Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 754/8211/17 : Кримінальні справи (до 01.01.2019); Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров'я населення; Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів (усього), з них; Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 13.05.2018. Забезпечено надання загального доступу: 14.05.2018.
Дата набрання законної сили: 11.05.2018
Номер судового провадження: не визначено
Номер кримінального провадження в ЄРДР: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		УХВАЛА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		11 травня 2018 року
		м. Київ
		справа № 754/8211/17
		провадження № 51-5157ск18
		Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати 
		Касаційного кримінального суду у складі: 
		головуючого ОСОБА_1 ,
		суддів  ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		розглянувши касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 в інтересах засудженого ОСОБА_5 на вирок Деснянського районного суду м. Києва від 14 листопада 2017року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 06 лютого 2018 року в межах кримінального провадження №12016100030012244 за обвинуваченням
		ОСОБА_5 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Гранітному Тельманівського району Донецької області, жителя АДРЕСА_1 зареєстрованого там само, раніше судимого за вироком Деснянського районного суду м. Києва від 09 листопада 2015 року за ч. 1 ст. 309 КК до покарання увиді позбавлення волі на строк 1 рік. На підставі ст. 75 КК звільненого від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік,
		у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 309 КК. 
		Суть питання
		За вироком Деснянського районного суду м.Києва від 14 листопада 2017 року ОСОБА_5 засуджено за ч. 2 ст. 309 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки. На підставі ст. 71 КК, за сукупністю вироків, до покарання призначеного за цим вироком, частково приєднано невідбуту частину покарання, призначеного за попереднім вироком і остаточно визначено ОСОБА_5 покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки 6 місяців.
		За вироком суду ОСОБА_5 визнано винним і засуджено за те, що він 14 жовтня 2016року приблизно о 14:50 год. на вул. Милославській, 8 у м. Києві знайшов, тим самим повторно, незаконно придбавши накотичний засіб  метадон, який, зберігаючи при собі, без мети збуту переніс до будинку АДРЕСА_2 . В цей же день приблизно о 15:30 за вищевказаною адресою ОСОБА_5 був затриманий працівниками поліції, які виявили й вилучили у нього зазначену речовину масою 0, 116 г.
		Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 06лютого 2018 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_5 залишено без змін.
		У касаційній скарзі захисник ОСОБА_4 , не оспорюючи доведеності винуватості та правильності кваліфікації дій засудженого ОСОБА_5 , посилається на невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість, просить змінити постановлені щодо засудженого судові рішення, звільнивши його від відбування призначеного покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК. 
		Обґрунтовуючи свої вимоги, захисник ОСОБА_4 посилається на те, що суди як першої, так і апеляційної інстанцій при призначенні його підзахисному ОСОБА_5 покарання не врахували наявності у нього таких пом`якшуючих обставин, як щире каяття, відношення до вчиненого, позитивні характеристики, наявність хвороби та проходження соціотерапії, за допомогою якої він перестав вживати наркотичні засоби і став на шлях виправлення. Крім цього, ОСОБА_5 працює водієм-експедитором і допомагає своїй родині, зокрема бабусі та матері, яка хворіє на вірусний гепатит С. Також засуджений є волонтером благодійного фонду «Місія 808». За час своєї роботи він допоміг багатьом наркозалежним відмовитися від вживання наркотичних засобів. На думку захисника, призначення його підзахисному покарання у виді позбавлення волі не принесе користі суспільству. Крім того, апеляційний суд під час розгляду апеляційних скарг, поданих захисником та засудженим ОСОБА_5 , не дослідив повторно доказів і не врахував доводів, наведених в їхніх скаргах, щодо суворості призначеного ОСОБА_5 покарання, чим порушив ст. 419 КПК. При цьому, на думку захисника, необґрунтованим є посилання апеляційного суду на п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 «Про практику призначення кримінального покарання», згідно з якою повторне звільнення особи від відбування покарання з випробуванням є неприпустимим, оскільки вказана постанова не єнормативно-правовим актом і має лише рекомендаційний (а не обов`язковий) характер, при цьому положення статей 75 та 78 КК не містять заборони щодо повторного звільнення особи від відбування призначеного покарання. 
		Встановлені обставини та мотиви Суду
		Висновку суду про доведеність винуватості ОСОБА_5 у вчиненні інкримінованого йому злочину за обставин, установлених і перевірених судом у порядку ч. 3 ст. 349 КПК, правильності кваліфікації його дій за ч. 2 ст. 309 КК колегія суддів Верховного Суду неперевіряла, оскільки законність і обґрунтованість судових рішень у цій частині захисником не оскаржується.
		Доводи захисника ОСОБА_4 щодо невідповідності призначеного засудженому ОСОБА_5 покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок суворості Верховний Суд вважає необґрунтованими. 
		Частиною 2 ст. 50 КК закріплено, що покарання має на меті не тільки кару, айвиправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. 
		Відповідно до ст. 65 КК суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, а також обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне йдостатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. 
		Для досягнення законодавчо визначеної мети покарання воно повинно ґрунтуватися, зокрема, на принципах індивідуалізації та справедливості. 
		Конституційний Суд України у Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 зазначив, що: «Справедливе застосування норм права  є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати усправедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема права насвободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України».
		Призначаючи засудженому ОСОБА_5 вид та розмір покарання, місцевий суд, згідно з указаною нормою кримінального закону, врахував ступінь тяжкості вчиненого засудженим злочину, дані про його особу, а саме те, що він раніше був судимий, висновків не зробив, вчинив новий злочин у період іспитового строку. Крім того, суд урахував обставини, що пом`якшують покарання засудженого щире каяття й відсутність обставин, що обтяжують покарання.
		Отже, суд першої інстанції не порушив загальних засад призначення покарання, встановлених Кримінальним кодексом України і дійшов правильного висновку про призначення ОСОБА_5 мінімального покарання, визначеного санкцією статті, за якою його засуджено. Остаточне покарання ОСОБА_5 суд правильно визначив відповідно до положень ст. 71 КК, оскільки він вчинив злочин, за який його засуджено вироком, який оскаржується, до повного відбуття покарання за попереднім вироком.
		З огляду на викладене, Верховний Суд вважає, що вирок першої інстанції у частині визначення виду та розміру призначеного засудженому ОСОБА_5 покарання відповідає вимогам Закону України про кримінальну відповідальність та принципам індивідуалізації та справедливості.
		Як убачається зі змісту касаційної скарги та долученої до неї копії ухвали апеляційного суду, не погоджуючись із вироком місцевого суду, засуджений та його захисник подали апеляційні скарги, в яких наводили доводи, які за змістом та суттю є аналогічні доводам, викладеним захисником ОСОБА_4 у касаційній скарзі.
		Апеляційний суд під час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку ретельно перевірив усі посилання та доводи, викладені засудженим та його захисником в апеляційних скаргах, вмотивовано відмовив у задоволенні заявлених апеляційних вимог, навівши аргументи та підстави для прийняття такого рішення. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК.
		З урахуванням наведеного Верховний Суд погоджується з висновками судів першої таапеляційної інстанцій у частині визначення виду та розміру призначеного засудженому ОСОБА_5 покарання, підстав визнавати таке покарання явно несправедливим через суворість Верховний Суд не вбачає. 
		Крім того, як випливає з ухвали апеляційного суду, в обґрунтування свого висновку щодо безпідставності доводів, наведених засудженим та його захисником в апеляційних скаргах, цей суд послався на роз`яснення, що містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 «Про практику призначення кримінального покарання», яким закріплено, що у разі вчинення особою під час іспитового строку нового злочину суди мають розцінювати це як порушення умов застосування ст. 75 КК про звільнення від відбування покарання з випробуванням і призначати покарання засукупністю вироків на підставі ст. 71 КК. У таких випадках повторне звільнення відвідбування покарання з випробуванням є неприпустимим.
		Доводи захисника ОСОБА_4 про невмотивоване посилання апеляційного суду на вказаний пункт згаданої постанови, оскільки вона не є нормативно-правовим актом і носить лише рекомендаційний характер, тоді як нормами КК не встановлено обмежень (заборони) в частині повторного звільнення особи від відбування призначеного покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК, Верховний Суд вважає безпідставними,. 
		Так, роз`яснення, що містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України, мають рекомендаційний характер і постановлялися Пленумом зазначеного суду з метою забезпечення правильного застосування законодавства, усунення недоліків та помилок у діяльності судів нижчих інстанцій при розгляді кримінальних справ. 
		Однак Верховний Суд з цього приводу вважає за необхідне зазначити наступне. 
		Частиною 2 ст. 1 КПК встановлено, що кримінальне процесуальне законодавство України складається, зокрема, з відповідних положень Конституції України та міжнародних договорів, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України.
		При цьому такі договори відповідно до положень ч. 2 ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України» та ст. 3 Закону України від 23 червня 2005року «Про міжнародне приватне право» мають пріоритет над нормами законодавчих актів України.
		Одним із таких договорів є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі-Конвенція) ратифікована Верховною Радою України відповідним законом від 17липня 1997 року № 475/97-ВР. Захист Конвенції забезпечується Європейським судом з прав людини (далі  ЄСПЛ), юрисдикція якого відповідно до ст. 46 Конвенції є обов`язковою для України в усіх питаннях, що стосуються тлумачення та застосування цього нормативно-правового акта. 
		Так, відповідно до ст. 7 КПК форма та зміст кримінального провадження має відповідати загальним засадам, до яких, зокрема, відноситься верховенство права, законність, рівність перед законом і судом. Аналогічні принципи закріплено вположеннях Конституції України.
		Одним із елементів принципу верховенства права є принцип правової визначеності, який ЄСПЛ відносить до загальних принципів європейського права.
		Як зазначено в доповіді Європейської Комісії за демократію через право (Венеціанська комісія), щодо верховенства права, правова визначеність вимагає, щоб правові норми були чіткими й точними, спрямованими на те, щоб забезпечити постійну прогнозованість ситуацій та правовідносин, що виникають; держава зобов`язана застосовувати закони прогнозованим і послідовним чином; прогнозованість означає, що закон за можливості має бути оголошений заздалегідь і бути передбачуваним щодо його наслідків.
		ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово звертав увагу на необхідність дотримання принципу правової визначеності. Зокрема, наприклад, у рішенні від 18 грудня 2008 року у справі «Новік проти України» цей Суд зазначив, що «коли йдеться про позбавлення свободи, надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Вимога «якості закону» у розумінні п. 1 ст. 5 Конвенції означає, що коли національний закон передбачає можливість позбавлення свободи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля».
		Крім того, значущість принципу правової визначеності підтверджується практикою Конституційного Суду України. Так, у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 цей суд наголосив на тому, що «із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до свавілля» (абзац 2 п.п. 5.4 п. 5 мотивувальної частини). Тобто невизначеність, нечіткість правової норми призводить до її неоднакового розуміння та тлумачення, що у практичній площині призводить до різного застосування. Така неврегульованість чи відсутність визначеності в діяльності органів державної влади щодо особи, зокрема забезпечення, додержання чи реалізації прав і свобод людини і громадянина, може мати негативні наслідки і призвести до свавілля.
		Також у Рішенні від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010 Конституційний Суд України звернув увагу на правову визначеність як елемент верховенства права: «Одним ізелементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинно базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки» (абзац 3 п.п. 3.1 п. 3 мотивувальної частини). Так, Конституційний Суд України наголосив на тому, що правовій визначеності відповідатиме встановлення обмежень основних прав людини і громадянина лише за умови забезпечення зрозумілих і передбачуваних для особи наслідків застосування правових норм.
		Отже, принцип правової визначеності висуває певні вимоги не тільки до нормативно - правових актів, але й до практики їх застосування. Відповідно до нього суди при здійсненні правосуддя повинні однаково застосовувати відповідні норми права за однакових фактичних умов в аналогічних справах, оскільки за інших умов суди можуть прийняти такі рішення, зміст яких не очікувався жодною з сторін, а це і є правовим свавіллям, що суперечить конституційним принципам верховенства права та правової держави.
		Відповідно до положень ч. 1 ст. 38 Закону України від 07 липня 2010 року «Просудоустрій і статус суддів» (який був чинним до 02 червня 2016 року) Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції України, який забезпечує єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
		Пункт 6 ч. 2 вказаної статті цього суду відзначає, що Верховний Суд України забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізації в порядку та у спосіб, визначені процесуальним законом.
		Такі ж положення щодо повноважень найвищого суду в системі судоустрою України, яким є Верховний Суд, закріплені в чинному Законі України від 02 червня 2016 року «Просудоустрій і статус суддів» (ст. 36).
		Таким чином, тлумачення правових норм у постановах Пленуму Верховного Суду України є одним з способів реалізації дотримання судами України принципу правової визначеності, і їх постановлення направлено, виключно на забезпечення правильного, однакового застосування судами законодавства й усунення недоліків та помилок у діяльності судів при розгляді кримінальних справ з метою недопущення правового свавілля та як наслідок порушень основоположних прав і свобод людини, які є невідчужуваними та непорушними згідно зі ст. 21 Конституції України.
		З огляду на викладене Верховний Суд вважає, що посилання апеляційного суду у своєму рішенні, серед іншого, на роз`яснення, що містяться в п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7, не є неправильним застосуванням цим судом Закону України про кримінальну відповідальність у розумінні положення ст. 413 КПК, оскільки цей суд послався на вказані роз`яснення як на обґрунтування свого висновку про необхідність залишення вироку місцевого суду щодо ОСОБА_5 без змін, а не як на норму матеріального закону, яка підлягала б обов`язковому її врахуванню та застосуванню при постановлені рішення, так як наслідок - впливала на його законність. 
		Доводів, які би ставили під сумнів законність постановлених щодо ОСОБА_5 судових рішень, умотивованість висновків цих судів з питання призначення засудженому ОСОБА_5 покарання захисник у своїй касаційній скарзі не навів.
		Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
		Таким чином, суд касаційної інстанції не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги захисника ОСОБА_4 та вважає, щоу відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою слід відмовити.
		З цих підстав Суд постановив:
		Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_4 в інтересах засудженого ОСОБА_5 на вирок Деснянського районного суду м.Києва від 14 листопада 2017року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 06лютого 2018 року.
		Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.
		Судді:
		ОСОБА_1  ОСОБА_2   ОСОБА_3

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...