Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 910/17046/17 : Господарські справи (до 01.01.2019); Інші спори.
Надіслано для оприлюднення: 21.12.2017. Зареєстровано: 22.12.2017. Забезпечено надання загального доступу: 27.12.2017.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		   ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		12.12.2017Справа №910/17046/17
		За позовомПриватного акціонерного товариства "Готель Жовтневий"до1. Національного банку України (далі - відповідач-1) 2. Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (далі - відповідач-2)за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на сторонівідповідача-2Міністерства фінансів Українипровизнання незаконною бездіяльності та зобов'язання вчинити діїСуддя Ващенко Т.М.
		Представники сторін:
		від позивача:Жданов І.В., Чернов О.В.від відповідача-1:не з'явився від відповідача-2:не з'явивсявід третьої особи:не з'явився
		Обставини справи:
		 
		Приватне акціонерне товариство "Готель Жовтневий" (надалі - "Товариство") звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Національного банку України  та Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (надалі - "Банк") про визнання незаконною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії.
		Позовні вимоги мотивовані тим, що 06.05.2010 між Приватним акціонерним товариством "Готель Жовтневий" та Національним банком України був укладений Іпотечний договір №28, відповідно до умов якого позивач передав відповідачу-1 в іпотеку власне нерухоме майно в рахунок забезпечення вимог Національного банку України за кредитним договором №19 від 03.03.2009, який укладений між Національним банком України та Публічним акціонерним товариством комерційний банк "Приватбанк", однак, за доводами позивача, відповідач-2 намагається погасити заборгованість, проте відповідач-1 не приймає погашення заборгованості за Кредитним договором, чим порушує права та майнові інтереси позивача.
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.10.2017 за вказаною позовною заявою порушено провадження у справі №910/17046/17 та призначено її до розгляду на 24.10.2017.
		В судовому засіданні представник відповідача-1 подав до суду відзив на позовну заяву, відповідно до якого проти позову заперечував, вказував на безпідставність та необґрунтованість заявлених позовних вимог, оскільки позивачем не доведено існування його порушених прав та охоронюваних інтересів, що виключає можливість застосування обраного ним способу захисту. Також, вказував на те, що твердження позивача про бездіяльність Національного банку України щодо неприйняття від ПАТ КБ "Приватбанк" виконання зобов'язання за Кредитним договором №19 від 03.03.2009 не підтверджується жодними належними доказами в розумінні статті 34 Господарського процесуального кодексу України.
		Також, представником відповідача-1 було подано клопотання про здійснення розгляду справи №910/17046/17 у закритому судовому засіданні.
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.10.2017 ухвалено здійснювати розгляд справи №910/17046/17 у закритому судовому засіданні та у зв'язку із неявкою представника відповідача-2, невиконанням ним вимог суду та необхідністю витребування додаткових документів розгляд справи відкладено на 08.11.2017.
		02.11.2017 через канцелярію суду представником відповідач-1 було надано додаткові письмові пояснення по справі, відповідно до яких вказував, що списання коштів з рахунків ПАТ КБ "Приватбанк" в рахунок погашення заборгованості останнього за кредитним договором є правом Національного банку України, а не обов'язком, тому посилання позивача на не вчинення відповідних дій не можуть свідчити про існування будь-яких порушень. Також, вказував на те, що ПАТ КБ "Приватбанк" здійснюється погашення заборгованості за кредитним договором, яке належним чином приймається Національним банком України, що спростовує посилання позивача на невиконання банком умов кредитного договору є безпідставним.
		08.11.2017 через канцелярію суду представником відповідача-2 було подано відзив на позовну заяву, за змістом якого проти позову заперечував, вказував на відсутність порушеного права позивача, оскільки ПАТ КБ "Приватбанк" здійснюється погашення заборгованості за відповідним кредитним договором, а Національним банком України не було здійснено звернення стягнення на предмет іпотеки, що виключає можливість висновку про існування порушених прав позивача, а відтак і задоволення його позову.
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.11.2017 у зв'язку із неявкою представника відповідача-1 розгляд справи відкладено на 30.11.2017.
		27.11.2017 через канцелярію суду представником відповідача-1 було надано додаткові пояснення по справі, відповідно до яких вказував на те, що можливість звернення стягнення Національним банком України на предмет іпотеки за Іпотечним договором ніяким чином не порушує прав позивача, адже право на це передбачено як положеннями чинного законодавства України, так і відповідним іпотечним договором.
		30.11.2017 через канцелярію суду представником відповідача-2 подано клопотання про залучення до участі у справі третьої особи без самостійних вимог на стороні відповідача-2, відповідно до якого просив залучити до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача-2 Міністерство фінансів України, як органу державної влади, що здійснює управління корпоративними правами ПАТ КБ "Приватбанк" від імені держави.
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.11.2017 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача-2 Міністерство фінансів України, відкладено розгляд справи на 12.12.2017.
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.12.2017 продовжено строк розгляду спору у справі №910/17046/17 на п'ятнадцять днів.
		Представник позивача в судове засідання з'явився, позовні вимоги підтримує та просить задовольнити їх повністю.
		Представник відповідача та третьої особи в судове засідання не з'явились.
		Відповідачі та третя особа, повідомлені про час і місце розгляду справи належним чином, що підтверджується формуляром (протоколом) судового засідання від 30.11.2017, в якому було оголошено дату і час наступного судового засідання, та відміткою на звороті ухвали суду від 30.11.2017, своїх повноважних представників в судове засідання не направила, про поважні причини неявки суд не повідомили.
		Оскільки про час і місце судового засідання відповідачі та третя особа були належним чином повідомлені, пояснення представників відповідачів стосовно суті спору викладені в їх відзивах, то на підставі статті 75 Господарського процесуального кодексу України справа може бути розглянута за наявними в ній матеріалами, а необхідність у відкладенні її розгляду відсутня.
		В судовому засіданні судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
		 
		Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників позивача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		03.03.2009 між Національним банком України (кредитор) та Закритим акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" (після зміни організаційно-правової форми - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк") (позичальник) було укладено кредитний договір №19 (далі - "Кредитний договір").
		За змістом п. 1.1 Кредитного договору відповідно до Тимчасового положення про надання Національним банком України кредитів для підтримки ліквідності банків у разі реальної загрози стабільності банківської системи, затвердженого постановою Правління НБУ №459 від 25.12.2008, постанови Правління НБУ №92/БТ від 25.02.2009, кредитор зобов'язується надавати позичальнику грошові кошти у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання (кредит), на умовах, визначених цим договором та додатковими договорами до нього.
		Протягом 2009-2016 років сторонами неодноразово укладалися додаткові договори, а саме: №№1-81, якими, зокрема, змінювався загальний розмір кредиту, процентна ставка, графіки погашення кредитної заборгованості тощо.
		Відповідно до п. 1.2 Кредитного договору в редакції додаткових договорів №66 від 12.06.2014, №67 від 07.07.2014 за цим договором кредитор надає позичальнику кредит на загальну суму 7 714 900 000,00 грн. на строк з 03.03.2009 по 23.12.2016. Загальна сума заборгованості за Кредитним договором складається з трьох частин: 2 031 100 000,00 грн., наданих в повному обсязі до 21.02.2014, зі строком погашення по 23.12.2016; 2 968 800 000,00 грн., які будуть надані з 21.02.2014, з яких 1 662 500 000,00 грн. надаються 21.02.2014, 500 000 000,00 грн. надаються 25.02.2014, 306 300 000,00 грн. надаються 26.02.2014, зі строком погашення по  23.12.2016; 2 715 000 000,00 грн., які будуть надані з 26.05.2014, з яких 770 000 000,00 грн. надаються 26.05.2014, 1 800 000 000,00 грн. надаються 29.05.2014, 145 000 000,00 грн. надаються з 07.07.2014, зі строком погашення по 23.05.2016.
		Пунктом 1.4 Кредитного договору в редакції додаткового договору №42 від 26.01.2010 визначено, що в якості забезпечення позичальником виконання всіх зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати процентів, штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпечення заставою вимоги кредитор укладає з позичальником та/або майновими поручителями іпотечні договори, предметом іпотеки за якими є об'єкти нерухомого майна, що належить на праві власності позичальнику (і/або майновим поручителям), договори застави (іпотеки), предметом застави (іпотеки) за якими є інше ніж нерухомість високоліквідне забезпечення, а також договори застави майнових прав, предметом застави за якими є майнові права за наданими позичальником кредитами, у тому числі такі, що забезпечені нерухомістю і земельними ділянками.
		На виконання умов Кредитного договору Національний банк України надав ПАТ КБ "Приватбанк" кредитні кошти, а ПАТ КБ "Приватбанк" частково повернув такі кошти та сплачував за їх користування проценти, що підтверджується наявними в матеріалах справи банківськими виписками та платіжними дорученнями.
		В якості забезпечення виконання грошового зобов'язання за кредитним договором, 06.05.2010 між Національним банком України (іпотекодержатель) та Закритим акціонерним товариством "Готель "Жовтневий" (після зміни організаційно-правової форми - Приватне акціонерне товариство "Готель "Жовтневий") (іпотекодавець) було укладено іпотечний договір №28, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Вербою В.М. та зареєстрований в реєстрі за №839 (надалі - Іпотечний договір №28).
		У відповідності до п. 1 Іпотечного договору №28, в редакції додаткового договору №3 від 17.04.2014, цей договір забезпечує вимоги іпотекодержателя, що випливають з Кредитного договору №19 від 03.03.2009, зі змінами та доповненнями, або новаціями, в тому числі, які збільшують розмір основного зобов'язання за ним, з: повернення кредиту, наданого у сумі 5 000 000 000,00 грн., строком повернення відповідно до графіка погашення кредиту але не пізніше 23.12.2016, а також, дострокового погашення у випадках, передбачених Кредитним договором; сплати процентів за користування кредитом. 
		Згідно із п. 25 Іпотечного договору №28 термін дії договору - до повного виконання ПАТ КБ "Приватбанк" зобов'язань за Кредитним договором, зазначеним в п. 1 цього договору та усіма додатковими договорами до нього.
		18.12.2016 Радою національної безпеки і оборони України прийнято рішення "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки України в економічній сфері та захисту інтересів вкладників", введене в дію Указом Президента України від 18.12.2016 №560/2016, відповідно до якого запропоновано Кабінету Міністрів України розглянути на підставі пропозицій Національного банку України питання щодо капіталізації за участю держави в установленому законодавством порядку ПАТ КБ "Приватбанк".
		18.12.2016 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №961 "Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи" відповідно до якої, зокрема, постановлено: прийти пропозицію Національного банку щодо участі держави в особі Міністерства фінансів у виведенні з ринку ПАТ КБ "Приватбанк" у спосіб, визначений пунктом 5 частини другої статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; установити, що держава в особі Міністерства фінансів придбає акції ПАТ КБ "Приватбанк" у повному обсязі за одну гривню.
		Позивач вказує, що незважаючи на можливість ПАТ КБ "Приватбанк" погасити утворену за Кредитним договором заборгованість Національний банк України допускає бездіяльність щодо прийняття від банку належного виконання такого зобов'язання з метою задоволення своїх вимог за рахунок переданого в заставу (іпотеку) майна, в тому числі за Іпотечним договором №28, що, на його думку, підтверджується в т.ч. направленням Національним банком України на його адресу листа від 17.08.2017 за №41-0009/57263 з вимогою усунути порушення за Кредитним договором від 03.03.2009 №19, за змістом якої вимагав від Товариства сплатити заборгованість за Кредитним договором в загальній сумі 4 406 807 568,50 грн. у тридцятиденний строк та повідомляв, що у випадку невиконання цієї вимоги останній буде вимушений звернути стягнення на передане в іпотеку майно.
		Спір у справі виник у зв'язку з наявністю, на думку позивача, підстав для визнання незаконною вказаної бездіяльності Національного банку України, а також зобов'язання ПАТ КБ "Приватбанк" погасити заборгованість за Кредитним договором, а Національний банк України - прийняти від банка виконання зобов'язань щодо її погашення.
		Суд відзначає, що розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
		Частиною 1 ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
		Згідно із ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
		Відповідно до ч. 2 ст. 345 Господарського кодексу України кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
		У відповідності до Кредитного договору Національний банк України зобов'язався надати ПАТ КБ "Приватбанк" кредитні кошти, а останній - повернути такі кошти та сплатити проценти за користування ними.
		Згідно із п. 1.2 Кредитного договору, в редакції додаткових договорів №66 від 12.06.2014 та №67 від 07.07.2017, та графіків погашення кредиту, визначених додатками №№1-8, в редакції додаткового договору №78 від 04.03.2015, кінцевим строком повернення кредиту було визначено 23.12.2016.
		У відповідності до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
		Отже, грошове зобов'язання ПАТ КБ "Приватбанк" по поверненню на користь Національного банку України кредитних коштів мало бути в повному обсязі виконано до 23.12.2016.
		В той же час, матеріали справи не містять доказів погашення ПАТ КБ "Приватбанк" відповідної заборгованості за Кредитним договором, що підтверджується в т.ч. наданою відповідачем-1 довідкою про суму заборгованості за Кредитним договором, відповідно до якої станом на 01.10.2017 заборгованість ПАТ КБ "Приватбанк" з повернення кредитних коштів становить 4 342 180 000,00 грн.
		Таким чином, має місце прострочення виконання взятого ПАТ КБ "Приватбанк" на себе грошового зобов'язання.
		Твердження представника відповідача-2 про те, що ПАТ КБ "Приватбанк" належним чином виконуються взяті на себе зобов'язання згідно Кредитного договору, з посиланням на додані до матеріалів справи платіжні доручення на спростовує наведеного висновку суду, адже згідно відповідних платежів ПАТ КБ "Приватбанк" з моменту настання строку повернення кредиту здійснюється виключно часткова сплата відсотків за користування ним, а не погашення самого тіла кредиту.
		При цьому, згідно листа заступника Голови Національного банку України №41-00009/14703 від 24.02.2017, надісланого в якості відповіді про наміри ПАТ КБ "Приватбанк" (лист №20.1.0.0.0/7-20535 від 17.02.2017, згідно якого ПАТ КБ "Приватбанк" повідомляв НБУ про свій намір частково погасити 28.02.2017 заборгованість за кредитними договорами №7 від 04.03.2014, №26 від 04.04.2014, №19 від 03.03.2009, №10 від 20.02.2015 та додатковим договором до №18 від 21.02.2014 до кредитного договору №19 від 24.10.2008 у загальному розмірі 2 384 615 385,00 грн. та просив НБУ підтвердити розрахунок та погодити погашення кредитів 28.12.2017 згідно з графіком), висловлено позицію щодо неприпустимості зменшення обсягу відповідальності фінансового та майнових поручителів за рахунок наданої банку державної підтримки шляхом погашення утвореної заборгованості.
		Викладені обставини, на думку позивача, свідчать про умисну бездіяльність Національного банку України щодо невиконання боржником умов Кредитного договору, що в свою чергу порушує права Товариства як майнового поручителя за Іпотечним договором №28, оскільки за наявності у боржника грошових коштів для погашення заборгованості, останній зобов'язаний виконати своє грошове зобов'язання, оскільки його невиконання призводить до прострочення та має наслідком збільшення загальної суми заборгованості, що зумовить неможливість виконання такого зобов'язання у майбутньому ні самим боржником, ні майновим поручителем та фактично призведе до втрати позивачем права власності на нерухоме майно.
		Майновий поручитель  - це особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи - боржника (пункт 7 частини 1 статті 1 Закону України "Про іпотеку"). 
		Відповідно до положень ч. 1 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
		За змістом ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
		Невиконання зобов'язання має місце тоді, коли сторони взагалі не вчиняють дій, які складають зміст зобов'язання, а неналежним є виконання зобов'язання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.
		Відтак, обов'язок іпотекодавця (майнового поручителя) виконати за боржника обов'язок перед кредитором з'являється у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником.
		Відповідно до ч. 1 ст. 527 Цивільного кодексу України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
		Отже, під виконанням зобов'язання розуміється вчинення боржником та кредитором дій, спрямованих на виконання прав та обов'язків, що є змістом зобов'язання.
		Якщо боржник вчинив на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передав майно, виконав роботу, надав послугу, сплатив гроші тощо) або утримався від певної дії відповідно до договору, то право вимоги кредитора на дії боржника припиняє своє існування як фактично реалізоване право. Забезпечувальні зобов'язання можуть перейти в стадію реалізації лише із невиконанням або неналежним виконанням боржником основного зобов'язання.
		При цьому, виконання зобов'язання за боржника саме майновим поручителем, яким є позивач у даній справі, за рахунок належного йому майна не може залежати від небажання кредитора прийняти належне виконання зобов'язання від боржника, оскільки Іпотечні договори є зобов'язанням, укладеним на забезпечення виконання основного зобов'язання - повернення Банком кредитних коштів, та не має наслідком заміну боржника в основному зобов'язанні чи встановлення двох боржників у основному зобов'язанні.
		Тобто, Іпотечний договір №28 є похідним зобов'язанням, спрямованим на забезпечення виконання ПАТ КБ "Приватбанк" своїх грошових зобов'язань перед Національним банком України, і право вимоги у Національного банку України до позивача виникає лише внаслідок прострочення виконання ПАТ КБ "Приватбанк" своїх зобов'язань, а отже першочерговий обов'язок із повернення кредиту наявний саме у останнього.
		В направленому на адресу відповідача-2 листі №41-0009/14703 від 24.02.2017 Національний банку України висловив застереження щодо зменшення внаслідок погашення утвореного боргу обсягу відповідальності фінансового та майнових поручителів за зобов'язаннями ПАТ КБ "Приватбанк" перед Національним банком України, що, на думку останнього, може мати негативний вплив на спроможність ПАТ КБ "Приватбанк" досягти прийнятних умов реструктуризації корпоративного кредитного портфелю та структури забезпечення.
		Таким чином, Національний банк України як кредитор за Кредитним договором застеріг боржника, що належне виконання ним своїх грошових зобов'язань може призвести до зменшення обсягу відповідальності майнових поручителів, що прямо свідчить про небажання кредитора прийняти належне виконання зобов'язання від боржника.
		Водночас, відповідно до інформації, що міститься в "Окремій проміжній скороченій фінансовій звітності за квартал, що закінчився 30 червня 2017 року ПАТ КБ "Приватбанк", опублікований на офіційній сторінці ПАТ КБ "Приватбанк" в мережі Інтернет за посиланням https://static.privatbank.ua/files/qvart2kv2017.pdf, залишок на рахунку ПАТ КБ "Приватбанк" в Національному банку України станом на 30.06.2017 складає 7 669 000 000,00 грн.
		Крім того, із пояснень представників сторін також вбачається, що як станом на момент звернення позивача із даним позовом до суду, так і станом на момент розгляду даної справи по суті, у відповідача-2 були наявні грошові кошти, за рахунок яких могло бути здійснене погашення заборгованості за Кредитним договором у встановленому таким договором порядку.
		Отже, незважаючи на можливість та намір ПАТ КБ "Приватбанк" виконати свої грошові зобов'язання перед Національним банком України, останній фактично ухиляється від прийняття такого виконання та ініціює звернення стягнення на передане в іпотеку нерухоме майно позивача.
		Приписами статті 13 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.
		Зокрема, суд відзначає, що приписи ст. 610 Цивільного кодексу України про порушення виконання зобов'язання поширюється як на боржника, так і на кредитора.
		З огляду на приписи статті 613 Цивільного кодексу України можна дійти висновку, що прострочення кредитора, в тому числі відмова прийняти належне виконання, запропоноване боржником, є порушенням з боку кредитора. 
		Крім того, відмова кредитора від прийняття виконання за основним зобов'язання з метою звернення стягнення на майно, передане в іпотеку майновим поручителем, може свідчити про його недобросовісність відносно останнього.
		Згідно з ч. 1 ст. 73 Закону України "Про Національний банк України" Національний банк має переважне і безумовне право задовольняти будь-яку основану на здійсненому рефінансуванні банку вимогу, оформлену у встановленому законом порядку, за якою настав строк погашення.
		Частиною 2 вказаної статті визначено, що переважне і безумовне право реалізується Національним банком шляхом списання у безспірному порядку заборгованості з рахунків банку і відчуження майна, що перебуває у заставі як забезпечення вимог Національного банку, та задоволення вимог за рахунок чистого доходу від їх відчуження. Національний банк здійснює відчуження майна, набутого у власність, у рахунок погашення боргу за наданими банкам кредитами для підтримки ліквідності у визначеному ним порядку, без погодження з іншими органами державної влади.
		Згідно з п. 5.3 Положення про надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженого постановою Правління НБУ №327 від 13.07.2010, Національний банк має право реалізувати своє переважне і безумовне право відповідно до статті 73 Закону України "Про Національний банк України" шляхом списання у безспірному порядку заборгованості з рахунків банку і відчуження майна, що перебуває в заставі/іпотеці як забезпечення вимог Національного банку, та задоволення вимог за рахунок чистого доходу від їх відчуження, та/або вимагати дострокового виконання зобов'язань за кредитним договором за наявності викладених у цьому пункті фактів.
		Постановою Правління Національного банку України №220 від 31.03.2016 було затверджено Технічний порядок проведення операцій з надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України (надалі - "Порядок"), розроблений з метою врегулювання взаємодії Національного банку України і банків України під час надання стабілізаційного кредиту, зміни умов кредитного договору, контролю за виконанням банком умов кредитного договору і договору застави/іпотеки.
		Згідно із п.п. 1 п. 42 Порядку у разі невиконання або неналежного виконання банком зобов'язань, передбачених кредитним договором, щодо повернення кредиту та сплати процентів за користування ним: заборгованість відображається в перший робочий день, що настає за днем закінчення строку виконання зобов'язань згідно з умовами кредитного договору/вимоги Національного банку щодо дострокового виконання банком зобов'язань за кредитним договором, за рахунками з обліку простроченої заборгованості та/або прострочених нарахованих доходів.
		Пунктом 43 вказаного порядку передбачено, що Департамент супроводження кредитів не пізніше наступного робочого дня після віднесення заборгованості банку на рахунки з обліку простроченої заборгованості та/або прострочених нарахованих доходів, надсилає вимогу банку про необхідність сплати простроченої заборгованості за кредитним договором не пізніше наступного робочого дня після отримання вимоги.
		Відповідно до п. 44 Порядку у разі невиконання банком вимоги Національного банку щодо сплати простроченої заборгованості у строки, визначені в пункті 43 розділу V цього Технічного порядку, сума простроченої заборгованості підлягає списанню у безспірному порядку відповідно до статті 73 Закону України "Про Національний банк України".
		Відповідно до п. 2.6 Кредитного договору позичальник доручає здійснювати договірне списання коштів з рахунків позичальника на виконання зобов'язань за цим договором, в тому числі в разі його дострокового розірвання (відмови, припинення).
		За змістом п. 3.2.4 Кредитного договору кредитор має право здійснювати договірне списання коштів з рахунків позичальника на виконання зобов'язань за цим договором, у тому числі в разі його дострокового розірвання.
		Відтак, внаслідок настання строку виконання ПАТ КБ "Приватбанк" грошового зобов'язання за Кредитним договором, та за наявності грошових коштів у останнього на рахунках в Національному банку України, у відповідача-1 були наявні правові підстави для списання у безспірному порядку коштів ПАТ КБ "Приватбанк" в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором після направлення відповідної вимоги.
		В той же час, доказів вчинення Національним банком України дій, спрямованих на стягнення (в тому числі, шляхом списання у безспірному порядку) з ПАТ КБ "Приватбанк" грошових коштів після настання строку повернення кредиту (23.12.2016) матеріали справи не містять.
		Зокрема, згідно ч. 1 ст. 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.
		Тобто, майновий поручитель відповідає перед кредитором не лише в розмірі основного зобов'язання, а й зобов'язаний відшкодувати суми процентів, неустойки, відшкодування збитків, які можуть виникнути на підставі відповідного договору у разі невиконання (неналежного виконання) боржником його умов.
		Отже, майновий поручитель відповідає перед кредитором певним матеріальним благом, яке може бути виражене в будь-якому активі (грошові кошти, рухоме/нерухоме майно, майнові права).
		За приписами статті 9 Конституції України, статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України", статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами міжнародних договорів, ратифікованих законами України.
		Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (надалі - "Конвенція") щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.
		Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		Згідно приписів національного законодавства у разі якщо боржником буде прострочено виконання основного зобов'язання, а умовами договору передбачено відповідальність за невиконання (неналежне виконання) такого зобов'язання, загальний обсяг суми, яка підлягатиме стягненню з боржника, а відтак обсягу зобов'язання, за яке поручився майновий поручитель, буде пропорційно збільшуватись в залежності від терміну прострочення.
		Прострочення боржника в даному випадку має безпосередній вплив на розмір майнового блага майнового поручителя, зменшення обсягів якого залежатиме від проміжку часу протягом якого боржник прострочує виконання свого зобов'язання перед кредитором. 
		Концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції  має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатись "правом власності", а відтак і "майном" (рішення Європейського суду з прав людини "Іатрідіс проти Греції" від 25.03.1999, заява №31107/96).
		При з'ясуванні змісту поняття "майно" недостатньо керуватися національним законодавством держав-учасниць Конвенції. Щоб вирішити питання щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції до конкретної справи, суд повинен з'ясувати чи обставини справи в цілому надають заявнику право на самостійний інтерес, що захищається цією статтею (рішення "Бейєлєр проти Італії" від 05.01.2000, заява №33202/96).
		В даному випадку прострочення боржника призводить до зростання обсягу зобов'язання ПАТ КБ "Приватбанк" перед Національним банком України, за виконання якого поручився позивач своїм майном, та таке зростання є обернено пропорційним можливості позивача виконати перед кредитором зобов'язання боржника з метою припинення зобов'язань іпотеки та збереження права власності на нерухоме майно, а в подальшому взагалі може призвести до унеможливлення виконання позивачем зобов'язань боржника у зв'язку з його надмірним збільшенням та відповідно до унеможливлення зберегти позивачем своє право власності на предмет іпотеки.
		Суд відзначає, що оскільки майновий поручитель не є солідарним боржником, порядок пред'явлення вимоги кредитором відрізняється від того, що встановлений законом для відносин поруки.
		Так, кредитор не може заявити вимогу до іпотекодавця як до солідарного боржника за правилами ст. 555 Цивільного кодексу України.
		Виходячи із загальних положень про зобов'язання загалом та заставу (іпотеку) зокрема, принципів добросовісності виконання договору кредитор не має права відмовитися від прийняття виконання від боржника з тим, щоб звернути стягнення на предмет іпотеки.
		Водночас, у разі звернення кредитора до боржника із вимогою про виконання основного зобов'язання, боржник зобов'язаний його виконати, оскільки конструкція застави (іпотеки) не передбачає не тільки солідарності боржників, але й заміни іпотекодавцем боржника у основному зобов'язанні.
		Натомість, представниками Національного банку України не заперечується звернення до позивача з вимогою погасити заборгованість за Кредитним договором та попередженням про звернення стягнення на передане в іпотеку майно у випадку невиконання відповідної вимоги.
		За змістом п. 15.8 Іпотечного договору №28 з метою задоволення своїх вимог іпотекодержатель має право:
		- звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання зобов'язань, передбачених Кредитним договором, вони не будуть виконані (п. 15.8.1);
		- звернути стягнення на предмет іпотеки  незалежно від настання термінів виконання якого-небудь із зобов'язань за Кредитним договором у випадках: порушення Банком зобов'язань, передбачених Кредитним договором; порушення іпотекодавцем правил про заміну предмету іпотеки; порушення іпотекодавцем зобов'язань за цим договором; виявлення іпотекодержателем погіршення стану предмету іпотеки, або зменшення вартості предмету іпотеки понад нормального фізичного зносу, або фактичної часткової відсутності предмету іпотеки; встановлення невідповідності дійсності відомостей, що містяться кредитному договорі або в цьому договорі; невиконання вимог п. 17.1 даного договору; порушення господарським судом справи про відновлення платоспроможності або визнання банкрутом іпотекодавця, чи про визнання недійсними його установчих документів, чи про скасування його державної реєстрації; прийняття власником або компетентним органом рішення про ліквідацію іпотекодавця; ліквідація юридичної особи іпотекодавця (п. 15.8.2).
		Частиною 1 статті 35 Закону України "Про іпотеку" визначено, що у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
		Отже, виходячи із змісту норм Цивільного кодексу України, Закону України "Про іпотеку" та призначення іпотеки як правового інституту, кредитор повинен надіслати письмову вимогу про усунення порушення основного зобов'язання боржнику та майновому поручителю, але при цьому обов'язок виконання основного зобов'язання до майнового поручителя не переходить і місце боржника він не заступає.
		Таким чином, існування станом на сьогоднішній день прострочення за Кредитним договором з повернення суми кредиту може мати наслідком звернення стягнення на майно, що належить позивачу та було передано в іпотеку за Іпотечним договором №28, а відтак, зважаючи на те, що боржник має можливість виконати своє грошове зобов'язання перед Національним банком України та висловив відповідний намір, перекладання обов'язку зі сплати кредитних коштів з ПАТ КБ "Приватбанк" на Товариство під загрозою втрати права власності на нерухоме майно суперечило б засадам добросовісності реалізації своїх прав і обов'язків.
		Твердження відповідачів про те, що у випадку звернення стягнення на передане згідно Іпотечного договору №28 майно до позивача перейдуть права вимоги до ПАТ КБ "Приватбанк" у зв'язку із виконанням ним зобов'язання останнього, не є рівнозначно набутим майном взамін права власності на нерухоме майно, оскільки фактично матиме місце втрата права власності на нерухоме майно та набуття взамін нього права грошової вимоги до ПАТ КБ "Приватбанк", яке на відміну від вимог Національного банку України, не буде забезпеченим, що підтверджує наявного у позивача самостійного майнового інтересу у виконанні ПАТ КБ "Приватбанк" грошових зобов'язань за Кредитним договором, який також в силу приписів ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає захисту на рівні із правом власності.
		З наведеного вбачається, що прострочення боржника у даному випадку може обґрунтовано розцінюватись позивачем як втручання у його право мирно володіти майном, оскільки у останнього наявний самостійний майновий інтерес у належному виконанні ПАТ КБ "Приватбанк" зобов'язань перед кредитором та відповідно збереження свого права власності на нерухоме майно.
		Зважаючи на наявні в матеріалах докази наміру ПАТ КБ "Приватбанк" (боржника) виконати свої грошові зобов'язання перед Національним банком України (кредитором), докази застереження останнім ПАТ КБ "Приватбанк" щодо недоцільності виконання ним таких зобов'язань, а також визначену Кредитними договорами можливість Національного банку України здійснити списання з рахунків боржника коштів на погашення заборгованості по кредиту, проте не вчинення жодних дій, спрямованих на її стягнення (в тому числі, шляхом списання у безспірному порядку) після настання строку повернення кредиту, суд приходить до висновку про обґрунтованість тверджень позивача, що Національний банк України фактично відмовляється прийняти належне виконання, запропоноване боржником, з метою задовольнити свої грошові вимоги за рахунок переданого в іпотеку майна позивача (що не заперечувалось представниками сторін у судовому засіданні), що в свою чергу не відповідає приписам ст. 13 Цивільного кодексу України та суті забезпечувального зобов'язання.
		Твердження відповідачів про те, що за відсутності порушеного права позивач позбавлений можливості звернутися до суду із відповідним позовом, судом відхиляються з огляду на наступне. 
		Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб, встановлений законом або договором.
		Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч. 2 ст.16 Цивільного кодексу України. Аналогічні положення містить ст. 20 Господарського кодексу України.
		Відповідно до приписів ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, ст.ст. 15, 16 Цивільного кодексу України, ст. 20 Господарського кодексу України застосування судом будь-якого способу судового захисту вимагає наявності наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу; порушення (невизнання або оспорювання) означеного права/інтересу відповідачем; належність обраного способу судового захисту (з точки зору адекватності порушення і спроможності його усунути та поновити (захистити) право або інтерес та закріплення положеннями діючого законодавства).
		Тобто, важливою умовою застосування судом певного способу захисту права або інтересу є його належність - встановлення судом тих обставин, що вжиття саме обраного позивачем способу захисту спроможне поновити порушені права особи, що звертається до суду з відповідним позовом.
		Стаття 55 Конституції України наділяє кожну особу правом захищати свої права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами від порушень і протиправних посягань. 
		За змістом ч. 3 ст. 13 Цивільного кодексу України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
		Захист легітимного інтересу майнового поручителя щодо збереження свого права власності на предмет іпотеки має ознаки превентивності. Це зближує такий захист майнового інтересу майнового поручителя із конструкцією превентивного захисту права власності, закріпленого в ст. 386 Цивільного кодексу України., відповідно до якої власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
		Положення ч. 2 ст. 386 Цивільного кодексу України закріплюють за власником право у разі наявності в нього достатніх підстав припускати можливість порушення свого права власності іншою особою звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. 
		Зазначена норма гарантує власнику можливість вимагати не лише усунення порушень його права власності, що вже відбулися, а й звертатися до суду за захистом своїх прав, що можуть бути реально порушені в майбутньому, тобто застосовувати такий спосіб захисту своїх порушених прав, як попередження або припинення можливого порушення його прав власника в майбутньому. Таке правило відповідає особливому характеру права власності як його абсолютного права.
		Відтак, частиною другою статті 386 Цивільного кодексу України закріплений окремий превентивний (попереджувальний) спосіб захисту права власності, який на відміну від інших способів передбачає захист права власності у випадку, коли порушення права ще не відбулося, але є підстави вважати, що воно має статися.
		Таким чином, виходячи зі змісту вказаної статті, позов про превентивний захист права власності може бути пред'явлений власником, який має підстави передбачити можливість порушення свого права власності іншою особою.
		Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 19.11.2014 у справі №6-180цс14.
		За таких обставин, навіть при умові відсутності порушеного права позивача станом на момент звернення до суду із даним позовом, проте зважаючи на наявність реальної загрози такого порушення, останній вправі реалізувати превентивний спосіб захисту своїх прав з метою запобігання їх порушення в майбутньому.
		В контексті наведеного також слід звернути увагу на те, що такий спосіб захисту в повній мірі кореспондується із закріпленим в Конституції України та Конвенції принципу непорушності права власності, в т.ч. від посягань держави.
		Так, відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
		Згідно із ст. 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
		Відносини, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України регулюється Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
		Невід'ємною метою статті 1 Першого протоколу є забезпечення захисту особи від невиправданого втручання держави в мирне володіння цією особою своїм майном. Проте, з огляду на статтю 1 Конвенції, кожна Договірна держава має "гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції". Виконання цього загального обов'язку може означати виконання позитивних обов'язків, що випливають з необхідності забезпечення ефективної реалізації гарантованих Конвенцією прав. З контексту статті 1 Першого протоколу випливає, що ці позитивні обов'язки можуть вимагати від держави вжиття необхідних заходів для захисту права власності (п. 43 рішення від 22.06.2004 у справі "Броньовський проти Польщі").
		Згідно із практики Європейського суду з прав людини перша та найважливіша вимога ст. 1 Першого протоколу до Конвенції передбачає, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном повинно бути "законним": у п. 2 встановлено, що держави мають право контролювати використання майна шляхом введення "законів". Крім того, принцип верховенства права - одна з підвалин демократичного суспільства - закріплений в усіх статтях Конвенції. Питання, чи було досягнуто справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу "законності" і воно не було свавільним (див.: п. 31 рішення від 06.11.2008 у справі "Ісмаїлов проти Росії", п. 39 рішення від 09.06.2005 №68443/01 у справі "Бакланов проти Росії"; п. 33 рішення від 24.03.2005 №58254/00 у справі "Фрізен проти Росії").
		За змістом п.п. 147-148 рішення від 22.06.2004 у справі "Броньовський проти Польщі" Європейським судом з прав людини вказується на те, що перша і найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення частини першої уповноважує позбавлення майна лише "на умовах, передбачених законом", а в частині другій визнається, що держава має право здійснювати, шляхом ухвалення необхідних "законів", контроль за використанням майна. Будь-яке втручання в реалізацію проголошеного Конвенцією права чи свободи має передбачати легітимну мету.
		Суд повинен проаналізувати, чи дотримали органи влади розумний баланс між заходами, вжитими для забезпечення загальних інтересів суспільства, та потребою захищати право заявника на мирне володіння своїм майном, тобто, чи не стали вжиті заходи особистим та надмірним тягарем для заявника.
		За змістом п. 151 рішення Європейського суду з прав людини від 22.06.2004 у справі "Броньовський проти Польщі" оцінюючи, чи було дотримано вимоги статті 1 Першого протоколу, суд повинен провести всебічний аналіз різних інтересів, яких торкається ця справа, виходячи при цьому з того, що Конвенція покликана охороняти права, які є "практичними та ефективними". Суд повинен перевірити, що приховується за видимістю, та проаналізувати реальні чинники ситуації, яка оскаржується. Така оцінка може потребувати не лише розгляду відповідних умов компенсації - якщо ситуація схожа з тією, коли особу позбавляють майна, - а й аналізу дій сторін та механізмів, до яких вдалася і які впровадила держава. У цьому контексті слід наголосити, що, оцінюючи поведінку держави, слід враховувати такий чинник, як існування невизначеності - чи то внаслідок законодавчих або адміністративних заходів, чи то внаслідок підходів, які органи влади застосовують на практиці. Насправді, коли під загрозою опиняються загальні інтереси, саме органи державної влади зобов'язані вжити своєчасних, відповідних і послідовних.
		Суд відзначає, що участь держави в особі Міністерства фінансів України у виведенні з ринку ПАТ КБ "Приватбанк" у спосіб, визначений пунктом 5 частини 2 статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" шляхом придбання акцій ПАТ КБ "Приватбанк" державою в особі Міністерства фінансів України у повному обсязі за одну гривню є загальновідомою обставиною.
		Крім того, той факт, що єдиним акціонером банку, якому належить 100% акцій Банку, є держава в особі Міністерства фінансів України, підтверджується відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, які розміщені для загального доступу на офіційній веб-сторінці Міністерства юстиції України за адресою - https://usr.minjust.gov.ua/ua/freesearch, а їх роздруківки додані до матеріалів справи.
		За змістом ст. 7 Закону України "Про банки і банківську діяльність" державний банк - це банк, сто відсотків статутного капіталу якого належать державі. Держава здійснює і реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку. Кабінет Міністрів України здійснює управління державним банком у випадках, встановлених цим Законом, іншими законами і статутом державного банку. Держава здійснює і реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку. Кабінет Міністрів України здійснює управління державним банком у випадках, встановлених цим Законом, іншими законами і статутом державного банку. Органами управління державного банку є наглядова рада і правління банку. Органом контролю державного банку є ревізійна комісія, персональний та кількісний склад якої визначаються наглядовою радою державного банку. Наглядова рада є вищим органом управління державного банку, що здійснює контроль за діяльністю правління банку з метою збереження залучених у вклади грошових коштів, забезпечення їх повернення вкладникам і захисту інтересів держави як акціонера державного банку, а також здійснює інші функції, визначені цим Законом. До складу наглядової ради державного банку входять члени наглядової ради банку, призначені Верховною Радою України, Президентом України і Кабінетом Міністрів України. З метою представництва інтересів держави до складу наглядової ради державного банку можуть входити представники органів виконавчої влади та інші особи, які відповідають вимогам, зазначеним у цій статті. Термін повноважень членів наглядової ради державного банку - п'ять років.
		З огляду на викладене належним чином підтверджується факт набуття державою повного контролю за діяльністю ПАТ КБ "Приватбанк" за наслідками націоналізації останнього, що в свою чергу зумовило фактичного поєднання власників Національного банку України та ПАТ КБ "Приватбанк" в одній особі - державі.
		Відтак, із наявних в матеріалах справи документів, факту набуття державою у власність ПАТ КБ "Приватбанк", що зумовило фактичне поєднання власникам кредитора і боржника в одній особі, та встановленої поведінки сторін Кредитного договору у своїй сукупності (щодо непогашення/неприйняття погашення із настанням строку повернення кредиту), мають місце обставини, за яких Національний банк України, як центральний банк України, особливий центральний орган державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, Законом України "Про Національний банк України" та іншими законами України (ст. 2 Закону України "Про Національний банк України"), з набуттям державою у власність ПАТ КБ "Приватбанк" втратив фактичний інтерес у виконанні саме останнім (єдиним власником якого є держава в особі Міністерства фінансів України) взятих на себе за Кредитним договором зобов'язань, оскільки Національний банк України може здійснити погашення такої заборгованості за рахунок майна, переданого в іпотеку, незалежно від можливості/неможливості ПАТ КБ "Приватбанк" погасити такий кредит.
		Однак, наведене не мало б легітимної мети, адже очевидним було б порушення закріпленого в ст. 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу Конвенції права кожного на мирне володіння своїм майном та відсутність розумного балансу між інтересами держави та відповідними права приватної особи. 
		Відтак, з огляду на встановлені судом обставини, що свідчать про можливість виконання ПАТ КБ "Приватбанк" основного зобов'язання перед Національним банком України, проте неприйняття останнім такого виконання та не вчинення жодних дій на стягнення коштів з ПАТ КБ "Приватбанк", водночас із наявною можливістю вжиття заходів до стягнення такої заборгованості з позивача, цілком обґрунтованим є звернення Товариства з даним позовом до суду з метою недопущення зменшення його майнового блага, яким було забезпечено виконання ПАТ КБ "Приватбанк" основного зобов'язання.
		При цьому, суд відзначає, що у разі наявності можливості боржника виконати забезпечене зобов'язання належним чином, виконання майновим поручителем такого обов'язку замість боржника та набуття права вимоги до останнього не може вважатись ефективним способом захисту порушеного права майнового поручителя, оскільки у даному випадку існує реальний ризик невиконання боржником зобов'язання як перед кредитором, так і в подальшому перед поручителем.
		З огляду на викладене, найефективнішим способом захисту майнового поручителя від ризику порушення його прав у зв'язку з невиконанням боржником забезпеченого зобов'язання за наявності реальної можливості його виконання, є зобов'язання боржника виконати основне зобов'язання перед кредитором.
		Відповідно до положень статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		Згідно із ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
		Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. ст. 55, 124 Конституції  України та ст. 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст. ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 Цивільного кодексу України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
		Наведений правовий висновок цілком відповідає правовому висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові №6-32цс13 від 12.06.2013.
		Отже, зважаючи на приписи Конституції України та ч. 2 ст. 386 Цивільного кодексу України звернення позивача із даним позовом про зобов'язання боржника виконати зобов'язання є обґрунтованим та ефективним способом захисту його права від порушення їх в майбутньому.
		За таких обставин, суд приходить до висновку про те, що вимога Товариства про зобов'язання ПАТ КБ "Приватбанк" виконати зобов'язання (погасити заборгованість) за кредитним договором №19 від 03.03.2009 шляхом перерахування на банківський рахунок Національного банку України грошових коштів у повній сумі заборгованості, є правомірною та обґрунтованою.
		Одночасно з цим, з огляду на обраний позивачем спосіб захисту, господарський суд зазначає, що статтею 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
		В той же час, зважаючи на наявне у Національного банку України в силу умов Кредитного договору та норм законодавства право на списання коштів з рахунків ПАТ КБ "Приватбанк" у разі його прострочення, вимоги позивача про визнання незаконною бездіяльності Національного банку України щодо не прийняття від ПАТ КБ "Приватбанк" виконання зобов'язань за Кредитним договором, а також зобов'язання Національного банку України прийняти від ПАТ КБ "Приватбанк" виконання зобов'язань, не підлягають задоволенню, оскільки з урахуванням встановлених судом обставин справи та положень ч. 3 ст. 13 Цивільного кодексу України, належним способом для запобіганню порушенню в майбутньому прав позивача було б зобов'язання Національного банку України списати в безспірному порядку грошові кошти в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором з рахунків ПАТ КБ "Приватбанк".
		З урахуванням викладеного, в задоволенні позову в наведеній частині необхідно відмовити. 
		Відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
		 
		ВИРІШИВ:
		 
		1. Позовні вимоги Приватного акціонерного товариства "Готель Жовтневий" задовольнити частково.
		2. Зобов'язати Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1-Д; ідентифікаційний код 14360570) виконати зобов'язання (погасити заборгованість) за кредитним договором №19 від 03.03.2009, укладеним між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" та Національним банком України, шляхом перерахування на банківський рахунок Національного банку України грошових коштів у повній сумі заборгованості.
		3. Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1-Д; ідентифікаційний код 14360570) на користь Приватного акціонерного товариства "Готель Жовтневий" (49027, м. Дніпро, площа Шевченка, 4-А; ідентифікаційний код 320827665) судовий збір у розмірі 1 600 (одна тисяча шістсот) грн. 00 коп.
		4. В іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовити.
		5. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.
		Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
		 
		Повне  рішення складено 19.12.17.
		 
		 
		Суддя                                                                                                                        Т.М. Ващенко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...