Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 910/15300/17 : Господарські справи (до 01.01.2019); Укладення, зміни, розірвання, виконання договорів (правочинів) та визнання їх недійсними, зокрема:; Розірвання договорів (правочинів); інші договори.
Надіслано для оприлюднення: 22.12.2017. Зареєстровано: 24.12.2017. Забезпечено надання загального доступу: 27.12.2017.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		   ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		13.12.2017Справа №910/15300/17
		За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародний аеропорт "Дніпропетровськ"доНаціонального банку Україниза участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на сторонівідповідача:1. Публічного акціонерного товариства Комерційним банк "Приватбанк" 2. Міністерства фінансів Українипророзірвання договоруСуддя Літвінова М.Є.
		Представники учасників судового процесу:
		від позивача:                     Переяславська М.В. - представник за довіреністю;
		від відповідача:          Колосюк С.Л. - представник за довіреністю; 
		від третьої особи-1:          Роїк О.О. - представник за довіреністю;
		від третьої особи-2:  не з'явився. 
		 
		Обставини справи:
		 
		Товариство з обмеженою відповідальністю "Міжнародний аеропорт "Дніпропетровськ" (далі - позивач) звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Національного банку України (далі - відповідач) про розірвання іпотечного договору № 39 від 10.06.2014, укладеного між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю «Міжнародний аеропорт «Дніпропетровськ», що посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Крючковою Т.В. та зареєстрований в реєстрі за № 5271. 
		Позовні вимоги мотивовані тим, що 10.06.2014 між позивачем та відповідачем було укладено іпотечний договір № 39, у відповідності до якого позивач виступив майновим поручителем за виконання ПАТ КБ "Приватбанк" (далі - третя особа 1) взятих на себе зобов'язань перед Національним банком України за кредитним договором №19 від 03.03.2009, однак у зв'язку із істотною зміною обставин (націоналізація третьої особи 1) позивачем вказується на існування, на його думку, правових підстав для розірвання такого іпотечного договору у відповідності до приписів ст. 652 Цивільного кодексу України. Крім того, позивач вказував на допущення Національним банком України істотних порушень умов зазначеного договору, що є підставою для його розірвання з підстав, визначених ст. 651 Цивільного кодексу України.
		Ухвалою господарського суду міста Києва від 13.09.2017 порушено провадження у справі № 910/15300/17, залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідача - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк", призначено розгляд справи на 04.10.2017.
		03.10.2017 через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано відзив на позовну заяву за змістом якого останній проти позову заперечував та вказував на те, що позивачем не доведено існування порушень Національним банком України умов спірного іпотечного договору, які давали б підстави для його розірвання в силу приписів ст. 651 Цивільного кодексу України, а зміна власника ПАТ КБ "Приватбанк" та перехід такого банку у державну власність не є істотною зміною обставин в розумінні ч.ч. 1, 2 ст. 652 Цивільного кодексу України, оскільки такі обставини носять загальний характер та стосуються обох договірних сторін.
		Ухвалою господарського суду міста Києва від 04.10.2017 розгляд справи відкладено на 25.10.2017.
		25.10.2017 через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником третьої особи було подано письмові пояснення щодо заявлених позовних вимог у відповідності до яких останній проти позову заперечував, вказував на те, що позивачем не доведено як існування самої передумови для застосування положень ст. 652 Цивільного кодексу України, адже зміна власника ПАТ КБ "Приватбанк" та перехід такого банку у державну власність не є істотною зміною обставин в розумінні наведеної норми, так і необхідних умов істотної зміни обставин, з наявністю яких вказана норма передбачає можливість розірвання договору.
		Ухвалою господарського суду міста Києва від 25.10.2017 у зв'язку із необхідністю витребування додаткових документів розгляд справи відкладено на 08.11.2017.
		31.10.2017 та 08.11.2017 через відділ діловодства господарського суду міста Києва сторонами було надано необхідні для вирішення спору документи.
		Ухвалою господарського суду міста Києва від 08.11.2017 продовжено строк розгляду спору у справі №910/15300/17 на п'ятнадцять днів, а в судовому засіданні судом було  оголошено перерву до 27.11.2017.
		Ухвалою господарського суду міста Києва від 27.11.2017 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, на стороні відповідача - Міністерство фінансів України, розгляд справи відкладено на 13.12.2017.
		Представник позивача в судове засідання з'явився, позовні вимоги підтримує та просить задовольнити їх повністю.
		Представник позивача в судовому засіданні 13.12.2017 року позовні вимоги підтримав в повному обсязі. 
		Представник відповідача в судовому засіданні 13.12.2017 року проти задоволення позову заперечив. 
		Представник третьої особи-1 в судовому засіданні 13.12.2017 року надав пояснення щодо заявлених позовних вимог. 
		Представник третьої особи-2 в судове засідання 13.12.2017 року не з'явився, про причину неявки суд не повідомив. 
		Судом враховано, що відповідно до пункту 3.9. постанови пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.
		Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.
		За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.
		У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
		Зважаючи на те, що неявка представника третьої особи-2 не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку статті 75 Господарського процесуального кодексу України.
		При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені статтею 69 Господарського процесуального кодексу України, не знаходить підстав для повторного відкладення розгляду справи.
		Судом, враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
		Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).
		Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України                    № 1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
		Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
		Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету. 
		В судовому засіданні 13.12.2017 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
		Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		03.03.2009 між Національним банком України (кредитор) та Закритим акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" (після зміни організаційно-правової форми - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк") (позичальник) було укладено кредитний договір №19 (далі - "Кредитний договір").
		За змістом п. 1.1 Кредитного договору відповідно до Тимчасового положення про надання Національним банком України кредитів для підтримки ліквідності банків у разі реальної загрози стабільності банківської системи, затвердженого постановою Правління НБУ №459 від 25.12.2008, постанови Правління НБУ №92/БТ від 25.02.2009, кредитор зобов'язується надавати позичальнику грошові кошти у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання (кредит), на умовах, визначених цим договором та додатковими договорами до нього.
		Протягом 2009-2016 років сторонами неодноразово укладалися додаткові договори, а саме: №№1-81, якими, зокрема, змінювався загальний розмір кредиту, процентна ставка, графіки погашення кредитної заборгованості тощо.
		Відповідно до п. 1.2 Кредитного договору в редакції додаткових договорів №66 від 12.06.2014, №67 від 07.07.2014 за цим договором кредитор надає позичальнику кредит на загальну суму 7 714 900 000,00 грн. на строк з 03.03.2009 по 23.12.2016. Загальна сума заборгованості за Кредитним договором складається з трьох частин: 2 031 100 000,00 грн., наданих в повному обсязі до 21.02.2014, зі строком погашення по 23.12.2016; 2 968 800 000,00 грн., які будуть надані з 21.02.2014, з яких 1 662 500 000,00 грн. надаються 21.02.2014, 500 000 000,00 грн. надаються 25.02.2014, 306 300 000,00 грн. надаються 26.02.2014, зі строком погашення по  23.12.2016; 2 715 000 000,00 грн., які будуть надані з 26.05.2014, з яких 770 000 000,00 грн. надаються 26.05.2014, 1 800 000 000,00 грн. надаються 29.05.2014, 145 000 000,00 грн. надаються з 07.07.2014, зі строком погашення по 23.05.2016.
		Пунктом 1.4 Кредитного договору в редакції додаткового договору №42 від 26.01.2010 визначено, що в якості забезпечення позичальником виконання всіх зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати процентів, штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпечення заставою вимоги кредитор укладає з позичальником та/або майновими поручителями іпотечні договори, предметом іпотеки за якими є об'єкти нерухомого майна, що належить на праві власності позичальнику (і/або майновим поручителям), договори застави (іпотеки), предметом застави (іпотеки) за якими є інше ніж нерухомість високоліквідне забезпечення, а також договори застави майнових прав, предметом застави за якими є майнові права за наданими позичальником кредитами, у тому числі такі, що забезпечені нерухомістю і земельними ділянками.
		На виконання умов Кредитного договору Національний банк України надав ПАТ КБ "Приватбанк" кредитні кошти, а ПАТ КБ "Приватбанк" частково повернув такі кошти та сплачував за їх користування проценти, що підтверджується наявними в матеріалах справи документами.
		В якості забезпечення виконання грошового зобов'язання за кредитним договором, 10.06.2014 між Національним банком України (іпотекодержатель) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Міжнародний аеропорт "Дніпропетровськ" (іпотекодавець) було укладено іпотечний договір №39, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Крючковою Т.В. та зареєстрований в реєстрі за №5271 (надалі - Іпотечний договір №39), відповідно до умов якого погоджено, що цей договір забезпечує вимоги іпотекодержателя, які випливають з Кредитного договору, зі змінами та доповненнями, або новаціями, в тому числі, які збільшують розмір основного зобов'язання за ним та продовжують строк користування кредитом.
		У відповідності до п.п. 5, 9 Іпотечного договору №39 в забезпечення виконання ПАТ КБ "Приватбанк" зобов'язань за Кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно згідно опису, що міститься в додатку №1, який є невід'ємною частиною цього договору. Сторони визначили, що вартість предмета іпотеки складає 215 517 746,00 грн. 
		Згідно із п. 25 Іпотечного договору №39 термін дії договору - до повного виконання ПАТ КБ "Приватбанк" зобов'язань за Кредитним договором, зазначеним в п. 1 цього договору та усіма додатковими договорами до нього.
		18.12.2016 Радою національної безпеки і оборони України прийнято рішення "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки України в економічній сфері та захисту інтересів вкладників", введене в дію Указом Президента України від 18.12.2016 №560/2016, відповідно до якого запропоновано Кабінету Міністрів України розглянути на підставі пропозицій Національного банку України питання щодо капіталізації за участю держави в установленому законодавством порядку ПАТ КБ "Приватбанк".
		18.12.2016 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №961 "Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи" відповідно до якої, зокрема, постановлено: прийти пропозицію Національного банку щодо участі держави в особі Міністерства фінансів у виведенні з ринку ПАТ КБ "Приватбанк" у спосіб, визначений пунктом 5 частини другої статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; установити, що держава в особі Міністерства фінансів придбає акції ПАТ КБ "Приватбанк" у повному обсязі за одну гривню. 
		Листом №41-0009/57221 від 17.08.2017 Національний банк України звернувся до позивача з вимогою щодо усунення порушень за Кредитним договором відповідно до якої вимагав сплатити заборгованість за Кредитним договором в загальній сумі                                        4 406 807 568, 50 грн. у тридцятиденний строк та повідомляв, що у випадку невиконання цієї вимоги останній буде вимушений звернути стягнення на предмети іпотеки за Іпотечним договором №39.
		06.09.2017 листом №1.40/371 ТОВ "МА "Дніпропетровськ" звернулося до Національного банку України з пропозицією розірвати Іпотечний договір №39 з огляду на істотну зміну обставин, що пов'язані з переходом ПАТ КБ "Приватбанк" у державну власність. У відповідь на вказаний лист Національний банк України листом від 26.09.2017 №41-0009/66050 повідомив позивача про відсутність підстав для розірвання Іпотечного договору №39. 
		Спір у справі стосується наявності правових підстав для розірвання Іпотечного договору №39.
		У відповідності до ст. 188 Господарського кодексу України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.
		Статтею 652 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. 
		Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. 
		Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: 
		1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 
		2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; 
		3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 
		4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.
		Тобто, за змістом вказаної норми законодавець пов'язує можливість розірвання договору безпосередньо не з наявністю істотної зміни обставин, а з наявністю чотирьох умов, визначених ч. 2 ст. 652 Цивільного кодексу України, під час істотної зміни обставин. (Аналогічні висновки викладено в постановах Верховного Суду України від 27.02.2012 №3-9гс12, від 11.12.2012 №3-63гс12).
		В даному випадку, як на істотну зміну обставин позивач вказує на перехід ПАТ КБ "Приватбанк" в державну власність, що зумовило об'єднання власників Національного банку України та ПАТ КБ "Приватбанк" в одній особі - державі, та набуття останньою права контролю за діяльністю ПАТ КБ "Приватбанк". 
		Суд відзначає, що участь держави в особі Міністерства фінансів України у виведенні з ринку ПАТ КБ "Приватбанк" у спосіб, визначений пунктом 5 частини 2 статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" шляхом придбання акцій ПАТ КБ "Приватбанк" державою в особі Міністерства фінансів України у повному обсязі за одну гривню є загальновідомою обставиною та підтверджується наявними в матеріалах справи документами.
		Крім того, той факт, що єдиним акціонером банку, якому належить 100% акцій Банку, є держава в особі Міністерства фінансів України, підтверджується відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, які розміщені для загального доступу на офіційній веб-сторінці Міністерства юстиції України за адресою - https://usr.minjust.gov.ua/ua/freesearch, а їх роздруківки додані до матеріалів справи.
		За змістом ст. 7 Закону України "Про банки і банківську діяльність" державний банк - це банк, сто відсотків статутного капіталу якого належать державі. Держава здійснює і реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку. Кабінет Міністрів України здійснює управління державним банком у випадках, встановлених цим Законом, іншими законами і статутом державного банку. Держава здійснює і реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку. Кабінет Міністрів України здійснює управління державним банком у випадках, встановлених цим Законом, іншими законами і статутом державного банку. Органами управління державного банку є наглядова рада і правління банку. Органом контролю державного банку є ревізійна комісія, персональний та кількісний склад якої визначаються наглядовою радою державного банку. Наглядова рада є вищим органом управління державного банку, що здійснює контроль за діяльністю правління банку з метою збереження залучених у вклади грошових коштів, забезпечення їх повернення вкладникам і захисту інтересів держави як акціонера державного банку, а також здійснює інші функції, визначені цим Законом. До складу наглядової ради державного банку входять члени наглядової ради банку, призначені Верховною Радою України, Президентом України і Кабінетом Міністрів України. З метою представництва інтересів держави до складу наглядової ради державного банку можуть входити представники органів виконавчої влади та інші особи, які відповідають вимогам, зазначеним у цій статті. Термін повноважень членів наглядової ради державного банку - п'ять років.
		З огляду на викладене належним чином підтверджується факт набуття державою повного контролю за діяльністю ПАТ КБ "Приватбанк" за наслідками націоналізації останнього, що в свою чергу зумовило поєднання власників Національного банку України та ПАТ КБ "Приватбанк" в одній особі - державі.
		Однак, слід зазначити, що сам по собі факт зміни корпоративних прав божника, наслідком чого стало об'єднання в одній особі власників боржника і кредитора не може бути підставою для висновку про істотність зміни таких обставин у правовідносинах між кредитором і майновим поручителем (іпотекодавцем), а тому встановлюючи істотність відповідних змін слід виходити з їх наслідків.
		Частиною 1 ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
		Згідно із ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
		Відповідно до ч. 2 ст. 345 Господарського кодексу України кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
		У відповідності до Кредитного договору Національний банк України зобов'язався надати ПАТ КБ "Приватбанк" кредит, а останній - повернути відповідні кошти та сплатити відсотки за користування ними у визначені відповідними положеннями такого договору строки.
		Згідно п. 1.2 Кредитного договору, в редакції додаткових договорів №66 від 12.06.2014 та №67 від 07.07.2017, та графіків погашення кредиту, визначених додатками №№1-8, в редакції додаткового договору №78 від 04.03.2015, кінцевим строком повернення кредиту було визначено 23.12.2016.
		У відповідності до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
		Отже, грошове зобов'язання ПАТ КБ "Приватбанк" по поверненню на користь НБУ кредитних коштів мало бути в повному обсязі виконано до 23.12.2016.
		В той же час, матеріали справи не містять доказів погашення ПАТ КБ "Приватбанк" відповідної заборгованості за Кредитним договором, а представниками учасників судового процесу не заперечується факт порушення ПАТ КБ "Приватбанк" визначених строків повернення кредиту, що підтверджується в т.ч. наданою відповідачем довідкою про суму заборгованості за Кредитним договором, відповідно до якої станом на 01.10.2017 заборгованість ПАТ КБ "Приватбанк" з повернення кредитних коштів становить 4 342 180 000,00 грн.
		Таким чином, має місце прострочення виконання взятого ПАТ КБ "Приватбанк" на себе грошового зобов'язання, що має своїм наслідком виникнення визначених законодавством наслідків цього.
		У відповідності до ч. 1 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
		За змістом ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
		Невиконання зобов'язання має місце тоді, коли сторони взагалі не вчиняють дій, які складають зміст зобов'язання, а неналежним є виконання зобов'язання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.
		Відтак, обов'язок іпотекодавця (майнового поручителя) виконати за боржника обов'язок перед кредитором з'являється у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником, а з огляду на встановлені судом обставин вбачається настання обумовлених ч. 1 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" підстав для покладення обов'язку з виконання зобов'язання ПАТ КБ "Приватбанк" за Кредитним договором на позивача, як іпотекодержателя згідно Іпотечного договору №39.
		При цьому, із листа заступника Голови Національного банку України №41-00009/14703 від 24.02.2017, надісланого в якості відповіді на наміри ПАТ КБ "Приватбанк", оформлені листом №20.1.0.0.0/7-20535 від 17.02.2017, відповідно до яких ПАТ КБ "Приватбанк" повідомляв Національний банк України про свій намір частково погасити 28.02.2017 заборгованість в т.ч. за Кредитним договором у загальному розмірі 2 384 615 385,00 грн. та просив Національний банк України підтвердити розрахунок і погодити погашення кредитів згідно з графіком, вбачається, що останнім було попереджено ПАТ КБ "Приватбанк" про неприпустимість зменшення обсягу відповідальності фінансових та майнових поручителів внаслідок такого погашення утвореної заборгованості.
		Отже, має місце обставин, за яких Національний банк України як кредитор за Кредитним договором застеріг боржника (ПАТ КБ "Приватбанк"), що належне виконання ним своїх грошових зобов'язань може призвести до зменшення обсягу відповідальності майнових поручителів, що дає підстави для висновку про обґрунтованість тверджень позивача щодо небажання кредитора за спірними правовідносинами прийняти належне виконання зобов'язання від боржника (ПАТ КБ "Приватбанк") з метою покладення отримання виконання такого обов'язку за рахунок майна іпотекодавця.
		До того ж, дані обставини підтверджуються і наступною поведінкою відповідача.
		Згідно із ст. 73 Закону України "Про Національний банк України" Національний банк має переважне і безумовне право задовольняти будь-яку основану на здійсненому рефінансуванні банку вимогу, оформлену у встановленому законом порядку, за якою настав строк погашення. Переважне і безумовне право реалізується Національним банком шляхом списання у безспірному порядку заборгованості з рахунків банку і відчуження майна, що перебуває у заставі як забезпечення вимог Національного банку, та задоволення вимог за рахунок чистого доходу від їх відчуження. Національний банк здійснює відчуження майна, набутого у власність, у рахунок погашення боргу за наданими банкам кредитами для підтримки ліквідності у визначеному ним порядку, без погодження з іншими органами державної влади.
		У відповідності до п. 5.3 Положення про надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженого постановою Правління НБУ №327 від 13.07.2010, Національний банк має право реалізувати своє переважне і безумовне право відповідно до статті 73 Закону України "Про Національний банк України" шляхом списання у безспірному порядку заборгованості з рахунків банку і відчуження майна, що перебуває в заставі/іпотеці як забезпечення вимог Національного банку, та задоволення вимог за рахунок чистого доходу від їх відчуження, та/або вимагати дострокового виконання зобов'язань за кредитним договором за наявності викладених у цьому пункті фактів.
		За змістом п.п. 1 п. 42 Технічного порядку проведення операцій з надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженого постановою Правління НБУ №220 від 31.03.2016, у разі невиконання або неналежного виконання банком зобов'язань, передбачених кредитним договором, щодо повернення кредиту та сплати процентів за користування ним: заборгованість відображається в перший робочий день, що настає за днем закінчення строку виконання зобов'язань згідно з умовами кредитного договору/вимоги Національного банку щодо дострокового виконання банком зобов'язань за кредитним договором, за рахунками з обліку простроченої заборгованості та/або прострочених нарахованих доходів.
		Положеннями п. 43 вказаного Технічного порядку передбачено, що департамент супроводження кредитів не пізніше наступного робочого дня після віднесення заборгованості банку на рахунки з обліку простроченої заборгованості та/або прострочених нарахованих доходів, надсилає вимогу банку про необхідність сплати простроченої заборгованості за кредитним договором не пізніше наступного робочого дня після отримання вимоги.
		Згідно із п. 44 наведеного Технічного порядку у разі невиконання банком вимоги Національного банку щодо сплати простроченої заборгованості у строки, визначені в пункті 43 розділу V цього Технічного порядку, сума простроченої заборгованості підлягає списанню у безспірному порядку відповідно до статті 73 Закону України "Про Національний банк України".
		Із змісту Кредитного договору вбачається, що за погодженням сторін Банком було доручено та надано Національному банку відповідне право здійснювати договірне списання коштів з його рахунків на виконання зобов'язань в т.ч. з повернення кредитних коштів (положення п.п. 2.6, 3.2.4 Кредитного договору).
		Відповідно до інформації, що міститься в "Окремій проміжній скороченій фінансовій звітності за квартал, що закінчився 30 червня 2017 року ПАТ КБ "Приватбанк", яка опублікований на офіційній сторінці ПАТ КБ "Приватбанк" в мережі Інтернет за посиланням https://static.privatbank.ua/files, залишок на рахунку ПАТ КБ "Приватбанк" в НБУ станом на 30.06.2017 складав 7 669 000 000,00 грн.
		З огляду на викладене вбачається, що внаслідок настання строку виконання ПАТ КБ "Приватбанк" грошового зобов'язання за Кредитним договором (23.12.2016), та за наявності грошових коштів у нього, зокрема, на рахунках в Національному банку України, у останнього були наявні правові підстави для списання у безспірному порядку таких коштів в рахунок погашення відповідної заборгованості за Кредитним договором.
		Більш того, в силу приписів ст. 76 Закону України "Про банки і банківську діяльність", ст. 15 Закону України "Про Національний банк України" на Національний банк України покладено обов'язок з прийняття рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних у випадку виявлення факту невиконання банком своїх зобов'язань перед кредиторами.
		В той же час, доказів вчинення відповідачем дій, спрямованих на стягнення (в тому числі, шляхом списання у безспірному порядку) з ПАТ КБ "Приватбанк" грошових коштів після настання строку повернення кредиту (23.12.2016), чи прийняття рішення щодо визнання ПАТ КБ "Приватбанк" неплатоспроможним матеріали справи не містять.
		Відтак, із наявних в матеріалах справи документів, факту набуття державою у власність ПАТ КБ "Приватбанк", що зумовило фактичне поєднання власникам кредитора і боржника в одній особі, та встановленої поведінки сторін Кредитного договору у своїй сукупності (щодо непогашення/неприйняття погашення із настанням строку повернення кредиту), мають місце обставини, за яких Національний банк України, як центральний банк України, особливий центральний орган державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, Законом України "Про Національний банк України" та іншими законами України (ст. 2 Закону України "Про Національний банк України"), з набуттям державою у власність ПАТ КБ "Приватбанк" втратив фактичний інтерес у виконанні саме останнім взятих на себе за Кредитним договором зобов'язань, оскільки Національний банк України може здійснити погашення такої заборгованості за рахунок майна, переданого в іпотеку, незалежно від можливості/неможливості ПАТ КБ "Приватбанк" погасити такий кредит.
		Тобто, має місце обставин за яких спільна поведінка боржника і кредитора створює загрозу втрати позивачем як майновим поручителем належного йому на праві власності майна, в той час, як існує реальна можливість виконання боржником взятих на себе згідно Кредитного договору зобов'язань.
		Отже, з набуттям державою у власність ПАТ КБ "Приватбанк" та поєднанням власників Національного банку України та ПАТ КБ "Приватбанк" в одній особі - державі, виникла обґрунтована загроза втрати позивачем як майновим поручителем за зобов'язаннями ПАТ КБ "Приватбанк" перед Національного банку України належного йому на праві власності майно, зумовлена виключною поведінкою таких осіб, що в свою чергу в повній мірі підтверджує виникнення істотної зміни обставин в розумінні положень ст. 652 Цивільного кодексу України.
		Таким чином, має місце належного встановлення обставини, які свідчать про грубе порушення Національним банком України та ПАТ КБ "Приватбанк" закріплених в положеннях ст.ст. 13, 14 Цивільного кодексу України принципів реалізації особою наданих їй прав та набутих обов'язків по відношенню до позивача.  
		Щодо ж до умов такої зміни обставин, з існування яких положення ч. 2 ст. 652 Цивільного кодексу України передбачають можливість розірвання відповідного договору в судовому порядку, суд відзначає наступне.
		По-перше, будь-яких обґрунтованих доказів того, що на момент укладення Іпотечного договору №39 (червень 2014 року) їх сторони (зокрема, позивач) могли передбачити націоналізацію ПАТ КБ "Приватбанк" в майбутньому, що зумовить поєднання власників ПАТ КБ "Приватбанк" та НБУ в одній особі - державі, а більш того, що наслідком цього стане виникнення загрози безпідставної втрати позивачем як майновим поручителем належного йому на праві власності майна, у зв'язку із недобросовісною поведінкою кредитора і боржника, матеріали справи не містять.
		Крім того, чинне на момент укладення Іпотечного договору №39 законодавство України не містило норми, за якою була проведена передача ПАТ КБ "Приватбанк" у власність держави, а саме, ст. 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", якою відповідний закон було доповнено лише з 04.07.2014, а тому позивач і не міг передбачити відповідної зміни спірних правовідносин в майбутньому.
		Відтак, обґрунтованим є посилання представника позивача на те, що за наявності інформації щодо настання відповідних обставин в майбутньому на момент укладення Іпотечного договору №39, з метою захисту своїх майнових прав, останній не було б вчинено.
		По-друге, в даному випадку націоналізації ПАТ КБ "Приватбанк" шляхом визнання його неплатоспроможним та в послідуючому викупом державою здійснювалося уповноваженими на вчинення відповідних дій державними органами (Кабінетом міністрів України, Національним банком України, Фондом гарантування вкладів фізичних осіб) на підставі положень Закону (зокрема, ст.ст. 39, 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб") та без участі позивача, а тому цілком обґрунтованим є твердження останнього, що така зміна обставин зумовлена причинами, які він не міг усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності.
		По-третє, згідно ч. 1 ст. 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.
		Тобто, майновий поручитель відповідає перед кредитором не лише в розмірі основного зобов'язання, а й зобов'язаний відшкодувати суми процентів, неустойки, відшкодування збитків, які можуть виникнути на підставі відповідного договору у разі невиконання (неналежного виконання) боржником його умов.
		Отже, майновий поручитель відповідає перед кредитором певним матеріальним благом, яке може бути виражене в будь-якому активі (грошові кошти, рухоме/нерухоме майно, майнові права).
		В даному випадку, прострочення боржника призводить до зростання обсягу зобов'язання ПАТ КБ "Приватбанк" перед Національним банком України, за виконання якого поручився позивач своїм майном, та таке зростання є обернено пропорційним можливості позивача виконати перед кредитором зобов'язання боржника з метою припинення зобов'язань іпотеки та збереження права власності на належне йому майно, а в подальшому взагалі може призвести до унеможливлення виконання позивачем зобов'язань боржника у зв'язку з його надмірним збільшенням та відповідно до унеможливлення зберегти позивачем своє право власності на предмет іпотеки.
		Суд відзначає, що оскільки майновий поручитель не є солідарним боржником, порядок пред'явлення вимоги кредитором відрізняється від того, що встановлений законом для відносин поруки.
		Так, кредитор не може заявити вимогу до іпотекодавця як до солідарного боржника за правилами ст. 555 Цивільного кодексу України.
		Виходячи із загальних положень про зобов'язання загалом та заставу (іпотеку) зокрема, принципів добросовісності виконання договору кредитор не має права відмовитися від прийняття виконання від боржника з тим, щоб звернути стягнення на предмет іпотеки.
		Водночас, у разі звернення кредитора до боржника із вимогою про виконання основного зобов'язання, боржник зобов'язаний його виконати, оскільки конструкція застави не передбачає не тільки солідарності боржників, але й заміни іпотекодавцем боржника у основному зобов'язанні.
		Частиною 1 статті 35 Закону України "Про іпотеку" визначено, що у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
		Отже, виходячи із змісту норм Цивільного кодексу України, Закону України "Про іпотеку" та призначення іпотеки як правового інституту, кредитор повинен надіслати письмову вимогу про усунення порушення основного зобов'язання боржнику та майновому поручителю, але при цьому обов'язок виконання основного зобов'язання до майнового поручителя не переходить і місце боржника він не заступає.
		Наведене цілком обґрунтовано дає підстави для висновку, що з укладенням договору іпотеки у майнового поручителя виникає інтерес щодо належного виконання боржником свого обов'язку перед кредитором, який за своєю суттю є майновим, адже стосується права власності майнового поручителя на власне майно (предмет іпотеки), і ґрунтується на легітимному очікуванні добросовісної та розумної поведінки сторін основного зобов'язання (кредитора і боржника), що у випадку виконання майновим поручителем обов'язку боржника перед кредитором гарантувало б останньому можливість відновлення своїх прав за рахунок набутих вимог до боржника.
		Тобто, укладаючи Іпотечний договір № 39 та передаючи належне на праві власності майно в іпотеку Національному банку України для забезпечення виконання зобов'язань приватного банку позивач цілком правомірно очікував добросовісної поведінки сторін основного зобов'язання та в будь-якому випадку можливість відновлення своїх майнових прав за наслідками звернення стягнення на предмет іпотеки.
		В той же час, судом встановлено, що з моменту набуття державою права власності на ПАТ КБ "Приватбанк", тобто, фактичного поєднання кредитора і боржника в одній особі - державі, спільна поведінка останніх (боржника - невиконання зобов'язань за Кредитним договором; кредитора - небажання прийняти виконання зобов'язання за Кредитним договором, ігнорування наданих останньому прав щодо списання коштів та невиконання обов'язків щодо віднесення Банку до категорії неплатоспроможних) цілком обґрунтовано свідчить про намір звернення стягнення на майно позивача в рахунок погашення таких зобов'язань, що за наведених обставин недобросовісності може бути розцінено як безпідставне втручання у його право мирного володіння своїм майном, .
		Положеннями Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 закріплено принцип непорушності права власності, в т.ч. від посягань держави.
		Так, відповідно до ст. 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
		Відносини, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України регулюється Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
		Згідно із ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		Невід'ємною метою статті 1 Першого протоколу є забезпечення захисту особи від невиправданого втручання держави в мирне володіння цією особою своїм майном. Проте, з огляду на статтю 1 Конвенції, кожна Договірна держава має "гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції". Виконання цього загального обов'язку може означати виконання позитивних обов'язків, що випливають з необхідності забезпечення ефективної реалізації гарантованих Конвенцією прав. З контексту статті 1 Першого протоколу випливає, що ці позитивні обов'язки можуть вимагати від держави вжиття необхідних заходів для захисту права власності (п. 43 рішення від 22.06.2004 у справі "Броньовський проти Польщі").
		Згідно із практики Європейського суду з прав людини перша та найважливіша вимога ст. 1 Першого протоколу до Конвенції передбачає, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном повинно бути "законним": у п. 2 встановлено, що держави мають право контролювати використання майна шляхом введення "законів". Крім того, принцип верховенства права - одна з підвалин демократичного суспільства - закріплений в усіх статтях Конвенції. Питання, чи було досягнуто справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу "законності" і воно не було свавільним (п. 31 рішення від 06.11.2008 у справі "Ісмаїлов проти Росії", п. 39 рішення від 09.06.2005 №68443/01 у справі "Бакланов проти Росії"; п. 33 рішення від 24.03.2005 №58254/00 у справі "Фрізен проти Росії").
		За змістом п.п. 147-148 рішення від 22.06.2004 у справі "Броньовський проти Польщі" Європейським судом з прав людини вказується на те, що перша і найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення частини першої уповноважує позбавлення майна лише "на умовах, передбачених законом", а в частині другій визнається, що держава має право здійснювати, шляхом ухвалення необхідних "законів", контроль за використанням майна. Будь-яке втручання в реалізацію проголошеного Конвенцією права чи свободи має передбачати легітимну мету.
		Суд повинен проаналізувати, чи дотримали органи влади розумний баланс між заходами, вжитими для забезпечення загальних інтересів суспільства, та потребою захищати право заявника на мирне володіння своїм майном, тобто, чи не стали вжиті заходи особистим та надмірним тягарем для заявника.
		За змістом п. 151 рішення Європейського суду з прав людини від 22.06.2004 у справі "Броньовський проти Польщі" оцінюючи, чи було дотримано вимоги статті 1 Першого протоколу, суд повинен провести всебічний аналіз різних інтересів, яких торкається ця справа, виходячи при цьому з того, що Конвенція покликана охороняти права, які є "практичними та ефективними". Суд повинен перевірити, що приховується за видимістю, та проаналізувати реальні чинники ситуації, яка оскаржується. Така оцінка може потребувати не лише розгляду відповідних умов компенсації - якщо ситуація схожа з тією, коли особу позбавляють майна, - а й аналізу дій сторін та механізмів, до яких вдалася і які впровадила держава. У цьому контексті слід наголосити, що, оцінюючи поведінку держави, слід враховувати такий чинник, як існування невизначеності - чи то внаслідок законодавчих або адміністративних заходів, чи то внаслідок підходів, які органи влади застосовують на практиці. Насправді, коли під загрозою опиняються загальні інтереси, саме органи державної влади зобов'язані вжити своєчасних, відповідних і послідовних.
		Відтак, цілком правомірним є посилання позивача на те, що за обізнаності при укладенні спірного Іпотечного договору № 39 про настання даних обставин, які можуть створювати загрозу порушення закріпленого в ст. 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу Конвенції права кожного на мирне володіння своїм майном та зумовлювати відсутність розумного балансу між інтересами держави та відповідними правами приватної особи, останній з метою захисту своїх майнових прав не укладав би його, адже навіть у випадку задоволення вимог кредитора за рахунок переданого в іпотеку майна та набуття позивачем права вимоги до боржника недобросовісність останніх викликає сумніви у можливості задоволення таких вимог.
		По-четверте, суд відзначає, що ні положення Іпотечного договору № 39, ні звичаї ділового обороту, не дають підстав для висновку про те, що ризик набуття в майбутньому державою у власність ПАТ КБ "Приватбанк" та наслідки цього має нести саме ТОВ "МА "Дніпропетровськ" як іпотекодавець. 
		Таким чином, позивачем належним чином доведено наявність всіх умов істотної зміни обставин, за яких положення ч. 2 ст. 652 Цивільного кодексу України передбачають можливість розірвання спірного договору в судовому порядку.
		За таких обставин, суд дійшов висновку про необхідність задоволення позовних вимог ТОВ "МА "Дніпропетровськ" про розірвання Іпотечного договору №39 в повному обсязі.
		Доводи відповідача та третьої особи спростовуються зазначеними вище висновками суду, у зв'язку з чим до уваги не приймаються. 
		Згідно з п. 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. З огляду на вимоги частини першої статті 4 ГПК господарський суд у прийнятті судового рішення керується (та відповідно зазначає у ньому) не лише тими законодавчими та/або нормативно-правовими актами, що на них посилалися сторони та інші учасники процесу, а й тими, на які вони не посилалися, але якими регулюються спірні правовідносини у конкретній справі (якщо це не змінює матеріально-правових підстав позову).
		Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено обґрунтованість позовних вимог, вони підлягають задоволенню. 
		У відповідності до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на відповідача.
		Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -
		 
		ВИРІШИВ:
		 
		1.           Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародний аеропорт "Дніпропетровськ" задовольнити повністю.
		2.           Розірвати іпотечний договір № 39, укладений 10.06.2014 між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Міжнародний аеропорт "Дніпропетровськ", посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Крючковою Т.В. та зареєстрований в реєстрі за № 5271.
		3.           Стягнути з Національного банку України (01601, м. Київ, вул. Інститутська, 9; ідентифікаційний код 00032106) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародний аеропорт "Дніпропетровськ" (49042, м. Дніпропетровськ, аеропорт цивільної авіації; ідентифікаційний код 37807273) судовий збір у розмірі 1 600 (одна тисяча шістсот) грн. 00 коп.
		4.          Після вступу рішення в законну силу видати наказ.
		5.          Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
		 
		Повне рішення складено 22.12.2017. 
		 
		Суддя                                                                                               М.Є. Літвінова

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...