Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 1423/2146/10 : Адміністративні справи (до 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу забезпечення сталого розвитку населених пунктів та землекористування, зокрема зі спорів у сфері:; державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (у тому числі прав на земельні ділянки).
Надіслано для оприлюднення: 06.06.2018. Зареєстровано: 07.06.2018. Забезпечено надання загального доступу: 07.06.2018.
Дата набрання законної сили: 05.06.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		Іменем України
		 
		05 червня 2018 року 
		м. Київ
		справа №1423/2146/10
		адміністративне провадження №К/9901/1928/18
		                                                    К/9901/1930/18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: 
		головуючого судді - Гімона М.М. (суддя-доповідач),
		суддів: Мороз Л.Л.,  Бучик А.Ю., 
		 
		розглянувши в попередньому судовому засіданні адміністративну справу за касаційними скаргами Державного підприємства «Адміністрація морських портів України», Виконавчого комітету Миколаївської міської ради на постанову Центрального районного суду м. Миколаєва від 01 жовтня 2013 року (головуючий суддя Алєйніков В.О.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 24 червня 2014 року (головуючий суддя Алєксєєв В.О., судді: Бітов А.І., Ступакова І.Г.) у справі №1423/2146/2010 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Миколаївський глиноземний завод» до Виконавчого комітету Миколаївської міської ради, треті особи: Міністерство інфраструктури України, Комунальне підприємство «Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації», Фонд державного майна України, Державне підприємство «Адміністрація морських портів України», за участю прокуратури Миколаївської області, про скасування рішень, -
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		У лютому 2007 року ТОВ «Миколаївський глиноземний завод» звернулось до суду з адміністративним позовом до Виконавчого комітету Миколаївської міської ради, треті особи: Міністерство інфраструктури України, Комунальне підприємство «Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації», Фонд державного майна України, Державне підприємство «Адміністрація морських портів України», про скасування рішення Виконавчого комітету Миколаївської міської ради:
		 
		- №364 від 24 лютого 2006 року «Про зміну та надання адрес і внесення змін до рішень виконавчого комітету міської ради №1583 від 26 серпня 2005 року та №635 від 23 квітня 2004 року»
		 
		- №1324 від 28 липня 2006 року «Про оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна за юридичними особами» 
		 
		в частині зміни адрес та оформлення права власності на нерухоме майно: недобудовані причали №6, №7, №31; підкрановий шлях; з'єднувач залізничного полотна; автошлях №39; автошлях №118; автошлях №107, автошлях №167, автошлях №109, під'їзні дороги до територій, автошлях №170, автошлях №171, майданчик №48; залізничні шляхи до КГГ; шляхи від залізниці на території заводу.
		 
		Позов обґрунтовано тим, що спірні рішення порушують право власності позивача на об'єкти, яких вони стосуються.
		 
		Постановою Центрального районного суду м. Миколаєва від 01 жовтня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 24 червня 2014 року, позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано: п.1 рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради №364 від 24 лютого 2006 року «Про зміну та надання адрес і внесення змін до рішень виконкому міської ради від 26 серпня 2005 року та від 23 квітня 2004 року №635»; п.1.37 рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради №132 від 28 липня 2006 року «Про оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна за юридичними особами».
		 
		Вирішуючи спір між сторонами, суди встановили, що 24 лютого 2006 року виконавчим комітетом Миколаївської міської ради було прийнято рішення №364 «Про зміну та надання адрес і внесення змін до рішень виконкому міської ради від 26 серпня 2005 року №1583 та від 23 квітня 2004 року №635», п.1 якого майновому комплексу, який знаходився у господарському віданні ДП "Дніпро-Бузький морський торговельний порт" у тому числі - спірним об'єктам нерухомого майна - була надана нова адреса: м. Миколаїв, пр. Жовтневий, 479.
		 
		 
		28 липня 2006 року виконавчим комітетом Миколаївської міської ради було прийнято рішення №1324, п.1.37 розділу 1 якого ухвалювалось оформити за державою право власності на об'єкти, що розташовані за адресою: м. Миколаїв, пр. Жовтневий, 479 та знаходяться у господарському віданні ДП "Дніпро-Бузький морський торговельний порт", у тому числі - по спірним об'єктам нерухомого майна.
		 
		Підставою для прийняття спірного рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради №364 від 24 лютого 2006 року стала заява ДП «Дніпро-Бузький морський порт» №243/01-07/08-08 від 06 лютого 2006 року щодо оформлення права державної власності на майно та були додані документи, а саме наказ Міністерства транспорту та зв'язку України №150 від 26 квітня 2005 року, акт приймання-передачі від 27 липня 2004 року, протокол обстеження стану майна та рішення Господарського суду м. Києва від 28 липня 2003 року.
		 
		Підставою для прийняття рішення №1324 від 28 липня 2006 року «Про оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна за юридичними особами» став висновок КП "Миколаївське МБТІ" від 13 липня 2006 року, який був зроблений на підставі рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради №364 від 24 лютого 2006 року.
		 
		Тобто, спірні рішення були прийняті з метою оформлення права власності на спірні об'єкти нерухомого майна на підставі рішення Господарського суду м. Києва від 28 липня 2003 року, відповідно до якого визнано недійсними накази Фонду Державного Майна України №5-ПП від 16 липня 1997 року та №18- АТ від 06 серпня 1997 року в частині передачі до статутного фонду ВАТ "Миколаївський глиноземний завод" спірних об'єктів нерухомого майна та визнано право держави на ці об'єкти.
		 
		З цих підстав суди дійшли висновку, що приймаючи спірні рішення Виконавчим комітетом було порушено порядок оформлення права власності на спірні об'єкти нерухомого майна, оскільки відповідач не мав правових підстав реєструвати право власності на вказане майно, так як право ДП "Дніпро-Бузький морський порт" на це майно встановлено іншим правовстановлюючим документом, а саме рішенням Господарського суду м. Києва від 28 липня 2003 року.
		 
		Не погодившись з рішеннями судів попередніх інстанцій, Державне підприємство «Адміністрація морських портів України», Виконавчий комітет Миколаївської міської ради подали касаційні скарги, в яких, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просять постанову суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові.
		 
		Касаційні скарги обґрунтовані тим, що скасовані пункти рішень прийняті щодо державного майна, яке ніколи не належало позивачу, у зв'язку з чим при їх прийнятті відповідачем не порушено прав і законних інтересів позивача. Крім того, суди не прийняли до уваги, що господарські суди не розглядали спір про визнання права державної власності на нерухоме майно північне та південне берегоукріплення, підхідний канал, акваторію, причал для відстою правбункерів, тимчасовий причал для приймання бокситів, причали №1,2,3,4,5. Спірні рішення прийняті на підставі спільного наказу Фонду державного майна та Міністерства транспорту України від 21 травня 2001 року №298/850; актів приймання-передачі від 20 липня 2001 року та від 27 липня 2004 року, які затверджені 25 липня 2001 року і 27 липня 2004 року відповідно та наказу Міністерства транспорту та зв'язку України №150 від 26 квітня 2005 року. таким чином, на думку скаржників, суди дійшли помилкового висновку, що спірні рішення приймались на підставі рішення Господарського суду м.Києва від 28 липня 2003 року у справі №27/28.
		 
		Позивач подав відзиви на касаційні скарги, в яких, посилаючись на правильність висновків судів попередніх інстанцій, просить відмовити у їх задоволенні, а судові рішення залишити без змін. Позивач зазначає, що прийняттям судових рішень усунуті формальні процедурні порушення, оскільки не можуть існувати одночасно два рішення суб'єкта владних повноважень щодо присвоєння адреси, визнання права власності та видачі Свідоцтва на право власності на одне і те саме нерухоме майно.
		 
		Прокуратура Миколаївської області також подала відзив на касаційні скарги, в якому, посилаючись на їх обґрунтованість, вважає, що судами прийнято рішення при неповному з'ясуванні обставин справи. Зокрема, судами не враховано, що ненормативні акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування та вичерпують свою дію фактом їх виконання. На виконання спірних рішень Виконкому вже видано свідоцтво про право власності, а тому скасування цих рішень не призведе до поновлення прав позивача, оскільки у цих правовідносинах виник спір про право.
		 
		Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і дотримання ними норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.
		 
		Вирішуючи спір між сторонами, суди виходили з того, що даний спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
		 
		Проте, суди попередніх інстанції не звернули уваги, що відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
		 
		У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви № 29458/04 та № 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін «встановлений законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. Фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках цей Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.
		 
		Отже, поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну  структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних  категорій судів.
		 
		Стаття 2 КАС у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, визначала завданням адміністративного судочинства захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
		 
		Пункт 1 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій, визнавав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
		 
		За правилами частини першої статті 17 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
		 
		Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).
		 
		Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких була перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.
		 
		Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
		 
		Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
		 
		Стаття 15 Цивільного кодексу України  передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		 
		Ураховуючи наведені вище нормативні положення, не можна вважати публічно-правовим спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб'єктом владних повноважень) як суб'єктом публічного права та суб'єктом приватного права - фізичною особою чи юридичною особою, у якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної чи юридичної особи. У такому випадку це спір про право цивільне, хоч у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права.
		 
		Як встановили суди, майновому комплексу, який знаходиться у господарському віданні ДП «Дніпро-Бузький морський торговельний порт» пунктом 1 рішення виконкому №364 вирішено надати адресу пр.Жовтневий 479. В подальшому, п.1.37 розділу 1 рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 28 липня 2006 року №1324 вирішено оформити за державою право власності на об'єкти, що розташовані за вищевказаною адресою та знаходяться у господарському віданні ДП "Дніпро-Бузький морський торговельний порт", у тому числі - по спірним об'єктам нерухомого майна. Пунктом 2 оскаржуваного Рішення виконкому вирішено видати свідоцтва про право власності та зобов'язано зареєструвати права власності на об'єкти нерухомого майна.
		 
		На виконання вказаного рішення, право власності зареєстровано, свідоцтва про право власності видані.
		 
		З описаних вище обставин справи вбачається, що спір у ній виник між юридичними особами з приводу набуття права власності на об'єкт нерухомого майна за державою в особі Верховної Ради України, які знаходяться в повному господарському віданні ДП "Дніпро-Бузький морський торговельний порт" (правонаступником якого є Державне підприємство «Адміністрація морських портів України») відповідно до Рішення виконкому, яке позивач просить скасувати, вважаючи себе належним власником цього майна. 
		 
		При цьому, спірні рішення є пов'язаними, оскільки рішенням Виконкому №364 надано нову адресу майновому комплексу, а рішенням Виконкому №1324 вирішено оформити право власності на окремі об'єкти, які знаходяться за цією адресою.
		 
		Тобто оскаржуваний ненормативний акт суб'єкта владних повноважень вичерпав свою дію у зв'язку з його реалізацією. Таким чином, виник спір про цивільне право, і подальше оспорювання права власності на спірне нерухоме майно не могло здійснюватися за правилами адміністративного судочинства, адже адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей установлювати (визнавати) належність права власності на об'єкт нерухомого майна.
		 
		Механізм визнання права власності на той чи інший об'єкт за певним суб'єктом визначений Цивільним кодексом України.
		 
		Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають з будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору.
		 
		У цій справі за захистом свого цивільного права (як убачається із суті спору) до суду звернулася юридична особа - ТОВ «Миколаївський глиноземний завод» з позовом до Виконавчого комітету Миколаївської міської ради, треті особи: Міністерство інфраструктури України, Комунальне підприємство «Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації», Фонд державного майна України, Державне підприємство «Адміністрація морських портів України».
		 
		Частиною першою статті 1 Господарського процесуального кодексу України, чинного на час ухвалення судових рішень, було передбачено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
		 
		Таким чином, урахувавши суть спірних правовідносин та їх суб'єктний склад, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що дана справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства та має вирішуватися судами господарської юрисдикції.
		 
		Аналогічну правову позицію щодо застосування зазначених норм процесуального права висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2018 року по справі №607/10615/15-а (провадження №11-288апп18).
		 
		Відповідно до пункту 5 частини першої стаття 349 Кодексу адміністративного судочинства України, в редакції діючій з 15 грудня 2017 року, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині.
		 
		Згідно зі статтею 354 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
		 
		Відповідно до частини третьої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративні суди не розглядають позовні вимоги, які є похідними від вимог у приватно-правовому спорі і заявлені разом з ними, якщо цей спір підлягає розгляду в порядку іншого, ніж адміністративне, судочинства і знаходиться на розгляді відповідного суду.
		 
		Таким чином, судові рішення підлягають скасуванню у повному обсязі із закриттям провадження у даній справі.
		 
		Відповідно до статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України, суд закриває провадження у справі, зокрема, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства (пункт 1). Про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з бюджету.
		 
		Відповідно до частини першої статті 239 Кодексу, якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ
		 
		 
		Керуючись статтями 343, 354, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційні скарги Державного підприємства «Адміністрація морських портів України», Виконавчого комітету Миколаївської міської ради задовольнити частково.
		 
		Постанову Центрального районного суду м. Миколаєва від 01 жовтня 2013 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 24 червня 2014 року у справі №1423/2146/2010 скасувати.
		 
		Провадження у справі №1423/2146/2010 закрити.
		 
		Роз'яснити Товариству з обмеженою відповідальністю «Миколаївський глиноземний завод», що розгляд таких справ віднесено до юрисдикції господарських судів.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		 
		 
		...........................
		 
		 
		...........................
		 
		 
		...........................
		 
		М.М. Гімон
		Л.Л. Мороз 
		 А.Ю. Бучик ,
		Судді Верховного Суду

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...