Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 522/3454/16-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори про недоговірні зобов`язання; Спори про відшкодування шкоди.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 18.04.2018. Забезпечено надання загального доступу: 18.04.2018.
Дата набрання законної сили: 14.03.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		 
		14 березня 2018 року
		м. Київ
		 
		Справа № 522/3454/16-ц
		Провадження № 14-6цс18
		 
		Велика Палата Верховного Суду у складі:
		головуючого судді Князєва В. С.,
		судді-доповідача Ситнік О. М.,
		 
		суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_3,
		відповідачі: Президент України, Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області (далі - ГУ ПФУ в Одеській області), Державна казначейська служба України (далі - ДКС України),
		 
		розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 
		 
		на ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року у складі колегії суддів Артеменка І. А., Сватаненка В. І., Черевка П. М. 
		 
		у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Президента України, ГУ ПФУ в Одеській області, ДКС України про визнання бездіяльності незаконною та стягнення моральної шкоди,
		 
		УСТАНОВИЛА:
		 
		У лютому 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив визнати незаконною бездіяльність держави Україна в особі Президента України щодо виконання рішення суду, ухваленого від імені України, та стягнути з держави Україна за рахунок коштів резервного фонду Державного бюджету України 24 746 грн на відшкодування моральної шкоди.
		 
		На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначив, що держава тривалий час не виконує рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2014 року (справа № 522/329/14-а), яким було відновлено його право на своєчасне отримання нарахованої пенсії, чим заподіяла позивачу шкоду.
		 
		Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 12 вересня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.
		 
		Відмовляючи у позові, суд першої інстанції керувався тим, що позивач визначив компенсацію за спричинені моральні страждання з урахуванням розміру несплаченої пенсії, що свідчить про приховану спробу позивача забезпечити виконання постанови Приморського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2014 року (справа № 522/329/14-а). Вважав, що це є неналежним способом поновлення права. При цьому суд зробив висновок про відсутність цивільно-правового делікту, оскільки позивач не довів наявність шкоди та причино-наслідкового зв'язку між заподіяною шкодою та протиправними діями відповідача.
		 
		Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 вересня 2016 року скасовано, провадження у справі закрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
		 
		Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції керувався тим, що спір, який виник між сторонами у цій справі, є публічно-правовим та відноситься до адміністративної юрисдикції з огляду на його предмет та суб'єктний склад.
		 
		У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою на ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року, у якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просив скасувати зазначену ухвалу апеляційного суду та ухвалити нове рішення - про задоволення позовних вимог.
		 
		Доводи касаційної скарги
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що вимоги про відшкодування шкоди, спричиненої діями ГУ ПФУ в Одеській області, повинні розглядатися у порядку цивільного судочинства, оскільки такі вимоги заявлені з посиланням на статтю 1173 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
		 
		ОСОБА_3 вважав, що Апеляційний суд Одеської області безпідставно закрив провадження у справі, не врахував, що нараховані суми пенсії, не отримані пенсіонером з вини ГУ ПФУ в Одеській області, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням втрати частини доходів (частина друга статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»). При розгляді справи не враховано, що позивач звернувся з вимогами про відшкодування моральної шкоди, а не про виконання постанови адміністративного суду на виконання рішення про стягнення пенсії. Вважав, що суд неправильно застосував статтю 21 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки його вимоги не пов'язані з вимогами вирішити публічно-правовий спір.
		 
		23 лютого 2017 року ГУ ПФУ в Одеській області направило до суду заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_3, в яких просило відмовити у задоволенні касаційної скарги з огляду на те, що відсутні усі складові цивільного правопорушення і, як наслідок, не вбачається підстав для відшкодування шкоди.
		 
		15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції.
		 
		Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 січня 2018 року відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_3 оскаржує ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року з підстав порушення судом правил предметної та суб'єктної юрисдикції.
		 
		Позиція Великої Палати Верховного Суду
		 
		ВеликаПалата вважає, що при розгляді касаційної скарги необхідно визначити предметну юрисдикцію вказаного спору.
		 
		Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
		 
		Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безімянная проти Росії» (заява № 21851/03) констатував порушення «самої суті права заявника на доступ до суду», а отже - порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вказавши, що «заявниця опинилася у замкнутому колі, у ситуації, коли внутрішньодержавні суди вказували один на одного і відмовлялись розглядати її справу, зважаючи на нібито обмеження своїх судових повноважень. Внутрішньодержавні суди фактично залишили заявницю у судовому вакуумі без будь-якої вини з її сторони». ЄСПЛ також наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту».
		 
		Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
		 
		Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне між собою.
		 
		Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. 
		 
		Суд першої інстанції розглянув справу за правилами цивільного судочинства, однак апеляційна інстанція зазначила, що вона підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
		 
		Оскільки позов було подано і розгляд справи у першій та апеляційній інстанціях відбувався за правилами ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, а перегляд справи у касаційній інстанції відбувається за правилами ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, аналізу підлягають як процесуальні норми, що діяли на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, так і норми, що діють на час перегляду справи у касаційній інстанції.
		 
		ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
		 
		ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року у статті 19 визначив, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
		 
		Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції і розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин в усіх випадках, за виключенням, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.
		 
		Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне.
		По-друге, таким критерієм є суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
		 
		Відповідно до частини першої статті 5 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. 
		 
		Отже, одним із учасників адміністративного спору є суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства. 
		 
		Також КАС України, як у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, так і в редакції від 03 жовтня 2017 року надає визначення публічно-правового спору - як спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року та пункт 1 частини першої статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року) та адміністративного судочинства - діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення справ у порядку, встановленому цим законом (пункт 4 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, та пункт 5 частини першої статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року).
		 
		У статті 17 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, вказано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій.
		 
		Як частиною другою статті 21 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, так і частиною п'ятою статті 21 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року передбачено, що вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. 
		 
		Аналіз наведених норм ЦПК України та КАС України дає підстави для висновку про те, що у порядку адміністративного судочинства можуть розглядатися вимоги про відшкодування шкоди лише за наявності таких умов: вимоги мають стосуватися шкоди, завданої виключно суб'єктом владних повноважень; такі вимоги мають бути поєднані з вимогою про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.
		 
		ОСОБА_3 звернувся з позовом до держави Україна, представляти яку мало Міністерство юстиції України, ГУ ПФУ в Одеській області, ДКС України. Після виправлення недоліків у частині уточнення складу сторін, які беруть участь у справі, ОСОБА_3 вказав, що замість відповідача 1 - держави Україна - позов подається до Президента України ОСОБА_4, який є главою держави, виступає від її імені та є гарантом прав і свобод людини і громадянина (а. с. 1-3, 17).
		 
		Разом з тим у прохальній частині позовної заяви ОСОБА_3 вказав на дві вимоги: визнати незаконною бездіяльність держави Україна щодо виконання рішення, ухваленого Приморським районним судом м. Одеси 23 вересня 2014 року, та стягнути з держави Україна за рахунок коштів резервного фонду Державного бюджету України 24 746 грн.
		 
		Свої вимоги ОСОБА_3 мотивував тим, що постановою Приморського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2014 року на його користь стягнуто з ГУ ПФУ в Одеській області 13 773,71 грн нарахованої, але не виплаченої пенсії. Після його звернення з приводу виконання судового рішення, ухваленого у порядку адміністративного судочинства, жодних дій з виконання ДКС України не вчинено, кошти не виплачені.
		 
		ОСОБА_3 посилався на норми ЦК України, які регулюють зобов'язальні правовідношення (статті 509, 625), ряд статей Конституції України, у тому числі і статтю 56, та Рішення Конституційного Суду України від 03 жовтня 2001 року № 1-36/2001 у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень статті 32 Закону України «Про Державний бюджет України на 2000 рік» та статті 25 Закону України «Про Державний бюджет України на 2001 рік» (справа про відшкодування шкоди державою). 
		При цьому в пункті 3 мотивувальної частини зазначеного Рішення Конституційний Суд України вказав, що, досліджуючи питання щодо відповідності Конституції України зазначених положень статті 32 Закону України «Про Державний бюджет України на 2000 рік» та статті 25 Закону України «Про Державний бюджет України на 2001 рік», Конституційний Суд України виходить передусім із системного аналізу ряду статей Основного Закону України.
		Україна, згідно з Конституцією України, є правовою державою (стаття 1), а людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю (стаття 3). Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, і саме держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (стаття 3). Цей обов'язок держави конкретизується в ряді статей Конституції України.
		В Основному Законі держави розмежовуються такі поняття, як держава, органи державної влади, посадові і службові особи (статті 3, 5, 6, 13, 38, 55, 56, 62 та інші). 
		Матеріальна та моральна шкода, завдана громадянам незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується за рахунок держави (стаття 56 Конституції України). Держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням, в разі скасування вироку суду як неправосудного (частина четверта статті 62 Конституції  України). Аналогічні положення щодо відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої фізичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, містяться і в частині третій статті 152 Конституції України. 
		 
		Усі перераховані ОСОБА_3 нормативні акти є загальними.
		 
		Разом з тим при визначенні юрисдикційності спору суд повинен враховувати зміст (суть) спірних правовідносин.
		 
		Як у позовній заяві, так і у зміненій позовній заяві ОСОБА_3 зазначав, що підставою, що спонукала його звернутися до суду було тривале невиконання рішення національного суду, оскільки держава Україна тривалий час не виконує постанову Приморського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2014 року (справа № 522/329/14-а), якою було відновлено його право на своєчасне отримання нарахованої пенсії, чим заподіяла позивачу моральну шкоду.
		 
		Тривале невиконання рішень, постановлених національними судами є системною проблемою України, яка констатована у декількох рішеннях ЄСПЛ.
		 
		Так, у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine) (заява № 40450/04, рішення від 15 жовтня 2009 року) (далі - у справі Іванов), ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу та вказав, що зазначені вище порушення є наслідком несумісної з положеннями Конвенції практики, яка полягає в систематичному невиконанні державою-відповідачем рішень національних судів, за виконання яких вона несе відповідальність і у зв'язку з якими сторони, права яких порушені, не мають ефективних засобів юридичного захисту. 
		 
		Рішення ЄСПЛ від 12 жовтня 2017 року у справі № 46852/13 «Бурмич та інші проти України» є продовженням пілотного рішення у справі Іванов. У цьому рішенні ЄСПЛ зазначив, що в рамках процедури пілотного рішення одним із найважливіших завдань є спонукання держави-відповідача до запровадження засобу юридичного захисту для всіх потерпілих від системного порушення, а відповідальність за надання відшкодування обов'язково покладатиметься на національні органи влади. 
		 
		У даному випадку Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне вказати на можливість такого судового захисту.
		 
		Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» у частині першій статті 2 передбачено, що держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є:
		державний орган;
		 
		державні підприємство, установа, організація;
		 
		юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства.
		 
		Згідно з частиною першою статті 3 названого Закону виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
		 
		Отже, при виконанні судових рішень про задоволення позовних вимог до державних органів, яким у даному випадку є Пенсійний Фонд України, а органом, який здійснює виконання - ДКС України, гарантом виступає саме держава Україна. 
		 
		При визначенні державного органу, який може представляти державу у сказаному спорі Велика Палата Верховного Суду приймає до уваги пункт 3 Положення про Міністерство юстиції України, затверджене Указом Президента України від 06 квітня 2011 року за № 395/2011, у якому одним з основних завдань Міністерства юстиції України є забезпечення представництва інтересів держави у судах України.
		 
		У разі тривалого невиконання судового рішення про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державний орган може бути заявлена вимога про визнання бездіяльності, дій чи рішень держави неправомірними. 
		 
		У статті 1167 ЦК України передбачено підстави відповідальності за завдану моральну шкоду.
		 
		При поєднанні позовних вимог про визнання бездіяльності, дій чи рішень органів державної влади з тривалого невиконання судового рішення з позовними вимогами про відшкодування моральної чи майнової шкоди, спричиненої такими бездіяльністю, діями чи рішеннями, цей спір підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства відповідно до статті 21 КАС України.
		 
		Однією із вимог ОСОБА_3 є вимога про визнання незаконною бездіяльності Президента України та, у прохальній частині позову, держави Україна, щодо виконання постанови Приморського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2014 року. 
		 
		Вимога ОСОБА_3 про стягнення моральної шкоди пов'язана з бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, що виявляється у невиконанні судового рішення про стягнення на користь ОСОБА_3 перерахованої пенсії.
		 
		Саме таке розуміння позовних вимог підтверджено ОСОБА_3 у апеляційній скарзі, до якої долучено копію позовної заяви, яка містить дві вимоги, однією із яких є визнання незаконною бездіяльності з виконання рішення суду.
		 
		Законодавець передбачив можливість виправлення помилки, якщо провадження у справі відкрито і проводиться за правилами іншого, ніж належить, судочинства. У такому разі неможливо продовжувати цивільний процес, що виник неправомірно. 
		 
		Відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, та пункту першого частини першої статті 255 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
		 
		Оскільки позов ОСОБА_3 стосується неправомірної бездіяльності суб'єкта владних повноважень, пов'язаної з невиконанням судового рішення, ухваленого у порядку адміністративного судочинства, позивач просив визнати бездіяльність суб'єкта владних повноважень незаконною, і його вимога про відшкодування моральної шкоди пов'язана з вимогою про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень незаконною, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про закриття провадження у справі, через те, що такий позов повинен розглядатися у порядку адміністративного судочинства.
		 
		Із матеріалів справи та змісту оскаржуваної ухвали апеляційного суду не вбачається, що суд при розгляді справи допустив неправильне застосування норм процесуального права.
		 
		Відповідно до частини першої статті 415 ЦПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу. 
		 
		Згідно з частиною третьою статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції.
		 
		За статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
		 
		Підсумовуючи, можна зробити такі висновки.
		 
		Велика Палата Верховного Суду вважає, що під час визначення того, у якому порядку необхідно розглядати конкретний спір, необхідно встановити предмет спору, характер спірних правовідносин та суб'єктний склад учасників справи.
		 
		Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства, як передбачено частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року та частиною першою статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року), тобто встановлення змісту позовних вимог, визначення яких належить виключно позивачу; по-друге, суб'єктний склад такого спору, тобто склад учасників справи та зміст і характер спірних правовідносин. 
		 
		У разі оскарження позивачем дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, позов підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
		 
		У разі тривалого невиконання судового рішення про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державний орган може бути заявлена вимога про визнання  бездіяльності, дій чи рішень держави, яка є гарантом виконання такого судового рішення, неправомірною. 
		 
		Вимоги про відшкодування шкоди, як майнової, так і моральної,  заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір (частина друга статті 21 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року та частина п'ята статті 21 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року).
		 
		Якщо такі вимоги заявлено окремо, вони вирішуються судами в порядку цивільного судочинства.
		 
		Керуючись статтями 400, 406, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду 
		 
		ПОСТАНОВИЛА:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
		 
		Ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Повний текст постанови підписаний 16 квітня 2018 року.
		 
		Головуючий суддя Суддя-доповідач В. С. Князєв О. М. Ситнік Судді:Н. О. АнтонюкН. П. Лященко С. В. БакулінаО. Б. Прокопенко В. В. БританчукЛ. І. Рогач Д. А. ГудимаІ. В. Саприкіна В. І. ДанішевськаО. С. Ткачук О. Р. КібенкоВ. Ю. Уркевич Л. М. ЛобойкоО. Г. Яновська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...