Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 826/9311/17 : Адміністративні справи (до 01.01.2019); Справи зі спорів з відносин публічної служби, зокрема справи щодо:.
Надіслано для оприлюднення: 21.12.2017. Зареєстровано: 22.12.2017. Забезпечено надання загального доступу: 27.12.2017.
Дата набрання законної сили: 06.02.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м.  Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1П О С Т А Н О В А
		І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
		м. Київ
		14 грудня 2017 року                      № 826/9311/17
		 
		Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Качура І.А. розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Громадської ради доброчесності, третя особа: Вища кваліфікаційна комісія суддів України про визнання протиправним та скасування висновку,
		 
		В С Т А Н О В И В:
		 
		До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Громадської ради доброчесності (далі по тексту - відповідач, ГРД), третя особа: Вища кваліфікаційна комісія суддів України (далі по тексту - третя особа,Комісія) в якому просив суд:
		- визнати протиправним та скасувати висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, який затверджено Громадською радою доброчесності 14 квітня 2017 року.
		Позивач вважає оскаржуване рішення незаконним та таким, що прийнято із порушенням чинного законодавства, а тому підлягає скасуванню.
		В судовому засіданні  представник позивача позовні вимоги підтримав.
		Представник відповідача в судове засідання не з'явився, будь-яких письмових пояснень чи заперечень проти заявленого адміністративного позову - не надав.
		Представник третьої особи проти задоволення позову заперечував, посилаючись на правомірність оскаржуваного висновку складеного відповідачем та зазначивши, що  висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 складався відповідно до матеріалів досьє   позивача.  
		Враховуючи неявку відповідача у судове засідання та достатність наявних у матеріалах справи доказів для розгляду та вирішення справи по суті, а також приймаючи до уваги відсутність заперечень з боку представників позивача та третьої особи, у відповідному судовому засіданні судом, згідно з ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), прийнято рішення про подальший розгляд та вирішення справи у порядку письмового провадження.
		Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, встановив. 
		Фактичні обставини справи свідчать, що Постановою Верховної Ради АР Крим від 25 березня 1993 року № 263-І1 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Ялтинського міського суду. 
		Постановою Верховної Ради України від 11 липня 2002 року № 106-IV «Про обрання суддів», ОСОБА_1, обрано суддею Київського апеляційного господарського суду. 
		Постановою Верховної Ради України від 15 березня 2012 року № 4533-VI «Про обрання суддів» ОСОБА_1, обрано суддею Вищого господарського суду України. 
		Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 07 листопада 2016 року № 145/зп-16 оголошено конкурс на зайняття 120 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду.
		01 грудня 2016 року позивачем було подано до Вищої кваліфікаційної комісії України письмову заяву про участь у доборі кандидатів на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного суду з усіма Документами, які визначені статтею 71 Закону України «Про судоустрій та статус суддів».
		Рішенням ВККС від 05 грудня 2016 року № 55/вс-16 ОСОБА_1, було допущено до участі в конкурсі на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. 
		Рішенням  ВККС  від  11.01.2017  року  №  2-зп/17 та Рішенням ВККС від 20.01.2017 року № 4/зп-17 вирішено, зокрема, провести 16 лютого 2017 року анонімне письмове тестування та 21 лютого 2017 року практичне завдання, як складових першого етапу   («складення   іспиту»)   кваліфікаційного   оцінювання   у   межах оголошеного 7 листопада 2016 року конкурсу до Верховного Суду. 
		Рішенням   ВККС   від 08.02.2017 року  №20/вс-17 ОСОБА_1, допущено до     проходження кваліфікаційного оцінювання для участі у конкурсі на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. 
		За результатами анонімного письмового тестування кандидат ОСОБА_1. отримав 88,50 бал, а за результатами виконання практичного завдання - 99,5 балів. Загальний результат складеного іспиту становив 188,0 балів, внаслідок чого після оцінювання в рейтингу позивач займав перше місце за балами. 
		Вподальшому, в рамках конкурсу до Верховного Суду, позивач пройшов тестування особистих морально-психологічних якостей та загальних здібностей, за результатами якого складено висновок та визначено рівень показників критеріїв особистої та соціальної компетенції, професійної етики та доброчесності.
		01 травня 2017 року за результатами дослідження та перевірки інформації щодо кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1. Громадською радою доброчесності було затверджено висновок про невідповідність кандидата на посаду Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики.
		Позивачем   були   надані   Громадській  раді  доброчесності   усні та   письмові пояснення на спростування інформації, викладеної в Висновку від 01.05.2017 року. 
		Однак, як зазначає позивач, Громадською радою доброчесності було проігноровано усі подані кандидатом документи та пояснення,?внаслідок  чого Висновок від 01.05.2017 року містить необґрунтовану та непідтверджену інформацію щодо позивача та порушує його конституційні права. 
		Позивач вважає, що оскаржувене рішення порушує його законні права та інтереси, а тому звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
		Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
		Оскільки позивач звернувся до суду з приводу визнання протиправним та скасування висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду   ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, який затверджено Громадською радою доброчесності 14 квітня 2017 року, суд вважає за необхідне встановити належність відповідача у справі та його правосубєктність з приводу прийняття оскаржуваного рішення.
		Cтаттею 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено  правовий статус та завдання ГРД. 
		Зокрема, вказаною нормою визначені: 1) мета створення ГРД - сприяння ВККС у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики для цілей кваліфікаційного оцінювання; 2) склад, вимоги до членів, строк їх повноважень та порядок формування Ради; 3) конкретні повноваження ГРД, права та обов'язки її членів.
		Так, відповідно ст. 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» вказано, що у разі, якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям доброчесності та професійної етики, то Вища кваліфікаційна комісія суддів України може ухвалити рішення про підтвердження здатності такого судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане не менше ніж одинадцятьма її членами.
		Частиною 4 ст. 85 цього Закону визначено, що суддівське досьє, серед іншого, має містити висновок Громадської ради доброчесності (у разі його наявності) (п. 16).
		З наведених вище норма Закону України «Про судоустрій і статус суддів», судом встановлено, що на ГРД покладено функцію щодо участі у проведенні кваліфікаційного оцінювання з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Тобто, відповідач приймає участь у формуванні суддівського корпусу, впливає на суддівську кар'єру та наділений з цією метою відповідними владними повноваженнями.
		За сферою правового регулювання Закон України «Про судоустрій і статус суддів» визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, тобто містить норми саме публічного права. 
		Висновки ГРД, затверджені відповідним рішенням, як одностороннє владне волевиявлення, є обов'язковими для розгляду іншим суб'єктом, зокрема, ВККС, та є правовим актом індивідуальної дії, на підставі якого виникають публічно-правові відносини.
		Отже, процес надання для ВККС висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики, містить усі ознаки владної управлінської діяльності, на основі закону.
		Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАСУ), юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
		Відповідно до ч. 3 ст. 50 КАСУ, відповідачем в адміністративній справі є суб'єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
		Водночас, згідно з п. 7 ч. 1 ст. 3 КАСУ, суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
		При цьому, відповідно до п. 3 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 8 від 20 травня 2015 року, для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб'єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань.
		Таким чином, визначальною ознакою суб'єкта владних повноважень є виконання ним владних управлінських функцій. Надання правового захисту у порядку адміністративного судочинства правам, свободам, інтересам, що порушені суб'єктом владних повноважень, не пов'язується з обов'язковим віднесенням такого суб'єкта до системи органів державної влади або місцевого самоврядування та не ставиться у залежність від наявності або відсутності у такого суб'єкта владних повноважень статусу юридичної особи.
		Відповідно до ч. 1 ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Надаючи тлумачення зазначеній нормі, Конституційний Суд України в рішенні від 25 грудня 1997 року у справі за конституційним зверненням громадян ОСОБА_3, ОСОБА_4 та інших громадян щодо офіційного тлумачення ст.ст. 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) зазначив, що ч. 1 ст. 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. 
		Враховуючи вищезазначене судом зроблено висновок, що ГРД має всі визначені ознаки «іншого суб'єкта при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства», оскільки Рада здійснює діяльність з виконання покладених на неї Законом України «Про судоустрій і статус суддів» завдань, а тому, відповідно, є суб'єктом владних повноважень в розумінні вимог п. 7 ч. 1 ст. 3 КАСУ, тобто є належним відповідачем за даним адміністративним позовом.
		З приводу питання належності обраного позивачем способу захисту порушеного права необхідно зазначити наступне.
		Оскаржуваний Висновок має всі ознаки правового акту індивідуальної дії, оскільки він врегульовує відносини щодо конкретно визначеного кола осіб, а саме щодо   ОСОБА_1 та розрахований на одноразове застосування.
		При цьому, оскаржуваний Висновок безпосередньо впливає на права та інтереси ОСОБА_1, створюючи правовідносини, в яких отримати рішення про підтвердження ним здатності здійснювати правосуддя у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду він зможе лише у разі, якщо таке рішення буде підтримане не менше ніж одинадцятьма членами ВККС, тобто кваліфікованою більшістю, в той час як рішення щодо інших кандидатів, які не отримали негативного висновку ГРД, ухвалюватиметься, відповідно до ч. 3 ст. 101 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», простою більшістю голосів її складу. 
		01 травня 2017 року за результатами дослідження та перевірки інформації щодо кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1. Громадською радою доброчесності було затверджено висновок про невідповідність кандидата на посаду Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики.
		10 травня 2017 року рішенням Комісії у складі колегії було оголошено перерву у проведенні співбесіди та відповідно до абзацу другого частини першої статті 88 Закону визначено внести на розгляд Комісії у пленарному складі питання про підтвердження здатності кандидата на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ОСОБА_1 здійснювати правосуддя у відповідному суді.
		При цьому, як вбачається з матеріалів справи 16 травня 2017 року позивачем було подано до Громадської ради доброчесності клопотання про скасування Висновку від 01.05.2017 року, однак зазначене клопотання не було розглянуто відповідачем, що свідчить про порушення прав та інтересів ОСОБА_1 , оскільки має місце з огляду на об'єктивне існування оскаржуваного Висновку, без урахування рішення ВККС, яке прийнято, відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Відповідно, оскаржуваний Висновок може бути самостійним предметом оскарження в рамках здійснення адміністративного судочинства.
		Крім того, згідно з ч. 3 ст. 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав:
		1) склад членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити;
		2) рішення не підписано будь-ким із складу членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання;
		3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про не підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання;
		4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків.
		Отже, чинне законодавства не надає учаснику конкурсу на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду права оскаржити рішення ВККС з підстав його змістовної необґрунтованості щодо питань невідповідності учасника конкурсу критеріям доброчесності та професійної етики, у випадку, коли в основу такого рішення покладатиметься відповідний негативний висновок ГРД, оскільки Закон України «Про судоустрій і статус суддів» допускає можливість оскарження такого рішення ВККС виключно з формальних підстав.
		Так, відповідно до вимог ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі також - Конвенція), кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		Як зазначено в рішенні Європейського суду з прав людини (далі також - ЄСПЛ) у справі «Зінченко проти України», ст. 13 Конвенції гарантує на національному рівні доступність засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення в життя змісту конвенційних прав і свобод, незалежно від того, в якій формі вони закріплені в національному правовому порядку.
		Отже, подання даного адміністративного позову є єдиним можливим способом захисту порушених з боку ГРД прав ОСОБА_1 а тому відмова в його прийнятті та розгляді по суті заявлених вимог означатиме порушення його права на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, що, в свою чергу, є порушенням вимог як національного законодавства, так і приписів Конвенції та обов'язкової до застосування практики ЄСПЛ.
		При цьому, відповідно до судової практики Верховного Суду України, наведеної, зокрема, в його постанові від 31 травня 2016 року у справі №21-451а16, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося б примусове виконання рішення.
		Таким чином, беручи до уваги все наведене вище, суд вважає, що позивачем в даному позові було обрано належний та ефективний спосіб захисту його порушеного права шляхом визнання протиправним та скасування оскаржуваного Висновку.
		За аналізом позовних матеріалів, та наданого висновку, суд зазначає, що оскаржуваний Висновок містить недостовірні, не перевірені, надумані та такі, що не підтверджені будь-якими доказами відомості. Такі докази взагалі не збиралися відповідачем та не можуть існувати з огляду на відсутність в реальному світі фактів, які б вони могли підтверджувати. Тобто, відомості та висновки щодо невідповідності ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики не відповідають дійсним обставинам.
		Варто зазначити, що оскаржуваний висновок взагалі ніким не підписаний, автор висновку в тексті не зазначений, що є порушенням Наказу Держспоживстандарту України від 07.04.2003 № 55, яким визначені Вимоги до оформлювання документів ДСТУ 4163-2003. Таким чином, Висновок є анонімним і його не можна належним документом, оскільки відсутні головні реквізити (дата складання, автор, підпис).
		Отже, ГРД не мала передбачених законом, а саме ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», підстав для направлення оскаржуваного Висновку до ВККС.
		Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Таким чином, ГРД, як суб'єкт владних повноважень, не дотрималася вказаних вимог Конституції України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів», вчинивши порушення процедури прийняття оскаржуваного Висновку, що додатково до наведеного вище свідчить про його протиправність.
		Суд також вважає, що ГРД, приймаючи оскаржуваний Висновок, допустила порушення прямої норми Конституції України, а саме ст. 32 Конституції України, що узгоджується зі ст. 8 Конвенції.
		Згідно з Конституцією України, людина, її честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3); органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19); усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах (ст. 21); кожен має право на повагу до його гідності (ч. 1 ст. 28); кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ч. 1 ст. 68). 
		Частиною 2 ст. 32 Конституції України встановлено, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
		У рішенні Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012 зазначено, що аналізуючи питання щодо поширення інформації про сімейне життя особи, яка займає посаду, пов'язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування, Конституційний Суд України враховує, що така інформація зазвичай стосується не лише цієї особи, а й інших осіб, зокрема, членів її сім'ї, яким Конституція України теж гарантує право на невтручання в їх особисте і сімейне життя, крім випадків, визначених законом. Тому, поширення даних про таких фізичних осіб - членів сім'ї, що можуть стати відомими в результаті поширення інформації про саму посадову особу, крім випадків, визначених законом, може призвести до порушення їх конституційних прав, зашкодити гідності, честі, діловій репутації тощо. Застереження щодо недопущення порушення конституційних прав членів сімей посадових осіб Конституційний Суд України висловив у своєму рішенні від 06 жовтня 2010 року №21-рп/2010.
		Таким чином, Конституційний Суд України, даючи офіційне тлумачення ч.ч. 1, 2 ст. 32 Конституції України, вважає, що інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема, членами сім'ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов'язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім'ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Положення ч. 1 ст. 32 та ч. 3 ст. 34 Конституції України перебувають у системному взаємозв'язку і передбачають як недопустимість порушення права людини на недоторканність особистого та сімейного життя, так і реалізацію особою права на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації.
		Парламентська Асамблея Ради Європи в Резолюції № 1165 зазначила, що право кожної людини на приватність і право на свободу вираження поглядів є основою демократичного суспільства; ці права не є абсолютними і не мають ієрархічного характеру, оскільки мають однакову цінність (п. 11). Виходячи з цього, право на приватність, закріплене у ст. 8 Конвенції, повинне захищати приватне життя особи не лише від втручання влади, а й від подібних дій з боку інших осіб чи інститутів, зокрема, засобів масової інформації (п. 12 Резолюції № 1165).
		Положення ч. 2 ст. 32 Конституції України передбачають вичерпні підстави можливого правомірного втручання в особисте та сімейне життя особи (в тому числі й тієї, яка займає посаду, пов'язану з функціями держави або органів місцевого самоврядування, та членів її сім'ї). Такими підставами є згода особи на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно неї, а також, у разі відсутності такої згоди, випадки, визначені законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Даючи офіційне тлумачення положень ч.ч. 1, 2 ст. 32 Конституції України у системному зв'язку з ч. 2 ст. 34 Основного Закону, Конституційний Суд України дійшов висновку, що збирання, зберігання, використання та поширення державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням в її особисте та сімейне життя, яке допускається винятково у визначених законом випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Позивач як і власне і члени його сім'ї не надавали згоди ГРД на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно неї. Законом не передбачено право ГРД оприлюднювати та поширювати таку інформацію, згідно із законом, Рада взагалі не є суб'єктом, яким вказана інформація може бути надана.
		Невід'ємною частиною положень ст. 8 Конвенції є практика ЄСПЛ, яка виробила критерії правомірності втручання у приватне і сімейне життя особи (зокрема, рішення у справі «Олександр Волков проти України» від 09 січня 2013 року). Заявник у цій справі скаржився на порушення його прав, передбачених ст.ст. 8 та 6 Конвенції, під час його звільнення з посади судді Верховного Суду України.
		Порушення ст. 8 Конвенції було констатоване ЄСПЛ з огляду на те, що втручання у приватне життя заявника, за яким його звільнено з посади судді, не було законним, оскільки застосовні при цьому законодавчі положення не були передбачуваними щодо їхніх наслідків та не забезпечували гарантій від свавілля. У цьому зв'язку ЄСПЛ зазначив, що відсутність керівних принципів та практики, які б визначали послідовне та обмежувальне тлумачення поняття «порушення присяги», а також відсутність належних юридичних захисних механізмів призвели до непередбачуваності наслідків застосування відповідних положень національного законодавства. Виходячи з цього, можна навіть припустити, що будь-яка провина судді, яка мала місце у будь-який момент протягом його професійної кар'єри, за бажанням могла бути розтлумачена дисциплінарним органом як достатня фактична підстава для обвинувачення у вчиненні такого дисциплінарного правопорушення, як «порушення присяги», та призвести до звільнення його з посади (п. 181 рішення Європейського суду).
		ЄСПЛ також вказав, що необхідні процедурні гарантії, які б могли запобігти свавільному застосуванню відповідного матеріального законодавства, не були запроваджені. Зокрема, національне законодавство не передбачало будь-яких обмежень строків ініціювання та здійснення провадження щодо судді за «порушення присяги». Відсутність будь-яких строків давності давала дисциплінарним органам повну свободу дій та порушила принцип юридичної визначеності (п. 185 рішення Європейського суду).
		У світлі вищенаведених міркувань ЄСПЛ прийшов до висновку, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя було незаконним: воно не відповідало національному законодавству та, більш того, чинне національне законодавство не відповідало вимогам передбачуваності та належного захисту від свавілля (п. 186 рішення Європейського суду).
		Оскільки положення ст. 32 Конституції України кореспондується зі ст. 8 Конвенції, а факти та обставини, викладені в оскаржуваному Висновку про те, що кандидат на посаду судді не відповідає критеріям доброчесності та професійної етики можуть бути в подальшому підставою для звернення ВККС до відповідних органів щодо вирішення питання про притягнення його до дисциплінарної, адміністративної, кримінальної відповідальності та зупинення проведення кваліфікаційного оцінювання цього судді (ч.ч. 5, 6, 7 ст. 84 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), то, відповідно до обов'язкового до застосування характеру рішень та практики ЄСПЛ, практика тлумачення та застосування вказаної статті Конвенції ЄСПЛ має враховуватися при розгляді цієї справи.
		Так, встановлення факту недоброчесної поведінки судді є підставою для його звільнення (пункт 4, частини 16-1 розділу XV Перехідних положень Конституції України, ч.ч. 8 та 9 ст. 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). В той же час, ані Конституція України, ані норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів» не містять тлумачення понять доброчесність та недоброчесна поведінка. Також, відсутня методика визначення того, яка поведінка є недоброчесною, відсутнє визначення періоду перевірки судді на доброчесність.
		Проаналізувавши наведені норми Конституції України, Конвенції та практики ЄСПЛ, суд приходить до переконання про протиправність оскаржуваного Висновку, який прийнятий без врахування прав ОСОБА_1, визначених положеннями ст. 32 Конституції України та ст. 8 Конвенції. У випадку, що розглядається, позбавлення зазначеного права не має справедливої рівноваги між державними інтересами та необхідністю захистити права позивача на повагу до свого приватного і сімейного життя, а, отже, є порушенням його прав, визначених положеннями ст. 32 Конституції України та ст. 8 Конвенції. 
		Суд також вважає, що оскаржуваний Висновок прийнятий з порушенням ст. 6 Конвенції, що передбачає захист права на справедливий суд.
		Так, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя (ч. 1 ст. 6 Конвенції).
		Аналогічно до ст. 8 Конвенції, невід'ємною частиною положень її ст. 6 є практика ЄСПЛ, а саме його рішення у вже згаданій справі «Олександр Волков проти України». 
		У зазначеній справі заявник скаржився до ЄСПЛ за п. 1 ст. 6 Конвенції та зазначив, що його справа не була розглянута незалежним і безстороннім судом, встановленим законом; що провадження у ВРЮ було несправедливим, процедуру голосування у Верховній Раді України було порушено; що йому не було забезпечено право на суд у зв'язку з відсутністю у Вищого адміністративного суду України повноважень переглядати рішення ВРЮ, а також, що мало місце порушення принципу рівності сторін.
		ЄСПЛ встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв'язку з відсутністю незалежності та безсторонності ВРЮ з огляду на об'єктивні (процедура формування та персональний склад ВРЮ) та суб'єктивні (особиста упередженість членів ВРЮ) критерії.
		Процедуру формування ВРЮ Європейський суд визнав такою, що не відповідає Конвенції, оскільки на той час більшість членів ВРЮ призначалась органами законодавчої та виконавчої влади. Щодо її персонального складу ЄСПЛ вказав, що Міністр юстиції та Генеральний прокурор, які матеріально, ієрархічно та адміністративно залежні від основного місця роботи, не можуть вважатись незалежними та безсторонніми, а останній, окрім того, очолює систему органів прокуратури, представники якої беруть участь у розгляді суддями справ, що створює загрозу порушення вимоги безсторонності як суддями при розгляді справ, так і Генеральним прокурором - щодо тих суддів, чиї рішення він не підтримує. Останній довід також стосується тих членів ВРЮ, які призначаються конференцією працівників прокуратури України.
		ЄСПЛ зазначив, що вирішуючи справу заявника та виносячи обов'язкове для виконання рішення, ВРЮ, парламентський комітет та пленарне засідання парламенту разом виконували функцію суду (п. 90 рішення у справі «Олександр Волков проти України»).
		Отже, суд вважає, що ГРД, приймаючи оскаржуваний Висновок, також виконувала функцію суду у розумінні ст. 6 Конвенції, оскільки нею досліджувались певні факти, яким надано юридичну оцінку. Оскаржуваний Висновок може мати наслідком притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності і безпосередньо впливає на суддівську кар'єру.
		Таким чином, якщо ГРД виконує функцію суду у розумінні ст. 6 Конвенції, то вона повинна відповідати принципу «незалежного та безстороннього суду», що передбачає незалежність від виконавчої влади, політичних груп, зовнішнього втручання. Важливими факторами є, зокрема, склад суду, процедура призначення.
		У п. 113 рішення у справі «Олександр Волков проти України» ЄСПЛ зазначив, що, згідно зі ст. 19 Закону «Про Вищу раду юстиції» 1998 року, тільки чотири члени ВРЮ працюють в ній на постійній основі. Інші члени працюють та отримують свою зарплатню поза межами ВРЮ, що неминуче означає їхню матеріальну, ієрархічну та адміністративну залежність від їхніх головних роботодавців та ставить під загрозу як їхню незалежність, так і безсторонність. Зокрема, у випадку Міністра юстиції та Генерального прокурора України, які є членами ВРЮ за посадою, втрата основної посади означає втрату членства у ВРЮ.
		Аналогічно і Закон України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачає порядку і джерела фінансування діяльності ГРД, відповідно, принцип незалежності суду, передбачений ст. 6 Конвенції, при ухваленні оскаржуваного Висновку не дотримано. Члени ГРД працюють та отримують свою зарплатню поза межами Ради, що неминуче означає їхню матеріальну, ієрархічну та адміністративну залежність від їхніх головних роботодавців та ставить під загрозу як їхню незалежність, так і безсторонність. 
		Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не визначено правового статусу члена ГРД. Хоча він приймає участь у діяльності цього утворення (ГРД) на постійній основі, його права та обов'язки не визначені, а також, відсутні гарантії його незалежності та не визначена можливість притягнення до кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності у разі можливих зловживань.
		Принцип незалежності суду також порушений під час призначення членів ГРД. Так, члени ГРД призначаються зборами представників громадських об'єднань строком на два роки і можуть бути призначені повторно (ч. 9 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
		Але направити своїх представників для участі у зборах можуть не всі громадські організації або громадські спілки, а лише ті, які протягом щонайменше останніх двох років, що передують дню проведення зборів, здійснюють діяльність, спрямовану на боротьбу з корупцією, захист прав людини, підтримку інституційних реформ, в тому числі реалізують проекти у цих сферах (ч. 11 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), що не відповідає вимогам ч. 5 ст. 36 Конституції України, яка визначає, що всі об'єднання громадян рівні перед законом. 
		Обов'язкова вимога щодо надання для участі у зборах громадським об'єднанням документів, перелічених п.п. 3, 4, 5 ч. 13 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що видаються міжнародними організаціями (рекомендаційного листа від міжнародної організації з бездоганною репутацією про успішний досвід співпраці та ін.) автоматично ставить в залежність від міжнародних організацій можливість участі представника громадського об'єднання у зазначених зборах.
		Таким чином, оскаржуваний Висновок прийнято без дотримання права ОСОБА_1 на справедливий суд, гарантованого ст. 6 Конвенції.
		Конституція України передбачає, що, відповідно до закону, в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення добору суддів, прокурорів, їх професійної підготовки, оцінювання, розгляду справ щодо їх дисциплінарної відповідальності, фінансового та організаційного забезпечення судів (ч. 10 ст. 131 Конституції України).
		Таким чином, органи та установи для забезпечення добору та оцінювання суддів утворюються лише в системі правосуддя.
		Вища кваліфікаційна комісія суддів України діє саме в системі правосуддя та є державним органом суддівського врядування (ч. 1 ст. 92 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Громадська рада доброчесності ж не відноситься до системи правосуддя, а, як вже зазначалось, утворюється з метою сприяння ВККС у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики для цілей кваліфікаційного оцінювання (ч.1 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). 
		Оскільки ГРД не входить до системи правосуддя, слід констатувати, що з'явилась додаткова ланка, діяльність якої впливає на реалізацію конституційних повноважень ВККС щодо забезпечення оцінювання та добору суддів, що є порушенням ст. 131 Конституції України.
		Щодо періоду, який перевірявся ГРД у Висновку слід зазначити, що позивач, приймаючи участь у конкурсі на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду проходив кваліфікаційне оцінювання. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади. (підпункт 4, частини 16-1 розділу XV Перехідні положення Конституції України). Таким чином, встановлені нові підстави для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (невідповідність судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від оцінювання). 
		В той же час, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. (Стаття 58 Конституції України).
		Зміни до Конституції України (щодо правосуддя) набрали чинності 30.09.2016. Отже ГРД, здійснюючи, як уже зазначалось. функцію суду у розумінні ст. 6 Конвенції, мала право аналізувати факти щодо відповідності позивача критеріям професійної етики та доброчесності лише за період після 30.09.2016, оскільки лише з цієї дати встановлено додаткову підставу для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (звільнення з посади), а саме за невідповідність судді займаній посаді за критеріями професійної етики або доброчесності. У зв'язку з цим дії відповідача по включенню будь-якої інформації до Висновку, її оцінка на предмет доброчесності та професійної етики за інший період до 30.09.2016 є противоправними. 
		Крім того, обставини та факти вказуються у Висновку відповідачем без врахування строків давності притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Так, дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці чи здійснення відповідного дисциплінарного провадження. (частина 11 статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Це також є порушенням статті 6 Конвенції.
		Так, ЄСПЛ у рішенні у справі «Олександр Волков проти України» з цього приводу, в контексті порушення статті 6 Конвенції, зазначив, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (див. рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom), п. 51, Reports 1996-IV). 
		Додатково ЄСПЛ зазначив, що хоча не вважає за належне вказувати на те, наскільки тривалим повинен бути строк давності, він вважає, що такий підхід, коли строк притягнення до дисциплінарної відповідальності у дисциплінарних справах, які стосуються суддів, є невизначеним, становить серйозну загрозу принципові юридичної визначеності. За цих обставин Суд доходить висновку, що у справі, що розглядається можливо порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. (пункти 137-140 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України»)
		Окрім цього, суд звертає увагу на європейські рекомендації щодо оцінювання суддів.
		Так, у Висновку Консультативної ради європейських судів № 17 вказується, що формальне індивідуальне оцінювання суддів, де таке існує, має сприяти вдосконаленню та підтриманню функціонування судової системи на найвищому рівні якості на користь громадян держав - членів Ради Європи. Це, у свою чергу, має допомогти зберегти довіру суспільства до судової системи. Це передбачає, що суспільство матиме змогу розуміти принципи та процедуру оцінювання. Тому, загальні умови та методи оцінювання мають бути доступними суспільству. Тим не менше, на думку КРЄС, процес індивідуального оцінювання для кар'єрних цілей або підвищення судді не повинен враховувати думку суспільства стосовно судді. Ця думка не завжди може бути результатом повного чи всебічного розуміння інформації або, можливо, навіть ґрунтуватися на нерозумінні діяльності судді в цілому. Процес та результати індивідуального оцінювання мають перш за все залишатися конфіденційними і не розголошуватися. Розголошення результатів оцінювання загрожуватиме незалежності здійснення судочинства через те, що це може принизити суддю в очах суспільства та зробити вразливим до впливу. Крім цього, оприлюднення результатів оцінювання може означати, що суддя стає об'єктом для обговорення та інших нападок (§ 48).
		Варто знову зазначити, що позивач не надавав ГРД згоди на збирання, зберігання, обробку та використання інформації стосовно нього. Окрім цього, у Законі України «Про судоустрій і статус суддів» Громадській раді доброчесності не надано повноваження прийняття власного Регламенту. В жодному законодавчому акті немає згадки про те, що порядок організації діяльності ГРД має визначатися її Регламентом. Крім того, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачено, що висновок ГРД має оприлюднюватися.
		Суд при вирішенні даної справи враховує, що міжнародним експертом Ради Європи, доктором права ОСОБА_10 було підготовлено Висновок щодо Регламенту ГРД від 10 квітня 2017 року, де, зокрема, вказується, що «під час різних процедур оцінювання дуже важливо виключити ті фактори, які можуть вплинути на незалежність суддів: «попри похвальну мету забезпечення високих стандартів через систему оцінки, вкрай складно примирити незалежність судді з системою оцінки його діяльності. Якщо треба обирати щось одне з двох, то головною цінністю є суддівська незалежність». Це основне правило, яке потрібно брати до уваги в процесі роботи ГРД (п. 1.4).
		Конфлікт інтересів має вирішуватися відповідним чином, щоб забезпечити найвищі стандарти прозорості та доброчесності членів ГРД. З огляду на таке, дотримання принципу незалежності судової влади потребує додержання загального правила про те, що практикуючі юристи (адвокати) і прокурори не можуть брати участь у процесі оцінювання суддів. Зважаючи на те, що строк повноважень членів ГРД становить два роки, їхній відвід від участі в розгляді інформації щодо окремої особи внаслідок конфлікту інтересів не є прийнятним варіантом, оскільки протягом двох років практикуючі юристи або прокурори можуть постати перед будь-ким з оцінюваних ними суддів (кандидатів на посаду судді). Крім того, повноваження членів ГРД з оцінювання суддів загалом можуть мати негативний вплив навіть на тих суддів, які не проходять через процес оцінювання, коли члени ГРД постають перед ними в суді (п. 2.2).
		Натомість, до складу ГРД на момент ухвалення висновку щодо позивача входило 8 діючих адвокатів, а саме - ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18.
		Вказаний Висновок експерта Ради Європи, який був оприлюднений у ЗМІ 12 червня 2017 року. Члени ГРД, які є адвокатами (окрім ОСОБА_26), приймаючи оскаржуваний Висновок, знехтували вказаними рекомендаціями та не заявили самовідвід.
		Окрім цього, у п. 3.6. Висновку експерта Ради Європи стосовно Регламенту ГРД зазначається: «що стосується регулярного оцінювання суддів, то відповідні процедура та критерії мають бути публічними. Однак, сам процес і його результати, в принципі, мають залишатися конфіденційними та не підлягають розголошенню. Таке розголошення майже напевно поставить під загрозу суддівську незалежність із тієї очевидної причини, що публікація може дискредитувати суддю в очах громадськості та, можливо, зробити його/її вразливим до спроб впливу на нього/неї. Крім того, оприлюднення може означати, що суддя піддаватиметься нападам у словесній чи іншій формі».
		Діяльність ГРД у супереч наведеної вище позиції Ради Європи, на думку суду, додатково свідчить про обґрунтованість позовних вимог.
		Відповідно до ч. 3 ст. 2 КАСУ, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
		1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;
		2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
		3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
		4) безсторонньо (неупереджено);
		5) добросовісно;
		6) розсудливо;
		7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
		8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
		9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
		10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
		«На підставі Закону» означає, що суб'єкт владних повноважень: 1) повинен бути утвореним у порядку, визначеному Конституцією та законами України; 2) зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.
		«У межах повноважень» означає, що суб'єкт владних повноважень повинен приймати рішення, а дії вчиняти відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх.
		«У спосіб» означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.
		Зазначені критерії, хоч і адресовані суду, але одночасно вони є і вимогами для суб'єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення, вчиняє дії чи допускається бездіяльності.
		Відповідно до ч. 2 ст. 8 КАСУ, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
		Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		Відповідно до висновку ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» (рішення від 18 липня 2006 року), кожен доречний і важливий аргумент особи має бути проаналізований і суд має надати відповідь на кожен з таких аргументів.
		Щодо суті обставин, які були покладені в основу оскаржуваного Висновку, виклад яких став підставою для його прийняття, необхідно зазначити наступне:
		1. Так, пункт 1 оскаржуваного висновку містить відомості щодо здійснення Генеральною прокуратурою України досудового розслідування у кримінальному провадженні №42013110000001050, за підозрою колишнього голови та його заступника Вищого господарського суду України у вчинені кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 376 та ч. 2 ст. 376-1 КК України.
		Як зазначається Відповідачем, вказане кримінальне провадження розпочато за фактом здійснення вищими посадовими особами Вищого господарського суду України систематичних втручань в автоматизовану систему документообігу суду.
		Більш того, в оскаржуваному Висновку зазначається, що позивача нібито віднесено до групи суддів, на яких здійснювався розподіл справ з порушенням порядку, встановленого закону, а також про те, що усі судді формально дають показання та не надають викривальні показання щодо осіб причетних до вказаних неправомірних дій.
		Необхідно наголосити, що виходячи із додатків до оскаржуваного рішення, усі вказані висновки зроблено Відповідачем виключно на підставі одного документа - Листа Генеральної прокуратури України.
		У Висновку від 14.04.2017 року Громадська рада доброчесності фактично особисто звинуватила Позивача у співучасті у вчиненні ряду кримінальних правопорушень, самостійно визначила процесуальний статус учасників у кримінальному провадженні, та ще й надала оцінку усім показанням свідків.
		Зазначені висновки Відповідача свідчать про грубе порушення гарантованого статтею 62 Конституцією України та статтею 17 Кримінального процесуального кодексу України (надалі за текстом - КПК України) принципу презумпції невинуватості та забезпеченості доведення вини.
		Презумпція невинуватості - це правовий принцип, за яким щодо особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, припускається невинність до того часу, поки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому законодавством, і встановлено вироком суду, який набрав законної сили.
		Так, частиною 2 статті 17 КПК України передбачено, що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.
		Окрім того, частиною 4 статті 296 Цивільного кодексу України встановлено гарантії реалізації такого принципу та вказано, що ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише в разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення та в інших випадках, передбачених законом.
		Відповідно до статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом. 
		Принцип презумпції невинуватості закріплений положеннями й ч.1 ст.11 Загальної декларації прав людини: «Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту».
		Презумпція невинуватості зафіксована у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, зокрема у п.2 ст.14: «Кожен обвинувачений в кримінальному злочині має право вважатися невинним, поки винність його не буде доведена згідно з законом».
		У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Аллан проти Сполученого Королівства» від 10 грудня 2009 року встановлено, що пункт 2 статті 6 Конвенції забезпечує «право вважатися невинним доти, доки вину не буде доведено в законному порядку». Презумпція невинуватості, яка розглядається як процесуальна гарантія в контексті самого кримінального провадження, накладає вимоги щодо, зокрема: тягара доведення; правових презумпцій факті і права; привілею проти самообвинувачення; досудового оприлюднення елементів справи; передчасних висловлювань суду або інших представників держави про вину обвинувачуваної особи (п. 93 Рішення).
		У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Грабчук проти України» від 21 вересня 2006 року передбачено, що презумпція невинуватості порушена, якщо твердження посадової особи щодо особи, обвинуваченої у вчиненні злочину, відображає думку, що особа винна, коли цього не було встановлено відповідно до закону (пункт 42 Рішення).
		Таким чином, практика Європейського суду з прав людини однозначно вказує, що порушення презумпції невинуватості має місце і у разі коли висловлювання відносно винуватості особи до встановлення цього відповідно до закону.
		У випадку, що розглядається, Громадська рада доброчесності, яка не є судовою інстанцією щодо кримінальних справ та не може встановлювати будь-які факти щодо винуватості осіб у вчиненні кримінального правопорушення, порушила приписи ст. 124 Конституції України, якою передбачено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.
		Суд звертає увагу, що згідно з п. 39 висновків 17 від 2014 року Консультативної ради Європейських суддів «Про оцінку роботи суддів, якість правосуддя та дотримання принципів незалежності суду» інформація, яка використовується в процесі оцінювання повинна бути надійною і базуватися на доказах.
		Беручи до уваги наведене в контексті приписів Кримінального процесуального кодексу України вбачається, що визначені в оскаржуваному Висновку ГРД обставини співучасті Позивача у вчиненні ряду кримінальних правопорушень, можуть вважатись встановленими виключно на підставі вироку суду у відповідній кримінальній справі. Їх зазначення у Висновку ГРД без посилання на такий вирок суду є безпідставним та протиправним. 
		Відповідно, використання Відповідачем відомостей, отриманих з листа Генеральної прокуратури України щодо вчинення Позивачем кримінальних правопорушень, є протиправним.
		2. В пункті 2 оскаржуваного Висновку відповідачем зазначено, що перебуваючи на посаді судді Київського апеляційного господарського суду, позивач брав участь у конфлікті, пов'язаному з реприватизацію ВАТ «Нікопольський завод феросплавів».
		У даному випадку розгляд судової справи суддею, тобто здійснення ним професійної діяльності. Відповідач визначив як "брав участь у конфлікті, пов'язаному з реприватизацією ВАТ «Нікопольський завод феросплавів", що свідчить про повне нерозуміння Відповідачем конституційних засад судочинства.
		Так, ОСОБА_1, як суддя Київського апеляційного господарського суду, розглядав судову справу № 18/196 за позовом Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, який просив визнати недійсними рішення конкурсної комісії по проведенню конкурсу з продажу пакету акцій, а також накази Фонду держмайна договори купівлі-продажу пакета акцій стратегічного підприємства та повернути їх у власність держави.
		Судовий спір сам по собі є конфліктом, а завдання судді є в передбаченому законом порядку розглянути позовні вимоги та прийняти законне та обґрунтоване судове рішення.
		У Висновку від 01.05.2017 року зазначено, що «Виступивши на боці однієї зі сторін спору в період судового розгляду справи, Кандидат проявив упередженість».
		Суддя, розглядаючи судовий спір, задовольняє позов або відмовляє в його задоволенні виключно на підставі закону. І це не може свідчити про упередженість. Відповідачем навіть не вказано в чому полягала упередженість під час розгляду вказаного спору.
		У справі № 18/196, розглянувши апеляційне подання Генерального прокурора України та апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України на рішення Господарського суду міста Києва від 26.05.2005.р., Київський апеляційний господарський суд задовольнив їх частково, змінивши судове рішення та виклавши резолютивну частину в наступній редакції:
		"Позов задовольнити частково. Визнати недійсними, як такі, що суперечать вимогам чинного законодавства, рішення конкурсної комісії по проведенню конкурсу з продажу пакету акцій ВАТ "Нікопольський завод феросплавів" (протокол №2 від 26.05.2003 р.).
		Визнати недійсним наказ Фонду державного майна України №858 від 26.05.2003 р. "Про підсумки конкурсу з продажу пакету акцій ВАТ "Нікопольський завод феросплавів".
		Визнати недійсним договір купівлі-продажу пакету акцій ВАТ "Нікопольський завод феросплавів" за конкурсом №КПП- 404 від 26.05.2003р.
		Визнати недійсним договір купівлі-продажу пакету акцій ВАТ "Нікопольський завод феросплавів" № КПП- 415 від 15.08.2003р.
		Зобов'язати "Промислово-фінансовий консорціум "Придніпров'я" повернути у власність держави в особі Фонду державного майна України пакет акцій ВАТ "Нікопольський завод феросплавів" у кількості 151 768 991 штук простих іменних акцій номінальною вартістю однієї акції 0,25 грн. та загальною номінальною вартістю 37 942 247,75 грн., що складає п'ятдесят відсотків плюс одна акція статутного фонду ВАТ "Нікопольський завод феросплавів".
		У відповідності до ст.133 Закону України "Про державну програму приватизації" від 18.05.2000 р. №1723-111 повернути ПФК "Придніпров'я" всі кошти, сплачені за об'єкт приватизації з коштів позабюджетного державного фонду приватизації, які будуть отримані від повторного продажу об'єктуприватизації, у порядку, встановленому фондом.
		Щодо інших позовних вимог, а саме: визнання недійсним наказу Фонду державного майна України №297 від 24.02.2003 р. "Про затвердження рішення конкурсної комісії по проведенню конкурсу з продажу пакету акцій ВАГ "Нікопольський завод феросплавів" від 14.02.2003 р.; визнання недійсним інформаційного повідомлення про проведення цього конкурсу та визнання недійсним рішення конкурсної комісії по проведенню конкурсу з продажу пакету акцій ВАТ "Нікопольський завод феросплавів" - протокол №1 від 14.02.2003 р. провадження у справі припинити в зв'язку з відсутністю спору. Доручити господарському суду м. Києва видати наказ".
		У подальшому постановою Вищого господарського суду України від 26.08.2005 року по справі № 18/196 в складі суддів головуючий: Кравчук Г.А., судді Рогач Л.І. та Муравйов О.В. постанову суду апеляційної інстанції, прийняту під головуванням позивача, в частині визнання недійсними договорів купівлі-продажу акцій було залишено без змін.
		Ухвалою суддів Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 08 вересня 2005 року ПФК «Придніпров'я» було відмовлено в допуску до провадження за винятковими обставинами.
		Ухвалою суддів Судової палати у адміністративних справах Верховного Суду України від 18 січня 2006 року провадження за винятковими обставинами щодо повторного звернення скаржника було закрито.
		Так, у своєму висновку ГРД зазначає, що ОСОБА_1 приймав участь у прес-конференції, яка була організована групою «Приват». Однак, як вбачається з пояснень позивача, останній не приймав участі у прес-конференціях, організованих будь-якими фінансово-промисловими групами, в тому числі групою «Приват». Крім того, вищезазначена група "Приват" не була стороною або учасником судового спору. Відтак, судом зроблено висновок, що інформація, викладена в оскаржуваному Висновку не відповідає дійсності.
		Як зазначає сам позивач у позовній заяві, у нього особисто не існувало жодного конфлікту з паном ОСОБА_21, який на момент розгляду вказаної справи виконував обов'язки голови Вищого господарського суду України та позивачем не надавалось публічних коментарів щодо його дій.
		Як зазначав позивач у своїх поясненнях, його спілкування з паном ОСОБА_21 відбувалось в коректній професійній формі.
		Позивач неодноразово повідомляв журналістів, що під час здійснення ним професійної діяльності та виконуючи обов'язки Кодексу професійної стики судді, позивач не має права і не буде давати ніяких коментарів у вищезгаданій справі, що було зафіксовано всіма присутніми телеканалами та іншими представниками засобів масової інформації.
		Стосовно порушення позивачем пунктів 2.1., 2.2., 2.4 Бангалорських принципів, суд зазначає наступне.
		Бангалорські принципи були затверджені Резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН 27.07.2006 року, а справа № 18/196 за позовом Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України за головуванням ОСОБА_1, про яку йде мова у Висновку від 01.05.2017 року розглядалась судом у 2005 році, відтак зазначені принципи на той момент ще не діяли та позивач фактично не міг їх порушити.
		Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 28.03.2017 року у справі «Стуруа проти Грузії» (заява №45729/05) право на справедливий судовий розгляд мас забезпечуватися також і під час розбору дисциплінарних справ проти служителів Феміди.
		Відповідно до Рішення Європейського суду з прав людини від 28.03.2017 року у справі «Стуруа проти Грузії» Європейський суд з прав людини в чергове зазначив, що §1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вимагає, аби судовий орган, який потрапляє в сферу її дії, був неупередженим. Неупередженість зазвичай означає відсутність небезсторонньої думки або необ'єктивності розгляду. Дотримання цієї вимоги може бути перевірене за допомогою різних способів. Водночас Суд констатував відмінність між суб'єктивним підходом, тобто прагненням установити особисті переконання певного судді в конкретному випадку, й об'єктивніше, тобто визначенням, чи запропонував суддя достатні гарантії для того, щоб відкинути будь-який законний сумнів стосовно його неупередженості.
		Фактично вказаним Рішенням Європейського суду з прав людини від 28.03.2017 у справі «Стуруа проти Грузії» Європейський суд з прав людини чітко зазначив, що усі вимоги, які застосовуються під час розгляду справ судами, повинні застосовуватися під час розгляду справи суддів відповідними органами. Аналогічна позиція міститься також у Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Олександр Волков проти України» від 09 січня 2013 року.
		Згідно з пунктами 112-117 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Олександр Волков проти України» від 9 січня 2013 року здійснення провадження щодо притягнення до відповідальності суддів Вищою радою юстиції як таке не відповідає вимогам статті 6 Конвенції з огляду на недоліки структурного характеру, що стосуються складу цього органу.
		Відповідно до пункту 69 Рекомендації СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів вказано, що: незалежність, ефективність та обов'язки передбачає, що «дисциплінарне провадження ... повинен проводити незалежний орган влади або суд із наданням гарантій справедливого судового розгляду і права на оскарження рішення та покарання».
		Згідно з п. 17 Основних принципів щодо незалежності правосуддя, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, «звинувачення або скарга, що надійшли на суддю в ході виконання ним своїх судових і професійних обов'язків, повинні бути невідкладно і безсторонньо розглянуті згідно з відповідною процедурою. Суддя має право на відповідь і справедливий розгляд».
		Отже, Висновок ГРД від 01.05.2017 року, який прийнято щодо ОСОБА_1, як кандидата на посаду судді Верховного Суду, який також наразі є суддею Вищого господарського суду України, мав відповідати вимогам законодавства щодо судового рішення та процедури прийняття судового рішення.
		Відповідно до ч. 2 ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
		Відповідно до ч. З ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Відповідно до ч. 1 ст. 70 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування.
		Відповідно до ч. З ст. 70 Кодексу адміністративного судочинства України докази, одержані з порушенням закону, судом при вирішенні справи не беруться до уваги.
		Відповідно до ч. 4 ст. 70 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору
		Таким чином, враховуючи, що інформація яка міститься у Висновку від 01.05.2017 року є необґрунтованою та неперевіреною, а відтак не могла бути використана під час оцінювання та під час формування Висновку від 01.05.2017 року.
		За таких обставин, суд приходить до висновку, що відповідачем було прийнято Висновок від 01.05.2017 року з порушенням вимог щодо законності та обґрунтованості рішення.
		3. В пункті 3 Висновку від 01.05.2017 року Громадська рада доброчесності зазначила що ОСОБА_1 «підтвердив законність передачі Київрадою земельної ділянки під будівництво житлового комплексу, будівництво якого відбувалося практично впритул до стін собору Софії Київської та що викликало занепокоєння в ЮНЕСКО».
		З пояснень позивача, вбачається, що в 2013 році під головуванням судді ОСОБА_1. розглядалась справа № 57/4 за позовом Заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Державного агентства земельних ресурсів України та Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) до Київської міської ради, юридичної особи-забудовника, за участі третіх осіб, про визнання недійсним рішення Київської міської ради, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку.
		Як, зазначає позивач у своїх поясненнях, за загальновідомими обставинами справи, в 2004 році відповідачу-забудовнику на підставі договорів оренди було передано в оренду земельні ділянки за рахунок земель житлової та громадської забудови. У 2008 році забудовник, на підставі договору купівлі-продажу придбав у Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Гончара 21» у власність сусідню земельну ділянку, на якій був розташований багатоквартирний будинок. Забудовник став власником цього будинку після викупу кожної квартири у власників.
		У висновку Громадської ради доброчесності зазначено, що «будівництво відбувалось практично впритул до стін собору Софії Київської». Однак, з поясненнь позивача вбачається, що зазначені обставини не відповідають дійсності. Так, судовим рішенням встановлено, що вулиця Гончара в м. Києві не межує із собором. Між вулицею Гончара га собором розташована вулиця Стрілецька, яка повністю забудована. Ці факти є загально відомі, однак Громадська рада доброчесності у Висновку від 01.05.2017 року щодо вказаних фактів зазначила недостовірну інформацію.
		Громадською радою доброчесності досліджується невиконання позивачем при винесенні рішення вимог ЮНЕСКО щодо будівництва в охоронній зоні пам'ятки.
		Однак, з наданої копії судового рішення прийнятого позивачем вбачається, що питання щодо відповідності будівництва встановленим діючим законодавством будівельним нормам та правилам та рекомендаціям ЮНЕСКО у даній справі не розглядалось. Таких позовних вимог в межах цього судового провадження заявлено не було тому, відповідно, судове рішення щодо законності або незаконності будівництва не приймалось, про що прямо зазначено к тексті постанови.
		Так, зазначений земельний спір подано як спір про незаконність будівництва, хоча, як зазначає позивач у своїх поясненнях, такі вимоги не заявлялись, тобто переведено увагу суспільства на обставини, які не були предметом позову.
		У липні 2005 року ЮНЕСКО поставило вимогу знизити поверховість висоток у буферній зоні Софії Київської та Києво-Печерської лаври, демонтувавши зайві поверхи. У той же час, постанова суду касаційної інстанції не є перешкодою для виконання вимоги ЮНЕСКО щодо зменшення поверховості.
		Громадською радою доброчесності у п. З Висновку від 01.05.2017 року зазначає про «надання переваги Кандидатом комерційним інтересам забудовника над суспільним інтересом щодо збереження об'єкту всесвітньої культурної спадщини».
		Так, суд звертає увагу, що зробивши такий висновок Громадська рада доброчесності фактично надала оцінку судовому рішенню по вказаній справі, що прямо заборонено законом.
		У Висновку Громадської ради доброчесності зазначено: «Адже суд з однаковим успіхом міг аргументувати вирішення спору на користь будь-якої з сторін».
		Такий висновок не є коректним, оскільки вказане свідчить про неправильне розуміння Громадською радою доброчесності вимог законодавства щодо розгляду судових спорів та принципів верховенства права.
		Верховний Суд України у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади» зазначив, що відповідно до частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, у межах провадження справи, в якій вони ухвалені.
		Зазначений підхід повністю узгоджується із міжнародними стандартами.
		Відповідно до пункту 5 Рекомендації СМ/Rес (2010)12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки суді повинні мати необмежену свободу щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів.
		Принципом І (2) (а)(і) Рекомендації № R (94)12 Комітету Міністрів Ради Європи для держав-членів щодо незалежності, ефективності та ролі суддів передбачено, що рішення суддів не повинні підлягати перегляду в будь-який спосіб, крім апеляційного оскарження відповідно до законодавства.
		Відповідно до Висновку Першої експертної комісії Міжнародної Асоціації Суддів (2000) «Незалежність судді у його власному суді» суттєвою умовою незалежності судді є неможливість зміни рішення судді ніким, крім іншого судді в процесі апеляції, коли це прямо передбачено законом. Будь-які процедури контролю за якістю рішень, що проводяться самими суддями чи представниками інших гічок влади не можуть бути використані замість апеляції, або здаватися такими, що замінюють апеляцію, оскільки це відкриває шлях для прямого впливу на суддів.
		Аналогічні положення знайшли відображення в практиці Європейського сулу з прав людини, зокрема, у Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Олександр Волков проти України» від 9 січня 2013 року згадується, що рішення суддів не повинні бути предметом перегляду поза межами звичайної процедури оскарження (п.80).
		Таким чином, Громадська рада доброчесності не наділена законом повноваженнями оцінювати законність та обґрунтованість судового рішення та робити висновок, який не підтверджений жодним належним та допустимим доказом.
		Крім того, суд приймає до уваги пояснення позивача, стосовно тверджень Відповідача у Висновку від 01.05.2017 року про те, що «Висновок про недоброчесну поведінку Кандидата підтверджується й інформацією, що справа потрапила на розгляд колегії під головуванням Кандидата після того, як вона була розглянута колегією в іншому складі». За висновком Відповідача, указана справа спершу була призначена до розгляду у зовсім іншому складі суддів - ОСОБА_27, ОСОБА_25, ОСОБА_28. Зазначений склад суду справу розглянув повністю, колегія суддів пішла до нарадчої кімнати для прийняття рішення у справі. проте із незрозумілих причин було замінено всю колегію суддів, внаслідок чого справу передано на розгляд ОСОБА_1, ОСОБА_23 та ОСОБА_24
		29.01.2013 року дана справа вперше розглядалась колегією суддів у складі: головуючий - ОСОБА_29, судді ОСОБА_27, ОСОБА_30 та у зв'язку з порушенням норм матеріального та процесуального права справу скеровано на новий розгляд.
		Суди попередніх інстанцій на виконання вимог суду касаційної інстанції відмовили в позові Заступника прокурора м. Києва. Після повторного розгляду справа передана доповідачу ОСОБА_29 
		Згідно ухвали Вищого господарського суду України від 17.06.2013 року касаційні скарги прийняті до провадження та призначені до розгляду на 02.07.2013 року.
		Відповідно до ухвали Вищого господарського суду України від 02.07.2013 року до початку розгляду справи представником ОСББ «Стрітенський 3/15» подано заяву про відвід складу колегії суддів. Така, заява про відвід складу колегії суддів була відхилена.
		Розгляд касаційних скарг по цій справі відкладено у зв'язку з неявкою учасників процесу, з метою дотримання їх процесуальних прав щодо участі у судовому засіданні.
		Зазначені процесуальні документи свідчать про те, що розгляд справи по суті спору не розпочинався. Причиною видалення колегії в нарадчу кімнату був розгляд заявленого суддям відводу, а не прийняття рішення по суті спору.
		Після відкладення розгляду справи, суддя-доповідач подала Голові суду дві заяви про надання відпустки, причиною яких була необхідність лікування тяжкохворого чоловіка. При цьому, на день подання заяв вона не могла передбачити період часу, який їй буде потрібен для догляду за її тяжкохворим чоловіком. Саме тому вона оформила дві заяви про надання відпустки. Загалом, відповідно до інформації, яка міститься у досьє кандидата, за період з липня по вересень суддя 3 рази вимушена була піти у відпустку загальним строком 25 днів (Накази голови суду від 03.07.2013 № 217-в, від 05.08.2013 № 261-в та наказ від 19.09.2013 №324)
		Враховуючи зазначені обставини, а саме відсутність судді-доповідача ОСОБА_25, керівник апарату суду, керуючись пунктом 3.1.11 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України № 30 від 26.11.2010, видав розпорядження № 08.03-04/727 від 04.07.2013, яким призначив повторний автоматичний розподіл справи № 57/4.
		Пунктом 3.1.11. Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України № 30 від 26.11.2010 року (в редакції на час розподілу справи та її розгляду) передбачено, що судові справи, що залишилися нерозглянутими суддею у разі припинення його повноважень щодо здійснення ним правосуддя, звільнення його з посади судді або перебування у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, тимчасової непрацездатності головуючого судді (судді - доповідача), а також настання інших обставин, які унеможливлюють його участь у розгляді даних справ, що може мати наслідком порушення строку розгляду справ, передбаченого відповідним процесуальним законом, можуть бути розподілені між суддями повторно відповідно до цього Положення.
		Відповідно до пункту 9 рішення Зборів суддів Вищого господарського суду України від 25.04.2016 №5 "Про затвердження в новій редакції Окремих засад використання автоматизованої системи документообігу та формування колегій суддів", у випадку, коли суддя-доповідач не може продовжувати розгляд справи внаслідок довготривалої (7 і більше календарних днів), відсутності (перебування на лікарняному, у відпустці тощо), що може призвести до порушення строків розгляду справи, не розглянуті судові справи передаються для повторного автоматизованого перерозподілу за вмотивованим розпорядження керівника апарату ВГСУ на підставі службової записки секретаря судової палати.
		Так, з пояснень позивача вбачається, що відпустка судді-доповідачу була надана з 5 по 12 липня 2013 року - тобто 8 днів.
		Відтак, враховуючи те, що за результатами повторного автоматичного розподілу справи було визначено суддю-доповідача ОСОБА_23, яка входить до складу постійної колегії суддів у складі: ОСОБА_1 - головуючий, судді: ОСОБА_23, ОСОБА_31, розгляд справи був здійснений у повноважному складі.
		Враховуючи викладене, відсутні підстави вважати, що справа була передана на повторний автоматичний розподіл з порушенням вимог діючого законодавства.
		Крім того суд акцентує увагу на тому, що у позивача, як головуючого у справі, були відсутні підстави заявляти у справі самовідвід, оскільки безпідставний самовідвід може бути розцінений як втручання в систему автоматичного розподілу справ.
		Крім того, з пояснень ОСОБА_1, вбачається, що у судовому засіданні пані ОСОБА_11. яка є членом ГРД та на момент розгляду справи представляли інтереси третьої особи, відводів новому складу колегії суддів з підстав порушення автоматичного розподілу цієї судової справи або будь-яких інших підстав, не заявляла.
		Так, наразі ОСОБА_11 є одним з членів Громадської ради доброчесності, тому посилання на її інтерв'ю, як на обґрунтування Висновку від 01.05.2017 року, є необ'єктивним та незаконним, оскільки ОСОБА_11 по вказаній справі була представником ОСББ «Стрітенський 3/15» - мешканців сусіднього будинку, тобто представляла в суді приватні інтереси.
		Зазначені вище обставини, вкотре підтверджують необґрунтованість та незаконність Висновку від 01.05.2017 року.
		4. У пункті 4 оскаржуваного Висновку від 01.05.2017 року зазначається, що ОСОБА_1,, як кандидат на питання 5 розділу 6 "Відомості про притягнення до юридичної відповідальності" надав заперечну відповідь щодо притягнення його до цивільної відповідальності. У той же час, Відповідач стверджує, що позивача було притягнуто до цивільної відповідальності в контексті стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги, що на думку Відповідача, підтверджує невідповідність ОСОБА_1,, як кандидата, критерію доброчесності. Такий Висновок не ґрунтується на вимогах діючого законодавства, враховуючи наступне.
		У провадженні Солом'янського районного суду міста Києва розглядалась заява ПАТ "Київгаз" щодо стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за житлово-комунальні послуги, про що судом було видано відповідний наказ. 
		Як вказує позивач у письмових поясненнях, судовий наказ був виданий щодо стягнення основного боргу за газопостачання. У той же час, питання притягнення позивача до цивільної відповідальності в межах цього провадження не розглядалось.
		Питання щодо видачі судового наказу від 22.08.2014 року було порушено стягувачем помилково і було пов'язано з неправильним застосуванням стягувачем тарифів на постачання газу населенню.
		Станом на момент розгляду цивільної справи діяло положення, відповідно до якого ціна на газ залежала від об'єму споживання за рік. Так, стягувачем помилково було застосовано тариф 3,645 грн. за 1 куб. метр газу, оскільки відповідно до Постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики (НКРЕ) № 420 від 03.04.2014 року, цей тариф застосовується у разі якщо об'єм спожитого за рік газу перевищує 6000 куб. метр газу. В той же час в своєму розрахунку стягувач сам зазначив, що у 2014 році було спожито 4865 куб. метрів газу, тобто менше ніж 6000 куб. метрів.
		Вищезазначений судовий наказ було скасовано ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 03 лютого 2015 року (Провадження №2-с-8/15 в справі №760/1433/15-ц).
		Виходячи з вищевикладеного, вбачається стягнення у примусовому порядку основного боргу не можна вважати притягненням до цивільно-правової відповідальності, оскільки це є примусовим виконанням боржником основного зобов'язання (невиконаного обов'язку), відтак суд приходить до висновку, що позивач не притягувався до цивільної відповідальності про що вірно зазначив в Анкеті Кандидата.
		Підсумовуючи вищевикладене, суд зазначає, що оскаржуваний Висновок від 01.05.2017 року сформовано Відповідачем із порушенням принципів, закріплених Конституцією України, на підставі неперевіреної та необґрунтованої інформації, без дослідження належних та допустимих доказів, без врахування обґрунтованих пояснень Позивача, внаслідок чого порушено конституційні права та охоронювані законом інтереси ОСОБА_1
		За вказаних обставин Висновок про невідповідність ОСОБА_1 складений Громадською радою доброчесності є протиправним та підлягає скасуванню.
		Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
		Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
		На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем не доведено законність Висновку, відповідно до вимог частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов підлягає задоволенню.
		З урахуванням вимог ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України суд присуджує на користь позивача ним документально підтверджені витрати по сплаті судового збору у розмірі 640 грн. 00 копійок за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Громадської ради доброчесності.
		Керуючись вимогами статтями 69-71, 94, ч. 6 ст. 128, 160-165, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд ,-
		 
		П О С Т А Н О В И В:
		 
		1. Адміністративний позов   ОСОБА_1 задовольнити. 
		2. Визнати протиправним та скасувати висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, який затверджено Громадською радою доброчесності 14 квітня 2017 року.
		3. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, Громадської ради доброчесності судові витрати в 640 гривень 00 копійок на користь ОСОБА_1.
		 
		Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом.
		Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її отримання особою, яка оскаржує постанову, за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України , шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.
		 
		 
		Суддя                                                                                                І.А. Качур

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...