Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 756/3578/17 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із трудових правовідносин; Спори, що виникають із трудових правовідносин про поновлення на роботі.
Надіслано для оприлюднення: 08.06.2018. Зареєстровано: 10.06.2018. Забезпечено надання загального доступу: 12.06.2018.
Дата набрання законної сили: 20.09.2018
Результат оскарження 25.11.2019 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ: залишено рішення першої та апеляційної інстанції без змін
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		07.06.2018 Справа № 756/3578/17
		                Номер справи 756/3578/17
		                                               Номер провадження 2/756/831/18
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		05 червня 2018 року Оболонський районний суд м. Києва
		в складі: головуючого судді                                - Яценко Н.О., 
		за участі секретаря                                        - Хоменко І.І. ,
		позивача                                                 - ОСОБА_1,
		представника позивача                                - ОСОБА_2,
		представника відповідача                                - Галич А.С. 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства "Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка" про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
		 
		встановив:
		У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державного підприємства "Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка", правові підстави якого доповнила в серпні 2017 року, і в якому просила поновити її на роботі в Державному підприємстві "Національний академічний театр опери та балету України імені Т. Г. Шевченка" на посаді артиста допоміжного складу з 24 лютого 2017 року та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу. Відповідно до розрахунку наданого в судовому засіданні 04.06.2018 року просила стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 184876 грн. за період з 24.02.2017 року по 04.06.2018 року . 
		В обґрунтування позову вказує, що перебувала у трудових відносинах з відповідачем. Наказом "Про припинення безстрокового трудового договору" від 23 лютого 2017 року № 220-к з ОСОБА_1 припинено безстроковий трудовий договір на підставі пункту 9 статті 36 Кодексу Законів про працю України з 23 лютого 2017 року. Правовою підставою прийняття оспорюваного наказу є Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури" від 28 січня 2016 року № 955-VІІІ , яким внесено зміни, зокрема, до статті 20 Закону України "Про театри і театральну справу". Відповідно до наведеної норми, трудові відносини з професійними, творчими працівниками, художнім та артистичним персоналом державних та комунальних театрів оформлюються шляхом укладання контрактів.
		На думку позивача, вказаний закон не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки в силу статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.
		Позивачка вважає, що впровадження контрактної форми трудових відносин між сторонами, які на час набуття чинності Законом № 955-VІІІ вже перебували в трудових правовідносинах на підставі безстрокового трудового договору, законодавчо не передбачена, оскільки даний Закон не містить в собі окремих підстав для припинення безстрокового трудового договору з професійними творчими працівниками, які вже перебувають в трудових відносинах, так само, як і не є самостійною підставою для такого припинення відповідно до пункту 9 статті 36 КЗпП України в зв'язку з невизначеністю таких підстав наведеним Законом № 955-VІІІ.
		Позивачка також вважає, що її звільнення було проведено без наявних правових підстав, з порушенням нормативно регламентованої процедури прийняття наказу, тобто в порушення ст. 252 КЗпП України без попередньої згоди виборного профспілкового органу, членом якого вона є, а також з порушенням порядку вивільнення працівників, встановленого статтею 49-2 КЗпП України, згідно якої про наступне вивільнення працівник персонально попереджається не пізніше як за два місяці.
		Крім того, позивачка вважає, що її звільнення є незаконним втручанням в її приватне життя, що є порушенням вимог статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, та не узгоджується з рішеннями Європейського Суду з прав людини , оскільки звільнення особи на виконання Закону № 955-VІІІ від 28 січня 2016 року є обмеженням, які накладені на доступ до професії, та які в контексті предмету спору впливають на «приватне життя» позивача ( рішення ЄСПЛ у справі «Сідабрас та Джяутас проти Литви», заяви «» 55480/00 та 5933/00, п. 47, ECHR 2005-VIII, та «… проти Греції», заява № 26713/05, пп. 22-25, від 28 травня 2009 року). Схожим чином звільнення з посади було визнане втручанням у право на повагу до приватного життя, рішення ЄСПЛ від 19 жовтня 2010 року у справі «Озпінар проти Туреччини», заява №20999/04, пп. 43-48.
		Щодо законності такого втручання, окрім наведеного, позивачка посилається також на те, що положення щодо одномоментного звільнення осіб, з якими укладено безстроковий трудовий договір, суперечить ст. ст. 22 та 41 Конституції України, а також статтям 40 та 41 КЗпП України, які регулюють підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
		В судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник підтримали заявлені позовні вимоги та правові підстави позову в повному обсязі, просили їх задовольнити, з обставин викладених в позові. 
		В судовому засіданні представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог, оскільки вони є необґрунтованими та безпідставними, надав письмові заперечення, просив відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що відповідач прийняв наказ про припинення безстрокового трудового договору з позивачкою у відповідності з діючим законодавством, оскільки контрактна форма роботи творчих працівників, зокрема, і для позивачки, запроваджена спеціальним Законом, який і підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Також відповідач дотримався нормативно регламентованої процедури прийняття цього наказу та порядку вивільнення працівників.
		Вислухавши пояснення позивачки, її представника та представника відповідача, вивчивши письмові матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню з наступних підстав.
		Статтею восьмою Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
		Відповідно до вимог статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
		Згідно зі ст. 55 Конституції України права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
		Основні засади судочинства, встановлені ч. 2 ст. 129 Конституції України, доповнюють основоположний принцип верховенства права, який визнається і діє в Україні відповідно до ст. 8 Основного Закону. Ця норма є визначальною у системі державної політики щодо захисту прав та свобод людини і громадянина.
		Зазначені конституційні положення кореспондуються з положеннями ст. ст. 2 та 4 ЦПК України, ст. 5-1 КЗпП України та ст. 15 ЦК України.
		За правилами частин першої та другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
		Статтею першою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" (далі - Конвенція) передбачено, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
		За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
		Згідно з практикою Європейського суду з прав людини у статті 6 Конвенції закріплено такі елементи права на судовий захист, як право на розгляд справи; справедливість судового розгляду; публічність розгляду справи та проголошення рішення; розумний строк розгляду справи; розгляд справи судом, встановленим законом; незалежність і безсторонність суду.
		Справедливий розгляд справи включає в себе такі аспекти належного відправлення правосуддя, як право на доступ до правосуддя, рівність сторін, змагальний характер судового розгляду справи, обґрунтованість судового розгляду. 
		Відповідно до сталої практики ЄСПЛ вимога законності, яка випливає з Конвенції, означає вимогу дотримання відповідних положень національного закону і принципу верховенства права.
		Так, вимога законності, яка випливає з Конвенції, означає вимогу дотримання відповідних положень національного закону і принципу верховенства права (п. 42 рішення у справі «Ентрік проти Франції» від 22 вересня 1994 року). Хоча проблему відносно тлумачення національного законодавства мають вирішувати передусім національні органи влади, зокрема суди, завдання Суду полягає в тому, щоб з'ясувати, чи не суперечить результат такого тлумачення положенням Конвенції (п.50 рішення у справі «Кушоґлу проти Болгарії» від 10 травня 2007 року). Отже, хоча Суд має лише обмежену компетенцію з перевірки дотримання національного законодавства, він може сформулювати відповідні висновки за Конвенцією, якщо встановить, що при застосуванні закону в тій чи іншій справі національні суди припустилися явної помилки або застосували його так, щоб ухвалити свавільне рішення (рішення у справах «Компанія «Анхойзер Буш» проти Португалії», п.83, «Кузнєцов та інші проти Росії», пп. 70-74 і 84 від 11 січня 2007 року), «Педурару проти Румунії», (п. 98, 2005), «Совтрансавто Холдинг» проти України» (пп. 79, 97 і 98, 2002VII), «Беєлєр проти Італії» ( п. 108, ECHR 2000I), «Кушоґлу проти Болгарії» (пп. 50-52), а також рішення у справі «Цирліс і Кулумпас проти Греції» від 29 травня 1997 року, 1997III, пп. 59-63).
		Судом установлено, що ОСОБА_1 у період з 27.11.1997 року по 23.02.2017 року працювала у Державному підприємстві "Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка" на посаді артистки допоміжного складу на умовах безстрокового трудового договору.
		Наказом "Про повідомлення щодо зміни істотних умов праці художнього та артистичного персоналу Державного підприємства "Національний академічний театр опери та балету України імені Т. Г. Шевченка" від 2 грудня 2016 року № 899-к повідомлено працівників, у тому числі і позивачку про зміну істотних умов праці, а саме: зміну форми трудового договору, укладеного між Державним підприємством "Національний академічний театр опери та балету України імені Т. Г. Шевченка" і працівниками художнього та артистичного персоналу, на контракт до 15 грудня 2016 року.
		Наказ від 2 грудня 2016 року № 899-к видано на виконання Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури" від 28 січня 2016 року №955-VІІІ.
		Наказом від 14 грудня 2016 року № 930-к частково змінено наказ від 2 грудня 2016 року № 899-к, відповідно до якого термін вручення повідомлення про зміну істотних умов праці встановлено до 23 грудня 2016 року, а отримання згоди на продовження роботи за контрактом до 23 лютого 2017 року.
		Встановлено, що позивачка була ознайомлена про зміну істотних умов, про те від підпису відмовилась, про що свідчать відповідні акти. 
		Так, листом - повідомленням про зміну істотних умов праці № 495 від 09.12.2016 року, листами № 134 від 17.02.2017 року, № 162 від 22.02.2017 року позивачка повідомлялася про зміну істотних умов праці, з якими вона ознайомилася, але від підпису про отримання повідомлень відмовилась, про що свідчать відповідні акти від 18.02.2017 року та від 22.02.17 року.
		Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
		Рішенням Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 року у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України», а також рішенням Європейського суду з прав людини від 28.10.1999 року у справі за заявою № 28342 /95 «Брумареску» проти Румунії» встановлено, що «існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
		Як убачається з рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 20.03.2017 року за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства "Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка" про визнання протиправним та скасування наказу, позивач оскаржувала наказ в частині, що стосується позивача - щодо зміни істотних умов праці, проте в задоволенні позову відмовлено. Вказаним судовим рішенням встановлено, що ОСОБА_1 була належним чином повідомлена про зміну істотних умов праці. Відмовляючи в задоволенні позову, суд, виходив з того, що відповідачем було винесено оспорюваний наказ на підставі закону та з дотриманням трудових прав позивачки. Ухвалою колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва від 10.05.2017 року рішення суду від 20.03.2017 року залишено без змін. 
		21.02.2017 року ОСОБА_1 звернулась до відділу кадрів Державного підприємства "Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка" з заявою про надання 23 лютого 2017 року додаткового дня для відпочинку із збереженням середньої заробітної плати на підставі довідки № 058696 Київського міського центру крові про здачу нею крові 09.04.2016 року.
		Відповідно до ст. 9 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" Державним підприємством винесено наказ № 200-к від 22.02.2017 року про надання ОСОБА_1 додаткового дня відпочинку 23.02.2017 року. 
		Судом встановлено, що відповідно до наказу "Про припинення безстрокового трудового договору" від 23 лютого 2017 року №220-к з позивачкою припинено безстроковий трудовий договір на підставі пункту 9 статті 36 КЗпП України на виконання вимог п. 2 Прикінцевих положень Закону України від 28.01.2016 року № 955-УІІІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури".
		За змістом пункту 9 статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є підстави, передбачені іншими законами.
		Частиною другою статті 2 КЗпП України передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.
		За приписами статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути безстроковим, що укладається на невизначений строк, на визначений строк, встановлений за погодженням сторін, та таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.
		Чинним законодавством передбачена особлива форма трудового договору - контракт.
		За змістом частини третьої статті 21 КЗпП України контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.
		Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 КЗпП України від 09 липня 1998 року № 12-рп/98 (справа № 17/81-97, № 1-1/98) в п.5 роз'яснено, що контракт як особлива форма трудового договору повинен спрямовуватися на створення умов для виявлення ініціативності та самостійності працівника, враховуючи його індивідуальні здібності й професійні навички, його правову і соціальну захищеність. Умови контракту, які погіршують становище працівника порівняно з чинним законодавством, угодами і колективним договором, вважаються недійсними (стаття 9 Кодексу законів про працю України).
		В даній справі Конституційний Суд України вирішив, що термін "законодавство", що вживається у частині третій статті 21 Кодексу законів про працю України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.
		Судом вcтановлено, що посада, яку обіймала позивачка (артист допоміжного складу), належить до посад професійних творчих працівників.
		Суспільні відносини в галузі театральної справи, що виникають у зв'язку зі створенням, публічним виконанням та публічним показом театральних постановок, визначає правовий статус театрів, форми їх державної підтримки, порядок їх створення і діяльності та спрямований на формування і задоволення творчих потреб та інтересів громадян, їх естетичне виховання, збереження, розвиток та збагачення духовного потенціалу Українського народу, регулюються Законом України "Про театри і театральну справу".
		Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури" від 28 січня 2016 року № 955-VIII статті 19, 20 Закону України «Про театри і театральну справу» викладено у новій редакції.
		Згідно частини першої та другої статті 20 Закону України "Про театри та театральну справу" до професійних творчих працівників театру належать художній та артистичний персонал театру. Трудові відносини з професійними, творчими працівниками, художнім та артистичним персоналом державних та комунальних театрів оформлюються шляхом укладання контрактів.
		Відповідно до пунктів 2, 3 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури" від 28 січня 2016 року № 955-VIII набрання чинності цим Законом є підставою для припинення безстрокового трудового договору з керівниками державних та комунальних закладів культури, а також з професійними творчими працівниками (художнім та артистичним персоналом) державних та комунальних закладів культури згідно з пунктом 9 статті 36 Кодексу законів про працю України. Ця норма не поширюється на професійних творчих працівників комунальних закладів культури у територіальних громадах з населенням до 5 тисяч жителів. З працівниками художнього та артистичного персоналу, які перебувають у трудових відносинах з державними та комунальними закладами культури, протягом одного року з дня набрання чинності цим Законом укладається контракт строком від одного до трьох років без проведення конкурсу.
		За таких обставин, суд дійшов висновку, що припинення безстрокового трудового договору з позивачкою було проведено відповідачем 23.02.2017 року на підставі п. 9 ст. 36 КЗпП України, ст. 20 Закону України "Про театри і театральну справу" та пунктів 2, 3 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури" від 28 січня 2016 року № 955-VIII у зв'язку з запровадженням контрактної форми роботи у сфері культури, передбаченої даним Законом України.
		Отже, суд дійшов висновку, що звільнення позивачки саме на підставі пункту 9 статті 36 КЗпП України кореспондується з пунктами 2, 3 Прикінцевих положень Закону № 955-VIII, якими передбачено, що набрання чинності цим Законом є підставою для припинення безстрокового трудового договору з керівниками державних комунальних закладів культури, а також з професійними творчими працівниками (художнім та артистичним персоналом) державних та комунальних закладів культури згідно з пунктом 9 статті 36 КЗпП України.
		А відтак, контрактна форма роботи творчих працівників, зокрема, і для позивачки, запроваджена спеціальним Законом, який і підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
		Посилання в позовній заяві на те, що припинення безстрокового трудового договору з позивачкою було проведено в порушення статті 252 КЗпП України, не заслуговують на увагу, оскільки контрактна форма роботи для працівників культури, зокрема, позивачки, була передбачена Законом, а не рішенням роботодавця, тому, така зміна не потребувала попереднього узгодження з профспілковим органом.
		Посилання в позовній заяві на недотримання відповідачем положень статті 49-2 КЗпП України щодо попередження про подальше звільнення не пізніше як за два місяці, також не заслуговує на увагу, оскільки з  установлених обставин справи вбачається, що позивачка була обізнана про  зміну істотних умов, проте відмовилася від  укладання контракту, як того вимагає  Закон № 955-VIII.
		Також безпідставними є доводи позовної заяви про те, що звільнення позивачки є незаконним втручанням в її приватне життя, що є порушенням вимог статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, та не узгоджується з рішеннями Європейського Суду з прав людини, оскільки в даному випадку відбулося не розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, а припинення трудового договору з підстав, передбачених законом, у зв'язку з відмовою позивачки укласти з відповідачем контракт, передбачений спеціальним законом.
		Доводи позивачки та її представника про те, що закон, на підставі якого було звільнено позивачку, суперечить положенням Конституції України та нормам спеціального трудового законодавства, оскільки погіршує становище працівника порівняно із тим, яке існувало до прийняття цього закону, а також те, що примушування працівника, який працює на умовах безстрокового трудового договору, до укладення контракту з обмеженим строком дії є погіршенням його становища є безпідставними, оскільки на контрактну форму трудового договору положення ст. 9 КЗпП України не поширюється.
		До такого висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 26.12.2012 року по справі № 6-156цс12, згідно якого на контрактну форму трудового договору не поширюється положення ст. 9 КЗпП України про те, що умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством України про працю, є недійсними.
		Суд відхиляє наданий позивачкою наказ № 200-к від 22.02.2017 року про надання ОСОБА_1 додаткового дня відпочинку 23.02.2017 року та не бере до уваги посилання позивачки на те, що вона всупереч вимогам ч. 3 ст. 40 КЗпП України була звільнена в день відпочинку, оскільки звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці не допускається з підстав, передбачених ст. ст. 40, 41 КЗпП України, та в інших випадках, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства проводиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, тоді як з позивачкою припинено трудовий договір на підставі п. 9 ст. 36 КЗпП України, а саме: з причин неукладення нею контракту.   
		Згідно висновку, який міститься в рішенні Верховного Суду України від 11 листопада 2009 року в справі № 6-17077сво09, реєстр № 6931521 усупереч усталеній практиці застосування Верховним Судом України положень ч.ч. 2, 3 ст. 40 КЗпП України, відповідно до якої заборона на звільнення працівника в період відпустки чи тимчасової непрацездатності стосується лише розірвання трудового договору з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу (ст. ст. 40, 41 КЗпП України) і не поширюється на випадки припинення трудового договору з інших підстав, зокрема з підстав, передбачених п. 2 ст. 36 КЗпП України, суди у цій справі поширили дію ч.ч. 2, 3 ст. 40 КЗпП України й на ці випадки. 
		Згідно правового висновку, зазначеного в постановах Верховного Суду України від 26 грудня 2012 року по справі № 6-156цс12 та від 23 січня 2013 року по справі № 6-127цс12, у пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" містяться роз'яснення про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч. 3 ст. 40 КЗпП України), які стосуються як передбачених ст. ст. 40, 41 КЗпП України випадків, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. 
		Разом з тим зміст поняття "розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу" розкрито законодавцем у п. 4 ст. 36 КЗпП України, до якого віднесено лише звільнення з підстав, передбачених ст. ст. 40, 41 КЗпП України. Це виключає охоплення змістом терміну "розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу" будь-якого іншого звільнення, підстава якого не зазначена в ст. ст. 40, 41 КЗпП України або яке законодавець спеціально не визначив як розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. 
		Таким чином, виходячи з нормативного (а не сутнісного) тлумачення п.п. 4, 8, 9 ст. 36, ч. 3 ст. 40, ч. 3 ст. 41, ст. ст. 40, 41 КЗпП України та ураховуючи те, що між сторонами виник спір із приводу припинення трудового договору з працівником з підстав, передбачених контрактом , а не у зв'язку зі звільненням працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, норми ч. 3 ст. 40 КЗпП України на ці правовідносини не поширюються. 
		Аналогічні правові висновки викладені в ухвалах Верховного Суду України від 3 червня 2009 року справа № 6-9326св09, реєстр № 3905779, від 19 травня 2010 року справа № 6-2394св10, реєстр № 10121110, в рішеннях Верховного Суду України від 19 листопада 2008 року справа № 6-15538св08, реєстр № 2590772, від 3 лютого 2010 року справа № 6-27204св09, реєстр № 8039765, від 28 квітня 2010 року справа № 6-27028св09, реєстр № 9449724, від 16 лютого 2011 року справа № 6-198св10, реєстр № 14405558, від 23 лютого 2011 року справа № 6-6139св10, реєстр № 14223170 й ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2011 року справа № 6-10895св11, реєстр № 17083258, від 28 вересня 2011 року справа № 6-19035св11, реєстр № 18633660, від 19 жовтня 2011 року справа № 6-32051св11, реєстр № 18986802, та рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2011 року, справа № 6-4137св10, реєстр № 16520112, згідно яких норма ч. 3 ст. 40 КЗпП України застосовується лише до правовідносин щодо розірвання трудового договору з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу (ст. ст. 40, 41 КЗпП України) і не поширюється на випадки припинення трудового договору з інших підстав, зокрема, передбачених п. 8 ст. 36 КЗпП України.
		Отже, суд приходить до висновку, що в даному випадку на правовідносини сторін не поширюються норми ст. ст. 40, 41 КЗпП України, на які позивачка посилається в позовній заяві, як на порушення відповідачем зазначених норм права, оскільки відповідно до положень ч. 3 ст. 40 КЗпП України заборона на звільнення працівника в період відпустки чи тимчасової непрацездатності стосується лише розірвання трудового договору з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу (ст. ст. 40, 41 КЗпП України) і не поширюється на випадки припинення трудового договору з інших підстав, зокрема з підстав, передбачених пунктом 9 статті 36 КЗпП України, яка таких застережень не передбачає.   
		З урахуванням вищенаведеного, безпідставним є посилання позивачки на те, що положення щодо одномоментного звільнення осіб, з якими укладено безстроковий трудовий договір, суперечить ст. ст. 22 та 41 Конституції України, а також статтям 40 та 41 КЗпП України, яка регулює підстави розірвання трудового договору за ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
		Суд відхиляє надані позивачкою науково-правові висновки науковців, зважаючи на те, що вони носять лише теоретичний рекомендаційний характер і може враховуватися судом при постановленні рішення, але при цьому не має пріоритетного значення перед іншими доказами, що оцінюються судом у їх сукупності. 
		За таких обставин, оскільки позивачка відмовилася від укладання контракту, норма Закону, якою запроваджено обов'язкове укладання строкового контракту з працівниками художнього та артистичного персоналу, які перебувають у трудових відносинах з державними та комунальними закладами культури, не визнавалась неконституційною, в діях відповідача не встановлено порушення нормативно регламентованої процедури прийняття наказу про припинення безстрокового трудового договору, на які вказує позивачка, тому суд доходить до висновку, що відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		       Саме до цього зводиться висновок щодо застосування відповідних норм права, викладений в постанові Верховного Суду від 4 квітня 2018 року в аналогічній справі № 753/4687/17, провадження № 61-6242св18, який враховується судом відповідно до вимог ч. 4 ст. 263 ЦПК України.
		Таким чином, оцінюючи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, суд не встановив порушень відповідачем трудових прав позивачки, за захистом яких вона звернулася до суду, тому дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні і не підлягають до задоволення.
		Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України судовий збір, від сплати якого звільнена позивачка за подання позовної заяви відповідно до п.1 ч.1 ст.5 Закону України "Про судовий збір", компенсується за рахунок держави. 
		На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 8, 41, 55, 129 Конституції України, ст. ст. 1, 2, 4-5, 10, 12-13, 19, 23, 27, 43, 49, 77-81, 83, 89, 133, 141, 175, 184, 209, 211, 213, 258-259, 263-265, 268, 272 ЦПК України, ст. ст. 2, 21, 23, 36 ЦК України, Законом України "Про театри і театральну справу", пунктами 2, 3 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури" від 28 січня 2016 року № 955-VIII, суд -
		 
		вирішив:
		В задоволенні позову відмовити. 
		Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. 
		Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
		Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
		Повний текст рішення складено 07 червня 2018 року.
		 
		Суддя                                                 Н.О. Яценко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...