Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 308/5682/16-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із земельних правовідносин.
Надіслано для оприлюднення: 16.02.2018. Зареєстровано: 18.02.2018. Забезпечено надання загального доступу: 21.02.2018.
Дата набрання законної сили: 07.02.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		Справа № 308/5682/16-ц
		 
		П О С Т А Н О В А
		Іменем України
		 
		       07 лютого 2018 року                                                        м. Ужгород
		 
		Апеляційний суд Закарпатської області в складі
		головуючого                    судді КОНДОРА Р.Ю.
		суддів                         КУШТАНА Б.П., КОЖУХ О.А.
		при секретарі                    ВОЛОЩУК В.І.
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ужгороді цивільну справу № 308/5682/16-ц за позовом керівника Ужгородської місцевої прокуратури Закарпатської області Д. Кириленка в інтересах держави до Ужгородської міської ради Закарпатської області і ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів ОСОБА_5, ОСОБА_6 і ОСОБА_7, про скасування рішень про надання земельних ділянок, про державну реєстрацію права власності та витребування земельних ділянок, за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Ужгородського міськрайонного суду від 26 червня 2017 року, головуючий суддя Фазикош О.В., -
		встановив:
		01.06.2016 керівник Ужгородської місцевої прокуратури Д. Кириленко звернувся в інтересах держави до суду із зазначеним позовом до Ужгородської міської ради і ОСОБА_4, третіми особами, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів зазначив ОСОБА_5, ОСОБА_6 і ОСОБА_7 Позов мотивувався наступним.
		Ужгородською місцевою прокуратурою в ході здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні № 42015070030000163, розпочатому 25.11.2015, встановлено наявність підстав для представництва інтересів держави з метою захисту інтересів територіальної громади м. Ужгорода.
		Встановлено, що рішенням IV сесії V скликання Ужгородської міської ради від 17.10.2008 № 866 приватному підприємству «Олком Віп» затверджено проект відведення та надано в оренду на 5 років земельну ділянку площею 0,1755 га для будівництва та обслуговування торгово-офісних приміщень і автомийки по АДРЕСА_1. На підставі цього рішення був 10.12.2008 укладений договір оренди земельної ділянки площею 0,1755 га із кадастровим № НОМЕР_1.
		У подальшому пунктом 7.6. рішення Ужгородської міськради від 27.10.2010 № 1637 право користування ПП «Олком Віп» земельною ділянкою було припинено, договір оренди від - скасовано, проте фактично договір оренди було припинено 19.09.2011 шляхом укладання угоди про його розірвання. Пунктами 7.7. і 7.8. цього ж рішення гр-нам ОСОБА_5 і ОСОБА_6 були надані дозволи на виготовлення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок площами по 0,088 га кожному у власність по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд. Пунктом 1.2. рішення V сесії V скликання Ужгородської міськради від 04.11.2010 № 1649 гр-нам ОСОБА_5 і ОСОБА_6 затверджено проекти землеустрою щодо відведення вказаних земельних ділянок.
		Рішення щодо оформлення прав на землю гр-нами ОСОБА_5 і ОСОБА_6 є незаконними.
		Так, на час прийняття відповідних рішень земельна ділянка перебувала у користуванні ПП «Олком Віп», тому надання відповідних дозволів гр-нам ОСОБА_5 і ОСОБА_6 і затвердження проектів землеустрою є порушенням ст. 116 ЗК України.
		Земельні ділянки, щодо оформлення прав на які за гр-нами ОСОБА_5 і ОСОБА_6 було прийняте рішення, відповідно до Генерального плану м. Ужгорода належать до зеленої зони загального користування, тому мають рекреаційне цільове призначення, їх надання для будівництва та обслуговування житлових будинків можливе лише зі зміною цільового призначення ділянок, що здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення (ст.ст. 20, 50, 51 ЗК України). Така зміна цільового призначення вказаних земельних ділянок установленим порядком не була проведена, відповідне рішення Ужгородською міськрадою не приймалося, документи, які слугували б підставою для прийняття рішення від 04.11.2010 № 1649, на час його прийняття відсутні. Земельні ділянки із кадастровими номерами НОМЕР_2 (ОСОБА_6) і НОМЕР_3 (ОСОБА_5) мають цільове призначення для будівництва та обслуговування житлових будинків, що не відповідає фактичному (рекреаційному) цільовому призначенню ділянок. Офіційна інформація органу земельних ресурсів про те, що відповідно до форми державної статистичної звітності № 6-зем зазначені земельні ділянки до їх відведення громадянам у власність були враховані як такі, що використовуються в комерційних цілях, не відповідає закріпленому генеральним планом міста та фактичному цільовому призначенню вказаних ділянок. 
		Крім того, надання земельної ділянки у воластість і зміна цільового призначення ділянки провадиться на підставі відповідного проекту землеустрою, а не на підставі технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку. Такі проекти землеустрою не складалися, а права гр-н ОСОБА_5 і ОСОБА_6 на земельні ділянки всупереч вимогам ст.ст. 25, 50, 56 Закону України «Про землеустрій» були оформлені зі складанням технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, тоді як така в даному випадку не повинна була розроблятись.
		Були виявлені й факти складання документації вже після прийняття міськрадою рішення від 04.11.2010 № 1649, відповідних документів (висновків Управління архітектури та містобудування Ужгородської міськради від 08.07.2010 №№ 385 і 388 із посиланням на рішення міськради від 04.11.2010 № 1649, висновків Відділу Держкомзему в м. Ужгороді від 24.12.2010 №№ 1359 і 1360, викопіювань із генплану, датованих квітнем 2012 року) у ній не могло бути.
		На час прийняття рішення про надання землі гр-нам ОСОБА_5 і ОСОБА_6 двох земельних ділянок площами по 0,088 га не існувало, земельні ділянки не були сформовані та визначені в натурі, а була наявна лише ділянка площею 0,1755 га із кадастровим № НОМЕР_1, тому відповідних ділянок не існувало в розумінні ст.ст. 179, 181, 182 ЦК України, ст. 79 ЗК України як об'єктів цивільних прав.
		Не були дотримані й вимоги ст.ст. 9, 40 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» та інші норми законодавства, оскільки обов'язкову в даному випадку державну експертизу проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок рекреаційного призначення не було проведено, а за відсутності проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок така не була й можливою. Натомість, під час передачі в оренду ділянки ПП «Олком Віп» така експертиза проводилася, яка, втім, виявила недоліки у проекті землеустрою.
		Були порушені й вимоги ст.ст. 39, 52, 83 ЗК України, ДБН України, оскільки на землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що може перешкоджати їх використанню за призначенням, землі загального користування (зокрема, вулиці, проїзди, парки, сквери) не можуть передаватися у приватну власність, а житлова забудова між парканом ПАТ «Модуль» і АДРЕСА_1 не передбачена, житлове будівництво в межах «червоних ліній» забороняється. Тим часом, спірні земельні ділянки розташовані в межах «червоних ліній».
		Порушення вимог законодавства при оформленні прав гр-н ОСОБА_5 і ОСОБА_6 на земельні ділянки зафіксовані також у довідці від 08.02.2016, складеній Державною інспекцією сільського господарства в Закарпатській області в рамках кримінального провадження № 42015070030000163.
		На підставі п. 1.2. рішення V сесії V скликання Ужгородської міської ради від 04.11.2010 № 1649 гр-ни ОСОБА_5 і ОСОБА_6 оформили своє право власності на земельні ділянки, їм були видані державні акти на право власності на землю відповідно серії НОМЕР_4 і серії НОМЕР_5.
		Таким чином, фактично відбулися безпідставна, незаконна зміна цільового призначення земельних ділянок і передача їх у власність. Рішення міськради в оспореній частині не відповідає наведеним вимогам закону, нормам ст. 19 Конституції України, ст. 9, 60 та іншим положенням Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», порушує права та інтереси територіальної громади м. Ужгорода, вибуттям землі із власності якої завдано шкоду, зменшено площі зелених зон загального користування.
		27.03.2013 гр-ни ОСОБА_5 і ОСОБА_6 продали свої земельні ділянки гр-ці ОСОБА_7, яка, у свою чергу, продала їх 03.07.2014 гр-ну ОСОБА_4 Останній є фактичним володільцем земельних ділянок, тоді як їх власником залишається територіальна громада м. Ужгорода, проте, земельні ділянки вибули з власності територіальної громади не з її волі.
		Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК України). Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого ст. 1212 ЦК України, майно може бути витребуване за кондикційним позовом. Оскільки між Ужгородською міськрадою та ОСОБА_4 немає договірних відносин, земельні ділянки, які вибули з власності територіальної громади не з її волі, можуть бути витребувані шляхом пред'явлення віндикаційного позову (ст. 388 ЦК України).
		Отже, земельні ділянки підлягають витребуванню від ОСОБА_4, який заволодів ними незаконно, із використанням правового механізму, закріпленого ст.ст. 387, 388, 1212 ЦК України.
		Рішення про державну реєстрацію права власності може бути скасоване судом (ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). З огляду на викладене, підлягають скасуванню рішення від 03.07.2014 про державну реєстрацію права власності на земельні ділянки за ОСОБА_4 із номерами записів про право власності 6210559 і 6211008.
		Пунктами 1.67. і 1.74. рішення ХХVІІ сесії VІ скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 № 1882 гр-ну ОСОБА_4 затверджено проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок площами 0,088 га із кадастровими номерами НОМЕР_2 і НОМЕР_3 у власність для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови по АДРЕСА_1 зі зміною цільового призначення. При цьому, Ужгородська міськрада припустилася тих самих порушень, що мали місце при наданні цих ділянок попереднім власникам, зокрема, відбулася незаконна зміна цільового призначення земельних ділянок, що належать до рекреаційних земель. Державну експертизу проектів землеустрою не було проведено, а питання щодо обтяжень земельної ділянки та обмежень у її використанні було вирішене, відповідні позитивні висновки Управління містобудування та архітектури Ужгородської міської ради - були надані на підставі Класифікатора обмежень та обтяжень у використанні земельних ділянок, затвердженого наказом Держкомзему України від 29.12.2008 № 643, який на відповідний час втратив чинність. Порушення вимог закону при прийнятті зазначеного рішення встановлені за результатами вищезгаданої перевірки.
		Враховуючи, що спірні земельні ділянки гр-н ОСОБА_4 отримав у результаті недійсних правочинів, а зміна їх цільового призначення відбулася з порушенням закону, пункти 1.67. і 1.74. рішення Ужгородської міської ради від 09.11.2015 № 1882 теж підлягають скасуванню. Наведені обставини свідчать, що справжньою метою відведення земельних ділянок гр-нам ОСОБА_5 і ОСОБА_6 було виведення безоплатно землі з комунальної власності поза процедурою викупу із подальшим відчуженням та зміною цільового призначення на комерційне.
		Прокурор не пропустив позовну давність, встановлену ст. 257 ЦК України, позаяк про порушення закону довідався лише під час процесуального керівництва у кримінальному провадженні, розпочатому 25.11.2015, а конкретно 16.02.2016 після надходження листа Державної інспекції сільського господарства в Закарпатській області № 04/149 із доданою до нього довідкою про перевірку вимог земельного законодавства. Якщо прокурор є самостійним позивачем у справі, строк позовної давності для нього обчислюється не раніше, ніж із 01.12.2012 та із дня, коли про порушення або про особу, яка його допустила, довідався або мав довідатися відповідний прокурор.
		Прокурором встановлено, що Ужгородська міськрада неналежним чином здійснює захист інтересів територіальної громади м. Ужгорода, сама порушила вимоги закону, крім цього, в системі органів державної влади відсутній орган, уповноважений на оскарження рішень органів місцевого самоврядування. Тому прокурор відповідно до ст. 121 Конституції України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», ст. 45 ЦПК України є самостійним позивачем в інтересах держави у справі.
		Заявою від 03.03.2017 позивач виходячи з установлення під час судового розгляду того, що 24.06.2016 спірні земельні ділянки із кадастровими №№ НОМЕР_2 і НОМЕР_3 були об'єднані в одну ділянку площею 0,1760 га із кадастровим № НОМЕР_6, уточнив позовні вимоги і просив витребувати земельні ділянки площами по 0,0880 га кожна, які 24.06.2016 були об'єднані в одні земельну ділянку площею 0,1760 га.
		Посилаючись на ці обставини, на наведені вище та інші норми закону щодо оскарження рішень органу місцевого самоврядування, захист права власності територіальної громади на землю, позивач остаточно просив:
		скасувати:
		пункти 7.7. і 7.8. рішення Ужгородської міської ради від 27.10.2010 № 1637 «Про регулювання земельних відносин» щодо надання ОСОБА_5 і ОСОБА_6 дозволу на виготовлення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок площами 0,088 га у власність у АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд,
		пункт 1.2. рішення V сесії V скликання Ужгородської міської ради від 04.11.2010 № 1649 щодо затвердження проектів відведення земельних ділянок площами 0,088 га ОСОБА_5 і ОСОБА_6 у власність у АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд,
		а також п. 1.67. і п. 1.74. рішення ХХVІІ сесії VІ скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 № 1882 щодо затвердження гр-ну ОСОБА_4 проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок площами 0,088 га у власність у АДРЕСА_1, кадастрові номери НОМЕР_2 і НОМЕР_3 відповідно, для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови по АДРЕСА_1, зі зміною цільового призначення;
		скасувати рішення про державну реєстрацію права власності, номер запису про право власності 6210559 від 03.07.2014, і рішення про державну реєстрацію права власності, номер запису про право власності 6211008 від 03.07.2014;
		витребувати земельні ділянки площею 0,0880 га (НОМЕР_2) і 0,0880 га (НОМЕР_3) по АДРЕСА_1 б/н вартістю 1501852,00 грн кожна, які 24.06.2016 об'єднані в одну земельну ділянку площею 0,1760 га за кадастровим номером НОМЕР_6, від ОСОБА_4 та повернути такі до земель комунальної власності;
		судові витрати покласти на відповідачів.
		Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 26.06.2017 позов задоволено:
		скасовано:
		пункти 7.7. і 7.8. рішення Ужгородської міської ради від 27.10.2010 № 1637 «Про регулювання земельних відносин» щодо надання ОСОБА_5 і ОСОБА_6 дозволу на підготовку проектів відведення земельних ділянок площами 0,088 га для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 (у власність),
		пункт 1.2. рішення V сесії V скликання Ужгородської міської ради від 04.11.2010 № 1649 щодо затвердження проектів відведення земельних ділянок та надання в приватну власність для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд ОСОБА_5 і ОСОБА_6 площами 0,088 га у АДРЕСА_1,
		пункти 1.67. і п. 1.74. рішення ХХVІІ сесії VІІ скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 № 1882 щодо затвердження гр-ну ОСОБА_4 проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок площею 0,088 га у власність у АДРЕСА_1, кадастрові номери НОМЕР_2 і НОМЕР_3 відповідно, для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови по АДРЕСА_1, зі зміною цільового призначення;
		скасовано рішення про державну реєстрацію права власності, номер запису про право власності 6210559 від 03.07.2014, і рішення про державну реєстрацію права власності, номер запису про право власності 6211008 від 03.07.2014;
		витребувано земельні ділянки площею 0,0880 га (НОМЕР_2) і 0,0880 га (НОМЕР_3) по АДРЕСА_1 б/н вартістю 1501852,00 грн кожна, які 24.06.2016 об'єднані в одну земельну ділянку площею 0,1760 га за кадастровим номером НОМЕР_6, від ОСОБА_4 та повернуто такі до земель комунальної власності.
		Стягнуто з Ужгородської міськради та з ОСОБА_4 по 24250,28 грн на користь Ужгородської місцевої прокуратури у рахунок відшкодування витрат із оплати судового збору.
		Скасовано арешт, накладений ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 06.07.2016 про забезпечення позову.
		Відповідач ОСОБА_4, від імені та в інтересах якого діють адвокати ОСОБА_9 і ОСОБА_10, рішення суду оскаржив як незаконне та необґрунтоване. Доводи скарги зводяться до таких.
		Суд не мав процесуальних підстав для прийняття від позивача заяви про уточнення позовних вимог, якою фактично був змінений предмет позову (замість витребування двох земельних ділянок по 0,088 га кожна було поставлено питання про витребування однієї об'єднаної ділянки площею 0,1760 га). Така зміна предмету позову могла мати місце лише до початку розгляду справи по суті, тоді як відповідна заява була подана позивачем значно пізніше (ст. 31 ч. 2 ЦПК України).
		Відповідач заявив про застосування позовної давності за пред'явленим прокурором позовом, оскільки такий слід відраховувати від моменту, коли саме Ужгородській міськраді стало (повинно було стати) відомо про порушення права, а саме - з моменту прийняття перших оскаржених рішень (27.10.2010 і 04.11.2010), строк позовної давності щодо моменту вибуття спірних ділянок із власності територіальної громади слід відраховувати з 01.08.2012 (день видачі державних актів ОСОБА_6 і ОСОБА_5). Тож трирічна позовна давність на час пред'явлення позову спливла, що є підставою для відмови в ньому (ст.ст. 257, 261, 267 ЦК України). Суд це залишив поза увагою і неправильно виходив із того, що початок перебігу позовної давності належить відраховувати з моменту, коли про порушення права стало відомо саме прокурору, тоді як останній не навів ніяких доводів про те, що йому перешкоджало за належного виконання своїх обов'язків своєчасно дізнатися про відповідні порушення, якщо такі мали місце, а у спірних відносинах саме держава несе ризик спливу позовної давності.
		ОСОБА_4 є добросовісним набувачем майна за чинними відплатними договорами, на підставі яких і було зареєстроване його право власності. В порядку ст. 388 ЦК України може бути витребуване саме те індивідуально визначене майно, яке проти волі власника вибуло з його володіння та існує в натурі. Тим часом, того індивідуально визначеного майна - двох земельних ділянок площею по 0,088 га кожна, щодо яких приймалися рішення про надання їх ОСОБА_5 і ОСОБА_6, не існує в натурі. Наразі виник новий об'єкт права власності - земельна ділянка площею 0,1760 га. Понад те, суд виходив із того, що з володіння власника вибули земельні ділянки, які були зеленими зонами загального користування, проте, не врахував, що зараз на ділянці відповідачем законно збудовано і введено в експлуатацію цілісний майновий комплекс - автомийку самообслуговування, право власності відповідача на це майно зареєстроване. Оскільки виник цілком новий об'єкт права власності із новим господарським призначенням, а попереднього спірного майна (двох земельних ділянок) не існує, суд не мав підстав для задоволення віндикаційного позову.
		Висновок суду про безвідплатне набуття ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку та набуття цього права на підставі п.п. 1.67. і п. 1.74. рішення ХХVІІ сесії VІІ скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 № 1882 безпідставний, не відповідає дійсним обставинам справи, а тому суд так само безпідставно застосував для задоволення позову положення ст. 388 ч. 3 ЦК України. Рішення ж, про яке йдеться, стосувалося затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок зі зміною їх цільового призначення.
		Скасування судом відповідних пунктів оскаржених рішень Ужгородської міськради теж не ґрунтується на законі. Ці рішення є індивідуальними ненормативними актами, які застосовуються одноразово і після їх реалізації вичерпують свою дію. Тому скасування таких рішень не породжує правових наслідків для власника земельної ділянки, позаяк право власності на земельну ділянку, що виникло в такий спосіб, ґрунтується на правовстановлюючих документах. Відповідні вимоги, що їх пред'явив прокурор, не повинні розглядатися, оскільки не є належним способом захисту права і не забезпечують такого захисту. Державні акти на право власності на землю, які слугували правовстановлюючими документами для ОСОБА_5 і ОСОБА_6, не оспорювалися.
		Позов було задоволено без урахування в контексті реальних обставин справи дійсного змісту статті першої Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки має місце непропорційне втручання у право власності відповідача, що його він набув не вчинивши ніяких неправомірних, недобросовісних дій, порушень закону. Навпаки, відповідач правомірно, із дотримання вимог щодо забудови, які до нього ставилися, створив нове майно. До того ж, і на даний час спірна земельна ділянка у Генеральному плані м. Ужгорода відноситься до торгівельної зони, де передбачаються торгово-офісні та сервісно-розважальні комплекси, а не до зони зелених насаджень. Це вказує на відповідність забудови нормативним актам, генплану міста та суспільним інтересам. Суд невірно витлумачив обставини справи вказавши, що право власності на землю відповідач набув на підставі незаконного рішення Ужгородської міськради від 09.11.2015 № 1882, а також неправильно застосував практику Європейського суду з прав людини, яка в даному випадку вказує саме на необхідність дотримання справедливого балансу між суспільним, публічним інтересом і пропорційністю втручання в право власності, за якого на відповідача покладається надмірний індивідуальний тягар. За змістом відповідної практики ЄСПЛ і за обставинами справи для позбавлення відповідача права власності не було підстав, натомість це право підлягало захисту.
		Підстави позову та висновки суду про належність спірної земельної ділянки (ділянок) до земель рекреаційного призначення не ґрунтується на законі та на доказах. Так, генплан міста не є тим документом, яким відповідно до закону визначається цільове призначення земельної ділянки, віднесення її до певної категорії. З матеріалів справи випливає, що іще рішенням Ужгородської міськради від 17.10.2008 № 866 було відповідно до ст. 20 ч. 2 ЗК України змінене цільове призначення земельної ділянки, оскільки ПП «Олком Віп» її було надано для будівництва торгово-офісних приміщень. Це рішення є чинним і ніким не оспорювалося. У формі 6-зем ділянка щонайменше з 07.11.2007 обліковувалася як така, що відноситься до земель комерційного призначення. Землі житлової та громадської забудови, тобто, землі некомерційного і комерційного призначення належать до однієї категорії за приписами ст. 19 п. «б» ЗК України, в межах цієї категорії й надавалися спірні земельні ділянки.
		Міркування про те, що проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок ОСОБА_5 і ОСОБА_6 відсутні, не вказують на те, що таких дійсно не було, оскільки на час розгляду відповідних питань сесією міськради такі були наявні, за їх затвердження проводилося голосування, вони розглядалися відповідною комісією, а відсутність цих документів пояснювалася міськрадою кадровими змінами у виконавчих органах ради.
		Сторона просить рішення суду скасувати, у позові - відмовити.
		У письмових запереченнях на апеляцію позивач вказує на її необґрунтованість, просить скаргу відхилити, рішення суду - залишити без змін. Зазначає, зокрема, що:
		уточнення предмету позову було обґрунтованим, оскільки відповідні обставини змінилися після пред'явлення позову;
		враховуючи, що прокурор є самостійним позивачем, позовну давність ним не пропущено;
		предметом позову є конкретна земельна ділянка (частина земної поверхні), у зв'язку з чим зміна кадастрових номерів значення не має;
		основною вимогою позову є саме віндикація земельної ділянки від ОСОБА_4 на користь територіальної громади м. Ужгорода, тому позивач обрав належний спосіб захисту права, для застосування якого, проте, була необхідною й оцінка законності відповідних рішень Ужгородської міськради, так само позивач правильно поставив і питання про скасування державної реєстрації права власності відповідача;
		посилання відповідача на статтю першу Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і на практику ЄСПЛ необґрунтовані, позаяк власник земельної ділянки вправі вимагати усунення будь-якого порушення свого права, в т.ч., може вимагати витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння і від добросовісного набувача, а земля є цінністю, що перебуває під особливим захистом держави; в даному випадку набуття права власності на підставі незаконних рішень суперечить інтересам держави, суспільства та мешканців м. Ужгорода, що є достатньою підставою для висновку про пропорційність втручання в право власності;
		спірні земельні ділянки відносяться до категорії земель рекреаційного призначення, є зеленою зоною, що підтверджується генпланом міста, даними проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ПП «Олком Віп», визнанням Ужгородської міськради;
		відповідні проекти землеустрою для ОСОБА_5 і ОСОБА_6 не розроблялися, натомість була розроблена відповідна технічна документація із землеустрою, що підтверджується матеріалами справи;
		відповідач Ужгородська міськрада позов визнав.
		Заслухавши доповідь судді, пояснення: представників відповідача ОСОБА_4 адвокатів ОСОБА_9 і ОСОБА_10, які апеляцію підтримали, прокурора Андрейчик А.М., яка скаргу не визнала, розглянувши справу за правилами ст. 372 ч. 2 ЦПК України за відсутності інших учасників процесу, обговоривши доводи сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в сукупності, суд приходить до такого.
		Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із його обґрунтованості, доведеності, наявності підстав для позбавлення ОСОБА_4 права власності на нерухоме майно та витребування від нього майна на користь територіальної громади м. Ужгорода. Погодитись із таким висновком суду колегія суддів не може. У справі встановлені такі факти, обставини і відповідні їм правовідносини, що регулюються нормами законодавства про право власності на нерухоме майно та пов'язаним законодавством у редакції, чинній на час виникнення відповідних юридичних фактів.
		Конституцією України встановлено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3); в Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст. 8); органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19). Органи та посадові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність перед територіальною громадою, державою, юридичними і фізичними особами (ст. 74 ч. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон № 80/97-ВР)).
		Право власності, у т.ч., на землю, набувається і реалізується громадянами відповідно до закону, це право гарантується, є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, випадки позбавлення, обмеження права власності, припинення права власності та діяльності власника встановлюються Конституцією та законами України; земельне законодавство базується на принципах, зокрема, забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; забезпечення гарантій прав на землю (ст. 14 ч. 2, ст. 41 ч. 4 Конституції України, ст. 3 ч. 1 п. 2, ст. 319 ч. 7, ст. 321 ч.ч. 1, 2 ЦК України, ст. 1 ч. 2, ст. 5 ч. 1 п.п. «б», «в», «ґ», ст. 78 ч.ч. 1, 2, ст.ст. 79, 81, ст. 153 ч. 1 ЗК України).
		Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, підписана від імені України 09.11.1995 (далі - Конвенція), і Перший протокол до Конвенції, підписаний від імені України 19.12.1996, у м. Страсбурзі, ратифіковані Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, у силу положень ст. 9 Конституції України, ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ст. 10 ч.ч. 2, 4 ЦПК України в редакції на час розгляду справи апеляційним судом, є частиною національного законодавства, Конвенція, протоколи до неї та практика Європейського суду з прав людини застосовуються при розгляді справ як джерело права.
		Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (ч. 1); проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (ч. 2).
		Право власності підлягає захисту, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності (ст. 3 ч. 1 п. 5, ст.ст. 15, 16, 386 ЦК України, ст. 90 ч. 2, ст. 152 ЗК України). Власник має право вимагати усунення порушення його права, зокрема, управі витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК України, ст. 152 ч. 2, ч. 3 п. «д» ЗК України). Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача у разі, якщо майно, зокрема, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом; якщо ж майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (ст. 388 ч. 1 п. 3, ч. 3 ЦК України). Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно; особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (ст. 1212 ч. 1 ЦК України).
		Територіальні громади діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин, набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом (ст. 1 ч. 1, ст. 2 ч. 2, ст. 169 ч. 1, ст. 172 ЦК України). Розпорядження землями територіальної громади, зокрема, міста (землями комунальної власності) належить до компетенції відповідної міської ради (ст. 327 ЦК України, ст. 12 п.п. «а», «б», «в», ст. 80 п. «б», ст. 83 ч. 1, ст. 90 ч. 1 п. «а», ст. 116 ч. 1, ст. 118 ЗК України, ст. 10 ч. 1, ст. 26 ч. 1 п. 34 Закону № 80/97-ВР).
		Особа діє у цивільних відносинах вільно, здійснює свої права на власний розсуд, а також виконує цивільні обов'язки у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства і повинна діяти добросовісно, розумно, передбачаючи наслідки; суд при розгляді справи керується положеннями Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та керується принципом верховенства права; цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, які на свій розсуд розпоряджаються цивільними та процесуальними правами, реалізують право на судовий захист, зокрема, формулюють підстави та предмет позову; кожна сторона зобов'язана належно довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, обов'язок доказування позову лежить на позивачеві; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ст. 3 ч. 1 п.п. 3, 6, ст. 11, ст. 12 ч. 1, ст.ст. 13, 14, ст. 20 ч. 1 ЦК України, ст.ст. 8, 10, 11, 57-61 ЦПК України в редакції, що була чинною на час розгляду справи судом першої інстанції, ст.ст. 10, 12, 13, 76-81 цього Кодексу в редакції, чинній на час апеляційного розгляду справи). Про задоволення позову рішення може бути прийняте за умови обґрунтованості та доведеності позовних вимог (ст.ст. 212-215 і ст.ст. 89, 263-265 відповідних редакцій ЦПК України).
		10.08.2007 IV сесія V скликання Ужгородської міської ради прийняла рішення № 406 «Про погодження місця розташування земельної ділянки для будівництва торгово-офісних приміщень та автомийки по АДРЕСА_1», яким затвердила приватному підприємству «Олком Віп» матеріали погодження та погодила вибір земельної ділянки площею 0,1755 га для будівництва торгово-офісних приміщень та автомийки по АДРЕСА_1, зобов'язала ПП «Олком Віп» замовити розробку проектної документації для будівництва торгово-офісних приміщень і автомийки та проект відведення земельної ділянки для будівництва торгово-офісних приміщень і автомийки по АДРЕСА_1 (а.с. 130 т. 2, а.с. 41 т. 3).
		Відповідно до Глави 34 ЗК України, Положення про порядок ведення державного земельного кадастру, затвердженого Постановою КМ України від 12.01.1993 № 15 «Про порядок ведення державного земельного кадастру» (далі - Положення), в частині кількісного обліку земель була розроблена і затверджена наказом Держкомстату України від 05.11.1998 № 377 (реєстрація в Мін'юсті України від 14.12.1998 р. за № 788/3228) Інструкція з заповнення державної статистичної звітності з кількісного обліку земель (форми №№ 6-зем, 6а-зем, 6б-зем, 2-зем) (далі - Інструкція). За правилами ст.ст. 193-195, 202-204 ЗК України, Положення (п.п. 1, 2, 7, 8, 9, 17) та Інструкції (Розділ І, Розділ ІІ щодо рядка 96 і графи 42 звіту за формою 6-зем):
		державний земельний кадастр призначений для забезпечення Рад народних депутатів, заінтересованих підприємств, установ, організацій і громадян вірогідними і необхідними відомостями про природний, господарський стан та правовий режим земель з метою організації раціонального використання та охорони земель, регулювання земельних відносин, землеустрою, обґрунтування розмірів плати за землю;
		державний земельний кадастр включає, зокрема, дані реєстрації права власності, права користування землею та договорів на оренду землі, обліку кількості та якості земель, зонування територій населених пунктів;
		до земельно-кадастрової документації належать, зокрема, матеріали, які містять відомості про межі адміністративно-територіальних утворень, межі земельних ділянок власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів, правовий режим земель, що перебувають у державній, колективній і приватній власності, їх кількість, якість;
		облік кількості земель ведеться по власниках землі і землекористувачах, по угіддях, видах економічної діяльності;
		щорічні звіти щодо складу земель та змін у ньому подають власники землі та землекористувачі;
		до рядка 96 включаються дані про землі, не передані у власність або не надані у користування, а також землі, право власності на які або користування якими припинене відповідно до ст.ст. 27, 28 ЗК України; зазначені землі призначені для передання у власність або надання у користування;
		до графи 42 включаються дані про землі комерційного та іншого використання землі, які використовуються головним чином комерційними, торговими і відповідними службами - торговими центрами, комерційними банками, автозаправними станціями, ремонтними майстернями, готелями, ресторанами, барами, їдальнями, торговими складами та будівлями органів управління ними.
		За змістом норм Глави 34 ЗК України, ст.ст. 1, 6, 14, 24 Закону України «Про державну статистику», Положення та Інструкції, дані державного земельного кадастру та дані державної статистичної звітності є офіційними, їх достовірність, оскільки не спростована встановленим порядком, презюмується.
		У 2007 році ТОВ «Карпатська експертна група» був виготовлений «Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ПП «Олком Віп», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, для заключення договору оренди для будівництва торгово-офісних приміщень та автомийки», кадастровий номер ділянки НОМЕР_1 (а.с. 154-195 т. 1, а.с. 123-178 т. 2 та ін.). Умови відведення земельної ділянки, встановлені 07.11.2007 Ужгородським міським відділом земельних ресурсів, передбачали мету її використання - для будівництва торгово-офісних приміщень та автомийки; визначення коду використання згідно з Українським класифікатором цільового використання землі (УКЦВЗ) - 1.11.6 - інша комерційна діяльність; визначення класифікації угідь згідно з формою № 6-зем; умови вилучення - викуп (а.с. 158 т. 1).
		Згідно із даними вихідної земельно-кадастрової інформації (а.с. 157 т. 1), земельна ділянка відводилася за рахунок земель, які відповідно до Українського класифікатора форм власності на землю (УКФВЗ), доведеного Держкомземом України листом від 24.04.1998 за вих. № 14-1-7/1205, належали до комунальної власності територіальних громад, які управляють земельною власністю безпосередньо (код 3.1.); за Українським класифікатором цільового використання землі (УКЦВЗ) належали до земель «іншого призначення» (код 1.21.), за шифром рядка форми № 6-зем обліковувалися як землі, не надані у власність або постійне користування в межах населених пунктів (шифр 96). Після відведення класифікація ділянки передбачалася за УКФВЗ за кодом 2.1. («власність юридичних осіб одноосібна»), за УКЦВЗ за кодом 1.11.6. («землі населених пунктів комерційного використання іншої комерційної діяльності»).
		«Довідкою по ф. 6-зем, про існуючий стан угідь з яких відводиться земельна ділянка», виданою 07.11.2007 Ужгородським міським відділом земельних ресурсів ПП «Олком Віп» за вих. № 244, зафіксовано, що земельна ділянка площею 0,1755 га по АДРЕСА_1 належить до «інших земель комерційного призначення» (а.с. 185 т. 1).
		Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ПП «Олком Віп» містить висновок Ужгородської міської ради від 07.11.2007 про згоду на укладання договору оренди для будівництва ПП «Олком Віп» торгово-офісних приміщень та автомийки (а.с. 163 т. 1), позитивні погодження і висновки підрозділів та органів виконавчої влади і місцевого самоврядування: Ужгородського міського відділу земельних ресурсів, Управління містобудування та архітектури Виконкому Ужгородської міськради, Відділу землекористування Ужгородської міськради, Ужгородської міської СЕС, Управління культури Закарпатської ОДА, Управління екології та природних ресурсів у Закарпатській області. У матеріалах проекту міститься кадастрова справа на земельну ділянку з відповідними схемами та графічними матеріалами (а.с. 176-183 т. 1). Поряд із цим, у справі є Висновок державної експертизи землевпорядної документації від 10.10.2008 № 677/08 Головного управління земельних ресурсів у Закарпатській області, в якому зазначено, що проект землеустрою не в повній мірі відповідає вимогам законодавства, встановленим стандартам, нормам, правилам і повертається на доопрацювання. Зауваження стосувалися, зокрема, необхідності додати акт обстеження зелених насаджень, проект забудови ділянки, усунення інших недоліків оформлення документів.
		Рішенням IV сесії V скликання Ужгородської міської ради від 17.10.2008 № 866 «Про надання, відмову у наданні та приватизацію земельних ділянок» затверджено приватному підприємству «Олком Віп» проект відведення та надано в оренду строком на 5 років земельну ділянку площею 0,1755 га для будівництва торгово-офісних приміщень та автомийки по АДРЕСА_1 (а.с. 155 т. 1, а.с. 178 т. 3). На підставі цього рішення Ужгородська міська рада і ПП «Олком Віп» уклали 10.12.2008 договір оренди землі щодо земельної ділянки площею 0,1755 га для будівництва торгово-офісних приміщень та автомийки по АДРЕСА_1, що був зареєстрований у Державному реєстрі земель 15.12.2008 за № 211010000-0408070000133, актом від 10.12.2008 № 1026 орендар прийняв у орендодавця земельну ділянку (а.с. 39-44, 47 т. 1, а.с. 259-261 т. 2).
		За приписами ЗК України в редакції, що була чинною на час прийняття вищевказаних рішень і укладання договору оренди землі:
		землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, до яких належать, зокрема, землі житлової та громадської забудови; землі рекреаційного призначення; земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі (ст. 19 ч. 1 п.п. «б», «ґ», ч. 2);
		віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень;
		зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення (ст. 20 ч.ч. 1, 2);
		до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування (ст. 38);
		використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови (ст. 39);
		до земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів (ст. 50);
		до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації (ст. 51);
		землі рекреаційного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності; на землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель (ст. 52 ч.ч. 1, 2).
		Станом на серпень 2007 року - грудень 2008 року стаття 20 ЗК України не містила положень щодо необхідності розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, цільове призначення якої змінюється. Відповідні зміни були внесені до ЗК України Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури відведення земельних ділянок та зміни їх цільового призначення» від 02.10.2012, який набрав чинності 07.12.2012, і вносилися в подальшому.
		З «Довідки з питань дотримання вимог земельного законодавства Ужгородською міською радою при передачі у власність земельних ділянок гр-ну ОСОБА_4 із зміною цільового призначення площами по 0,088 га (за кадастровими номерами НОМЕР_2, НОМЕР_3) по АДРЕСА_1» (а.с. 21-23 т. 1), даних протоколу 6-го пленарного засідання чергової І-ї сесії Ужгородської міської ради VII скликання від 10.03.2016 (а.с. 194-195 т. 2), письмової заяви Ужгородської міської ради від 03.03.2017 (а.с. 228-232 т. 2), отриманого апеляційним судом 01.02.2018 листа Ужгородської міськради від 01.02.2018 № 5302/03-17 із доданими до нього фрагментами генеральних планів м. Ужгорода (2004 року) і фрагментів зонування територій м. Ужгорода (2016 року) (а.с. 177, 182-185 т. 4), матеріалів на а.с. 57-58 т. 1, з інших матеріалів справи випливає і не заперечується, що у Генеральному плані м. Ужгорода, затвердженому у 2004 році, землі, з яких у подальшому була надана в оренду ПП «Олком Віп» земельна ділянка площею 0,1755 га, відображалися як зелені насадження (зелена зона) загального користування.
		Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами, у розумінні закону земельна ділянка є індивідуально визначеним оборотоздатним об'єктом цивільних прав (річчю, нерухомим майном) (ст. 79 ч. 1 ЗК України, ст. 177, ст. 178 ч. 1, ст. 179, ст. 181 ч. 1, ст. 182, ст. 184 ч. 1, ст. 190 ЦК України). Тобто, об'єктом цивільних прав (річчю) є конкретно визначена земельна ділянка із її індивідуальними лінійними параметрами (площа, межі, конфігурація тощо), що відповідає правилам щодо утворення ділянки, реєстрації прав на неї, які були передбачені законодавством на час виникнення таких прав у ПП «Олком Віп».
		Питання про застосування положень ст. 21 ЗК України у зв'язку з наданням в оренду землі ПП «Олком Віп» із визначеною метою не ставилося, рішення Ужгородської міської ради від 10.08.2007 № 406 і від 17.10.2008 № 866 не скасовувалися, договір оренди землі, що був укладений 10.12.2008 і був зареєстрований 15.12.2008, його державна реєстрація не визнавалися недійсними, не ставилося й питання про незаконність володіння орендарем земельною ділянкою та про повернення її з такого володіння.
		Чинні рішення органу місцевого самоврядування є обов'язковими до виконання на відповідній території, їх правомірність, як і правомірність розпорядження майном, правочину, набуття права власності, речового права (зокрема, права оренди) на чуже майно та фактичного володіння майном, оскільки не встановлено протилежне, презюмуються (вищенаведені норми законодавства та ст.ст. 140, 143, 144, 145 Конституції України, ст.ст. 2, 4, 10, 16, 24, 25, 59, 60, 71, 73 Закону № 80/97-ВР, ст. 204, ст. 328, ст. 395 ч. 1 п. 1, ст.ст. 397, 792 ЦК України, ст. 93, ст. 126 ч. 2 ЗК України, ст.ст. 1, 2, 6, 13, 16, 18, 20 Закону України «Про оренду землі»).
		Таким чином, територіальна громада міста Ужгорода в особі представницького органу місцевого самоврядування - Ужгородської міської ради діючи як власник земельної ділянки розпорядилася нею, здійснила відповідне волевиявлення у процедурі, яка тривала понад рік протягом 2007-2008 років, і передала в оренду для комерційного використання та комерційної діяльності, а саме, для будівництва торгово-офісних приміщень та автомийки. Ужгородська міська рада змінила цільове призначення конкретно визначеної земельної ділянки, яка до її надання в оренду не була сформована як оборотоздатна річ і відповідно до генерального плану міста територія майбутньої ділянки належала до зелених насаджень (зеленої зони) загального користування, тоді як після її формування та надання в оренду новим функціональним і цільовим призначенням ділянку було віднесено до категорії земель житлової та громадської забудови і відповідним чином було обліковано.
		Та обставина, що до генерального плану міста після формування вказаної вище земельної ділянки, надання її в оренду та зміни цільового призначення не були своєчасно внесені зміни відповідно до чинного та обов'язкового рішення Ужгородської міської ради, не усуває та не спростовує факту зміни цільового призначення земельної ділянки. Зміна цільового призначення земельної ділянки провадиться відповідно до норм ЗК України та іншого законодавства, що регулює земельні відносини, тоді як використання земель міста, зокрема, земель житлової та громадської забудови повинно здійснюватися відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації з урахуванням змін у земельних відносинах, реального землекористування. Не виключається й можливість пропонування спочатку змін до генерального плану, з урахуванням яких можуть ініціюватися подальші зміни у земельних відносинах. Проте, в будь-якому разі приймаються і фіксуються встановленим порядком зміни саме в землекористуванні.
		Обов'язком саме міської ради та її відповідних уповноважених органів і підрозділів було ініціювання та внесення належних і своєчасних змін до генерального плану міста з урахуванням прийнятих рішень, що впливають на зміст містобудівної документації, врегулювання відповідних правовідносин, як це випливає зі змісту норм ст.ст. 1, 2, 5-8, 12 Закону України «Про основи містобудування», ст.ст. 2, 3, 10-12, 17, 20, 23 Закону України «Про планування і забудову територій», інших норм законодавства щодо повноважень, зокрема, органів місцевого самоврядування у сфері земельних відносин і містобудування. Невиконання (несвоєчасне, неналежне виконання) своїх обов'язків органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади не може слугувати законною підставою для обмеження саме за наслідком таких дій (бездіяльності) цивільних прав юридичних і фізичних осіб чи для позбавлення їх відповідних прав.
		Після зміни у 2008 році цільового призначення земельної ділянки її подальший цивільний оборот здійснювався з урахуванням цієї зміни. У справі немає доказів повернення встановленим порядком земельної ділянки, що первісно була надана в оренду ПП «Олком Віп», до земель зелених насаджень (зеленої зони) загального користування і, відповідно, до категорії земель рекреаційного призначення.
		Рішенням V сесії V скликання Ужгородської міської ради від 27.10.2010 № 1637 «Про регулювання земельних відносин»:
		приватному підприємству «Олком Віп» припинено право користування земельною ділянкою площею 0,1755 га по АДРЕСА_1 відповідно до ст.ст. 141, 142 ЗК України, скасовано договір оренди земельної ділянки від 15.12.2008 № 211010000-0408070000133 (п. 7.6.);
		надано дозволи на підготовку проектів відведення у власність земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 площами по 0,088 га кожна гр-нам ОСОБА_5 (п. 7.7.) і ОСОБА_6 (п. 7.8.) (а.с. 30-34 т. 1, а.с. 180 т. 4).
		ПП «Закарпатгеопроект» склало датовану 2010 роком Технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право приватної власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 гр-ну ОСОБА_5, кадастровий номер НОМЕР_3 (а.с. 60-84 т. 1) і гр-ну ОСОБА_6, кадастровий номер НОМЕР_2 (а.с. 85-109 т. 1) щодо земельних ділянок площами по 0,0880 га кожна.
		Рішенням V сесії V скликання Ужгородської міської ради від 04.11.2010 № 1649 «Про надання земельних ділянок» затверджено проекти відведення земельних ділянок і надано в приватну власність земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 площами по 0,088 га кожна гр-нам ОСОБА_5 і ОСОБА_6 (п. 1.2.) (а.с. 30 т. 1, а.с. 179 т. 4).
		На підставі рішення Ужгородської міської ради від 04.11.2010 № 1649 були 31.07.2012 видані Державні акти на право власності на земельні ділянки, призначені для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 площами по 0,088 га кожна гр-нам ОСОБА_5 (акт серії НОМЕР_4, кадастровий номер НОМЕР_3) і ОСОБА_6 (акт серії НОМЕР_5, кадастровий номер НОМЕР_2) (а.с. 51, 52 т. 1).
		Матеріали технічної документації із землеустрою, що складалася гр-нам ОСОБА_5 і ОСОБА_6, містять дані, зафіксовані в експлікаціях угідь, інших документах, відповідно до яких земельні ділянки віднесені до земель, призначених для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд, код цільового призначення ділянок за УКЦВЗ - 1.8. (землі населених пунктів для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва), ділянки відображені в графі 59 форми № 6-зем (землі, відведені під будівництво (будівництво на яких не розпочато): землі, які в установленому порядку відведені під будівництво, але будівельні роботи на яких не розпочато) (а.с. 65-67, 79, 89-91, 101 т. 1 та ін.). У цій документації містяться акти встановлення (відновлення) на місцевості (в натурі) та погодження меж земельних ділянок від 02.11.2010, а також акти передачі межових знаків на зберігання (а.с. 80, 81, 102, 103 т. 1).
		З огляду на встановлені в справі обставини, слід констатувати, що гр-нам ОСОБА_5 і ОСОБА_6 земельні ділянки були надані без зміни їх цільового призначення щодо категорії земель, ділянки не надавалися за рахунок земель зелених насаджень (зеленої зони) загального користування - категорії земель рекреаційного призначення (ст. 19 ч. 1 п. «ґ» ЗК України), позаяк на момент прийняття представницьким органом місцевого самоврядування відповідних рішень належали і були обліковані у складі земель житлової та громадської забудови (ст. 19 ч. 1 п. «б» ЗК України), за рахунок яких і були надані. Листом Управління Держземагентства в Ужгородському районі Закарпатської області від 20.07.2015 № 8-709-0.3-6438/2-15 також підтверджується, що відповідно до форми статистичної звітності № 6-зем указані земельні ділянки до їх відведення громадянам у власність були враховані як землі, які використовуються в комерційних цілях (а.с. 38 т. 1). Тим часом, саме незаконною фактичною зміною цільового призначення вказаних земельних ділянок із земель рекреаційного призначення на землі житлової та громадської забудови, порушенням прав та інтересів територіальної громади м. Ужгорода зменшенням площі зелених зон загального користування мотивувався, серед іншого, позов прокурора в частині визнання незаконними пунктів 7.7. і 7.8. рішення Ужгородської міської ради від 27.10.2010 № 1637 і пункту 1.2. рішення цієї ради від 04.11.2010 № 1649, однак, ці підстави позову не знайшли свого підтвердження.
		Зважаючи на викладене не може бути взяте до уваги й твердження позивача про невідповідність офіційної інформації та даних державної статистичної звітності щодо земельних ділянок до їх відведення громадянам фактичному цільовому призначенню цих ділянок. Так само не може враховуватися твердження про недотримання вимог Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації», позаяк статтею 9 цього Закону передбачено, що обов'язковій державній експертизі підлягають, зокрема, проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок рекреаційного призначення, тоді як належність земельних ділянок до цієї категорії земель не була встановлена та підтверджена, навпаки, було встановлено, що ділянки до цих земель не належать. У цьому контексті підстави і доводи позову, обґрунтування його посиланням на відповідні нормативні акти щодо недотримання вимог законодавства, яким регулюється зміна цільового призначення земельної ділянки, яка, як помилково вважав позивач, мала місце щодо категорії земель, не спростовують встановленого і не можуть братися до уваги.
		Поряд із цим, змістом зазначеної документації та іншими матеріалами справи підтверджується, що надання рішенням Ужгородської міської ради від 04.11.2010 № 1649 у приватну власність гр-нам ОСОБА_5 і ОСОБА_6 земельних ділянок було здійснене з порушенням вимог закону.
		Стосовно доводів позивача про перебування на час прийняття Ужгородською міськрадою рішень від 27.10.2010 і від 04.11.2010 № 1649 спірних земельних ділянок в оренді у ПП «Олком Віп» апеляційний суд відзначає таке. Пунктом 7.6. рішення Ужгородської міськради від 27.10.2010 № 1637 було припинено ПП «Олком Віп» право користування земельною ділянкою площею 0,1755 га по АДРЕСА_1 відповідно до ст.ст. 141, 142 ЗК України, скасовано договір оренди земельної ділянки від 15.12.2008 № 211010000-0408070000133. Тобто, це рішення було прийняте до моменту надання ОСОБА_5 і ОСОБА_6 земельних ділянок у власність. Водночас додаткова угода між Управлінням майном м. Ужгорода і ПП «Олком Віп» про розірвання договору оренди землі, підписаного 10.12.2008 і зареєстрованого 15.12.2008, на підставі п. 7.6. рішення Ужгородської міськради від 27.10.2010 № 1637 була укладена 19.09.2011, цього ж дня був складений і акт приймання-передачі земельної ділянки, державна реєстрація додаткової угоди була проведена 23.12.2011 (а.с. 262-263 т. 2).
		Утім, ПП «Олком Віп» не ставило питання про порушення його майнових прав у зв'язку з прийняттям 27.10.2010 Ужгородською міськрадою рішення про припинення права користування земельною ділянкою та скасування договору оренди, не оспорювало це рішення та не уповноважувало прокурора діяти в його інтересах. Пункт 7.6. рішення Ужгородської міськради від 27.10.2010 № 1637 також ніким не оспорювався, цей пункт рішення не втратив чинності. Підписавши додаткову угоду про розірвання договору оренди землі ПП «Олком Віп» висловило свою згоду з припиненням оренди та з відповідним рішенням ради. Ці обставини, окрім іншого, додатково вказують на те, що на час прийняття відповідних рішень щодо подальшого надання земельних ділянок іншим особам ділянки не належали до земель рекреаційного призначення. Попри це слід констатувати, що на момент надання земельних ділянок гр-нам ОСОБА_5 і ОСОБА_6 процедура оренди земельної ділянки, що раніше була надана ПП «Олком Віп», юридично не була завершена. Міською радою це не було враховано під час прийняття 04.11.2010 рішення № 1649, тому не були дотримані вимоги, зокрема, ст. 116 ч. 5 ЗК України щодо надання земельної ділянки новому власнику чи користувачу після вилучення її у попереднього землекористувача.
		Земельні ділянки до надання гр-нам ОСОБА_5 і ОСОБА_6 не перебували в їх користуванні, тому надання землі у власність цим громадянам мало відбуватися із дотриманням положень ст. 116 ч. 1, ч. 3 п. «в», ст. 118 ч.ч. 6-9 ЗК України, ст.ст. 25, 50, 56 Закону України «Про землеустрій» (далі - Закон № 858-IV), п.п. 1, 3 Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого Постановою КМ України від 26.05.2004 № 677 (далі - Порядок розроблення проектів землеустрою) стосовно розроблення та затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Такі проекти землеустрою в справі відсутні, чого саме лиш посилання на зміст протоколу від 02.11.2010 засідання Комісії з розгляду питань, пов'язаних з погодженням документації із землеустрою в м. Ужгороді та протоколу 32-го пленарного засідання чергової V сесії V скликання Ужгородської міської ради від 04.11.2010, де розглядалися питання про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок гр-нам ОСОБА_5 і ОСОБА_6 (а.с. 119-122 т. 2), не спростовує. Відсутність в органах місцевого самоврядування проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок ОСОБА_5 і ОСОБА_6 підтверджується і листом заст. Ужгородського міського голови О. Габора від 20.10.2016 № 3183/03-17/1 (а.с. 118 т. 2), іншими матеріалами справи.
		Натомість кожному з набувачів земельних ділянок була виготовлена технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право приватної власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка при передачі земельних ділянок у власність за проектами землеустрою щодо їх відведення не повинна була розроблятися. Незважаючи на те, що технічна документація містить значною мірою такі самі документи, що складаються і для виготовлення проекту відведення земельної ділянки (ст. 56 Закону № 858-IV, п.п. 8, 9 Порядку розроблення проектів землеустрою, інші норми законодавства), належало складати саме проекти відведення земельних ділянок.
		Факти наявності в технічній документації окремих документів, складених після прийняття міськрадою рішення від 04.11.2010 № 1649 (висновків Управління архітектури та містобудування Ужгородської міськради від 08.07.2010 №№ 385 і 388 із посиланням на рішення міськради від 04.11.2010 № 1649, висновків Відділу Держкомзему в м. Ужгороді від 24.12.2010 №№ 1359 і 1360, даних про присвоєння кадастрових номерів земельних ділянок, окремих графічних матеріалів) (а.с. 60, 61, 69, 70, 72, 85, 93, 94 т. 1 та ін.), теж підтверджуються матеріалами справи.
		Конституційний Суд України у Рішенні від 16.04.2009 № 7-рп/2009 у справі № 1-9/2009 дав офіційне тлумачення положенням частини 2 статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частин 1, 10 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» у відповідній редакції, відповідно до якого ці положення закону стосовно права органу місцевого самоврядування скасовувати свої раніше прийняті рішення та вносити до них зміни необхідно розуміти так, що орган місцевого самоврядування має право приймати рішення, вносити до них зміни та/чи скасовувати їх на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Обґрунтовуючи свій висновок, Конституційний Суд України виходив, зокрема, з того, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення; це є «гарантією стабільності суспільних відносин» між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення; ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання (п. 5 мотивувальної частини Рішення).
		Верховний Суд України у справі № 21-405а14 у постанові від 11.11.2014, прийнятій на спільному засіданні Судових палат в адміністративних справах, у господарських справах і у цивільних справах Верховного Суду України, зробив із посиланням на Рішення Конституційного Суду України від 16.04.2009 № 7-рп/2009 у справі № 1-9/2009 правові висновки, за змістом яких:
		прийняте місцевою радою рішення про передачу у власність чи в оренду земельної ділянки є ненормативним актом органу місцевого самоврядування, що застосовується одноразово і після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання;
		скасування такого акта не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки у таких осіб виникло право власності або володіння земельною ділянкою і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах, питання про захист порушеного права має вирішуватися за нормами цивільного законодавства;
		позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність та оренду земельної ділянки, тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема, рішення про передачу земельних ділянок у власність, укладання договору оренди), не повинен розглядатися і не може бути задоволений, позаяк таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію, його скасування не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту.
		Дійсність виданих 31.07.2012 ОСОБА_5 і ОСОБА_6 Державних актів на право власності на земельні ділянки, призначені для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд (серії НОМЕР_4 і серії НОМЕР_5 відповідно), судовим порядком ніким не оспорювалася.
		27.03.2013 ОСОБА_5 і ОСОБА_6 продали вищевказані земельні ділянки ОСОБА_7, яка на підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 03.07.2014, посвідчених приватним нотаріусом Ужгородського районного нотаріального округу Гуменюком В.В. за реєстровими №№ 1799 і 1801, продала призначені для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд земельні ділянки із кадастровими номерами НОМЕР_3 і НОМЕР_2 площами по 880 кв. м кожна, розташовані в АДРЕСА_1, б/н, ОСОБА_4 який сплатив по 149000,00 грн за кожну ділянку (а.с. 207-208, 210-211 т. 2). Правочини щодо відчуження земельних ділянок судовим порядком не оспорювалися. Отже, гр-ни ОСОБА_5, ОСОБА_6 і ОСОБА_7 діючи послідовно як власники на підставі чинних правовстановлюючих документів реалізували свої права власників щодо відчуження майна, а гр-н ОСОБА_4 за чинними відплатними договорами набув прав власності на земельні ділянки із презумпцією правомірності такого набуття (вищенаведені норми закону та ст. 11 ч. 1, ч. 2 п. 1, ст.ст. 202, 203, 316-319, 328, 655 ЦК України, ст. 78, ст. 90 ч. 1 п «а», ст. 131 ЗК України). Перехід прав відбувся щодо земельних ділянок, належних до земель житлової і громадської забудови. 
		Витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 03.07.2014 №№ 23776416 і 23774762, Інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 23.03.2016 №№ 55805807 і 55805292 підтверджуються факти державної реєстрації 03.07.2014 прав власності ОСОБА_4 на земельні ділянки із кадастровими номерами НОМЕР_3 (посвідчений за № 1801 договір купівлі-продажу від 03.07.2014, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 29185221101, номер запису про право власності 6211008) і НОМЕР_2 (посвідчений за № 1799 договір купівлі-продажу від 03.07.2014, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 42618021101, номер запису про право власності 6210559) (а.с. 55, 56, 119-120, 141-142 т. 1).
		Покупець земельних ділянок ОСОБА_4 виконав вимоги ст. 182 ч.ч. 1, 2, 4 ЦК України, ст.ст. 125, 126 ЗК України, ст. 3 ч.ч. 1, 3, ст. 4 ч. 1 п. 1, ст. 5 ч. 1, ст. 15 ч. 9, ст. 19 ч. 1 п. 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - Закон № 1952-IV), його право власності на земельні ділянки виникло у день їх купівлі, на підставі чинних правочинів. Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно є офіційним визнанням і підтвердженням державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; держава гарантує достовірність зареєстрованих прав на нерухоме майно та їх обтяжень (ст. 2 ч. 1, ст. 3 ч. 2 Закону № 1952-IV). Тож за змістом закону як виникнення, так і припинення відповідних речових прав пов'язується із моментом державної реєстрації. Твердження позивача в заяві про те, що ОСОБА_4 є фактичним володільцем земельних ділянок, тоді як їх власником залишається територіальна громада м. Ужгорода, суперечить вимогам закону, обставинам справи, а тому безпідставне і не може братися до уваги.
		У 2014 році ТОВ «Байт» виготовило ОСОБА_4 «Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки приватної власності, цільове призначення якої змінюється» щодо кожної з ділянок із кадастровими номерами НОМЕР_2 (а.с. 110-130 т. 1, а.с. 85-116 т. 3) і НОМЕР_3 (а.с. 131-152 т. 1, а.с. 117-146 т. 3). Проекти землеустрою містять позитивні висновки (погодження) Управління Держземагентства в Ужгородському районі Закарпатської області, Управління містобудування та архітектури Ужгородської міської ради, інші необхідні документи і матеріали, в т.ч., довідки від 19.11.2014 №№ 3252/03-13 і 3253/03-13 згідно форми № 6-зем, якими підтверджується належність ділянок до категорії земель житлової та громадської забудови, графічні матеріали (а.с. 113-114-117, 134-135, 137, 138 т. 1), щодо можливості зміни цільового призначення земельних ділянок. Згідно із цими документами, зміна цільового призначення земельних ділянок (виду використання земельних ділянок у межах певної категорії земель) відбувається в межах однієї категорії земель житлової та громадської забудови (ст. 19 ч. 1 п. «б» ЗК України): з призначення ділянок «для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд» на призначення ділянок «для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови».
		Серед підстав позову прокурор вказував на те, що були порушені вимоги щодо фіксації обмежень та обтяжень у використанні земельних ділянок. Щодо цих доводів позивача колегія суддів зазначає таке. За змістом переліків обмежень у використанні земельних ділянок, визначених Управління містобудування та архітектури Ужгородської міської ради 09.12.2014 за вих. №№ 3232, 3237 і Управлінням Держземагентства в Ужгородському районі Закарпатської області 17.12.2014 за вих. №№ 31-709-0.3-3415/2-14 і 31-709-0.3-3417/2-14, щодо ділянки із кадастровим номером НОМЕР_2 були встановлені обмеження в охоронній зоні навколо інженерних комунікацій («охоронна зона каналізації площею 0,0151 га») і в зоні особливого режиму використання земель («червона лінія АДРЕСА_1 площею 0,0320 га»), а щодо ділянки із кадастровим номером НОМЕР_3 були встановлені обмеження в охоронній зоні навколо інженерних комунікацій («охоронна зона каналізації площею 0,0073 га») і в зоні особливого режиму використання земель («червона лінія АДРЕСА_1 площею 0,0449 га») (а.с. 115, 117, 136, 138 т. 1).
		За Класифікатором обмежень та обтяжень у використанні земельних ділянок, затвердженим наказом Держкомзему України від 29.12.2008 № 643, обмеження в охоронній зоні навколо інженерних комунікацій були класифіковані за кодом «01.01.08», обмеження в зоні особливого режиму використання земель, а саме - в зоні особливого режиму забудови, були класифіковані за кодом «01.06.01». Постановою КМ України від 17.10.2012 № 1051 був затверджений Порядок ведення Державного земельного кадастру, Додаток № 6 до якого містить перелік обмежень щодо використання земельних ділянок, відповідно до якого: кодом охоронної зони навколо інженерних комунікацій визначено є «01.08», кодом зони особливого режиму забудови є «06.01».
		Позивач не зазначав у заяві які саме коди обмежень належало застосовувати у разі, якщо відповідний класифікатор втратив чинність. Між тим, визначальними є власне фіксація, встановлення і доведення до власника земельних ділянок конкретних фактичних обмежень (по суті, відповідно до змісту обмежень), а такі були встановлені під час надання відповідних погоджень. Поза тим, Додатком № 6 до Порядку ведення Державного земельного кадастру встановлені ті самі обмеження щодо зазначених вище земельних ділянок, що раніше були встановлені згаданим Класифікатором, обмеження мають по суті ті ж коди, що й раніше, відмінність між якими полягає лише в структурі коду (у Класифікаторі код обмеження (обтяження) у використанні земельної ділянки складався з трьох частин, де перші дві цифри вказують на код виду обмежень (обтяжень) (01 - обмеження, 02 - обтяження), другі дві цифри вказують код типу обмежень, а в Додатку № 6 виключено поняття «обтяження», тому йдеться лише про «обмеження», в коді якого перші дві цифри коду вказують на тип (групу) обмежень).
		Відтак, неточність, на яку вказує позивач, не є істотною та не вплинула на правильність вирішення відповідних питань по суті, позаяк обмеження були встановлені відповідно до реальних параметрів земельних ділянок, інженерних комунікацій, «червоних ліній» забудови, що узгоджується з установленими правилами. Відповідні обмеження продовжували існувати, фіксуватися та враховуватися і в подальшому. Поза тим, листами Управління містобудування та архітектури від 21.05.2015 № 34/20-14, від 09.03.2016 № 73/20-13 стверджується (у контексті подальшого використання земельних ділянок), що детальний план забудови території в місці розташування земельних ділянок не розроблявся, по земельній ділянці проходить «червона лінія» АДРЕСА_1, а в містобудівних умовах та обмеженнях дозволяється будівництво на ділянці по «червоній лінії» відповідно до вимог ДБН 360-92** «Містобудування. Планування та забудова міських і сільських поселень» (а.с. 37 т. 1, а.с. 29 т. 3). В.о. начальника Управління містобудування та архітектури Івегешем М.В. 03.12.2015 були видані ОСОБА_4 містобудівні умови та обмеження щодо забудови земельних ділянок по АДРЕСА_1, згідно із якими, зокрема, дозволяється забудова по «червоній лінії» АДРЕСА_1 у відповідних параметрах, необхідним є розроблення проекту винесення інженерних комунікацій, що проходять через ділянку, констатовано, що земельна ділянка, на якій планується будівництво, знаходиться за межами охоронних зон об'єктів культурної спадщини (а.с. 231-233 т. 3).
		Рішенням ХХVІІ сесії VІ скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 № 1882 «Про затвердження та відмову у затвердженні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» затверджено ОСОБА_4 проекти землеустрою щодо відведення зі зміною цільового призначення земельних ділянок площами по 0,0880 га для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови по АДРЕСА_1 із кадастровими номерами НОМЕР_3 (пункт 1.67. рішення) і НОМЕР_2 (пункт 1.74. рішення) (а.с. 24-28 т. 1). Беручи до уваги факти і обставини, встановлені під час апеляційного розгляду справи, твердження позивача стосовно порушення Ужгородською міськрадою вимог закону в контексті зміни цільового призначення земельних ділянок із земель рекреаційного призначення на землі житлової та громадської забудови, що є одними з ключових підстав позову, не можна визнати обґрунтованими.
		Не ґрунтуються на законі та суперечать обставинам справи і твердження позивача про набуття ОСОБА_4 спірних земельних ділянок у результаті недійсних правочинів та про затвердження рішенням Ужгородської міськради від 09.11.2015 № 1882 проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок ОСОБА_4 у власність. Такого в справі не встановлено і не доведено, а відповідним рішенням ради затверджувалися не проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність, а проекти землеустрою щодо відведення зі зміною цільового призначення земельних ділянок, що має цілком різний фактичний і правовий зміст. Ішлося лише про зміну виду використання земельних ділянок, право власності на які було набуто встановленим порядком раніше, у межах певної категорії земель. Тим часом, прокурор зазначив відповідну підставу позову та сформулював позовну вимогу, якою просив скасувати пункти 1.67. і 1.74. рішення ХХVІІ сесії VІ скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 № 1882 щодо затвердження гр-ну ОСОБА_4 проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок площами 0,088 га у власність у АДРЕСА_1, кадастрові номери НОМЕР_2 і НОМЕР_3 відповідно, для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови по АДРЕСА_1, зі зміною цільового призначення, тоді як таке рішення радою не приймалося. Тож прокурор просив скасувати рішення ради, яке не приймалося, уточнюючи в процесі розгляду справи іншу позовну вимогу (предмет позову), прокурор не змінював вимогу, про яку йдеться.
		Обґрунтування вимоги позову про скасування рішень від 03.07.2014 про державну реєстрацію права власності на земельні ділянки за ОСОБА_4 із номерами записів про право власності 6210559 і 6211008 тим, що ділянки набуті ОСОБА_4 незаконно, безпідставне. Незаконність набуття ОСОБА_4 у власність земельних ділянок не встановлена і не доведена позивачем у належний процесуальний спосіб, а державну реєстрацію права власності на ці ділянки проведено на підставі правочинів, що не визнавалися недійсними і створили відповідні правові наслідки. Таку реєстрацію права в усякому разі проведено до прийняття радою першого рішення щодо цільового призначення спірних земельних ділянок, які на відповідний час належали ОСОБА_4, а вмотивування цієї вимоги власне тим, що позивач, відповідно до його правової позиції, вправі витребувати земельні ділянки від ОСОБА_4, не є належною і достатньою підставою для її задоволення.
		Сторони мотивуючи свої позиції у справі посилалися також на обставини, пов'язані з ухваленням Ужгородською міськрадою рішення від 10.03.2016 № 119 «Про затвердження містобудівної документації» (а.с. 191-194 т. 2), пунктом 1 якого визнано таким, що втратило чинність рішення міської ради від 09.11.2015 № 1881 «Про затвердження містобудівної документації», а пунктом 2 було затверджено містобудівну документацію:
		«Коригування генерального плану м. Ужгорода, виконане ДП «Український державний науково-дослідний інститут проектування міст «Діпромісто» ім. Ю.М. Білоконя» і «Історико-архітектурний опорний план м. Ужгорода Закарпатської області з визначенням меж і режимів використання зон охорони пам'яток та історичних ареалів», розроблений НДІ пам'яткоохоронних досліджень як невід'ємну частину плану;
		«План зонування території м. Ужгорода», виконаний ДП «Український державний науково-дослідний інститут проектування міст «Діпромісто» ім. Ю.М. Білоконя»;
		пунктом 8 і Додатком до рішення сесії було затверджено перелік територій м. Ужгорода, щодо яких встановлено мораторій на прийняття рішень сесії міської ради до затвердження в установленому порядку містобудівної документації «Внесення змін до генерального плану та плану зонування території міста», мораторій на прийняття рішень щодо надання дозволів на розробку проектів землеустрою, затвердження таких проектів, зміни цільового призначення земельних ділянок та іншої документації був встановлений щодо територій міста, які перебувають у власності територіальної громади міста Ужгорода та не надані у власність та/або користування фізичним і юридичним особам;
		у пункті 14 переліку, наведеного в додатку, зазначено: «Зелені зони загального користування по АДРЕСА_1, загальною площею 0,18 га, кадастрові номери НОМЕР_2 та НОМЕР_3. Згідно ГП-2014 р. зона Г-6 - торгівельні зони».
		У судовому засіданні 07.02.2018 прокурор надав апеляційному суду копію ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 11.12.2017, якою було залишено без змін постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 02.06.2017 у справі за адміністративним позовом заступника прокурора Закарпатської області до Ужгородської міської ради про визнання нечинним і скасування рішення частково. Суд апеляційної інстанції залишив без змін постанову окружного адміністративного суду, якою було визнано протиправним і скасовано пункт 2 рішення Ужгородської міської ради від 10.03.2016 № 119 «Про затвердження містобудівної документації».
		Утім, обставини, пов'язані з ухваленням Ужгородською міськрадою рішення від 10.03.2016 № 119, і вищеназвані судові рішення не впливають на суть спору з огляду на його підстави, предмет і встановлене в справі. Рішення ради, про яке йдеться, було прийняте після набуття відповідною територією статусу земель житлової та громадської забудови, після набуття ОСОБА_4 права власності на відповідні земельні ділянки та після зміни виду використання земельних ділянок у межах категорії земель житлової і громадської забудови чинним на відповідний час рішенням цієї ж ради. Встановлений згаданим рішенням ради мораторій стосувався земельних ділянок, які перебувають у власності територіальної громади міста Ужгорода та не надані у власність та/або користування фізичним і юридичним особам, тож не поширювався на ділянки, що перебували у власності ОСОБА_4
		Понад те, у пункті 14 згаданого переліку вказано, що на час прийняття цього рішення радою земельні ділянки із кадастровими номерами НОМЕР_2 і НОМЕР_3 згідно з генеральним планом міста знаходяться в торгівельній зоні, позначеній як «Г-6». Листом Ужгородської міськради від 01.02.2018 № 5302/03-17 із доданими до нього фрагментами генеральних планів м. Ужгорода (2004 року) і фрагментів зонування територій м. Ужгорода (2016 року), в яких відповідна зона розташування земельних ділянок станом на 2016 рік позначена як «Г-6 - торгівельна зона», наявними в справі доказами і матеріалами щодо обліку відповідних земельних ділянок підтверджується, що такі з часу надання землі ПП «Олком Віп» і по час розгляду справи судом продовжують офіційно відображатися у складі земель житлової та громадської забудови. Неузгодженість зміни цільового призначення земельних ділянок, їх фактичного використання, даних облікової, статистичної та містобудівної документації між собою, як і вказані судові рішення, не свідчать про порушення вимог закону власником землі ОСОБА_4, а вказують на невиконання (неналежне виконання) саме державою і територіальною громадою в особі відповідних уповноважених органів і установ покладених на них законом обов'язків із належного врегулювання відповідних правовідносин, яке забезпечувало б їх правову визначеність.
		У 2016 році фізичною особою - підприємцем ОСОБА_14 було виготовлено ОСОБА_4 Технічну документацію із землеустрою щодо об'єднання земельної ділянки площею 0,1760 га для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови, яка знаходиться в м. Ужгород, АДРЕСА_1, б/н, Закарпатської області (а.с. 2-28 т. 3). Документацію було розроблено для об'єднання земельних ділянок із кадастровими номерами НОМЕР_2 і НОМЕР_3 в одну земельну ділянку, якій 24.06.2016 був присвоєний кадастровий номер НОМЕР_6. Згідно із цією документацією, ділянка належить до земель житлової та громадської забудови.
		Витягом із Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 24.06.2016 № НВ-2101415782016 підтверджується факт державної реєстрації 24.06.2016 земельної ділянки із кадастровим номером НОМЕР_6 площею 0,1760 га, розташованої по АДРЕСА_1, б/н, в м. Ужгороді, призначеної для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови, належної до земель житлової та громадської забудови, власником якої є ОСОБА_4 (а.с. 225-229 т. 3). У Витягу зафіксовані обмеження у використанні земельної ділянки (охоронні зони навколо інженерних комунікацій площами 0,0150 га і 0,0071 га).
		Враховуючи, що об'єднання земельних ділянок відбулося після пред'явлення позову прокурором, зміна ним позовних вимог (уточнення предмету позову) заявою від 03.03.2017 (а.с. 1 т. 3) з урахуванням цієї обставини не суперечить положенням ст. 31 ч. 2 ЦПК України та смислу інших норм цього Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, спрямованих на повне і всебічне з'ясування обставин справи та встановлення фактів, що мають значення для її вирішення. Разом із цим, апеляційний суд констатує, що уточнивши (змінивши) предмет позову в частині витребування земельної ділянки, позивач не змінював відповідним чином обґрунтування позову. 
		Вимогу про витребування від ОСОБА_4 земельних ділянок прокурор обґрунтовував викладеними в позовній заяві обставинами, аналіз яких наведено вище. Водночас у справі встановлені й інші факти і обставини, що мають істотне значення для вирішення спору.
		Реалізуючи свої права власника земельних ділянок, ОСОБА_4 на виконання доведених йому вимог і умов використання та забудови земельних ділянок за відповідним проектом здійснив винесення каналізаційних мереж, що проходять на земельних ділянках по АДРЕСА_1 (а.с. 234-241 т. 3). Декларацією про готовність до експлуатації об'єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності, зареєстрованою Управлінням ДАБІ у Закарпатській області 10.05.2016 за № ЗК 14261312110, підтверджується факт зведення ОСОБА_4 на земельній ділянці по АДРЕСА_1 автомийки самообслуговування (а.с. 242-249 т. 3). У справі наявний Технічний паспорт на автомийку самообслуговування, який був виготовлений за станом на 15.06.2016 і відображає її параметри та характеристики, наявні інші матеріали, які ілюструють результат будівництва (а.с. 250-255, 257-260 т. 3). Державна реєстрація права власності ОСОБА_4 на автомийку самообслуговування за адресою: м. Ужгород, АДРЕСА_1, будинок 15 «г», наданою Управлінням містобудування та архітектури Ужгородської міськради, проведена 21.05.2016, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 931287721101 (а.с. 256 т. 3). Ці обставини були відомі на час розгляду справи судом першої інстанції, на них посилалася сторона відповідача ОСОБА_4 заперечуючи позов.
		На стадії апеляційного провадження в справі суду буди надані документи, що засвідчують динаміку в зміні стану майна та оформленні прав на нього. Зокрема, Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 10.08.2017 № 94166456 стверджується факт державної реєстрації 07.08.2017 права власності ОСОБА_4 на земельну ділянку із кадастровим номером НОМЕР_6 площею 0,176 га, розташовану по АДРЕСА_1 (вулиці Боздоській), б/н, в м. Ужгороді, призначену для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1323309921101, номер запису про право власності 21806606 (а.с. 94 т. 4). Зі Звіту про оцінку автомийки самообслуговування, що знаходиться за адресою: Закарпатська область, м. Ужгород, АДРЕСА_1, будинок 15 «г», виконаного ТОВ «Байт» станом на 01.08.2017, убачається, що її ринкова вартість становить 1224168,00 грн (а.с. 119-141 т. 4).
		За приписами ЦК України:
		об'єктами цивільних прав є, зокрема, речі (ст. 177 ч. 1); річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки (ст. 179 ч. 1); до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (ст. 181 ч. 1); річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її; речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними (ст. 184 ч. 1);
		підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності; до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом; підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю; права на земельну ділянку та інші об'єкти нерухомого майна, які входять до складу єдиного майнового комплексу підприємства, підлягають державній реєстрації в органах, що здійснюють державну реєстрацію прав на нерухоме майно (ст. 191 ч.ч. 1, 2, 3).
		ОСОБА_4 з відома, згоди і дозволу територіальної громади м. Ужгорода і держави в особі відповідних уповноважених органів місцевого самоврядування та виконавчої влади законно створив нову річ - автомийку самообслуговування, розташовану на земельній ділянці із кадастровим номером НОМЕР_6, яка в розумінні наведених вище норм закону, ст.ст. 331, 375 ЦК України та з урахуванням положень ст. 8 ч. 1 ЦК України, є єдиним цілим, одним об'єктом права власності - майновим комплексом, де земельна ділянка і зведені на ній будівлі та споруди не можуть розглядатися окремо, порушення такої цілісності тягне відповідні порушення у здійсненні права власності щодо відповідного майнового об'єкта (об'єктів). Власник увів відповідний об'єкт в експлуатацію, зареєстрував своє право встановленим Законом № 1952-IV (ст. 4 ч. 1, ст. 5 ч.ч. 1-3) та іншими нормами законодавства порядком. Фактами підтвердження готовності майна до експлуатації та державної реєстрації відповідних прав територіальна громада і держава визнали правомірність створення нової речі та набуття ОСОБА_4 прав на неї. За змістом наведеного законодавства та положень ст. 377 ЦК України, ст. 120 ЗК України, право власності набувається (переходить) на цілісний об'єкт нерухомості, який може складатися з кількох нерозривно пов'язаних між собою об'єктів, де право на земельну ділянку, на якій розташовані відповідні об'єкти, переходить відповідно до переходу права на ці об'єкти (слідує за цим правом).
		Виходячи з наведеного, слід констатувати, що тих індивідуально визначених речей - земельних ділянок із кадастровими номерами НОМЕР_2 і НОМЕР_3, щодо витребування яких від ОСОБА_4 первісно була пред'явлена вимога прокурором, не існувало в розумінні закону на час розгляду справи судом першої інстанції та не існує на час апеляційного розгляду справи. Уточнення предмету позову прокурором не усуває тієї обставини, що він ставив питання про незаконне, за його правовою позицією, вибуття з володіння територіальної громади двох окремих земельних ділянок, тобто, двох індивідуально визначених майнових об'єктів, а не одного об'єкта - об'єднаної ділянки. Окрім цього, уточнена позовна вимога не ґрунтується на відповідних підставах і мотивації позову, який у частині обґрунтування вимог не змінювався по суті.
		Нова річ, яка виникла (об'єднана земельна ділянка із розташованою на ній автомийкою самообслуговування - майновий комплекс), не вибувала з володіння територіальної громади і ніколи у відповідному вигляді не належала територіальній громаді. Ключовими підставами і вимогою позову прокурора, як це випливає з його правової позиції в справі, є те, що спірні земельні ділянки вибули з володіння територіальної громади міста незаконно із земель рекреаційного призначення зі зміною їх правового статусу на землі житлової та громадської забудови, чим порушуються права та інтереси громади, вибуттям землі із власності якої завдано шкоду, зменшено площі зелених зон загального користування, тому ділянки слід витребувати від ОСОБА_4 та повернути їх територіальній громаді міста. Такі підстави позову не знайшли свого підтвердження.
		Зміна цільового призначення та функціонального використання відповідної території із зеленої зони міста на землі житлової та громадської забудови відбулася за волею територіальної громади міста в особі уповноваженого органу місцевого самоврядування і ця воля в подальшому не змінювалася по суті. Зміни відбувалися вже лиш щодо конкретного виду використання земельних ділянок у межах категорії земель житлової і громадської забудови, що в контексті пред'явленого позову не є істотним для суті справи, позаяк для позивача ідеться саме про повернення земельної ділянки до складу земель рекреаційного призначення (зеленої зони).
		ОСОБА_4 добросовісно виконав покладені на нього державою, територіальною громадою і нормативними актами обов'язки, врахував відповідні обмеження у використанні земельної ділянки, частину їх встановленим порядком усунув, змінивши певні інженерні мережі, і збудував новий об'єкт інфраструктури. Цей об'єкт, оскільки прийнятий в експлуатацію та знаходиться на території міста, належить до інфраструктури міста, покращив її, використовується в тому числі його мешканцями, створює певну кількість робочих місць, генерує доходи для міста тощо. Реальні дії відповідних органів держави і місцевого самоврядування вказують, що створення цього нового об'єкта інфраструктури міста визнавалося таким, що відповідає інтересам територіальної громади.
		Належність земельної ділянки до земель житлової та громадської забудови і конкретне використання її з комерційною метою істотно вплинули на вартість землі. Так, пред'являючи позов із метою повернення землі до складу зеленої зони і визначаючи ціну позову, прокурор водночас надав дані про нормативну грошову оцінку земельних ділянок із кадастровими номерами НОМЕР_2 і НОМЕР_3 (листи Управління Держгеокадастру в Ужгородському районі від 22.03.2016 № 10-709-99.3-1062/2-16), що відповідно до форми № 6-зем обліковані як землі комерційного використання, де грошова оцінка кожної з ділянок визначена в сумі 1501852,00 грн (а.с. 53, 54 т. 1). Тобто, обґрунтовуючи розмір шкоди, що її на думку прокурора було завдано територіальній громаді вибуттям землі зі складу зеленої зони, прокурор надав оцінку цієї землі, що була встановлена зважаючи на її призначення як земель комерційного використання. Така позиція позивача є суперечливою, необґрунтованою, а такий спосіб визначення майнової шкоди вочевидь не відображає вартість землі як належної до зеленої зони. Разом із цим, вказані документи додатково підтверджують категорію і призначення земель, за якими вони офіційно відображалися в обліку уповноваженим у сфері земельних відносин державним органом.
		Наведені вище обставини в їх сукупності та взаємозв'язку вказують на відсутність підстав для скасування оскаржених рішень органу місцевого самоврядування, державної реєстрації права власності на земельні ділянки за ОСОБА_4 та витребування від нього земельної ділянки на користь територіальної громади міста Ужгорода.
		Первісна зміна цільового призначення спірних земельних ділянок була здійснена самою територіальною громадою, що було визначальним для всього подальшого їх цивільного обороту. Правовстановлюючі документи на землю, що були оформлені ОСОБА_5 і ОСОБА_6, протягом усього часу з моменту прийняття відповідних рішень не оспорювалися судовим порядком. Правочини, на підставі яких послідовно відбувся перехід прав власності на земельні ділянки, теж дійсні. Тож відсутні правові підстави для скасування рішень від 03.07.2014 про державну реєстрацію прав власності на земельні ділянки за ОСОБА_4 із номерами записів про право власності 6210559 і 6211008, яка була проведена на підставі чинних правочинів. Попри відсутність власне підстав для скасування рішення органу місцевого самоврядування щодо зміни цільового призначення земельних ділянок, що перебували у власності ОСОБА_4, не можна вважати, що таке рішення оспорене належним чином, оскільки позов відповідно до наведених у ньому формулювань пред'явлено щодо рішення, яке не приймалося. В силу положень ст. 11 ч. 1, ст. 303 ч. 1 ЦПК України в редакції, що була чинною на час розгляду справи судом першої інстанції та положень ст. 13 ч. 1, ст. 367 ч.ч. 1, 6 чинної на час апеляційного розгляду справи редакції цього Кодексу, справа розглядається апеляційним судом у межах підстав і вимог позову, що заявлялися в суді першої інстанції.
		Беручи до уваги такі обставини справи та враховуючи, що правові підстави, на яких ОСОБА_4 набув прав власності на земельні ділянки, не перестали існувати (не відпали), слід дійти висновку, що умови для витребування на користь територіальної громади міста Ужгорода земельної ділянки від ОСОБА_4 із використанням правового механізму, закріпленого ст.ст. 387, 388, 1212 ЦК України, відсутні. Підстав для висновку, що зміна цільового призначення земельних ділянок відбулася поза волею територіальної громади, немає, натомість встановлено протилежне, належні і достатні підстави для висновку про вибуття земельних ділянок із власності територіальної громади та подальше набуття прав на неї новими власниками поза волею територіальної громади теж у справі відсутні.
		Вимога позову про витребування двох земельних ділянок, об'єднаних в одну ділянку, від ОСОБА_4 на користь територіальної громади міста Ужгорода не враховує дійсних обставин справи та реального стану речей. Дві земельні ділянки, які первісно вибули з володіння територіальної громади, перестали існувати як індивідуально визначені речі. Ділянки були об'єднані в одну земельну ділянку, внаслідок чого виникла нова індивідуально визначена річ. На земельній ділянці була побудована автомийка самообслуговування, виникла нова індивідуально визначена річ: об'єднана земельна ділянка із розташованою на ній автомийкою самообслуговування - майновий комплекс.
		За правилами ст.ст. 387, 388 ЦК України власник управі витребувати саме своє індивідуально визначене майно, яке вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом, від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Новостворене майно, про яке йдеться, не належить до такого, що може бути витребуване територіальною громадою за цими правилами, в будь-якому разі, на момент вибуття з володіння громади земельних ділянок такого індивідуально визначеного майна не існувало.
		Не можуть бути застосовані й положення ст. 1212 ЦК України, позаяк такі попри певну подібність до правил, встановлених ст. 388 ЦК України, істотно по-іншому регулюють відповідні питання:
		застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події; зобов'язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов'язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так неправомірних; у кондиційному зобов'язанні не має правового значення чи вибуло майно, з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним; конструкція ст. 1212 ЦК України, як і загалом норм глави 83 ЦК України, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору;
		 пред'явлення кондиційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов'язаний договірними правовідносинами щодо речі;
		права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого ст. 1212 ЦК України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна, такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондиційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.
		Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 02.03.2016 у справі № 6-3090цс15, в якій вирішувалося питання про скасування рішення про надання земельної ділянки, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, скасування його державної реєстрації та повернення ділянки у власність територіальної громади за умов, коли позов був пред'явлений до особи, яка на підставі оспорених рішення та акту набула прав на земельну ділянку. Суд дійшов висновку, що в даному випадку до спірних правовідносин, які виникли безпосередньо між власником майна і його володільцем, були правильно застосовані положення ст. 1212 ЦК України.
		У справі ж, що розглядається, інші фактичні обставини, зокрема, особа, про витребування земельної ділянки від якої ставиться питання, добросовісно набула прав на неї з інших, аніж рішення органу місцевого самоврядування, підстав. За відповідних обставин, до таких правовідносин могли б застосовуватися положення ст. 388 ЦК України, а не ст. 1212 цього Кодексу, втім, підстав для цього немає. Крім того, і у випадку застосування положень глави 83 ЦК України у справі, в якій була висловлена відповідна правова позиція, йдеться про конкретне індивідуально визначене майно, що вибуло з володіння, існує і щодо якого заявлена вимога, тоді як у справі, що розглядається, майно, яке вибуло з володіння і майно, щодо якого заявлена вимога - це різні речі. У контексті конкретних обставин справи пред'явлення позову одночасно з підстав, передбачених ст. 388 і ст. 1212 ЦК країни, необґрунтоване.
		За таких обставин, посилання на визнання позову Ужгородською міською радою (а.с. 228-232 т. 2), результатом задоволення якого мало б стати безпідставне і безоплатне набуття територіальної громадою в особі ради майна, що нею не створювалося і з її володіння не вибувало, необґрунтовані. Таке визнання не може братися до уваги, оскільки зроблене без урахування дійсних обставин справи, дій самої ради та порушує права ОСОБА_4 як власника майна, суд лише за наявності законних для того підстав може врахувати визнання позову (ст. 174 ч. 4 і ст. 206 ч. 4 відповідних редакцій ЦПК України).
		Отже, вимоги позову не можна визнати обґрунтованими і доведеними по суті. Поза всім вищевикладеним, пред'явлення таких вимог, а також їх задоволення у разі, коли б для цього були встановлені належні підстави, не досягає мети позову і не забезпечує захисту права, щодо якого для позивача йдеться передусім про повернення земельних ділянок (земельної ділянки) до складу земель рекреаційного призначення (зеленої зони).
		Європейський суд з прав людини у рішенні від 20.01.2012 у справі «Рисовський проти України» (Заява № 29979/04) у контексті спору щодо права володіння земельною ділянкою, користування нею та захисту цих прав аналізуючи дії держави та органів місцевого самоврядування, які приймали відповідні рішення, зазначив, що:
		особливо важливим є принцип «належного урядування», який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб; зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (п. 70);
		принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість; будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам; з іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу; іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків; ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються; у контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (п. 71).
		У справі «Федоренко проти України» (Заява 25921/02), яка стосувалася дій держави у цивільних відносинах та захисту права власності, Європейський суд з прав людини у рішенні від 01.06.2006 вказав, що:
		втручання має підтримувати «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та вимогами фундаментальних прав окремої особи; намагання забезпечити цей баланс відображено у структурі статті 1 в цілому, включаючи другий пункт; тому мають бути витримані розумні пропорції між використаними засобами і досягнутими цілями (п. 28).
		02.11.2014 Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «Трегубенко проти України» (Заява № 61333/00), яка стосувалася права особи на грошові кошти та дій держави, що спричинили порушення цього права, сформулював висновки, відповідно до яких:
		позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний, inter alia, «інтерес суспільства» та «умови, передбачені законом»; більше того, будь-яке втручання у право власності обов'язково повинно відповідати принципу пропорційності; як неодноразово зазначав Суд, «справедливий баланс» має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини; пошук такого справедливого балансу пролягає через всю Конвенцію; далі Суд зазначає, що необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе «індивідуальний і надмірний тягар» (Розділ «Стосовно права» ІІ «С» 2 «Оцінка Суду»);
		Суд робить висновок, що хоча правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес», але, виходячи із обставин цієї справи, цей інтерес мав на меті порушення основних принципів правової певності… (п. 54).
		23.01.2014 Європейський суд з прав людини розглянув справу ««East/West Alliance Limited» проти України» (Заява № 19336/04) і оцінюючи дії держави, що призвели до позбавлення власника майна та до порушення інших майнових прав, констатував, що:
		згідно з усталеною практикою Суду стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями; третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах; друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (п. 166);
		перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним; вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (п. 167);
		будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи; необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу; необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар; іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (п. 168).
		У справі «Кривенький проти України» (Заява № 43768/07) Європейський суд з прав людини у рішенні від 16.02.2017, яка стосувалася порушення права власності заявника на земельну ділянку, щодо якої був визнаний недійсним державний акт на право власності, підтверджуючи свою попередню практику дійшов висновків, за змістом яких:
		ретроспективне скасування дійсного права власності становило у цій справі позбавлення майна в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції (п. 41);
		щоб узгоджуватись із положеннями Конвенції, таке позбавлення має бути здійснене відповідно до закону і спрямоване на досягнення «справедливого балансу» між інтересами суспільства та інтересами заявника (п. 42);
		Суд визнав вилучення земельної ділянки для розробки кар'єру каолінів таким, що відповідало загальним інтересам суспільства та мало законну мету (п. 44), водночас, перевіряючи дотримання «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини, Суд визнав у цій справі порушення такого балансу у зв'язку з позбавленням заявника права користування земельною ділянкою (а згодом і права власності на неї) без сплати будь-якої компенсації, а також вказав но порушення принципу «належного урядування» (п. 45);
		Суд звернув увагу на те, що заявник добросовісно набув земельну ділянку, обробляв її як свою належним чином зареєстровану власність, яка виникла на підставі дійсного державного акта…; у зв'язку з цим Суд зробив висновок, що у цій справі мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (п.п. 46, 47).
		Аналогічні висновки Європейський суд з прав людини робив і в інших своїх рішеннях. Таким чином, втручання у право власності з боку держави повинно бути законним, повинно переслідувати дійсний суспільний, публічний інтерес і повинно бути пропорційним. Ці критерії є оціночними і залежать від фактів і обставин конкретної справи. Втручання повинно переслідувати реальну мету щодо захисту відповідного права, а також передбачати реальну можливість виконання відповідного рішення. Колегія суддів приходить до переконання, що втручання з боку держави в інтересах територіальної громади м. Ужгорода в особі Ужгородської міської ради у право власності ОСОБА_4 на нерухоме майно не відповідає критеріям ані законності, ані відповідності суспільному, публічному інтересу, ані пропорційності, таке втручання порушує принципи верховенства права, правової визначеності, справедливості, а також не відповідає правилам щодо належного урядування.
		Законних підстав для застосування положень ст.ст. 387, 388, 1212 ЦК України для витребування майна не встановлено, саме лиш посилання на ці норми закону за обставинами справи таких не утворює.
		Міркування сторони позивача про те, що таке втручання відповідає суспільному та/або публічному інтересу, суперечать встановленим у справі обставинам, необґрунтовані і не доведені. Зокрема, нічим не доведено, що створення нового об'єкта інфраструктури міста не відповідає суспільному інтересу чи порушує його (відповідні доводи і докази іншої сторони про протилежне - не спростовані), а вимоги про припинення права власності на це майно і про повернення землі до зеленої зони в межах території, яка з 2007 року офіційно облікується як землі житлової та громадської забудови і де тривалий час зеленої зони не існує фактично, такому суспільному інтересу відповідають. Ці доводи сторони не можна визнати переконливими.
		Втручання порушує справедливий баланс між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини, є явно непропорційним і покладає на відповідача, який не вчиняв ніяких протиправних винних дій, оплатно набув право власності, створив нове майно, індивідуальний надмірний тягар. Відповідач ОСОБА_4 не може бути позбавлений права власності за те, що територіальна громада і держава в особі уповноважених органів та інститутів порушили правила належного урядування та принцип правової визначеності, за дотримання яких саме і є відповідальними. Неузгодженість і неврегульованість питань землекористування, планування та забудови території міста, судові тяжби з цього приводу тощо, є доказом саме неналежного урядування, вина і відповідальність за які у вигляді позбавлення права власності не може покладатися на відповідача.
		Суперечить принципам верховенства права та справедливості і ситуація, коли міська рада як орган, в особі якого територіальна громада здійснює право власності, порушивши правила щодо належного урядування, за результатом задоволення пред'явленого до неї ж позову отримує за рахунок особи, яка не є винною, вигоду у вигляді набуття майна, яке, поза всім іншим, нею не створювалося і їй не належало. З урахуванням норм ст. 390 ч. 4 ЦК України, ст. 77 ч. 1 Закону № 80/97-ВР, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, інших норм законодавства, практики Європейського суду з прав людини та за обставинами справи питання про позбавлення права власності ОСОБА_4 на нерухоме майно в усякому разі не може розглядатися у відриві від питання щодо одночасної справедливої компенсації в разі позбавлення такого права, а за наявності для того підстав - питання про відшкодування шкоди. Відсутність справедливої компенсації за майно в разі позбавлення права на нього в контексті справи, що розглядається, посилює непропорційність втручання у право відповідача.
		Прокурор пред'явив позов без урахування наведеного, а суд першої інстанції залишив відповідні обставини поза увагою та припустився помилки в застосуванні норм матеріального і процесуального права, задовольнивши позов, який не був обґрунтованим і доведеним. Відповідача ОСОБА_4 без належних і достатніх для того підстав було позбавлено права власності на нерухоме майно, тоді як це право підлягало захисту. Рішення суду не відповідає вимогам ст.ст. 212-215 ЦПК України в редакції, що була чинною до 15.12.2017 (ст.ст. 89, 263-265 редакції ЦПК України, чинної на час апеляційного розгляду справи). На підставі ст. 376 ч. 1 п.п. 2, 4 ЦПК України апеляцію відповідача ОСОБА_4 слід задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати, у позові відмовити внаслідок його необґрунтованості та недоведеності.
		Сторони посилалися також на обставини, пов'язані з позовною давністю. Щодо цих обставин колегія суддів зазначає таке.
		Про відповідні факти у контексті питань, які стосуються доводів сторін про позовну давність, територіальній громаді міста Ужгорода в особі Ужгородської міської ради та відповідних її підрозділів було відомо в день їх виникнення:
		про погодження ПП «Олком Віп» місця розташування земельної ділянки для будівництва торгово-офісних приміщень та автомийки - 10.08.2007;
		про передачу ПП «Олком Віп» земельної ділянки в оренду зі зміною її цільового призначення - 17.10.2008, про укладання та державну реєстрацію договору оренди - відповідно 10.12.2008 і 15.12.2008;
		про надання гр-нам ОСОБА_5 і ОСОБА_6 дозволів на підготовку проектів відведення у власність земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 - 27.10.2010, про надання гр-нам ОСОБА_5 і ОСОБА_6 у власність земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель - 04.11.2010;
		про видачу гр-нам ОСОБА_5 і ОСОБА_6 Державних актів на право власності на земельні ділянки, призначені для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 - 31.07.2012.
		Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки; перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст. 257, ст. 261 ч. 1, ст. 267 ч.ч. 3, 4 ЦК України).
		Позов пред'явлено прокурором 01.06.2016, до цього відповідні рішення не оспорювалися. Відповідач ОСОБА_4 просив застосувати позовну давність, вказуючи, що її перебіг повинен відраховуватися з моменту, коли Ужгородською міськрадою були прийняті рішення щодо прав на землю гр-н ОСОБА_5 і ОСОБА_6, які оскаржувалися, та коли цим громадянам були видані державні акти на землю (а.с. 109-117 т. 2 та ін.). Прокурор виходив із того, що не пропустив позовну давність, бо про порушення закону довідався лише під час процесуального керівництва у кримінальному провадженні, розпочатому 25.11.2015, а конкретно 16.02.2016, якщо прокурор є самостійним позивачем у справі, строк позовної давності для нього обчислюється не раніше, ніж із 01.12.2012 та із дня, коли про порушення або про особу, яка його допустила, довідався або мав довідатися відповідний прокурор.
		Верховний Суд України на спільному засіданні Судових палат у господарських справах і у цивільних справах прийняв 01.07.2015 постанову в справі № 6-178цс15, в якій зробив правові висновки про те, що:
		позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи носія порушеного права;
		як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила;
		згідно із частиною 1 статті 46 ЦПК України, орган ти інші особи, які відповідно до ст. 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду;
		прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди;
		відтак, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
		На спільному засіданні Судових палат у господарських справах і у цивільних справах Верховний Суд України постановою від 16.09.2016 у справі № 6-68цс15 виходячи з аналогічної правової позиції, крім того, зазначив, що:
		оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право;
		отже, з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади;
		на такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини 1 статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів;
		Європейський суд з прав людини наголошує, що «позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення; термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах…, виконує кілька завдань, в тому числі, забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).
		Отже, на позов, що розглядається, поширюють загальні правила про позовну давність. Та обставина, що прокурор із наведених ним мотивів пред'явив позов як самостійний позивач, не звільняє його від обов'язку враховувати вимоги закону про позовну давність. Окрім цього, безвідносно до того, що прокурор пред'явив позов в інтересах держави одноосібно, за змістом спірних правовідносин, підстав, предмету позову та загалом виходячи з правової позиції прокурора позов подано в інтересах територіальної громади міста Ужгорода, яку у таких відносинах уособлює Ужгородська міська рада.
		Посилання прокурора на обґрунтування своєї позиції щодо позовної давності на постанови Верховного Суду України від 22.04.2015 у справі № 6-48цс15 і від 16.12.2015 у справі № 3-1100гс15 (№ 910/3723/14) безпідставне. Перша з цих постанов жодним чином не трактує положення ст. 261 ч. 1 ЦК України інакше, ніж це прямо випливає з їх змісту, а також випливає зі змісту вищенаведених правових позицій Верховного Суду України. Зміст другої постанови є протилежним по суті тому, як правова позиція трактується в позовній заяві прокурором, зокрема, в постанові зазначено, що позов було вирішено з урахуванням і того, що відповідний строк позовної давності не сплив, і, крім цього, прямо вказано, що Верховний Суд України позбавлений можливості зробити висновок щодо правильності застосування Вищим господарським судом України  положень ст.ст. 256, 257, 261, 267 ЦК України і  Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань удосконалення діяльності прокуратури». Тобто, дійсний зміст постанови Верховного Суду України не підтверджує правову позицію позивача, її суть перекручена позивачем, що є недобросовісним здійсненням цивільних і процесуальних прав і недобросовісним виконанням процесуальних обов'язків, а власне - недопустимим зловживанням ними (ст. 13 ч.ч. 2-4 ЦК України, ст. 27 ч. 3 і ст. 44 відповідних редакцій ЦПК України).
		Зважаючи на такі обставини, доводи сторони відповідача ОСОБА_4 про пропущення прокурором позовної давності щодо відповідних вимог правильні як такі. Однак, оскільки позов необґрунтований і недоведений по суті, у ньому належить відмовити саме з цих підстав, а не внаслідок спливу позовної давності щодо відповідних вимог.
		Відтак, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню із відмовою в позові внаслідок його необґрунтованості та недоведеності по суті.
		Керуючись ст. 367 ч.ч. 1, 6, ст. 374 ч. 1 п. 2, ст. 376 ч. 1 п.п. 2, 4, ст. 382 ЦПК України, апеляційний суд -
		постановив:
		Апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити, рішення Ужгородського міськрайонного суду від 26 червня 2017 року скасувати, у позові керівника Ужгородської місцевої прокуратури Закарпатської області Д. Кириленка в інтересах держави до Ужгородської міської ради Закарпатської області і ОСОБА_4 про скасування рішень про надання земельних ділянок, про державну реєстрацію права власності та витребування земельних ділянок - відмовити.
		Стягнути з Ужгородської місцевої прокуратури Закарпатської області на користь ОСОБА_4 53350,62 грн у рахунок відшкодування витрат із оплати судового збору.
		Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення може бути оскаржена до Верховного Суду. Повне судове рішення складене 16 лютого 2018 року.
		 
		Судді

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...