Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 826/13278/17 : Адміністративні справи (до 01.01.2019); Справи зі спорів з відносин публічної служби, зокрема справи щодо:; прийняття громадян на публічну службу.
Надіслано для оприлюднення: 11.01.2018. Зареєстровано: 11.01.2018. Забезпечено надання загального доступу: 12.01.2018.
Дата набрання законної сили: 09.02.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м.  Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
		м. Київ
		27 грудня 2017 року                    13:39           № 826/13278/17
		Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Каракашьяна С.К. при секретарі судового засідання Мині І.І. , за участі представників позивача - ОСОБА_1, третьої особи - ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу:
		За позовом ОСОБА_3  
		до Громадської ради доброчесності
		про визнання протиправним та скасування висновку
		за участі третьої особи - Вищої кваліфікаційної комісії суддів України
		 
		ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
		До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов позов ОСОБА_3, в якому позивач просить суд визнати протиправним та скасувати висновок Громадської ради доброчесності про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_3 критеріям доброчесності та професійної етики від 18.04.2017р.  
		Позивач вважає оскаржуване рішення незаконним та таким, що прийнято із порушенням чинного законодавства, а тому підлягає скасуванню.
		В судовому засіданні  представник позивача позовні вимоги підтримав.
		Представник відповідача в судове засідання не з'явився, будь-яких письмових пояснень чи заперечень проти заявленого адміністративного позову - не надав.
		Представник третьої особи  - Вищої кваліфікаційної комісії суддів України проти задоволення позову заперечував, посилаючись на те, що третьою особою рішення прийнято беручи до уваги оскаржуваний висновок відповідача та з врахуванням оцінки критеріїв професійної, особистої і соціальної компетентності позивача.
		Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, 
		          встановив: 
		Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі також - ВККС, Комісія) від 07 листопада 2016 року № 145/зп-16, у відповідності до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», оголошено конкурс на зайняття 120 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду.
		06 грудня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Комісії із заявою про проведення стосовно нього кваліфікаційного оцінювання для участі у конкурсі на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду за спеціальною процедурою призначення та рішенням Комісії від 13 грудня 2016 року № 93/пс-16 був допущений до участі у цьому конкурсі.
		Рішенням Комісії від 11 січня 2017 року № 2/зп-17 було призначено кваліфікаційне оцінювання кандидатів, допущених до участі у конкурсі на зайняття вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду, зокрема й позивача.
		Рішенням Комісії від 08 лютого 2017 року № 20/вс-17 Позивача було допущено до проходження кваліфікаційного оцінювання для участі у конкурсі на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
		За результатами анонімного письмового тестування, ОСОБА_3 набрав 75,75 бала, за результатами виконаного практичного завдання - 71,5 бала, що у сукупності із балами за анонімне письмове тестування складає 147,25 бала та згідно з рішенням Комісії від 29 березня 2017 року був допущений до другого етапу кваліфікаційного оцінювання «Дослідження досьє та проведення співбесіди» у межах процедури конкурсу до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
		Громадською радою доброчесності прийнято висновок від 18.04.2017 про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_3 критеріям доброчесності та професійної етики (далі - Висновок ГРД), з наступних підстав:
		1. Повідомлення неправдивих відомостей в декларації доброчесності.
		2. Дії, спрямовані на підрив авторитету до судової влади в суспільстві і віру народу в правосуддя.
		3. Подвійні стандарти самоідентифікації.
		4.Стиль життя Кандидата і членів його сім'ї в частині витрат на утримання майна не відповідають рівню задекларованих ними доходів у сукупності.
		Провівши співбесіду за результатами дослідження досьє кандидата на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ОСОБА_3 , та врахувавши той факт, що оцінки критеріїв професійної, особистої і соціальної компетентності на рівні або більші за мінімально допустимі, а за результатами оцінювання критерію «Доброчесність» Позивач набрав 0 балів, Комісія дійшла висновку, що ОСОБА_3 не підтвердив здатності здійснювати правосуддя у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду, а тому 26 квітня 2017 року Комісією у складі колегії було прийнято рішення за № 65/вс-Г7 про визнання кандидата ОСОБА_3 таким, що не підтвердив здатності здійснювати правосуддя у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду.
		Вирішуючи питання про можливість розгляду позову в адміністративному суді, суд за питанням правосуб'єктності ГРД, зазначає наступне.
		Правовий статус та завдання ГРД визначені ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
		Зокрема, вказаною нормою визначені: 1) мета створення ГРД - сприяння ВККС у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики для цілей кваліфікаційного оцінювання; 2) склад, вимоги до членів, строк їх повноважень та порядок формування Ради; 3) конкретні повноваження ГРД, права та обов'язки її членів.
		У ст. 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» вказано, що у разі, якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям доброчесності та професійної етики, то Вища кваліфікаційна комісія суддів України може ухвалити рішення про підтвердження здатності такого судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане не менше ніж одинадцятьма її членами.
		Частиною 4 ст. 85 цього Закону визначено, що суддівське досьє, серед іншого, має містити висновок Громадської ради доброчесності (у разі його наявності) (п. 16).
		Отже, згідно із зазначеними нормами Закону України «Про судоустрій і статус суддів», на ГРД покладено функцію щодо участі у проведенні кваліфікаційного оцінювання з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Тобто, відповідач приймає участь у формуванні суддівського корпусу, впливає на суддівську кар'єру та наділений з цією метою відповідними владними повноваженнями.
		За сферою правового регулювання Закон України «Про судоустрій і статус суддів» визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, тобто містить норми саме публічного права. 
		Висновки ГРД, затверджені відповідним рішенням, як одностороннє владне волевиявлення, є обов'язковими для розгляду іншим суб'єктом, зокрема, ВККС, та є правовим актом індивідуальної дії, на підставі якого виникають публічно-правові відносини.
		Отже, процес надання для ВККС висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики, містить усі ознаки владної управлінської діяльності, на основі закону.
		Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАСУ), юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
		Відповідно до ч. 3 ст. 50 КАСУ, відповідачем в адміністративній справі є суб'єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
		Водночас, згідно з п. 7 ч. 1 ст. 3 КАСУ, суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
		При цьому, відповідно до п. 3 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 8 від 20 травня 2015 року, для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб'єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань.
		Таким чином, визначальною ознакою суб'єкта владних повноважень є виконання ним владних управлінських функцій. Надання правового захисту у порядку адміністративного судочинства правам, свободам, інтересам, що порушені суб'єктом владних повноважень, не пов'язується з обов'язковим віднесенням такого суб'єкта до системи органів державної влади або місцевого самоврядування та не ставиться у залежність від наявності або відсутності у такого суб'єкта владних повноважень статусу юридичної особи.
		Відповідно до ч. 1 ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Надаючи тлумачення зазначеній нормі, Конституційний Суд України в рішенні від 25 грудня 1997 року у справі за конституційним зверненням громадян ОСОБА_5, ОСОБА_7 та інших громадян щодо офіційного тлумачення ст.ст. 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) зазначив, що ч. 1 ст. 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. 
		Таким чином, суд вважає, що ГРД має всі визначені ознаки «іншого суб'єкта при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства», оскільки Рада здійснює діяльність з виконання покладених на неї Законом України «Про судоустрій і статус суддів» завдань, а тому, відповідно, є суб'єктом владних повноважень в розумінні вимог п. 7 ч. 1 ст. 3 КАСУ, тобто є належним відповідачем за даним адміністративним позовом.
		З приводу питання належності обраного позивачем способу захисту порушеного права, необхідно зазначити наступне.
		Оскаржуваний Висновок має всі ознаки правового акту індивідуальної дії, оскільки він врегульовує відносини щодо конкретно визначеного кола осіб, а саме щодо позивача, та розрахований на одноразове застосування.
		При цьому, оскаржуваний Висновок безпосередньо впливає на права та інтереси позивача, створюючи правовідносини, в яких отримати рішення про підтвердження нею здатності здійснювати правосуддя у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду вона зможе лише у разі, якщо таке рішення буде підтримане не менше ніж одинадцятьма членами ВККС, тобто кваліфікованою більшістю, в той час як рішення щодо інших кандидатів, які не отримали негативного висновку ГРД, ухвалюватиметься, відповідно до ч. 3 ст. 101 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», простою більшістю голосів її складу.
		Згідно з ч. 3 ст. 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав:
		1) склад членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити;
		2) рішення не підписано будь-ким із складу членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання;
		3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про не підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання;
		4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків.
		Отже, чинне законодавство не надає учаснику конкурсу на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду права оскаржити рішення ВККС з підстав його змістовної необґрунтованості щодо питань невідповідності учасника конкурсу критеріям доброчесності та професійної етики, у випадку, коли в основу такого рішення покладатиметься відповідний негативний висновок ГРД, оскільки Закон України «Про судоустрій і статус суддів» допускає можливість оскарження такого рішення ВККС виключно з формальних підстав.
		Так, відповідно до вимог ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі також - Конвенція), кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		Як зазначено в рішенні Європейського суду з прав людини (далі також - ЄСПЛ) у справі «Зінченко проти України», ст. 13 Конвенції гарантує на національному рівні доступність засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення в життя змісту конвенційних прав і свобод, незалежно від того, в якій формі вони закріплені в національному правовому порядку.
		Отже, подання даного адміністративного позову є єдиним можливим способом захисту порушених з боку ГРД прав позивача, а тому відмова в його прийнятті та розгляді по суті заявлених вимог означатиме порушення його права на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, що, в свою чергу, є порушенням вимог як національного законодавства, так і приписів Конвенції та обов'язкової до застосування практики ЄСПЛ.
		При цьому, відповідно до судової практики Верховного Суду України, наведеної, зокрема, в його постанові від 31 травня 2016 року у справі №21-451а16, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося б примусове виконання рішення.
		Таким чином, беручи до уваги все наведене вище, суд вважає, що позивачем в даному позові було обрано належний та ефективний спосіб захисту його порушеного права шляхом визнання протиправним та скасування оскаржуваного Висновку.
		За аналізом позовних матеріалів, та наданого висновку, суд зазначає, що оскаржуваний Висновок містить недостовірні, не перевірені, надумані та такі, що не підтверджені будь-якими доказами, відомості. Такі докази взагалі не збиралися відповідачем та не можуть існувати з огляду на відсутність в реальному світі фактів, які б вони могли підтверджувати. Тобто, відомості та висновки щодо невідповідності позивача критеріям доброчесності та професійної етики спотворені.
		Сам Висновок взагалі ніким не підписаний, автор висновку в тексті не зазначений, що є порушенням Наказу Держспоживстандарту України від 07.04.2003 № 55, яким визначені Вимоги до оформлювання документів ДСТУ 4163-2003. Таким чином, Висновок є анонімним і його не можна вважати належним документом, оскільки відсутні головні реквізити (дата складання, автор, підпис).
		Отже, ГРД не мала передбачених законом, а саме ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», підстав для направлення оскаржуваного Висновку до ВККС.
		Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Таким чином, ГРД, як суб'єкт владних повноважень, не дотрималася вказаних вимог Конституції України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів», вчинивши порушення процедури прийняття оскаржуваного Висновку, що додатково до наведеного вище свідчить про його протиправність.
		Суд також вважає, що ГРД, приймаючи оскаржуваний Висновок, допустила порушення прямої норми Конституції України, а саме ст. 32 Конституції України, що узгоджується зі ст. 8 Конвенції.
		Згідно з Конституцією України, людина, її честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3); органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19); усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах (ст. 21); кожен має право на повагу до його гідності (ч. 1 ст. 28); кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ч. 1 ст. 68). 
		Частиною 2   ст. 32 Конституції України встановлено, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
		У рішенні Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року   № 2-рп/2012 зазначено, що аналізуючи питання щодо поширення інформації про сімейне життя особи, яка займає посаду, пов'язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування, Конституційний Суд України враховує, що така інформація зазвичай стосується не лише цієї особи, а й інших осіб, зокрема, членів її сім'ї, яким   Конституція України   теж гарантує право на невтручання в їх особисте і сімейне життя, крім випадків, визначених законом. Тому, поширення даних про таких фізичних осіб - членів сім'ї, що можуть стати відомими в результаті поширення інформації про саму посадову особу, крім випадків, визначених законом, може призвести до порушення їх конституційних прав, зашкодити гідності, честі, діловій репутації тощо. Застереження щодо недопущення порушення конституційних прав членів сімей посадових осіб Конституційний Суд України висловив у   своєму рішенні від 06 жовтня 2010 року №21-рп/2010.
		Таким чином, Конституційний Суд України, даючи офіційне тлумачення ч.ч. 1, 2 ст. 32   Конституції України, вважає, що інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема, членами сім'ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов'язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім'ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Положення ч. 1 ст. 32 та ч. 3 ст. 34 Конституції України   перебувають у системному взаємозв'язку і передбачають як недопустимість порушення права людини на недоторканність особистого та сімейного життя, так і реалізацію особою права на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації.
		Парламентська Асамблея Ради Європи в Резолюції № 1165 зазначила, що право кожної людини на приватність і право на свободу вираження поглядів є основою демократичного суспільства; ці права не є абсолютними і не мають ієрархічного характеру, оскільки мають однакову цінність (п. 11). Виходячи з цього, право на приватність, закріплене у ст.   8   Конвенції, повинне захищати приватне життя особи не лише від втручання влади, а й від подібних дій з боку інших осіб чи інститутів, зокрема, засобів масової інформації (п. 12 Резолюції № 1165).
		Положення ч. 2 ст. 32   Конституції України   передбачають вичерпні підстави можливого правомірного втручання в особисте та сімейне життя особи (в тому числі й тієї, яка займає посаду, пов'язану з функціями держави або органів місцевого самоврядування, та членів її сім'ї). Такими підставами є згода особи на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно неї, а також, у разі відсутності такої згоди, випадки, визначені законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Даючи офіційне тлумачення положень ч.ч. 1, 2 ст. 32 Конституції України у системному зв'язку з ч. 2 ст. 34 Основного Закону, Конституційний Суд України дійшов висновку, що збирання, зберігання, використання та поширення державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням в її особисте та сімейне життя, яке допускається винятково у визначених законом випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Позивач, як і, власне,  члени його сім'ї, не надавав згоди ГРД на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно нього. Законом не передбачено право ГРД оприлюднювати та поширювати таку інформацію, згідно із законом, Рада взагалі не є суб'єктом, яким вказана інформація може бути надана.
		Невід'ємною частиною положень ст. 8 Конвенції є практика ЄСПЛ, яка виробила критерії правомірності втручання у приватне і сімейне життя особи (зокрема, рішення у справі «Олександр Волков проти України» від 09 січня 2013 року). Заявник у цій справі скаржився на порушення його прав, передбачених ст.ст. 8 та 6 Конвенції, під час його звільнення з посади судді Верховного Суду України.
		Порушення ст. 8 Конвенції було констатоване ЄСПЛ з огляду на те, що втручання у приватне життя заявника, за яким його звільнено з посади судді, не було законним, оскільки застосовні при цьому законодавчі положення не були передбачуваними щодо їхніх наслідків та не забезпечували гарантій від свавілля. У цьому зв'язку ЄСПЛ зазначив, що відсутність керівних принципів та практики, які б визначали послідовне та обмежувальне тлумачення поняття «порушення присяги», а також відсутність належних юридичних захисних механізмів призвели до непередбачуваності наслідків застосування відповідних положень національного законодавства. Виходячи з цього, можна навіть припустити, що будь-яка провина судді, яка мала місце у будь-який момент протягом його професійної кар'єри, за бажанням могла бути розтлумачена дисциплінарним органом як достатня фактична підстава для обвинувачення у вчиненні такого дисциплінарного правопорушення, як «порушення присяги», та призвести до звільнення його з посади (п. 181 рішення Європейського суду).
		ЄСПЛ також вказав, що необхідні процедурні гарантії, які б могли запобігти свавільному застосуванню відповідного матеріального законодавства, не були запроваджені. Зокрема, національне законодавство не передбачало будь-яких обмежень строків ініціювання та здійснення провадження щодо судді за «порушення присяги». Відсутність будь-яких строків давності давала дисциплінарним органам повну свободу дій та порушила принцип юридичної визначеності (п. 185 рішення Європейського суду).
		У світлі вищенаведених міркувань ЄСПЛ прийшов до висновку, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя було незаконним: воно не відповідало національному законодавству та, більш того, чинне національне законодавство не відповідало вимогам передбачуваності та належного захисту від свавілля (п. 186 рішення Європейського суду).
		Оскільки положення ст. 32 Конституції України кореспондується зі ст. 8 Конвенції, а факти та обставини, викладені в оскаржуваному Висновку про те, що кандидат на посаду судді не відповідає критеріям доброчесності та професійної етики, можуть бути в подальшому підставою для звернення ВККС до відповідних органів щодо вирішення питання про притягнення його до дисциплінарної, адміністративної, кримінальної відповідальності та зупинення проведення кваліфікаційного оцінювання цього судді (ч.ч. 5, 6, 7 ст. 84 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), то, відповідно до обов'язкового до застосування характеру рішень та практики ЄСПЛ, практика тлумачення та застосування вказаної статті Конвенції ЄСПЛ має враховуватися при розгляді цієї справи.
		Так, встановлення факту недоброчесної поведінки судді є підставою для його звільнення (пункт 4, частини 16-1 розділу XV   Перехідних положень Конституції України, ч.ч.   8 та 9 ст. 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). В той же час, ані Конституція України, ані норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів» не містять тлумачення понять доброчесність та недоброчесна поведінка. Також, відсутня методика визначення того, яка поведінка є недоброчесною, відсутнє визначення періоду перевірки судді на доброчесність.
		Проаналізувавши наведені норми Конституції України, Конвенції та практики ЄСПЛ, суд приходить до переконання про протиправність оскаржуваного Висновку, який прийнятий без врахування прав позивача, визначених положеннями ст. 32 Конституції України та ст. 8 Конвенції. У випадку, що розглядається, позбавлення зазначеного права не має справедливої рівноваги між державними інтересами та необхідністю захистити права позивача на повагу до свого приватного і сімейного життя, а, отже, є порушенням його прав, визначених положеннями ст. 32 Конституції України та ст. 8 Конвенції. 
		Суд також вважає, що оскаржуваний Висновок прийнятий з порушенням ст. 6 Конвенції, що передбачає захист права на справедливий суд.
		Так, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя (ч. 1 ст. 6 Конвенції).
		Аналогічно до ст. 8 Конвенції, невід'ємною частиною положень її ст. 6 є практика ЄСПЛ, а саме його рішення у вже згаданій справі «Олександр Волков проти України». 
		У зазначеній справі заявник скаржився до ЄСПЛ за п. 1 ст. 6 Конвенції та зазначив, що його справа не була розглянута незалежним і безстороннім судом, встановленим законом; що провадження у ВРЮ було несправедливим, процедуру голосування у Верховній Раді України було порушено; що йому не було забезпечено право на суд у зв'язку з відсутністю у Вищого адміністративного суду України повноважень переглядати рішення ВРЮ, а також, що мало місце порушення принципу рівності сторін.
		ЄСПЛ встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв'язку з відсутністю незалежності та безсторонності ВРЮ з огляду на об'єктивні (процедура формування та персональний склад ВРЮ) та суб'єктивні (особиста упередженість членів ВРЮ) критерії.
		Процедуру формування ВРЮ Європейський суд визнав такою, що не відповідає Конвенції, оскільки на той час більшість членів ВРЮ призначалась органами законодавчої та виконавчої влади. Щодо її персонального складу ЄСПЛ вказав, що Міністр юстиції та Генеральний прокурор, які матеріально, ієрархічно та адміністративно залежні від основного місця роботи, не можуть вважатись незалежними та безсторонніми, а останній, окрім того, очолює систему органів прокуратури, представники якої беруть участь у розгляді суддями справ, що створює загрозу порушення вимоги безсторонності як суддями при розгляді справ, так і Генеральним прокурором - щодо тих суддів, чиї рішення він не підтримує. Останній довід також стосується тих членів ВРЮ, які призначаються конференцією працівників прокуратури України.
		ЄСПЛ зазначив, що вирішуючи справу заявника та виносячи обов'язкове для виконання рішення, ВРЮ, парламентський комітет та пленарне засідання парламенту разом виконували функцію суду (п. 90 рішення у справі «Олександр Волков проти України»).
		Отже, суд вважає, що ГРД, приймаючи оскаржуваний Висновок, також виконувала функцію суду у розумінні ст. 6 Конвенції, оскільки нею досліджувались певні факти, яким надано юридичну оцінку. Оскаржуваний Висновок може мати наслідком притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності і безпосередньо впливає на суддівську кар'єру.
		Таким чином, якщо ГРД виконує функцію суду у розумінні ст. 6 Конвенції, то вона повинна відповідати принципу «незалежного та безстороннього суду», що передбачає незалежність від виконавчої влади, політичних груп, зовнішнього втручання. Важливими факторами є, зокрема, склад суду, процедура призначення.
		У п. 113 рішення у справі «Олександр Волков проти України» ЄСПЛ зазначив, що, згідно зі ст. 19 Закону «Про Вищу раду юстиції» 1998 року, тільки чотири члени ВРЮ працюють в ній на постійній основі. Інші члени працюють та отримують свою зарплатню поза межами ВРЮ, що неминуче означає їхню матеріальну, ієрархічну та адміністративну залежність від їхніх головних роботодавців та ставить під загрозу як їхню незалежність, так і безсторонність. Зокрема, у випадку Міністра юстиції та Генерального прокурора України, які є членами ВРЮ за посадою, втрата основної посади означає втрату членства у ВРЮ.
		Аналогічно і Закон України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачає порядку і джерела фінансування діяльності ГРД, відповідно, принцип незалежності суду, передбачений ст. 6 Конвенції, при ухваленні оскаржуваного Висновку не дотримано. Члени ГРД працюють та отримують свою зарплатню поза межами Ради, що неминуче означає їхню матеріальну, ієрархічну та адміністративну залежність від їхніх головних роботодавців та ставить під загрозу як їхню незалежність, так і безсторонність. 
		Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не визначено правового статусу члена ГРД. Хоча він приймає участь у діяльності цього утворення (ГРД) на постійній основі, його права та обов'язки не визначені, а також, відсутні гарантії його незалежності та не визначена можливість притягнення до кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності у разі можливих зловживань.
		Принцип незалежності суду також порушений під час призначення членів ГРД. Так, члени ГРД призначаються зборами представників громадських об'єднань строком на два роки і можуть бути призначені повторно (ч. 9 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
		Але направити своїх представників для участі у зборах можуть не всі громадські організації або громадські спілки, а лише ті, які протягом щонайменше останніх двох років, що передують дню проведення зборів, здійснюють діяльність, спрямовану на боротьбу з корупцією, захист прав людини, підтримку інституційних реформ, в тому числі реалізують проекти у цих сферах (ч. 11 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), що не відповідає вимогам ч. 5 ст. 36 Конституції України, яка визначає, що всі об'єднання громадян рівні перед законом. 
		Обов'язкова вимога щодо надання для участі у зборах громадським об'єднанням документів, перелічених п.п. 3, 4, 5 ч. 13 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що видаються міжнародними організаціями (рекомендаційного листа від міжнародної організації з бездоганною репутацією про успішний досвід співпраці та ін.) автоматично ставить в залежність від міжнародних організацій можливість участі представника громадського об'єднання у зазначених зборах.
		Таким чином, оскаржуваний Висновок прийнято без дотримання права позивача на справедливий суд, гарантованого ст. 6 Конвенції.
		Конституція України передбачає, що, відповідно до закону, в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення добору суддів, прокурорів, їх професійної підготовки, оцінювання, розгляду справ щодо їх дисциплінарної відповідальності, фінансового та організаційного забезпечення судів (ч. 10 ст. 131 Конституції України).
		Таким чином, органи та установи для забезпечення добору та оцінювання суддів утворюються лише в системі правосуддя.
		Вища кваліфікаційна комісія суддів України діє саме в системі правосуддя та є державним органом суддівського врядування (ч. 1 ст. 92 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Громадська рада доброчесності ж не відноситься до системи правосуддя, а, як вже зазначалось, утворюється з метою сприяння ВККС у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики для цілей кваліфікаційного оцінювання (ч.1 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). 
		Оскільки ГРД не входить до системи правосуддя, слід констатувати, що з'явилась додаткова ланка, діяльність якої впливає на реалізацію конституційних повноважень ВККС щодо забезпечення оцінювання та добору суддів, що є порушенням ст. 131 Конституції України.
		Щодо періоду, який перевірявся ГРД у Висновку слід зазначити, що позивач, приймаючи участь у конкурсі на посаду судді Касаційного адміністративного  суду у складі Верховного Суду проходив кваліфікаційне оцінювання. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади (підпункт 4, частини 16-1 розділу XV Перехідні положення Конституції України). Таким чином, встановлені нові підстави для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (невідповідність судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від оцінювання). 
		В той же час, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. (Стаття 58 Конституції України).
		Зміни до Конституції України (щодо правосуддя) набрали чинності 30.09.2016. Отже ГРД, здійснюючи, як уже зазначалось, функцію суду у розумінні ст. 6 Конвенції, мала право аналізувати факти щодо відповідності позивача критеріям професійної етики та доброчесності лише за період після 30.09.2016, оскільки лише з цієї дати встановлено додаткову підставу для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (звільнення з посади), а саме за невідповідність судді займаній посаді за критеріями професійної етики або доброчесності. У зв'язку з цим дії відповідача по включенню будь-якої інформації до Висновку, її оцінка на предмет доброчесності та професійної етики за інший період до 30.09.2016 є противоправними. 
		Крім того, обставини та факти вказуються у Висновку відповідачем без врахування строків давності притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Так, дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці чи здійснення відповідного дисциплінарного провадження. (частина 11 статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Це також є порушенням статті 6 Конвенції.
		Так, ЄСПЛ у рішенні у справі «Олександр Волков проти України» з цього приводу, в контексті порушення статті 6 Конвенції, зазначив, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (див. рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom), п. 51, Reports 1996-IV). 
		Додатково ЄСПЛ зазначив, що хоча не вважає за належне вказувати на те, наскільки тривалим повинен бути строк давності, він вважає, що такий підхід, коли строк притягнення до дисциплінарної відповідальності у дисциплінарних справах, які стосуються суддів, є невизначеним, становить серйозну загрозу принципові юридичної визначеності. За цих обставин Суд доходить висновку, що у справі, що розглядається можливе порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. (пункти 137-140 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України»)
		Окрім цього, суд звертає увагу на європейські рекомендації щодо оцінювання суддів.
		Так, у Висновку Консультативної ради європейських судів № 17 вказується, що формальне індивідуальне оцінювання суддів, де таке існує, має сприяти вдосконаленню та підтриманню функціонування судової системи на найвищому рівні якості на користь громадян держав   - членів Ради Європи. Це, у свою чергу, має допомогти зберегти довіру суспільства до судової системи. Це передбачає, що суспільство матиме змогу розуміти принципи та процедуру оцінювання. Тому, загальні умови та методи оцінювання мають бути доступними суспільству. Тим не менше, на думку КРЄС, процес індивідуального оцінювання для кар'єрних цілей або підвищення судді не повинен враховувати думку суспільства стосовно судді. Ця думка не завжди може бути результатом повного чи всебічного розуміння інформації або, можливо, навіть ґрунтуватися на нерозумінні діяльності судді в цілому. Процес та результати індивідуального оцінювання мають перш за все залишатися конфіденційними і не розголошуватися. Розголошення результатів оцінювання загрожуватиме незалежності здійснення судочинства через те, що це може принизити суддю в очах суспільства та зробити вразливим до впливу. Крім цього, оприлюднення результатів оцінювання може означати, що суддя стає об'єктом для обговорення та інших нападок (§ 48).
		Варто знов зазначити, що позивач не надавав ГРД згоди на збирання, зберігання, обробку та використання інформації стосовно нього. Окрім цього, у Законі України «Про судоустрій і статус суддів» Громадській раді доброчесності не надано повноваження прийняття власного Регламенту. В жодному законодавчому акті немає згадки про те, що порядок організації діяльності ГРД має визначатися її Регламентом. Крім того, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачено, що висновок ГРД має оприлюднюватися.
		Суд при вирішенні даної справи враховує, що міжнародним експертом Ради Європи, доктором права ОСОБА_12 було підготовлено Висновок щодо Регламенту ГРД від 10 квітня 2017 року, де, зокрема, вказується, що «під час різних процедур оцінювання дуже важливо виключити ті фактори, які можуть вплинути на незалежність суддів: «попри похвальну мету забезпечення високих стандартів через систему оцінки, вкрай складно примирити незалежність судді з системою оцінки його діяльності. Якщо треба обирати щось одне з двох, то головною цінністю є суддівська незалежність». Це основне правило, яке потрібно брати до уваги в процесі роботи ГРД (п. 1.4).
		Конфлікт інтересів має вирішуватися відповідним чином, щоб забезпечити найвищі стандарти прозорості та доброчесності членів ГРД. З огляду на таке, дотримання принципу незалежності судової влади потребує додержання загального правила про те, що практикуючі юристи (адвокати) і прокурори не можуть брати участь у процесі оцінювання суддів. Зважаючи на те, що строк повноважень членів ГРД становить два роки, їхній відвід від участі в розгляді інформації щодо окремої особи внаслідок конфлікту інтересів не є прийнятним варіантом, оскільки протягом двох років практикуючі юристи або прокурори можуть постати перед будь-ким з оцінюваних ними суддів (кандидатів на посаду судді). Крім того, повноваження членів ГРД з оцінювання суддів загалом можуть мати негативний вплив навіть на тих суддів, які не проходять через процес оцінювання, коли члени ГРД постають перед ними в суді (п. 2.2).
		Окрім цього, у п. 3.6. Висновку експерта Ради Європи стосовно Регламенту ГРД зазначається: «що стосується регулярного оцінювання суддів, то відповідні процедура та критерії мають бути публічними. Однак, сам процес і його результати, в принципі, мають залишатися конфіденційними та не підлягають розголошенню. Таке розголошення майже напевно поставить під загрозу суддівську незалежність із тієї очевидної причини, що публікація може дискредитувати суддю в очах громадськості та, можливо, зробити його/її вразливим до спроб впливу на нього/неї. Крім того, оприлюднення може означати, що суддя піддаватиметься нападам у словесній чи іншій формі».
		Діяльність ГРД всупереч наведеної вище позиції Ради Європи, на думку суду, додатково свідчить про обґрунтованість позовних вимог.
		Відповідно до висновку ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» (рішення від 18 липня 2006 року), кожен доречний і важливий аргумент особи має бути проаналізований і суд має надати відповідь на кожен з таких аргументів.
		Щодо суті обставин, які були покладені в основу оскаржуваного Висновку, інтерпретація яких стала підставою для його прийняття, суд вважає за доцільне  зазначити наступне.
		1. У оскаржуваному висновку зазначено, що згідно анкети позивача він визнаний непридатним до військової служби із виключенням з військового обліку, водночас багато мандрує, самостійно керує автомобілем, володіє гладкоствольною рушницею.  
		Далі, у висновку викладено наступне «Вимоги щодо придатності до проходження військової служби і володіння вогнепальною зброєю є неповністю зіставними, але майже взаємовиключні, що викликає сумнів щодо доброчесності кандидата під час проходження одного з двох медичних обстежень і отримання відповідних документів…. Пояснення і анамнез, надіслані Кандидатом на офіційний портал Громадської ради доброчесності 13.04.2017р. не спростовують той факт, що Кандидат проходив медогляд саме під час особливого періоду, не підтверджують правильність підстав виключення з військового обліку і не пояснюють чому за таких обставин кандидат може користуватися вогнепальною зброєю, а проходити нестройову службу - ні».
		Щодо зазначеного вислову, якому надано статусу офіційної позиції органу, уповноваженого на вирішення питання відповідності судді критеріям  доброчесності, суд зазначає наступне.
		Відповідно до Додатку 2 до пункту 9 Порядку видачі медичної довідки для отримання дозволу (ліцензії) на об'єкт дозвільної системи, затвердженого Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 20 жовтня 1999 року № 252 встановлено Перелік медичних протипоказань для отримання дозволу (ліцензії) на об'єкт дозвільної системи.
		Так, згідно з вищезазначеним нормативним актом такими захворюваннями є : наркологічні протипоказання (відповідно до наданого громадянином сертифіката про проходження обов'язкового профілактичного наркологічного огляду, ф. №140-0 (облікова)); психіатричні протипоказання; важкі форми цукрового діабету, що супроводжуються коматозними станами; граничні стани, що проявляються у вигляді астено-невротичного синдрому, істерії, а також стани після перенесених захворювань нервової системи, що супроводжуються помірними парезами, паралічами, порушеннями координації рухів; порушення функцій вестибулярного апарату, в тому числі хвороба Меньєра; гострота зору з корекцією нижче 0,08 на кращому оці; стійка сльозотеча, яка не піддається лікуванню; обмеження поля зору більше ніж на 20 град. у будь-якому меридіані, центральна скотома (абсолютна чи відносна).
		Інших обмежень за станом здоров'я для отримання дозволу на придбання вогнепальної зброї, чинним законодавством України не передбачено.
		Натомість Додаток 1 до Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затверджений наказом Міністра оборони України від 14 серпня 2008 р. № 402,   розклад хвороб, станів та фізичних вад, що визначають ступінь придатності до військової служби, складає 86 статей та 86 коментарів до них. 
		За таких обставин висновок Громадської ради доброчесності  про взаємовиключність вимог щодо непридатності до військової служби та права на придбання зброї судом вбачається юридично некоректним, оскільки кількість передумов для неможливості придбання зброї є набагато меншою від кількості передумов для визнання особи непридатною для військової служби, навіть з точки зору обсягу нормативних документів, який співвідноситься як одна сторінка тексту до більш ніж ста.
		На думку суду, вищезазначені нормативні акти, за умови їх аналізу,  можуть надати вичерпну відповідь чому позивач  може користуватися вогнепальною зброєю,  а проходити нестройову службу - ні, натомість ці посилання прямо зазначені у оспорюваному висновку.
		Суд вважає, що посилання на інформацію щодо стану здоров'я позивача, відомості про анамнез, надісланий позивачем відповідачу, проходження позивачем медогляду, зроблені у публічно оприлюдненому висновку, не тільки не відповідають приписам ст. 8 Конвенції, але й будь - яким загальноприйнятим нормам етики.   
		2. У оскаржуваному висновку зазначено про те, що позивач  «… з одного боку декларує великі статки і доходи матері і те, що проживає разом з нею, і з другого - потребує поліпшення житлових умов за наявності у матері великого будинку. Після отримання житла з метою поліпшення житлових умов, Кандидат його одразу позбавляється». Зазначене було кваліфіковане відповідачем як свідчення подвійного стандарту самооцінки (протагоністсько - центрованої моралі).
		Суд щодо зазначених посилань висловлює наступну правову позицію. Визначення поняття «доброчесність» відсутнє у національному законодавстві України. Згідно з Законом і Регламентом ГРД, обсяг оцінювання, здійснюваного ГРД, обмежується професійною етикою та доброчесністю суддів та кандидатів на посаду судді. Обов'язок суддів дотримуватися правил суддівської етики та суддівської доброчесності, а також обов'язок подавати декларацію доброчесності судді, декларацію родинних зв'язків і дотримуватися антикорупційного законодавства прямо встановлені Законом (ст. 56 Закону). 
		Поряд з цим, відповідно до п. 12 Положення, затвердженим рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України № 143/зп-16 від 03.11.2016,  відповідність судді критерію доброчесності оцінюється (встановлюється) за такими показниками: 
		12.1.Відповідність витрат і майна судді та членів його сім'ї задекларованим доходам. 
		12.2. Відповідність способу життя судді та членів його сім'ї задекларованим доходам. 
		12.3. Відповідність поведінки судді іншим вимогам законодавства у сфері запобігання корупції. 
		12.4. Наявність обставин, передбачених пп. пп. 9-12, 15-19 ч. 1 ст.106 Закону.
		12.5. Наявність фактів притягнення судді до відповідальності за вчинення проступків або правопорушень, які свідчать про недоброчесність судді.
		12.6. Наявність незабезпечених зобов'язань майнового характеру, які можуть мати істотний вплив на здійснення правосуддя суддею. 
		12.7. Загальна оцінка інтегративності (доброчесності) за такими складовими: 12.7.1. Чесність і порядність. 12.7.2. Контрпродуктивна поведінка. 12.7.3. Схильність до зловживань. 
		Показники, передбачені пунктами 12.1-12.6 цієї глави, оцінюються за результатами співбесіди та дослідження інформації, яка міститься у суддівському досьє, зокрема:              
		1) інформації, наданої центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує формування та реалізує державну антикорупційну політику, органом державного фінансового контролю в Україні, іншими органами державної влади; 
		2) декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування; 
		3) результатів повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (за наявності); 
		4) декларації родинних зв'язків судді та декларації доброчесності судді; 
		5) результатів регулярного оцінювання; 
		6) результатів перевірки декларації родинних зв'язків судді та декларації доброчесності судді (за наявності);
		7) висновків Громадської ради доброчесності (за наявності); 
		8) іншої інформації, що включена до суддівського досьє. 
		Показник, передбачений п. 12.7 цієї глави, визначається за допомогою відповідних тестувань особистих морально-психологічних якостей та оцінюється на підставі висновку про підсумки таких тестувань і за результатами дослідження інформації, яка міститься у суддівському досьє, та співбесіди.
		Відповідно до пунктів 9-12 та 15-19 частини 1 статті 106 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» в редакції, яка діяла на момент затвердження вищезазначеного Порядку, суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності в порядку дисциплінарного провадження з таких підстав :
		9) неподання або несвоєчасне подання для оприлюднення декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, в порядку, встановленому законодавством у сфері запобігання корупції;
		10) зазначення в декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, завідомо неправдивих відомостей або умисне незазначення відомостей, визначених законодавством;
		11) використання статусу судді з метою незаконного отримання ним або третіми особами матеріальних благ або іншої вигоди, якщо таке правопорушення не містить складу злочину або кримінального проступку;
		12) допущення суддею недоброчесної поведінки, у тому числі здійснення суддею або членами його сім'ї витрат, що перевищують доходи такого судді та доходи членів його сім'ї; встановлення невідповідності рівня життя судді задекларованим доходам; непідтвердження суддею законності джерела походження майна;
		15) визнання судді винним у вчиненні корупційного правопорушення або правопорушення, пов'язаного з корупцією, у випадках, установлених законом;
		16) неподання або несвоєчасне подання декларації родинних зв'язків суддею в порядку, визначеному цим Законом;
		17) подання у декларації родинних зв'язків судді завідомо недостовірних (у тому числі неповних) відомостей;
		18) неподання або несвоєчасне подання декларації доброчесності суддею в порядку, визначеному цим Законом;
		19) декларування завідомо недостовірних (у тому числі неповних) тверджень у декларації доброчесності судді. 
		Ані Закон, ані Регламент ГРД не містять трактування чи пояснення з приводу визначення доброчесності судді.
		Згідно п. 24 Висновку Консультативної ради європейських суддів, (далі - КРЄС), №1 (2001), про стандарти незалежності судової влади та незмінюваності суддів вказано, що об'єктивні стандарти потрібні не лише для того, щоб виключити політичний вплив, але й з інших причин, наприклад, щоб уникнути ризику, пов'язаного з припущенням про наявність фаворитизму, консерватизму та корпоративізму, який виникає, коли призначення або оцінювання здійснюються не на основі чітко визначеної процедури, а на підставі особистих рекомендацій. 
		Отже, висновок Громадської ради доброчесності може стосуватися встановлення обставин, встановлених пунктами 12.1 - 12.6 Положення, та, відповідно, вищезазначених норм 106 Закону України «Про судоустрій та статус суддів».
		Натомість у 3 частині висновку відповідачем, як підставу для негативної оцінки позивача,  зазначено подвійні стандарти самоідентифікації,  подвійні стандарти самооцінки та протагоністсько - центровану мораль, оцінка чого, на думку суду, не відноситься до повноважень та завдань відповідача. 
		Зазначені посилання  неможливо співвіднести з вищенаведеними нормативно встановленими критеріями,  натомість ними поширюється про позивача негативні судження та особиста інформація щодо позивача.
		Тобто таке поширення здійснено відповідачем без мети повідомити про позивача відомості, які можуть бути кваліфіковані як прояв недоброчесності, оскільки ні встановлення стану здоров'я позивача, ні визначення його психологічних характеристик не віднесені до кола інформації, щодо якої можливий аналіз з боку Громадської ради доброчесності.  
		3. У розділі 4 висновку відповідачем зроблено висновок про те, що стиль життя позивача і членів його сім'ї в частині витрат на утримання майна не відповідають рівню задекларованих ними доходів у сукупності.
		Зазначене було встановлене виходячи з того, що за даними декларацій позивача, його дохід, та дохід членів його родини складав «…менше 50 тис. грн на місяць. Водночас у власності цих фізичних осіб перебуває елітний житловий будинок на 1295,1 м.кв (введений в експлуатацію 3.03.2016 p.); квартира на 59,2 м.кв.;           житловий будинок на 51  м.кв., а також будинки на 170,7 м.кв, 184 м.кв у закритому елітному котеджному кооператиіві "Лазурний"; нежитлова нерухомість сукупною площею більше 770 м. кв.
		Сума 50 тис. грн. на 2,5 тис. м.кв. покриває лише 20 гривень на один квадратний метр витрат на утримання нерухомості (обігрів, інші комунальні платежі, електроенергія, податки), що ледь відповідає середньозваженим показникам по Одесі в цінах 2015 р.
		Отже, задекларованих доходів явно не вистачає на утримання майна, яким володіє сім'я Кандидата, не кажучи про утримання і заправку автомобілів Audi Q7, Hyundai Sonata, Volkswagen Touareg, Hyundai IX 35. При цьому на утриманні Кандидата ще знаходиться 2 неповнолітніх дітей.
		Крім того, в 2012-2013 роках Кандидат подорожував в країни Європи 6 разів, у травні 2014 р. Кандидат перебував у 2 закордонних подорожах по Європі тривалістю 7 та 9 днів разом з дружиною (про останню подорож не повідомив на запит Громадської ради доброчесності), у 2016 р, подорожував до Греції.
		За таких обставин, існує обґрунтований сумнів у тому, що в деклараціях Кандидата і членів його сім'ї доходи відображуються в повній мірі, що дає підставу для висновків про порушення етичних принципів поведінки, навіть у разі якщо суддя не може впливати на поведінку своїх родичів. Принаймні це свідчить про необізнаність Кандидата про майнові інтереси своїх близьких родичів, що не відповідає вимогам статті 18 Кодексу суддівської етики та пункту 4.7 показника 4 «Дотримання етичних норм» Бангалорських принципів поведінки судді.»
		З приводу вищенаведеного суд висловлює наступну позицію.
		Процитований вище розділ висновку двічі містить визначення «елітний», яке не має будь - якого нормативно встановленого значення, проте, вжите у публічно оприлюдненому висновку, може створювати негативне враження про позивача.
		Натомість вищезазначений розділ не містить жодних конкретних розрахунків та посилань на будь - які конкретні докази щодо витрат на утримання майна, оперуючи якими можна було б дійти висновків про теоретично можливу невідповідність витрат позивача та його родини доходам. 
		Здійснене позивачем співставлення загальної площі нерухомості та автомобілів , які належать родині  позивача, її доходу, спростовується логічним ствердженням, що як витрати на опалення, електроенергію так витрати на утримання і заправку автомобілів залежать від фактичного використання зазначених об'єктів власності.    
		При цьому перевірка таких витрат, за існуючим в державі правовим порядком, покладена на уповноважені на це державою органи.
		Так, наказом Міністра фінансів України від 13.03.2015 № 333 затверджено Порядок здійснення перевірки достовірних відомостей, зазначених у декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру, яким визначено механізм проведення контролюючими органами, зокрема, органами ДФС України, перевірки (арифметичний контроль) відомостей, зазначених у декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру за минулий рік з метою забезпечення відкритості та прозорості діяльності суб'єктів декларування.
		Законом України  «Про запобігання корупції» передбачено повноваження Національного агентства з питань запобігання корупції, до яких, зокрема, пунктом 8 частини 1 статті 11 віднесено здійснення в порядку, визначеному цим Законом, контролю та перевірки декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, зберігання та оприлюднення таких декларацій, проведення моніторингу способу життя осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.
		Не зважаючи на вищевикладене, в порушення вимог Конституції України, Відповідачем фактично виконано функції органів Державної фіскальної служби України та НАЗК, з огляду на надання оцінки декларацій Позивача.
		Такі дії та рішення Відповідача не узгоджуються із положенням ч. 2 ст. 2 Регламенту Громадської ради доброчесності, та порушують компетенцію інших суб'єктів владних повноважень,  адже як вбачається з викладеного, Відповідачем виконано функції органів ДФС та НАЗК.
		4. Також оспорюваний висновок містить посилання на повідомлення позивачем  неправдивих відомостей в декларації доброчесності та здійснення дій, спрямованих на підрив авторитету до судової влади в суспільстві і віру народу в правосуддя.
		Зазначене полягало в тому, що подаючи декларацію доброчесності, позивач підтвердив, що він не приймав одноособово або у колегії суддів рішення, передбачені статтею 3 Закону України «Про відновлення довіри до          судової           влади          в Україні». 
		Проте, відповідно до даних Єдиного державного реєстру судових рішень, 23.11.2013 року колегія суддів, за участі позивача розглянула апеляційну скаргу Одеської обласної організації Політичної партії «УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка» на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 25.112013 р. у справі за адміністративним позовом про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання. За наслідком розгляду цієї справи суд залишив апеляційну скаргу без задоволення та залишив у силі постанову Одеського окружного адміністративного суду щодо заборони мирних зібрань.
		Щодо зазначеного висновку суд висловлює наступне.
		Верховний Суд України у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади» зазначив, що відповідно до частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, у межах провадження справи, в якій вони ухвалені.
		Зазначений підхід повністю узгоджується із міжнародними стандартами.
		Відповідно до пункту 5 Рекомендації СМ/Rес (2010)12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки суді повинні мати необмежену свободу щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів.
		Принципом І (2) (а)(і) Рекомендації № R (94)12 Комітету Міністрів Ради Європи для держав-членів щодо незалежності, ефективності та ролі суддів передбачено, що рішення суддів не повинні підлягати перегляду в будь-який спосіб, крім апеляційного оскарження відповідно до законодавства.
		Відповідно до Висновку Першої експертної комісії Міжнародної Асоціації Суддів (2000) «Незалежність судді у його власному суді» суттєвою умовою незалежності судді є неможливість зміни рішення судді ніким, крім іншого судді в процесі апеляції, коли це прямо передбачено законом. Будь-які процедури контролю за якістю рішень, що проводяться самими суддями чи представниками інших гілок влади не можуть бути використані замість апеляції, або здаватися такими, що замінюють апеляцію, оскільки це відкриває шлях для прямого впливу на суддів.
		Аналогічні положення знайшли відображення в практиці Європейського суду з прав людини, зокрема, у Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Олександр Волков проти України» від 9 січня 2013 року згадується, що рішення суддів не повинні бути предметом перегляду поза межами звичайної процедури оскарження (п.80).
		Таким чином, Громадська рада доброчесності не наділена законом повноваженнями оцінювати законність та обґрунтованість судового рішення та робити висновок, який не підтверджений жодним належним та допустимим доказом.           26 квітня 2017 року Вищою кваліфікаційною комісією суддів було прийнято рішення за № 65/вс-Г7 про визнання кандидата ОСОБА_3 таким, що не підтвердив здатності здійснювати правосуддя у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду.
		У вищезазначеному рішенні наведено мотиви його прийняття, які полягали у наступному.
		Так, рішенням ВККС від 31 жовтня 2016 року № 137/зп-16 було затверджено форму декларації доброчесності судді, а також визначено правила її заповнення, які регламентують, що у разі заповнення декларації вперше у ній зазначаються твердження щодо обставин, які мали місце упродовж усього життя особи, яка її заповнює. Водночас зміни, доповнення чи уточнення поданих у декларації відомостей не допускаються. Крім того, суддя (кандидат на посаду судді) має право за власним бажанням зазначити у декларації у довільній формі додаткові пояснення щодо наведених ним тверджень.
		Пункт 17 розділу II декларації доброчесності судді містить твердження: «Мною не приймалися одноособово або у колегії суддів рішення, передбачені статтею 3 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні». Наведене підтверджено кандидатом шляхом проставлення відповідної позначки.
		Пунктом 1 частини 1 статті 3 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» від 08 квітня 2014 року регламентовано, що суддя суду загальної юрисдикції підлягає перевірці у разі прийняття ним одноособово або у колегії суддів рішень, зокрема, про обмеження прав громадян на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій в Україні у період з 21 листопада 2013 року до дня набрання чинності цим законом.
		За результатами дослідження досьє кандидата, зокрема, декларації доброчесності судді, та проведеної співбесіди  ВККС встановлено, що твердження кандидата у декларації доброчесності судді (пункту 17 розділу II) є недостовірним, оскільки рішення про обмеження права на мирні зібрання у складі колегії суддів ним приймалися.  Виходячи з наведеного, колегія ВККС констатувала прояв недоброчесності позивача.
		Отже, посилання оспорюваного висновку про обставину повідомлення позивачем  неправдивих відомостей в декларації доброчесності стало підставою для прийняття рішення Вищою кваліфікаційною комісією суддів України.
		Як вбачається з Єдиного державного реєстру судових рішень, та не спростовується сторонами, в провадженні Вищого адміністративного суду України перебуває справа № 800/219/17 за позовом ОСОБА_3 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання дій неправомірними, скасування рішення, предметом якої є оскарження вищезазначеного висновку ВККС від  26.04.2017р. №65/вс-Г7.
		З огляду на вищенаведене суд позбавлений можливості надання правової оцінки висновку відповідача в частині повідомлення відомостей в декларації, оскільки оцінка цієї обставини є, фактично, оцінкою відповідності законодавству рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів, яка не є, та, згідно з вимогами Кодексу адміністративного судочинства України, не може бути     відповідачем у даній справі.
		За результатами розгляду справи суд доходить висновків про здійснення відповідачем по відношенню до позивача функцій військово - лікарської комісії, психолога, органів Державної фіскальної служби та Національного агентства  з питань запобігання корупції, чого жодним нормативно - правовим актом України не передбачено. Також судом встановлено збирання та розповсюдження відповідачем інформації про позивача, без наявності дозволу та з виходом за межі можливого втручання у приватне життя.  
		Суд вважає наведені вище мотиви достатніми для скасування оспорюваного висновку, тому, керуючись вимогами ст.ст. 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
		В И Р І Ш И В:
		1.Позов  ОСОБА_3  задовольнити повністю.
		2.Визнати протиправним та скасувати висновок Громадської ради доброчесності про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_3 критеріям доброчесності та професійної етики від 18.04.2017р.  
		Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.
		Рішення підписано 09.01.2018р.
		 
		Суддя                                                                                                С.К. Каракашьян

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...