Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 219/11731/16-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори про недоговірні зобов`язання; Спори про відшкодування шкоди; Спори про відшкодування шкоди фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення.
Надіслано для оприлюднення: 26.01.2018. Зареєстровано: 28.01.2018. Забезпечено надання загального доступу: 30.01.2018.
Дата набрання законної сили: 25.01.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		                                                   Єдиний унікальний номер 219/11731/16-ц     Номер провадження 22-ц/775/180/2018 
		                                                       
		                 
		                 Доповідач Санікова О.С.
		Категорія 34                                       
		 
		 
		 
		П О С Т А Н О В А
		 
		І М Е Н Е М  У К Р А Ї Н И
		 
		25 січня 2018 року                       Апеляційний суд Донецької області в складі:
		                                                            головуючого судді Санікової О.С.
		                                                            суддів: Будулуци М.С., Соломахи Л.І. 
		                                                            за участю секретаря Кіпрік Х.В.
		 
		       розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Бахмуті в залі №3 цивільну справу №219/1173/16-ц                 
		      за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної Гвардії України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України про стягнення матеріальної шкоди, спричиненої в результаті проведення антитерористичної операції,
		     за апеляційною скаргою ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Поліщук Дмитро Петрович, на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 23 листопада 2017 року,           
		   (суддя - Дубовик Р.Є., рішення ухвалене у м. Бахмуті Донецької області, повний текст рішення складено 28 листопада 2017 року),
		 
		В С Т А Н О В И В : 
		 
		        У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з зазначеним позовом, посилаючись на те, що що вона є власником будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 16.07.2014 року в результаті проведення антитерористичної операції снарядами був повністю знищений належний їй житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за вказаною адресою. В результаті цього будинок має нежилий стан, потребує капітального ремонту і не може на даний час використовуватися для проживання у ньому. Посилаючись на положення ст.19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»,  ст.ст.22, 1166, 1177 ЦК України, ст.86 Кодексу цивільного захисту України, практику Європейського суду з прав людини, вважає, що відшкодовувати спричинену їй руйнуванням будинку матеріальну шкоду повинні всі відповідачі у справі солідарно, оскільки всі вони приймали участь у проведенні антитерористичної операції. Просила стягнути з відповідачів матеріальну шкоду в сумі 251 793 грн. 10 коп. 
		         Рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 23 листопада 2017 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
		         В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
		         В обґрунтування доводів апеляційної скарги ОСОБА_1, в інтересах якої діє Поліщук Д.П., посилається на порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, з врахуванням неправильно встановлених обставин, які мають значення для справи та неправильного дослідження і оцінки доказів; апелянт вважає хибним висновок суду, що позивачем не надано до суду доказів, що підтверджують факт завдання шкоди безпосередньо внаслідок терористичного акту, а також не наведені дані про осіб, які вчинили такий акт; суд прийшов до неправильного висновку щодо необхідності наявності вироку суду у кримінальному провадженні для відшкодування шкоди позивачу, оскільки такі висновки не ґрунтуються на чинному законодавстві, оскільки встановлення осіб, які вчинили терористичний акт, не є умовою відшкодування шкоди державою на підставі ч.1 ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»; позивач також звертає увагу суду на те, що обставини діяння, внаслідок якого було зруйновано будинок позивача, має ряд ознак, що відрізняють його від інших злочинів та вказує саме на вчинення терористичного акту; апелянт посилається також на правову позицію Європейського сду з прав людини, яка ґрунтується на ствердженні про абсолютну відповідальність держави, зобов'язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок і витікаючи з неї особисту і майнову безпеку людей, що знаходиться під її юрисдикцією; судом допущена суперечливість своїм же висновкам, викладеним у судовому рішенні: так, в рішенні суд, посилаючись на ст.ст. 1,11 та 19 закону України «Про боротьбу з тероризмом», зазначає, що наявність щодо них обвинувального вироку суду, не є умовою відшкодування шкоди державою на підставі ст. 19 Закону, проте далі у мотивувальній частині рішення суд зазначає, що обов'язковою умовою застосування статті 1177 ЦК України є наявність вироку суду в кримінальній справі або постанови суду у справі про адміністративний проступок, які набули законної сили; апелянт також вважає, що у контексті даної справи не можна залишати поза увагою Заяву, схвалену постановою Верховної Ради України від 4 лютого 2015 року і позицію, висловлену державою Україна у своїй заяві проти Російської Федерації від 16 січня 2017 року, поданої до Міжнародного суду ООН.  
		       У відзиву на апеляційну скаргу представник МВС України просить залишити без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 через її необгрунтованість та безпідставність, вважаючи, що, оскільки терористичний акт це злочинне та каране діяння на підставі ст.. 258 КК України, наявність якого визначається лише обвинувальним вироком суду у кримінальній справі, то обовязковою умовою застосування положень ст.. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 1177 ЦК України є наявність обвинувального вироку суду. Без визначення наявності злочину, передбаченого ст.. 258 КК України, у встановленому Кримінальним процесуальним кодексом порядку, підстав для відшкодування шкоди, завданої терористичним актом позивачці немає. Крім того, представник МВС України вважає, що таке питання повинно вирішуватись в рамках кримінальної справи, тому позивачкою обрано неналежний спосіб захисту своїх майнових прав та інтересів. 
		      У відзиву на апеляційну скаргу представник Антитерористичного центру при СБ України також просить залишити апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення через її необґрунтованість та безпідставність. Представник Антитерористичного центру при СБ України не погоджується з апелянтом, що наявність вироку суду для застосування положень статті 1177 ЦК України та статті 19 Закону україни «Про боротьбу з тероризмом» не є обов'язковою умовою; судження апелянта, що проведення антитерористичної операції не можливе без вчинення терористичного акту не відповідає дійсності; посилання апелянта на практику Європейського суду з прав людини є безпідставним, оскільки обставини, предмет правовідносин в межах даного спору відрізняється від обставин, викладених в рішеннях Європейського суду з прав людини, тому не підлягають застосуванню; основні права, компетенція, функції та обов'язки Антитерористичного центру при СБ України передбачені Законом України «Про боротьбу з тероризмом» та положенням про Антитерористичний центр та його координаційні групи при регіональних органах Служби безпеки України, які не наділяють Антитерористичний центр при СБ України повноваженнями щодо відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичние актом ті відшкодування матеріальних збитків постраждалим в арйоні проведення АТО; крім того, відповідно до ст..ст. 170,176 ЦК України юридичні особи, створені державою, не відповідають за зобов'язаннями держави. 
		У судовому засіданні апеляційного суду позивачка і її представник підтримали доводи апеляційної скарги, происли її задовольнити. 
		Представник Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України - Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, представники Міністерства внутрішніх справ України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України у судовому засіданні заперечували проти доводів апеляційної скарги, вважаючи рішення законним і обґрунтованим.
		Ініші сторони у судове засідання апеляційного суду не з'явились; про час і місце розгляду справи повідомлені належним чином, про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення.
		        Судом першої інстанції встановлено, що позивачу ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, посвідченого Другою артемівською державною нотаріальною конторою 24.02.2004 року за реєстром № 683, на праві власності належить жилий будинок зі спорудами та побудовами, що знаходиться в АДРЕСА_1, загальною площею 31,70 кв.м.
		         Згідно акту від 24.09.2014 року обстеження технічного стану будинку ОСОБА_1 з метою визначення збитків, понесених в результаті надзвичайної ситуації, яка склалася 16.07.2014 року в результаті обстрілу села Серебрянка реактивними снарядами, складеного відповідною комісією, затвердженого головою Серебрянської сільської ради В.П. Ходак, проведено обстеження житлового будинку ОСОБА_1 в с. Серебрянка Артемівського району Донецької області по вул. Комсомольській, б/н з метою визначення збитків, понесених в результаті обстрілу реактивними снарядами 16.07.20124 року, та встановлено, що будинок ОСОБА_1 розміром 6,90м. х 5,90 м. зруйновано повністю (матеріал стін - дерево, фундамент - каміння, покрівля - шифер). Комісія вважає, що ОСОБА_1 потребує надання матеріальної допомоги для капітального ремонту будинку.
		        Згідно звіту про визначення розміру збитків, що призвели до завдання майнової шкоди ОСОБА_1, складеного суб'єктом оціночної діяльності фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 12.01.2017 року, вартість розміру збитків, що призвели до завдання ОСОБА_1 майнової шкоди внаслідок руйнування будинку за адресою: АДРЕСА_1 в результаті обстрілу 16.07.2014 року села Серебрянка реактивними снарядами, становить 253 300 грн.00 коп.
		        Судом також встановлено, що позивач ОСОБА_1 не зверталась до правоохоронних органів із заявою щодо внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом руйнування її будинку в с. Серебрянка Бахмутського (Артемівського) району Донецької області і такі відомості до ЄРДР не вносились, що підтверджується довідкою Бахмутського ВП ГУ НП в Донецькій області від 30.01.2017р. № 1723/201/01-2017 та довідкою Управління Служби безпеки України в Донецькій області від 30.01.2017р. № 56/13-598нт.
		        Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення сторін, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
		        Згідно зі ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суду суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
		        Згідно зі ст.55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом,звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
		        Аналогічне положення міститься і у частині 1 ст.4 ЦПК України.
		        Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб визначений законом або договором.
		        За змістом ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
		        Згідно зі ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		        Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні її позовних вимог до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, суд першої інстанції виходив з того, що встановлені у справі обставини та надані сторонами докази не дають підстави зробити висновок, що матеріальна шкода позивачу ОСОБА_1 завдана саме внаслідок терористичного акту, відповідальність за який передбачена ст. 258 КК України, оскільки ні органами досудового слідства, ні судом не приймались процесуальні рішення стосовно цього і досудове розслідування за даним фактом взагалі не проводилось. Крім того, оскільки відповідно до положень ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» обов'язок відшкодувати завдану шкоду покладається на Державу незалежно від її вини, а після відшкодування до держави переходить право вимоги до винної особи, до участі у справі підлягає залученню винна у вчиненні терористичного акту особа, до якої в подальшому Держава, у разі відшкодування нею шкоди позивачу ОСОБА_1, може пред'явити регресні вимоги. Однак, враховуючи відсутність вироку у кримінальній справі, що набрав законної сили, відповідно до якого було б встановлено особу, винну у спричиненні матеріальної шкоди позивачу внаслідок вчинення нею терористичного акту, суд позбавлений можливості залучити таку винну особу до участі у справі.  
		        Проте такі висновки суду першої інстанції є помилковими.
		        Розглядаючи позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції, обґрунтовано виходив з того, що спірні правовідносини регулюються Законом України «Про боротьбу з тероризмом», матеріальну шкоду було завдано позивачеві внаслідок терористичного акту під час проведення антитерористичної операції та відповідно до вимог ст.19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України, тобто покладається на Державу.
		       У статті першій Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		       Відповідно до ст. 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. Зокрема, право на справедливий суд (стаття 6), право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла (стаття 8).
		      Проте в порушення статті 41 Конституції України право приватної власності позивача порушено, належний їй на праві власності будинок не з її волі став непридатним для подальшої експлуатації, що підтверджується актом обстеження нерухомого майна, пошкодженого внаслідок проведення антитерористичної операції  від 24 вересня 2014 року.
		      Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду встановлені статтею 1166 ЦК України, згідно якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.
		     Проте, якщо мають місце спеціальні підстави відшкодування шкоди, застосуванню підлягають саме спеціальні правові норми.
		     Звертаючись до суду з позовом про відшкодування шкоди, позивач посилалась на те, що така шкода завдана їй  внаслідок подій, які відбувалися у с. Серебрянка Артемівського (Бахмутського) району Донецької області 16 липня 2014 року, а саме, внаслідок обстрілів на території с. Серебрянка Артемівського району в період проведення антитерористичної операції.
		      Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України» від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14.04.2014 року № 405/2014 розпочато антитерористичну операцію.
		        Термін «антитерористична операція» визначено в статті 1 Закону України від 20.03.2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» (в редакції Закону № 1313-VII від 05.06.2014 року), згідно якої антитерористична операція - це комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності.
		        Район проведення антитерористичної операції - визначені керівництвом антитерористичної операції ділянки місцевості або акваторії, транспортні засоби, будівлі, споруди, приміщення та території чи акваторії, що прилягають до них і в межах яких проводиться зазначена операція.
		       Згідно ст. 1 зазначеного Закону терористична діяльність - це діяльність, яка охоплює: планування, організацію, підготовку та реалізацію терористичних актів; підбурювання до вчинення терористичних актів, насильства над фізичними особами або організаціями, знищення матеріальних об'єктів у терористичних цілях; організацію незаконних збройних формувань, злочинних угруповань (злочинних організацій), організованих злочинних груп для вчинення терористичних актів, так само як і участь у таких актах; вербування, озброєння, підготовку та використання терористів; пропаганду і поширення ідеології тероризму; фінансування та інше сприяння тероризму (у редакції Закону України від 18.05.2010 р. № 2258-VI).
		       Терористичний акт - це злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена статтею 258 Кримінального кодексу України. У разі, коли терористична діяльність супроводжується вчиненням злочинів, передбачених статтями 112, 147, 258 - 260, 443, 444, а також іншими статтями Кримінального кодексу України, відповідальність за їх вчинення настає відповідно до Кримінального кодексу України.
		      Відповідно до статті 1 Закону України від 02.09.2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», який визначає тимчасові заходи для забезпечення підтримки в тому числі осіб, які проживають у зоні проведення антитерористичної операції або переселилися з неї під час її проведення, період проведення антитерористичної операції - це час між датою набрання чинності Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.
		       Територія проведення антитерористичної операції - це територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014.
		       Наказом Першого заступника Голови Служби безпеки України - керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 7 жовтня 2014 року № 33/6/а «Про визначення районів проведення антитерористичної операції та термінів її проведення» визначено такі райони проведення антитерористичної операції та терміни її проведення, зокрема, Донецька область - з 07 квітня 2014 року. На теперішній час рішення про завершення проведення антитерористичної операції на території Донецької області не прийнято.
		       Згідно розпорядження Кабінету Міністрів України № 1275-р від 02 грудня 2015 року, яким затверджено Перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, с. Серебрянка (Серебрянська сільська рада) Донецької області, в якому був розташований будинок позивача, належить до населених пунктів, в яких здійснювалася антитерористична операція.
		     Згідно ст. 4 Закону України від 20.03.2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами здійснюються Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції. Центральні органи виконавчої влади беруть участь у боротьбі з тероризмом у межах своєї компетенції, визначеної законами та виданими на їх основі іншими нормативно-правовими актами.    
		      Відповідно до ст. 11 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» рішення щодо проведення антитерористичної операції приймається залежно від ступеня суспільної небезпеки терористичного акту, тобто проведення антитерористичної операції за відсутності терористичного акту є неможливим.
		      Є загальновідомим фактом, що в період проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей пошкоджені (зруйновані) об'єкти соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності. 
		      Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 року № 1002-р було затверджено План заходів з організації відновлення пошкоджених (зруйнованих) об'єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності на території Донецької та Луганської областей, яким було передбачено, зокрема:
		- забезпечення роботи місцевих штабів з питань, пов'язаних з відновленням інфраструктури та життєдіяльності населених пунктів Донецької та Луганської областей, на рівні районів і міст обласного значення Донецької та Луганської областей (виконавці: Державне агентство з питань відновлення Донбасу, Мінрегіон, Мінінфраструктури, інші заінтересовані центральні органи виконавчої влади, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування);
		- забезпечення визначення обсягу руйнувань, обстеження несучої здатності будівель, що потребують першочергового відновлення, об'єктів інфраструктури, виготовлення відповідної проектної документації (виконавці: Державне агентство з питань відновлення Донбасу, Мінрегіон, Мінінфраструктури, місцеві штаби, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування (за згодою).
		          На виконання цього розпорядження Кабінету Міністрів головою Донецької обласної державної адміністрації видано розпорядження від 05.01.2015 року № 1 «Про створення штабу з організації відновлення об'єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем життєзабезпечення населених пунктів Донецької області», яким створено штаб з організації відновлення об'єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем життєзабезпечення населених пунктів Донецької області та головам райдержадміністрацій, міським головам було доручено створити та забезпечити роботу місцевих штабів з питань, пов'язаних з відновленням інфраструктури та життєдіяльності населених пунктів Донецької області на відповідній території; організувати роботу зі складання переліку пошкоджених (зруйнованих) об'єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем життєзабезпечення на відповідній території та розробки проектно-кошторисної документації, отримання експертних висновків для подання на розгляд штабу.
		        Саме на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 року № 1002-р, розпорядження голови Донецької обласної державної адміністрації від 05.01.2015 року № 1 24 вересня 2014 року був обстежений будинок позивача, складено акт обстеження об'єкта, пошкодженого під час проведення антитерористичної операції, та встановлено, що обстежуваний житловий будинок був пошкоджений внаслідок влучання з артилерійської зброї під час бойових дій, що пов'язані з проведенням на території області антитерористичної операції, згідно наказу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подалання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014. Встановлено, що внаслідок цих подій належний позивачу будинок зруйновано повністю.
		     Виходячи з системного аналізу статей 1, 11 та 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» встановлення осіб, які вчинили терористичний акт, які здійснювали терористичну діяльність, наявність щодо них обвинувального вироку суду, не є умовою відшкодування шкоди державою на підставі ст. 19 зазначеного Закону.
		       Стаття 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає наступне стягнення суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, тобто після відшкодування шкоди потерпілому, у разі встановлення осіб, якими заподіяно шкоду, держава може стягнути суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.
		       Відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом, регламентується спеціальною нормою - ст. 19 Закону України від 20.03.2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом», згідно якої відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Тобто обов'язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини та до держави, яка відшкодувала шкоду фізичній особи, переходить право вимоги до винної особи.
		       Відповідно до ст. 56 ЦПК України Держава може виступати стороною у цивільному процесі. Проте Держава є особливим суб'єктом цивільного судочинства, оскільки не може здійснювати в суді свої права безпосередньо.
		       Відповідно до ст. 58 ЦПК України державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника, тобто свою цивільну процесуальну правосуб'єктність держава реалізує через відповідні органи державної влади за допомогою особливого інституту процесуального представництва держави.
		       Механізм представництва держави зумовлюється її внутрішньою побудовою: у цивільних відносинах носієм цивільних прав та обов'язків є держава, а виразником державного (публічного) інтересу - правомочні та зобов'язані особи.
		       Виступаючи стороною у цивільній справі, держава є носієм цивільних процесуальних прав та обов'язків, у той час як виразником інтересів держави в суді та безпосередніми учасниками відповідних правовідносин виступають уповноважені державою суб'єкти - органи державної влади, організації, посадові особи, яким держава делегує свої права та обов'язки, що закріплюються у відповідних нормативно - правових документах.
		       Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 в якості відповідача зазначила Державу Україна та відповідно до частини 4 ст. 58 ЦПК України як представника держави - Кабінет Міністрів України.
		       Відповідно до ст. 1 Закону України від 27.02.2014 року № 794-VII «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України (Уряд України) входить до системи органів державної влади України та є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
		       Згідно ст. 4 Закону України від 20.03.2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» саме Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції здійснюються організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами.
		       Враховуючи повноваження Кабінету Міністрів України в системі суб'єктів боротьби з тероризмом (організація боротьби з тероризмом, забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами), апеляційний суд вважає, що Кабінет Міністрів України як представник держави позивачем визначений правильно.
		       Відповідно до ст. 43 Бюджетного кодексу України безпосереднє обслуговування державного бюджету здійснюється Державною казначейською службою України і саме тому відповідачем у суді від імені держави у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави повинні виступати і представники Державної казначейської служби України.
		       Згідно з частиною першою статті 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.
		         Проте реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
		        Так, у рішенні від 8 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що Суд не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Бурдов проти Росії", № 59498/00, пар. 35, ECHR 2002-ІІІ) (п. 26).
		        Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку , що позивач має право на відшкодування завданій їй шкоди за рахунок держави незалежно від її вини, що і передбачає ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» і Кабінет Міністрів України та Державна казначейська служби України є належними відповідачами у даній справі. 
		        Решта суб'єктів боротьби з тероризмом, які зазначені в ст. 4 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», зокрема Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України, Головне управління Національної Гвардії України та Антитерористичний центр при Службі безпеки України є лише суб'єктами, які безпосередньо у межах своєї компетенції здійснюють боротьбу з тероризмом. 
		        З огляду на положення ч.2 ст. 30 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» суд дійшов правильного висновку про те, що зазначені органи є неналежними відповідачами у справі.
		        Разом з тим, висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 через недоведеність того, що шкода завдана саме внаслідок кримінального правопорушення, передбаченого ст. 258 КК України, оскільки за даним фактом відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань не вносились та відповідне кримінальне провадження відсутнє, є помилковим, оскільки встановлення осіб, які вчинили терористичний акт, які здійснювали терористичну діяльність, наявність щодо них обвинувального вироку суду, не є умовою відшкодування шкоди державою на підставі ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».
		       Розглядаючи позовні вимоги ОСОБА_1 судом першої інстанції не враховано, що правовідносини щодо відшкодування шкоди, спричиненої пошкодженням, руйнуванням, знищенням майна (у тому числі житла) терористичним актом в період проведення антитерористичної операції регулюються, крім ст. 41 Конституції України, ст.ст. 319, 321 ЦК України, ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», також Кодексом цивільного захисту України. 
		       Відповідно до ст. 4 Кодексу цивільного захисту України цивільний захист - це функція держави (саме вона і є відповідачем по справі), спрямована на захист населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій шляхом запобігання таким ситуаціям, ліквідації їх наслідків і надання допомоги постраждалим у мирний час та в особливий період.
		       Згідно пункту 24 ст. 2 Кодексу надзвичайна ситуація - це обстановка на окремій території чи суб'єкті господарювання на ній або водному об'єкті, яка характеризується порушенням нормальних умов життєдіяльності населення, спричинена катастрофою, аварією, пожежею, стихійним лихом, епідемією, епізоотією, епіфітотією, застосуванням засобів ураження або іншою небезпечною подією, що призвела (може призвести) до виникнення загрози життю або здоров'ю населення, великої кількості загиблих і постраждалих, завдання значних матеріальних збитків, а також до неможливості проживання населення на такій території чи об'єкті, провадження на ній господарської діяльності.
		       До надзвичайних ситуацій залежно від характеру походження подій, що можуть зумовити виникнення надзвичайних ситуацій на території України, належать, зокрема, соціальні та воєнні (пункт 4 ст. 5 Кодексу).
		       Відповідно до ст. 6 Кодексу цивільний захист забезпечується з урахуванням особливостей, визначених Законом України «Про основи національної безпеки України», суб'єктами, уповноваженими захищати населення, території, навколишнє природне середовище і майно, згідно з вимогами цього Кодексу - у мирний час, а також в особливий період - у межах реалізації заходів держави щодо оборони України.
		       Одним з таких суб'єктів забезпечення цивільного захисту є центральний орган виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, який відповідно до частини 2 ст. 17 Кодексу цивільного захисту, зокрема, забезпечує виконання заходів з мінімізації та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, пов'язаних з технологічними терористичними проявами та іншими видами терористичної діяльності під час проведення антитерористичних операцій (п. 24).
		        Саме такі функції центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, як суб'єкта, який безпосередньо здійснює боротьбу з тероризмом, визначені і в частині 4 ст. 5 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».
		        Частиною 1 статті 86 Кодексу передбачено, що забезпечення житлом постраждалих, житло яких стало непридатним для проживання внаслідок надзвичайної ситуації, здійснюється місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування та суб'єктами господарювання шляхом: 1) надання житлових приміщень з фонду житла для тимчасового проживання; 2) позачергового надання житла, збудованого за замовленням місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування та суб'єктів господарювання; 3) будівництва житлових будинків для постраждалих; 4) закупівлі квартир або житлових будинків.
		        Відповідно до частини 10 ст.86 Кодексу цивільного захисту України розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна.
		        Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалась на те, що в результаті влучення снарядів, будинок фактично був знищений, що підтверджується актом обстеження технічного стану житлового будинку з метою визначення збитків, понесених в результаті надзвичайної ситуації, що склалася 16 липня 2014 року в результаті обстрілу села Серебрянка реактивними снарядами та актом обстеження матеріально-побутових умов життя ОСОБА_5 від 24.09.2014 року. В результаті будинок має нежилий стан, потребує капітального ремонту.    
		        Разом з тим, до матеріалів справи долучений звіт суб'єкта оціночної діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про визначення розміру збитків, що призвели до завдання майнової шкоди ОСОБА_1, власнику будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, зі змісту якого вбачається, що в «роботі визначається вартість заміщення - визначені на дату оцінки поточна вартість витрат на створення (придбання) нового об'єкта, подібного до об'єкта оцінки, який може бути йому рівноцінною заміною». При цьому у звіті зазначено, що оцінювач особисто не відвідував і візуально не досліджував об'єкт оцінки, а користувався даними наданими замовником. Зазначення в описовій частині звіту про те, що житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами зруйнований, не придатний для подальшої експлуатації не є доказом того, що житловий будинок не підлягає відновленню. Крім того, це питання не є компетенцією оцінювача, а посилання на цю обставину оцінювачем здійснено на підставі пояснень позивача.
		     Питання про встановлення реальної вартості відновлювального ремонту пошкодженого будинку оцінювачем не вирішувалось; замість цього оцінювачем визначалася вартість витрат на створення нового об'єкта.
		     Отже, на думку апеляційного суду, звіт про визначення розміру збитків, складений суб'єктом оціночної діяльності, не є належним доказом на підтвердження розміру збитків, що призвели до завданої майнової шкоди.
		     У судовому засіданні апеляційного суду представник позивачки пояснив, що клопотання про проведення судової будівельно-технічної експертизи в суді першої інстанції не заявлялось, оскільки вартість проведення такої експертизи значно більша ніж вартість оцінки і у позивачки немає на це коштів. Позивачка в апеляційному суді пояснила, що в наступний час вона проживає у літній кухні, яка розташована на подвірї будинку і яку вона підремонтувала. В апеляційному суді ні позивачка, ні її представник також не заявляли клопотання про проведення експертизи.
		     Крім того, частиною 9 ст.86 Кодексу цивільного захисту України  передбачено, що забезпечення житлом постраждалого або виплата грошової компенсації за рахунок державного бюджету здійснюється за умови добровільної передачі постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб'єктам господарювання.
		    Системний аналіз зазначених вище норм права свідчить про те, що, пред'являючи вимогу до держави про виплату компенсації за зруйноване під час антитерористичної операції майно, власник цього майна має спочатку, тобто до ухвалення рішення суду, погодитись на добровільну передачу пошкодженого чи зруйнованого внаслідок терористичного акту будинку місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування.
		    Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що позивачка не зверталась до міської ради або до державної адміністрації із пропозиціями про добровільну передачу пошкодженого будинку, чи можливості забезпечення її новим житлом замість зруйнованого; з огляду на положення ст. 377 ЦК України, ст. 120 ЗК України про нерозривну цілісність земельної ділянки і об'єкта нерухомості, на якій він знаходиться, які регулюють автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до нового власника нерухомості, позивачка не відмовилась і від земельної ділянки, на якій знаходиться будинок. 
		     Викладене свідчить про допущення судом першої інстанції порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, що в силу ст. 374 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 через недоведеність у суді реальної вартості завданої їй шкоди та відсутність добровільної згоди на передачу всього об'єкта нерухомості органу місцевого самоврядування із залишенням без змін рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної Гвардії України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України про стягнення матеріальної шкоди, спричиненої в результаті проведення антитерористичної операції.
		     
		           Керуючись ст.ст. 367, 374, 381, 382  ЦПК України, апеляційний суд,-
		 
		П О С Т А Н О В И В:
		     
		           Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 
		Рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 23 листопада 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України скасувати. 
		У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про стягнення матеріальної шкоди, спричиненої в результаті проведення антитерористичної операції, відмовити.
		Рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 23 листопада 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної Гвардії України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України про стягнення матеріальної шкоди, спричиненої в результаті проведення антитерористичної операції, залишити без змін.
		Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
		Повний текст постанови виготовлений 26 січня 2018 року.
		 
		Судді:

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...