Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 459/1548/13-ц : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 04.12.2017. Забезпечено надання загального доступу: 05.12.2017.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ
		 
		22 листопада 2017 року                               м. КиївСудова палата у цивільних справах                                   
		 
		Верховного Суду України у складі:
		головуючого Сімоненко В.М.,суддів:Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І.,Романюка Я.М.,розглянувши в судовому засіданні справу за позовом   ОСОБА_5 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівавтокомплектація», ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Львівські автобусні заводи», про вселення, виселення та визнання незаконним дій, рішень та ордера; зустрічним позовом ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівавтокомплектація», ОСОБА_5, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Львівські автобусні заводи», ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, про визнання  неправомірним та скасування рішення, визнання особи такою, що втратила право на проживання; зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівавтокомплектація» до ОСОБА_5 про визнання ордера недійсним та визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, за заявою  ОСОБА_5 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  22 червня 2016 року,
		                                            
		в с т а н о в и л а : 
		У травні 2014 року ОСОБА_5 звернувся до суду із зазначеним позовом, на обґрунтування якого посилався на те, що з 1973 року і по теперішній час працює у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Львівські автобусні заводи» (далі - ТОВ «Львівські автобусні заводи»). У 2005 році на підставі спільного рішення адміністрації та профкому заводу № 27 від                      04 серпня 2005 року та ордеру № 596 від 12 серпня 2005 року, виданого Відкритим акціонерним товариством «Львівський автобусний завод» (далі - ВАТ «ЛАЗ»), йому було надано для проживання кімнату АДРЕСА_1, що належав заводу. Протягом всього часу з моменту вселення він проживав у гуртожитку, справно сплачував рахунки за комунальні послуги, зробив ремонт кімнати. З метою реєстрації місця проживання в гуртожитку позивач неодноразово звертався з відповідними заявами до ТОВ «Львівські автобусні заводи», проте жодну із цих заяв не було задоволено. У грудні 2010 року позивача було фактично виселено з гуртожитку без його відома, а саме:  02 грудня 2010 року він повернувся додому і не зміг потрапити до кімнати гуртожитку через те, що на вхідних дверях було замінено замок. У зв'язку із цим ОСОБА_5 звернувся із заявою до Франківського РВ ЛМУ ГУМВС України у Львівській області. Дільничний інспектор та інші працівники міліції того ж дня прибули на місце та опечатали вхід до кімнати. Позивач вважає, що його було виселено з гуртожитку безпідставно та незаконно.
		ОСОБА_6 звернувся до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що обставини, викладені у первісному позові не відповідають фактичним обставинам цієї справи, а саме: відповідно до  записів у трудовій книжці                  ОСОБА_5 у 1973 році був прийнятий на роботу на Львівський автобусний завод, який згодом було реорганізовано у ВАТ «ЛАЗ». У 2003 році, згідно із записом № 7 позивач був переведений у Закрите акціонерне товариство «Львівський автомобільний завод» (далі - ЗАТ «Львівський автомобільний завод»), де пропрацював до звільнення 31 березня 2007 року. Тому позивач за зустрічним позовом вважає, що кімнату АДРЕСА_1 ОСОБА_11 отримав відповідно до спільного рішення адміністрації та профкому ВАТ «ЛАЗ» № 27 від  04 серпня 2005 року та ордера № 596 цього ж підприємства незаконно, оскільки на той час працював на ЗАТ «Львівський автомобільний завод» та не мав жодного відношення до ВАТ «ЛАЗ». ОСОБА_6 зазначав, що ордер № 205 від 13 жовтня 2010 року на вселення в кімнату № 707 гуртожитку його сім'ї видано на підставі спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету ТОВ «Львівські автобусні заводи» від 13 жовтня 2010 року № 15, відтак він та його сім'я  займають це жиле приміщення на законних підставах.
		З урахуванням уточнених позовних вимог ОСОБА_6 просив суд визнати неправомірним та скасувати спільне рішення адміністрації та профспілкового комітету ВАТ «ЛАЗ» від 04 серпня 2005 року № 27. Визнати ОСОБА_5 таким, що втратив право на проживання в кімнаті АДРЕСА_1, у зв'язку з його постійним проживанням за іншою адресою.
		ТОВ «Львівавтокомплектація» звернулося до суду із зустрічним позовом, в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просило: скасувати спільне рішення адміністрації та профспілкового комітету заводу від 04 серпня                2005 року № 27  про виділення кімнат у гуртожитку на АДРЕСА_1; визнати недійсним ордер № 596 від 12 серпня 2005 року, виданий ОСОБА_5 на заселення кімнати № 707 у гуртожитку за цією адресою та визнати ОСОБА_5 таким, що втратив право користування кімнатою № 707 у цьому гуртожитку. 
		Свої вимоги ТОВ «Львівавтокомплектація» мотивувало тим, що на момент видачі ордера № 596 ОСОБА_5 був зареєстрований у квартирі на АДРЕСА_2 співвласником якої він був на момент видачі ордера і продовжує на сьогодні, що є порушенням процедури видачі ордерів. 
		Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 7 вересня                  2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 25 грудня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_5 відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_6 задоволено. Визнано неправомірним та скасовано спільне рішення адміністрації та профспілкового комітету                       ВАТ «ЛАЗ» від 4 серпня 2005 року № 27 про виділення кімнат у гуртожитку. Визнано ОСОБА_5 таким, що втратив право на проживання в кімнаті             АДРЕСА_1. Зустрічний позов ТОВ «Львівавтокомплектація» задоволено. Скасовано спільне рішення адміністрації та профспілкового комітету заводу від 4 серпня 2005 року № 27 про виділення кімнат у гуртожитку. Визнано недійсним ордер     № 596 від 12 серпня 2005 року, виданий ОСОБА_5 на заселення в кімнату № 707 гуртожитку.  
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_5 відхилено. Рішення судів попередніх судових інстанцій залишено без змін.
		22 вересня  2016 року ОСОБА_5  звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини другої статті 59, статей  71, 72 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», частин третьої, четвертої статті 267 ЦПК України. 
		На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_5 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від    2 березня, 25 травня, 13 липня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 14 листопада 2015 року та 18 травня 2016 року, в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. 
		Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника та представника відповідачів, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата     у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.
		Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
		Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень          у цивільних справах може бути подана виключно з підстав  неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;  невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в  постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
		За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. 
		Під час розгляду справи суди установили таке.
		ОСОБА_5 працював у ВАТ «ЛАЗ» до кінця серпня 2003 року.  З вересня 2003 року до кінця березня 2007 року він працював у ЗАТ «Львівський автомобільний завод», а з початку квітня 2007 року  працює  у ТОВ «Львівські автобусні заводи».  
		4 серпня 2005 року було прийняте спільне рішення адміністрації                     ВАТ «ЛАЗ» та профспілкового комітету ЗАТ «Львівський автомобільний завод» № 27 щодо виділення ОСОБА_5 для проживання кімнати АДРЕСА_1, що належав ВАТ «ЛАЗ».
		На підставі цього рішення 12 серпня 2008 року ОСОБА_5 отримав  ордер № 596 на заселення у кімнату № 707 у цьому гуртожитку.
		З травня 1977 року по жовтень 2008 року ОСОБА_5 був зареєстрований  у квартирі на АДРЕСА_2
		Також суди установили, що згідно зі спільним рішенням адміністрації та профспілкового комітету ТОВ «Львівські автобусні заводи», оформленого протоколом №15 від 13 жовтня 2010 року, було вирішено перепрописати ОСОБА_6, ОСОБА_12, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 та надати їм додаткову площу у вигляді кімнат  АДРЕСА_1.
		На підставі цього рішення 2 листопада 2010 року                                                   ТОВ «Львівавтокомплектація» видало ОСОБА_6 ордер № 205 на вселення у ці кімнати.
		Відповідно до довідки з місця проживання про склад сім'ї та реєстрацію від 8 квітня 2013 року № 822 ОСОБА_6, ОСОБА_12, ОСОБА_8,               ОСОБА_9 та малолітній ОСОБА_10 проживають та прописані у кімнатах      АДРЕСА_1.
		Суди також установили, що згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від  16 грудня 2011 року гуртожиток на   АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ТОВ «Львівавтокомплектація». 
		Відмовляючи в задоволенні первісного позову та задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_6 й ТОВ «Львівавтокомплектація», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що на час прийняття рішення про виділення спірної кімнати ОСОБА_5 і видачі йому ордера у 2005 році в гуртожитку ВАТ «ЛАЗ», він не працював на цьому підприємстві, договорів між підприємством, в якому працював ОСОБА_5, та  ВАТ «ЛАЗ» щодо надання гуртожитку на той час не існувало. Як в 2005 році так і в подальшому ОСОБА_5 зберігав за собою право на проживання в квартирі на АДРЕСА_2 співвласником якої він є і де й був зареєстрований. Також суди установили, що ОСОБА_5 після отримання ордера протягом визначених 30 днів своє право не реалізував, у спірну кімнату гуртожитку фактично не вселився, не проживав у ній, та не реєструвався, у зв'язку із чим втратив надане йому право. Крім того, суди на підставі наданих доказів та фактичних обставин справи дійшли висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності, оскільки  ОСОБА_6 та ТОВ «Львівавтокомплектація» дізналися про обставини виділення кімнати ОСОБА_5 і про порушення їхніх прав лише з часу подачі ним  позову до суду.
		Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах  Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ             від  2 березня і 13 липня 2016 року  суд касаційної інстанції, направляючи справи на новий розгляд, зазначив, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові, чому суди не надали оцінки та не встановили, чи підлягає застосуванню позовна давність.
		В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2016 року суд касаційної інстанції, розглядаючи справу про визнання особи такою, що втратила право на користування службовим приміщенням, зазначав, що позивач одночасно заявив вимоги з підстав, передбачених статтями 71 та 124 ЖК УРСР, що регулюють різні житлові правовідносини, а тому направив справу на новий розгляд з огляду на не повне встановлення судом фактичних обставин, які необхідні для вирішення питання щодо правової природи правовідносин, що виникли між сторонами.
		У наданій заявником на підтвердження своїх доводів постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-474цс16 міститься правовий висновок щодо застосування статті 267 ЦК України, відповідно до якого сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові лише за наявності відповідної заяви про застосування позовної давності. 
		У постанові Верховного суду України від 4 листопада 2015 року міститься правовий висновок, відповідно до якого правовий режим гуртожитків, жилі приміщення яких підлягають приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», прирівняно до правового режиму жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду, а тому на мешканців таких гуртожитків у разі їх тимчасової відсутності поширюються норми статей 71, 72 ЖК УРСР. 
		За таких обставин наведені заявником судові рішення не свідчать про неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та про невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки постановлені у справах з іншими фактичними обставинами, встановленими судами. 
		Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились, у зв'язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити.  
		Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603 , частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
		          
		п о с т а н о в и л а :
		 
		У задоволенні заяви ОСОБА_5 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  22 червня 2016 року відмовити. 
		Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
		 
		Головуючий                                                                      В.М. Сімоненко       
		       
		Судді:                                                                                                     В.І. Гуменюк
		         
		Л.І. Охрімчук                                                                                                                                                                
		Я.М. Романюк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...