Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 127/4177/18 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори про право власності та інші речові права; Спори про право власності та інші речові права на чуже майно; Спори про право власності та інші речові права володіння чужим майном.
Надіслано для оприлюднення: 07.06.2018. Зареєстровано: 08.06.2018. Забезпечено надання загального доступу: 13.06.2018.
Дата набрання законної сили: 18.10.2018
Результат оскарження 18.10.2018 Апеляційний суд Вінницької області: залишено рішення без змін
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		Справа № 127/4177/18
		Провадження 2/127/697/18
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		31 травня 2018 року м. Вінниця
		 
		 
		Вінницький міський суд Вінницької області в складі 
		головуючого судді Борисюк І.Е., 
		за участю: секретаря Максимчука Я.В.,
		прокурора Побережної-Войтенко О.М.,
		представника позивача Лірника І.І.,
		представника відповідачів ОСОБА_2,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом заступника прокурора Вінницької області Сухореброго Сергія Анатолійовича, який діє в інтересах держави в особі Вінницької міської ради, до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Луко-Мелешківської сільської ради про визнання державних актів про право власності на земельні ділянки недійсними та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, -
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		До Вінницького міського суду Вінницької області звернувся заступник прокурора Вінницької області Сухоребрий Сергій Анатолійович, який діє в інтересах держави в особі Вінницької міської ради з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання державних актів про право власності на земельні ділянки недійсними та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння.
		Позов мотивований тим, що внаслідок вивчення стану додержання вимог земельного законодавства та законності використання земель державної та комунальної власності на території Вінницької області встановлено факт незаконного оформлення права приватної власності на землі територіальної громади міста Вінниці. Так, на підставі рішення X сесії 22 скликання Луко - Мелешківської сільської ради від 04.12.1996 ОСОБА_3 02.01.2001 та ОСОБА_4 19.02.1998 видано державні акти про право власності на землю. Відповідно до інформацій відділів у Вінницькому районі від 27.10.2017 та у м. Вінниці від 13.10.2017 Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області дані земельні ділянки територіально відносилися та відносяться до меж м. Вінниці. Аналогічну інформацію (лист № 0-2-0.6-108/2-18 від 04.01.2018) щодо знаходження земельних ділянок в межах м. Вінниці надано Головним управлінням Держгеокадастру у Вінницькій області. Разом з тим, встановлено, що на X сесії 22 скликання Луко - Мелешківської сільської ради 04.12.1996 будь - які рішення стосовно передачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 спірних земельних ділянок чи видачі державних актів на них не приймались. 19.07.2017 приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Скутельник І.А. посвідчено договори купівлі-продажу земельних ділянок, укладені між ОСОБА_3, ОСОБА_4 (продавці) та ОСОБА_5 (покупець). Таким чином, державні акти на право власності на спірні земельні ділянки відповідачам ОСОБА_3 та ОСОБА_4 оформлено без відповідних правових підстав, а саме без прийняття відповідного рішення уповноваженим органом місцевого самоврядування. Окрім наведеного, спірні земельні ділянки, що раніше належали ОСОБА_3 та ОСОБА_4, а після купівлі - продажу та об'єднання - ОСОБА_5 відносяться до земель водного фонду, а землі водного зонду не можуть передаватись у приватну власність. Отже, спірні земельні ділянки не могли бути передані відповідачам ОСОБА_3 та ОСОБА_4 Луко-Мелешківською сільською радою для ведення особистого селянського господарства у власність, оскільки така дія (рішення) Ради виходила б за межі допустимої адміністративної дії (поведінки). Таким чином, земельні ділянки з кадастровими номерами НОМЕР_1, НОМЕР_3 та НОМЕР_2, протиправно вибули з комунальної (державної) власності з порушенням вимог законодавства, чинного на момент виникнення спірних правовідносин, щодо порядку безоплатного надання земельних ділянок у власність громадян та з порушенням законодавства, що регулює правовий порядок використання земель водного фонду. Протиправний та незаконний перехід спірних земельних ділянок у приватну власність відповідачів позбавляє територіальну громаду м. Вінниці правомочностей власника землі в тому обсязі, що визначено законом, як землі відповідно державної чи комунальної власності. Отже правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) вибуття земель з державної чи комунальної власності такому суспільному інтересу не відповідає. Таким чином спірні земельні ділянки підлягають поверненню у власність територіальної громади м. Вінниці, інтереси якої представляє Вінницька міська рада, шляхом їх (її) витребування у відповідача ОСОБА_5, оскільки остання 19.07.2017, на підставі правочинів (з купівлі - продажу) набула право власності на спірні земельні ділянки від ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які не мали права їх відчужувати, так як в розумінні закону набули право власності на них (ділянки) без відповідної правової підстави, тобто спірні земельні ділянки вибули з володіння власника, не з його волі. Порушення встановленого законом порядку володіння, користування і розпорядження земельними ділянками державної і комунальної власності та бездіяльність Вінницької міської ради є підставою для реагування прокуратури, у тому числі для звернення з позовами до суду в інтересах держави. Вказані обставини свідчать про наявність «порушень інтересів держави» розумінні ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» та наявність підстав представництва. Так як орган, уповноважений державною на здійснення відповідних повноважень, неналежним чином їх виконує, тому, у даному випадку з позовом до суду звертається прокурор. Крім цього, Вінницька міська рада могла дізнатись про порушення свого права лише після 21.12.2016 з дня внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Таким чином, строк звернення до суду за захистом порушеного права, визначений ст.ст. 257, 261 ЦК України, не пропущено. Звертаючись до суду з позовом в інтересах вказаного органу прокурор захищає інтерес держави, який полягає у забезпеченні правопорядку в сфері використання, охорони земель та розпорядження ними, ефективного використання земельних ресурсів.
		Вищевикладене й стало підставою для звернення прокуратурою Вінницької області до суду із вимогами: про визнання недійсними державного акту серії НОМЕР_4 від 02.01.2001 щодо права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_5 площею 0,6985 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та державного акту серії НОМЕР_6 від 19.02.1998 щодо права власності ОСОБА_4 на земельні ділянки з кадастровими номерами НОМЕР_3 та НОМЕР_2 загальною площею 0,2581 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1; та витребування земельної ділянки площею 0,9566 га, з кадастровим номером НОМЕР_7, що знаходиться по АДРЕСА_1 з незаконного володіння ОСОБА_5 на користь Вінницької міської ради.
		Ухвалою суду від 16.03.2018 вищевказану заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в порядку загального позовного провадження та залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Луко-Мелешківську сільську раду. Також, даною ухвалою запропоновано учасникам справи надати суду заяви по суті справи та докази у строк, встановлений судом.
		Від представника відповідачів судом було отримано 27.04.2018 року, з порушенням строку, встановленого судом, відзив на позов. Ухвалою суду від 03.05.2018 року причини ненадання відповідачами відзиву у встановлений судом строк визнано поважними.
		У відзивах відповідачі зазначали, що: прокурором при зверненні до суду пропущений термін позовної давності; у прокурора відсутнє право на звернення до суду в інтересах позивача; відсутні підстави для задоволення позову, оскільки зазначені позивачем обставини не відповідають дійсності. Таким чином, відповідачі просили відмовити в задоволенні позову. (т. 1 а.с. 236-243, т. 2 а.с. 1-5)
		Ухвалою суду від 03.05.2018 року в задоволенні клопотання представника відповідачів про залишення позову без розгляду було відмовлено.
		Ухвалою суду від 03.05.2018 року закрито підготовче провадження, призначено розгляд справи до судового розгляду по суті. Також, даною ухвалою запропоновано учасникам справи надати суду заяви по суті справи та докази у строк, встановлений судом.
		Від представника третьої особи на адресу суду письмові пояснення на позов та/або відзив не надходили.
		Позивачем 10.05.2018 року у строк, встановлений судом, надано відповідь на відзив. (т. 2 а.с. 29-37)
		Від представника відповідачів судом було отримано 30.05.2018 року, заперечення на відповідь, а також заяву про застосування строків позовної давності. (т. 2 а.с. 108-121)
		В судовому засіданні прокурор та представник позивача - Вінницької міської ради позовні вимоги підтримали в повному обсязі та просили їх задовольнити, аргументуючи мотивами, викладеними в позовній заяві. Прокурор просила суд не приймати до уваги докази надані разом із відповіддю на відзив.
		Представник відповідачів в судовому засіданні заперечував щодо задоволення позовних вимог посилаючись на мотиви, викладені у відзивах на позов та у запереченні на відповідь і просив застосувати строки позовної давності. 
		Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Луко-Мелешківської сільської ради в судове засідання не з'явився, хоча належним чином був повідомлений про дату, час і місце розгляду справи. Причини неявки в судове засідання представника третьої особи суду не повідомлено. Таким чином, представник третьої особи не з'явився в судове засідання без поважних причин.
		Враховуючи думку прокурора, представника позивача та представника відповідачів і положення ст. 223 ЦПК України, суд ухвалив провести розгляд справи у відсутність представника третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Луко-Мелешківської сільської ради (ухвала суду постановлена не виходячи до нарадчої кімнати та занесена до протоколу судового засідання).
		При розгляді справи судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.
		Згідно з державним актом на право приватної власності на землю від 02.01.2001 року, виданим Луко-Мелешківською сільською радою, що зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 1001, ОСОБА_3 на підставі рішення 10 сесії 22 скликання Луко-Мелешківської сільської ради народних депутатів від 4 грудня 1996 року передано у приватну власність земельну ділянку площею 0, 6985 гектарів, яка розташована на території Луко-Мелешківської сільської ради для ведення особистого селянського господарства. (т. 1 а.с. 29)
		Згідно з державним актом на право приватної власності на землю від 19.02.1998 року, виданим Луко-Мелешківською сільською радою, що зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 330, ОСОБА_4 на підставі рішення 10 сесії 22 скликання Луко-Мелешківської сільської ради народних депутатів від 4 грудня 1996 року передано у приватну власність земельну ділянку площею 0, 2581 гектарів, яка розташована на території Луко-Мелешківської сільської ради для ведення особистого селянського господарства. (т. 1 а.с. 58)
		Згідно з договором купівлі-продажу земельної ділянки від 19.07.2017 року ОСОБА_3 передала у власність (продала) ОСОБА_5 земельну ділянку під номером б/н (без номера), загальною площею 0, 6985 га, кадастровий номер якої НОМЕР_5, яка розташована за адресою: місто Вінниця, вулиця Маяковського. (т. 1 а.с. 116-118)
		Згідно з договором купівлі-продажу земельної ділянки від 19.07.2017 року ОСОБА_4 передала у власність (продала) ОСОБА_5 земельну ділянку під номером б/н (без номера), загальною площею 0, 0951 га, кадастровий номер якої НОМЕР_8, яка розташована за адресою: місто Вінниця, вулиця Маяковського. (т. 1 а.с. 121-123)
		Згідно з договором купівлі-продажу земельної ділянки від 19.07.2017 року ОСОБА_4 передала у власність (продала) ОСОБА_5 земельну ділянку під номером б/н (без номера), загальною площею 0, 1630 га, кадастровий номер якої НОМЕР_9, яка розташована за адресою: місто Вінниця, вулиця Маяковського. (т. 1 а.с. 126-128)
		Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 92689675 від 24.07.2017 року, право власності на земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_5 зареєстровано приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Скутельник І.А. 19.07.2017 року за ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 19.07.2017 року, запис № 21462399. (т. 1 а.с. 115, 119)
		Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 92688328 від 24.07.2017 року, право власності на земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_8 зареєстровано приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Скутельник І.А. 19.07.2017 року за ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 19.07.2017 року, запис № 21461828. (т. 1 а.с. 120, 124)
		Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 92689052 від 24.07.2017 року, право власності на земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_9 зареєстровано приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Скутельник І.А. 19.07.2017 року за ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 19.07.2017 року, запис № 21460894. (т. 1 а.с. 125, 129)
		На підставі заяви ОСОБА_3 від 01.12.2016 року МКП ВМР «Вінницький муніципальний центр містобудування і архітектуру» було виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для ведення особистого селянського господарства в АДРЕСА_1. (т. 1 а.с. 22-50)
		На підставі заяви ОСОБА_4 від 10.05.2017 року ФОП ОСОБА_7 було виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для ведення особистого селянського господарства в АДРЕСА_1. (т. 1 а.с. 51-101)
		На підставі заяви ОСОБА_5 від 25.07.2017 року ТОВ «Юридично-земельний союз «Альянс» було виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо об'єднання земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства в АДРЕСА_1. (т. 1 а.с. 102-137)
		Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 112060425 від 29.01.2018 року, право власності на земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_10 зареєстровано виконавчим комітетом Вінницької міської ради 01.09.2017 року за ОСОБА_5 на підставі рішення про державну реєстрацію прав індексний № 36876980 від 01.09.2017 року, запис № 22134754 (підстава виникнення права власності - договори купівлі-продажу від 19.07.2017 року). (т. 1 а.с. 161-163)
		Згідно із ст. 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.
		Відповідно до ч. 1 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. 
		За приписами ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
		Під поняттям «інтереси держави» розуміють закріплену Конституцією та законами України, міжнародними договорами та актами систему фундаментальних цінностей у найважливіших сферах життєдіяльності українського народу та суспільства (політичній, соціальній, економічній, науково-технічній, інформацій, військовій).
		В основі «інтересів держави» є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо. 
		Рішенням Конституційного Суду України від 08.04.1999 року № 3-рп/99 визначено, що оскільки «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах», означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованих на захист інтересів держави. Таким органом відповідно до Конституції України може бути орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.
		Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств із часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їхній діяльності, але й у діяльності приватних підприємств, товариств.
		З матеріалів справи вбачається, що предметом спору є земельні ділянки, які вибули з комунальної власності і були передані у приватну власність відповідачів.
		Згідно з Конституцією України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. 
		Відповідно до ст. 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать, зокрема: вилучення (викупу), а також надання під забудову та для інших потреб земель, що перебувають у власності територіальних громад; здійснення контролю за додержанням земельного та природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель.
		Згідно із ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
		Місцеве самоврядування в Україні у відповідності до ст. 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» повинно здійснюватися, зокрема, на принципах: народовладдя; законності; поєднання місцевих і державних інтересів; правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими законами; підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб; державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування; судового захисту прав місцевого самоврядування.
		Між сторонами по справі виник спір щодо правомірності передачі земельних ділянок у власність громадянам, що в свою чергу може зачіпати як економічні інтереси держави, так й інтереси місцевої територіальної громади. Наслідком вчинення таких дій може стати порушення зазначених вище інтереси держави, в особі Вінницької міської ради, яка у відповідності до чинного законодавства України здійснює повноваження щодо розпорядження землями в межах населеного пункту та зобов'язана контролювати додержання земельного законодавства, використання і охорону земель.
		Незважаючи на вищевикладене та всупереч своєму обов'язку Вінницькою міською радою, станом на час подання прокурором позову, не вжито жодних заходів спрямованих на повернення спірного майна державі або ж спростовано неправомірність таких дій.
		Також, судом прийнято до уваги, що 16.02.2018 року прокуратурою Вінницької області було повідомлено Вінницьку міську раду про намір прокурора звернутися до суду з даним позовом, однак жодних дій, які б свідчили про належне реагування, Вінницькою міською радою вчинено не було. 
		Як вбачається з матеріалів справи та пояснень сторін по справі, зокрема, представника позивача - Вінницької міської ради, остання не вчинила будь-яких дій щодо даних спірних правовідносин. 
		Враховуючи пояснення учасників справи та вищевикладене, суд прийшов до висновку, що втручання прокуратури Вінницької області з метою відновлення порушених майнових прав держави та громади, шляхом звернення до суду з відповідним позовом, є обґрунтованим та необхідним.
		Частина перша статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов'язок держави забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (ст. 13), захист прав і свобод людини і громадянина судом (ч. 1 ст. 55).
		Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. 
		Відповідно до ч. 5 ст. 56 ЦПК України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.
		У відповідності до ч. 1 ст. 57 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до статті 56 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб, мають процесуальні права та обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.
		Згідно з ч. 1, ч. 5 та ч. 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може шрунтуватися на припущеннях.
		Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		Відповідно до ч. 1 і ч. 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
		В судовому засіданні під час дослідження доказів прокурор просила не приймати до уваги докази, надані разом із відповіддю на відзив, та не надавати їм оцінку. (т. 2 а.с. 38-95) Тому, враховуючи дане клопотання та те, що подання доказів є правом учасника процесу, яким він користується на власний розсуд, дані докази не покладені в основу рішення суду.
		Згідно з ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
		Сторонами по справі у відповідності до ч. 4 ст. 83 ЦПК України не було повідомлено про неможливість подання доказів у встановлений законом строк. 
		Будь-які клопотання про витребування доказів по справі в зв'язку з неможливістю їх самостійного надання та заяви про забезпечення доказів до суду сторонами по справі не подавалися. 
		Суд вважає, що кожна із сторін по даній справі була належним чином поінформована про право надати суду будь-які докази для встановлення наявності або відсутності обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, а також прокоментувати їх. Крім того, сторони по справі не були позбавлені можливості повідомити суду й інші обставини, що мають значення для справи. 
		Отже, кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.
		Відповідно до ч. 1 ст. 12 ЦК України особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд.
		Відповідно до ч. 2 і ч. 3 ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника. 
		Згідно зі ст. 152 ЗК України (в редакції, чинній на час звернення до суду) держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
		Відповідно до ч. 1 ст. 155 ЗК України (в редакції, чинній на час звернення до суду) у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.
		Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в абзаці другому пункту 2 постанови від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», судам підсудні справи за заявами, зокрема, з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів про право власності та право постійного користування земельними ділянками.
		Отже, оскільки державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, то у спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. 
		Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.
		Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Відповідно до ст. 22 ЗК України 1990 року (в редакції, чинній на час видачі спірних державних актів) право власності на землю виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. 
		Право власності на земельну ділянку посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів (ст. 23 ЗК України 1990 року, в редакції, чинній на час видачі спірних державних актів)
		Відповідно до ч. 2 та ч. 4 ст. 50 ЗК України 1990 року (в редакції, чинній на час видачі спірних державних актів) передача земельної ділянки у приватну власність  здійснюється із земель запасу, а  також  земель, вилучених у встановленому порядку. Земельні ділянки виділяються, як правило, єдиним масивом з розташованими на ньому водними джерелами і лісовими угіддями.
		Згідно ст. 63 ЗК України 1990 року (в редакції, чинній на час видачі спірних державних актів) до земель міста належать усі землі в межах міста. Землі міста  перебувають  у  віданні  міської  Ради  народних депутатів. Межа міста - зовнішня межа земель міста,  що  відокремлює  їх від земель іншого призначення і визначається проектом  планіровки та забудови міста або техніко-економічним обгрунтуванням  розвитку міста. Межа  міста встановлюється  і  змінюється  в  порядку,    що визначається Верховною Радою України. Включення земельних ділянок до межі міста не тягне за собою припинення права власності і права користування цими ділянками, якщо не буде проведено їх вилучення (викуп) відповідно до статті 31 цього Кодексу. Використання земель міста здійснюється відповідно до проектів планіровки та забудови міста і планів земельно-господарського устрою. 
		Згідно ст. 65 ЗК України 1990 року (в редакції, чинній на час видачі спірних державних актів) до земель сільського населеного пункту належать усі землі, що знаходяться в межах,  установлених  для  цього  пункту  в  порядку землеустрою. Землі сільського  населеного  пункту  перебувають  у  віданні сільської Ради народних депутатів.  Межі сільських населених пунктів встановлюються і  змінюються районною,  міською  в  адміністративному  підпорядкуванні  якої  є район, Радою народних депутатів. Використання земель сільського населеного пункту здійснюється відповідно до проектів планіровки та забудови даного населеного пункту. 
		Згідно ст. 4 ЗК України 1990 року (в редакції, чинній на час видачі спірних державних актів) розпоряджаються землею Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх.
		Відповідно до ст. 6 ЗК України 1990 року (в редакції, чинній на час видачі спірних державних актів) передача земельних ділянок у власність громадян провадиться місцевими Радами народних депутатів відповідно до їх компетенції за плату або безплатно. 
		Згідно з ч. 1 ст. 17 ЗК України 1990 року (в редакції, чинній на час видачі спірних державних актів) передача земельних ділянок у приватну власність провадиться Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки.
		Судом встановлено, що спірні земельні ділянки територіально відносилися і відносяться до меж м. Вінниця, що підтверджується повідомленнями Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області № 0-2-0.21-237/109-17 від 13.10.2017 року і № 0-2-0.6-108/2-18 від 04.01.2018 року та Відділу у Вінницькому районі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області № 706/405-17-0.20 від 27.10.2017 року. (т. 1 а.с. 138 - 142)
		Відповідно, розпорядження спірними земельними ділянками здійснювала і здійснює Вінницька міська рада, а не Луко-Мелешківська сільська рада. Вінницька міська рада жодного рішення з цього приводу не приймала та документів, що посвідчують право власності на спірні земельні ділянки не видавала. Дані обставини встановлено в ході розгляду справи, які не заперечувалися й сторонами. 
		Враховуючи вищевикладене судом встановлено, що Луко-Мелешківською сільською радою народних депутатів було перевищено свої повноваження щодорозпорядження землями, які розташовані за межами населеного пункту, а саме, розташованими в місті Вінниця, шляхом прийняття 04.12.1996 року рішення 10 сесії 22 скликання про передачу у приватну власність земельних ділянок площею 0, 6985 га та 0, 2581 га ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відповідно, на підставі якого було видано спірні державні акти. 
		У разі видання акту, яким порушується право особи щодо розпорядження, такий акт є недійсним. Державний акт, виданий органом, який не має на це законних повноважень, визнається недійсним.
		Державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видавалися на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах даної категорії справ, недійсними можуть визнаватись як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається належним та самостійним способом поновлення порушених прав у судовому порядку.
		Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що в даному випадку, зважаючи на видання Луко-Мелешківською сільською радою народних депутатівз порушенням вимог закону державних актів на право власності на земельні ділянки, визнання недійсними цих державних актів є належним та самостійним способом захисту порушеного права.
		Відповідно до ст. 125 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договорів купівлі-продажу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 із ОСОБА_5) право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав та у випадках набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки посвідчується відповідною цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, який установлений законом.
		Установивши, що земельна ділянка вже вибула з володіння власника в зазначений вище спосіб, суд прийшов до висновку про правомірність заявлення вимог про витребування майна, відчуженого третіми особами за договором, учасником якого позивач не був, від нинішнього його володільця шляхом віндикації (ст.ст. 387, 388 ЦК України).
		Однак, судом встановлено, що рішення щодо видачі спірних державних актів на право приватної власності на землю ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було прийнято у 1996 році, акти зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю в 1998 та 2001 роках, а до суду прокурор звернувся 23.02.2018 року.
		Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
		Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). 
		Разом з тим згідно із ч. 3 і ч. 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
		Представником відповідачів подано заяву про застосування позовної давності.
		Загальним правилом, закріпленим у ч. 1 ст. 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 
		За змістом ст.ст. 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
		При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
		Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
		У позовній заяві та в судовому засіданні прокурор зазначив, що про порушення вимог законодавства під час передачі спірних земельних ділянок у приватну власність та про наявність підстав для визнання недійсними державних актів на право приватної власності на землю йому стало відомо лише після проведення прокуратурою Вінницької області перевірки стану додержання вимог земельного законодавства та законності використання земель державної та комунальної власності на території Вінницької області, наслідком чого стало звернення до суду з даним позовом. Також, в своїй позовній заяві та в судовому засіданні прокурор і представник позивача зазначили, що Вінницька міська рада могла дізнатися про порушення свого права лише після 21.12.2016 року, тобто з дня внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 
		Однак, суд не погоджується з таким твердження прокурора і представника позивача, враховуючи наступне. 
		Згідно із ст. 94 ЗК України 1990 року (в редакції, чинній на час видачі спірних державних актів) державний контроль за використанням і охороною   земель здійснюється  Радами народних депутатів, а також Державним комітетом України по земельних  ресурсах, Міністерством охорони навколишнього  природного середовища України та іншими спеціально уповноваженими на те державними органами. Порядок здійснення державного контролю за використанням і охороною земель встановлюється законодавством України.
		Відповідно дост. 93 ЗК України 1990 року (в редакції, чинній на час видачі спірних державних актів)  завдання державного контролю за використанням і охороною земель полягають у забезпеченні додержання всіма державними та громадськими органами, а також підприємствами, установами, організаціями і громадянами вимог земельного законодавства з метою ефективного використання та охорони земель. 
		Згідно ст. 12 ЗК України 1990 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)  до повноважень  сільських,  селищних,  міських  рад  у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства.
		Таким чином, законодавством чітко визначено порядок державного контролю за використанням і охороною земель, а також уповноважених на це суб'єктів.
		Отже, можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (ст.ст. 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.   
		Таким чином, з моменту виникнення у ОСОБА_4 та ОСОБА_3 права власності на спірні земельні ділянки, Вінницька міська рада повинна була знати про порушення її права та/або особу, яка його порушила.
		Однак, як вбачається з матеріалів справи, з моменту державної реєстрації ОСОБА_4 та ОСОБА_3 права власності на спірні земельні ділянки і до звернення прокуратурою Вінницької області з даним позовом до суду питання щодо неправомірності отримання цих земельних ділянок у власність та/або неправомірності їх передачі у власність, не ставилося.
		З матеріалів справи вбачається, що згідно з листом (вх. № 6-15404 від 22.12.2006 року) ОСОБА_4 звернулася до Вінницької міської ради щодо надання роз'яснень з приводу можливості об'єднання земельних ділянок, якими вона володіє на підставі державного акта на право приватної власності на землю від 19.02.1998 року № 330. (т. 1 а.с. 244)
		Листом № 6-15580 від 29.12.2006 року на вищевказаний запит, Управлінням містобудування і архітектури Вінницької міської ради, ОСОБА_4 надано відповідь. (т. 1 а.с. 245)
		Також, 08.06.2007 року ОСОБА_3 звернулася до Вінницької міської ради із запитом щодо повідомлення їй чи входить її земельна ділянка, якою вона володіє на підставі державного акта на право приватної власності на землю від 02.01.2001 року № 1001, у зв'язку із розширенням меж м. Вінниця до м. Вінниця. (т. 1 а.с. 234)
		Листом № 5-8100 від 22.06.2007 року на вищевказаний запит, Управлінням містобудування і архітектури Вінницької міської ради, ОСОБА_3 надано відповідь, якою повідомлено, що її земельна ділянка дійсно знаходиться в м. Вінниця і територіально відноситься до вул. Маяковського. (т. 1 а.с. 235)
		Твердження прокурора про те, що ОСОБА_3 і ОСОБА_4 отримали відповіді на свої запити від Управління містобудування і архітектури Вінницької міської ради, а не від самої Вінницької міської ради, суд оцінює критично. З даних запитів вбачається, що ОСОБА_3 і ОСОБА_4 свої запити адресували безпосередньо Вінницькій міській раді і, як вбачається з даних запитів, вони були зареєстровані саме Вінницькою міською радою, а пізніше - Управлінням містобудування і архітектури Вінницької міської ради.
		Таким чином, суд вважає, що Вінницька міська рада могла дізнатися про порушення свого права та/або особу, яка його порушила, не лише з моменту виникнення у ОСОБА_4 та ОСОБА_3 права власності на спірні земельні ділянки, але й з моменту звернення ОСОБА_3 і ОСОБА_4 із вищевказаними запитами, де ними було повідомлено про перебування на праві власності у них спірних земельних ділянок, набутих на підставі оскаржуваних державних актів. Крім того, як вбачається із даних запитів, копії цих державних актів були додані ОСОБА_3 і ОСОБА_4 до своїх запитів. 
		Отже, суд прийшов до висновку, що Вінницька міська рада могла дізнатися про порушення свого права 22.12.2006 року - стосовно земельної ділянки, яка перебуває у власності ОСОБА_4, і 08.06.2007 року - стосовно земельної ділянки, яка перебуває у власності ОСОБА_3
		З огляду на положення ст. 261 ЦК України, ст. 56 ЦПК України з урахуванням тієї обставини, що у даній справі прокурор обґрунтував правові підстави для захисту інтересів Вінницької міської ради, яка є розпорядником спірних земельних ділянок, що перебувають у власності територіальної громади, судом встановлено, що у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Вінницької міської ради з даним позовом, з моменту, коли саме повноважному органу, право якого порушене, стало відомо про таке порушення.
		Отже, перебіг позовної давності у даних правовідносинах почався не з дня виявлення прокурором порушень земельного законодавства під час здійснення перевірки, а з моменту особистого повідомлення ОСОБА_4 та ОСОБА_3 Вінницькій міській раді про перебування у їх власності на підставі оскаржуваних актів спірних земельних ділянок, тобто з 22.12.2006 року - стосовно земельної ділянки, яка перебуває у власності ОСОБА_4, і з 08.06.2007 року - стосовно земельної ділянки, яка перебуває у власності ОСОБА_3
		Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
		Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме : забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
		Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. 
		Суд вважає необґрунтованим твердження прокурора про те, що строк позовної давності для звернення з даним позовом не пропущено у зв'язку з тим, що земельні ділянки зареєстровані кадастровим реєстратором управління Держгеокадастру у м. Вінниці у Державному земельному кадастрі лише в 2016 року.
		До 2013 року право власності на землю підтверджувалось державним актом про право власності на земельну ділянку, який можна було отримати в місцевому органі Держкомзему.
		Пунктом 10 статті 28-1 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Державний земельний кадастр» визначено, що документи, якими було посвідчено право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, видані до набуття чинності цим Законом, є дійсними.
		Також згідно із пунктом 2 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Державний земельний кадастр» встановлено, що земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера. У разі якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності).
		Позивачем не доведено, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 81 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Представником відповідачів, навпаки, доведено, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. 
		Таким чином, державі, в особі утворених нею органів, які мали повноваження щодо розпорядження землями державної власності та контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України, було об'єктивно відомо про порушення права власності держави на землю з часу вчинення цього порушення. Разом із тим, ці уповноважені державою органи не вчинили покладених на них законом обов'язків щодо усунення цих порушень протягом строку позовної давності, а тому право держави, як власника землі не підлягає судовому захисту.
		Відповідно до ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованої Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		Європейський суд з прав людини у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» (рішення від 24 червня 2003 року, заява № 44277/98, п. 37) зазначив, що згідно з усталеною практикою Суду при здійсненні будь-якого втручання у право власності особи має забезпечуватися «справедливий баланс» між необхідністю забезпечення загальних інтересів суспільства та необхідністю захисту основоположних прав відповідної особи, вимога забезпечення такого балансу знаходить своє відображення у всій структурі статті 1 Першого протоколу, отже, має бути забезпечено належне пропорційне співвідношення між використаними засобами та поставленими цілями.
		Аналогічна правова позиція викладена у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Федоренко проти України» (рішення від 01 червня 2006 року, заява № 25921/02, пункти 28, 29).
		Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 січня 2013 року у справі «Волков О.Ф. проти України» (заява № 21722/11, п. 137) зазначив, що Суд неодноразово ухвалював рішення про те, що строки давності слугують декільком важливим цілям, а саме: забезпечують правову визначеність та остаточність, захищають потенційних відповідачів від застарілих скарг, яким може бути важко протидіяти, і запобігають будь-якій несправедливості, якщо б така виникла, коли б суди змушені були розглядати справи щодо подій, котрі відбувалися у віддаленому минулому, на основі доказів, які могли стати недостовірними та неповними зі спливом часу. У вказаній справі Суд дійшов висновку, що мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції щодо заявника, оскільки держава заявила вимоги до заявника після спливу значного часу з моменту подій, що були підставою для цих вимог.
		Для забезпечення верховенства права відповідно до вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та застосування практики Європейського суду з прав людини органи державної влади та суди зобов'язані дотримуватись встановлених ЦК України строків позовної давності та застосовувати передбачені цим Кодексом наслідки пропуску позовної давності.
		Європейського суду з прав людини також наголошує, що  повноваження державних органів з перегляду власних рішень, включаючи випадки виявлення помилки, які не обмежено жодними часовими рамками, мають суттєвий негативний вплив на юридичну визначеність у сфері особистих прав і цивільних правовідносин, що шкодить принципу «належного урядування» та вимозі «законності», закріпленим у статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
		Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність вільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.
		Позиція суду у даній справі узгоджується із правовими позиціями Верховного Суду України, викладеними у постановах: від 01.07.2015 року у справі № 6-178цс1527, від 16.09.2015 року у справі за № 6-68цс15, від 08.06.2016 року у справах № 6-3029цс15 і № 6-3089цс15, від 28.09.2016 року у справі № 6-832цс15, від 16.11.2016 року у справі за № 6-2469цс16, від 12.04.2017 у справі № 6-1852цч16, від 19.04.2017 року у справі № 6-2376цс16, від 15.11.2017 року у справі № 6-2304цс16.
		Прокурором та представником позивача не повідомлено суду про поважність причин пропуску строку позовної давності, а судом такі причини - не встановлено.
		Таким чином, судом встановлено, що строк для звернення до суду з позовом пропущено без поважних причин.
		Відповідно, враховуючи положення ч. 5 ст. 267 ЦК України, порушене право не підлягає захисту.
		Вищий Спеціалізований Суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в п. 7 листа «Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав» № 24-150/0/4-13 від 28 січня 2013 року та Верховний Суд України в п. 11 постанови Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» № 14 від 18 грудня 2009 року роз'яснили, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
		Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. 
		Суд, заслухавши пояснення сторін по справі, дослідивши пояснення учасників справи, викладені у заявах по суті, та оцінивши, відповідно до ст. 89 ЦПК України, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів, наявних в справі, у їх сукупності, враховуючи вищевикладене, прийшов до переконання в тому, що позов не підлягає задоволенню у зв'язку із спливом позовної давності.
		Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, судом встановлено наступне.
		Судом встановлено, що прокуратурою Вінницької області при зверненні до суду було сплачено судовий збір в сумі 5 286, 00 гривень, що підтверджується платіжним дорученням № 135 від 19.02.2018 року. (т. 1 а.с.1)
		Доказів понесення сторонами по справі інших судових витрат суду не надано.
		Згідно з ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		Зважаючи на те, що у задоволенні позовних вимог відмовлено у повному обсязі, витрат на оплату судового збору слід залишити за прокуратурою Вінницької області.
		На підставі викладеного та керуючись Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, п. 2 , пп. 7 п. 5 (п. 10 ст. 28-1) розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Державний земельний кадастр», ст.ст. 4, 16, 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Законом України «Про прокуратуру», ст.ст. 4, 12, ч. 1 ст. 17, ст.ст. 22, 23, ч. 2 і ч. 4 ст. 50, ст.ст. 63, 65, 93, 94, 125 ЗК України 1990 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), ст.ст. 152, 155 ЗК України, ч. 1 ст. 12, ст.ст. 15, 16, 20, 256, 257, 261, ч. 3- ч. 5 ст. 267, ст.ст. 387, 388 ЦК України, ст. 2, ст.ст. 2, 4, 6, 10 - 13, 43, 56, ч. 1 ст. 57, 76-83, 89, 133, 141, 258, 259, 263-266, 268, 354 ЦПК України, суд, -
		 
		ВИРІШИВ:
		 
		В задоволенні позовних вимог заступника прокурора Вінницької області Сухореброго Сергія Анатолійовича, який діє в інтересах держави в особі Вінницької міської ради, до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання державних актів про право власності на земельні ділянки недійсними та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння - відмовити.
		Судовий збір залишити за прокуратурою Вінницької області.
		Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його повного складення шляхом подання апеляційної скарги через Вінницький міський суд Вінницької області до апеляційного суду Вінницької області. 
		 
		Повний текст рішення складено 06.06.2018 року.
		 
		Суддя:

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...