Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 910/4250/17 : Господарські справи (до 01.01.2019); Укладення, зміни, розірвання, виконання договорів (правочинів) та визнання їх недійсними, зокрема:; Визнання договорів (правочинів) недійсними; оренди.
Надіслано для оприлюднення: 11.12.2017. Зареєстровано: 12.12.2017. Забезпечено надання загального доступу: 12.12.2017.
Дата набрання законної сили: 06.12.2017
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		 
		 
		06 грудня 2017 року Справа № 910/4250/17 
		Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
		 
		головуючого судді:Данилової М.В.,суддівКорсака В.А.,  Ходаківської І.П.за участю представників: позивачаГушницький О.О.відповідачівБукосик А.О.; Парицька Н.О., Годулян О.В.третіх осібСєтова М.О.розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали касаційної скаргиМіністерства оборони Українина постановуКиївського апеляційного господарського суду від 26.09.2017у справі№910/4250/17 Господарського суду міста Києваза позовомпершого заступник військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони Українидо 1.Київської міської ради; 2.Установи "28 управління начальника робіт"за участю третіх осіб1.Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України; 2.Департамента земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації); 3.Товариства з обмеженою відповідальністю "Бориспільміськбуд"про визнання недійсними рішення міської ради та договору оренди
		 
		 
		 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		 
		 
		В березні 2017 року перший заступник військового прокурора Центрального регіону України звернувся в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради та Установи "28 управління начальника робіт" про:
		- визнання недійсним рішення Київської міської ради "Про передачу Установі "28 управління начальника робіт" земельних ділянок для будівництва житлового комплексу з підземними паркінгами на вул. Поліській у дарницькому районі м. Києва" №473/2934 від 24.11.2005; 
		-визнання недійсним договору оренди від 13.11.2006; 
		-визнання відсутності Установи "28 управління начальника робіт" права користування спірними земельними ділянками. 
		Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.07.2017 (суддя Маринченко Я.В.) в задоволенні позовних вимог відмовлено.
		Постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.09.2017 (головуючий суддя Яковлєва М.Л., судді Тищенко О.В., Разіна Т.І.) рішення Господарського суду міста Києва від 11.07.2017 залишено без змін.
		Не погоджуючись із прийнятою постановою суду апеляційної інстанції та рішенням суду першої інстанції, Міністерство оборони України звернулося до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.09.2017 та рішення Господарського суду міста Києва від 11.07.2017, та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
		Скаржник вважає, що оскаржувані судові рішення прийняті з порушенням вимог чинного законодавства України, при цьому судами не в повному обсязі з`ясовані обставини справи, неправильно та неповно досліджені докази, а також невірно застосовані норми як матеріального так і процесуального права, що потягло за собою неправильне вирішення господарського спору.
		Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.11.2017 у даній справі визначено склад колегії суддів: головуючий суддя  Данилова М.В., судді Корсак В.А., Ходаківська І.П.
		Ухвалою Вищого господарського суду України від 22.11.2017 касаційну скаргу прийнято до провадження та призначено до розгляду на 06.12.2017.
		04.12.2017 від представника Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України до Вищого господарського суду України надійшло клопотання, в якому останній просить здійснити розгляд справи за відсутності представника управління.
		Заслухавши доповідь судді - доповідача, представників сторін, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на наступне.
		Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, рішенням виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих від 09.08.1948 №17-с "О возобновлении отвода второй КЭЧ района МВС СССР, земельных участков в Дарницком районе" (далі  рішення від 09.08.1948 №17-с) поновлено відвід земельних ділянок загальною площею близько 380 га в Дарницькому районі другій КЕЧ Київського району МВС СРСР під розміщення військових містечок №87, 147, 159, 182, 183 та 193 у межах та на умовах, згідно з проектом Управління у справах архітектури м. Києва.
		Наказом Міністра оборони України від 31.10.2003 №369 "Про наділення повноваженнями замовника будівництва" Центральне спеціалізоване управління (госпрозрахункове) наділено повноваженнями замовника будівництва у Збройних Силах України на території військових містечок у м. Києві № 87, 147, 159, 225, 227, 290, 233, 161 (Броварське шосе).
		01.03.2005 начальником Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України (далі  ККЕУ) до Київської міської ради направлено лист №1/239 щодо відсутності заперечень на припинення права користування частиною земельної ділянки площею близько 6,5 га, що розташована на вул. Поліській у Дарницькому районі, відведеної на підставі рішення від 09.08.1948 №17-с.
		24.11.2005 Київською міською радою прийнято рішення №473/2934 "Про передачу Установі "28 управління начальника робіт" земельних ділянок для будівництва житлового комплексу з підземними паркінгами на вул. Поліській у Дарницькому районі м. Києва" (далі  рішення від 24.11.2005 №473/2934).
		Зазначеним рішенням припинено ККЕУ право користування частиною земельної ділянки площею 5,59 га, відведеної відповідно до рішення від 09.08.1948 № 17-с, і віднесено земельну ділянку до земель запасу житлової та громадської забудови.
		Пунктом 2 та 3 цього рішення затверджено проект відведення земельних ділянок Установі "28 управління начальника робіт" для будівництва житлового комплексу з підземними паркінгами на вул. Поліській у Дарницькому районі м. Києва та передано останній, за умови виконання п.4 даного рішення, у короткострокову оренду на 5 років земельні ділянки площею 5,59 га за рахунок земель житлової та громадської забудови, із них: ділянку № 1, площею 4,72 га; ділянку № 2, площею 0,87 га. 
		В подальшому, на підставі рішення Господарського суду міста Києва від 12.09.2006 у справі №45/408 між відповідачами було укладено договір оренди земельних ділянок від 13.11.2006, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко Н.П., зареєстрований в реєстрі за № 1515, та зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис від 22.11.2006 за №63-6-00382 у книзі записів державної реєстрації договорів.
		Об`єктом оренди, у відповідності до п.2.1 договору оренди, є земельні ділянки, передані Київською міською радою за актом приймання-передачі Установі "28 управління начальника робіт", а саме: земельні ділянки з кадастровим №8000000000:63:389:0004, площею 4,72 га, та № 8000000000:63:389:0025 площею 0,87 га.
		Строк дії даного договору становить 5 років (п.3.1 договору).
		Відповідно до клопотання Установи "28 управління начальника робіт" від 01.02.2011 про поновлення договору оренди постійна комісія з питань містобудування, архітектури та землекористування висновком від 20.07.2015 № 057/12994 до кадастрової справи №А-18969 вирішила поновити вказаний договір оренди без прийняття Київської міською радою відповідного рішення.
		Угодою про поновлення договору оренди земельних ділянок від 16.02.2016, посвідченою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко Н.П., та зареєстрованою в реєстрі за №16, вищевказаний договір оренди був поновлений на 5 років та викладений у новій редакції.
		Як свідчать матеріали справи, 12.08.2016 між Установою "28 управління начальника робіт" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Бориспільміськбуд" було укладено договір про будівництво житлового комплексу по вул. Поліській у Дарницькому районі м. Києва.
		Будівництво здійснюється на підставі відповідного дозволу на виконання будівельних робіт від 11.03.2008 № 0159-Др, виданого Установі "28 управління начальника робіт" Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у місті Києві.
		Надаючи оцінку правовідносинам, які виникли між сторонами, суди попередніх інстанцій вказували про наступне.
		Так, відповідно до статті 77 Земельного кодексу України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.
		Аналогічне визначення земель оборони міститься у статті 1 Закону України "Про використання земель оборони". 
		Статтею 14 Закону України "Про Збройні Сили України" передбачено, що Збройні Сили України можуть здійснювати господарську діяльність згідно із законом. Земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплене за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належність їм на праві оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків. 
		Згідно із акту інвентаризації земель Міністерства оборони України від 1995 року на території Дарницького району м. Києва землекористувачем цих земель зазначено військове містечко №87.
		Земельна ділянка площею 380 га в Дарницькому районі міста Києва рішенням від 09.08.1948 №17-с відведена під розміщення військових містечок ККЕУ, належить до земель оборони та перебувала в державній власності. 
		Статтею 4 Закону України "Про використання земель оборони" визначено вичерпний перелік використання земель оборони в господарських цілях, а саме, військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування. 
		Частиною 4 статті 84 Земельного кодексу України унормовано, що землі оборони не можуть передаватись у приватну власність. 
		З аналізу наведених правових норм вбачається, що використання земель оборони, що є державною власністю, для житлової забудови не передбачено.
		Відповідно до частини 2 статті 20 Земельного кодексу України зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. 
		Частиною 1 статті 13 Земельного кодексу України передбачено, що до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.
		Відповідно до статті 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" органами, які здійснюють управління військовим майном, є Кабінет Міністрів та Міністерство оборони України. 
		Статтею 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" визначені загальні норми щодо порядку відчуження військового майна. 
		Частиною 2 статті 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" передбачено, що рішення про відчуження військового майна, котре є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України. 
		З огляду на матеріали справи, рішення про відчуження спірних земельних ділянок та зміну цільового призначення Кабінетом Міністрів України не приймалось, у зв`язку з чим Міністерство оборони України не було наділено повноваженнями щодо розпорядження даним військовим майном. 
		Сторонами відповідно до статті 32 - 34 Господарського процесуального кодексу України не було надано належних та допустимих доказів на спростування вищевстановленого. 
		Згідно із пунктом а) статті 21 Земельного кодексу України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам.
		У відповідності до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою  третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. 
		Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 
		Стаття 19 Конституції України визначає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		З огляду на викладене, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій про те, що оспорюване рішення від 24.11.2005 №473/2934 прийняте Київською міською радою поза межами наданих їй повноважень, оскільки суперечить порядку, встановленому чинним на той час законодавству, щодо розпорядження землями оборони, які перебували в державній власності.
		Таким чином, в даному випадку наявні правові підстави для визнання вищевказаного рішення від 24.11.2005 №473/2934 недійсним та його скасування.
		Стосовно позовних вимог про визнання недійсним договору оренди, суди попередніх інстанцій правомірно зазначали про таке. 
		Як вбачається із оспорюваного договору, його укладено на виконання рішення Господарського суду міста Києва від 12.09.2006 у справі №45/408. При винесенні даного рішення судом досліджувались всі обставини та факти, з аналізу яких суд дійшов висновку про правомірність та обґрунтованість позовних вимог, які полягали в зобов`язанні укласти Київську міську раду вказаний договір оренди із Установою "28 управління начальника робіт". 
		Отже, звертаючись з вимогою про визнання такого договору недійсним, позивач фактично намагається переглянути вказане рішення суду не в установлений процесуальним законодавством спосіб.
		За таких обставин, суди вірно вказали, що дана позовна вимога задоволенню не підлягає.
		Щодо вимог позивача про визнання відсутності у Установи "28 управління начальника робіт" права користування спірними земельними ділянками, суди попередніх інстанцій вказували про те, що оскільки такий спосіб захисту, як визнання відсутнім права, серед способів захисту не передбачено, відсутні і правові підстави для задоволення позовних вимог в цій частині.
		Колегія суддів з висновками судів в цій частині не погоджується та зауважує, що стаття 20 Цивільного кодексу України передбачає, що право на захист особа здійснює на свій розсуд. 
		Оскільки вимога про визнання відсутності у Установи "28 управління начальника робіт" права користування спірними земельними ділянками є похідною від вимоги про визнання недійсним договору оренди від 13.11.2006, який було укладено на виконання рішення Господарського суду м. Києві від 12.06.2006, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для її задоволення.
		Під час розгляду даної справи в суді першої інстанції Установою "28 управління начальника робіт" подано заяву про застосування наслідків спливу строку позовної давності до позовних вимог. 
		Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 N 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", яка набрала чинності для України 11.09.1997, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
		Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитися у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою N 14902/04 у справі "Відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами NN 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").
		У Цивільному кодексі України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 Цивільного кодексу України).
		У відповідності до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
		Відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
		При цьому, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини 3 та 4 статті 267 Цивільного кодексу України).
		Як свідчать матеріали Установа "28 управління начальника робіт" скористалася своїм правом та заявила в суді першої інстанції клопотання про застосування строку позовної давності.
		Частиною 1 статті 261 Цивільного кодексу України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 
		З вищевказаних правових приписів вбачається, що позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатись до суду з позовом в інтересах іншої особи  носія порушеного права. 
		При цьому, норма частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав, відтак обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.
		У відповідності до статті 29 Господарського процесуального кодексу України прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов`язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.
		Відповідно до п.4.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 N10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор.
		Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що норми закону встановлені частиною 1 статті 261 Цивільного кодексу України про початок перебігу позовної давності, встановлені для особи, права або інтереси якої порушено, поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
		Як свідчать матеріали справи, прокурор пред`явив позовні вимоги в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України. Строк позовної давності позивачі відраховують з 18.02.2016, коли військовій прокуратурі за результатами опрацювання інформації про укладення між відповідачами угоди про поновлення договору оренди земельних ділянок від 16.02.2016 стало відомо про існування оспорюваного рішення Київської міської ради від 24.11.2005 № 473/2934.
		Разом з тим, початок перебігу строку позовної давності необхідно обчислювати з моменту, коли Кабінет Міністрів України та Міністерство оборони України довідалися або могли довідатися про порушення інтересів, оскільки саме Кабінет Міністрів України та Міністерство оборони України набули статусу позивачів.
		В обґрунтування того, що Міністерство оборони України до моменту проведення прокуратурою перевірки не знало про порушення інтересів держави, останнє посилається на те, що лист від 01.03.2005 № 1/239 начальника ККЕУ до Київської міської ради про відсутність заперечень на припинення права користування частиною спірної земельної ділянки є висловленням власної позиції ККЕУ, про що Міністерство оборони України не знало. Крім того, оспорюване рішення від 24.11.2005 № 473/2934 до його відома не доводилось.
		Кабінет Міністрів України також посилається на те, що він дізнався про оспорюване рішення та договір тільки з листа військової прокуратури від 10.03.2017 №05/3-79, у зв`язку з чим строк позовної давності ним не пропущений.
		В той же час, в матеріалах справи міститься копія листа від 20.11.2000 №163/3259 Міністра оборони України Кузьмука О.І. до голови Київської міської державної адміністрації Омельченка О.О. із проханням надати дозвіл Міністерству оборони України (військовій частині НОМЕР_1 ) на погодження місця розташування житлового комплексу на 700 квартир з об`єктами інфраструктури на земельній ділянці, яку рішенням від 09.08.1948 №17-с було відведено під розташування 513 військової бази автотранспорту та механізації (а.с.64 т.2). 
		Також, наявна копія листа від 13.07.2004 №227/1658 директора Департаменту капітального будівництва та управління фондами Міністерства оборони України, адресованого голові Київської міської державної адміністрації, в якій зазначено, що згідно з рішенням Київської міської державної адміністрації від 28.03.2002 № 381/1815 "Про погодження місць розташування об`єктів" Міністерству оборони України погоджено місце розташування житлового комплексу в районі вул. Поліської Дарницького району. З метою виконання заходів по реформуванню Збройних Сил України, в даному листі висловлене прохання надати дозвіл на розробку проектів землевідведення, згідно з розробленим генеральним планом житлового комплексу під забудову Центральному спеціалізованому будівельному управлінню Міністерства оборони України, що виконує функції замовника будівництва на вказаній земельній ділянці (а.с.11 т. 2).
		Таким чином, із наведеного вбачається, що Міністерство оборони України просило надати дозвіл на погодження місця розташування житлового комплексу на спірних земельних ділянках та розробку проектів землевідведення, тобто ще з 2000 року мало намір здійснювати на них будівництво. 
		Відтак, посилання Міністерства оборони України на необізнаність щодо направлення начальником ККЕУ до Київської міської ради листа від 01.03.2005 №1/239 про відсутність заперечень на припинення права користування частиною спірної земельної є необґрунтованим та не може свідчити про те, що Міністерство оборони України до 2016 року не знало про здійснення на ній забудови Установою "28 управління начальника робіт". Крім того, Установа "28 управління начальника робіт" була підпорядкова Міністерству оборони України. 
		Також, суди попередніх інстанцій правомірно звернули увагу на те, що договір оренди земельних ділянок, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко Н.П., зареєстрований в реєстрі за № 1515, зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис від 22.11.2006 за № 63-6-00382 у книзі записів державної реєстрації договорів.
		У відповідності до статті 2 Порядку державної реєстрації договорів оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.1998 № 2073 (чинного на час вчинення відповідного запису на договорі оренди) державна реєстрація договорів оренди є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту виникнення або припинення права оренди земельних ділянок. 
		Згідно із статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" (у редакції від 01.07.2004) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень  офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень. 
		Частиною 4 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" (у редакції від 01.07.2004) визначено, що державна реєстрація прав є публічною, здійснюється місцевим органом державної реєстрації прав, який зобов`язаний надавати інформацію про зареєстровані речові права та їх обмеження в порядку, встановленому законом. 
		Крім того, спірне рішення від 25.11.2005 № 473/2934 оприлюднене на офіційному веб-порталі Київської міської ради. Так, відповідно до п.2.3 Регламенту Київської міської ради, із внесеними змінами рішенням "Про внесення змін та доповнень до рішення Київської міської ради від 28.11.2002 № 102/262 "Про затвердження Регламенту Київської міської ради в новій редакції" від 23.12.2004 № 853/2263, усі рішення Київради розміщуються на офіційному WEB-порталі Київської міської влади протягом 30 днів з моменту їх прийняття.
		За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками судів про те, що враховуючи публічність інформації щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно та офіційне визнання державою таким чином факту виникнення або припинення прав на це майно, Кабінет Міністрів України, як вищий орган у системі органів виконавчої влади, та Міністерство оборони України, як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України, могли дізнатися про наявність спірного договору, укладеного на виконання рішення суду, в якому зазначалось і про оспорюване рішення Київради.
		У викладеній в постанові Верховного Суду України від 16.11.2016 № 6-2469цс16 правовій позиції зазначено, що порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 Цивільного процесуального кодексу України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
		Крім того, нездійснення своєчасного прокурорського нагляду за прийнятими рішенням органів місцевого самоврядування, що є обов`язком органів прокуратури відповідно до норм Закону України "Про прокуратуру", призводить до наслідків, визначених частиною 4 статті 267 Цивільного кодексу України, оскільки держава здійснює свої права через органи державної влади. 
		Враховуючи викладене, прокуратурою, Кабінетом Міністрів України та Міністерством оборони України не доведено неможливості дізнатися та не вказано, що перешкоджало останнім починаючи з 24.11.2005 ознайомитися зі спірним рішенням на офіційному сайті Ради в межах строку позовної давності, в зв`язку з чим суди попередніх інстанцій обґрунтовано зазначили про сплив строку позовної давності.
		Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частини 4, 5 статті 267 Цивільного кодексу України).
		Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності  за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини 5 статті 267 Цивільного кодексу України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності (п. 2.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" від 29.05.2013 № 10).
		Прокуратурою та позивачами відповідно до вимог статей 32 - 34 Господарського процесуального кодексу України не надано належних та допустимих доказів того, що у них існували об`єктивно непереборні, що не залежали від їхнього волевиявлення та пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами обставини для своєчасного та в розумні строки вчинення такої процесуальної дії, як звернення до суду з позовом в межах строку позовної давності. 
		Таким чином, встановивши обґрунтованість позовних вимог в частині визнання недійсним рішення від 25.11.2005 № 473/2934, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в їх задоволенні з огляду на сплив позовної давності. 
		Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
		Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення колегія суддів опиралась не тільки на суперечливі і взаємовиключні юридичні обґрунтування сторін, а перш за все на базовий правовий принцип  принцип правової визначеності.
		З огляду на викладене, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги Міністерства оборони України, оскільки доводи скарги зводяться до переоцінки доказів, а судами попередніх інстанцій було повно та всебічно з`ясовано обставини, що мають значення для даної справи, їм надано належну правову оцінку та прийнято рішення і постанову з дотриманням норм процесуального права, що дає підстави залишити їх без змін.
		Керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11110,11111 Господарського процесуального кодексу України, 
		 
		ПОСТАНОВИВ :
		 
		Касаційну скаргу Міністерства оборони України залишити без задоволення.
		Постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.09.2017 у справі №910/4250/17 Господарського суду міста Києва залишити без змін.
		 
		Головуючий суддяМ. Данилова
		 
		СуддіВ. Корсак
		 
		І. Ходаківська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...