Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 910/17686/17 : Господарські справи (до 01.01.2019); Інші спори.
Надіслано для оприлюднення: 24.05.2018. Зареєстровано: 25.05.2018. Забезпечено надання загального доступу: 30.05.2018.
Дата набрання законної сили: 22.05.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		     КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД      
		вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		"22" травня 2018 р.           Справа№ 910/17686/17
		Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: 
		головуючого:           Зеленіна  В.О.
		суддів:            Зубець Л.П. 
		          Мартюк А.І. 
		  
		 при секретарі Вінницькій Т.В.
		за участю представників сторін:
		від позивача: Пантій О.А. адвокат за довіреністю №180321/3 від 21.03.2018,  Осикіна Л.І. адвокат за довіреністю №180321/2  від 21.03.2018;
		від відповідача: Ходюк О.Я. за довіреністю №18-0014/16226  від 22.03.2018; 
		від третьої особи: Целевич О.Ю. адвокат за довіреністю №20.1.0.0.0.17-157493  від 13.12.2017; 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Національного банку України та Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"
		на рішення Господарського суду міста Києва від  21.02.2018 (повне рішення складено 02.03.2018)
		у справі №910/17686/17 (головуючий суддя Лиськов М.О.)
		за позовом          Товариства з обмеженою відповідальністю "Скорзонера"
		до Національного банку України
		третя особа без самостійних вимог на предмет спору - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк"
		про розірвання іпотечних договорів
		ВСТАНОВИВ:
		Товариство з обмеженою відповідальністю "Скорзонера" (далі - позивач) звернулося у Господарський суд міста Києва з позовом до Національного банку України (далі - відповідач) про розірвання іпотечних договорів, на підставі яких позивач є майновим поручителем за неналежне виконання Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" (далі - третя особа) взятих себе зобов'язань перед Національним банком України за кредитним договором №19 від 24.10.2008.
		Рішенням господарського суду міста Києва від 21.02.2018  (повне рішення складено 02.03.2018) у справі №910/17686/17 позов задоволено повністю. Розірвано іпотечний договір №109, укладений 17.10.2014 між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Скорзонера", посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. та зареєстрований в реєстрі за №511.  Розірвано іпотечний договір №110, укладений 17.10.2014 між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Скорзонера", посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. та зареєстрований в реєстрі за №504. Розірвано іпотечний договір №112, укладений 23.10.2014 між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Скорзонера", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. та зареєстрований в реєстрі за №4744, 4745. Розірвано іпотечний договір №113,  укладений 23.10.2014 між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Скорзонера", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. та зареєстрований в реєстрі за №4754, 4755. Розірвано іпотечний договір №115, укладений 25.10.2014 між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Скорзонера", посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. та зареєстрований в реєстрі за №532.  Розірвано іпотечний договір №116, укладений 27.10.2014 між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Скорзонера", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. та зареєстрований в реєстрі за №4771. Стягнуто з Національного банку України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Скорзонера" судовий збір у розмірі 9 600 грн. 00 коп.
		Не погоджуючись із зазначеним рішенням Національний банк України 14.03.2018 подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати оскаржуване рішення та постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі 
		Скарга мотивована тим, що при прийнятті оскаржуваного рішення судом першої інстанції невірно застосовано норми матеріального права та неповно з'ясовано обставини справи, у зв'язку з тим, що: суд першої інстанції дійшов невірного висновку про поєднання (збіг) боржника та кредитора в одній особі, адже у такому випадку один з таких суб'єктів повинен зникнути, наслідком чого і є припинення відповідного правовідношення, в той час як станом на момент розгляду справи в суді існує дві окремі юридичні особи - ПАТ КБ "Приватбанк" та Національний банк України; суд першої інстанції дійшов невірного висновку про те, що кредитор не бажає прийняти виконання зобов'язань за спірним кредитним договором, адже заявником до матеріалів справи долучено відповідні виписки за кредитним договором, які спростовують доводи позивача про відмову у прийнятті платежів; приписами чинного законодавства саме кредитору надано право на власний розсуд обирати порядок захисту свого порушено права у разі такого порушення, а відтак, не вчинення позивачем дій щодо списання коштів з рахунків ПАТ КБ "Приватбанк" є його правом; позивачем у позовній заяві не вказано та не підтверджено належними та допустимими доказами, на що позивач розраховував при укладення договорів, та не вказано розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє останньому отримати очікуване при укладення договору.
		21.03.2018 матеріали справи, разом з апеляційною скаргою, надійшли до Київського апеляційного господарського суду та згідно Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями передані на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Зеленіна В.О., суддів Зубець Л.П., Мартюк А.І.
		Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 26.03.2018 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Національного банку України у справі №910/17686/17, розгляд апеляційної  скарги призначено на 24.04.2018, встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу протягом 15 днів з дня вручення ухвали.
		Також не погоджуючись із зазначеним рішенням Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" 23.03.2018 подало апеляційну скаргу, у якій просить скасувати оскаржуване рішення та постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі 
		Скарга мотивована тим, що оскаржуване рішення прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, при прийнятті рішення мала місце недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, висновки, викладені у рішенні суду, не відповідають обставини справи, при прийнятті рішення мало місце порушення та неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з тим, що: судом порушено принцип рівності учасників процесу, адже поза увагою місцевого господарського суду залишились доводи заявника щодо відсутності всіх умов істотної зміни обставин, якими сторони керувались при укладенні спірного договору, можливості застосування до спірних правовідносин ст. 651 ЦК України та відсутності істотного порушення умов договору з боку відповідача; позивачем обрано неефективний спосіб захисту, адже обрання позивачем такого способу захисту, як розірвання договору, не призведе до захисту його прав у разі звернення стягнення відповідачем на належне позивачу майно навіть при наявності судового рішення про розірвання договору (у випадку розірвання договору його дія припиняється лише на майбутнє, але не скасовує сам факт укладення та дії договору включно до моменту його розірвання, а також залишає в дії окремі його умови щодо зобов'язань сторін, спеціально передбачених для застосування на випадок порушення зобов'язань і після розірвання договору з огляду на характер цього договору, за яким кредитор повністю виконав умови договору до його розірвання); не було доведено істотної зміни обставин оскільки спірний договір укладений між позивачем та відповідачем, а управління корпоративними правами ПАТ КБ "Приватбанк" здійснює не відповідач, а Міністерство фінансів України; позивачем не доведено наявності всіх чотирьох умов, визначених ч. 2 ст. 652 ЦК України, під час істотної зміни обставин, оскільки: не дано доказів того, що в момент укладення спірного договору сторони виходили з того, що така зміна обставин, як зміна власника банку внаслідок націоналізації не настане; умова щодо того, що зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися безпосередньо пов'язана з наявністю істотної зміни обставин, проте з огляду на відсутність істотної зміни обставин, відсутня й така умова; щодо обставини про те, що  виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору, суд першої інстанції послався на те, що після націоналізації ПАТ КБ "Приватбанк" відбулось фактичне поєднання боржника та кредитора в одній особі (держави) і від волі держави залежить виконання умов кредитного договору, то вказане твердження є нічим іншим, як власним тлумаченням обставин, що не відповідає дійсності, адже відповідач та ПАТ КБ "Приватбанк" є самостійними суб'єктами, а тому ототожнювати їх підстав немає; щодо обставини про те, що із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона, - апелянтом зазначено, що позивач як власник майна, діючи розумно, вільно, керуючись виключно власними інтересами, добровільно уклав спірний договір, передбачаючи ймовірне порушення свого права власності у зв'язку з можливістю звернення стягнення на предмет застави; судом не досліджено завдання шкоди позивачеві внаслідок істотного порушення умов спірного договору, що є необхідною умовою для його розірвання.
		29.03.2018 апеляційна скарга надійшла до Київського апеляційного господарського суду та згідно протоколу Передачі апеляційної скарги раніше визначеному складу суду передана на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Зеленіна В.О., суддів Зубець Л.П., Мартюк А.І.
		Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 29.03.2018 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" у справі №910/17686/17, розгляд апеляційної  скарги призначено на 24.04.2018, встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу протягом 15 днів з дня вручення ухвали.
		20.04.2018 позивачем подано відзив на апеляційні скарги, у якому він просить відмовити у їх задоволенні та залишити оскаржуване рішення без змін. Також, позивачем в підтвердження своїх заперечень було подано копію заяви ОСОБА_8, який з 20.12.2016, тобто, після переходу ПАТ КБ "Приватбанк" у власність держави, по липень 2017 року обіймав посаду Голови правління банку, від 29.03.2018, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванової Галини Володимирівни, адресовану господарським судам України, у якій викладено відомі йому обставини, що є предметом дослідження у даній справі.
		У судовому засіданні оголошувалась перерва з 24.04.2018 до 22.05.2018.
		21.05.2018 представником третьої особи було подано заперечення на клопотання позивача про долучення документів, за змістом якого заперечував проти прийняття судом в якості доказу надану позивачем копію заяви ОСОБА_8 від 29.03.2018.
		Щодо заяви ОСОБА_8 від 29.03.2018 в якості доказу по справі колегія суддів відзначає наступне.
		В судовому засіданні представник позивача наполягав на необхідність та можливість прийняття відповідної заяви до розгляду в якості належного доказу по справі.
		Представники відповідача та третьої особи - заперечували, вказуючи на відсутність у них інформації щодо вчинення ОСОБА_8 такої заяви.
		У відповідності до ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є: верховенство права; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; обов'язковість судового рішення; забезпечення права на апеляційний перегляд справи; забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; розумність строків розгляду справи судом; неприпустимість зловживання процесуальними правами; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
		Положеннями ст. 13 ГПК України визначено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
		Згідно із приписами ст. 74 ГПК України обов'язок доказування і подання доказів віднесено на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
		Статтею 73 ГПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		За змістом ст. 75 ГПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, можуть бути зазначені в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування. Обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
		Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
		Так, із постанови Київського апеляційного господарського суду від 24.04.2018 у справі №910/15271/17 за позовом Публічного акціонерного товариства "Дніпроазот" до Національного банку України, третя особа ПАТ КБ "Приватбанк", про розірвання договору, яка станом на сьогоднішній день набрала законної сили, а про її існування відомо сторонам, вбачається, що при вирішені аналогічного спору судом апеляційної інстанції досліджувалося питання прийняття заяви ОСОБА_8 від 29.03.2018 в якості належного доказу по справі.
		Зокрема, при вирішенні такого спору в суді апеляційної інстанції колегія суддів за наслідками розгляду відповідного клопотання позивача дійшла висновку щодо наявності обґрунтованої необхідності з метою повного та всебічного вирішення спору отримання показань в якості свідка ОСОБА_8, який з 20.12.2016, тобто, після переходу ПАТ КБ "Приватбанк" у власність держави, по липень 2017 року обіймав посаду Голови правління банку.
		З метою отримання таких доказів ухвалами суду вказана особа викликалася в судове засідання для дачі відповідних свідчень, та зобов'язувалася подати до суду заяву свідка, складену у відповідності до вимог ст. 88 Господарського процесуального кодексу України.
		Однак, вимог відповідних ухвал суду ОСОБА_8 виконано не було.
		В той же час, представником позивача було подано до суду копію заяви ОСОБА_8 від 29.03.2018, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванової Галини Володимирівни, адресовану господарським судам України, у якій викладено відомі йому обставини, зокрема, які є предметом дослідження у даній справі, однак, намагаючись отримати власноруч нотаріально засвідчену копію такої заяви йому було відмовлено вказаним нотаріусом з посиланням на положення ст.8 Закону України "Про нотаріат", у зв'язку з чим судом ухвалою від 18.04.2018 і було витребувано у вказаного приватного нотаріуса належним чином засвідчену копію заяви ОСОБА_8 від 29.03.2018.
		Однак, відповідних вимог суду приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванової Галини Володимирівни виконано не було.
		За наслідками наведених обставин суд дійшов висновку, що враховуючи ненадання відповідачем та третьою особою суду жодних доказів, які б спростовували викладені ОСОБА_8 у заяві від 29.03.2018 обставин або могли свідчити про не вчинення її останнім, недобросовісну поведінку ОСОБА_8 та приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванової Галини Володимирівни у виконанні вимог суду, фактичне підтвердження останньою факту вчинення такої заяви ОСОБА_8 (у відповідь на адвокатський запит від 11.04.2018 приватним нотаріусом Івановою Г.В. не було спростовано вчинення такої дії, а вказано виключно на неможливість в силу таємниці нотаріальної дії надати представнику позивача копію такої заяви), підтвердження викладених в наданій суду копії заяви обставин іншими матеріалами справи, прийняття в якості належного доказу по справі копію заяви ОСОБА_8 від 29.03.2018, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванової Галини Володимирівни, необхідність отримання свідчень якого з метою повного та всебічного вирішення спору була визнана судом у відповідних ухвалах, є можливим та необхідним.
		Враховуючи викладене, у відповідності до приписів ст.ст. 2, 13, 74, 75, 86 ГПК України колегія суддів вважає за необхідне прийняття в якості належного доказу по даній справі наданої позивачем копії заяви ОСОБА_8 від 29.03.2018, дійсність наведених в якій обставин підтверджується судовим рішення, яке набрало законної сили, та не спростовано учасниками справи.
		Під час розгляду справи представники відповідача та третьої особи апеляційні скарги підтримали у повному обсязі, представники позивача проти задоволення апеляційних скарг заперечили, просили залишити їх без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін.
		Дослідивши матеріали справи, докази по справі, розглянувши доводи апеляційних скарг, відзив на них, заслухавши пояснення представників учасників справи, Київський апеляційний господарський суд на підставі ст.ст. 269, 270 ГПК України встановив наступне.
		Як вірно з'ясовано судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 24.10.2008 між Національним банком України (кредитор) та Закритим акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" (після зміни організаційно-правової форми - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк") (позичальник) було укладено кредитний договір №19 (далі - "Кредитний договір").
		У відповідності до п. 1.1 Кредитного договору відповідно до Положення про рефінансування та надання Національним банком України кредитів банкам України з метою стимулювання кредитування економіки України на період її виходу на докризові параметри, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 04.02.2010 №47, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10.02.2010 за №146/17441, кредитор зобов'язується надавати позичальнику грошові кошти у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання (кредит), на умовах, визначених цим договором та додатковими договорами до нього.
		Протягом 2010-2015 років сторонами неодноразово укладалися додаткові договори, а саме: №№1-33, якими, зокрема, змінювався загальний розмір кредиту, процентна ставка, графіки погашення кредитної заборгованості тощо.
		За змістом п.п. 1.2, 2.1, 2.4 Кредитного договору в редакції додаткових договорів №18 від 21.02.2014 та №19 від 26.02.2014 за цим Кредитним договором кредитор надає позичальнику кредит на загальну суму 3 400 000 000,00 грн. на строк з 24.10.2008 по 23.12.2016. Загальна сума заборгованості за Кредитним договором складається з двох частин: 1 344 660 000,00 грн., наданих до 21.02.2014; 2 055 340 000,00 грн., які будуть надані з 21.02.2014, з яких 1 662 500 000,00 грн. надаються 21.02.2014, 392 840 000,00 грн. надаються 26.02.2014. Частина кредиту надана 21.02.2014 надається кредитором позичальнику на умовах відновлювальної кредитної лінії. Кредит надається позичальнику у вигляді: відкритої кредитної лінії за частиною кредиту надану до 21.02.2014; відновлювальної кредитної лінії у формі траншів залежно від потреби в ньому. Кредит погашається позичальником відповідно до графіка погашення кредиту.
		Пунктом 1.4 Кредитного договору в редакції додаткового договору №2 від 26.01.2010 визначено, що в якості забезпечення позичальником виконання своїх зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих процентів, штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпечення заставою вимоги кредитор укладає з позичальником та/або майновими поручителями іпотечні договори, предметом іпотеки за якими є об'єкти нерухомого майна, що належить на праві власності позичальнику (і/або майновим поручителям), договори застави (іпотеки), предметом застави (іпотеки) за якими є інше ніж нерухомість високоліквідне забезпечення, а також договори застави майнових прав, предметом застави за якими є майнові права за наданими позичальником кредитами, у тому числі такі, що забезпечені нерухомістю і земельними ділянками.
		Відповідно до графіків погашення кредиту, затверджених в додатках №№1-3 до Кредитного договору, в редакції додаткового договору №32 від 04.03.2015, кінцевою датою повернення кредиту за всіма траншами було визначено 23.12.2016. 
		На виконання умов Кредитного договору Національний банк України надав ПАТ КБ "Приватбанк" кредитні кошти, а ПАТ КБ "Приватбанк" частково повернув такі кошти та сплачував за їх користування проценти, що підтверджується наявними в матеріалах справи банківськими виписками та платіжними дорученнями.
		В якості забезпечення виконання грошового зобов'язання за Кредитним договором між Національним банком України (іпотекодержатель) та ТОВ "Скорзонера" (іпотекодавець) було укладено наступні іпотечні договори:
		- Іпотечний договір №109 від 17.10.2014, посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. та зареєстрований в реєстрі за №511;
		- Іпотечний договір №110 від 17.10.2014, посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. та зареєстрований в реєстрі за №504;
		- Іпотечний договір №112 від 23.10.2014, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. та зареєстрований в реєстрі за №№4744, 4745;
		- Іпотечний договір №113 від 23.10.2014, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. та зареєстрований в реєстрі за №№4754, 4755;
		- Іпотечний договір №115 від 25.10.2014, посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. та зареєстрований в реєстрі за №532;
		- Іпотечний договір №116 від 27.10.2014, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. та зареєстрований в реєстрі за №4771,
		(надалі разом - "Іпотечні договори").
		Предметом іпотеки за вказаними Договорами іпотеки є належне позивачеві нерухоме майно (земельні ділянки).
		Положеннями п. 1.1 Іпотечних договорів встановлено, що ці договори забезпечують вимоги іпотекодержателя, що випливають з Кредитного договору №19 від 24 жовтня 2008 року, із майбутніми змінами та доповненнями, або новаціями, в тому числі, які збільшують розмір основного зобов'язання за ним та продовжують строк користування кредитом, укладеного між іпотекодержателем та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк".
		18.12.2016 Радою національної безпеки і оборони України прийнято рішення "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки України в економічній сфері та захисту інтересів вкладників", введене в дію Указом Президента України від 18.12.2016 №560/2016, відповідно до якого запропоновано Кабінету Міністрів України розглянути на підставі пропозицій Національного банку України питання щодо капіталізації за участю держави в установленому законодавством порядку ПАТ КБ "Приватбанк".
		18.12.2016 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №961 "Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи" відповідно до якої, зокрема, постановлено: прийти пропозицію Національного банку щодо участі держави в особі Міністерства фінансів у виведенні з ринку ПАТ КБ "Приватбанк" у спосіб, визначений пунктом 5 частини другої статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; установити, що держава в особі Міністерства фінансів придбає акції ПАТ КБ "Приватбанк" у повному обсязі за одну гривню. 
		Листами №41-0009/57443, №41-0009/57447, №41-0009/57450, №41-0009/57453, №41-0009/57456 та №41-0009/57463 від 18.08.2017 Національний банк України звернувся до ТОВ "Скорзонера" з вимогами щодо усунення порушень за Кредитним договором від 24.10.2014 №19, за змістом яких вимагав від позивача сплатити заборгованість за Кредитним договором в загальній сумі 2 660 095 431,22 грн. у тридцятиденний строк та повідомляв, що у випадку невиконання цієї вимоги останній буде вимушений звернути стягнення на передане в іпотеку майном за Іпотечними договорами.
		Як вірно встановлено судом першої інстанції 14.09.2017 листом №14/09-2 ТОВ "Скорзонера" звернулося до Національного банку України з пропозицією розірвати Іпотечні договори з огляду на істотну зміну обставин, які пов'язані з переходом ПАТ КБ "Приватбанк" у державну власність, та істотним порушенням умов таких договорів з боку відповідача.
		З огляду на викладене, позивач і звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом про розірвання Іпотечних договорів.
		Розглядаючи спір по суті у даній справі, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими, а тому задовольнив їх у повному обсязі та розірвав Іпотечні договори. Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком місцевого господарського суду з урахуванням наступного.
		Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
		У відповідності до ст. 188 Господарського кодексу України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.
		Статтею 652 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. 
		Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. 
		Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: 
		1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 
		2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; 
		3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 
		4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.
		Тобто, за змістом вказаної норми законодавець пов'язує можливість розірвання договору безпосередньо не з наявністю істотної зміни обставин, а з наявністю чотирьох умов, визначених ч. 2 ст. 652 Цивільного кодексу України, під час істотної зміни обставин. (Аналогічні висновки викладено в постановах Верховного Суду України від 27.02.2012 №3-9гс12, від 11.12.2012 №3-63гс12).
		В даному випадку, як на істотну зміну обставин позивачем вказувалося на перехід ПАТ КБ "Приватбанк" в державну власність, що зумовило об'єднання власників Національного банку України та ПАТ КБ "Приватбанк" в одній особі - державі, та набуття останньою права контролю за діяльністю ПАТ КБ "Приватбанк", що зумовило зміну поведінки останніх відносно виконання Кредитного договору.
		Як вірно зазначив суд першої інстанції, участь держави в особі Міністерства фінансів України у виведенні з ринку ПАТ КБ "Приватбанк" у спосіб, визначений пунктом 5 частини 2 статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" шляхом придбання акцій ПАТ КБ "Приватбанк" державою в особі Міністерства фінансів України у повному обсязі за одну гривню є загальновідомою обставиною, що також підтверджується відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, які розміщені для загального доступу на офіційній веб-сторінці Міністерства юстиції України за адресою - https://usr.minjust.gov.ua/ua/freesearch, роздруківки яких наявні в матеріалах справи, з яких вбачається, що єдиним акціонером банку, якому належить 100% акцій банку, є держава в особі Міністерства фінансів України.
		У відповідності до ст. 7 Закону України "Про банки і банківську діяльність" державний банк - це банк, сто відсотків статутного капіталу якого належать державі. Держава здійснює і реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку. Кабінет Міністрів України здійснює управління державним банком у випадках, встановлених цим Законом, іншими законами і статутом державного банку. Держава здійснює і реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку. Кабінет Міністрів України здійснює управління державним банком у випадках, встановлених цим Законом, іншими законами і статутом державного банку. Органами управління державного банку є наглядова рада і правління банку. Органом контролю державного банку є ревізійна комісія, персональний та кількісний склад якої визначаються наглядовою радою державного банку. Наглядова рада є вищим органом управління державного банку, що здійснює контроль за діяльністю правління банку з метою збереження залучених у вклади грошових коштів, забезпечення їх повернення вкладникам і захисту інтересів держави як акціонера державного банку, а також здійснює інші функції, визначені цим Законом. До складу наглядової ради державного банку входять члени наглядової ради банку, призначені Верховною Радою України, Президентом України і Кабінетом Міністрів України. З метою представництва інтересів держави до складу наглядової ради державного банку можуть входити представники органів виконавчої влади та інші особи, які відповідають вимогам, зазначеним у цій статті. Термін повноважень членів наглядової ради державного банку - п'ять років.
		Таким чином, колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що у даній справі належним чином підтверджується факт набуття державою повного контролю за діяльністю ПАТ КБ "Приватбанк" за наслідками націоналізації останнього, що в свою чергу зумовило поєднання власників Національного банку України та ПАТ КБ "Приватбанк" в одній особі - державі.
		При цьому, твердження апелянтів про невірність такого висновку з огляду на те, що поєднання має своїм наслідком виключно створення однієї юридичною особи, а в даному випадку ПАТ КБ "Приватбанк" і НБУ є різними, самостійними юридичними особами, які продовжують існування і свою діяльність, колегією суддів відхиляється, адже дійсно в класичному виді поєднання юридичних осіб здійснюється фактичним створенням нової юридичної особи шляхом припинення тієї, що приєдналася, однак в даному випадку не йдеться мова саме про об'єднання в такому розумінні, а має місце виключно концентрації вирішального пливу на діяльність ПАТ КБ "Приватбанк" і НБУ в одній особі - державі, тобто, виключно поєднання власника ПАТ КБ "Приватбанк" і НБУ в одній особі, що звісно може змінити концепцію господарської діяльності останніх, в т.ч. щодо існуючих правовідносин між ним, і як наслідок впливати на інтереси контрагентів таких осіб.
		Тобто, стверджувати про те, що ПАТ КБ "Приватбанк" після його націоналізації залишилося самостійним суб'єктом господарської діяльності у спірних правовідносин, незалежно від волі держави, на що вказують апелянти, неможливо, адже саме державі в особі уповноважених органів на сьогоднішній день належить право вирішального впливу на діяльність ПАТ КБ "Приватбанк", в т.ч. визначення напрямків її здійснення в існуючих правовідносинах зі своїми контрагентами (в т.ч. НБУ).
		Однак, як вірно зазначив суд першої інстанції та фактично вказується апелянтами у поданих скаргах, сам по собі факт зміни корпоративних прав божника, наслідком чого стало об'єднання в одній особі власників боржника і кредитора не може бути підставою для висновку про істотність зміни таких обставин у правовідносинах між кредитором і майновим поручителем (іпотекодавцем), а тому встановлюючи істотність відповідних змін слід виходити з їх наслідків.
		Частиною 1 ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
		Згідно із ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
		Відповідно до ч. 2 ст. 345 Господарського кодексу України кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
		У відповідності до Кредитного договору Національний банк України зобов'язався надати ПАТ КБ "Приватбанк" кредит, а останній - повернути відповідні кошти та сплатити відсотки за користування ними у визначені відповідними положеннями такого договору строки.
		За змістом Кредитного договору та графіків погашення кредиту, затверджених в додатках №№1-3 до Кредитного договору, в редакції додаткового договору №32 від 04.03.2015, кінцевим строком повернення кредиту було визначено 23.12.2016.
		У відповідності до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
		Таким чином, як вірно зазначив суд першої інстанції, грошове зобов'язання ПАТ КБ "Приватбанк" по поверненню на користь НБУ кредитних коштів мало бути в повному обсязі виконано до 23.12.2016.
		Однак, матеріали справи не містять доказів погашення ПАТ КБ "Приватбанк" відповідної заборгованості за Кредитним договором, а представниками учасників судового процесу не заперечується факт порушення ПАТ КБ "Приватбанк" визначених строків повернення кредиту, що підтверджується в т.ч. наданою представником останнього довідкою про суму заборгованості за Кредитним договором, відповідно до якої станом на 01.01.2018 заборгованість ПАТ КБ "Приватбанк" з повернення кредитних коштів становить 34 351 467,76 грн.
		Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що у даній справі має місце прострочення виконання взятого ПАТ КБ "Приватбанк" на себе грошового зобов'язання, що має своїм наслідком виникнення визначених законодавством наслідків цього.
		У відповідності до ч. 1 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
		За змістом ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
		Невиконання зобов'язання має місце тоді, коли сторони взагалі не вчиняють дій, які складають зміст зобов'язання, а неналежним є виконання зобов'язання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.
		Відтак, як вірно зазначив суд першої інстанції, обов'язок іпотекодавця (майнового поручителя) виконати за боржника обов'язок перед кредитором з'являється у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником, а з огляду на встановлені судом обставин вбачається настання обумовлених ч. 1 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" підстав для покладення обов'язку з виконання зобов'язання ПАТ КБ "Приватбанк" за Кредитним договором на позивача, як іпотекодавця згідно Іпотечних договорів.
		При цьому, із наявного в матеріалах справи листа заступника Голови Національного банку України №41-00009/14703 від 24.02.2017, надісланого в якості відповіді на наміри ПАТ КБ "Приватбанк", оформлені листом №20.1.0.0.0/7-20535 від 17.02.2017, відповідно до яких ПАТ КБ "Приватбанк" повідомляв Національний банк України про свій намір частково погасити 28.02.2017 заборгованість в тому числі за Кредитним договором у загальному розмірі 2 384 615 385,00 грн. та просив Національний банк України підтвердити розрахунок і погодити погашення кредитів згідно з графіком, вбачається, що останнім було попереджено ПАТ КБ "Приватбанк" про неприпустимість зменшення обсягу відповідальності фінансових та майнових поручителів внаслідок такого погашення утвореної заборгованості.
		Отже, як вірно вказав суд першої інстанції, у дані справі має місце обставин, за яких Національний банк України як кредитор за Кредитним договором застеріг боржника (ПАТ КБ "Приватбанк"), що належне виконання ним своїх грошових зобов'язань може призвести до зменшення обсягу відповідальності майнових поручителів, що дає підстави для висновку про обґрунтованість тверджень позивача щодо небажання кредитора за спірними правовідносинами прийняти належне виконання зобов'язання від боржника (ПАТ КБ "Приватбанк") з метою отримання виконання такого зобов'язання за рахунок майна заставодавця.
		Крім того, судова колегія апеляційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що вказані обставини (небажання кредитора прийняти належне виконання зобов'язання від боржника) підтверджуються і наступною поведінкою відповідача.
		Згідно із ст. 73 Закону України "Про Національний банк України" Національний банк має переважне і безумовне право задовольняти будь-яку основану на здійсненому рефінансуванні банку вимогу, оформлену у встановленому законом порядку, за якою настав строк погашення. Переважне і безумовне право реалізується Національним банком шляхом списання у безспірному порядку заборгованості з рахунків банку і відчуження майна, що перебуває у заставі як забезпечення вимог Національного банку, та задоволення вимог за рахунок чистого доходу від їх відчуження. Національний банк здійснює відчуження майна, набутого у власність, у рахунок погашення боргу за наданими банкам кредитами для підтримки ліквідності у визначеному ним порядку, без погодження з іншими органами державної влади.
		У відповідності до п. 5.3 Положення про надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженого постановою Правління НБУ №327 від 13.07.2010, Національний банк має право реалізувати своє переважне і безумовне право відповідно до статті 73 Закону України "Про Національний банк України" шляхом списання у безспірному порядку заборгованості з рахунків банку і відчуження майна, що перебуває в заставі/іпотеці як забезпечення вимог Національного банку, та задоволення вимог за рахунок чистого доходу від їх відчуження, та/або вимагати дострокового виконання зобов'язань за кредитним договором за наявності викладених у цьому пункті фактів.
		За змістом п.п. 1 п. 42 Технічного порядку проведення операцій з надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженого постановою Правління НБУ №220 від 31.03.2016, у разі невиконання або неналежного виконання банком зобов'язань, передбачених кредитним договором, щодо повернення кредиту та сплати процентів за користування ним: заборгованість відображається в перший робочий день, що настає за днем закінчення строку виконання зобов'язань згідно з умовами кредитного договору/вимоги Національного банку щодо дострокового виконання банком зобов'язань за кредитним договором, за рахунками з обліку простроченої заборгованості та/або прострочених нарахованих доходів.
		Положеннями п. 43 вказаного Технічного порядку передбачено, що департамент супроводження кредитів не пізніше наступного робочого дня після віднесення заборгованості банку на рахунки з обліку простроченої заборгованості та/або прострочених нарахованих доходів, надсилає вимогу банку про необхідність сплати простроченої заборгованості за кредитним договором не пізніше наступного робочого дня після отримання вимоги.
		Згідно із п. 44 наведеного Технічного порядку у разі невиконання банком вимоги Національного банку щодо сплати простроченої заборгованості у строки, визначені в пункті 43 розділу V цього Технічного порядку, сума простроченої заборгованості підлягає списанню у безспірному порядку відповідно до статті 73 Закону України "Про Національний банк України".
		У відповідності до положення п.п. 2.6, 3.2.4 Кредитного договору вбачається, що за погодженням сторін банком було доручено та надано Національному банку відповідне право здійснювати договірне списання коштів з його рахунків на виконання зобов'язань в тому числі з повернення кредитних коштів.
		Відповідно до інформації, що міститься в "Окремій проміжній скороченій фінансовій звітності за дев'ять місяців, що закінчились 30 вересня 2017 року ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", яка опублікована на офіційній сторінці ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" в мережі Інтернет за посиланням https://static.privatbank.ua/files, а її роздруківка додана до матеріалів справи, залишок коштів на рахунку ПАТ КБ "Приватбанк" в НБУ станом на 31.12.2016 складав 5 644 000 000,00 грн., а відповідно до інформації, що міститься в "Окремій проміжній скороченій фінансовій звітності за квартал, що закінчився 30 червня 2017 року ПАТ КБ "Приватбанк", станом на 30.06.2017 - 7 669 000 000,00 грн.
		Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що внаслідок настання строку виконання ПАТ КБ "Приватбанк" грошового зобов'язання за кредитним договором (23.12.2016), та за наявності грошових коштів у нього, зокрема, на рахунках в Національному банку України (які за період з 31.12.2016 по 30.06.2017 збільшилися на 2 млрд.грн.), у останнього були наявні правові підстави для списання у безспірному порядку таких коштів в рахунок погашення відповідної заборгованості за Кредитним договором.
		Більш того, в силу приписів ст. 76 Закону України "Про банки і банківську діяльність", ст. 15 Закону України "Про Національний банк України" на Національний банк України покладено обов'язок з прийняття рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних у випадку виявлення факту невиконання банком своїх зобов'язань перед кредиторами.
		Разом з тим, доказів вчинення відповідачем дій, спрямованих на стягнення (в тому числі, шляхом списання у безспірному порядку) з ПАТ КБ "Приватбанк" грошових коштів після настання строку повернення кредиту (23.12.2016), чи прийняття рішення щодо визнання ПАТ КБ "Приватбанк" неплатоспроможним матеріали справи не містять. Таких доказів не було надано і суду апеляційної інстанції.
		Відтак, із наявних в матеріалах справи документів, факту набуття державою у власність ПАТ КБ "Приватбанк", що зумовило фактичне поєднання власникам кредитора і боржника в одній особі, та встановленої поведінки сторін кредитного договору у своїй сукупності (щодо непогашення/неприйняття погашення із настанням строку повернення кредиту), колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з висновками суду першої інстанції, що у даній справі, мають місце обставини, за яких Національний банк України, як центральний банк України, особливий центральний орган державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, Законом України "Про Національний банк України" та іншими законами України (ст. 2 Закону України "Про Національний банк України"), з набуттям державою у власність ПАТ КБ "Приватбанк" втратив фактичний інтерес у виконанні саме останнім взятих на себе за Кредитним договором зобов'язань, оскільки Національний банк України може здійснити погашення такої заборгованості за рахунок майна, переданого в заставу, незалежно від можливості/неможливості ПАТ КБ "Приватбанк" погасити такий кредит.
		Тобто, як вірно зазначив суд першої інстанції, має місце обставини за яких спільна поведінка боржника і кредитора створює загрозу втрати позивачем як майновим поручителем належного йому на праві власності майна, в той час, як існує реальна можливість виконання боржником взятих на себе згідно кредитного договору зобов'язань.
		Більш того, саме вказані обставини і було підтверджено діючим на час виникнення спірних правовідносин (націоналізації ПАТ КБ "Приватбанк" та невиконання останнім взятих на себе зобов'язань за Кредитним договором) Головою правління ПАТ КБ "Приватбанк" ОСОБА_8 у нотаріально посвідченій заяві від 29.03.2018, яким було вказано на те, що у відповідь на прохання ПАТ КБ "Приватбанк" щодо врегулювання проблеми заборгованості за кредитами рефінансування (в т.ч. Кредитним договором) шляхом або зменшення відсоткової ставки або погашення цих кредитних коштів за рахунок монетизації облігацій внутрішньої державної позики із портфелю банку НБУ було висловлено застереження щодо неприпустимості зменшення заборгованості ПАТ КБ "Приватбанк" перед НБУ за тими кредитами рефінансування, за якими солідарну відповідальність разом з банком несли фінансовий та майнові поручителі, з посиланням на те, що погашення такої заборгованості має здійснюватися не за рахунок коштів ПАТ КБ "Приватбанк", а за рахунок коштів колишніх власників та майнових поручителів.
		Аналогічні обставини було встановлено при розгляді подібного спору Київським апеляційним господарським судом у справі №910/15271/17 за позовом Публічного акціонерного товариства "Дніпроазот" до Національного банку України, третя особа ПАТ КБ "Приватбанк", про розірвання договору, що знайшло своє відображення у відповідній постанові від 24.04.2018.
		Отже, на переконання колегії суддів, з набуттям державою у власність ПАТ КБ "Приватбанк" та поєднанням власників Національного банку України та ПАТ КБ "Приватбанк" в одній особі - державі, виникла обґрунтована загроза втрати позивачем, як майновим поручителем за зобов'язаннями ПАТ КБ "Приватбанк" перед Національним банком України належного йому на праві власності майна, що зумовлена виключною поведінкою таких осіб та підтверджує виникнення істотної зміни обставин в розумінні положень ст. 652 Цивільного кодексу України.
		Місцевий господарський суд вірно зазначив, що вказані обставини, свідчать про грубе порушення Національним банком України та ПАТ КБ "Приватбанк" закріплених в положеннях ст. ст. 13, 14 Цивільного кодексу України принципів реалізації особою наданих їй прав та набутих обов'язків по відношенню до позивача.
		Саме з огляду на викладене колегією суддів відхиляються посилання апелянтів на те, що списання НБУ відповідної заборгованості з рахунків ПАТ КБ "Приватбанк" є виключно правом НБУ і не може бути підставою для висновку про порушення останнім спірних зобов'язань, адже в будь-якому випадку реалізуючи свої права особа повинна дотримуватися принципів добросовісності та розумності і утримуватися від дій, які можуть порушити права інших осіб, в той час, як за змістом спірних правовідносин першочерговий обов'язок з повернення кредитних коштів покладено саме на боржника і не може бути перекладено на майнового поручителя лише з волі кредитора у випадку коли останнім не було використано першочергових засобів задоволення своїх вимог у відповідному зобов'язанні саме за рахунок боржника.
		Щодо умов вказаної зміни обставин, з існування яких положення ч. 2 ст. 652 Цивільного кодексу України передбачають можливість розірвання відповідного договору в судовому порядку, колегія суддів зазначає наступне.
		По-перше, як вірно зазначив місцевий господарський суд, будь-яких обґрунтованих доказів того, що на момент укладення Іпотечних договорів (жовтень 2014 року) їх сторони (зокрема, ТОВ "Скорзонера") могли передбачити націоналізацію ПАТ КБ "Приватбанк" в майбутньому, що зумовить поєднання власників ПАТ КБ "Приватбанк" та НБУ в одній особі - державі, а більш того, що наслідком цього стане виникнення загрози безпідставної втрати позивачем як майновим поручителем належного йому на праві власності майна, у зв'язку із недобросовісною поведінкою кредитора і боржника, матеріали справи не містять.
		Відтак, обґрунтованим є посилання позивача на те, що за наявності інформації щодо настання відповідних обставин в майбутньому на момент укладення Іпотечних договорів, з метою захисту своїх майнових прав, останнім не було б вчинено.
		По-друге, в даному випадку націоналізація ПАТ КБ "Приватбанк" шляхом визнання його неплатоспроможним та в послідуючому викупом державою здійснювалося уповноваженими на вчинення відповідних дій державними органами (Кабінетом міністрів України, Національним банком України, Фондом гарантування вкладів фізичних осіб) на підставі положень Закону (зокрема, ст.ст. 39, 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб") та без участі позивача, а тому цілком обґрунтованим є твердження останнього, що така зміна обставин зумовлена причинами, які він не міг усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності.
		По-третє, згідно ч. 1 ст. 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.
		Тобто, майновий поручитель відповідає перед кредитором не лише в розмірі основного зобов'язання, а й зобов'язаний відшкодувати суми процентів, неустойки, відшкодування збитків, які можуть виникнути на підставі відповідного договору у разі невиконання (неналежного виконання) боржником його умов.
		Отже, майновий поручитель відповідає перед кредитором певним матеріальним благом, яке може бути виражене в будь-якому активі (грошові кошти, рухоме/нерухоме майно, майнові права).
		На переконання колегії суддів у даному випадку, прострочення боржника призводить до зростання обсягу зобов'язання ПАТ КБ "Приватбанк" перед Національним банком України, за виконання якого поручився позивач своїм майном, та таке зростання є обернено пропорційним можливості позивача виконати перед кредитором зобов'язання боржника з метою припинення зобов'язань застави та збереження права власності на належне йому майно.
		Місцевий господарський суд вірно зазначив, що оскільки майновий поручитель не є солідарним боржником, порядок пред'явлення вимоги кредитором відрізняється від того, що встановлений законом для відносин поруки. Так, кредитор не може заявити вимогу до іпотекодавця як до солідарного боржника за правилами ст. 555 Цивільного кодексу України.
		Виходячи із загальних положень про зобов'язання загалом та заставу (іпотеку) зокрема, принципів добросовісності виконання договору кредитор не має права відмовитися від прийняття виконання від боржника з тим, щоб звернути стягнення на предмет іпотеки.
		Водночас, у разі звернення кредитора до боржника із вимогою про виконання основного зобов'язання, боржник зобов'язаний його виконати, оскільки конструкція застави не передбачає не тільки солідарності боржників, але й заміни іпотекодавцем боржника у основному зобов'язанні.
		Частиною 1 статті 35 Закону України "Про іпотеку" визначено, що у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
		Отже, виходячи із змісту норм Цивільного кодексу України, Закону України "Про іпотеку" та призначення іпотеки як правового інституту, кредитор вправі надіслати письмову вимогу про усунення порушення основного зобов'язання боржнику та майновому поручителю, але при цьому обов'язок виконання основного зобов'язання до майнового поручителя не переходить і місце боржника він не заступає.
		Наведене цілком обґрунтовано дає підстави для висновку, що з укладенням договору іпотеки у майнового поручителя виникає інтерес щодо належного виконання боржником свого обов'язку перед кредитором, який за своєю суттю є майновим, адже стосується права власності майнового поручителя на власне майно (предмет іпотеки), і ґрунтується на легітимному очікуванні добросовісної та розумної поведінки сторін основного зобов'язання (кредитора і боржника), що у випадку виконання майновим поручителем обов'язку боржника перед кредитором гарантувало б останньому можливість відновлення своїх прав за рахунок набутих вимог до боржника.
		Тобто, як вірно зазначив суд першої інстанції, укладаючи Іпотечні договори та передаючи належне на праві власності майно в іпотеку Національному банку України для забезпечення виконання зобов'язань приватного банку ТОВ "Скорзонера" цілком правомірно очікувало добросовісної поведінки сторін основного зобов'язання та в будь-якому випадку можливість відновлення своїх майнових прав за наслідками звернення стягнення на предмет іпотеки.
		Разом з тим, як вірно встановлено місцевим господарським судом, з моменту набуття державою права власності на ПАТ КБ "Приватбанк", тобто, фактичного поєднання кредитора і боржника в одній особі - державі, спільна поведінка останніх (боржника - невиконання зобов'язань за кредитним договором; кредитора - небажання прийняти виконання зобов'язання за кредитним договором, ігнорування наданих останньому прав щодо списання коштів та невиконання обов'язків щодо віднесення банку до категорії неплатоспроможних) цілком обґрунтовано свідчить про намір звернення стягнення на майно позивача в рахунок погашення таких зобов'язань, що за наведених обставин недобросовісності може бути розцінено як безпідставне втручання у його право мирного володіння своїм майном.
		Більш того, вказані обставини були підтверджені діючим на час виникнення спірних правовідносин (націоналізації ПАТ КБ "Приватбанк" та невиконання останнім взятих на себе зобов'язань за Кредитним договором) Головою правління ПАТ КБ "Приватбанк" ОСОБА_8 у нотаріально посвідченій заяві від 29.03.2018.
		Положеннями Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 закріплено принцип непорушності права власності, в тому числі від посягань держави.
		Так, відповідно до ст. 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
		Відносини, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України регулюється Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
		Згідно із ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		Невід'ємною метою статті 1 Першого протоколу є забезпечення захисту особи від невиправданого втручання держави в мирне володіння цією особою своїм майном. Проте, з огляду на статтю 1 Конвенції, кожна Договірна держава має "гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції". Виконання цього загального обов'язку може означати виконання позитивних обов'язків, що випливають з необхідності забезпечення ефективної реалізації гарантованих Конвенцією прав. З контексту статті 1 Першого протоколу випливає, що ці позитивні обов'язки можуть вимагати від держави вжиття необхідних заходів для захисту права власності (п. 43 рішення від 22.06.2004 у справі "Броньовський проти Польщі").
		Згідно із практики Європейського суду з прав людини перша та найважливіша вимога ст. 1 Першого протоколу до Конвенції передбачає, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном повинно бути "законним": у п. 2 встановлено, що держави мають право контролювати використання майна шляхом введення "законів". Крім того, принцип верховенства права - одна з підвалин демократичного суспільства - закріплений в усіх статтях Конвенції. Питання, чи було досягнуто справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу "законності" і воно не було свавільним (п. 31 рішення від 06.11.2008 у справі "Ісмаїлов проти Росії", п. 39 рішення від 09.06.2005 №68443/01 у справі "Бакланов проти Росії"; п. 33 рішення від 24.03.2005 №58254/00 у справі "Фрізен проти Росії").
		За змістом п.п. 147-148 рішення від 22.06.2004 у справі "Броньовський проти Польщі" Європейським судом з прав людини вказується на те, що перша і найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення частини першої уповноважує позбавлення майна лише "на умовах, передбачених законом", а в частині другій визнається, що держава має право здійснювати, шляхом ухвалення необхідних "законів", контроль за використанням майна. Будь-яке втручання в реалізацію проголошеного Конвенцією права чи свободи має передбачати легітимну мету.
		Суд повинен проаналізувати, чи дотримали органи влади розумний баланс між заходами, вжитими для забезпечення загальних інтересів суспільства, та потребою захищати право заявника на мирне володіння своїм майном, тобто, чи не стали вжиті заходи особистим та надмірним тягарем для заявника.
		За змістом п. 151 рішення Європейського суду з прав людини від 22.06.2004 у справі "Броньовський проти Польщі" оцінюючи, чи було дотримано вимоги статті 1 Першого протоколу, суд повинен провести всебічний аналіз різних інтересів, яких торкається ця справа, виходячи при цьому з того, що Конвенція покликана охороняти права, які є "практичними та ефективними". Суд повинен перевірити, що приховується за видимістю, та проаналізувати реальні чинники ситуації, яка оскаржується. Така оцінка може потребувати не лише розгляду відповідних умов компенсації - якщо ситуація схожа з тією, коли особу позбавляють майна, - а й аналізу дій сторін та механізмів, до яких вдалася і які впровадила держава. У цьому контексті слід наголосити, що, оцінюючи поведінку держави, слід враховувати такий чинник, як існування невизначеності - чи то внаслідок законодавчих або адміністративних заходів, чи то внаслідок підходів, які органи влади застосовують на практиці. Насправді, коли під загрозою опиняються загальні інтереси, саме органи державної влади зобов'язані вжити своєчасних, відповідних і послідовних.
		Із змісту наведених положень вбачається, що встановлення обставин, за яких держава в особі своїх органів втратила інтерес або з інших причин припинила виконували взяті на себе зобов'язання, що створило загрозу втрати особою право власності на своє майно, за відсутності легітимної мети може свідчити про непропорційне втручання держави в право кожного на мирне володіння своїм майном відповідно до статті 1 Протоколу Першого до Конвенції, що спричиняє порушення цього права. 
		Таким чином, на переконання колегії суддів, цілком правомірним є наведене в позові посилання позивача на те, що за обізнаності при укладенні спірних Іпотечних договорів про настання даних обставин, які можуть створювати загрозу порушення закріпленого в ст. 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу Конвенції права кожного на мирне володіння своїм майном та зумовлювати відсутність розумного балансу між інтересами держави та відповідними правами приватної особи, останній з метою захисту своїх майнових прав не укладав би їх, адже недобросовісність кредитора і боржника викликає сумніви у можливості задоволення позивачем своїх вимог до боржника у випадку задоволення вимог кредитора за рахунок переданого в іпотеку майна.
		Більш того, колегією суддів звертається увага на те, що в даному випадку істотною обставиною виступає саме зміна поведінки учасників спірних правовідносин за наслідками націоналізації ПАТ КБ "Приватбанк" та поєднанням у зв'язку з цим власника останнього та НБУ в одній особі - державі, а не сам факт настання такої націоналізації чи поєднання, тобто, має місце фактичного спотворення волі учасників спірних правовідносин.
		Так, вчиняючи спірні договори їх сторони виходили із відповідних обставин, які впливали на формування їх волі щодо виникнення спірних правовідносин, і в моменті укладення таких договорів будь-яка можливість дефекту відповідної волі була відсутня, адже в іншому випадку мало б місце їх недійсності.
		Однак, істотна зміна обставин, якими сторони керувалися при вчиненні спірних договорів, що в даному випадку полягає у зміні поведінки як ПАТ КБ "Приватбанк", так і НБУ щодо подальшого виконання Кредитного договору, зумовлює виникнення дефекту волі сторін вже після укладення Іпотечних договорів, адже не саме сторони (зокрема, позивач) помилявся щодо обставин спірних правовідносин, а відповідні обставини змінилися, тим самим вплинувши на відповідне зобов'язання, і як наслідок зумовили невідповідність його тій волі позивача, яка мала місце при вчиненні таких договорів.   
		Наведене спростовує посилання апелянтів на відсутність доказів того, на що саме позивач розраховував при вчиненні Іпотечних договорів як неможливість встановлення істотної зміни обставин, адже заявляючи свою волю на вчинення спірних договорів за обставин які існували на момент їх укладення позивач не міг передбачити вихід спірних зобов'язань за межі такої волі в майбутньому.
		По-четверте, як вірно зазначив суд першої інстанції, ні положення Іпотечних договорів, ні звичаї ділового обороту, не дають підстав для висновку про те, що ризик набуття в майбутньому державою у власність ПАТ КБ "Приватбанк" та наслідки цього (зміна поведінки останнього та НБУ щодо виконання Кредитного договору) має нести саме ТОВ "Скорзонера" як іпотекодавець.
		Таким чином, як під час розгляду справи у суді першої інстанції, так і під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції, позивачем доведено наявність всіх умов істотної зміни обставин, за яких положення ч. 2 ст. 652 Цивільного кодексу України передбачають можливість розірвання спірних договорів в судовому порядку, а тому місцевий господарський суд правомірно задовольнив позов ТОВ "Скорзонера" та розірвав Іпотечні договори.
		Посилання НБУ на те, що до націоналізації ПАТ КБ "Приватбанк" між власником останнього і НБУ велись переговори щодо фінансового становища такого банку, а тому позивач в повній мірі міг бути обізнаним про можливу націоналізацію останнього не спростовують наведеного висновку з огляду на: по-перше, відсутність будь-яких доказів обізнаності позивача про вказані обставини; по-друге, не доведення пов'язаності позивача з колишнім власником ПАТ КБ "Приватбанк"; по-третє, те, що в будь-якому випадку дані обставини не нівелюють виникнення дефекту волі позивача щодо Іпотечних договорів після їх вчинення, зумовленим зміною істотних обставин.
		Крім того, як на окрему підставу для розірвання спірних Іпотечних договорів позивач посилався на частину другу статті 651 Цивільного кодексу України.
		Суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
		Відповідно до приписів частини другої статті 651 Цивільного кодексу України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
		Як зазначалось вище, судом першої інстанції встановлено обставини фактичної відмови Національного банку України від прийняття належного виконання ПАТ КБ "Приватбанк" зобов'язань за Кредитним договором (погашення кредитної заборгованості), строк виконання якого настав і яке забезпечене майном позивача, що також було підтверджено діючим на час виникнення спірних правовідносин (націоналізації ПАТ КБ "Приватбанк" та невиконання останнім взятих на себе зобов'язань за Кредитним договором) Головою правління ПАТ КБ "Приватбанк" ОСОБА_8 у нотаріально посвідченій заяві від 29.03.2018.
		З огляду на викладене та враховуючи те, що забезпечувальне зобов'язання (Іпотечні договори) є похідним від основного зобов'язання (Кредитного договору), то відповідно умисне порушення кредитором (іпотекодержателем) умов кредитного договору, виконання якого є забезпеченим, свідчить, в тому числі, і про порушення ним умов таких договорів іпотеки.
		Відтак, місцевий господарський суд правомірно задовольнив позов ТОВ "Скорзонера" та розірвав спірні Іпотечні договори.
		Відповідно до статті 42 ГПК України учасники справи користуються рівними процесуальними правами. Учасники справи мають право подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи.
		Згідно зі статтею 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		Статтею 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
		Отже, виходячи з вищевикладеного, як в суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції відповідачем не було подано належних та переконливих доказів в заперечення заявленого позову. Судова колегія звертає увагу, що доводи та заперечення викладені у апеляційних скаргах на рішення суду першої інстанції не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи судом апеляційної інстанції та спростовуються з вищевказаних підстав.
		Відповідно до статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 21.02.2018 у справі №910/17686/17, прийняте після повного з'ясування обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, а також у зв'язку з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, є таким що відповідає нормам закону.
		Таким чином, оскаржуване рішення Господарського суду міста Києва від 21.02.2018 (повний текст якого складено 02.03.2018) підлягає залишенню без змін.
		Судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції покладається на апелянтів в порядку ст. 129 ГПК України.
		Керуючись ст.ст. 267-285 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд
		ПОСТАНОВИВ:
		1. Апеляційні скарги Національного банку України та Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 21.02.2018 у справі № 910/17686/17 - без змін.
		2. Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи  №910/17686/17.
		3. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
		4. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, що оскаржується, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
		          Повний текст постанови складено 24.05.2018.
		 
		Головуючий суддя                                                            В.О. Зеленін 
		 
		Судді                                                                                Л.П. Зубець
		 
		                                                                                А.І. Мартюк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...