Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 332/2781/15-к : Кримінальні справи (до 01.01.2019); Злочини проти громадського порядку та моральності; Хуліганство.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 04.06.2018. Забезпечено надання загального доступу: 05.06.2018.
Дата набрання законної сили: 24.05.2018
Номер судового провадження: не визначено
Номер кримінального провадження в ЄРДР: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова 
		Іменем України 
		24 травня 2018 року
		м. Київ
		справа № 332/2781/15-к
		Провадження № 51-2854 км 18
		Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
		головуючого   ОСОБА_1 ,
		суддів:  ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		при секретарі  ОСОБА_4 ,
		за участю прокурора ОСОБА_5 ,
		захисника  ОСОБА_6 
		розглянув у судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до ЄРДРза №12013080080001519 щодо
		ОСОБА_7 ,   ІНФОРМАЦІЯ_1 , який народився в сел. Щотове, м. Антрацит, Луганської області, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , проживаючого в АДРЕСА_2 ,
		у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених п. 5 ст. 27, п. 12 ч. 2 ст. 115, ч.4 ст. 296, ч. 2 ст. 15, п.п. 12, 13, ч. 2 ст. 115 КК України,
		ОСОБА_8 ,   ІНФОРМАЦІЯ_2 , який народився в м.Запоріжжя, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_3 , проживаючого в АДРЕСА_4 , 
		у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 396 КК України,
		за касаційною скаргою прокурора на вирок Заводського районного суду м. Запоріжжя від 27 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 7 лютого 2017 року щодо ОСОБА_7 та ОСОБА_8 .
		Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами 
		першої та апеляційної інстанцій обставини
		Вироком Заводського районного суду м. Запоріжжя від 27 червня 2016 року ОСОБА_7 визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні за п. 5 ст. 27, п. 12 ч.2 ст. 115, ч.4 ст. 296, ч. 2 ст. 15, п. п. 12, 13, ч. 2 ст. 115 КК України та виправдано за недоведеністю, що кримінальне правопорушення вчинено обвинуваченим.
		Вироком Заводського районного суду м. Запоріжжя від 27 червня 2016 року ОСОБА_8 визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні за ч. 1 ст. 396 КК України та виправдано за недоведеністю, що кримінальне правопорушення вчинено обвинуваченим.
		Вирішено питання про процесуальні витрати у провадженні.
		Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 7 лютого 2017 року вирок суду в частині виправдання ОСОБА_7 за ч. 4 ст. 296 КК України скасовано.
		Призначено в цій частині новий розгляд в суді першої інстанції.
		В решті вирок суду залишено без зміни.
		З обвинувального акту убачається, що приблизно на початку листопада 2001 року, особа, матеріали кримінальної справи відносно якої виділені в окреме провадження у зв`язку із його розшуком, побоюючись фізичної розправи щодо себе з боку ОСОБА_9 , вирішив організувати його вбивство.
		Для досягнення злочинної мети особа, матеріали кримінальної справи відносно якої виділено в окреме провадження, розробив план, згідно якого вступив у попередню змову з ОСОБА_7 та ОСОБА_10 (якого вироком Апеляційного суду Запорізької області від 20.08.2010 року засуджено до довічного позбавлення волі) щодо скоєння умисного вбивства ОСОБА_9 . Обговоривши участь кожного при вчиненні злочину особа, матеріали кримінальної справи відносно якої виділені в окреме провадження, під приводом нанесення татуювання повинен був забезпечити прибуття ОСОБА_9 до місця скоєння злочину, а саме в квартиру АДРЕСА_5 . В подальшому ОСОБА_10 повинен був із застосуванням вогнепальної зброї безпосередньо заподіяти смерть потерпілому, а ОСОБА_7 після скоєння вбивства заховати труп.
		Згідно досягнутої домовленісті,14 листопада 2001 року особа, матеріали кримінальної справи відносно якої виділені в окреме провадження, запросив ОСОБА_9 до зазначеної квартири для нанесення татуювання та викликав ОСОБА_11 , який не був обізнаний про злочинні наміри.
		14 листопада 2001 року, в другій половині дня, ОСОБА_10 та ОСОБА_7 прибули до вищевказаної квартири з метою доведення запланованого злочину до кінця. Разом з ними прибув ОСОБА_8 , який не був обізнаний про злочинні наміри останніх.
		14 листопада 2001 року приблизно о 19 годині, ОСОБА_10 , діючи за попередньою змовою, згідно розробленого плану з ОСОБА_7 та особою, матеріали кримінальної справи відносно якої виділені в окреме провадження, перебуваючи за вказаною адресою, виконуючи відведену йому роль, вистрелив з вогнепальної зброї декілька разів у ОСОБА_9 , від отриманих тілесних ушкоджень останній помер.
		З метою приховування злочину, під час здійснення пострілу ОСОБА_10 , у квартирі створювався шум шляхом підсилення гучності телевізору та підриву петард у під`їзді будинку.
		Далі, ОСОБА_7 разом з ОСОБА_8 , якому заздалегідь не було відомо про злочинні наміри, винесли з квартири труп ОСОБА_9 та поховали.
		Крім того, органами досудового розслідування ОСОБА_7 обвинувачувався в тому, що він у вересні 2002 року за попередньою змовою з особою, матеріали кримінальної справи відносно якої виділені в окреме провадження, ОСОБА_10 (якого вироком Апеляційного суду Запорізької області від 20.08.2010 року засуджено до довічного позбавлення волі), з мотивів помсти, прийняли рішення здійснити вбивство ОСОБА_12 , оскільки той мав причетність до конфлікту, в результаті якого особі, матеріали кримінальної справи відносно якої виділені в окреме провадження, були заподіяні тілесні ушкодження.
		З цією метою ОСОБА_7 , ОСОБА_10 та особа, матеріали кримінальної справи відносно якої виділені в окреме провадження, діючи за попередньою змовою групою осіб, при невстановлених досудовим розслідуванням обставинах, у невстановленої досудовим розслідуванням особи, придбали саморобний вибуховий пристрій з дистанційним управлінням та електричним способом підриву.
		25 вересня 2002 року у вечірній час, ОСОБА_7 разом з ОСОБА_10 біля будинку № 16 по вулиці Соціалістичній у місті Запоріжжі, продовжуючи діяти згідно розробленому плану, виконуючи відведені кожному ролі, заклали під автомобіль «BMW-525», який належить ОСОБА_12 вибуховий пристрій з дистанційним управлінням та електричним способом підриву та стали чекати коли потерпілий буде знаходитись в салоні зазначеного автомобіля.
		25 вересня 2002 року приблизно о 18 год. 10 хв., ОСОБА_12 сів в автомобіль а ОСОБА_7 , діючи умисно, за попередньою змовою з ОСОБА_10 та особою, матеріали кримінальної справи відносно якої виділені в окреме провадження, привів у дію вибуховий пристрій, в результаті чого стався вибух, від якого, ОСОБА_12 була спричинена травма нижньої правої кінцівки, яка є тяжким тілесним ушкодженням за ознакою небезпеки для життя в момент заподіяння. ОСОБА_7 виконав всі дії, які вважав необхідними для доведення злочину до кінця, а саме умисного вбивства іншої людини, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від його волі, оскільки потерпілому була надана своєчасна медична допомога.
		Тобто, ОСОБА_7 діючи умисно та узгоджено, за попередньою змовою, групою осіб, будучи особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, здійснив закінчений замах на умисне вбивство ОСОБА_12 .
		Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
		У касаційній скарзі прокурор ставить питання про скасування постановлених судових рішень і призначення нового розгляду у суді першої інстанції. Вказує на істотні порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність. Наголошує, що районний суд дав неправильну оцінку доказам, безпідставно визнав ряд оперативно-розшукових заходів недопустимими доказами, що призвело до незаконності виправдання ОСОБА_7 та ОСОБА_8 . Стверджує, що судом не проаналізовано докази, якими підтверджується винуватість ОСОБА_7 та ОСОБА_8 в інкримінованих злочинах. Вважає, що судами істотно порушені вимоги ст. ст. 23, 94 КПК України, щодо безпосереднього дослідження документів, аудіозаписів та відеозаписів.
		Позиції учасників судового провадження
		Прокурор касаційну скаргу вважає законною і просить її задовольнити.
		Захисник  ОСОБА_6 судові рішення вважає законними і обґрунтованими, просить залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора  без задоволення.
		В надісланих запереченнях захисники ОСОБА_13 , ОСОБА_6 , виправдані ОСОБА_7 та ОСОБА_8 судові рішення вважають законними і обґрунтованими, просять залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора без задоволення. 
		Мотиви Суду
		Відповідно до вимог ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу.
		Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
		Згідно зі ст. 374 ч. 3 п. 1 КПК України мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, яке пред`явлене особі і визнане судом недоведеним, а також підстави для виправдання з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення. 
		За змістом цієї норми закону в мотивувальній частині виправдувального вироку мають бути викладені результати дослідження, аналізу та оцінки доказів у справі, як тих, що були зібрані стороною захисту так і тих, що зібрані стороною обвинувачення, в тому числі і поданих у судовому засіданні.
		Відповідно до вимог ч. 1 ст. 373 КПК України виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: 1) вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; 2) кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; 3) в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених пунктами 1, 2 та 3 ч. 1 ст. 284 цього Кодексу.
		За змістом ч. 3 ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.
		Цих вимог закону суд дотримався.
		З матеріалів провадження убачається, що суд, розглядаючи кримінальне провадження щодо ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , провів судовий розгляд у відповідності до положень ч. 1 ст. 337 КПК України, згідно з якими судовий розгляд проводиться лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, дотримуючись принципів змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, дотримуючись принципу диспозитивності.
		Як убачається з матеріалів справи, суд у судовому засіданні, відповідно до вимог кримінального процесуального закону, перевірив зібрані на досудовому слідстві докази, на підставі яких ОСОБА_7 та ОСОБА_8 було пред`явлене обвинувачення, надавши їм належну оцінку.
		Спростовуючи пред`явлене ОСОБА_7 та ОСОБА_8 обвинувачення, суд навів мотиви за яких взяв до уваги одні докази та відкинув інші, зазначив з яких підстав визнав окремі докази недопустимими і обґрунтовано дійшов висновку про їх невинуватість, вказавши у мотивувальній частині вироку підстави виправдання.
		Зокрема, суд дослідив і проаналізував показання ОСОБА_7 , який зазначив, що жодних злочинів не вчиняв. Після затримання працівниками міліції, до нього застосовували недозволені методи ведення слідства, його били, вимагали дати показання проти ОСОБА_14 . Всі показання дані ним на досудовому слідстві отримані під фізичним та психологічним тиском. Повідомив, що звертався із заявою про незаконні дії оперативних працівників, однак в порушенні кримінальної справи було відмовлено.
		Послався суд і показання ОСОБА_8 , який зазначив, що злочину не вчиняв, перебував із ОСОБА_9 у дружніх стосунках.
		Доводи прокурора про незаконність визнання ряду доказів недопустимими не ґрунтуються на вимогах закону.
		Статтею 85 КПК України визначено, що належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів. 
		Відповідно до рішення Конституційного Суду України № 12-рп/2011від 20.10.2011р. визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.
		Відповідно до статті 92 КПК України на сторону обвинувачення покладається обов`язок доказування не лише обставин, передбачених ст. 91 цього Кодексу, а й обов`язок доказування належності та допустимості представлених доказів.
		Також, у справі «Капо проти Бельгії» Європейський Суд вирішив, що в кримінальних справах питання прийняття доказів належить досліджувати загалом в світі пункту 2 статті 6 Європейської Конвенції про захист прав людини і вимагає воно, окрім іншого, щоб тягар доказування лежав на стороні обвинувачення.
		Стаття 86 КПК України встановлює, що доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.
		Згідно п. 8 перехідних положень КПК України 2012 року, допустимість доказів, отриманих до набрання чинності цим Кодексом, визначається у порядку, що діяв до набрання ним чинності.
		Згідност. 82 КПК Українив редакції 1960 року, протоколи слідчих дій - складені і оформлені в порядку, передбаченому цим Кодексом, є джерелом доказів, оскільки в них підтверджуються обставини і факти, що мають значення для вирішення справи.
		Як убачається з матеріалів кримінального провадження, обвинувачення ОСОБА_7 та ОСОБА_8 у вчиненні інкримінованих злочинів ґрунтується на матеріалах оперативно-розшукових заходів із застосуванням технічних засобів з додатками до них, проведених на підставі постанов Апеляційного суду Запорізької області від 11.03.2003року №33 відносно ОСОБА_15 і № 32 відносно ОСОБА_7 .
		Разом з тим, в матеріалах кримінального провадження відсутні вказані постанови апеляційного суду і стороною обвинувачення суду не надано їх копії, так як питання про скасування грифу секретності цих постанов не вирішувалося. 
		Враховуючи зазначене суди позбавлені можливості перевірити і достовірно встановити, які конкретно оперативно-розшукові заходи були санкціоновані судом, щодо кого конкретно, на який строк та чи діяли правоохоронні органи у межах та у спосіб, передбаченими цими судовими рішеннями. 
		Твердження прокурора, що вказана негласна слідча розшукова дія є аудіо-, відеоконтролем особи, безпідставні, оскільки згідно з п.1 ч. 4ст. 258 КПК України аудіо-, відеоконтроль особи є різновидом втручання у приватне спілкування, який складається із доступу до змісту спілкування за умов, якщо учасники спілкування мають достатні підстави вважати, що спілкування є приватним.
		Колегія суддів погоджується з висновком суду, що спілкування в умовах СІЗО ОСОБА_7 і ОСОБА_15 із слідчим прокуратури і трьома оперуповноваженими співробітниками міліції, які розслідували злочини, в жодному разі не можна визнати слідчою розшуковою дією аудіо-, відеоконтролем особи, оскільки учасники такого спілкування не мали жодних підстав вважати, що спілкування є приватним. Більше того, на це вказує прохання ОСОБА_15 надати адвоката під час такого «приватного» спілкування, в чому йому було відмовлено.
		Доводи прокурора, що на підтвердження правдивості і щирості пояснень ОСОБА_7 та ОСОБА_15 під час зазначеної негласної оперативно-розшукової дії вказує зміст вироку Апеляційного суду Запорізької області від 20.08.2010 року, яким було встановлено факт і обставини вчинення вбивства ОСОБА_9 , замах на вбивство ОСОБА_12 , безпідставні виходячи з наступного. 
		Як убачається з вироку Апеляційного суду Запорізької області від 20.08.2010 року, мотивом для вбивства ОСОБА_9 є помста, разом з тим з пред`явленого обвинувачення ОСОБА_7 вбачається, що особа, матеріали кримінальної справи відносно якої виділені в окреме провадження у зв`язку із його розшуком, побоюючись фізичної розправи щодо себе з боку ОСОБА_9 , вирішив організувати його вбивство. Тобто, вказані різні мотиви вбивства. 
		Більше того, за вказаним вироком та пред`явленим ОСОБА_7 обвинуваченням різні обставини механізму вбивства.
		Також не ґрунтуються на вимогах закону і доводи прокурора про те, що суд не мав правових підстав визнавати докази недопустимими, оскільки відповідно до вироку Апеляційного суду Запорізької області від 20.08.2010 року оперативно-розшукові заходи відносно ОСОБА_7 та ОСОБА_15 визнано належними та допустимими доказами, з чим погодився Верховний Суд України, залишивши вказаний вирок без змін своєю ухвалою від 20.04.2011 року, виходячи з наступного. 
		Відповідно до ст. 90 КПК України, при вирішенні питання про допустимість доказів, преюдиціальне значення для суду має лише рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і ним встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією Україниі міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
		Таким чином, суд не має права при оцінці допустимості доказів керуватись оцінкою допустимості цих доказів іншим судом, під час розгляду іншого кримінального провадження відносно інших осіб.
		Також, матеріали кримінального провадження та ті докази, які досліджувались судом, не містять даних про заведення оперативно-розшукової справи стосовно ОСОБА_7 і ОСОБА_15 , як це передбачено ч. 1, ч. 3 ст. 9 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність».
		Колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що під час проведення оперативно-розшукових заходів щодо ОСОБА_7 та ОСОБА_15 було істотно порушено права та свободи людини, гарантованіКонституцією Українита законами України, оскільки даний оперативно-розшуковий захід мав ознаки допиту вказаних осіб співробітниками міліції. При цьому ОСОБА_7 та ОСОБА_15 не був роз`яснений їх процесуальний статус, було порушено їх право на захист та отримано від них пояснення, без повідомлення про право відмовитись від давання показань та не відповідати на запитання. Також, встановлена невідповідність стенограми № 1 даним відеозапису на відеокасеті BASF E-1000EQ 51. При перегляді відеокасет, які є додатками до протоколів оперативно-розшукових заходів відносно ОСОБА_7 та ОСОБА_15 судом встановлено, що на останніх здійснювався психологічний тиск з боку працівників правоохоронних органів. А тому вказані докази судом правильно визнані недопустимими.
		Також суд обґрунтував своє рішення про визнання недопустимим, як доказу, протоколу допиту свідка ОСОБА_11 , оскільки його показання отримані внаслідок катування, жорстокого, нелюдського поводження. Більше того, ця залегендована особа була допитана під час судового розгляду і повністю відмовилась від своїх показань як під час досудового розслідування, так і під час судового розгляду в іншому кримінальному провадженні.
		Згідно ст. 23 КПК України суд досліджує докази безпосередньо та не може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, а згідно ч. 4 ст. 95 КПК України суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав у судовому засіданні або отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 КПК України. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору або посилатися на них.
		З матеріалів кримінального провадження убачається, що суд критично оцінив зміст протоколів пред`явлення особи для впізнання свідкам ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_11 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , оскільки вказані протоколи не відповідали вимогамст. 176 КПКв редакції 1960 року, а самеслідчим докладно не вказано ознак, за якими впізнаючий впізнав особу. 
		Також суд правильно критично оцінив зміст протоколів пред`явлення особи для впізнання свідкам ОСОБА_18 та ОСОБА_19 аналізуючи їх в сукупності з іншими доказами.
		Правильно оцінені судом і показання свідків ОСОБА_20 та ОСОБА_17 , які не були очевидцями жодного кримінального правопорушення, інкримінованого ОСОБА_7 та ОСОБА_8 . Пояснення надані цими свідками є показаннями з чужих слів. 
		Обґрунтовано не взяті до уваги і показання свідка ОСОБА_16 , які не мають відношення до обставин, за якими обвинувачуються ОСОБА_7 та ОСОБА_8 .
		Протоколи впізнання ОСОБА_16 і ОСОБА_17 . ОСОБА_7 не мають доказового значення його причетності до вчинення злочинів, оскільки ці особи фактично впізнали особу, яку вони знають.
		Оцінюючи докази в сукупності з точки зору достатності та взаємозв`язку, провівши у повному обсязі судовий розгляд, допитавши обвинувачених, свідків та дослідивши запропоновані докази, перевіривши доводи учасників процесу, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що як під час досудового розслідування кримінального провадження, так і під час судового розгляду, такі докази не довели вчинення обвинуваченими інкримінованих кримінальних правопорушень. Тому їх правильно виправдано за недоведеністю вчинення ними кримінальних правопорушень. З таким висновком погоджується і колегія суддів.
		Докази винуватості ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , на які посилалися органи досудового розслідування, перевірені судовими інстанціями та згідно зі ст.94КПК України належним чином оцінені з точки зору їх допустимості, належності, достовірності та достатності. 
		Суд дотримався вимог ст. ст. 10, 22 КПК України, створивши необхідні умови для виконання учасниками процесу своїх процесуальних обов`язків і здійснення наданих їм прав. Сторони користувалися рівними правами та свободою у наданні доказів, дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом. Клопотання всіх учасників процесу розглянуто у відповідності до вимог КПК України.
		Що стосується доводів прокурора про незаконну відмову апеляційного суду в повторному дослідженні доказів, то вони не ґрунтуються на вимогах закону.
		Згідно з ч. 3 ст. 404 КПК України, за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушенням, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
		З матеріалів провадження убачається, що під час апеляційного розгляду прокурор зазначив, що всі докази, щодо яких ставиться питання про їх повторне дослідження, були дослідженісудом першої інстанції повністю і без порушень. Всі докази, за виключенням протоколу допиту ОСОБА_21 , який був досліджений на вимогу прокурора під час апеляційного розгляду, досліджено судом першої інстанції і їм дана певна оцінка, з якою не погоджується сторона обвинувачення.
		Враховуючи викладене, оскільки прокурором не було зазначено підстав, передбачених ч. 3 ст. 404 КПК України для повторного дослідження доказів, апеляційний суд обґрунтовано відмовив в задоволенні клопотання.
		Апеляційний розгляд проведений відповідно до вимог кримінального процесуального закону. Доводи прокурора щодо безпідставності виправдання, істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, належним чином перевірені судом апеляційної інстанції, на них надані вмотивовані відповіді. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК України. 
		Істотних порушень кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які були б безумовними підставами для зміни чи скасування судових рішень, колегією суддів не встановлено, а тому підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.
		Керуючись ст. ст. 434, 436 КПК України, п. 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України(в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII), суд
		ухвалив:
		вирок Заводського районного суду м. Запоріжжя від 27 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 7 лютого 2017 року щодо ОСОБА_7 та ОСОБА_8 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора  без задоволення. 
		Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. 
		Судді:
		 
		 
		ОСОБА_1  ОСОБА_2  ОСОБА_22

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...