акціонерного товариства в аспекті господарських правовідносин, на які вказує позивач, не є тотожними правам та інтересам акціонерного товариства у спірних правовідносинах. Позивач не має належним чином оформленого повноваження представляти інтереси товариства, членом якого він є, звертатись до суду за захистом порушених прав акціонерного товариства». 
		Посилається також на постанови Вищого господарського суду України від 17 лютого 2010 року, 18 квітня 2011 року, 22 травня 2013 року, 8 червня 2016 року, 11 січня, 19 червня 2017 року (справи №№ 32/284/, 3-29гс11, 5010/1465/2012-18/60, 924/1525/14, 922/1137/16, 910/29513/15 відповідно), в яких наводяться судження щодо того, що судовий захист прав суб'єкта правовідносин шляхом зобов'язання іншої особи на вчинення тих чи інших дій можливий виключно в межах наявності у цієї особи повноважень на їх вчинення. Зокрема, в одній із постанов суду цієї юрисдикції зазначено, що позивач, який володіє часткою в статутному капіталі в розмірі 0,8735 відсотка, не довів порушення його корпоративних прав на участь у загальних зборах господарського товариства, що він як один з акціонерів одного з господарських товариств заявив вимоги про визнання недійсними договорів, укладених між господарськими товариствами, і навів порушення норм під час їх укладення, які стосуються законних інтересів всіх учасників товариства. Зазначив суд і те, що за відсутності доказів уповноваження господарським товариством акціонера на ініціювання позову сам акціонер не є тією особою, яка має право на звернення до суду згідно із законодавством. 
		В судовому засідання представники НБУ, Фонду, позивача висловили свої судження та міркування згідно з позицією, яку кожен з них зайняв відповідно до заявлених вимог перегляду.
		Судова палата в адміністративних справах і Судова палата у господарських справах Верховного Суду України заслухала пояснення представників сторін, перевірила матеріали справи і дійшла висновку про таке. 
		В аспекті заявлених вимог у цій справі насамперед слід вирішити питання про те, хто вправі (може) оскаржити застосований НБУ захід впливу у виді віднесення банку до категорії неплатоспроможних за ситуації, коли на законодавчому рівні встановлено, що таке право має банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, і водночас на рівні закону [частина друга статті 76 Закону № 2121-ІІІ, частина перша статті 34, частина перша статті 36 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI)] передбачено, що названі суб'єкти права на оскарження не мають на це повноважень, позаяк не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку <http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z1581-12/paran14> і з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку [загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)] та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.
		Далі, чи вправі Фонд або уповноважена особа Фонду оскаржити застосований захід впливу про віднесення банку до категорії неплатоспроможних за умови, що відповідно до статей 1, 3, пункту 8 частини другої статті 8 Закону № 4452-VI Фонд створений, наділений повноваженнями і покликаний, серед іншого, здійснювати функцію виведення неплатоспроможного банку з ринку, забезпечувати реалізацію цієї функції ефективною процедурою, тобто створений і наділений повноваженнями для завдань і цілей, здійснення яких не спрямоване і не передбачає правоможностей на оскарження рішення НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних чи про його ліквідацію. Якщо вправі оскаржити особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, то тоді з огляду на їх правове становище у сфері банківської діяльності і залежно від застосованого НБУ заходу впливу, чи вправі вони оскаржити такий захід впливу як віднесення банку до категорії неплатоспроможних. 
		Відповіді потребуватиме й питання про те, чи мають право оскаржити згаданий вище захід виливу НБУ інші учасники банківських правовідносин, зокрема акціонер банку. Якщо так, то за якими критеріями (властивостями) слід виокремлювати і відносити таких осіб до кола тих, які в розумінні статті 79 Закону № 2121-ІІІ можуть оскаржити рішення, дії чи бездіяльність НБУ чи його посадових осіб; чи праві суд розширювати перелік осіб - суб'єктів оскарження рішень НБУ; чи не призведе судове рішення з цього питання до фактичного нормотворення тощо. 
		У зв'язку з наведеним потрібно зазначити, що стосовно спору у сфері банківської діяльності, в основі якого, з-поміж іншого, перебували окреслені вище питання, Верховний Суд України в постанові від 27 червня 2017 року (справа № 21-3739а16) із посиланням на положення Конституції України, Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011, норми банківського та адміністративного процесуального законодавства, положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (далі - Конвенція) і рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд, Рішення Суду відповідно), в рамках фактичних обставини певним чином подібних до обставин цієї справи, висловив відповідні судження і сформулював правовий висновок. Зокрема, Верховний Суд України зазначив таке. 
		Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
		Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
		Статтею 6 КАС встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. 
		Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
		Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту <...>.
		Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами. 
		Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС.
		 
		Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. 
		Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. 
		Статтею 79 Закону № 2121-ІІІ передбачено, що банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність НБУ чи його посадових осіб.
		Відповідно до частини першої статті 72 Закону № 2121-ІІІ НБУ має право здійснювати перевірку осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, з метою дотримання законодавства щодо банківської діяльності. При здійсненні перевірки НБУ має право вимагати від цих осіб подання будь-якої інформації, необхідної для здійснення перевірки. Інспектовані особи зобов'язані подавати НБУ затребувану інформацію у визначений ним строк.
		За частиною другою зазначеної статті цього Закону до осіб, які можуть бути об'єктом перевірки НБУ, належать власники істотної участі у банку та учасники банківських груп.
		 
		Водночас згідно з пунктами 12, 13 частини першої статті 73 Закону № 2121-III <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_414115/ed_2016_03_01/pravo1/T002121.html?pravo=1> у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки НБУ відповідно до цього Закону <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2016_03_01/pravo1/T002121.html?pravo=1>, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів НБУ, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_414036/ed_2016_03_01/pravo1/T002121.html?pravo=1>, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об'єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі у банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, НБУ адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких, зокрема, належить відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку (віднесення банку до категорії проблемних або неплатоспроможних). 
		Таким чином, з аналізу наведених норм можна зробити висновок, що відповідно до Закону № 2121-ІІІ до суб'єктів оскарження рішень та дій НБУ крім банків належать й «інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ». При цьому норма статті 79 Закону № 2121-ІІІ сформульована у загальному вигляді - як наділення таких суб'єктів правом на оскарження рішень НБУ без конкретизації предмета оскарження.
		Крім того, зі змісту статті 79 Закону № 2121-ІІІ убачається, що в ній не міститься жодних застережень щодо можливості оскарження такими особами лише рішень НБУ, які прямо адресовані цим особам. Тому колегія суддів вважає, що вона поширюється на відносини та випадки, коли рішеннями НБУ порушуються права та законні інтереси також й інших осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ.
		Віднесення банків до категорії проблемних або неплатоспроможних, а також відкликання банківської ліцензії та ліквідація банків з підстав, визначених Законом № 2121-ІІІ, є заходами адміністративного впливу НБУ і, водночас, засобами реалізації функцій НБУ щодо банківського нагляду. 
		У зазначених правовідносинах важливі повноваження набуває Фонд, що виконує спеціальні функції.
		Так, відповідно до частин першої та другої статті 3 Закону № 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права.
		Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб.
		Згідно зі статтею 4 Закону № 4452-VI основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.
		Фонд підзвітний Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України та НБУ (стаття 5 Закону № 4452-VI).
		Пунктом 7 статті 3 Закону № 4452-VI передбачено, що взаємодія Фонду з НБУ та органами державної влади здійснюється в межах, визначених цим Законом, іншими актами законодавства. 
		Частиною першою статті 35 цього Закону встановлено, що тимчасовим адміністратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банку (крім ліквідації банку за рішенням власників) є Фонд. Здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків Фонд може делегувати призначеній виконавчою дирекцією уповноваженій особі Фонду. 
		Крім того, статтею 55 Закону № 4452-VI визначена співпраця та координація діяльності між Фондом та НБУ.
		Фонд та НБУ співпрацюють з метою забезпечення стабільності банківської системи України і захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банків. З цією метою Фонд і НБУ укладають договір про співпрацю, який передбачає засади співробітництва цих установ у процесі регулювання і нагляду за діяльністю банків, застосування до них заходів впливу, інспекційних перевірок банків, здійснення заходів з виведення неплатоспроможних банків з ринку. 
		Виходячи зі змісту наведених норм Закону № 4452-VI та спеціальних функцій та завдань діяльності Фонду, колегія суддів дійшла висновку, що нормами чинного законодавства діяльність Фонду спрямована на співпрацю з НБУ.
		Водночас згідно з частиною першою статті 36 Закону № 4452-VI з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів банку [загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)] та органів контролю (ревізійної комісії і внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з початку тимчасової адміністрації і до її припинення.
		Відповідно до пункту 1 частини другої статті 46 Закону № 4452-VI з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку [загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)] та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, який ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку.
		Таким чином, на підставі аналізу змісту Закону № 4452-VI можна дійти висновку, що після введення тимчасової адміністрації всі повноваження виконавчого органу (правління) банку призупиняються, а у разі ліквідації - припиняються. Виходячи з викладеного банк як юридична особа в особі її органів правління позбавлений будь-якої можливості на звернення до суду з позовом про оскарження рішення НБУ, зокрема про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, з метою захисту порушених прав банку (та/або його акціонерів).
		Водночас пріоритетними у діяльності Фонду чи уповноваженої особи Фонду, якій делеговано повноваження тимчасового адміністратора банку (ліквідатора) відповідно до норм Закону № 4452-VI, є інтереси НБУ і така діяльність спрямована передусім на співпрацю з останнім, що, своєю чергою, виключає саму можливість на звернення до суду з вимогами щодо визнання протиправними дій НБУ та/або оскарження прийнятих НБУ рішень.
		Стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) встановлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. У свою чергу, стаття 18 Закону № 3477-IV визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду, тобто відповідно до статті 1 цього Закону - практику ЄСПЛ та Європейської комісії з прав людини.
		ЄСПЛ зазначає, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 параграфа 1 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць (справа Brumarescu v. Romania).
		Одним із основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який, серед іншого, передбачає, що закони мають бути чіткими і зрозумілими, закони не повинні бути суперечливими, а у випадку недостатньої чіткості чи суперечливості норм права вони мають тлумачитися на користь невладного суб'єкта.
		Іншим важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France ЄСПЛ зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права».
		Крім того, у справі Camberrow MM5 AD against Bulgaria ЄСПЛ зазначив: «Суд також нагадує, що зневажання правосуб'єктності компанії стосовно того питання, чи є вона «особою», яка безпосередньо постраждала, буде виправданим лише за виняткових обставин, зокрема, коли буде прямо встановлено, що для компанії є неможливим звернення до Суду через органи, створені згідно з її статутом, або - у випадку ліквідації або банкрутства - через її ліквідаторів або конкурсних керуючих» (справа Agrotexim and Others v. Greece).
		За таких обставин Суд констатував, що через конфлікт інтересів між Camberrow MM5 AD та його спеціальними керуючими і конкурсними керуючими для самого банку було неможливо подати позов до Суду. Більше того, ЄСПЛ нагадує, що заявник володів суттєвою часткою участі у розмірі 98 % у банку. Він діяв з веденням частини своєї діяльності через банк і, таким чином, мав пряму особисту зацікавленість у предметі заяви (справа G.J. v. Luxembourg). Таким чином, Суд встановив, що за особливих обставин цієї справи заявник може заявляти себе потерпілим від заявлених порушень Конвенції, які порушують права Camberrow MM5 AD.
		Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право на вільне володіння своїм майном. Жодна особа не може бути позбавлена свого майна, окрім як в інтересах держави та на умовах, передбачених законодавством і загальними принципами міжнародного права.
		Проте викладені вище положення жодним чином не повинні порушувати право Держави приводити у виконання такі закони, які вона вважатиме необхідними з метою контролю використання майна відповідно до загальних інтересів або забезпечення сплати податків або інших внесків або штрафів.
		Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права і свободи, визначені у Конвенції, порушено, повинен отримати ефективний засіб правового захисту у національному органі, незважаючи на те, що порушення вчинено особами, які діють в офіційній якості.
		За викладених обставин можна зробити висновок, що ЄСПЛ, ухвалюючи рішення у справі Camberrow MM5 AD, дійшов висновку, що акції, якими володіє акціонер, є його майном, і позбавлення акціонера можливості отримувати прибуток від таких акцій є порушенням його прав. 
		Крім того, відповідно до Положення про порядок реєстрації та ліцензування банків, відкриття відокремлених підрозділів, затвердженого постановою НБУ від 8 березня 2011 року № 306, внаслідок ліквідації Банку ділова репутація позивача втрачає свою бездоганність, у зв'язку з чим він не зможе бути керівником в інших банківських установах, а також позбавлений можливості придбавати банківські установи та розвивати банківський бізнес і продовжувати займатися банківською справою протягом десяти років, що може свідчити про порушення статті 8 Конвенції. 
		На підставі викладеного колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України в постанові від 27 червня 2017 року у справі № 21-3739а16, виходячи з принципу верховенства права та практики Суду, дійшла висновку, що позивач у тій справі, який є акціонером банку і до того ж власником істотної участі в Банку (власник 99,98 відсотка акцій банку), мав право звертатись до суду у зв'язку із втручанням органів державної влади в особі НБУ та Фонду у його права, зокрема право власності, яке закріплено статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції. 
		У контексті цього слід послатися й на наведене нижче нормативне регулювання. 
		Відповідно до Конституції України основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України [стаття 6 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України»  <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_367/ed_2016_05_01/pravo1/T990679.html?pravo=1>(далі - Закон № 679-XIV)]. 
		Згідно зі статтею 7 Закону № 679-XIV НБУ виконує й інші функції, зокрема здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі.
		Банківський нагляд - це система контролю та активних впорядкованих дій НБУ, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких НБУ здійснює наглядову діяльність, законодавства України і встановлених нормативів з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку (абзац п'ятий частини першої статті 1 Закону № 679-XIV).
		Статтею 55 Закону № 679-XIV встановлено, що головна мета банківського регулювання і нагляду - це безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. НБУ здійснює функції банківського регулювання і нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством України. НБУ здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ і економічних нормативів. НБУ не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті. 
		Отже, НБУ здійснює банківське регулювання та нагляд, метою яких є забезпечення стабільності банківської системи і захисту інтересів вкладників та кредиторів банку.
		Відповідно до статті 3 Закону № 2121-ІІІ цей Закон регулює відносини, що виникають під час заснування, реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації банків. 
		Положення цього Закону та нормативно-правові акти НБУ застосовуються як до банків, так і до філій іноземних банків. 
		Положення зазначеного Закону застосовуються до представництв іноземних банків, що діють на території України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами (угодами), згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також до філій українських банків за кордоном та до пов'язаних з банком осіб, визначених статтею 52 Закону № 2121-ІІІ. 
		Відповідні положення цього Закону поширюються також на окремі зобов'язання і відповідальність інших осіб, діяльність яких пов'язана з функціонуванням банків. 
		Правління НБУ згідно з вимогами абзацу дев'ятнадцятого пункту 1 статті 15 Закону № 679-XIV <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_605630/ed_2016_05_01/pravo1/T990679.html?pravo=1> приймає рішення про застосування заходів впливу (санкцій) до банків та інших осіб, діяльність яких перевіряється НБУ відповідно до Закону № 2121-III та інших законів України.
		Із наведеного нормативного регулювання та правового висновку Верховного Суду України випливає, що у разі застосування до учасника банківських правовідносин - банку чи осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, одного із заходів впливу, передбачених статтею 73 Закону № 2121-III, то відповідно до положень статті 79 цього Закону такий учасник з урахуванням виду застосованого заходу впливу і свого правового статусу може оскаржити рішення, дії НБУ чи його посадових осіб до суду. Якщо на підставі законодавства виникнуть передумови, за яких особи, названі у статті 79 Закону № 2121-III, не матимуть повноважень (не зможуть) реалізувати своє право на оскарження або існуватиме конфлікт між органом, який перебрав на себе повноваження банку без права оскарження рішень НБУ про застосування заходів впливу, і банком чи іншою особою з кола тих, хто формально має право, але реально не має повноважень оскаржити рішення, дії чи бездіяльність НБУ, таке право надається фізичній чи юридичній особі, яка заявить і обґрунтує, що від рішення НБУ потерпіла, найбільше зазнала негативного впливу на свої майнові та інші права. У сенсі сказаного можна дійти висновку, що це право надається акціонеру банку у виняткових випадках; за умови, коли в такого акціонера акумулюється великий (значний, істотний) пакет акцій, що надає йому основоположний, вирішальний ступінь впливу на діяльність банку та/або, коли він є одноосібним власником всіх чи більшості акцій; за інших подібних критеріїв, за яких акціонер максимально наближається і/або може бути прирівняний до особи, права якої прямо і безпосередньо були порушені діями чи рішенням НБУ. Звідси - така особа не може бути обмежена в реалізації права на захист свого порушеного суб'єктивного права в судовому порядку. 
		У справі, в якій переглядається оскаржене рішення, вимогу про скасування постанови № 466/БТ та рішення № 140 ініціював акціонер Банку, але акціонер, який хоча має формально рівні права акціонера, але за ступенем можливості реалізації своїх прав, відсотковим співвідношенням голосів в акціонерному Банку, розміром статутного капіталу, рівнем зацікавленості та сутністю свого інтересу в діяльності Банку, якісно відрізняється від акціонера банку, який за описаних вище критеріїв може бути ініціатором оскарження рішень, дій чи бездіяльності НБУ.
		Позовне провадження у цій справі розпочав акціонер Товариство, яке є власником простих іменних акцій Банку в розмірі 9,99 відсотків.
		Суд не заперечує, що оскаржені постанова № 466/БТ та рішення № 140 певним чином стосуються акціонерів Банку, зокрема й позивача. Проте спір у цій справі виник у сфері банківських правовідносин між її учасниками, одним з яких є НБУ, другим - Банк. Заходи впливу НБУ були спрямовані проти Банку і оскаржити їх в судовому порядку на підставі закону та з урахуванням правозастосовної практики може або Банк, або акціонер, котрий за певними критеріями може бути визнаний потерпілим від дій чи рішень НБУ.
		Акціонер з правами і можливостями їх реалізації, подібними до тих, які має позивач, не є і не може бути учасником цих відносин. Рішення НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних реально, прямо, безпосередньо чи суттєво не порушує прав такого акціонера, принаймні настільки, щоб набути право на його оскарження.
		Отже, зміст суб'єктивного права, про порушення якого стверджується в позовній заяві, міркування, висловлені на їх підтвердження, дійсний характер (природа) дій, які позивачем кваліфікуються як порушення його права на майно, розуміння того, що захист прав та інтересів акціонерів повинен мати на меті саме забезпечення їх дієвості і результативності, і не прагнути інших цілей, дає підстави вважати, що захист заявленого позивачем права знаходиться поза межами правовідносин, які виникли у зв'язку з реалізацією НБУ наданих йому на підставі закону прямих функцій банківського нагляду, в межах яких була прийнята оспорена постанова № 446/БТ.
		Підсумовуючи наведене, слід зазначити, що позивач, який є акціонером банку, але не є власником істотної участі в Банку, не володіє великим (значним, істотним) пакетом акцій, що надає йому основоположний, вирішальний ступінь впливу на діяльність банку, не може бути визнаний особою, що вправі звертатись до суду у зв'язку із втручанням органів державної влади в особі НБУ та Фонду у його суб'єктивні майнові права. Не може бути позивачем у спорах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності НБУ й акціонер з незначною кількістю акцій (приміром, меншою за розмір, під яким розуміється термін істотна участь у володінні статутним капіталом банку - 10 і більше відсотків) чи акціонер, якого за рядом подібних до зазначених критеріїв максимально не можна наблизити (прирівняти) до особи, котра прямо і безпосередньо потерпіла від дій чи рішень НБУ. 
		Представники позивача як на аргумент для відмови у задоволенні заяви послалися на спільне володіння акціонером Банку ОСОБА_15 і Товариством, одноосібним акціонером якого є ОСОБА_15, 30,4108 відсотками статутного капіталу Банку: 20,4142 відсотка акцій належить ОСОБА_15 як акціонеру Банку, а 9,9966 відсотка - як одноосібному засновнику Товариства, що дає підстави визнавати Товариство власником істотної участі з можливостями значного впливу на управління чи на діяльність юридичної особи та особою, яка охоплюється наглядовою діяльністю НБУ.
		Ці судження були би слушними і зумовити відповідні оцінку та/або рішення у разі, якщо позов про оскарження постанови № 466/БТ і рішення № 140 подав акціонер ОСОБА_15 і послався би на пряме та/або опосередковане володіння ним самостійно чи з іншими особами 10-ма і більше відсотками статутного капіталу та/або права голосу акцій юридичної особи, за якого такий власник на підставі закону визнається власником істотної участі. Однак спір у цій справ був ініційований не названою особою, а саме Товариством, яке за окресленими вище критеріями не належить до кола осіб, які мають право оскаржити рішення, дії чи бездіяльність НБУ.
		Відповідно до частини першої, підпункту «а» пункту 2 частини другої статті 243 КАС у разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору Суд задовольняє заяву та має право прийняти рішення про скасування судового рішення (судових рішень) та ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення.
		При вирішенні спору за позовом Товариства суди дійшли хибних висновків про порушення його суб'єктивного права і неправильного застосували норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору. На підставі підпункту «а» пункту 2 частини другої статті 243 КАС всі ухвалені у цій справі судові рішення слід скасувати і прийняти нове - про відмову у задоволення позову.
		Отже, заява НБУ є прийнятною і в частині скасування усіх судових рішень підлягає задоволенню.
		Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України, Судова палата в адміністративних справах і Судова палата у господарських справах Верховного Суду України 
		постановила: 
		Заяву Національного банку України задовольнити частково.
		Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 7 жовтня 2015 року, ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2015 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України ухвалою від 10 лютого 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення.
		У задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансово-промислова компанія «Капітал» до Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, третя особа - публічне акціонерне товариство «Акціонерно-комерційний банк «Капітал», про визнання протиправними і скасування постанови та рішення відмовити.
		Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. 
		Головуючий                                                                                                                 М.І. Гриців
		Судді:                                         І.С. Берднік О.Ф. Волков 
		А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок
		О.Б. Прокопенко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...