Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 818/1653/17 : Адміністративні справи (до 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу забезпечення юстиції, зокрема спори у сфері:.
Надіслано для оприлюднення: 26.12.2017. Зареєстровано: 27.12.2017. Забезпечено надання загального доступу: 29.12.2017.
Дата набрання законної сили: 19.04.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		     
		   СУМСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
		      Р І Ш Е Н Н Я
		       І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
		21 грудня 2017 р.             справа №818/1653/17
		Сумський окружний адміністративний суд у складі:
		головуючого судді - Бондаря С.О.
		суддів: Гелети С.М., Кравченка Є.Д.
		за участю секретаря судового засідання - Алексеєнко Є.А.
		представника відповідача - ОСОБА_1
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Суми адміністративну справу № 818/1653/17
		за позовом ОСОБА_2 
		до Державної казначейської служби України 
		про визнання бездіяльності протиправною,-
		 
		В С Т А Н О В И В:
		 
		ОСОБА_2 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної казначейської служби України про визнання протиправною бездіяльності щодо невиконання постанови Конотопського міськрайонного суду у справі №2а-103/2011 від 10.01.2011 та стягнення грошових коштів в рахунок компенсації моральної шкоди в розмірі 93462 грн. Свої вимоги мотивує тим, що постанова Конотопського міськрайонного суду у справі №2а-103/2011 від 10.01.2011 залишається невиконаною, тоді як перерахування коштів мало бути виконано протягом трьох місяців з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей. 
		Відповідач, заперечуючи проти позову, свою позицію обґрунтовує тим, що відповідно до Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Рішення суду залишається не виконаним у зв"язку з відсутністю бюджетних асигнувань для забезпечення виконання рішень суду (а.с.46-47).
		В судове засідання позивач не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином. Крім того, в письмовій заяві, що надійшла до суду, справу просить розглядати без його участі (а.с.41).
		Представник відповідача ОСОБА_1 позов не визнала з підстав, викладених у письмовому запереченні.
		Суд, заслухавши пояснення представника відповідача, вивчивши письмові матеріали справи, вважає, що позов підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
		В судовому засіданні встановлено, що постановою Конотопського міськрайонного суду Сумської області у справі №2а-103/2011 від 10.01.2011 вирішено стягнути з Конотопського міського управління праці і соціального захисту населення на користь ОСОБА_2 суму недоплаченої разової щорічної грошової допомоги як учаснику бойових дій за 2010 рік відповідно до ст. 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" в розмірі п'яти мінімальних пенсій за віком, виходячи з розміру  мінімальної пенсії за віком, встановленого ч. 1 ст. 28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" з урахуванням здійсненої за цей період виплати (а.с.9).Ухвалою Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 22.01.2014 роз'яснено постанову Конотопського міськрайонного суду Сумської області у справі №2а-103/2011 від 10.01.2011, зазначивши суму стягнення з Конотопського міського управління праці і соціального захисту населення на користь ОСОБА_2  в розмірі 3150 грн. (а.с.16).
		14.08.2017 ОСОБА_2 звернувся до Головного територіального управління юстиції у Сумській області щодо підтвердження направлення його документів на адресу Головного управління державної казначейської служби України в Сумській області (а.с.23).
		Листом від 18.08.2017 №92/09-39/02, Д-42/02.2/09-38, Д-43/02.2/09-38 Головне територіальне управління юстиції у Сумській області повідомило ОСОБА_2, що Управлінням державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Сумській області отримано заяви стосовно внесення рішень суду на користь ОСОБА_2 до Реєстру рішень, виконання яких гарантується державою. Одночасно ОСОБА_2 було повідомлено, що Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" та Порядком погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 03.09.2014 №440, на управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Сумській області покладено виключно обов'язок по обліку, інвентаризації заборгованості та подальшої передачі до органів, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів (а.с.26).
		Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльності Державної казначейської служби України щодо невиконання постанови Конотопського міськрайсуду у справі №2а-103/2011 від 10.01.2011, суд виходить з наступного.
		Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України  "Про виконавче провадження".  
		Відповідно до ст. 1 Закону України Про виконавче провадження, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
		Також вказаним Законом, крім органів державної виконавчої служби, визначено інші органи, до повноважень яких віднесено виконання рішень судів. 
		Так, частиною 2 статті 6 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.
		Відповідно до ст. 2 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" (Закон № 4901-VI), держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є, зокрема, державний орган.
		Частиною 1 статті 3 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
		Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині 4 статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
		Постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2014 №440 затверджено Порядок погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою. 
		Згідно пунктів 2, 3 даного Порядку рішення суду, які ухвалені до 1 січня 2013 року та боржниками за якими є державні органи, подаються до органів державної виконавчої служби за місцезнаходженням боржника для проведення їх обліку, інвентаризації заборгованості та подальшої передачі до органів, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, для погашення заборгованості.
		Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів визначений Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 №845 (далі - Порядок).
		Відповідно до п. 2 Порядку безспірне списання - це операції з коштами державного та місцевих бюджетів, що здійснюються з метою виконання Казначейством та його територіальними органами (далі - органи Казначейства) рішень про стягнення коштів без згоди (подання) органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, боржників, органів місцевого самоврядування та/або державних органів на підставі виконавчих документів.
		Згідно з п. 3 Порядку рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).
		Як вбачається з матеріалів справи, між Головним управлінням Державної казначейської служби України у Сумській області та Головним територіальним управлінням юстиції з питань державної виконавчої служби складений та підписаний акт приймання-передавання №37 від 14.07.2017, згідно якого рішення по справі №2а-103/2011 від 10.01.2011, видане Конотопським міськрайонним судом Сумської області, передано до Головного управління Державної казначейської служби України у Сумській області (а.с.27-29).
		Головне управління юстиції у Сумській області повідомило ОСОБА_2 листом від 09.08.2017 №Д-36/02.2/09-38 про те, що рішення по справі №2а-103/2011 від 10.01.2011, видане Конотопським міськрайонним судом Сумської області, згідно акту приймання-передавання №37, передано до Головного управління Державної казначейської служби України у Сумській області (а.с.25).
		Отже, рішення суду стосовно позивача було передано відповідачу до виконання 17.07.2017.
		Крім того, представник відповідача в судовому засіданні підтвердив той факт, що Державна казначейська служба України не має можливості виконати постанову Конотопського міськрайсуду у справі №2а-103/2011 від 10.01.2011 через недостатність бюджетних призначень.
		Відповідно до ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень,  дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності рішення,  дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
		Державна казначейська служба України, як субєкт владних повноважень, не надала доказів правомірності невиконання постанови Конотопського міськрайсуду у справі №2а-103/2011 від 10.01.2011, у строки понад три місяці, визначені ч. 1 ст. 5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень".   
		Що стосується вимог позивача про стягнення з відповідача грошових коштів в рахунок компенсації моральної шкоди в сумі 93462 грн, суд зазначає наступне.
		Відповідно до практики Європейського Суду з прав людини (надалі  ЄСПЛ) право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі  Конвенція), було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних держав допускали, щоб остаточні та обов'язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду одній зі сторін (див. рішення від 19 березня 1997 року у справі "Горнсбі проти Греції", п. 40). Ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок (див. рішення у справі "Immobiliare Saffi" проти Італії", заява N 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V).
		Проблема невиконання остаточних рішень проти держави розглядалась у пілотному рішенні ЄСПЛ проти України у справі "ОСОБА_3 проти України" (рішення у справі "ОСОБА_3 проти України" від 15 жовтня 2009 року, заява N40450/04), а також у ряді інших справ проти України, які також розглядались на основі усталеної практики Суду з цього питання.
		У п. 53 цього рішення ЄСПЛ зауважив, що саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції (рішення у справі Войтенка; рішення у справі "Ромашов проти України" (Romashov v. Ukraine), N 67534/01, від 27 липня 2004 року; у справі "Дубенко проти України" (Dubenko v. Ukraine), N 74221/01, від 11 січня 2005 року; та у справі "Козачек проти України" (Kozachek v. Ukraine), N 29508/04, від 7 грудня 2006 року). Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою (див. рішення у справі "Шмалько проти України" (Shmalko v. Ukraine), N 60750/00, п. 44, від 20 липня 2004 року). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (див. рішення у справі "Сокур проти України" (Sokur v. Ukraine), N 29439/02, від 26 квітня 2005 року, і у справі "Крищук проти України" (Kryshchuk v. Ukraine), N 1811/06, від 19 лютого 2009 року).
		В одній з перших справ проти України, в якій ЄСПЛ розглядав питання наявності ефективних засобів юридичного захисту щодо скарг на тривале невиконання судових рішень, Суд нагадав свою практику, що неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого ст. 1 Протоколу №1     (п. 53 рішення ЄСПЛ у справі "Войтенко проти України" від 29 червня 2004 року №18966/02).
		При цьому, беручи до уваги свою усталену практику (рішення від 15 жовтня 2009 року у справі "ОСОБА_3 проти України", заява N 40450/04, п. п. 56 - 58 та 66 - 70) ЄСПЛ неодноразово постановляв, що у зв'язку з тривалим невиконанням рішень, винесених на користь заявників, мало місце також порушення ст. 13 Конвенції, оскільки заявники не мали ефективного національного засобу юридичного захисту, за допомогою якого вони могли б отримати відшкодування шкоди, завданої таким невиконанням.
		У той же час, Україну було зобов'язано вжити необхідних заходів для вирішення цієї проблеми, зокрема, запровадити ефективні засоби юридичного захисту або поєднання таких засобів, здатні забезпечити адекватне та достатнє відшкодування за невиконання або несвоєчасне виконання рішень національних судів відповідно до принципів Конвенції, які закріплені в практиці Суду (див. рішення у справі "ОСОБА_3 проти України", згадане вище, п. 94 та п. 5 резолютивної частини).
		У п. 1 ст. 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції" зазначено, що "Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою, і без укладання спеціальної угоди, юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції", а ст.ст. 13 і 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" від 23.02.2006 передбачено, що "при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права" та змінюють практику застосування національного закону відповідно до Рішення цього Суду.
		Отже, забезпечення адекватного та достатнього відшкодування за невиконання або несвоєчасне виконання рішень національних судів є прямим обов'язковим держави. При цьому, держава, запровадивши компенсаторний засіб юридичного захисту, має подбати про те, щоб такий засіб не вважався неефективним.
		У справі "Скордіно проти Італії" (N 1) ЄСПЛ визначив ключові критерії для перевірки ефективності компенсаторного засобу юридичного захисту щодо надмірно тривалих судових проваджень. Ці критерії, які також застосовні до справ про невиконання рішень (див. рішення у справі "Вассерман проти Росії" (N 2), N 21071/05, від 10 квітня 2008 року, пп. 49 і 51), вимагають таке:
		- позов про відшкодування має бути розглянутий упродовж розумного строку (рішення у справі Скордіно N 36813/97, п. 195);
		- призначене відшкодування має бути виплачено без зволікань і, як правило, не пізніше шести місяців від дати, на яку рішення про його призначення набирає законної сили ( п. 198 справа "Скордіно проти Італії");
		- процесуальні норми стосовно позову про відшкодування мають відповідати принципові справедливості, гарантованому статтею 6 Конвенції (п. 200 справа "Скордіно проти Італії");
		- норми стосовно судових витрат не повинні покладати надмірний тягар на сторону, яка подає позов, якщо її позов обґрунтований (див. там само, п. 201);
		- розмір відшкодування не повинен бути нерозумним у порівнянні з розміром відшкодувань, призначених Судом в аналогічних справах (див. там само, пп. 202 - 206 і 213). Зокрема, у справі "Харук та інші проти України" (рішення від 26.07.2012 року [комітет], заява N 703/05 та 115 інших заяв, п. 24- 25), а також у ряді інших справ проти України, які стосувались тривалого невиконання рішень національних судів, ЄСПЛ, беручи до уваги принципи визначення розміру компенсації, яка присуджується у випадку встановлення порушення Конвенції щодо невиконання рішень в подібних справах, визнав розумним та справедливим присудити 3000 євро кожному заявнику в заявах, що стосуються невиконання рішень тривалістю більше трьох років, та 1500 євро кожному заявнику в інших заявах. Зазначені суми є відшкодуванням будь-якої матеріальної і моральної шкоди, а також компенсацією судових витрат.
		Стосовно останнього критерію ЄСПЛ також зазначив, що у випадках, коли йдеться про відшкодування матеріальної шкоди, національні суди мають явно кращі можливості визначати наявність такої шкоди та її розмір. Але інша ситуація - коли йдеться про моральну шкоду. Існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди (див. згадані вище рішення у справах Скордіно, пп. 203 - 204, та Вассермана, п. 50). Суд вважає таку презумпцію особливо незаперечною у випадку надмірної затримки у виконанні державою винесеного проти неї судового рішення, враховуючи те, що недотримання державою свого зобов'язання з повернення боргу після того, як заявник, пройшовши через судовий процес, домігся успіху, неминуче викликатиме у нього почуття розпачу (див. згадане вище рішення у справі Бурдова, п. 100).
		Отже, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальністю, презумується.
		Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 11 вересня 2013 року (справа N 6-48цс13), при відшкодуванні моральної шкоди, завданої особі незаконними діями чи бездіяльністю працівників виконавчої служби, застосуванню підлягають положення загального законодавства про моральну шкоду, а саме: ст. 56 Конституції України, ст.ст. 23, 1167, 1173 ЦК України та ст.ст. 11 Закону України від 24 березня 1998 року N 202/98-ВР "Про державну виконавчу службу".
		Пленум Верховного Суду України в п. 16 постанови від 01.11.1996 №9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" роз'яснив, що суди мають суворо додержувати передбаченого ст. 56 Конституції права особи на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
		У рішенні від 03.10.2001 №12-рп/2001 у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень статті 32 Закону України "Про Державний бюджет України на 2000 рік" та статті 25 Закону України "Про Державний бюджет України на 2001 рік" (справа про відшкодування шкоди державою) Конституційний Суду дійшов висновку, що Конституція України гарантує громадянам у таких випадках право на відшкодування шкоди за рахунок держави, а не за рахунок коштів на утримання державних органів (статті 56, 62).
		Відповідно до положень ст. 11 Закону України "Про державну виконавчу службу", у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави.
		У п. 101 постанови від 31.03.1995 № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що судам слід мати на увазі, що при встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади або їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави.
		Отже, Конституція України та Закон України "Про державну виконавчу службу" гарантує, що шкода, заподіяна незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню за рахунок держави.
		За цих обставин, оскільки неможливість для позивача отримати виконання рішення, винесеного на його користь, протягом тривалого строку становить втручання у його право на мирне володіння своїм майном та є порушенням вимог § 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Протоколу №1, суд приходить до висновку, що через душевні страждання, які позивач зазнав у зв'язку з надмірно тривалим невиконанням остаточного рішення з вини посадових осіб Державної казначейської служби України, за дії (бездіяльність) яких держава несе відповідальність, відповідно до ст. 56 Конституції України, ст.ст. 23, 1167, 1173, 1174 ЦК України заявник має право на відшкодування йому за рахунок держави моральної шкоди.
		Щодо розміру суми відшкодування моральної шкоди, суд зазначає наступне. 
		Відповідно до ч. 2 ст. 23 Цивільного кодексу України, моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
		Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина 3 статті 23 Цивільного кодексу України).
		Згідно з ст. 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обовязком держави.
		За приписами ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
		Частиною 2 статті 1167 ЦК України визначено перелік випадків відшкодування моральної шкоди органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, фізичною або юридичною особою, яка її завдала. Зазначений перелік не є вичерпним, оскільки пункт 3 цієї статті передбачає наявність інших випадків, передбачених законом.
		Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (ст. 1173 ЦК України).
		Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи (ст. 1174 ЦК України).
		Дані статті є спеціальними, тобто в них передбачені особливості, які відрізняють її від загальних правил деліктної відповідальності. 
		До таких особливостей можна віднести: 
		Субєктний склад завдавачів шкоди. Субєктами завдання шкоди є органи державної влади, яка відповідно до ст. 6 Конституції України здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; органи влади Автономної республіки Крим та органи місцевого самоврядування, а також їх посадові чи службові особи.
		Завдання шкоди при здійсненні владно-адміністративних повноважень органів державної влади, органів влади Автономної республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також їх посадовими чи службовими особами при здійсненні ними організаційно-розпорядчих функцій, покладених на них законами або іншими нормативними актами. 
		Поряд із діями, тобто активною поведінкою державних органів, органів влади АР Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, шкода у зазначеній сфері може бути заподіяна і шляхом протиправної бездіяльності, оскільки в площині владно-адміністративних відносин та організаційно-розпорядчих функцій вимагається активність, і неприйняття необхідних мір чи заходів, передбачених законами або іншими правовими актами, може призвести до завдання шкоди.
		Таким чином, оскільки відповідачем, який є центральним органом виконавчої влади, допущено протиправну бездіяльність відносно позивача, у суду є законні підстави для відшкодування суми моральної шкоди.  
		Досліджуючи обставини справи, які слугували підставою для завдання моральної шкоди позивачу, суд зазначає, що такими обставинами є тривале невиконання судового рішення.
		При цьому суд враховує, що рішення суду знаходиться на виконанні в органах Казначейства з 17.07.2017 та залишається невиконаним понад встановлені Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", три місяці.
		Оцінюючи вказані обставини та характер спірних правовідносин у їх сукупності,  суд приходить до висновку, що в даному випадку, моральна шкода підлягає відшкодуванню у межах одного прожиткового мінімуму, в розмірі, встановленому станом на дату розгляду справи, що складає 1700 грн.  
		Доводи позивача про те, що розмір відшкодування моральної шкоди, повинен бути стягнутий в сумі, еквівалентній 3000 ОСОБА_4, оскільки в таких розмірах стягується моральна шкода Європейським Судом з прав людини, є необґрунтованими, виходячи з наступного. 
		Так, згідно практики Європейського Суду з прав людини, Суд у своїх рішеннях, дійсно, присуджував з держави у рахунок відшкодування моральної шкоди її розмірі в середньому від 1500 до 3000 ОСОБА_4, посилаючись на встановлення тривалого невиконання рішень, винесених на користь заявників, порушення ст. 13 Конвенції, оскільки заявники не мали ефективного національного засобу юридичного захисту, за допомогою якого вони могли б отримати відшкодування шкоди, завданої таким невиконанням.
		Суд наголошує на тому, що таке відшкодування моральної шкоди обґрунтовується у рішеннях ЄСПЛ саме відсутністю ефективного національного засобу захисту. 
		У той же час, дана справа розглядається національним судом України.
		Згідно з ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		Відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.  
		Частиною 5 ст. 55 Конституції України передбачено, що кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
		Таким чином, суд зазначає, що в межах розгляду даної справи, права позивача порушені бездіяльністю відповідача підлягають відновленню шляхом відшкодування моральної шкоди, розмір якої визначається судом за критеріями, що мають істотне значення та відносяться до характеру порушень і обставин справи, що є юридичним захистом прав позивача національним судом України, а не міжнародною судовою установою, яка захищає такі права у разі неотримання особою ефективного національного засобу юридичного захисту.
		Керуючись ст.ст. 90, 139, 143, 241- 246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -
		 
		             В И Р І Ш И В:
		Адміністративний позов ОСОБА_2 до Державної казначейської служби України про визнання бездіяльності протиправною  задовольнити частково.
		Визнати протиправною бездіяльність Державної казначейської служби України щодо невиконання постанови Конотопського міськрайонного суду у справі №2а-103/2011 від 10.01.2011.
		Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної казначейської служби України (код ЄДРПОУ 37567646, вул. Бастіонна, 6, м. Київ, 01601) на користь ОСОБА_2 (АДРЕСА_1) грошові кошти в рахунок компенсації моральної шкоди в розмірі 1700 грн. (одна тисяча сімсот грн.).
		В іншій частині позовних вимог відмовити.
		Рішення може бути оскаржено до Харківського апеляційного адміністративного суду через Сумський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
		Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. 
		 
		 
		Головуючий суддя                          C.О. Бондар
		 
		 
		          судді:  С.М.Гелета
		 
		 
		 ОСОБА_4
		 
		 
		Повний текст рішення виготовлений 26 грудня 2017 року.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...