Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 357/3258/16-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із житлових правовідносин; Спори, що виникають із житлових правовідносин про виселення.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 19.02.2018. Забезпечено надання загального доступу: 20.02.2018.
Дата набрання законної сили: 08.02.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		8 лютого 2018 року
		м.Київ
		Справа №357/3258/16-ц
		Провадження №14-1цс18
		Окрема думка
		 
		судді Великої Палати Верховного Суду ГудимиД.А. щодо ухвали Великої Палати Верховного Суду від 8лютого 2018 року про повернення Верховному Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справи за позовом Квартирно-експлуатаційного відділу м. Біла Церква до ОСОБА_1 про виселення її з кімнати у гуртожитку без надання іншого житлового приміщення
		1. Не можу погодитися з думкою колег, які у справі №357/3258/16-ц за позовом Квартирно-експлуатаційного відділу м.Біла Церква до ОСОБА_1 про виселення її з кімнати у гуртожитку без надання іншого житлового приміщення вирішили не ухвалювати постанову по суті спору, а повернути цю справу для продовження розгляду Верховному Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, встановивши відмінність правовідносин, що склалися між сторонами у цій справі й у справі №761/15791/15-ц, в якій Верховний Суд України сформулював висновки щодо застосування, зокрема, статті 125 Житлового кодексу (далі  ЖК) Української Радянської Соціалістичної Республіки (до слова, єдиного кодексу, в назві якого досі фігурує найменування неіснуючої держави і приписи якого у багатьох випадках не дозволяють вирішити спір в умовах ринкових відносин і захисту приватної власності).
		2. Для такої незгоди є низка міркувань. Проте спершу викладу суть питання, яке було поставлене на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а також умови, за яких можливим є передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у ситуації необхідності відступу від висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
		Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
		3. 18 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		4. Ухвалу суд обґрунтував тим, що в оскаржених рішеннях суди застосували рішення Європейського суду з прав людини від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява №30856/03) і зробили висновок про те, що втрата статусу члена сім`ї не є підставою не застосовувати статтю 125 ЖК. З огляду на це суди вважали, що відповідач не може бути виселена без надання їй іншого житлового приміщення.
		5. Крім того, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду звернув увагу на те, що Верховний Суд України у постанові від 5 липня 2017 року у справі № 761/15791/15-ц сформулював правовий висновок, згідно з яким «право користування службовим приміщенням члена сім`ї (або колишнього члена сім`ї) є похідним від права особи, якій у встановленому законом порядку виданий спеціальний ордер для проживання на період її роботи». Вказаний висновок, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, можна розуміти так, що у зв`язку з припиненням права користування службовим приміщенням в особи, якій видано спеціальний ордер, у членів її сім`ї, які не перебували чи не перебувають з відповідною організацією у трудових відносинах, також припиняється право користування цим приміщенням.
		6. З огляду на це в ухвалі від 18 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 5 липня 2017 року у справі № 761/15791/15-ц, не узгоджується з позицією Європейського суду з прав людини, який вважає, що для вирішення питання про виселення потрібно оцінити співмірність виселення, встановити баланс між інтересами особи, яку виселяють, та інтересами держави щодо того, наскільки виселення становитиме для цієї особи надмірний тягар у конкретній ситуації (див. §49-51 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»).
		7. Вказане дозволило Верховному Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду висловити серйозний сумнів стосовно передбачуваності застосування статті 125 ЖК, констатувати, що «відсутність доступного і розумно передбачуваного судового тлумачення призводить до порушень прав особи» та встановити необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України (постанові від 5 липня 2017 року у справі № 761/15791/15-ц).
		Умови передання справи №357/3258/16-ц на розгляд Великої Палати Верховного Суду
		8. Підпункт 7 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу (далі  ЦПК) України передбачає, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
		9. Аналогічні положення закріплюють підпункт 7 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу (далі  ГПК) України та підпункт 8 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства (далі  КАС) України в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року №2147-VIII (до слова, цей Закон не передбачив змін до Кримінального процесуального кодексу (далі  КПК) України, які би уможливлювали передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у випадку необхідності відступу від висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
		10. Тобто, для того, щоби колегія суддів або палати (об`єднаної палати) касаційного суду у складі Верховного Суду могла передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі зазначених приписів процесуального закону, вона повинна встановити таке:
		10.1. Правовідносини у справі, що розглядається, є подібними до тих правовідносин, які склалися між сторонами у справі, в якій Верховний Суд України сформулював висновок щодо застосування відповідної норми права;
		10.2. Норма права, щодо застосування якої надав висновок Верховний Суд України, має бути застосована і у справі, яка перебуває на розгляді колегії суддів або палати (об`єднаної палати) Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду;
		10.3. Існує об`єктивна причина для того, аби колегія суддів або палати (об`єднаної палати) Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду могла вважати за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
		11. Проблеми, які постають з огляду на наведені критерії, пов`язані, здебільшого, з тим, як тлумачити поняття «подібні правовідносини» та «відступ від висновку щодо застосування норми права», а також, які обставини можуть зумовлювати необхідність такого відступу.
		12. Розгляну ці проблеми детальніше.
		Які правовідносини вважати подібними?
		13. Термін «подібні правовідносини» використовується у всіх процесуальних кодексах. Крім наведених вище приписів, ним оперують:
		13.1. Пункт 10 частини першої статті 252, частини перша  четверта статті 403, частини четверта та сьома статті 404 ЦПК України;
		13.2. Частина десята статті 11, пункт 7 частини першої статті 228, частини перша  четверта статті 302, частини четверта та сьома статті 303 ГПК України;
		13.3. Частина шоста статті 7, пункт 5 частини другої статті 236, частини перша  четверта статті 346, частини четверта та сьома статті 347 КАС України
		13.4. Частини перша  четверта статті 434-1, частини четверта та сьома статті 434-2 КПК України.
		14. Крім того, ЦПК України, як видається, коректніше, ніж ГПК і КАС України регулює застосування аналогії закону, оскільки вказує, що якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом (а не за іншими критеріями) відносини (частина дев`ята статті 10 ЦПК України).
		15. Більше того, термін «подібний» використовується у процесуальних кодексах щодо:
		15.1. Органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб (пункт 9 частини першої статті 19 КАС України);
		15.2. Способів фіксації речових доказів (частина друга статті 97 КАС України);
		15.3. Недопустимих на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення доказів, які можуть бути визнані допустимими (пункт 4 частини другої статті 88 КПК України);
		15.4. Обставин непереборної сили (пункт 3 частини першої статті 138 КПК України).
		16. Тому для цілей застосування відповідних приписів процесуальних законів важливо встановити, що означає термін «подібний», і які правовідносини можна вважати подібними.
		17. Оскільки термін «подібний» є загальновживаним, звернуся до його значень, зафіксованих у тлумачному словнику української мови (Словник української мови : в 11 т. / редкол.: I. К. Бiлодiд (голова) та iн.; Акад. наук Укр. РСР, Iн-т мовознавства iм. О.О.Потебні. К. : Наук. думка, 19701980. Том 6: П  По. 1975. С. 745):
		17.1. Який має спільні риси з ким-, чим-небудь, схожий на когось, щось.
		17.2. Такий самий; такий, як той (про якого йде мова).
		17.3. У математиці: який має подібність (у другому значенні).
		18. Таким чином, термін «подібні правовідносини» може означати як правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і такі, що є тотожними з ними, тобто такими самими як інші (див. також значення терміну «тотожний»: Словник української мови : в 11 т. / редкол.: I. К. Бiлодiд (голова) та iн.; Акад. наук Укр. РСР, Iн-т мовознавства iм. О.О.Потебні. К. : Наук. думка, 19701980. Том 10: Т  Ф. 1979. С. 213).
		19. Як відомо, у загальній теорії права, яка викладається на юридичних факультетах і в юридичних навчальних закладах України, правовідносини, зазвичай, розуміються як різновид передбачених юридичними нормами чи зумовлених принципами права ідеологічних суспільних відносин, що встановлюються між суб`єктами права щодо об`єктів права на підставі юридичних фактів і виражаються у взаємних правах і обов`язках цих суб`єктів (див., наприклад:  ОСОБА_2 . Основи загальної теорії права та держави. Навч. посібник. Вид. 9-те, зі змінами. Львів: Край, 2009. С. 133-136; Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів] / М.В.Цвік, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ін.; За ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О.В.Петришина. Харків: Право, 2009. С. 334-350).
		20. Тобто, до складу правовідносин включають їх суб`єктів, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів.
		21. З огляду на це може складатися враження, що для цілей застосування підпункту 7 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України (як і підпункту 7 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» ГПК України та підпункту 8 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України) подібність правовідносин слід встановлювати одночасно за трьома критеріями: суб`єктним, об`єктним і, так би мовити, змістовним.
		22. Проте подібність правовідносин, виявлена одночасно за трьома критеріями, може свідчити, на мій погляд, про їх, умовно кажучи, тотожність (однаковий вид суб`єктів, однаковий вид об`єкта й однакові права та обов`язки щодо нього). А процесуальний закон не вимагає встановлення такої тотожності для вирішення питання про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		23. Якщо норма права не передбачає, що її дія поширюється лише на обмежене коло осіб (наприклад, лише на фізичних або на юридичних осіб чи на конкретну групу тих або інших), немає сенсу застосовувати суб`єктний критерій для встановлення подібності правовідносин у різних справах.
		24. Не завжди для встановлення подібності правовідносин має значення й об`єктний критерій. Так, наприклад, у справі №357/3258/16-ц об`єктом правовідносин є кімната у гуртожитку, яку позивач і суди нижчих інстанцій вважали службовим житлом. В обставинах цієї справи незалежно від того, чи об`єкт користування, про виселення з якого просить позивач, є кімнатою у гуртожитку чи службовим житлом, стаття 125 ЖК («Особи, яких не може бути виселено з службових жилих приміщень без надання іншого жилого приміщення») застосовна до відносин про виселення з кімнати у гуртожитку з огляду на припис частини третьої статті 132 ЖК («Виселення з гуртожитків»). Останній прямо передбачає необхідність застосування статті 125 ЖК. Відтак, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зобов`язаний був з`ясувати, які висновки щодо застосування статті 125 ЖК були викладені раніше у рішеннях Верховного Суду України.
		25. Основний критерій, без якого неможливо встановити подібність правовідносин, є змістовний. Мова йде про права й обов`язки суб`єктів. Саме за характером цих прав та обов`язків необхідно було, на мій погляд, визначати подібність правовідносин у справі №357/3258/16-ц з правовідносинами у справі №761/15791/15-ц, рішення в якій 5 липня 2017 року ухвалив Верховний Суд України.
		26. Спір, що виник між сторонами справи №357/3258/16-ц, стосується виселення з кімнати у гуртожитку колишньої дружини військовослужбовця, яка включена до спеціального ордеру на вселення сім`ї військовослужбовця, а після розірвання шлюбу продовжує проживати у цій кімнаті разом з малолітньою дитиною, і за висновком суду першої інстанції відсутні відомості про наявність у відповідача прав на нерухоме майно.
		27. Фабула порівнюваної справи №761/15791/15-ц суттєво відрізняється: військовослужбовець був забезпечений службовим житлом, після чого вибув до нового місця служби, де йому надано іншу службову квартиру, а у першій залишилася проживати його мати. У добровільному порядку вона цю квартиру не звільнила, з огляду на що квартирно-експлуатаційне управління просило виселити її зі спірної службової квартири без надання іншого жилого приміщення, а також визнати військовослужбовця таким, що втратив право користування службовою квартирою за попереднім місцем служби.
		28. Вочевидь, правовідносини в обох справах не є тотожними за суб`єктним, об`єктним і змістовним критеріями. Проте, як зазначалося, процесуальний закон і не вимагає такої тотожності, а вказує на необхідність встановити лише їх подібність. І змістовна подібність правовідносин в обох справах є, оскільки у них мова йде про право особи користуватися житлом (кімнатою у гуртожитку чи службовою квартирою відповідно), до порядку виселення з якого може застосовуватися стаття 125 ЖК.
		29. Більше того, з погляду статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі  Конвенція) для застосування загальних принципів обмеження права на повагу до житла не має значення, про який саме об`єкт проживання йде мова: службове житло, кімнату у гуртожитку чи приватну квартиру.
		30. На користь цього свідчить, зокрема, те, що Верховний Суд України у постанові від 13листопада 2013 року у справі №6-115цс13 (про яку мова йтиме далі) щодо правовідносин, схожих з тими, які проаналізовані у справі №761/15791/15-ц, застосував рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», тлумачачи зміст статей 124 і 125ЖК.
		Як розуміти поняття «відступ від висновку щодо застосування норми права»?
		31. Як і термін «подібний», термін «відступ» є загальновживаним. А тому слід з`ясувати його значення, зафіксовані у тлумачному словнику української мови (Словник української мови : в 11 т. / редкол.: I. К. Бiлодiд (голова) та iн.; Акад. наук Укр. РСР, Iн-т мовознавства iм. О. О. Потебні. К. : Наук. думка, 19701980. Том 1: А  В. 1970. С. 644):
		31.1. Відхід з певних позицій під натиском супротивника.
		31.2. Відмова від чого-небудь, порушення чогось.
		31.3. Не зв`язана з головною темою частина розповіді, твору тощо, яка містить побічну думку, зауваження і т. ін.
		32. З огляду на це видається, що поняття «відступ від висновку щодо застосування норми права» слід розуміти як повну відмову суду від такого висновку на користь іншого висновку чи відхід від раніше сформульованого висновку шляхом буквального, звужувального або розширювального тлумачення відповідної норми права.
		33. На користь такого підходу свідчать і зафіксовані у науковій літературі форми, в яких відбувається зміна практики застосування юридичних норм(див.: Kahler Lorenz. Strukturen Und Methoden Der Rechtsprechungsanderung. Baden-Baden: Nomos, 2004. S. 475), серед яких:
		33.1. Заперечення попереднього тлумачення через його чи-то помилковість, чи-то відставання від потреб часу або несумісність попереднього тлумачення із міжнародно-правовими зобов`язаннями, що зумовлює необхідність нового тлумачення норми права. Це  найбільш радикальна форма зміни судової практики, що потребує від суддів мотивування підстав відходу від попереднього тлумачення (до слова, однією з таких підстав у практиці Верховного Суду ФРН та Конституційного Суду ФРН визнається невідповідність тлумачення юридичних норм практиці Європейського суду з прав людини).
		33.2. Модифікація, тобто зміна логічного обсягу змісту юридичної норми шляхом його звуження чи розширення у порівнянні з тим, який був встановлений попереднім тлумаченням цієї норми.
		33.3. Започаткування нового тлумачення норми права без прямої відмови від її попереднього тлумачення (така форма зміни практики застосування юридичних норм призводить до колізій у правовому регулюванні та шкодить принципу правової визначеності).
		34. Відступи від попередньої практики застосування норм права складають порівняно невеликий сегмент судової практики держав по обидва боки Атлантичного океану, що пов`язано з дією у державах системи загального права принципу stare decisis, а у державах романо-германської правової системи  моделі усталеної судової практики (див.: ГончаровВ.В. Динамічне тлумачення юридичних норм / Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Національної академії правових наук України / Редкол.: П.М. Рабінович (голов. ред.) та ін. СеріяІ. Дослідження та реферати. Вип. 27. Львів: СПОЛОМ, 2013. С.151-159).
		Чи була необхідність відступу від висновку Верховного Суду України щодо застосування статті 125ЖК у справі №357/3258/16-ц?
		35. Суди першої й апеляційної інстанції без посилання на статтю 132ЖК застосували для вирішення спору статтю 125ЖК, відповідно до якої без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього кодексу, не може бути виселено, зокрема, одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.
		36. У постанові від 5 липня 2017року в справі №761/15791/15-ц Верховний Суд України, аналізуючи норми статей 124 і 125ЖК, дійшов висновку, що вони «підлягають застосуванню до житлових правовідносин, одним із суб`єктів яких є особа, яка перебувала з підприємством, установою чи організацією у трудових відносинах. Таким чином, закріплені в статтях125 та 124 ЖК Української РСРгарантії не можуть бути застосовані при вирішенні спору про виселення з службового приміщення громадян, які не перебували чи не перебувають з організацією у трудових відносинах. … Право користування службовим приміщенням члена сім`ї (або колишнього члена сім`ї) є похідним від права особи, якій у встановленому законом порядку виданий спеціальний ордер для проживання на період її роботи. … Крім того, гарантії, визначені положеннями ЖК Української РСР щодо неможливості виселення особи без надання іншого жилого приміщення, законодавцем встановлені з метою недопущення позбавлення особи єдиного житла».
		37. З огляду на наведені формулювання висновків Верховного Суду України не можу погодитися з колегами у тому, що такі були зроблені лише для конкретних обставин справи.
		38. Категоричність наведених висновків Верховного Суду України дозволяє стверджувати, що вони можуть сприйматися судами першої й апеляційної інстанцій як загальні правила застосування статей 124 і 125 ЖК безвідносно до обставин справи №761/15791/15-ц. Зокрема, розуміння переліку осіб, яких не може бути виселено зі службових жилих приміщень без надання іншого жилого приміщення, було звужене Верховним Судом України лише до тих осіб, які перебували з підприємством, установою чи організацією у трудових відносинах.
		39. Застосувавши звужувальне тлумачення статей 124 і 125ЖК у постанові від 5липня 2017року в справі №761/15791/15-ц, Верховний Суд України, не наводячи підстав, відійшов від власних висновків щодо застосування цих статей, сформульованих у постанові Верховного Суду України від 13 листопада 2013 року в справі №6-115цс13.
		40. За обставинами справи №6-115цс13 військовослужбовець проходив службу у військовій частині та на підставі ордеру був забезпечений службовим житлом разом з сім`єюу складі трьох осіб. Коли військову частину було розформовано, військовослужбовець вибув до нового місця служби. Скасовуючи рішення суду першої інстанції й задовольняючи позовні вимоги квартирно-експлуатаційного відділу, суд апеляційної інстанції виходив із того, що згідно зі статтею 124ЖК військовослужбовець після вибуття до нового місця служби втратив право користування службовим житлом, а тому підлягає виселенню без надання іншого жилого приміщення разом з членами його сім`ї  дружиною та двома малолітніми дітьми, які залишилися проживати у службовій квартирі. З цим висновком погодився суд касаційної інстанції.
		41. Верховний Суд України, враховуючи, зокрема, зміст статті 47 Конституції України та рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» у постанові від 13 листопада 2013 року у справі №6-115цс13 вказав, що «не може бути виселено без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього кодексу, зокрема, сім`ї військовослужбовців, осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників (стаття 125 ЖК)».
		42. Крім того, Верховний Суд України врахував загальні принципи тлумачення статті8 Конвенції, викладені у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», вказавши, що «міжнародною судовою установою встановлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу».
		43. Зазначене дозволило Верховному Суду України дійти висновку, що, «розглядаючи справи цієї категорії, суди повинні враховувати інтереси сторін і вирішувати такі спори залежно від установленого та на підставі закону, а також ураховувати, що внаслідок виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення у зв`язку з переміщенням по службі одного із подружжя, пов`язаним з переїздом в іншу місцевість, без забезпечення житлом, порушується право цих осіб і членів їхніх сімей на житло».
		44. Як відомо, «функція пояснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам» (§43 рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»).
		45. Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року («Cantoni v. France», заява №17862/91, §31-32), «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року («Vyerentsov v. Ukraine», заява «№20372/11, §65)).
		46. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 Цивільного процесуального кодексу України.
		47. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити будь-який ризик свавілля.
		48. На думку Європейського суду з прав людини, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C.G. and Others v. Bulgaria», заява №1365/07, 24 April 2008, §39), «Олександр Волков проти України» («Oleksandr Volkov v. Ukraine», заява №21722/11, §170)).
		49. З огляду на те, що Верховний Суд України у постановах від 13 листопада 2013 року у справі №6-115цс13 і від 5липня 2017року в справі №761/15791/15-ц дійшов різних висновків щодо застосування одних і тих самих статей ЖК (не аргументуючи відступлення від попередньої позиції), а також зважаючи на те, що у першій зі згаданих постанов він врахував рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», а у другій до цього рішення не звернувся, мені видається, що правова визначеність стосовно застосування судами статей 124 і 125ЖК в аналогічних справах може бути поставлена під сумнів.
		50. Більше того, якщо всі тлумачення норм права Верховним Судом України вважати лише казуальними, тобто такими, які «слід розглядати у світлі обставин справи, в якій такі висновки були сформульовані», правова визначеність у застосуванні норм права, на мій погляд, буде відсутньою, а відповідна судова практика може стати розбалансованою.
		51. Оскільки згідно з частинами другою та четвертою статті 10 ЦПК Українисуд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, та застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї та практику Європейського суду з прав людини як джерело права, висновки Верховного Суду України щодо застосування норм права слід розглядати у світлі Конвенції та релевантних обставинам справи, що розглядається, рішень Європейського суду з прав людини.
		52. Більше того, зміна судової практики задля забезпечення її відповідності практиці Європейського суду з прав людини визнається у державах Європи не правом, а обов`язком судів, виконання якого може зумовлювати як перегляд попередніх тлумачень норм права, так і запровадження нових, які відповідають такій практиці (див.:Leibel St. Die primarechtskonforme Auslegung / St. Leibel, R. Domrose // Europaische Methodenlehre: Handbuch fur Ausbildung und Praxis. Berlin: Walter de Gruter, 2006. S.184-216;  ОСОБА_5 , ihre Rechtsstellung sowie die Entscheidungen des EGMR im Stufenbau der deutschen Rechtsordnung. Zeitschrift fur das Juristische Studium (ZJS). 2016. №1. S.53).
		53. Ще 7 липня 2011 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення в справі «Сєрков проти України» («Serkov v. Ukraine», №39766/05), яка стосувалася, зокрема, зміни підходу Верховного Суду України до тлумачення приписів законодавства щодо сфери застосування звільнення від сплати ПДВ.
		54. У цій справі Європейський суд з прав людини, як і у попередніх його рішеннях, констатував, що «тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатись у тому, що спосіб, у який тлумачиться та застосовується національне законодавство, приводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду… Суд визнає, що, дійсно, можуть існувати переконливі причини для перегляду тлумачення законодавства, яким слід керуватись. Сам Суд, застосовуючи динамічний та еволюційний підходи в тлумаченні Конвенції, у разі необхідності може відходити від своїх попередніх тлумачень, тим самим забезпечуючи ефективність та актуальність Конвенції… Проте Суд не вбачає жодного виправдання для зміни юридичного тлумачення, з якою зіткнувся заявник. Насправді, Верховний Суд України не навів жодних аргументів, щоб пояснити відповідну зміну тлумачення. Така відсутність прозорості мала обов`язково вплинути на довіру суспільства та віру в закон. З огляду на обставини цієї справи Суд вважає, що спосіб, у який національні суди тлумачили відповідні положення законодавства, негативно вплинув на їхню передбачуваність» (§36, 39, 40).
		55. У справі №357/3258/16-ц, яка розглядалася Великою Палатою Верховного Суду, необхідність відступу від висновків Верховного Суду України, сформульованих у постанові від 5 липня 2017 року в справі №761/15791/15-ц, як на мене, якраз і була мотивована Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду тим, що спосіб, в який була витлумачена стаття 125ЖК у справі №761/15791/15-ц, призводить до наслідків, несумісних із принципами Конвенції з погляду тлумачення права на повагу до житла у світлі практики Європейського суду з прав людини.А тому необхідність відступу від загального висновку Верховного Суду України щодо застосування статті 125ЖК була, на мій погляд, очевидною й об`єктивно зумовленою.
		56. Такий відступ міг бути здійснений шляхом розширювального (порівняно з позицією Верховного Суду України, викладеною у справі №761/15791/15-ц) тлумачення приписів статті 125ЖК щодо неможливості виселення без надання іншого жилого приміщення одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.
		57. Для такого тлумачення прийнятними є загальні принципи обмеження права на повагу до житла, згадані Європейським судом з прав людини у рішенні в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (§40-44) і застосовані свого часу Верховним Судом України у справі №6-115цс13.
		Загальні висновки
		 
		 
		58. З огляду на ухвалу Великої Палати Верховного Суду від 8 лютого 2018 року, постановлену у справі №357/3258/16-ц, видається, що якщо колегії суддів або палати (об`єднані палати) касаційних судів у складі Верховного Суду не будуть пропонувати власне розуміння змісту понять «подібні правовідносини», «відступ від висновку щодо застосування норми права» й умов, за яких можна стверджувати, що існує необхідність такого відступу у конкретних справах, які передаються на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а остання не надасть їм абстрактного (не казуального) тлумачення, існує ймовірність того, що наступні справи, передані Великій Палаті Верховного Суду, також будуть повернуті для продовження їх розгляду до касаційних судів з посиланням на те, що висновки Верховного Суду України слід розглядати у світлі обставин справи, в якій такі висновки були сформульовані.
		59. Вважаю, що Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду мав достатні юридичні підстави передати справу №357/3258/16-ц на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Остання ж, як на мене, мала підстави ухвалювати постанову по суті спору, а також з урахуванням обставин справи надати висновок щодо застосування статті 125 ЖК у світлі тлумачення Європейським судом з прав людини статті 8 Конвенції, зокрема права людини на повагу до свого сімейного життя та житла.
		60. Вочевидь, з огляду на європейські стандарти правомірність виселення особи залежить не лише від наявності нормативного акта, на підставі якого воно є можливим, але й від висновку щодо співмірності такого заходу легітимній меті, яка переслідується виселенням. Наявність чи відсутність такої співмірності може визначатися залежно від конкретних обставин справи, зокрема з урахуванням можливості особи забезпечити собі інше житло.
		 
		Суддя Д.А.Гудима

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...