Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 469/1393/16-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із земельних правовідносин.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 06.06.2018. Забезпечено надання загального доступу: 06.06.2018.
Дата набрання законної сили: 30.05.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова 
		Іменем  України
		 
		30 травня 2018 року
		м. Київ
		 
		Справа № 469/1393/16-ц
		Провадження №14-71цс18
		ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
		судді-доповідача Ткачука О.С.,
		суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. 
		розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 (далі - прокурор) до Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсним державного акта та витребування земельної ділянки за заявою ОСОБА_3, поданою його представником - ОСОБА_5, про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 червня 2017 року (у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: Демяносова М.В., Леванчука А.О., Маляренка А.В., СитнікО.М., Ступак О.В.) з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, 
		У С Т А Н О В И Л А:
		У листопаді 2016 року прокурор звернувся до суду в інтересах держави з позовом до Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання незаконними та скасування рішень, визнання державного акта недійсним та витребування земельної ділянки. 
		Позовна заява мотивована тим, що прокуратура під час досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42015150000000089, зареєстрованому 25 березня 2015 року за ч. 2 ст. 364 Кримінального кодексу України за фактом незаконного вибуття у приватну власність земель прибережної захисної смуги Чорного моря, виявила порушення законодавства під час розпорядження земельними ділянками територіальної громади с. Коблеве Березанського району Миколаївської області. 
		Зокрема, прокурор посилався на те, що земельна ділянка, яка передана ОСОБА_3 у власність оспорюваним рішенням Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області від 14 грудня 2012 року № 9 (далі - рішення Сільради № 9), розташована на відстані 25 - 30 м від урізу води в рекреаційній зоні Чорного моря, відноситься до земель водного фонду й не може передаватися у власність громадянам, а рішення Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області прийняті з порушенням порядку передачі та зміни цільового призначення земельної ділянки, що порушує інтереси територіальної громади та державні інтереси. 
		Березанський районний суд Миколаївської області рішенням від 17 січня 2017 року відмовив у задоволенні позову. 
		Апеляційний суд Миколаївської області рішенням від 23 березня 2017 року рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 17 січня 2017 року скасував та позов задовольнив частково. Визнав недійсними пункти 1, 2 рішення Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області № 9 в частині затвердження проекту землеустрою та надання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,11 га (пасовища) для ведення особистого селянського господарства в с. Коблево в межах території Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області. Визнав недійсним пункт 1 рішення Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області від 26 грудня 2012 року № 11 (далі - рішення Сільради № 11) в частині затвердження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки, що перебуває у власності ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства площею 0,11 га, на комерційне призначення для будівництва об'єкта інфраструктури та закладів громадського харчування. Визнав недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку НОМЕР_1, виданий ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,11 га з кадастровим номером НОМЕР_2 та зареєстрований 29 грудня 2012 року за № 482090001001794 у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею. Витребувано у ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,11 га з кадастровим номером НОМЕР_2 в межах території Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області та зобов'язав повернути земельну ділянку у комунальну власність Коблівської територіальної громади. Вирішив питання щодо розподілу судових витрат.
		Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 червня 2017 року відхилено касаційну скаргу представника ОСОБА_3, а рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. 
		15 липня 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 червня 2017 року та рішення апеляційного суду Миколаївської області від 23 березня 2017 року з підстав, передбачених п.п. 1, 4 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час звернення із заявою.
		У заяві ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишити в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), а саме неоднакового застосування судами касаційної інстанції ст.ст. 256, 257, 261 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України), ст. 88 Водного кодексу України (далі - ВК України) та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також - невідповідності оскаржуваних судових рішень викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
		На підтвердження зазначених підстав ОСОБА_3 посилається на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі №178/851/14-ц за заявою про визнання недійсними розпоряджень голови районної державної адміністрації, договорів оренди земельних ділянок, державних актів на право власності на земельні ділянки, договорів дарування земельних ділянок та зобов'язання вчинити певні дії; постанову Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 23 грудня  2014 року у справі № 3-194гс14 за позовом про визнання незаконним і скасування рішення районної ради та визнання недійсним договору оренди землі; постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 487/10132/14-ц за позовом про визнання незаконним і скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акта, визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки, скасування державної реєстрації та повернення земельної ділянки; постанову судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 6-68цс15 за позовом про визнання незаконними та скасування розпоряджень, визнання недійсними державних актів і скасування їх державної реєстрації, визнання недійсними договорів купівлі-продажу та витребування земельної ділянки;  постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 року у справі № 6-523цс15 за позовом про скасування розпорядження, визнання недійсним державного акта на право власності на землю, повернення земельної ділянки, зобов'язання скасувати державну реєстрацію акта та внесення змін до державного земельного кадастру; постанову Вищого господарського суду України від 12 листопада 2015 року у справі № 915/393/15 за позовом про визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, державних актів на право власності на земельні ділянки, повернення земельних ділянок; постанови Вищого господарського суду України від 30 вересня 2015 року у справі № 915/1768/14 за позовом про визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсними договорів оренди землі, скасування реєстрації речового права, зобов'язання повернути земельні ділянки; постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 29 червня 2016 року у справі № 6-1376цс16 за позовом про витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння, та за позовом про скасування розпоряджень, визнання державних актів і договорів купівлі-продажу недійсними та витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння.
		Верховний Суд України ухвалою від 21 серпня 2017 року відкрив провадження в зазначеній цивільній справі та витребував її із суду першої інстанції. 
		Згідно з ч. 2 ст. 360? ЦПК України (у редакції на час подання заяви) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. 
		15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII ), яким ЦПК України викладений у новій редакції.
		Згідно з підп. 2 п. 1 розд. ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України (у редакції Закону № 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		23 лютого 2018 року Верховний Суд у складі судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до підп. 2 п. 1 розд. ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України передав справу на розгляд до Великої Палати Верховного Суду. 
		19 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду призначила справу до судового розгляду.
		Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві ОСОБА_3 доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.
		Відповідно до п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
		У справі, яка переглядається, суди встановили, що рішенням сільради № 9 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок» затверджено проект із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та надано у власність ОСОБА_3 із земель, не наданих у власність та користування, земельну ділянку площею 0.11 га (пасовища) для ведення особистого селянського господарства у с. Коблеве в межах території Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області.
		Рішенням Сільради № 11 від 26 грудня 2012 року «Про затвердження проектів із землеустрою щодо зміни цільового призначення земельних ділянок, що перебувають у власності громадян» затверджено проект із землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки, що перебуває у власності ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства в межах населеного пункту с. Коблеве площею 0,11 га (пасовища), на комерційне призначення для будівництва об'єктів інфраструктури та закладів громадського харчування.
		26 грудня 2012 року ОСОБА_3 видано державний акт серії НОМЕР_1 на право приватної власності на вказану земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_2, запис про виникнення права внесено до Поземельної книги (Національної кадастрової системи) 20 березня 2015 року.
		10 вересня 2014 року на підставі нотаріально посвідченого договору дарування № 2024 ОСОБА_3 подарував вказану земельну ділянку ОСОБА_4
		За даними Національної кадастрової системи спірна земельна ділянка знаходиться на відстані від урізу води Чорного моря до південної межі - 25-30 метрів, до північної ? 50-60 метрів, що узгоджується з матеріалами експлікації земельних угідь.
		Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що оскаржені рішення Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області про передачу землі у власність ОСОБА_3 та зміну цільового призначення землі прийняті у грудні 2012 року з порушення вимог земельного та водного законодавства. Проте, дізнавшись про таке порушення не пізніше серпня 2013 року, прокурор звернувся до суду у жовтні 2016 року, тобто за межами трирічного строку позовної давності.
		Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення - про задоволення позову частково, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що ОСОБА_4 набула спірну земельну ділянку безвідплатно (договір дарування від 19 вересня 2014 року) у ОСОБА_3 як особи, яка не мала права її відчужувати, а тому спірна земельна ділянка може бути витребувана у ОСОБА_4 як незаконного володільця відповідно до ст. 388 ЦК України. Крім того, з матеріалів справи вбачається, що копії рішень Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області із земельних питань за 2012 рік направлялись прокурору у січні та серпні 2013 року, проте доказів того, що серед них були саме копії рішень № 9 та № 11 матеріали справи не містять, а тому відсутні підстави для застосування ст. 257, ч. 4 ст. 267 ЦК України.
		У постановах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 178/851/14 - ц, від 23 грудня 2014 року у справі № 3-194гс14, від 16 листопада 2016 року у справі № 487/10132/14-ц, від 16 вересня 2015 року у справі № 6-68цс15, на які як на підтвердження невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права посилається заявник, Верховний Суд України надав оцінку правовідносинам, які виникли до набрання чинності Законом України від 20 грудня 2011 року № 7176-XVII «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» та щодо яких відповідно до редакції ст. 268 ЦК України (чинній на час виникнення зазначених правовідносин) позовна давність на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, не поширювалась. Тому тлумачення закону щодо строків позовної давності Верховним Судом України на підставі чинної до 2011 року редакції не може бути застосовано при вирішенні справи, рішення у якій мотивовано нормами законодавства у редакції після вказаної дати.
		На підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме ст. 88 ВК України, ОСОБА_3 надав копії постанов Вищого господарського суду України від 12 листопада 2015 року у справі № 915/393/15, від 30 вересня 2015 року у справі № 915/1768/14 та постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 року у справі № 6-523цс15.
		Вирішуючи спір у справі № 915/393/15, Вищий господарський суд України зазначив, що спірна земельна ділянка розташована в межах населеного пункту, де з огляду на положення ч. 4,  6-8 ст. 88 ВК України, ч. 3 ст. 60 Земельного Кодексу України (далі - ЗК України) і п. 10 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, і затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 (далі - Порядок визначення), прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою, розробленими у передбаченому законом порядку, з урахуванням містобудівної документації, конкретних умов, що склалися, та відповідно до існуючих на час встановлення водоохоронної зони конкретних умов забудови.
		У постанові Вищого господарського суду України від 30 вересня 2015 року у справі № 915/1768/14 зазначено, що посилання прокуратури на те, що прибережна захисна смуга встановлюється шириною не менше як 2 кілометри від урізу води в силу закону, в цьому конкретному випадку є неправомірним, оскільки до правовідносин у даній справі мають застосовуватись спеціальні норми, які регулюють розміри та порядок встановлення прибережених захисних смуг саме в населених пунктах та які передбачають необхідність врахування конкретних умов забудови в межах міст (ч. 4 ст. 88 Водного кодексу України, ч. 3 ст. 60 ЗК України, п.10 Порядку визначення).
		У постанові від 01 липня 2015 року у справі №6-523цс15 Верховний Суд України при вирішенні питання про належність земельної ділянки до земель водного фонду встановив, що земельну ділянку надано у власність громадян для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності сільськогосподарського призначення в межах території сільської ради, але поза межами населених пунктів. Обґрунтовуючи належність спірної земельної ділянки до земель водного фонду, суд зазначив, що розмір та межі прибережної захисної смуги вздовж морів та навколо морських заток і лиманів установлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів - з урахуванням містобудівної документації та конкретних умов, що склалися.
		Хоча викладене свідчить про те, що мало місце неоднакове застосування судами одних і тих самих норм матеріального права, а саме: частини третьої статті 60 ЗК України, статей 87, 88 ВК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, рішення Вищого спеціалізованого суду України від 14 червня 2017 року скасуванню не підлягає, оскільки воно законне та обґрунтоване.
		Зокрема, вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого.
		Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.
		Згідно зі ст.ст. 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі сільськогосподарського призначення, землі рекреаційного призначення, землі водного фонду. Віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.
		Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання відповідно до ст. 21 ЗК України недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.
		Згідно з положенням ч. 1 ст. 3 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд.
		Частина 2 ст. 3 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) визначає, що до водного фонду України належать:
		1) поверхневі води: природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти;
		2) підземні води та джерела;  
		3) внутрішні морські води та територіальне море.
		Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЗК України та ст. 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.
		Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.
		Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.
		Відповідно до ст. 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до ч. 4 ст. 84 ЗК України землі водного фонду взагалі не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.
		Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями ч. 2 ст. 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).
		Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (ч. 2 ст. 59 ЗК України).
		Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (ч. 4 ст. 59 ЗК України).
		Отже, за змістом зазначених норм права (у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами, внутрішніми морськими водами та територіальним морем, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.
		Крім того, за положеннями ст. 60 ЗК України та ст. 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається ст.ст. 60, 62 ЗК України та ст.ст. 1, 88, 90 ВК України.
		Так, згідно зі ст. 61 ЗК України, ст. 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.
		Відповідно до ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною:
		- для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари 25 метрів;
		- для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари 50 метрів;
		- для великих річок, водосховищ на них та озер 100 метрів.
		Крім того, за положеннями ч. 4 ст. 88 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.
		Згідно з п. 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року № 434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження, шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються ст.ст. 50, 54 Закону України «Про землеустрій».
		Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання.
		Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.
		Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.
		Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у ст. 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.
		Разом із тим ОСОБА_3 вказує, що ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 червня 2017 року не відповідає постанові Верховного Суду України від 29 червня 2016 року у справі № 6-1376ц16, у якій міститься висновок щодо застосування ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.
		Вважає, що до спірних правовідносин про витребування земельних ділянок із володіння набувача та повернення їх у власність держави підлягає застосуванню ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
		ОСОБА_3 вказує, що у справі, яка переглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми вбачається невідповідність заходу втручання держави в право власності ОСОБА_4 та ОСОБА_3 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), з огляду як на площу вказаної земельної ділянки, так і на неподання прокурором доказів суспільного інтересу (витяги із засобів масової інформації, численні звернення від правозахисних організацій тощо).
		Разом із тим, застосовуючи ст. 1 Першого протоколу до Конвенції у справі, Верховний Суд України дійшов аналогічного, як і у справі, яка є предметом перегляду, висновку.
		Так, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
		За правилами ст. 59 ЗК України землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Однак громадяни та юридичні особи за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно одержати у власність лише замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Натомість землі водного фонду можуть передаватися цим суб'єктам тільки на умовах оренди для визначених законом потреб (ч. 4 ст. 59 ЗК України).
		Отже, стосовно землі водного фонду закон забороняє органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади передавати в приватну власність землю відповідного цільового призначення окремо від дозволеного для передачі об'єкта замкненої природної водойми загальною площею до 3 га.
		Таким чином, юридичні чи фізичні особи, в тому числі й відповідачі у справі, на яку посилається ОСОБА_3, не могли законно набути право приватної власності на спірні земельні ділянки. Натомість вони набули таке право власності в спосіб, який за формальними ознаками має вигляд законного: юридичне оформлення права власності відповідачів на землю стало можливим у результаті прийняття органом виконавчої влади низки рішень та наступного укладення договорів купівлі-продажу. Верховний Суд України у справі №6-1376ц16 дійшов висновку, що витребування спірних земельних ділянок із володіння відповідачів відповідає критерію законності:  воно здійснюється на підставі норми ст. 388 ЦК України в зв'язку з порушенням органом державної влади низки вимог ВК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності.
		Відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки перебувають у межах прибережної захисної смуги, а тому вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить їх, відповідачів, добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.
		Висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій у справі, що переглядається, також узгоджуються з висновками Великої Палати ЄСПЛ у справі «Депаль проти Франції» (заява № 34044є/02) від 29 березня 2010 року. 
		У вказаній справі ЄСПЛ судами встановлено, що заявник і його дружина придбали в 1960 році житловий будинок, частково побудований на ділянці узбережжя, що відноситься до категорії прибережної суспільної власності. Ряд рішень, які дозволяли тимчасове заняття прибережної суспільної власності на певних умовах і регулярно поновлювалися до грудня 1992 року, надавали заявникам законний доступ до власності. Справа «Броссе-Трибуле та інші проти Франції» стосується аналогічних фактів. У 1945 році мати заявників придбала житловий будинок, що відноситься до прибережної суспільної власності. Наступні користувачі землі ґрунтувалися на рішеннях префекта, які дозволяли її заняття, які систематично поновлювалися з вересня 1909 року по грудень 1990 року. У вересні 1993 року префект повідомив сторонам за обома справами, що набув чинності Закон про розвиток, захист і поліпшення прибережних зон (далі - Закон про прибережні зони), який не дозволяв йому знову поновлювати дозвіл на тих же умовах, оскільки Закон виключив будь-яке  приватне використання прибережної суспільної власності, у тому числі використання житлового будинку. Однак префект запропонував укласти зі сторонами справ договір, який дозволив би обмежене і суворо індивідуальне користування, забороняючи передачу або продаж землі і будинків, а також проведення стосовно майна будь-яких робіт, окрім пов'язаних з обслуговуванням, і давав би державі можливість після закінчення терміну дії дозволу повернути власність в первісний стан або знову використовувати. Сторони відхилили пропозицію і в травні 1994 року звернулися до адміністративного суду з вимогою скасувати рішення префекта. У грудні 1995 року префект подав заяву до адміністративного суду, вказавши сторони як відповідачів щодо правопорушення, пов'язаного з незаконним втручанням у право громадського проїзду і проходу, оскільки вони продовжували незаконно займати суспільну власність. Він також вимагав видати стосовно них розпорядження про приведення берегової смуги в стан, що передував будівництву житлових будинків, за рахунок сторін і без надання компенсації. Державна рада, діючи як апеляційний суд останньої інстанції, постановила в березні 2002 року, що зазначена власність була частиною прибережної суспільної власності, що сторони не могли посилатися на речове право щодо землі або будівель і що обов'язок повернути землю в початковий стан без виплати компенсації не були заходами, які заборонені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. ЛуЇ Депаль подав заяву до ЄСПЛ, рішення за якою було ухвалено в лютому 2009 року.
		На підставі всієї сукупності зроблених висновків ЄСПЛ вважав (п. 92), що покладений на заявника тягар у вигляді зносу будинку без відшкодування збитків не був особливим і надмірним. Розрив рівноваги між інтересами суспільства і заявника не мав місця.
		ЄСПЛ встановив, що в питаннях забудови берегів міркування захисту громадських інтересів і охорони навколишнього середовища є підставою для позбавлення права приватної власності. Тобто рішення французької влади, які постановили знести будівлю на березі, спрямоване якраз на захист прав людини, а саме - права людей на вільний доступ до берега і чисте море, які конфліктують з правом власності месьє Депаля.
		ЄСПЛ вважає, що заявник не міг не знати про те, що дозвіл на приватне володіння ділянкою в публічних угіддях в якийсь момент може бути йому не продовжено і що вимога знести будинок може розглядатися як регулювання користування власністю з метою, що відповідає загальному інтересу. Правовий режим публічної власності, яка закріплює її призначення як публічне користування з метою служити загальному благу, відповідає цій категорії (п. 80)
		В рішенні по справі «Депаль проти Франції» зазначено, що «збереження прибережної зони, а особливо пляжів, «місць, відкритих для всіх», є прикладом місць, які вимагають особливого порядку облаштування. ЄСПЛ вважав у зв'язку з цим, що втручання держави в здійснення заявником своїх прав мало законну мету загального інтересу: заохотити вільний доступ до берегової смуги, необхідність якого встановлена із усією очевидністю».
		ЄСПЛ в рішенні вказував, що «політика облаштування території та охорони навколишнього середовища, де переважаюче значення має загальний інтерес, надає державі ширшу свободу розсуду, ніж це має місце при регулюванні виключно цивільних прав».
		Також суд вважав, що встановлення обов'язку знести будинок за свій рахунок не було «особливим» і «надмірним». «Зрозуміло, що після такого тривалого періоду володіння знесення будинку представлятиме радикальне втручання в право заявника на користування майном».
		Відмова продовжити дозволи і покладений на заявника обов'язок привести місцевість в стан, що передував будівництву будинку, зроблені з метою послідовного і більш суворого дотримання закону з точки зору необхідності захистити прибережну зону і публічне користування нею, а також виконати правила забудови.
		Так, ЄСПЛ дійшов висновку, що «у справі владою держави-відповідача порушення ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції допущено не було» (п. 93).
		За таких обставин висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій у справі, що переглядається, не суперечать загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у ст.1 Першого протоколу до Конвенції.
		Враховуючи викладене, підстав для задоволення заяви ОСОБА_3 про перегляд рішення апеляційного суду Миколаївської області від 23 березня 2017року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 червня 2017 року відсутні.
		Керуючись ч. 2 ст. 360? ЦПК України, підп. 2 п. 1 розд. ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, ст. 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду 
		П О С Т А Н О В И Л А:
		У задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд рішення апеляційного суду Миколаївської області від 23 березня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 червня 2017 року відмовити.
		Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		Суддя-доповідач  О.С. Ткачук
		Судді:                                     С.В. Бакуліна  Н.П. Лященко
		В.В. Британчук  О.Б. Прокопенко
		Д.А. Гудима  Л.І. Рогач
		О.С. Золотніков І.В. Саприкіна
		О.Р. Кібенко  В.Ю. Уркевич
		В.С. Князєв  О.Г. Яновська
		Л.М. Лобойко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...