Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 820/83/18 : Адміністративні справи (до 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу забезпечення громадського порядку та безпеки, національної безпеки та оборони України, зокрема зі спорів щодо:; біженців.
Надіслано для оприлюднення: 04.05.2018. Зареєстровано: 07.05.2018. Забезпечено надання загального доступу: 10.05.2018.
Дата набрання законної сили: 09.07.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар`їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
		Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		 
		02 травня 2018 р. № 820/83/18 
		 
		Харківський окружний адміністративний суд у складі:
		головуючого судді  Шляхової О.М.,
		за участю :
		секретаря судового засідання - Молчанової О.М.,
		представника позивача  Іванова Д.А.,
		представника відповідачів - Вишневського О.В.,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування наказу та зобов`язання вчинити певні дії, -
		В С Т А Н О В И В:
		До Харківського окружного адміністративного суду звернувся позивач, ОСОБА_1 , з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просить суд: скасувати рішення Державної міграційної служби України від 07.12.2017р. № 117-17; скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 04.08.2017р. № 138; зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_1 .
		В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що вважає рішення Державної міграційної служби України від 07.12.2017 року № 117-17 та наказ ГУ ДМС України в Харківській області від 04.08.2017 р. № 138 протиправними, незаконними та такими, що підлягають скасуванню, оскільки ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність цих фактів є достатньою. Зазначає, що його побоювання пов`язані з тим, що позивач зазнає переслідування у Росії через його релігійні переконання та формою такого переслідування на теперішній час є спроба засудити його за злочини, які він не скоював. Вважає, що відповідачі не врахували інформації по країні походження, яка підтверджує обґрунтованість його побоювань стати жертвою переслідувань в Росії та що відкриті кримінальні справи є формою переслідування через його релігійні переконання. 
		У зв`язку із тривалим перебуванням судді на лікарняному (у період з 12 березня 2018 року по 10 квітня (включно) 2018 року перебувала на лікарняному, з 16.04.2018-17.04.2018 р. -у відрядженні), розгляд справи відкладався.
		У судове засідання, призначене на 02 травня 2018 року прибули представник позивача та представник відповідачів.
		Представник позивача у судовому засіданні підтримав доводи заявленого позову з підстав, викладених у ньому, просив суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
		Представник відповідачів, у відзиві на позов та у судовому засіданні зазначив, що на підставі розгляду заяви та матеріалів особової справи позивача, Головним управління ДМС України в Харківській області було складено висновок про відмову в оформленні документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, враховуючи Резолюцію Ради Безпеки ООН, а саме № 1373 (2001), прийнятої 28.09.2001 та резолюції 8/КЕ8/21789(2014), прийнятої 24.09.2014 року, в яких зобов`язано державам піддавати терористів правосуддю та відмовляти у притулку тим, хто здійснює терористичні акти, враховуючи інформацію, щодо підозри ОСОБА_2 у скоєнні злочину терористичного спрямування, враховуючи вимоги статті 9 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 1Р (Ь) Женевської Конвенції 1951 року про статус біженців та в зв`язку з відсутністю умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до абзацу сьомого частини першої статті 6 та частини шостої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки його заява є очевидно необґрунтованою, а також заява носить характер зловживання.
		У свою чергу Державною міграційною службою України, на підставі всебічного вивчення документів та матеріалів та відповідно до частини п`ятої статті 12 Закону, ДМС від 07 грудня 2017 року № 117-17 прийнято рішення про відхилення скарги громадянина Російської Федерації ОСОБА_1  на рішення ГУДМС в Харківській області про відмову в оформленні документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивача.
		В обґрунтування заперечень проти позовних вимог, які викладені у відзиві на позов, зазначає, що у якості причини звернення за захистом ОСОБА_2 зазначав побоювання зазнати переслідування за ознаками «віросповідання» та «національності», а також те, що заявник інгуш, який сповідує іслам на території Республіки Північна Осетія - Аланія та переслідується з боку ФСБ РФ, однак своєї причетності заявник не довів. Тому, у даному випадку є підстави вважати, що заявник, використовуючи загальновідому інформацію щодо порушення прав людини на ОСОБА_3 , намагається підсилити історію свого переслідування на свою користь. Суттєві розбіжності, викладені особисто заявником, ставлять під сумнів повідомлені ним побоювання повернення до країни походження та дозволяють зробити висновок про їх неправдоподібність, й не спростовують вимоги Російської Федерації щодо екстрадиції ОСОБА_2 . Заявник  позивач по справі - є мігрантом, а не біженцем. Згідно з п. 62 «Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців» УВКБ ООН, мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. При перетинанні державного кордону України заявник був затриманий, у зв`язку із розшуком російськими правоохоронними органами.
		У судовому засіданні представник відповідачів зазначив, що позовні вимоги позивача є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки оскаржувані рішення відповідають вимогам чинного законодавства.
		Суд, вивчивши доводи позову та відзиву на позов, заслухавши пояснення представників сторін, що прибули у судове засідання, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з наступних підстав та мотивів:
		Судом встановлено, що позивач ОСОБА_2 , народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Владикавказ, Республіка Північної Осетії-Аланії Російської Федерації, є громадянином Російської Федерації, інгуш за національністю.
		17 червня 2016 року позивач прибув на територію України із Стамбулу та був затриманий в аеропорту Харкова при проходженні паспортного контролю, у зв`язку зі знаходженням його у міжнародному розшуку.
		Позивач звернувся із заявою до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 22.03.2017 року. Наказом ГУ ДМС України в Харківській області № 53 від 31.03.2017 р. позивачу було відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказаний наказ було оскаржено до Харківського окружного адміністративного суду. 
		Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 15.05.2017 р. по справі № 820/1548/17 в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 було відмовлено.
		Не погодившись із постановою суду першої інстанції, позивач оскаржив її до Харківського апеляційного адміністративного суду. 
		Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 05.07.2017 року по справі № 820/1548/17 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 15.05.2017р. по справі № 820/1548/17 скасовано, прийнято нову постанову, якою позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області  задоволено частково. Визнаний протиправним і скасований наказ Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області № 53 від 31.03.2017 року про відмову ОСОБА_2 в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язано Головне управління Державної міграційної служби в Харківській області повторно розглянути питання про прийняття заяви ОСОБА_1 від 22.03.2017 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В іншій частині в задоволенні позову  відмовлено. 
		Вказані обставини сторонами не заперечуються, а отже є встановленими.
		27 липня 2017 року позивач знову звернувся із заявою щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Харківській області.
		На підставі розгляду заяви та матеріалів особової справи позивача, Головним управлінням ДМС України в Харківській області було складено висновок про відмову в оформленні документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, враховуючи Резолюцію Ради Безпеки ООН, а саме № 1373 (2001) прийнятої 28.09.2001 та резолюції 8/КЕ8/21789(2014), прийнятої 24.09.2014 року, в яких зобов`язано державам піддавати терористів правосуддю та відмовляти у притулку тим, хто здійснює терористичні акти, враховуючи інформацію, щодо підозри ОСОБА_2 у скоєнні злочину терористичного спрямування, враховуючи вимоги статті 9 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 1Р (Ь) Женевської Конвенції 1951 року про статус біженців та в зв`язку з відсутністю умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до абзацу сьомого частини першої статті 6 та частини шостої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки його заява є очевидно необґрунтованою, а також заява носить характер зловживання.
		Судом з`ясовано, що 04.08.2017 року позивач отримав повідомлення ГУ ДМС України в Харківській області № 47 від 04.08.2017 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У якості підставі такої відмови було зазначено те, що заява ОСОБА_1 є очевидно необґрунтованою, бо відсутні умови, визначені пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а також через те, що заява носить характер зловживання (а.с. 15). Підставою такої відмови зазначено: наказ № 138 від 04 серпня 2017 року.
		Як вбачається з матеріалів справи Головним управлінням ДМС України в Харківській області прийнято наказ № 138 від 04.08.2017 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 (а.с. 210).
		Зазначеним наказом вирішено відмовити в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Російської Федерації ОСОБА_2 у зв`язку з тим, що його заява є очевидно необґрунтованою бо відсутні умови, визначених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а також заява носить характер зловживання.
		Не погодившись із прийнятими рішеннями ГУ ДМС України в Харківській області позивач направив скаргу до ДМС України, у якій просив скасувати зазначений наказ № 138 від 04.08.2017 р. про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 
		Державною міграційною службою України, на підставі вивчення документів та матеріалів та відповідно до частини п`ятої статті 12 Закону, ДМС від 07 грудня 2017 року № 117-17 прийнято рішення про відхилення скарги громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 на рішення ГУДМС в Харківській області про відмову в оформленні документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивача (а.с. 172).
		Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог суд зазначає наступне.
		Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі - Закон № 3671-VI), міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
		Згідно з п. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
		Отже, до категорії біженців можуть належати громадяни  іноземці (особи без громадянства), відносно яких на Батьківщині чи країні попереднього постійного проживання існують ризики переслідування з причин 1) раси, 2) віросповідання, 3) національності, 4) громадянства (підданства), 5) належності до певної соціальної групи або 6) політичних переконань.
		Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
		Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття "біженець" включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.
		Отже, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
		Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).
		Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.
		Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
		Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач має довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
		Суд зауважує, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" або зазнати серйозної шкоди, пов`язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.
		Приписами п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
		- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
		- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
		- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;
		- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
		Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		Як встановлено під час розгляду справи, прибувши в Міжнародний аеропорт м.Харкова (Україна) 17.06.2016 року із Стамбулу, при проходженні паспортного контролю позивач був затриманий, у зв`язку з находженням його у міжнародному розшуку.. Затримання було здійснено в порядку ст. 208 КПК України працівниками Комінтернівського ВП ТУ НП у Харківській області, у зв`язку із розшуком російськими правоохоронними органами. Жовтневим районним судом міста Харкова 22.07.2016 до нього застосовано екстрадиційний арешт та був поміщений до Харківської установи виконання покарань № 27. Перебуваючи у вищевказаній установі виконання покарань, заявник подавав клопотання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
		Як вбачається з матеріалів справи, 04 листопада 2016 року позивач також звертався через адміністрацію Харківської установи виконання покарань № 27 УДПтС України в Харківській області до Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області із заявою - анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо якого прокуратурою Харківської області проводиться екстрадиційна перевірка щодо наявності підстав, які можуть перешкоджати видачі ОСОБА_1 компетентним органам Російської Федерації для притягнення до кримінальної відповідальності
		Причиною звернення за захистом ОСОБА_2 зазначав побоювання зазнати переслідування за ознаками «віросповідання» та «національності», а саме через те, що заявник інгуш, який сповідує іслам на території Республіки Північна Осетія - Аланія та переслідується з боку ФСБ РФ.
		Статтею 6 Закону № 3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 
		Так, відповідно до ст.6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: 
		- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
		- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;
		- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй;
		- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;
		- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
		- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. 
		Як встановлено під час розгляду справи, позивач, виїхавши з Російської Федерації, тривалий час перебував на території інших країн.
		Так, як вбачається з копії протоколу співбесіди від 04.07.2017 року, яка міститься в матеріалах справи (а.с. 122-125) восени 2014 року, Тумгоєв (Тумгоев) виїхав до Грузії, м.Тбілісі з метою пройти обстеження. В подальшому заявник прийняв рішення виїхати до Туреччини, оскільки, це країна, де загалом переважна більшість населення - мусульмани. На підставі паспорту для виїзду за кордон заявник перетнув кордон Турецької Республіки та перші 90 днів перебував на території цієї країни легально. Коли збіг термін безвізового перебування заявник проживав нелегально. 
		Як зазначається представником відповідачів, ОСОБА_1 під час протоколів співбесід повідомив, що він проживав у м. Стамбул до червня 2016 року. За цей період часу перебування в Турецькій Республіці, він вдруге одружився за ісламськими законами. Інформацію, щодо своєї другої цивільної дружини надавати відмовився. В подальшому через знайомих позивач дізнався, що проживати в Україні йому буде обходитись дешевше ніж в Стамбулі, що зумовило його прибути до України.
		Між тим, як вбачається з матеріалів справи (а.с. 131) Прокуратура Харківської області своїм листом № 14-38-16 у квітні 2017 року на ім`я першого заступника начальника ГУ ДМС України в Харківській області повідомила про те, що під час екстрадиційної перевірки, проведеної за запитом Генеральної прокуратури РФ про видачу ОСОБА_1 , встановила, що російськими правоохоронними органами ОСОБА_1 обвинувачується у тому, що у листопаді 2014 року прибув на територію Сирійської Арабської республіки, де перебував у таборі бойовиків та приймав участь у бойових діях проти урядових військ Сірійської Арабської Республіки. Органом досудового розслідування 21.03.2016 р. винесено постанову про притягнення ОСОБА_1 як обвинуваченого у вчиненні вказаних злочинів у звязку із ухиленням від слідства 02.12.2015 його оголошено у розшук. 
		За змістом п. п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
		Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
		За правилами п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
		Суд зазначає, що виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3)побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4)неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
		Порядок попереднього розгляду заяв унормований, зокрема, статтею 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
		Приписами ч. 1 ст. 8 зазначеного Закону передбачено, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
		Водночас, згідно з ч.6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
		Тобто, приписи статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" дали підстави відповідачу  ГУ ДМС України у Харківській області - прийняти рішення у формі наказу №138 від 04.08.2017 року про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		За змістом ст.ст.9, 10 Закону, прийняттю Державною міграційною службою України рішення про відмову у визнанні біженцем передує прийняття її територіальним органом рішень про прийняття заяви та про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проведення співбесід із заявником, проведення перевірки обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву, та складення письмового висновку щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		 В ході розгляду справи судом встановлено, що позивачем в обґрунтування його заяви про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, не було надано відповідачеві доказів переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, які б дозволяли дійти висновку про наявність підстав вважати позивача біженцем у розумінні Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Таких доказів також не було надано до суду.
		 Також, позивачем не надано доказів, які б дали змогу дійти висновку, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, тобто, змушений був прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
		Між тим, під час розгляду справи відповідачем повідомлено, що відповідно до Ухвали Комінтернівського районного суду від 17.06.2016 громадянин РФ ОСОБА_2 уродженець м. Владикавказ, РПО-Аланія, розшукується слідчим відділом Управління ФСБ Росії по РПО-Аланія, для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ст.205.3 КК РФ (проходження навчання в цілях здійснення терористичної діяльності), що відповідає статті 258-4 КК України (сприяння вчиненню терористичного акту); ч.2 ст.205.5 КК РФ (організація діяльності терористичної організації і участь в діяльності такої організації), що відповідає статті 258-3 КК України (створення терористичної групи чи терористичної організації); ч.2 ст.208 КК РФ (організація незаконного озброєного формування або участь в ньому), що відповідає статті 260 КК України (створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань).
		Листом від 18.07.2017 № 1253/119/01/23-2017 з Інтерполу повідомлено інформацію, щодо перебування ОСОБА_2 у міжнародному розшуку.
		Також, дослідженими у справі доказами було встановлено наявність постанови Генеральної прокуратури України від 13.10.2016 р. про екстрадицію позивача для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, пов`язаних з терористичною діяльністю, згідно ч. 2 ст. 208, ст. 205.3 та ч. 2 ст. 205.5 КК Російської Федерації. З листа Прокуратури Харківської області № 14-38-16 вбачається, що Генеральною прокуратурою України 20.02.2017 р. надано доручення про фактичну передачу ОСОБА_1 компетентним органам Російської Федерації (а.с. 131-134).
		З листа Служби безпеки України від 17.09.2017 р. № 70/2-14395, копія якого міститься в матеріалах справи, також вбачається, що в результаті перевірки громадянина РФ ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 за обліками Генерального Секретаріату Інтерполу встановлено, що станом на 29.08.2017 р. позивач перебуває в міжнародному розшуку для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ст.. 205.3, ч. 2 ст. 505.5, ч. 2 ст. 208 КК РФ  тероризм/участь у незаконному збройному формуванні. (а.с. 154).
		З вищевикладеного вбачається, що позивач звинувачується у злочинах пов`язаною з терористичною діяльністю. 
		УВКБ ООН нагадує про зобов`язання держави передавати терористів правосуддю, як заявлено в Резолюції 1373 Ради Безпеки ООН від 28 вересня 2001 року і підтверджено у Резолюції Ради Безпеки ООН від 24 вересня 2014 року.
		Отже, з огляду на приписи Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" зазначені обставини стали підставою для прийняття рішення, оформленого у формі наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 04.08.2017р. № 138 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 .
		Відповідно до ст. 9 Закону України "Про боротьбу з тероризмом", державні органи, органи місцевого самоврядування, об`єднання громадян, організації, їх посадові особи зобов`язані сприяти органам, які здійснюють боротьбу з тероризмом, повідомляти дані, що стали їм відомі, щодо терористичної діяльності або будь-яких інших обставин, інформація про які може сприяти запобіганню, виявленню і припиненню терористичної діяльності, а також мінімізації її наслідків.
		 У Резолюції Ради Безпеки ООН № 1373 (2001), прийнятою 28.09.2001, зобов`язано державам піддавати терористів правосуддю та відмовляти у притулку тим, хто здійснює терористичні акти тощо. Відповідно до п. «с» всі держави повинні відмовляти у притулку тим, хто фінансує, планує, підтримує або скоює терористичні акти..., а також п. «Б», яким держави повинні надавати один одному всіляку підтримку у зв`язку з кримінальним розслідування або кримінальним переслідуванням тощо. 
		 Відповідно п.18 Резолюції Ради Безпеки ООН № 2178 (2014), S/RES/21789(2014)-1, прийнятої 24.09.2014 року держави-члени закликані підтримувати зусилля один одного з протидії насильницькому екстремізму, який може бути позитивним середовищем для тероризму.
		Щодо позовної вимоги про скасування рішення ДМС України № 117-17 від 07.12.2017 р. суд зазначає наступне.
		Відповідно до ч. 1 ст. 12 закону України рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.
		Згідно до приписів ч.5. ст. 12 зазначеного Закону, рішення за скаргою приймає центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як на три місяці.
		В силу приписів Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом МВС України від 07.09.2011 р. № 649 (зареєстр. в Мінюсті 05 жовтня 2011 р. за № 1146/19884), останні, визначаючи процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, містять перелік обов`язків, покладених уповноважену особу територіального органу ДМС. (далі  Наказ № 649).
		Пунктом 8.1. зазначеного Наказу № 649 зазначено, що ДМС відповідно до статті 12 Закону здійснює розгляд скарг на рішення територіальних органів ДМС: а) про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; б) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		Приписами п. 8.3. Наказу № 649 за результатами розгляду скарги ДМС в межах строку, передбаченого частиною п`ятою статті 12 Закону, приймає одне з таких рішень:
		а) про задоволення скарги та скасування рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
		б) про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
		в) про залишення скарги без розгляду.
		Отже, зазначеним Наказом передбачені випадки, коли Державна міграційна служба України може за результатами розгляду скарги, прийняти рішення про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту
		Як вбачається з матеріалів справи, Державною міграційною службою України прийнято рішення від 07 грудня 2017 року № 117-17 про відхилення скарги громадянина Російської Федерації ОСОБА_1  на рішення ГУДМС в Харківській області про відмову в оформленні документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивача у відповідності до приписів вимог діючого законодавства (а.с. 172).
		Щодо вимоги про зобов`язання Головного управління державної міграційної служби України в Харківській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, то враховуючи приписи абз. 1 ч. 4 ст. 245 КАС України суд не знаходить підстав для їх задоволення, оскільки у відповідачів по справі не має передбачених чинним законодавством умов, необхідних для остаточного вирішення порушеного позивачем питання. 
		Відповідно до ст. ст. 7, 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У відповідності до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
		Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позивачем не надано доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та наявності правомірних підстав для прийняття органами ДМС України рішення про надання відповідного статусу.
		Відповідно до ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
		Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги  ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, є такими, що не підлягають задоволенню.
		Судові витрати підлягають розподілу відповідно до ст. 139 КАС України.
		На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 243-246, 250, 255, 262, 295, 297 КАС України, суд, -
		В И Р І Ш И В:
		У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, б. 9), Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м. Харків, вул. Римарська, б. 24) про скасування наказу та зобов`язання вчинити певні дії - відмовити.
		Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
		Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
		У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Повний текст рішення виготовлений 04 травня 2018 року.
		 
		 
		СуддяШляхова О.М.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...