Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 910/435/18 : Господарські справи (до 01.01.2019); Укладення, зміни, розірвання, виконання договорів (правочинів) та визнання їх недійсними, зокрема:; Визнання договорів (правочинів) недійсними; банківської діяльності.
Надіслано для оприлюднення: 05.04.2018. Зареєстровано: 06.04.2018. Забезпечено надання загального доступу: 10.04.2018.
Дата набрання законної сили: 26.04.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		   ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		м. Київ
		03.04.2018Справа №  910/435/18
		За позовом Приватного акціонерного товариства "Готель "Салют" (м. Київ)
		До   Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" (м. Київ)
		Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача
		       Національний банк України (м. Київ)
		Про визнання договору недійсним
		                                                                                                                       Суддя Ващенко Т.М.
		                                                                 Секретар судового засідання Шаповалов А.М.
		 
		Представники учасників справи: 
		Від позивача: Клецькой А.А.
		Від відповідача: Клочко О.В. 
		Від третьої особи: Петроченко С.О.
		 
		ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
		          
		Приватне акціонерне товариство "Готель "Салют" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" про визнання недійсним в цілому Договору про мультивалютну кредитну лінію № 915-01-04 від 19.11.04. з дня його підписання.
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.01.18. постановлено справу розглядати одноособово за правилами загального позовного провадження, відкрито провадження у справі № 910/435/18 та призначено її до розгляду на 15.02.18.
		05.02.18. Національним банком України було подано клопотання про залучення його до участі в даній справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача.
		14.02.18. відповідача через відділ діловодства суду надійшла заява про застосування строку позовної давності.
		15.02.18. Приватним акціонерним товариством "Готель "Салют" подано заяву про зміну підстав позову.
		До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви (ч. 3 ст. 46 ГПК України).
		Вказана заява відповідає вимогам ч. 5 ст. 46 ГПК України, а тому була прийнята судом.
		У відповідності до означеної заяви позовні вимоги обґрунтовано  тим, що оспорюваний правочин підлягає визнанню недійсним на підставі ст. ст. 203, 215 ЦК України, оскільки зміст Договору про мультивалютну кредитну лінію № 915-01-04 від 19.11.04. не містить умов щодо права позивача на банківську таємницю, її збереження, недопущення та запобігання її розголошення, відповідальності за її розголошення, з огляду на що позивач доходить висновку, що оспорюваний правочин не містить істотних умов.
		14.02.18. відповідачем подано письмовий відзив на позовну заяву, в якому він  проти позову заперечує, обґрунтовуючи свої доводи відсутністю порушення оспорюваним правочином вимог ст. ст. 203, 215 ЦК України.
		В судовому засіданні 15.02.18. суд залучив до участі в справі № 910/345/18 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних щодо предмета спору на стороні відповідача Національний банк України та відклав підготовче засідання на 13.03.18., про що прийняв відповідну ухвалу.
		07.03.18. третьою особою було подано письмові пояснення по справі та заяву про застосування строків позовної давності.
		В судовому засіданні 13.03.18. судом без виходу до нарадчої кімнати постановлено ухвалу про оголошення перерви в підготовчому засіданні до 15.03.18.
		14.03.18 відповідачем подано письмовий відзив на заяву позивача про зміну підстав позову та клопотання про поновлення йому строку на подачу такого відзиву.
		В судовому засіданні 15.03.18. заслухавши думку учасників судового процесу, врахувавши, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави, суд без виходу до нарадчої кімнати ухвалив поновити Публічному акціонерному товариству "Банк "Фінанси та Кредит" пропущений процесуальний строк на подачу відзиву.
		В судовому засіданні 15.03.18. судом без виходу до нарадчої кімнати постановлено ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи № 910/435/18 до судового розгляду по суті на 03.04.18.
		В судовому засіданні 03.04.18. судом відмовлено в задоволенні клопотання позивача про відкладення розгляду справи з підстав необґрунтованості вказаного клопотання та неподання до нього доказів, які б підтверджували викладені в клопотанні обставини. При цьому судом враховано положення ч. 1 ст. 216 ГПК України, якими унормовано, що суд відкладає розгляд справи у випадках, встановлених частиною другою статті 202 цього Кодексу. За приписами ч. 2 ст. 202 ГПК України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав: 1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання; 2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; 3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; 4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження.
		Позивачем в судовому засіданні 03.04.18. підтримано свої позовні вимоги в повному обсязі.
		Відповідач та третя особа в судовому засіданні 03.04.18. проти позову заперечували.
		Відповідно до ст. 219 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки поданих доказів.
		Після виходу суду з нарадчої кімнати, у судовому засіданні 03.04.18. судом проголошено вступну та резолютивну частину рішення та повідомлено, що повне рішення буде складено у термін, передбачений ч. 6 ст. 233 ГПК України.
		 
		Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		За змістом ст. 509 Цивільного кодексу України, ст. 173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
		За приписами ст. ст. 11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.
		Згідно зі ст. 626  Цивільного кодексу України договором   є   домовленість   двох   або  більше  сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
		Відповідно до ст. ст. 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
		За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1054 Цивільного кодексу України).
		19.11.04. між відповідачем (який є правонаступником Товариства з обмеженою відповідальністю Банк «Фінанси і Кредит») (далі - Банк) та позивачем (який є правонаступником відкритого акціонерного товариства «Готель «Салют») (далі - Позичальник) було підписано Кредитний договір № 915-01-04 (далі - Договір), за умовами якого Банк надає Позичальнику кредит в сумі 55 000 000,00 грн., а Позичальник зобов'язується повернути отримані грошові кошти та сплатити за користування кредитом відсотки.
		Строк дії Договору сторонами погоджено п. 8.5 з моменту його підписання і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за ним.
		В подальшому сторонами підписувались додаткові угоди до Договору, якими змінювався строк повернення кредитних коштів, розмір відсотків, порядок їх нарахування та сплати, порядок видачі та повернення кредитних коштів, узгоджувався графік погашення кредитної лінії, відповідальність за невиконання умов Договору.
		Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
		Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.
		Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст. 20 Господарського кодексу України.
		Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України).
		Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 Цивільного кодексу України). 
		За приписом ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є  недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст  правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
		З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
		Пунктом 2.1. Постанови № 11 від 29.05.13. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
		Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. 
		Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
		Згідно зі ст. ст. 76-77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
		Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
		Відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
		За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання додаткової угоди до договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними. 
		Обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання недійсним в цілому Договору про мультивалютну кредитну лінію № 915-01-04 від 19.11.04. з дня його підписання позивач (у відповідності до заяви про зміну підстав позову) вказує на те, що зміст Договору про мультивалютну кредитну лінію № 915-01-04 від 19.11.04. не містить умов щодо права позивача на банківську таємницю, її збереження, недопущення та запобігання її розголошення, відповідальності за її розголошення, з огляду на що позивач доходить висновку, що оспорюваний правочин не містить істотних умов.
		Оцінюючи подані учасниками судового процесу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.
		За змістом Постанови № 9 від 06.11.09. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. 
		Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України   договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договору даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
		Статтею 180 Господарського кодексу України встановлено, що при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк договору.
		З урахуванням викладеного, істотними умовам кредитного договору, як господарського, відповідно до закону є умови про предмет, ціну, строк його дії, а також усі інші умови щодо яких за заявою хоча б однією із сторін має бути досягнуто згоди (дана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 05.02.08. у справі № 22/268).
		Судом встановлено, що сторони, укладаючи Договір про мультивалютну кредитну лінію № 915-01-04 від 19.11.04. погодили всі істотні умови для даного виду,   зокрема погоджено суму кредиту, строки повернення кредитних коштів, строк дії договору, розміри процентів та порядок їх сплати. Жодних заперечень щодо умов кредитних договорів при їх укладенні з боку позивача не було.
		Посилання позивача на відсутність в спірному Договорі такої умови, як відповідальність банку за невиконання та/або неналежне виконання зобов'язань та відповідальність за розголошення банківської таємниці, є безпідставними, оскільки такі умови не є істотними умовами кредитного договору.
		Інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту, є банківською таємницею.
		Також суд зазначає, що відповідно до ст. 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність», інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту, є банківською таємницею.
		Згідно з положеннями ст. 61 Закону України «Про банки і банківську діяльність»,   банки зобов'язані забезпечити збереження банківської таємниці шляхом: обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю; організації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю; застосування технічних засобів для запобігання несанкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації; застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах і угодах між банком і клієнтом. Службовці банку при вступі на посаду підписують зобов'язання щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службовці банків зобов'язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службових обов'язків. Приватні особи та організації, які при виконанні своїх функцій або наданні послуг банку безпосередньо чи опосередковано отримали конфіденційну інформацію, зобов'язані не розголошувати цю інформацію і не використовувати її на свою користь чи на користь третіх осіб. У разі заподіяння банку чи його клієнту збитків шляхом витоку інформації про банки та їх клієнтів з органів, які уповноважені здійснювати банківський нагляд, збитки відшкодовуються винними органами.
		Отже, чинним законодавством України передбачено порядок збереження банківської таємниці та відповідальність за виток інформації, що є банківською таємницею.
		З огляду на вказане доводи позивача, викладені в заяві про зміну підстав позову не приймаються судом, оскільки сам факт укладення кредитного договору передбачає можливість застосування до обох сторін (в тому числі до кредитора) усіх можливих (передбачених законом) видів відповідальності за порушення договору. Доводи ж позивача, щодо обов'язкової наявності у договорі умов про відповідальність банку є не обґрунтованими, оскільки параграф 2 Глави 71 Цивільного кодексу України, який регулює відносини сторін за кредитним договором вказаної обов'язкової умови не передбачає. До того ж наявність тих чи інших умов договору, які не є обов'язковими (для тих чи інших видів договорів) визначають самі сторони, керуючись нормами Цивільного кодексу України про свободу договору.
		В силу частини 1 ст. 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
		Згідно з приписами частини 4 ст. 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.
		Отже, сторонам договору надано право вільно обрати між: декількома варіантами поведінки в межах, встановлених законом, певний, а також, у відповідних випадках, визначити зміст цивільних прав та обов'язків. Таким чином, відповідні суб'єкти у певних межах, мають можливість своєю волею на власний розсуд врегулювати зміст цивільних прав та обов'язків.
		Зокрема, сторонами в угоді можуть бути встановлені інші умови ніж ті, що передбачені диспозитивними нормами. Також їм надається право укласти угоду, яка за своїм змістом відрізняється від окремих видів зобов'язань, визначених нормами Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України, або укласти угоду, яка містить елементи декількох зобов'язань, за умови, що така угода прямо не суперечить чинному законодавству.
		З огляду на викладені норми суд вважає безпідставним посилання позивача на те, що він несе індивідуальний та надмірний тягар оскільки зміст оспорюваного договору не є пропорційним до поставленої під час його підписання сторонами мети.
		Суд звертає увагу на положення пункту 8.2 Договору, яким визначено, що зміст Договору, а також відомості про фінансові операції, що здійснюються у відповідності до Договору визнаються сторонами конфіденційними та не підлягають розголошенню без згоди обох сторін за виключенням випадків, встановлених Законом. 
		Вказане передбачає можливість врегулювання розбіжності (в тому числі щодо відповідальності банку) шляхом, визначеним законодавством, тобто застосуванням загальних норм Цивільного кодексу України щодо відповідальності за порушення зобов'язання.
		Позивач посилається на пункти 1.4 та 3.1 Правил зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці, затверджених постановою Правління НБУ від 14.07.06. № 267. У відповідності до вказаних пунктів банки зобов'язані за погодженням з клієнтом відображати в договорах, що укладаються між банком і клієнтом, застереження щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її незаконне розголошення або використання. Письмовий запит та/або дозвіл клієнта про розкриття інформації, що містить банківську таємницю і власником якої є такий клієнт, складається за довільною формою.
		При цьому, Правила зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці, затверджені постановою Правління НБУ від 14.07.06. № 267, було затверджені після укладення сторонами 19.11.04. оспорюваного правочину, при цьому, позивач був не позбавлений права звернутись запитом до відповідача про включення до умов Договору застереження щодо збереження банківської таємниці та відповідальність за її незаконне розголошення або використання. Однак, доказів такого звернення сторонами до матеріалів справи не подано.
		Крім того, позивачем не враховано приписи, зокрема, пунктів 1.5, 1.6, 1.7 вказаних Правил, відповідно до умов яких з метою запобігання несанкціонованому доступу до інформації, що містить банківську таємницю, суб'єкти, які мають доступ до такої інформації, у власних інструкціях з діловодства з урахуванням особливостей своєї діяльності повинні встановити особливий порядок реєстрації, використання, зберігання та доступу до документів, що містять банківську таємницю. Банки та їх керівники, які винні в порушенні цих Правил, несуть відповідальність, передбачену статтею 73 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (далі - Закон про банки). Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять банківську таємницю, та/або розголошення банківської таємниці тягне за собою відповідальність, передбачену законом. Юридичні та фізичні особи, а також службові особи, які під час виконання своїх функцій безпосередньо або опосередковано отримали інформацію, що містить банківську таємницю, зобов'язані не розголошувати цю інформацію і не використовувати її на свою користь чи на користь третіх осіб, крім випадків, передбачених законодавством України.
		З огляду на викладене в сукупності суд дійшов висновку, що позивач не довів та не надав суду жодних доказів, які підтверджують, що в момент вчинення правочину стороною (сторонами) були недодержані вимоги, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України, тобто не довів підстави, в силу яких оспорюваний правочин підлягає визнанню недійсним. Більше того, судом встановлено та враховано, що Договір спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, не містить положень, які б суперечили вимогам чинного законодавства або інтересам сторін, а волевиявлення сторін правочину є вільним і відповідає їхній внутрішній волі, що відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 Цивільного кодексу України, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
		Врахувавши все наведене вище суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову.
		Щодо застосування позовної давності, суд відзначає, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення (2.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.13. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів»).
		Оскільки суд дійшов висновку про відмову в позові повністю, позовна давність застосуванню не підлягає.
		Витрати по сплаті судового збору відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.
		Керуючись ст. ст. 73, 74, 76-80, 86, 129, 219, 220, 232, 233, 236-238, 240, 241 ГПК України, Господарський суд міста Києва, -
		 
		ВИРІШИВ:
		 
		В задоволенні позову відмовити повністю.
		Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 253, 254, 256-259 ГПК України з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Розділу XI "Перехідні положення" ГПК України.
		 
		Повне рішення складено 05.04.18.
		 
		 
		Суддя                                                                                                                             Т.М. Ващенко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...