Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 826/11934/17 : Адміністративні справи (до 01.01.2019); Справи зі спорів з відносин публічної служби, зокрема справи щодо:; проходження служби.
Надіслано для оприлюднення: 07.03.2018. Зареєстровано: 07.03.2018. Забезпечено надання загального доступу: 13.03.2018.
Дата набрання законної сили: 30.03.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м.  Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
		м. Київ
		27 лютого 2018 року                                                         № 826/11934/17
		 
		Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:
		головуючого судді Аблова Є.В.,
		при секретарі судового засідання Борсуковській А.О.,
		учасники справи:
		позивач: ОСОБА_1,
		представник позивача: ОСОБА_2,
		представник відповідача: не з'явився,
		представник третьої особи: Білопольська Н.А.,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу 
		за позовом ОСОБА_1 
		до Громадської ради доброчесності, 
		за участю третьої особи - Вищої кваліфікаційної комісії суддів України,
		про визнання протиправними та скасування висновку і рішення, зобов'язання вчинити дії,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, ОСОБА_1.) звернулась з позовом до Громадської ради доброчесності (далі за текстом - відповідач, ГРД), третя особа без самостійних вимог на предмет спору - Вища кваліфікаційна комісія суддів України (далі за текстом - третя особа, ВККСУ, Комісія) в якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог (а.с. 69-75 Т. IV), просить суд:
		1. Визнати протиправним та скасувати Висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, який затверджено Громадською радою доброчесності 03.05.2017.
		2. Визнати протиправним та скасувати Рішення Громадської ради доброчесності, оформлене у вигляді Протоколу засідання Громадської ради доброчесності №13 від 03.05.2017 року, в частині затвердження Висновку про невідповідність ОСОБА_1  критеріям доброчесності та професійної етики.
		3. Зобов'язати Громадську раду доброчесності переглянути справу ОСОБА_1, як кандидата у конкурсі на зайняття вакантних посад суддів у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду, щодо відповідності ОСОБА_1  критеріям доброчесності та професійної етики.
		4. Зобов'язати Громадську раду доброчесності вилучити негативний висновок Громадської ради доброчесності відносно кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 з досьє кандидата та з досьє судді, який було передано Громадською радою доброчесності та було предметом розгляду на співбесіді 03.05.2017.
		5. Зобов'язати Громадську раду доброчесності вилучити з сайту Громадської ради доброчесності Висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики.
		Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач вважає рішення відповідача протиправними та такими, що прийняті із порушенням норм чинного законодавства. В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримала.
		Відповідач явку свого представника в судові засідання не забезпечив, про дату, час і місце судових засідань повідомлений належним чином. Своєї позиції стосовно заявлених позовних вимог суду не повідомив.
		Представник третьої особи проти задоволення позову заперечив з підстав правомірності оскаржуваного рішення та зазначив, що Комісією надавалась оцінка Висновку разом з усіма матеріалами досьє ОСОБА_1
		Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
		Указом Президента України від 30.10.1999 №1417/99 «Про призначення суддів» ОСОБА_1, призначено строком на п'ять років на посаду судді Арбітражного суду Одеської області. 
		Постановою Верховної Ради України від 17.06.2004 №1814-ІV «Про обрання суддів» ОСОБА_1, обрано суддею господарського суду Одеської області.
		Постановою Верховної Ради України від 05.10.2006 №210-V «Про обрання суддів» ОСОБА_1, обрано суддею Вищого господарського суду України.
		02.12.2016 Позивачем було подано до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України письмову заяву про участь у доборі кандидатів на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з усіма документами, визначеними статтею 71 Закону України «Про судоустрій та статус суддів».
		Рішенням ВККСУ від 13.12.2016 №102/вс-16 ОСОБА_1 було допущено до участі в конкурсі на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду України (далі - Рішення від 13.12.2016).
		Рішенням ВККСУ від 11.01.2017 №2-зп/17 (далі - Рішення від 11.01.2017) та Рішенням ВККС від 20.01.2017 №4/зп-17 (далі - Рішення від 20.01.2017) вирішено, зокрема, провести 16.02.2017 анонімне письмове тестування та 21.02.2017 практичне завдання, як складових першого етапу («складення іспиту») кваліфікаційного оцінювання у межах оголошеного 07.11.2016 конкурсу до Верховного Суду.
		Рішенням ВККСУ від 07.02.2017 №11/вс-17 (далі - Рішення від 07.02.2017) ОСОБА_1 допущено до проходження кваліфікаційного оцінювання для участі у конкурсі на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
		Рішенням ВККСУ від 17.02.2017 №12/зп-17 (далі - Рішення від 17.02.2017), а саме пунктом 3, визначено результати складеного 16.02.2017 анонімного письмового тестування. За результатами анонімного письмового тестування кандидат ОСОБА_1 отримала 79,50 балів, а за результатами виконання практичного завдання - 99,50 балів. Таким чином, загальний результат складеного іспиту становив 175,0 балів.
		У межах конкурсу до Верховного Суду кандидат ОСОБА_1 пройшла тестування особистих морально-психологічних якостей та загальних здібностей, за результатами якого складено висновок та визначено рівень показників критеріїв особистої та соціальної компетенції, професійної етики та доброчесності.
		03.05.2017 за результатами дослідження та перевірки інформації щодо кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_20. Громадською радою доброчесності було затверджено висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики (далі - Висновок від 03.05.2017).
		Зазначений Висновок від 03.05.2017 було затверджено Громадською радою доброчесності на підставі Рішення, оформленого у вигляді Протоколу засідання Громадської ради доброчесності від 03.05.2017 №13, про затвердження Висновку про невідповідність ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики (надалі - Протокол від 03.05.2017 або Рішення від 03.05.2017).
		ОСОБА_1 надала усні та письмові пояснення на спростування інформації, викладеної в оскаржуваному Висновку від 03.05.2017. Однак, Відповідачем повністю проігноровано усі подані Позивачем документи та пояснення, внаслідок чого оскаржуваний Висновок від 03.05.2017 містить необґрунтовану інформацію відносно ОСОБА_1 та відомості, що не відповідають дійсності, й порушують гарантовані Конституцією України права та охоронювані законом інтереси Позивача.
		Незгода з рішенням відповідача стала підставою звернення ОСОБА_1 до суду з даним адміністративним позовом.
		Вирішуючи питання про можливість розгляду позову в адміністративному суді, суд щодо правосуб'єктності ГРД, зазначає наступне.
		Правовий статус та завдання ГРД визначені статтею 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Зокрема, вказаною нормою визначені: 1) мета створення ГРД - сприяння ВККС у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики для цілей кваліфікаційного оцінювання; 2) склад, вимоги до членів, строк їх повноважень та порядок формування Ради; 3) конкретні повноваження ГРД, права та обов'язки її членів.
		У статті 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів унормовано, що у разі, якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям доброчесності та професійної етики, то Вища кваліфікаційна комісія суддів України може ухвалити рішення про підтвердження здатності такого судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане не менше ніж одинадцятьма її членами.
		Частиною 4 статті 85 цього Закону встановлено, що суддівське досьє, серед іншого, має містити висновок Громадської ради доброчесності (у разі його наявності) (пункт 16).
		Отже, згідно із зазначеними нормами Закону України «Про судоустрій і статус суддів», на ГРД покладено функцію щодо участі у проведенні кваліфікаційного оцінювання з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Тобто, відповідач приймає участь у формуванні суддівського корпусу, впливає на суддівську кар'єру та наділений з цією метою відповідними владними повноваженнями.
		За сферою правового регулювання Закон України «Про судоустрій і статус суддів» визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, тобто містить норми саме публічного права.
		Висновки ГРД, затверджені відповідним рішенням, як одностороннє владне волевиявлення, є обов'язковими для розгляду іншим суб'єктом, зокрема, ВККС, та є правовим актом індивідуальної дії, на підставі якого виникають публічно-правові відносини.
		Отже, процес надання для ВККС висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики, містить усі ознаки владної управлінської діяльності, на основі закону.
		Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції з 15.12.2017), юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
		Відповідно до пункту 9 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції з 15.12.2017), відповідачем в адміністративній справі є суб'єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача.
		Водночас, згідно з пунктом 7 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції з 15.12.2017 року), суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
		Таким чином, визначальною ознакою суб'єкта владних повноважень є виконання ним владних управлінських функцій. Надання правового захисту у порядку адміністративного судочинства правам, свободам, інтересам, що порушені суб'єктом владних повноважень, не пов'язується з обов'язковим віднесенням такого суб'єкта до системи органів державної влади або місцевого самоврядування та не ставиться у залежність від наявності або відсутності у такого суб'єкта владних повноважень статусу юридичної особи.
		Відповідно до частини 1 статті 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Надаючи тлумачення зазначеній нормі, Конституційний Суд України в рішенні від 25.12.1997 у справі за конституційним зверненням громадян ОСОБА_5, ОСОБА_6 та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) зазначив, що частину 1 статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
		Водночас згідно з пунктом 67 висновку ОБСЄ/БДІПЛ щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 30.06.2017 №JUD-UKR/298/2017 [RJU/AT] (www.legislationline.org), розміщений на сайті Ради суддів України (www.rsu.gov.ua), існування двох органів ВККСУ та ГРД, - уповноважених оцінювати суддів і кандидатів на посаду судді одночасно, але відносно незалежно один від одного, дійсно додасть прозорості процедурі оцінювання…
		Таким чином, суд вважає, що ГРД має всі визначені ознаки «іншого суб'єкта при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства», оскільки Рада здійснює діяльність з виконання покладених на неї Законом України «Про судоустрій і статус суддів» завдань, а тому, відповідно, є суб'єктом владних повноважень в розумінні вимог пункту 7 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції з 15.12.2017), тобто є належним відповідачем за даним адміністративним позовом.
		З приводу питання належності обраного позивачем способу захисту порушеного права необхідно зазначити наступне.
		Оскаржуваний Висновок має всі ознаки правового акту індивідуальної дії, оскільки він врегульовує відносини щодо конкретно визначеного кола осіб, а саме щодо ОСОБА_1, розрахований на застосування при проведенні конкурсу на зайняття посади судді касаційного господарського суду у складі Верховного суду.
		Висновок ГРД про невідповідність ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики безпосередньо впливає на її права та інтереси щодо здатності здійснювати правосуддя як у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду, так і безпосередньо впливає на її професійну суддівську кар'єру, оскільки висновок знаходиться в матеріалах досьє кандидата на посаду судді у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду та суддівському досьє позивача, а також розміщений на сайті ГРД для вільного доступу усіх без виключення суб'єктів.   
		Негативний висновок ГРД щодо ОСОБА_1 розміщений в мережі інтернет на сайті ГРД був підставою заявлених позивачу як судді Вищого господарського суду України відводів у справах №904/9839/16 та №921/24/16-г/3 (а.с. 26-30 Т.IV), принижає позивача в очах суспільства та робить вразливим до впливу при здійсненні правосуддя, позивач стає обєктом для обговорювання та інших нападок, тоді як це є неприпустимим згідно висновку Консультативної Ради Європейських Судів №17 (2014) від 2014р.
		Відповідно до вимог      ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод       1950 року (далі також - Конвенція), кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		Як зазначено в рішенні Європейського суду з прав людини (далі також - ЄСПЛ) у справі «Зінченко проти України», ст. 13 Конвенції гарантує на національному рівні доступність засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення в життя змісту конвенційних прав і свобод, незалежно від того, в якій формі вони закріплені в національному правовому порядку.
		Отже, подання даного адміністративного позову є єдиним можливим способом захисту порушених з боку ГРД прав ОСОБА_1, а тому відмова в його прийнятті та розгляді по суті заявлених вимог означатиме порушення права на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, що, в свою чергу, є порушенням вимог як національного законодавства, так і приписів Конвенції та обов'язкової до застосування практики ЄСПЛ.
		При цьому, відповідно до судової практики Верховного Суду України, наведеної, зокрема, в його постанові від 31 травня 2016 року у справі №21-451а16, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося б примусове виконання рішення.
		Таким чином, беручи до уваги вищенаведене, суд вважає, що позивачем в даному позові було обрано належний спосіб захисту її порушеного права шляхом визнання протиправним та скасування оскаржуваного Висновку, Рішення яким затверджено цей Висновок, оформлений у вигляді Протоколу, а також необхідність вилучення негативного Висновку ГРД щодо ОСОБА_1 з досьє кандидата та суддівського досьє, а також з сайту ГРД.
		За аналізом позовних матеріалів та наданого висновку, суд зазначає, що оскаржуваний Висновок містить недостовірні, не перевірені, надумані та такі, що не підтверджені будь-якими належними доказами відомості. Такі докази взагалі не збиралися відповідачем та не можуть існувати з огляду на відсутність фактичних даних, які б вони могли підтверджувати. Тобто, відомості та висновки щодо невідповідності ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики спотворені.
		Сам Висновок ніким не підписаний, особа чи особи, які його склали в тексті висновку не зазначені, що є порушенням Наказу Держспоживстандарту України від 07.04.2003 №55, яким визначені Вимоги до оформлювання документів ДСТУ 4163-2003. Таким чином, Висновок є анонімним і його не можна вважати належним документом, оскільки відсутні головні реквізити (дата складання, автор, підпис).
		Отже, ГРД не мала передбачених законом, а саме статтею 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», підстав для направлення оскаржуваного Висновку до ВККСУ.
		Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Таким чином, ГРД, як суб'єкт владних повноважень, не дотрималася вказаних вимог Конституції України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів», вчинивши порушення процедури прийняття оскаржуваного Висновку, що додатково до наведеного вище свідчить про його протиправність.
		Суд також вважає, що ГРД, приймаючи оскаржуваний Висновок, допустила порушення прямої норми Конституції України, а саме статті 32 Конституції України, що узгоджується зі статтею 8 Конвенції.
		Згідно з Конституцією України, людина, її честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частини 1 статті 3); органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частини 2 статті 19); усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах (стаття 21); кожен має право на повагу до його гідності (частина 1 статті 28); кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (частина 1 статті 68).
		Частиною 2 статті 32 Конституції України встановлено, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
		У рішенні Конституційного Суду України від 20.01.2012 №2-рп/2012 зазначено, що аналізуючи питання щодо поширення інформації про сімейне життя особи, яка займає посаду, пов'язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування, Конституційний Суд України враховує, що така інформація зазвичай стосується не лише цієї особи, а й інших осіб, зокрема, членів її сім'ї, яким Конституція України теж гарантує право на невтручання в їх особисте і сімейне життя, крім випадків, визначених законом. Тому, поширення даних про таких фізичних осіб - членів сім'ї, що можуть стати відомими в результаті поширення інформації про саму посадову особу, крім випадків, визначених законом, може призвести до порушення їх конституційних прав, зашкодити гідності, честі, діловій репутації тощо. Застереження щодо недопущення порушення конституційних прав членів сімей посадових осіб Конституційний Суд України висловив у своєму рішенні від 06.10.2010 №21-рп/2010.
		Таким чином, Конституційний Суд України, даючи офіційне тлумачення ч.ч. 1, 2      ст. 32 Конституції України, вважає, що інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема, членами сім'ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов'язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім'ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Положення частини 1 статті 32 та частини 3 статті 34 Конституції України перебувають у системному взаємозв'язку і передбачають як недопустимість порушення права людини на недоторканність особистого та сімейного життя, так і реалізацію особою права на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації.
		Парламентська Асамблея Ради Європи в Резолюції №1165 зазначила, що право кожної людини на приватність і право на свободу вираження поглядів є основою демократичного суспільства; ці права не є абсолютними і не мають ієрархічного характеру, оскільки мають однакову цінність (пункт 11). Виходячи з цього, право на приватність, закріплене у статті 8 Конвенції, повинне захищати приватне життя особи не лише від втручання влади, а й від подібних дій з боку інших осіб чи інститутів, зокрема, засобів масової інформації (пункт 12 Резолюції №1165).
		Положення частини 2 статті 32 Конституції України передбачають вичерпні підстави можливого правомірного втручання в особисте та сімейне життя особи (в тому числі й тієї, яка займає посаду, пов'язану з функціями держави або органів місцевого самоврядування, та членів її сім'ї). Такими підставами є згода особи на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно неї, а також, у разі відсутності такої згоди, випадки, визначені законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Даючи офіційне тлумачення положень частин 1, 2 статті 32 Конституції України у системному зв'язку з частиною 2 статті 34 Основного Закону, Конституційний Суд України дійшов висновку, що збирання, зберігання, використання та поширення державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням в її особисте та сімейне життя, яке допускається винятково у визначених законом випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		ОСОБА_1, як і власне і члени її сім'ї, а тим більше її близькі особи, не надавала згоди ГРД на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно неї, членів її сім'ї та близьких осіб. Законом не передбачено право ГРД оприлюднювати та поширювати таку інформацію, згідно із законом, Рада взагалі не є суб'єктом, яким вказана інформація може бути надана.
		Невід'ємною частиною положень статті 8 Конвенції є практика ЄСПЛ, яка виробила критерії правомірності втручання у приватне і сімейне життя особи (зокрема, рішення Європейського суду у справі «Олександр Волков проти України» від 09.01.2013). Заявник у цій справі скаржився на порушення його прав, передбачених статтями 6 та 8 Конвенції, під час його звільнення з посади судді Верховного Суду України.
		Порушення статті 8 Конвенції було констатоване ЄСПЛ з огляду на те, що втручання у приватне життя заявника, за яким його звільнено з посади судді, не було законним, оскільки застосовні при цьому законодавчі положення не були передбачуваними щодо їхніх наслідків та не забезпечували гарантій від свавілля. У цьому зв'язку ЄСПЛ зазначив, що відсутність керівних принципів та практики, які б визначали послідовне та обмежувальне тлумачення поняття «порушення присяги», а також відсутність належних юридичних захисних механізмів призвели до непередбачуваності наслідків застосування відповідних положень національного законодавства. Виходячи з цього, можна навіть припустити, що будь-яка провина судді, яка мала місце у будь-який момент протягом його професійної кар'єри, за бажанням могла бути розтлумачена дисциплінарним органом як достатня фактична підстава для обвинувачення у вчиненні такого дисциплінарного правопорушення, як «порушення присяги», та призвести до звільнення його з посади (пункт 181 рішення Європейського суду у справі «Олександр Волков проти України» від 09.01.2013).
		ЄСПЛ також вказав, що необхідні процедурні гарантії, які б могли запобігти свавільному застосуванню відповідного матеріального законодавства, не були запроваджені. Зокрема, національне законодавство не передбачало будь-яких обмежень строків ініціювання та здійснення провадження щодо судді за «порушення присяги». Відсутність будь-яких строків давності давала дисциплінарним органам повну свободу дій та порушила принцип юридичної визначеності (пункт 185 вищенаведеного рішення Європейського суду).
		У світлі вищенаведених міркувань ЄСПЛ прийшов до висновку, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя було незаконним: воно не відповідало національному законодавству та, більш того, чинне національне законодавство не відповідало вимогам передбачуваності та належного захисту від свавілля (пункт 186 вказаного рішення Європейського суду).
		Оскільки положення статті 32 Конституції України кореспондується зі статтею 8 Конвенції, а факти та обставини, викладені в оскаржуваному Висновку про те, що кандидат на посаду судді не відповідає критеріям доброчесності та професійної етики, можуть бути в подальшому підставою для звернення ВККС до відповідних органів щодо вирішення питання про притягнення його до дисциплінарної, адміністративної, кримінальної відповідальності та зупинення проведення кваліфікаційного оцінювання цього судді (частини 5, 6, 7 статті 84 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), то, відповідно до обов'язкового до застосування характеру рішень та практики ЄСПЛ, практика тлумачення та застосування вказаної статті Конвенції ЄСПЛ має враховуватися при розгляді цієї справи.
		Так, встановлення факту недоброчесної поведінки судді є підставою для його звільнення (пункт 4, частини 16-1 розділу XV Перехідних положень Конституції України, частини 8 та 9 статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). В той же час, ані Конституція України, ані норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів» не містять тлумачення понять доброчесність та недоброчесна поведінка. Також, відсутня методика визначення того, яка поведінка є недоброчесною, відсутнє визначення періоду перевірки судді на доброчесність.
		Проаналізувавши наведені норми Конституції України, Конвенції та практики ЄСПЛ, суд приходить до переконання про протиправність оскаржуваного Висновку, який прийнятий без врахування прав ОСОБА_1, визначених положеннями стаття 32 Конституції України та статті 8 Конвенції. У випадку, що розглядається, позбавлення зазначеного права не має справедливої рівноваги між державними інтересами та необхідністю захистити права ОСОБА_1 на повагу до свого приватного і сімейного життя, а, отже, є порушенням її прав, визначених положеннями статті 32 Конституції України та статті 8 Конвенції, захист яких справедливим, незалежним і безстороннім судом гарантовано статтею 6 Конвенції, за якою кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.
		Аналогічно до статті 8 Конвенції, невід'ємною частиною положень статті 6 є практика ЄСПЛ, а саме його рішення у вже згаданій справі «Олександр Волков проти України».
		У зазначеній справі заявник скаржився до ЄСПЛ на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та зазначив, що його справа не була розглянута незалежним і безстороннім судом, встановленим законом; що провадження у ВРЮ було несправедливим, процедуру голосування у Верховній Раді України було порушено; що йому не було забезпечено право на суд у зв'язку з відсутністю у Вищого адміністративного суду України повноважень переглядати рішення ВРЮ, а також, що мало місце порушення принципу рівності сторін.
		ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з відсутністю незалежності та безсторонності ВРЮ з огляду на об'єктивні (процедура формування та персональний склад ВРЮ) та суб'єктивні (особиста упередженість членів ВРЮ) критерії.
		Процедуру формування ВРЮ Європейський суд визнав такою, що не відповідає Конвенції, оскільки на той час більшість членів ВРЮ призначалась органами законодавчої та виконавчої влади. Щодо її персонального складу ЄСПЛ вказав, що Міністр юстиції та Генеральний прокурор, які матеріально, ієрархічно та адміністративно залежні від основного місця роботи, не можуть вважатись незалежними та безсторонніми, а останній, окрім того, очолює систему органів прокуратури, представники якої беруть участь у розгляді суддями справ, що створює загрозу порушення вимоги безсторонності як суддями при розгляді справ, так і Генеральним прокурором - щодо тих суддів, чиї рішення він не підтримує. Останній довід також стосується тих членів ВРЮ, які призначаються конференцією працівників прокуратури України.
		ЄСПЛ зазначив, що вирішуючи справу заявника та виносячи обов'язкове для виконання рішення, ВРЮ, парламентський комітет та пленарне засідання парламенту разом виконували функцію суду (пункт 90 рішення у справі «Олександр Волков проти України»).
		Отже, суд вважає, що ГРД, приймаючи оскаржуваний Висновок, також виконувала функцію суду у розумінні статті 6 Конвенції, оскільки нею досліджувались певні факти, яким надано юридичну оцінку. Оскаржуваний Висновок може мати наслідком притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності і безпосередньо впливає на суддівську кар'єру.
		Таким чином, якщо ГРД виконує функцію суду у розумінні статті 6 Конвенції, то вона повинна відповідати принципу «незалежного та безстороннього суду», що передбачає незалежність від виконавчої влади, політичних груп, зовнішнього втручання. Важливими факторами є, зокрема, склад суду, процедура призначення.
		У пункті 113 рішення у справі «Олександр Волков проти України» ЄСПЛ зазначив, що, згідно зі статтею 19 Закону «Про Вищу раду юстиції» 1998 року, тільки чотири члени ВРЮ працюють в ній на постійній основі. Інші члени працюють та отримують свою зарплатню поза межами ВРЮ, що неминуче означає їхню матеріальну, ієрархічну та адміністративну залежність від їхніх головних роботодавців та ставить під загрозу як їхню незалежність, так і безсторонність. Зокрема, у випадку Міністра юстиції та Генерального прокурора України, які є членами ВРЮ за посадою, втрата основної посади означає втрату членства у ВРЮ.
		Аналогічно і Закон України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачає порядку і джерела фінансування діяльності ГРД, відповідно, принцип незалежності суду, передбачений статтею 6 Конвенції, при ухваленні оскаржуваного Висновку не дотримано. Члени ГРД працюють та отримують свою зарплатню поза межами Ради, що неминуче означає їхню матеріальну, ієрархічну та адміністративну залежність від їхніх головних роботодавців та ставить під загрозу як їхню незалежність, так і безсторонність.
		Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не визначено правового статусу члена ГРД. Хоча він приймає участь у діяльності цього утворення (ГРД) на постійній основі, його права та обов'язки не визначені, а також, відсутні гарантії його незалежності та не визначена можливість притягнення до кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності у разі можливих зловживань.
		Принцип незалежності суду також порушений під час призначення членів ГРД. Так, члени ГРД призначаються зборами представників громадських об'єднань строком на два роки і можуть бути призначені повторно (частина 9 статті 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
		Водночас, направити своїх представників для участі у зборах можуть не всі громадські організації або громадські спілки, а лише ті, які протягом щонайменше останніх двох років, що передують дню проведення зборів, здійснюють діяльність, спрямовану на боротьбу з корупцією, захист прав людини, підтримку інституційних реформ, в тому числі реалізують проекти у цих сферах (частина 11 статті 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), що не відповідає вимогам частини 5 статті 36 Конституції України, яка визначає, що всі об'єднання громадян рівні перед законом.
		Обов'язкова вимога щодо надання для участі у зборах громадським об'єднанням документів, перелічених пунктами 3, 4, 5 частини 13 статті 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що видаються міжнародними організаціями (рекомендаційного листа від міжнародної організації з бездоганною репутацією про успішний досвід співпраці та ін.) автоматично ставить в залежність від міжнародних організацій можливість участі представника громадського об'єднання у зазначених зборах.
		Таким чином, оскаржуваний Висновок прийнято без дотримання права ОСОБА_1 на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції.
		Конституція України передбачає, що, відповідно до закону, в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення добору суддів, прокурорів, їх професійної підготовки, оцінювання, розгляду справ щодо їх дисциплінарної відповідальності, фінансового та організаційного забезпечення судів (частина 10 статті 131 Конституції України).
		Таким чином, органи та установи для забезпечення добору та оцінювання суддів утворюються лише в системі правосуддя.
		Вища кваліфікаційна комісія суддів України діє саме в системі правосуддя та є державним органом суддівського врядування (частина 1 стаття 92 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Громадська рада доброчесності ж не відноситься до системи правосуддя, а, як вже зазначалось, утворюється з метою сприяння ВККС у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики для цілей кваліфікаційного оцінювання (частина 1 статті 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
		Оскільки ГРД не входить до системи правосуддя, слід констатувати, що з'явилась додаткова ланка, діяльність якої впливає на реалізацію конституційних повноважень ВККС щодо забезпечення оцінювання та добору суддів, що є порушенням статті 131 Конституції України.
		Щодо періоду, який перевірявся ГРД у Висновку слід зазначити, що ОСОБА_1, беручи участь у конкурсі на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду проходила кваліфікаційне оцінювання. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади (підпункт 4, частини 16-1 розділу XV Перехідні положення Конституції України). Таким чином, встановлені нові підстави для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (невідповідність судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від оцінювання).
		В той же час, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (стаття 58 Конституції України).
		Зміни до Конституції України (щодо правосуддя) набрали чинності 30.09.2016. Отже ГРД, здійснюючи, як уже зазначалось, функцію суду, у розумінні статті 6 Конвенції, мала право аналізувати факти щодо відповідності позивача критеріям професійної етики та доброчесності лише за період після 30.09.2016, оскільки лише з цієї дати встановлено додаткову підставу для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (звільнення з посади), а саме за невідповідність судді займаній посаді за критеріями професійної етики або доброчесності. У зв'язку з цим дії відповідача по включенню будь-якої інформації до Висновку, її оцінка на предмет доброчесності та професійної етики за інший період до 30.09.2016 є противоправними.
		Крім того, обставини та факти вказуються у Висновку відповідачем без врахування строків давності притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Так, дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці чи здійснення відповідного дисциплінарного провадження. (частина 11 статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Це також є порушенням статті 6 Конвенції.
		Так, ЄСПЛ у рішенні у справі «Олександр Волков проти України» з цього приводу, в контексті порушення статті 6 Конвенції, зазначив, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (рішення від 22.10.1996 у справі «Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom), пункт 51, Reports 1996-IV).
		Додатково ЄСПЛ зазначив, що хоча не вважає за належне вказувати на те, наскільки тривалим повинен бути строк давності, він вважає, що такий підхід, коли строк притягнення до дисциплінарної відповідальності у дисциплінарних справах, які стосуються суддів, є невизначеним, становить серйозну загрозу принципові юридичної визначеності. За цих обставин Суд доходить висновку, що у справі, що розглядається можливо порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (пункти 137-140 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України»)
		Окрім цього, суд звертає увагу на європейські рекомендації щодо оцінювання суддів.
		Так, у Висновку Консультативної ради європейських судів №17 вказується, що формальне індивідуальне оцінювання суддів, де таке існує, має сприяти вдосконаленню та підтриманню функціонування судової системи на найвищому рівні якості на користь громадян держав - членів Ради Європи. Це, у свою чергу, має допомогти зберегти довіру суспільства до судової системи. Це передбачає, що суспільство матиме змогу розуміти принципи та процедуру оцінювання. Тому, загальні умови та методи оцінювання мають бути доступними суспільству. Тим не менше, на думку КРЄС, процес індивідуального оцінювання для кар'єрних цілей або підвищення судді не повинен враховувати думку суспільства стосовно судді. Ця думка не завжди може бути результатом повного чи всебічного розуміння інформації або, можливо, навіть ґрунтуватися на нерозумінні діяльності судді в цілому. Процес та результати індивідуального оцінювання мають перш за все залишатися конфіденційними і не розголошуватися. Розголошення результатів оцінювання загрожуватиме незалежності здійснення судочинства через те, що це може принизити суддю в очах суспільства та зробити вразливим до впливу. Крім цього, оприлюднення результатів оцінювання може означати, що суддя стає об'єктом для обговорення та інших нападок (§ 48).
		Слід підкреслити, що позивач не надавала ГРД згоди на збирання, зберігання, обробку та використання інформації стосовно неї. Окрім цього, у Законі України «Про судоустрій і статус суддів» Громадській раді доброчесності не надано повноваження прийняття власного Регламенту. В жодному законодавчому акті немає згадки про те, що порядок організації діяльності ГРД має визначатися її Регламентом. Крім того, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачено, що висновок ГРД має оприлюднюватися.
		Суд при вирішенні даної справи враховує, що міжнародним експертом Ради Європи, доктором права ОСОБА_12 було підготовлено Висновок щодо Регламенту ГРД від 10.04.2017, де, зокрема, вказується, що «під час різних процедур оцінювання дуже важливо виключити ті фактори, які можуть вплинути на незалежність суддів: «попри похвальну мету забезпечення високих стандартів через систему оцінки, вкрай складно примирити незалежність судді з системою оцінки його діяльності. Якщо треба обирати щось одне з двох, то головною цінністю є суддівська незалежність». Це основне правило, яке потрібно брати до уваги в процесі роботи ГРД (пункт 1.4).
		Конфлікт інтересів має вирішуватися відповідним чином, щоб забезпечити найвищі стандарти прозорості та доброчесності членів ГРД. З огляду на таке, дотримання принципу незалежності судової влади потребує додержання загального правила про те, що практикуючі юристи (адвокати) і прокурори не можуть брати участь у процесі оцінювання суддів. Зважаючи на те, що строк повноважень членів ГРД становить два роки, їхній відвід від участі в розгляді інформації щодо окремої особи внаслідок конфлікту інтересів не є прийнятним варіантом, оскільки протягом двох років практикуючі юристи або прокурори можуть постати перед будь-ким з оцінюваних ними суддів (кандидатів на посаду судді). Крім того, повноваження членів ГРД з оцінювання суддів загалом можуть мати негативний вплив навіть на тих суддів, які не проходять через процес оцінювання, коли члени ГРД постають перед ними в суді (п. 2.2).
		Окрім цього, у пункті 3.6. Висновку експерта Ради Європи стосовно Регламенту ГРД зазначається: «що стосується регулярного оцінювання суддів, то відповідні процедура та критерії мають бути публічними. Однак, сам процес і його результати, в принципі, мають залишатися конфіденційними та не підлягають розголошенню. Таке розголошення майже напевно поставить під загрозу суддівську незалежність із тієї очевидної причини, що публікація може дискредитувати суддю в очах громадськості та, можливо, зробити його/її вразливим до спроб впливу на нього/неї. Крім того, оприлюднення може означати, що суддя піддаватиметься нападам у словесній чи іншій формі».
		Про дискредитування ОСОБА_1 як судді в очах громадськості свідчать надані суду заяви про відвід заявлені їй при розгляді справ №921/24/16-г/3 та №904/9839/16 з посиланням на негативний висновок ГРД, розміщений в мережі інтернет на сайті ГРД щодо недоброчесності та невідповідності професійної етики позивача.     
		Це свідчить про обґрунтованість позовних вимог із зазначенням про діяльність ГРД у супереч наведеної вище позиції Ради Європи.
		Відповідно до частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції з 15.12.2017), у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
		«На підставі Закону» означає, що суб'єкт владних повноважень: 1) повинен бути утвореним у порядку, визначеному Конституцією та законами України; 2) зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.
		«У межах повноважень» означає, що суб'єкт владних повноважень повинен приймати рішення, а дії вчиняти відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх.
		«У спосіб» означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.
		Зазначені критерії, хоч і адресовані суду, але одночасно вони є і вимогами для суб'єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення, вчиняє дії чи допускається бездіяльності.
		Відповідно до частини 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції з 15.12.2017), суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
		Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		Відповідно до висновку ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» (рішення від 18.07.2006), кожен доречний і важливий аргумент особи має бути проаналізований і суд має надати відповідь на кожен з таких аргументів.
		Щодо суті обставин, які були покладені в основу оскаржуваного Висновку, інтерпретація яких стала підставою для його прийняття, необхідно зазначити таке:
		У висновку ГРД вказано, що «стиль життя ОСОБА_1 не відповідає задекларованим нею доходам, а члени родини мають майно значної вартості, яке не могло бути придбане за власні кошти».
		Вказана інформація ГРД не підтверджується належними доказами, є необґрунтованою та спростовується наступним.
		Так, відповідно до пунктів 1 і 2 частини 5 статті 5 Закону України «Про очищення влади» та Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами 3 і 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади», затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 16.10.2014 №563, ДПІ у Дарницькому районі Головного управління ДФС у м. Києві за результатами проведеної перевірки відповідності вартості майна (майнових прав) вказаного (вказаних) ОСОБА_1 у декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру за 2013 рік на підставі поданих первинних правовстановлюючих документів на нерухоме та рухоме майно, набуте кандидатом, за час перебування на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини 1 статті 2 Закону України «Про очищення влади» складено Висновок від 05.02.2015 №1327/9/26-51-17.03.20, відповідно до якого зазначені в декларації майно та майнові права ОСОБА_1 відповідають наявній податковій інформації про доходи, отримані із законних джерел.
		Перелічене ГРД у Висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного суду ОСОБА_20. критеріям доброчесності та професійної етики, затвердженого ГРД 03.05.2017, нерухоме та рухоме майно було набуте позивачем та членами її родини у перевіряємий ДПІ період з доходів отриманих із законних джерел, про що зазначено у Висновку ДПІ у Дарницькому районі Головного управління ДФС у м. Києві від 05.02.2015 №1327/9/26-51-17.03.20.
		За період 2014-2016 років позивачем та членами її сім'ї, що проживають разом з нею,  інше нерухоме майно у власність не набувалось, як і цінне рухоме майно, яке б підлягало декларуванню відповідно до вимог статті 46 Закону України «Про запобігання корупції», в тому числі і транспортні засоби, що підтверджується листом Національного агентства з питань запобігання корупції від 20.01.2017 №51-14/1082/17, який наявний у матеріалах опублікованого на сайті Вищої кваліфікаційної комісії суддів України ІНФОРМАЦІЯ_4 досьє кандидата на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного суду. 
		ОСОБА_1 є власником житлового будинку розташованого по вулиці Спендіарова у м. Каховка Херсонської області, який був подарований позивачу тіткою по матері на підставі договору дарування від 12.04.1990; 19.05.1998 на підставі рішення Каховської міської ради «Про затвердження акту прийняття в експлуатацію індивідуального житлового будинку», серія та номер: 85; «Акту прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом жилого будинку», серія та номер: 85, виданого 19.05.1998 Приймальною комісією, було зареєстровано за Позивачем право власності на житловий будинок, розташований за вказаною вище адресою, загальною площею 144,1 кв.м., (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1026295665000), що підтверджується наданим документами та наявними матеріалами справи.
		Даний житловий будинок розміщений на земельній ділянці (кадастровий номер 6510400000:01:001:1419) площею 1000 кв.м., отриманою Позивачем на підставі рішення Виконавчого комітету Каховської міської ради народних депутатів №110 від 16.06.1998, для обслуговування житлового будинку і господарських будівель, що підтверджується Державним актом на право приватної власності на землю.
		Задеклароване паркувальне машиномісце, розташоване по АДРЕСА_2 орендується Позивачем на підставі договору оренди (найму) паркувальних місць №6/16 від 28.12.2015, що підтверджується відповідним договором, копія якого наявна в матеріалах справи.
		Нерухоме майно - житловий будинок з гаражем, розташований у м. Одеса власником якого є дочка Кандидата - ОСОБА_14 отримане останньою 26.04.2005 у дарунок на підставі договорів дарування частини домоволодіння: договору дарування частини домоволодіння від 26.04.2005, зареєстрованого в реєстрі за №1936, згідно з яким 1/2 частину домоволодіння в м. Одеса була подаровано чоловіком Позивача - ОСОБА_15 їх дочці - ОСОБА_16, та договір від 26.04.2005 зареєстрований у реєстрі за №1933, згідно з яким Позивачем було подаровано своїй дочці 1/2 частини домоволодіння у м. Одеса, в результаті чого остання стала 100%-м власником зазначеного нерухомого майна. 
		При цьому, як вбачається з наданих документів та пояснень позивача, спірне домоволодіння, розташоване за даною адресою, включно із земельною ділянкою під ним, було успадковане чоловіком Позивача ІНФОРМАЦІЯ_5 від померлої матері - ОСОБА_17. Після реконструкції, розпочатої ОСОБА_17 (матір'ю чоловіка Кандидата) у жовтні 1997 року на підставі Розпорядження на виконання будівельних робіт Інспекції ДАБК м. Одеси № 358/87 від 27.10.1997, яка продовжувала здійснюватися Позивачем та її чоловіком як подружжям до 2004 року, будинок у м. Одеса було введено в експлуатацію 29.12.2004 (разом з гаражем та іншими надвірними спорудами) за розпорядженням Київської районної адміністрації Одеської міської ради №2059 з визнанням права власності за ОСОБА_15 та ОСОБА_1.
		Відтак, висновок ГРД про те, що домоволодіння у м. Одеса спеціально оформлене на 4-річну дочку кандидата, зважаючи на викладені вище обставини, підтверджені відповідними документами, не дають правових підстав для висновку, що дії ОСОБА_1 під час укладення договору дарування 1/2 частини такого домоволодіння свідчили та/або можуть свідчить про її недоброчесність.
		Також, чоловіком Позивача була подарована їхній дочці ОСОБА_16 земельна ділянка площею 409 кв.м., розташована під домоволодінням з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), отримана ним у спадщину від померлої матері. Земельна ділянка площею 351 кв.м., яка знаходиться в межах зазначеного вище домоволодіння, отримана дочкою  Позивача ОСОБА_14 за Рішенням Одеської міської ради від 25.12.2008 №3993-V з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що підтверджується Державним актом на право власності на земельну ділянку серія НОМЕР_2 від 28.12.2009.
		Крім того, право на земельну частку (пай) площею 5,6 га набуто чоловіком Позивача ОСОБА_15 ІНФОРМАЦІЯ_5 як спадщина від померлої матері - ОСОБА_17, про що зазначено у Сертифікаті на право на земельну частку (пай) серії НОМЕР_3.
		Відповідно до норм чинного законодавства, земельна частка (пай) - це не земельна ділянка, що виділена в натурі з визначенням її меж, а право на умовну земельну частку в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), про що зазначено в Указах Президента України від 10.11.1994 «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» (діючого на момент оформлення сертифікату на право на земельну частку (пай) та передачу цього права у спадщину) та від 08.08.1995 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям».
		Отже, враховуючи відсутність у затвердженій формі Декларації осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, окремого розділу для відображення зазначеної категорії майнового права, отримання ОСОБА_15 доходу від надання в оренду зазначеного паю на суму 5 829 грн., що відображено у його податковій декларації про майновий стан і доходи за 2015 рік та в електронній декларації Кандидата за 2015 рік, при можливості його подальшого відчуження шляхом продажу, дарування, міни, успадкування, застави, передання в оренду тощо, а також з огляду на можливість у майбутньому виділення даного паю в земельну ділянку в натурі (на місцевості), інформація про право на земельну частку (пай) чоловіка позивача була відображена останньою в електронній декларації за 2015 рік.
		Оскільки в деклараціях про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру, які подавалися державними службовцями та суддями, до запровадження електронного декларування відображалося саме майно (земельні ділянки, що перебували у власності, в оренді чи на іншому праві користування декларантів та членів їх сім'ї), а право на земельну частку (пай), згідно вищенаведених нормативних актів, не є земельною ділянкою, тому позивач з об'єктивних причин не могла відобразити таке право на земельну частку (пай) у  деклараціях про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру за попередні роки.  
		Що стосується квартири у місті Києві, то остання була надана позивачу з сім'єю на підставі ордеру №009024 серія Б на жиле приміщення на підставі розпорядження Печерської районної державної адміністрації від 03.04.2008 №390, та була приватизована згідно з Законом України «Про приватизації державного фонду» на позивача та членів її родини по 1/6 частини цієї квартири або 16,666667 %, про що видано свідоцтво про право власності на житло від 20.10.2008 НОМЕР_4 відділом приватизації житла Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації.
		Так, відповідно до частини 7 статті 44 Закону України «Про статус суддів», в редакції чинній на момент прийняття рішення про надання житлової площі, не пізніш як через шість місяців після обрання суддя вищого спеціалізованого суду, який потребує поліпшення житлових умов, забезпечується благоустроєним житлом у вигляді окремої квартири чи будинку або службовим житлом за місцем знаходження суду.
		Позивач є суддею Вищого господарського суду України з 2006 року, на той час місця проживання в м. Києві не мала, з огляду на що була взята на облік для отримання житлової площі, право на що було передбачено Конституцією України, відповідно до приписів якої держава забезпечує фінансування та належні умови для діяльності.
		За Розпорядженням Печерської районної у м. Києві державної адміністрації від 03.04.2008 №390, виданого компетентним органом згідно діючого законодавства, позивачу, чоловіку, сину (ОСОБА_18, ІНФОРМАЦІЯ_1), дочці (ОСОБА_16, ІНФОРМАЦІЯ_2) та її батьку було надано житлову площу, з урахуванням наявності у позивача на момент отримання квартири двох дітей різної статі віком 16 років (син) та 9 років (дочка), які проживали разом з нею та її чоловіком, а також наявності права судді на додаткову житлову площу у вигляді кімнати на підставі пункту 8 статті 44 Закону України «Про статус суддів» (в редакції на момент прийняття Розпорядження) та статті 49 Житлового кодексу України, а також статті 50 Житлового кодексу Української РСР, щодо забезпечення дітей різної статі старших за 9 років окремими житловими кімнатами. 
		На підставі цього Розпорядження видано ордер на жиле приміщення від 04.04.2008 №009024 серія Б.
		В подальшому, в жовтні 2008 року Позивач та члени її сім'ї використали своє право на приватизацію житла та в складі шести осіб (з урахуванням народженої ІНФОРМАЦІЯ_6 третьої дитини Кандидата - ОСОБА_19) набули право власності на надане житло, а саме по 1/6 частини цієї квартири або 16,666667%, про що відділом приватизації житла Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації компетентним органом відповідно до діючого законодавства було видано Свідоцтво про право власності на житло від 20.10.2008 НОМЕР_4.
		Відповідно до статті 3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (у редакції чинній на момент приватизації квартири) розмір площі житла має становити 21 м.кв. на кожну особу та додатково 10 м.кв. на сім'ю. 
		Відповідно до частини 1 статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. У частинах 11-12 цієї ж статті Закону врегульовано, що спори, що виникають при приватизації квартир (будинків) державного житлового фонду, вирішуються судом. Службові особи та громадяни при порушенні вимог цього Закону несуть відповідальність передбачену законом. 
		При цьому, зазначені вище Розпорядження Печерської районної у м. Києві державної адміністрації та свідоцтво про право власності є чинними, недійсними чи незаконними у судовому порядку не визнані.
		Згідно з частинами 1 статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
		Відповідно до речення 2 частини 1 статті 21 Конституції України права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.
		Як унормовано частиною 2 статті 22 Конституції України, конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. 
		У відповідності з реченням 1, 2 абзацу 5 пункту 4 Рішення Конституційного Суду України від 11.10.2005 №8-рп/2005 (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання) зміст прав і свобод людини - це умови і засоби, які визначають матеріальні та духовні можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування і розвитку; обсяг прав людини - це кількісні показники відповідних можливостей, які характеризують його множинність, величину, інтенсивність і ступінь прояву та виражені у певних одиницях виміру.    
		За змістом речень 1, 2 абзацу 6 пункту 4 Рішення Конституційного Суду України від 11.10.2005 №8-рп/2005, звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права; звуження обсягу прав і свобод - це зменшення кола суб'єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики.
		Згідно із Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, а також ратифіковано перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.
		Відповідно до статті 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. 
		Як вказано в рішенні Європейського суду з прав людини «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24.06.2003, майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. У рішенні Європейський суд з прав людини зазначив: «наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила». У цій справі Європейський суд дійшов висновку, що оскільки особу позбавили права на її майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції». Тобто, якщо громадянин отримав майно від держави чи органу місцевого самоврядування, то подальше його позбавлення цього майна на підставі того, що державний орган чи орган місцевого самоврядування порушив закон, є неприпустимим.
		Держава, в особі органів, які здійснили приватизацію вказаної квартири,  є відповідальною особою за оформлення приватизації зазначеної квартири.
		Держава, в особі органів, які здійснили приватизацію вказаної квартири,  здійснила оформлення приватизації вказаної квартири з дотриманням вимог законодавства України. Навіть якщо припустити, що при оформленні приватизації зазначеної квартири держава, в особі органів, які здійснили приватизацію вказаної квартири на Позивача, могла допустити яке-небудь порушення, то це не може бути підставою для того, щоб в оскаржуванному висновку Громадської ради доброчесності могли би міститися будь-які посилання щодо не доброчесності Позивача щодо приватизації квартири, оскільки це буде порушувати право Позивача на мирне володіння, яке гарантовано Протоколом № 1 до Конвенції, що призведе до ущемлення прав Позивача.
		Таким чином, враховуючи, що право Позивача на мирне володіння квартири є законним, то оскаржуване положення висновку Громадської ради доброчесності щодо порушення порядку приватизації квартири Позивача є незаконним та спрямоване на порушення прав Позивача, зокрема, але не виключно, права Позивача на мирне володіння майном.
		Отже, висновки ГРД ґрунтуються виключно на припущеннях та не відповідають фактичним обставинам справи та наявним у ГРД документам. 
		При цьому суд звертає увагу на те, що позивачем на інформаційний портал ГРД було направлено усі скановані копії декларацій  позивача, починаючи з 2007 року по 2014 рік, електронні декларації позивача за 2015 та 2016 роки розміщені на сайті НАЗК, знаходяться у відкритому доступі та свідчать про отримання позивачем та членами її сім'ї за період з 2008р. по 2016рік доходів на загальну суму 3011806грн. (з яких 2162967грн. задекларовані позивачем, решта 848839грн. доходів членів сім'ї позивача). Крім того, вся інформацію стосовно кожного об'єкта нерухомого та рухомого майна, задекларованого Позивачем, була відображена в оприлюднених на сайті ВККСУ ІНФОРМАЦІЯ_7  письмових поясненнях останньої.
		Проте, незважаючи на вищевикладене, про вказані обставини, а також про наявність та надання позивачем зазначених доказів (документів) в оскаржуваному Висновку Відповідача жодним чином не зазначається, що у свою чергу, свідчить про упередженість Відповідача під час прийняття оскаржуваного рішення, оскільки неповні відомості викладені в ньому викривлюють сутність дій позивача.
		Вищевикладене свідчить про неправомірність Висновку ГРД щодо невідповідності стилю життя позивача та членів його сім'ї задекларованим доходам, а також про неправомірність Висновку ГРД щодо невідповідності вартості майна доходам родини і наявності сумнівів в законності походження коштів на придбання цього майна.
		Крім того, необґрунтованим, безпідставним та, відповідно, незаконним є висновок ГРД про те, що батько позивача - ОСОБА_20, дослівно «не зважаючи на відсутність доходів» набув наступне майно: будинок в Одесі по вулиці С. Перовської, пл. 61,9 кв.м. набутий на підставі судового рішення у 2010 році; дачний будинок в Затоці, набутий у 2012 році; земельну ділянку 0,1516 га в с. Гатному, Києво-Святошинський р-н, набута у 2015 році; земельну ділянку 0,1199 га в с. Гатному, Києво-Святошинський р-н, набута у 2015 році; автомобіль Lexus RX350, 2009 року випуску, набутий у 2016 році».
		Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, а саме трудової книжки, батько позивача - ОСОБА_20 (ІНФОРМАЦІЯ_3) розпочав свою трудову діяльність з 17 років, а саме з 08.07.1966 на Каховському ремонтно-механічному заводі Рембудмаш, на якому пропрацював до 06.06.1988. 
		З 13.06.1988 по 23.03.1989 працював на Каховському спецавтопідприємстві 2107, а з 24.03.1989 став засновником Виробничого кооперативу «Механік», яке з 24.12.1991 зареєстроване як Колективне підприємство «Механік» (ідентифікаційний код юридичної особи 22732991, ліквідоване 04.09.2009), у якому батько Позивача був засновником, директором та безпосередньо працівником, основним видом діяльності якого було ремонт і технічне обслуговування машин та устаткування загального призначення, про що свідчить Витяг з Єдиного Державного Реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань від 08.05.2017 №1002549666. 
		Тобто, протягом більше ніж 20 років батько Кандидата займався підприємницькою діяльністю від якої отримував доходи та сплачував податки, що спростовує твердження ГРД про відсутність у нього можливості самостійно та за власні кошти придбати частину домоволодіння в АДРЕСА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 03.06.2005, посвідченого Сімоновою О.Ю. приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, зареєстрованого в реєстрі за №2923, про що свідчить довідка нотаріуса від 06.05.2017 вих.№79/01-16, наявна в матеріалах справи, а не на підставі судового рішення у 2010 році, яким було вирішено спір за позовом сусідки, яка є власником частини зазначеного домоволодіння, про поділ в натурі цього домоволодіння, як про це зазначено у висновку ГРД.
		Також, не відповідає дійсності інформація про придбання батьком позивача у 2015 році земельних ділянок у с. Гатному Києво-Святошинського району площею 0,1516 га та 0,1199 га, оскільки вказані земельні ділянки були придбані ним згідно Державних актів на право власності на земельну ділянку Серії НОМЕР_5 від 07.08.2008 та Серії НОМЕР_6 від 07.08.2008, тобто у період зайняття ним підприємницькою діяльністю.
		Щодо придбання батьком позивача у власність у 2012 році дачного будинку в смт. Затока Одеської області, з наданих суду документів, вбачається, що зазначений дачний будинок будувався батьком позивача власними силами протягом 5-ти років та введений в експлуатацію 03.12.2012 відповідно до Декларації про готовність об'єкта до експлуатації, дозвіл на будівництво якого був отриманий на підставі рішення Виконавчого комітету Затоківської селищної ради від 10.08.2007 №367, а право власності на який відповідно до Свідоцтва про право власності було оформлене 25.12.2012. При цьому, будинок збудований на земельній ділянці площею 0,0506 га, отриманої ним на підставі рішення Затоківської селищної ради від 07.10.2004 №1180, про що зазначено у відповідному Державному акті на право власності на земельну ділянку Серії НОМЕР_7 від 19.12.2005.
		Стосовно придбання у 2016 році батьком позивача - ОСОБА_20 транспортного засобу - автомобілю марки Lexus моделі RX350, 2009 року випуску (тобто не нового автомобіля, а такого, що вже був у використанні), судом було встановлено, що його купівлі за договором від 15.04.2016 передував продаж у березні 2016 року за договорами від 04.03.2016 та від 16.03.2016 двох автомобілів: Lexus моделі RX350, 2010 року випуску та TOYOTA PRADO, 2008 року випуску, від продажу яких було отримано 724390 грн., яких було достатньо для купівлі транспортного засобу придбаного за 250000 грн.
		Наведені вище факти підтверджуються наведеними правовстановлюючими документами, копрії яких наявні в матеріалах справи та заявою ОСОБА_20, посвідченою приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімоновою О.Ю. від 06.05.2017, зареєстрованою в реєстрі за №986, яка була надана позивачем до суду та приєднана до матеріалів справи.
		Про відповідність вартості вищезазначеного майна ОСОБА_20 визначеним переліком, доходам отриманим ним від окремих джерел, як загалом, так і по періодах отримання доходів, здійсненним витратам, свідчить висновок викладений у Звіті про фактичні результати виконання узгоджених процедур стосовно фінансової та не фінансової інформації, щодо отриманих доходів та понесених витрат ОСОБА_20 від 21.07.2017, долученого до матеріалів справи.  
		Вищевикладене свідчить про неправомірність Висновку ГРД про набуття батьком позивача майна незважаючи на відсутність доходів.   
		Разом з тим, з приводу інформації стосовно батька позивача, суд звертає увагу Відповідача на відсутність будь-яких об'єктивних причин, чому в оскаржуваному висновку ГРД містилися відповідні посилання щодо даних, які не стосуються безпосередньо позивача, при цьому, ні у листі-запиті ГРД від 30.03.2017 про надання інформації, що надійшов на електронну пошту ІНФОРМАЦІЯ_8, ні в будь-який інший спосіб представники ГРД не звертались ні особисто до ОСОБА_1 стосовно отримання інформації про майно та доходи осіб, що не є членами її сім'ї у розумінні Закону України «Про запобігання корупції», ні власне до батька позивача.
		У зв'язку з чим незрозумілими є дії уповноваженого представника Громадської ради доброчесності Шепеля Тараса Петровича на здійснення пошуку оприлюдненої у висновку ГРД інформації, що стосується майна батька позивача, а відтак, її оприлюднення та ще й з недостовірними даними є незаконним та суперечить положенням статті 32 Конституції України та статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
		Водночас, жодна чинна норма законодавства не передбачає обов'язку ні членів сім'ї, ні тим більше близьких осіб надавати іншій особі будь-яку інформацію чи документи про неї.
		Суд також наголошує на тому, що батька Позивача, на момент проходження кваліфікаційного оцінювання, не можна вважати членом сім'ї, так як він проживає у м.Одеса окремо від ОСОБА_1 і спільного побуту не веде, тому може бути віднесений лише до категорії «близьких осіб», які, як вже зазначалося, не зобов'язані надавати інформацію чи документи про себе.
		Відповідно до пункту 10 частини 7 статті 56 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддя зобов'язаний підтверджувати законність джерела походження майна у зв'язку з проходженням кваліфікаційного оцінювання або в порядку дисциплінарного провадження щодо судді, якщо обставини, що можуть мати наслідком притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, викликають сумнів у законності джерела походження майна або доброчесності поведінки судді.
		З аналізу даної норми вбачається, що вона стосується надання інформації виключно відносно судді, а не його членів сім'ї, а тим більше близьких осіб. 
		При цьому, ні члени сім'ї, ні близькі особи судді не позбавляються конвенційного права на приватне життя та захист їх персональних даних, в той час як лише суддя може бути в певній мірі обмежений у даних правах через публічність своєї посади. 
		Так, Європейський суд з прав людини вказував на таке: «Суд вказує на ряд справ, де вказано, що «приватне життя» це широкий термін, якому не можна дати вичерпного визначення (Peck v. the United Kingdom, no. 44647/98, § 57, ECHR 2003-I). Проте він також зазначив, що Стаття 8 захищає моральну і фізичну цілісність особистості (X and Y v. the Netherlands, judgment of 26 March 1985, Series A no. 91, pp. 11-13, §§ 22-27), в тому числі право на життя в приватному порядку, без небажаної уваги».
		Крім того, посилання Відповідача на статті Кодексу суддівської етики також не містять жодної вимоги про те, що суддя зобов'язаний надати документи, які підтверджують доходи близьких осіб, у тому числі отримані за їх життя у радянські часи. Роз'яснення до Кодексу суддівської етики також вказують виключно на обов'язок судді бути обізнаним відносно себе та лише передбачає те, що суддя має вжити розумних заходів щодо отримання інформації про майновий стан членів сім'ї та близьких осіб.
		Таким чином, суддя не зобов'язаний збирати та надавати інформацію щодо майнового стану близьких осіб.
		Отже, висновок ГРД з вказаного питання також ґрунтується виключно на припущеннях відповідача, є невмотивованим, незаконним та не спростовує відповідність Кандидата критеріям професійної етики та доброчесності. 
		З огляду на наведені вище факти, враховуючи відсутність доказів недоброчесної чи неетичної поведінки Позивача, слід дійти висновку, що оскаржуваний висновок ГРД відносно Позивача в рамках вирішення питання про підтвердження його здатності здійснювати правосуддя у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду критеріям професійної етики та доброчесності здійснений за нечесними та упередженими мотивами.
		Водночас, оскаржуваний Висновок містить відомості щодо здійснення Генеральною прокуратурою України досудового розслідування у кримінальному провадженні №42013110000001050, за підозрою колишнього голови та його заступника Вищого господарського суду України у вчинені кримінальних правопорушень, передбачених частиною 2 статті 376 та частини 2 статті 376-1 Кримінального кодексу України.
		Як зазначається Відповідачем, вказане кримінальне провадження розпочато за фактом здійснення вищими посадовими особами Вищого господарського суду України систематичних втручань в автоматизовану систему документообігу суду.
		Більш того, в оскаржуваному Висновку зазначається, що позивачку нібито віднесено до групи суддів, на яких здійснювався розподіл справ з порушенням порядку, встановленого законом, а також про те, що усі судді формально дають показання та не надають викривальні показання щодо осіб причетних до вказаних неправомірних дій.
		Необхідно наголосити, що виходячи із додатків до оскаржуваного рішення, усі вказані висновки зроблено Відповідачем виключно на підставі одного документа - Листа начальника Департаменту спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України від 12.04.2017.
		У Висновку від 03.05.2017 Громадська рада доброчесності фактично особисто звинуватила Позивача у співучасті у вчиненні ряду кримінальних правопорушень, самостійно визначила процесуальний статус учасників у кримінальному провадженні, та ще й надала оцінку усім показанням свідків.
		Зазначені висновки Відповідача свідчать про грубе порушення гарантованого статтею 62 Конституції України та статтею 17 Кримінального процесуального кодексу України (далі за текстом - КПК України) принципу презумпції невинуватості та забезпеченості доведення вини.
		Презумпція невинуватості - це правовий принцип, за яким щодо особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, припускається невинність до того часу, поки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому законодавством, і встановлено вироком суду, який набрав законної сили.
		Так, частиною 2 статті 17 КПК України передбачено, що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.
		Окрім того, частиною 4 статті 296 Цивільного кодексу України встановлено гарантії реалізації такого принципу та вказано, що ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише в разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення та в інших випадках, передбачених законом.
		Відповідно до статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом.
		Принцип презумпції невинуватості закріплений положеннями й частини 1 статті 11 Загальної декларації прав людини: «Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту».
		Презумпція невинуватості зафіксована у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, зокрема у пункті 2 статті 14: «Кожен обвинувачений в кримінальному злочині має право вважатися невинним, поки винність його не буде доведена згідно з законом».
		У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Аллан проти Сполученого Королівства» від 10.12.2009 встановлено, що пункт 2 статті 6 Конвенції забезпечує «право вважатися невинним доти, доки вину не буде доведено в законному порядку». Презумпція невинуватості, яка розглядається як процесуальна гарантія в контексті самого кримінального провадження, накладає вимоги щодо, зокрема: тягара доведення; правових презумпцій факті і права; привілею проти самообвинувачення; досудового оприлюднення елементів справи; передчасних висловлювань суду або інших представників держави про вину обвинувачуваної особи (пункт 93 Рішення).
		У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Грабчук проти України» від 21.09.2006 передбачено, що презумпція невинуватості порушена, якщо твердження посадової особи щодо особи, обвинуваченої у вчиненні злочину, відображає думку, що особа винна, коли цього не було встановлено відповідно до закону (пункт 42 Рішення).
		Таким чином, практика Європейського суду з прав людини однозначно вказує, що порушення презумпції невинуватості має місце і у разі висловлювання відносно винуватості особи до встановлення цього відповідно до закону.
		У випадку, що розглядається, Громадська рада доброчесності, яка не є судовою інстанцією щодо кримінальних справ та не може встановлювати будь-які факти щодо винуватості осіб у вчиненні кримінального правопорушення, порушила приписи статті 124 Конституції України, якою передбачено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.
		Суд звертає увагу, що згідно з пунктом 39 висновків №17 (2014) від 24.10.2014 Консультативної ради Європейських суддів «Щодо оцінювання діяльності суддів, якості правосуддя і поваги до незалежності судової влади» інформація, яка використовується в процесі оцінювання повинна бути надійною і базуватися на доказах.
		Більш того, як вбачається з матеріалів справи, у вказаному кримінальному провадженні не здійснювалось повідомлення про підозру ОСОБА_1, Позивач жодного разу не викликалась для дачі будь-яких пояснень чи показань у даній справі, фактів неявки або відмови у вчиненні позивачем зазначених дій не встановлено; жодних перешкод слідству у розслідуванні зазначеного кримінального провадження ОСОБА_1 не чинила, що підтверджується в тому числі, листом Заступника начальника третього слідчого відділу Департаменту спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України від 04.04.2017 №23/1/3-32815-14.
		Беручи до уваги наведене в контексті приписів Кримінального процесуального кодексу України вбачається, що визначені в оскаржуваному Висновку ГРД обставини співучасті Позивача у вчиненні ряду кримінальних правопорушень, можуть вважатись встановленими виключно на підставі вироку суду у відповідній кримінальній справі. Їх зазначення у Висновку ГРД без посилання на такий вирок суду є безпідставним та протиправним.
		Відповідно, використання Відповідачем відомостей, отриманих з листа Генеральної прокуратури України щодо вчинення Позивачем кримінальних правопорушень, є протиправним.
		Тобто, ні згаданий вище лист Генеральної прокуратури України від 12.04.2017, ні інформація, вказана у ньому, не могли бути взяті до уваги членами ГРД в якості обґрунтування невідповідності ОСОБА_1 критеріям професійної етики та доброчесності. А відтак, висновок ГРД про «несприйняття Кандидатом принципу незалежності судді2 з посиланням на такий лист та інформацію з нього є нікчемним та безпідставним, а також таким, що суперечить положенням частини 2 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, за якою кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
		Крім того, звертаючись до адміністративного суду з даним позовом, ОСОБА_1 вказувала як на одну із підстав позову те, що ГРД з порушенням вимог чинного законодавства дійшла висновку про невідповідність Позивача вимогам доброчесності, зокрема, зазначаючи про те, що один з членів ГРД не взяв самовідвід щодо Позивача.
		Так, відповідно до статті 3 Регламенту ГРД члени Ради поділяють такі цінності як гідність, справедливість, права людини, доброчесність, повага до незалежності суддів і керуються ними у своїй діяльності. Рада та її члени здійснюють свою діяльність на засадах добросовісності, безсторонності, прозорості, рівноправності членів, невтручання у діяльність судів і суддів.
		Згідно зі статтею 23 Регламенту ГРД член Ради повинен діяти так, щоб формувати і підтримувати авторитет Ради. Член Ради повинен уникати у своїй діяльності конфлікту інтересів, а у разі його наявності повідомляти Раду.
		Як зазначено в рішенні Європейського суду з прав людини від 28.03.2017 у справі «Стуруа проти Грузії» (заява №45729/05) право на справедливий судовий розгляд має забезпечуватися також і під час розбору дисциплінарних справ проти служителів Феміди. 
		Відповідно до Рішення Європейського суду з прав людини від 28.03.2017 у справі «Стуруа проти Грузії» Європейський суд з прав людини в чергове зазначив, що §1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вимагає, аби судовий орган, який потрапляє в сферу її дії, був неупередженим. Неупередженість зазвичай означає відсутність небезсторонньої думки або необ'єктивності розгляду. Дотримання цієї вимоги може бути перевірене за допомогою різних способів. Водночас Суд констатував відмінність між суб'єктивним підходом, тобто прагненням установити особисті переконання певного судді в конкретному випадку, й об'єктивним, тобто визначенням, чи запропонував суддя достатні гарантії для того, щоб відкинути будь-який законний сумнів стосовно його неупередженості.
		Фактично вказаним Рішенням Європейського суду з прав людини від 28.03.2017 у справі «Стуруа проти Грузії» Європейський суд з прав людини чітко зазначив, що усі вимоги, які застосовуються під час розгляду справ судами, повинні застосовуватися під час розгляду справи суддів відповідними органами. Аналогічна позиція міститься також у Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Олександр Волков проти України» від 09.01.2013.
		Тобто, склад ГРД має відповідати вимогам щодо неупередженості.
		Так, 15.04.2015 Вищим господарським судом України під головуванням судді Дунаєвської Н.Г. та за участі суддів ОСОБА_20. та Мележик Н.І. узхвалено постанову у справі №5011-36/8485-2012, якою постановлено касаційну скаргу Акціонерного товариства «Градобанк» залишити без задоволення та постанову Київського апеляційного господарського суду від 03.02.2015 у справі №5011-36/8485-2012 залишити без змін у справі за позовом АТ «Градобанк» до Міністерства культури України та Національного художнього музею України про застосування наслідків недійсності нікчемності правочину.
		Інтереси Національного художнього музею України по вказаній судовій справі у Вищому господарському суді України представляв ОСОБА_22, який 03.05.2017 в складі ГРД прийняв незаконний висновок щодо Позивача.
		Комітет кредиторів АТ «Градобанк» листом вих. № 2 від 14.02.2017 повідомив ГРД про вказану судову справу, яку розглядала позивач у складі касаційного господарського суду.
		Таким чином, ОСОБА_22 повинен був взяти самовідвід під час прийняття 03.05.2017 ГРД незаконного рішення №13 щодо затвердження висновку відносно Позивача, що ним зроблено не було. 
		Отже, рішення від 03.05.2017 №13 щодо затвердження висновку відносно Позивача було прийнято незаконним складом ГРД, оскільки одним з членів ГРД не було заявлено самовідвід щодо Позивача.
		Крім того, з тексту Висновку від 03.05.2017 не вбачається номер та склад колегії, що його ухвалив, відсутні прізвища та ініціали членів колегії, їх підписи та не зазначено осіб, що проголосували за його прийняття.
		Підсумовуючи вищевикладене, суд зазначає, що оскаржуваний Висновок від 03.05.2017 сформовано Відповідачем із порушенням принципів, закріплених Конституцією України, на підставі неперевіреної та необґрунтованої інформації, без дослідження належних та допустимих доказів, без врахування обґрунтованих пояснень Позивача, внаслідок чого порушено конституційні права та охоронювані законом інтереси ОСОБА_1.
		За умови недостовірності відомостей, що міститься в оскаржуваному Висновку від 03.05.2017, зазначених вище порушень, у ГРД були відсутні підставі для прийняття Рішення від 03.05.2017, оформленого у вигляді Протоколу засідання ГРД №13, про затвердження Висновку про невідповідність ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики.
		За вказаних обставин, Окружний адміністративний суд міста Києва дійшов висновку, що Рішення від 03.05.2017, оформлене у вигляді Протоколу засідання ГРД №13, про затвердження Висновку про невідповідність ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, та сам Висновок підлягають скасуванню.
		Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції від 15.12.2017) кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
		Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції від 15.12.2017) в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
		На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем не доведено законність Висновку та Рішення від 03.05.2017, оформленого у вигляді Протоколу засідання ГРД №13, про затвердження Висновку про невідповідність ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_1 в цій частині вимог підлягає задоволенню.
		Також, позивач просила суд зобов'язати ГРД вилучити з офіційного сайту ГРД Висновок щодо невідповідності кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_20. критеріям доброчесності та професійної етики та з досьє кандидата та суддівського досьє ОСОБА_1, виходячи з наступного.
		Так, відповідно до положень частини 1 статті 87 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» Громадська рада доброчесності утворюється з метою сприяння Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання. Громадська рада доброчесності складається з двадцяти членів (частина 2 статті 87 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»).
		Згідно з частиною 3 статті 87 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» членами Громадської ради доброчесності можуть бути представники правозахисних громадських об'єднань, науковці-правники, адвокати, журналісти, які є визнаними фахівцями у сфері своєї професійної діяльності, мають високу професійну репутацію та відповідають критерію політичної нейтральності та доброчесності.
		Водночас, відповідно до частини 6 статті 87 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» Громадська рада доброчесності, зокрема: 1) збирає, перевіряє та аналізує інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді); 2) надає Вищій кваліфікаційній комісії суддів України інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді); 3) надає, за наявності відповідних підстав, Вищій кваліфікаційній комісії суддів України висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, який додається до досьє кандидата на посаду судді або до суддівського досьє; 4) делегує уповноваженого представника для участі у засіданні Вищої кваліфікаційної комісії суддів України щодо кваліфікаційного оцінювання судді (кандидата на посаду судді); 5) має право створити інформаційний портал для збору інформації щодо професійної етики та доброчесності суддів, кандидатів на посаду судді.
		В силу статті 1 Закону України «Про інформацію», інформація - будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.
		Водночас, згідно з частиною 1 статті 11 Закону України «Про інформацію» інформація про фізичну особу (персональні дані) - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.
		Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про інформацію» основними принципами інформаційних відносин є: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією; достовірність і повнота інформації; свобода вираження поглядів і переконань; правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації; захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя.
		В той же час, в статті 2 Регламенту Громадської ради доброчесності визначено, що завданням Громадської ради доброчесності, як інструменту громадськості, що встановлений Законом України «Про судоустрій і статус суддів», є утвердження доброчесності та високих стандартів професійної етики у суддівському корпусі. 
		З цією метою Рада сприяє Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання шляхом надання інформації про них або висновків про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) цим критеріям.
		Так, у статті 20 Регламенту Громадської ради доброчесності зафіксовано, що Член Ради, отримавши завдання щодо збору, перевірки та аналізу інформації про суддю (кандидата на посаду судді), або з власної ініціативи проводить збір такої інформації.
		З метою збору інформації про суддю (кандидата на посаду судді) член Ради: 1)      організовує пошук інформації на інформаційному порталі Ради, в інших джерелах в Інтернеті; 2) організовує пошук інформації у кореспонденції Ради; 3) організовує пошук інформації у відкритих державних реєстрах; 4) здійснює інші дії відповідно до рекомендованного алгоритму збору, перевірки та аналізу інформації про суддю (кандидата на посаду судді), а також додаткові дії, які вважає необхідними.
		Згідно зі статтею 21 Регламенту Громадської ради доброчесності перевірка інформації про суддю (кандидатів на посаду судді) проводиться з метою оцінки її достовірності. З метою перевірки інформації про суддю (кандидата на посаду судді) член Ради, зокрема: 1) з'ясовує і оцінює надійність джерела інформації; 2) порівнює інформацію з різних джерел; 3) робить необхідні запити на доступ до публічної інформації; 4) звертається за консультаціями до осіб, які можуть надати експертну допомогу; 5) звертається за додатковою інформацією до очевидців; 6) здійснює інші дії відповідно до рекомендованого алгоритму збору, перевірки та аналізу інформації про суддю (кандидата на посаду судді), а також інші дії, які вважає необхідними.
		Аналіз інформації про суддю (кандидатів на посаду судді) проводиться з метою визначення релевантності інформації для цілей кваліфікаційного оцінювання та підготовки проекту рішення або висновку Ради щодо судді (кандидата на посаду судді).
		Під час аналізу інформації про суддю (кандидата на посаду судді) член Ради, зокрема: 1) оцінює інформацію під кутом зору критеріїв доброчесності та професійної етики; 2) відкидає інформацію, яка є вочевидь недостовірною, або якщо її джерела не викликають довіру; 3) визначає зміст проекту рішення або висновку.
		Водночас, положеннями частини 1 статті 19 Регламенту Громадської ради доброчесності визначено, що за результатами аналізу та (або) перевірки інформації щодо судді (кандидата на посаду судді) Рада колегією приймає вмотивований висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та (або) доброчесності, якщо визнає, зокрема: 1) достовірною інформацію, яка є достатньою для такого висновку; або 2) наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності судді (кандидата на посаду судді) критерію доброчесності чи професійної етики, що може негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади.
		У висновку наводяться посилання на джерела інформації, а в разі необхідності самі джерела додаються до висновку (частини 2 статті 19 Регламенту Громадської ради доброчесності).
		Відповідно до частини 3 статті 22 Регламенту Громадської ради доброчесності проект висновку повинен містити: 1) найменування Ради; 2) номер колегії, яка його ухвалюватиме; 3) повне ім'я судді (кандидата на посаду судді), щодо якого надається висновок, місце його роботи; 4) лаконічне і систематизоване викладення інформації, яка свідчить про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та(або) професійної етики або викликає обґрунтований сумнів щодо відповідності цим критеріям, у разі необхідності з посиланням на додатки; 5) мотиви для ухвалення висновку; 6) висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та (або) доброчесності; 7) зазначення прізвищ та ініціалів членів колегії.
		Зокрема, як вбачається з вищевикладеного, Відповідач наділений правом, за результатами аналізу та (або) перевірки інформації щодо судді (кандидата на посаду судді), приймати висновок щодо невідповідніості судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та (або) доброчесності. 
		Проте, як вбачається з аналізу вищезазначених норм чинного законодавства, такий висновок не повинен ґрунтуватися на припущеннях або на інформації із сумнівних джерел без належної перевірки, а має бути вмотивованим та ґрунтуватися на достовірній інформації. 
		Як вбачається з оскаржуваного Висновку від 03.05.2017, проаналізувавши інформацію про ОСОБА_1, яка є суддею Вищого господарського суду України, ГРД виявила дані, які на думку останньої, давали підстави для висновку про невідповідність Позивача критеріям доброчесності та професійної етики.
		Так, відповідно до пункту 39 висновку №17 (2014) від 24.10.2014 Консультативної ради Європейських суддів «Щодо оцінювання діяльності суддів, якості правосуддя і поваги до незалежності судової влади» інформація, яка використовується в процесі оцінювання повинна бути надійною і базуватися на доказах.
		В той же час, у вказаних висновках зазначено, що джерела доказів, на яких ґрунтуються оцінки, повинні бути надійними, особливо якщо ці докази мають стати основою для негативного оцінювання. Висновок про невідповідність не повинен ґрунтуватися на припущеннях, інформації про репутацію кандидата або інформації із сумнівних джерел без належної перевірки та інших доказів.
		Однак, як уже зазначалося, викладені Відповідачем в оскаржуваному Висновку від 03.05.2017 доводи щодо невідповідності кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики є необґрунтованими та такими, що ґрунтуються лише на припущеннях ГРД, а не на достовірних фактах.
		Отже, враховуючи те, що оскільки ГРД не є судовою інстанцією, остання не може встановлювати будь-які факти щодо винуватості осіб у вчиненні будь-яких правопорушень, оскільки вказані обставини можуть бути встановлені виключно судом, більше того, ГРД не може публікувати у відкритих джерелах свої висновки, що містять інформацію щодо винуватості осіб.
		Таким чином, оскаржуваний Висновок від 03.05.2017 щодо невідповідності кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, який ґрунтуються лише на необґрунтованих припущеннях Відповідача щодо вчинення Позивачем певних правопорушень, не може розміщуватись у відкритих джерелах, до надання судом оцінки оскаржуваному висновку в цілому та перевірки викладених у ньому обставин, оскільки це є грубим порушенням Відповідачем принципу презумпції невинуватості та забезпеченості доведення вини.
		При цьому, суд звертає увагу на те, що оскаржуваний Висновок ГРД від 03.05.2017 не тільки формує негативну думку про Позивача, як кандидата на посаду судді Верховного Суду, а й негативно впливає на професійну діяльність та ділову репутацію ОСОБА_1, оскільки такий висновок став підставою для заявлення з боку учасників процесу клопотань про відвід ОСОБА_1 як судді Вищого господарського суду України під час здійснення нею правосуддя.
		Тобто, вказане вище свідчить про те, що вже до вирішення вказаного спору по суті та надання судом оцінки діям Відповідача щодо винесення оскаржуваного висновку із зазначенням в ньому недостовірної та неперевіреної інформації, призводить до негативних наслідків для ОСОБА_1 як для судді зокрема, та підриває авторитет правосуддя, у тому числі в питаннях моралі, чесності, непідкупності, відповідності способу життя судді його статусу, дотримання інших етичних норм та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду в цілому, а отже такий має бути вилучений із сайту ГРД, досьє кандидата на посаду судді касаційного господарського суду у складі Верховного суду та суддівського досьє ОСОБА_1, з огляду на що позовні вимоги в цій частині також підлягають задоволенню.
		Щодо позовних вимог в частині зобов'язання ГРД переглянути справу ОСОБА_1, як кандидата у конкурсі на зайняття вакантних посад суддів у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду, щодо її відповідності критеріям доброчесності та професійної етики, суд вважає, що належним способом захисту порушених прав, свобод та інтересів Позивача є скасування оскаржуваних Висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики та рішення ГРД про його затвердження оформлене у вигляді Протоколу зборів ГРД від 03.05.2017 №13, а тому задоволення решти вимог ОСОБА_1 є неналежним способом їх захисту.
		Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також усні та письмові доводи учасників справи стосовно заявлених позовних вимог, суд дійшов до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог частково.
		Судові витрати понесені позивачем, відповідності до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
		Керуючись статтями 6, 8, 9, 77, 243 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
		ВИРІШИВ:
		 
		1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково. 
		2. Визнати протиправним та скасувати Рішення Громадської ради доброчесності, оформлене у вигляді Протоколу зборів Громадської ради доброчесності від 03.05.2017 №13, в частині затвердження Висновку про невідповідність ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики. 
		3. Визнати протиправним та скасувати висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, який затверджено Громадською радою доброчесності 03.05.2017.
		4. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Громадської ради доброчесності (адреса: 03109, м. Київ, вул. Механізаторів, буд. 9) судові витрати у розмірі 1920,00 грн. (одна тисяча дев'ятсот двадцять грн. 00 коп.) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1, адреса: 02081, АДРЕСА_1).
		5. У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
		 
		Рішення суду, відповідно до частини 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
		Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
		Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		 
		 
		Суддя                                                                                                                                Є.В. Аблов

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...