Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 488/5476/14-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із земельних правовідносин.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 28.02.2018. Забезпечено надання загального доступу: 01.03.2018.
Дата набрання законної сили: 21.02.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		21 лютого 2018 року
		м. Київ
		 
		справа № 488/5476/14-ц
		 
		провадження № 61-5857 св 18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного  суду:
		 
		головуючого - Стрільчука В. А.,
		 
		суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач),
		 
		учасники справи:
		 
		позивачі: прокурор Корабельного району м. Миколаєва, Миколаївська обласна державна адміністрація, державне підприємство «Миколаївське лісове господарство»,
		 
		відповідачі: Миколаївська міська рада, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_2 та представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 
		5 липня 2016 року у складі судді Безпрозванного В. В., рішення апеляційного суду Миколаївської області від 10 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Данилової О. О., Галущенка О. І., Серебрякової Т. В.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		У жовтні 2014 року прокурор Корабельного району м. Миколаєва звернувся з позовом в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації та державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» (далі - ДП «Миколаївське лісове господарство») до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1, ОСОБА_2 та 
		ОСОБА_3 про визнання незаконним і скасування рішення, визнання недійсним та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку, витребування земельної ділянки.
		 
		На обгрунтування позовних вимог зазначав, що рішенням Миколаївської міської ради від 1 жовтня 2009 року (пункт 77 розділу 1) ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1 000 кв. м за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по провулку АДРЕСА_1 
		 
		Рішенням Миколаївської міської ради від 25 червня 2010 року (пункти 28, 28.2 розділу 4) затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство» площею 1 000 кв. м для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель. 
		 
		19 серпня 2010 року ОСОБА_1 отримав державний акт на право власності на вказану земельну ділянку. 
		 
		1 вересня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, на підставі якого 22 грудня 2010 року ОСОБА_2 отримала державний акт про право власності на земельну ділянку. 
		 
		17 липня 2014 року ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу продала зазначену земельну ділянку ОСОБА_3
		 
		Прокурор посилався на те, що під час передачі ОСОБА_1 земельної ділянки порушено вимоги земельного законодавства. Зокрема, спірна земельна ділянка належить до земель державного лісового фонду та була передана без її вилучення у належного користувача - ДП «Миколаївське лісове господарство», з порушенням встановленої процедури зміни її цільового призначення, без узгодження з органом виконавчої влади з питань лісового господарства та без проведення державної експертизи проекту землеустрою. 
		 
		Ураховуючи те, що про зазначені порушення закону стало відомо при проведенні у серпні 2014 року перевірки дотримання вимог земельного законодавства у діяльності Миколаївської міської ради, прокурор просив поновити строк позовної давності; визнати незаконними та скасувати пункт 77 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради № 38/30 від 1 жовтня 
		2009 року та пункти 28, 28.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради 
		№ 47/51 від 25 червня 2010 року; визнати недійсними договори купівлі-продажу від 1 вересня 2010 року та 17 липня 2014 року; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_2; скасувати у Державному реєстрі речових прав запис про право 
		ОСОБА_3 на земельну ділянку; витребувати ділянку з незаконного володіння ОСОБА_3 та повернути її у власність держави в особі 
		ДП «Миколаївське лісове господарство».
		 
		Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 5 липня 2016 року позов задоволено.
		 
		Визнано поважними причини пропуску позовної давності та поновлено прокурору Корабельного району м. Миколаєва строк позовної давності для звернення до суду із позовом.
		 
		Визнано незаконним та скасовано пункт 77 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради № 38/30 від 1 жовтня 2009 року, за яким ОСОБА_1 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, для будівництва індивідуального житлового будинку орієнтованою площею 
		1 000 кв. м з наданням адреси: провулок АДРЕСА_1
		 
		Визнано незаконним та скасовано пункти 28, 28.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 47/51 від 25 червня 2010 року, якими затверджено проект землеустрою та надано ОСОБА_1 у власність земельну ділянку за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство» для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель та споруд загальною площею 1000 кв. м, по провулку АДРЕСА_1
		 
		Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 
		1 000 кв. м, кадастровий номер НОМЕР_1, реєстровий № 2181 від 1 вересня 2010 року, по провулку АДРЕСА_2 укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області ОСОБА_5
		 
		Визнано недійсним виданий ОСОБА_2 державний акт серії НОМЕР_2 від 22 грудня 2010 року на право власності на земельну ділянку площею 
		1 000 кв. м по провулку АДРЕСА_2 зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за 
		№ 011049800985.
		 
		Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 
		1 000 кв. м., кадастровий номер НОМЕР_1, реєстровий № 930 від 17 липня 2014 року по АДРЕСА_3, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області 
		Ніка Н. В.
		 
		Скасовано у Державному реєстрі речових прав запис № 6362760 про право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 1 000 кв. м з кадастровим номером НОМЕР_1 по провулку. АДРЕСА_4
		 
		Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_3 земельну ділянку площею 1 000 кв. м, кадастровий номер НОМЕР_1, по провулку АДРЕСА_5 у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації з передачею у постійне користування 
		ДП «Миколаївське лісове господарство».
		 
		Вирішено питання про розподіл судових витрат.
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що передача земельної ділянки ОСОБА_1 здійснена з порушенням норм Земельного кодексу України (далі - ЗК України) - за відсутності згоди на її вилучення у належного землекористувача, висновку спеціально уповноваженого органу лісового господарства, висновку державної експертизи землевпорядної документації, а також з перевищенням Миколаївською міською радою наданих їй законодавством повноважень на розпорядження земельними ділянками. Підстави пропуску строку позовної давності суд вважав поважними, оскільки порушення норм закону при передачі земельної ділянки ОСОБА_1 були виявлені лише під час проведення прокуратурою Корабельного району м. Миколаєва перевірки дотримання вимог земельного законодавства в діяльності Миколаївської міської ради та ДП «Миколаївське лісове господарство».
		 
		Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 10 листопада 
		2016 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відхилено, рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 5 липня 2016 року змінено. Виключено з резолютивної частини рішення висновок про поновлення позовної давності. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
		 
		Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що строк позовної давності прокурором не пропущено, оскільки про порушення вимог земельного законодавства при розпорядженні державною власністю розпорядник земель державної власності - Миколаївська обласна державна адміністрація дізналась лише при проведенні прокурорської перевірки у липні-серпні 
		2014 року.
		 
		У листопаді 2016 року ОСОБА_2 звернулася з касаційною скаргою, у якій просила скасувати рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 
		5 липня 2016 року та рішення апеляційного суду Миколаївської області від 
		10 листопада 2016, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
		 
		Касаційна скарга обгрунтована тим, що спірна земельна ділянка не належить до земель лісогосподарського призначення, які перебували у користуванні 
		ДП «Миколаївське лісове господарство» та, що Миколаївська міська рада мала повноваження на розпорядження зазначеною земельною ділянкою. Судами попередніх інстанцій не ураховано неналежність наданих позивачем доказів та безпідставно відмовлено у задоволенні клопотання про призначення судової земельно-технічної експертизи. На момент укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 оспорюваного договору купівлі-продажу не було встановлено факту незаконності набуття права власності на земельну ділянку, винна чи протиправна поведінка покупця відсутня, а тому визнання цього договору недійсним є безпідставним. Крім того, прокурором пропущено строк позовної давності, оскільки позивач мав можливість дізнатись про порушення своїх прав в момент прийняття Миколаївською міською радою оскаржуваних рішень.
		 
		У січні 2017 року надійшли заперечення прокуратури Миколаївської області на касаційну скаргу ОСОБА_2, обгрунтовані тим, що судами попередніх інстанцій правильно встановлено належність спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення, які перебували у користуванні 
		ДП «Миколаївське лісове господарство» та вибули з його користування без попереднього вилучення. Докази обізнаності Миколаївської обласної державної адміністрації та ДП «Миколаївське лісове господарство» про незаконне вилучення земельної ділянки з державної власності до проведення прокурорської перевірки в матеріалах справи відсутні, а тому посилання в касаційній скарзі на те, що позивач мав можливість дізнатись про порушення земельного законодавства при відчуженні земельної ділянки в момент прийняття міською радою оскаржуваних рішень, грунтується лише на припущенні.
		 
		У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернулася з касаційною скаргою, у якій просила скасувати рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 
		5 липня 2016 року та рішення апеляційного суду Миколаївської області від 
		10 листопада 2016 року, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
		 
		Касаційна скарга обгрунтована тим, що в матеріалах справи відсутні докази належності спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення, які перебували у користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», а тому Миколаївська міська рада мала повноваження на розпорядження спірною земельною ділянкою. Судами попередніх інстанцій не ураховано необхідності призначення експертизи у справі та залучення до участі у справі в якості третьої особи Управління Держземагенства у Миколаївському районі Миколаївської області. Відповідачі є добросовісними набувачами спірної земельної ділянки, а тому вона не може бути витребувана у них. Крім того, строк позовної давності пропущено прокурором без поважних причин, оскільки прокурор мав право здійснити перевірку правомірності прийняття Миколаївською міською радою оспорюваного рішення з власної ініціативи.
		 
		У березні 2017 року надійшли заперечення прокуратури Миколаївського області на касаційну скаргу ОСОБА_3, у якому він вказував на безпідставність наведених у ній доводів, оскільки спірна земельна ділянка вибула з користування ДП «Миколаївське лісове господарство» поза його волею, належить до земель лісового фонду, які не можуть використовуватися для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд. Зазначав, що у даному випадку задоволення позову прокурора не суперечить принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном. Крім того, відповідачами не надано доказів, як і б свідчили про об'єктивну можливість позивачів дізнатись про порушення вимог земельного законодавства раніше ніж була проведена прокурорська перевірка.
		 
		Також у березні 2017 року надійшли заперечення Миколаївської обласної державної адміністрації на касаційну скаргу ОСОБА_3, обгрунтовані тим, що спірна земельна ділянка була незаконно передана у власність ОСОБА_1 без її вилучення з користування ДП «Миколаївське лісове господарство». Зазначала, що посилання в апеляційній скарзі на пропуск строку позовної давності є безпідставним, оскільки Миколаївська обласна державна адміністрація не має повноважень на здійснення контролюючих функцій щодо перевірки законності прийнятих рішень Миколаївською міською радою, а тому дізналась про порушення права державної власності лише після пред'явлення позову прокурором Корабельного району м. Миколаєва.
		 
		Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		 
		Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на наступне.
		 
		Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом. 
		 
		Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
		 
		Відповідно до положень статтей 141, 149 ЗК України земельні ділянки, які перебувають у користуванні осіб, передаються у власність чи користування іншим особам лише після їх вилучення у встановленому законом порядку у попереднього користувача.
		 
		Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації у сфері лісових відносин у межах своїх повноважень на їх території передають у власність, надають у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельні лісові ділянки площею до 1 гектара, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення та припиняють права користування ними (пункт 5 частини першої статті 31 Лісового кодексу України (у редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин)).
		 
		Згідно з частиною четвертої статті 20 ЗК України зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.
		 
		Відповідно до статті 55 ЗК Українидо земель лісового фонду належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісового фонду не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.
		 
		До земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт «г» частини четвертої статті 84 ЗК України). 
		 
		Статтею 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» встановлено, що обов'язковій експертизі підлягають проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок лісогосподарського призначення.
		 
		Судами попередніх інстанцій встановлено, що спірна земельна ділянка розташована у кварталі 43 урочища «Жовтневе» Миколаївського лісництва 
		ДП «Миколаївське лісове господарство» на території земель лісового фонду, що підтверджено ситуаційним планом, накладкою абрису кварталу №43 на публічно кадастрову карту України, фрагментом кадастрової карти України станом на 2007-2012 роки, експлікацією земельних угідь.
		 
		Перебування зазначеної земельної ділянки у користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство» також підтверджується відомостями, наданими 
		ВО «Укрдержліспроект», управлінням Держземагенства у Миколаївському районі Миколаївської області, управлінням Держкомзему у м. Миколаєві, Миколаївським обласним управлінням лісового та мисливського господарства, Державним управлінням охорони навколишнього середовища в Миколаївській області.
		 
		Вирішуючи спір та визначаючи правовий статус спірної земельної ділянки, суди попередніх інстанцій на підставі наявних в матеріалах справи доказів дійшли обгрунтованого висновку про те, що вона належала до земель лісового фонду та перебувала у користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство».
		 
		Ураховуючи, що проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 спірної земельної ділянки не містив висновку Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства, за фактом підробки указаного висновку порушено кримінальну справу, а також відсутні висновки державної експертизи землевпорядної документації, правильним є висновок судів попередніх інстанцій про відсутність у Миколаївської міської ради правових підстав для передачі зазначеної земельної ділянки у власність відповідачу.
		 
		Законним та обгрунтованим є також висновки судів першої та апеляційної інстанцій про витребування спірної земельної ділянки у кінцевого набувача на підставі статті 388 ЦК України, ураховуючи, що зазначена земельна ділянка вибула з державної власності протиправно у зв'язку з прийняттям незаконних рішень.
		 
		Доводи касаційних скарг ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про добросовісне набуття ними права власності на спірну земельну ділянку та порушення державою їх права власності, що суперечить положенням статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини є безпідставними з огляду на таке.
		 
		Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. 
		 
		Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (рішення від 
		23 вересня 1982 року в справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», рішення від 21 лютого 1986 року в справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства») положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.
		 
		У практиці Європейського суду з прав людини (серед багатьох інших, рішення Європейського суду з прав людини у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) також напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Європейського суду з прав людини констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
		 
		Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя. 
		 
		Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого Європейський суд з прав людини надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
		 
		Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обгрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».
		 
		Ураховуючи, що земля, як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об'єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності, а тому правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. 
		 
		Судами попередніх інстанцій установлено, що земля, віднесена рішенням Миколаївської міської ради від 25 червня 2010 року до земель житлової та громадської забудови, мала лісогосподарське призначення (лісового фонду), у зв'язку із чим фактично відбулась незаконна зміна цільового призначення землі, в подальшому її було відчужено за договорами купівлі-продажу.
		 
		Ураховуючи зазначене, «суспільним», «публічним» інтересом звернення прокурора Корабельного району м. Миколаєва до суду із даним позовом є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - зміни цільового призначення земель лісового фонду та безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок і лісів з державної та комунальної власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, лісів - національного багатства України та лісів як джерела задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. «Суспільний», «публічний» інтерес також полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю та ліси, захист такого права шляхом повернення в державну власність землі та лісів, що незаконно вибули з такої власності.  
		 
		Зазначаючи в касаційних скаргах про необхідність застосування до спірних правовідносин статті 1 Першого протоколу, заявники не вказують на порушення принципу «пропорційності» й на те, що вони несуть «індивідуальний і надмірний тягар» у зв'язку з витребуванням земельної ділянки на користь держави. 
		 
		Ураховуючи зазначене, обгрунтованим є висновок судів попередніх інстанцій про виправдане втручання держави у право власності відповідачів, оскільки встановлено, що воно було законним, здійснювалося зметою задоволення «суспільного» і «публічного» інтересу та було пропорційним визначеним цілям.
		 
		Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (наприклад, рішення від 8 липня 1986 року в справі «Літгоу та інші проти Сполученого Королівства») одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обгрунтованої компенсації. 
		 
		У справі, яка переглядається, судом установлено, що ОСОБА_3 набула права власності на спірну земельну ділянку згідно з договором купівлі-продажу від 17 липня 2014 року, укладеним між нею як покупцем та 
		ОСОБА_2 як продавцем. Суди ухвалили рішення про витребування земельної ділянки з володіння ОСОБА_3 на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації, яка не була стороною договору купівлі-продажу від 17 липня 2014 року, при цьому питання про компенсацію ОСОБА_3 не порушувала і суди такого питання не вирішували. 
		 
		З огляду на зазначене, той факт, що суди не вирішили питання про надання ОСОБА_3 компенсації у зв'язку з витребуванням земельної ділянки, не свідчить про порушення принципу «пропорційності» при задоволенні позову прокурора Корабельного району м. Миколаєва про повернення в державну власність земельної ділянки, яка вибула з такої власності незаконно, оскільки покупець, у якого вилучається майно, не позбавлений можливості порушувати питання про відшкодування завданих збитків на підставі статті 661 ЦК України, яка встановлює, що у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.
		 
		Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15, від 29 червня 2016 року у справі № 6-1376цс16.
		 
		Безпідставними є доводи касаційних скарг щодо незастосування судами попередніх інстанцій практики Європейського суду з прав людини викладеної у рішенні від 24 червня 2003 року у справі «Стретч проти Сполученого Королівська» та рішенні від 30 червня 2006 року у справі «Федоренко проти України», ураховуючи, що у зазначених рішеннях наголошено на одному з обов'язкових критеріїв правомірності втручання у право мирного володіння майном - його «пропорційності», «справедливій рівновазі» між суспільними та приватними інтересами, пропорційності між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності, що було враховано судами попередніх інстанцій. При цьому обставини справ «Федоренко проти України», «Стретч проти Сполученого Королівства» та цієї справи істотно різняться, а тому висновки щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства і особи в кожній з цих справ не можуть бути тотожними, у зв'язку з чим висновок Європейського суду з прав людини про порушення прав заявника у зазначених справах не може бути безумовним прецедентом при розгляді цієї справи.
		 
		Правильним є також висновок суду апеляційної інстанції про відсутність пропуску позивачем строку позовної давності.
		 
		Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
		 
		Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.
		 
		Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
		 
		Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
		 
		При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
		 
		Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обгрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац 2 частини другої статті 45 ЦПК України (у редакції, що буда чинною на момент розгляду справи у судах попередніх інстанцій).
		 
		Згідно із частиною першою статті 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.
		 
		Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.
		 
		Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
		 
		Отже, якщо у передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме позивач, а не прокурор. 
		 
		Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16.
		 
		Суд апеляційної інстанції правильно виходив із того, що строк позовної давності обчислюється з моменту коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме позивач, а не прокурор. У матеріалах справи відсутні докази того, що Миколаївська обласна державна адміністрація чи ДП «Миколаївське лісове господарство» довідались або могли довідатись про оскаржуваного рішення Миколаївської міської радидо проведення прокурорської перевірки у серпні 2014 року.
		 
		Відповідно до положень статті 19 Закону України «Про прокуратуру» (у редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) перевірка відповідності актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам  є предметом прокурорського нагляду. Перевірка виконання законів проводиться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагаються прокурорського реагування, а за наявності приводів - також з власної ініціативи прокурора. 
		 
		Положення зазначеного Закону не зобов'язували прокурора здійснювати перевірку додержання законів при винесені будь-якого рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, а лише за наявності для цього відповідних підстав. Ураховуючи наведене, доводи касаційних скарг щодо можливості прокурора довідатись про порушене право державної власності на спірну земельну ділянку в момент винесення оскаржуваного рішення Миколаївською міською радою, чи при проведенні перевірки прокуратурою за власною ініціативою до 2014 року, грунтуються виключно на припущеннях, що суперечить положенням частини четвертої статті 60 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи в судах попередніх інстанцій). 
		 
		Оскільки Миколаївська обласна державна адміністрація та ДП «Миколаївське лісове господарство» не наділені наглядовими чи контрольними функціями з перевірки законності рішень Миколаївської міської ради, відсутні підстави вважати, що зазначені особи могли довідатись про порушення права державної власності до проведення відповідної перевірки прокуратурою Корабельного району м. Миколаєва.
		 
		Посилання заявників на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права при відмові в задоволенні клопотань про призначення земельно-технічної експертизи та відмові у залученні до участі у справі в якості третьої особи управління Держземагенства у Миколаївському районі Миколаївської області є непереконливими, і не впливають на зміст ухвалених судових рішень. Вирішення питань щодо належності спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення, які перебували у користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», повинно бути вирішено судами на підставі оцінки доказів, які підтверджують право державної власності та право користування ДП «Миколаївське лісове господарство», а не шляхом здійснення технічних дій. При цьому незалучення до участі у справі третьої особи не позбавляє таку особу права на оскарження судових рішень, у разі вирішення питань про її права та обов'язки при ухваленні судових рішень.
		 
		Відповідно до пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» Лісового кодексу України (далі - ЛК України) до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. 
		 
		Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкування відносяться до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а  частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення. 
		 
		А тому при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України.
		 
		Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14.
		 
		Судами попередніх інстанцій правильно враховано дані ситуаційного плану, накладки абрису кварталу №43 на публічно кадастрову карту України, фрагменту кадастрової карти України станом на 2007-2012 роки, експлікації земельних угідь, надано їм належну правову оцінку та дійшли обгрунтованого висновку про належність спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення, які перебували у користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство».
		 
		Водночас, суди попередніх інстанцій не урахували, що не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину і у яких вони не є стороною договору.
		 
		За загальним правилом статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою, шостою статті 203 цього Кодексу. 
		 
		Відповідно до статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.  
		 
		Згідно зі статтею 330 ЦК України майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
		 
		Право особи, яка вважає себе власником майна, не підлягає захистові шляхом задоволення позову до чергового добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. 
		 
		У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
		 
		Ураховуючи, що договір купівлі-продажу земельної ділянки від 1 вересня 
		2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, та виданий на його підставі державний акт на право власності на земельну ділянку визнаний недійсним, відсутні правові підстави для визнання недійсними наступних правочинів, укладених після указаного договору, зокремадоговору купівлі-продажу земельної ділянки площею від 17 липня 2014 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3
		 
		З огляду на наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки площею від 17 липня 2014 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ухвалені з порушенням норм матеріального права, що відповідно до положень статті 412 ЦПК України є підставою для скасування їх в цій частині та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову. В іншій частині оскаржувані судові рішення постановлені із дотриманням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права, підстав для їх скасування немає.
		 
		Керуючись статтями 409, 410, 412, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційні скарги ОСОБА_2 та представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити частково.
		 
		Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 5 липня 2016 року  та рішення апеляційного суду Миколаївської області від 10 листопада 2016 року в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 17 липня 2014 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, скасувати, ухвалити у цій частині нове рішення.
		 
		У задоволенні позовних вимог прокурора Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації та державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки площею від 17 липня 2014 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, відмовити.
		 
		В іншій частині рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 
		5 липня 2016 року в незміненій частині після апеляційного перегляду та рішення апеляційного суду Миколаївської області від 10 листопада 2016 року залишити без змін.
		 
		Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий:                                                                        В. А. Стрільчук
		 
		Судді:                                                                                             В. О. Кузнєцов
		 
		                                                                                              А.С. Олійник
		 
		                                                                                              С.О. Погрібний
		 
		Г. І. Усик

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...