Єдиний державний реєстр судових рішень

В зв’язку з набранням чинності 25.04.2025 Закону України від 26.02.2025 № 4273-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо зміни найменувань місцевих загальних судів" (далі – Закон), частину найменувань судів найближчим часом буде змінено відповідно до переліку наведеному у Законі

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 465/7153/15-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); В порядку ЦПК України; Скарги на дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, що розглядаються в порядку цивільного судочинства.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 20.06.2018. Забезпечено надання загального доступу: 20.06.2018.
Дата набрання законної сили: 05.06.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		 
		05 червня 2018 року
		м. Київ
		 
		Справа № 465/7153/15-ц
		Провадження № 14-158цс18
		 
		Велика Палата Верховного Суду у складі:
		головуючого судді Князєва В. С.,
		судді-доповідача СитнікО.М., 
		 
		суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. 
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_3,
		відповідачі: ОСОБА_4, Товариство з обмеженою відповідальністю «Привокзальний» (далі - ТОВ «Привокзальний») ринок,
		 
		розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 10 березня 2016 року у складі судді Мартинишин М. О. та рішення Апеляційного суду Львівської області від 23 червня 2016 року у складі колегії суддів Зверхановської Л. Д., Цяцяка Р. П., Шеремети Н. О.
		 
		у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ТОВ «Привокзальний» ринок про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном,
		 
		УСТАНОВИЛА:
		 
		У листопаді 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що 03 серпня 2015 року між нею та ТОВ  «Привокзальний» ринок укладено договір № ВЧК-129 «Про надання в користування торгових місць», відповідно до пунктів 1, 2 якого ТОВ «Привокзальний» ринок брало на себе зобов'язання надати ОСОБА_3 у тимчасове платне користування торгове місце - кіоск НОМЕР_1 площею 4 кв. м у будівлі під літ. «ч-1» на відкритій частині ринку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 для здійснення торгівлі продовольчими продуктами та сільськогосподарською продукцією. Згідно з пунктами 9-12 указаного договору позивачка брала на себе зобов'язання щомісячно, у строк до 5 числа наступного за звітним місяця, здійснювати оплату за наданий у користування кіоск шляхом унесення коштів у касу ТОВ «Привокзальний» ринок або перерахування коштів на рахунок ТОВ «Привокзальний» ринок. На момент звернення із цим позовом ОСОБА_3 не могла користуватися торговим кіоском, оскільки його використовувала стороння особа - ОСОБА_4 Позивачка звернулася до ТОВ «Привокзальний» ринок з листом-вимогою надати їй у користування вказаний торговий кіоск. ТОВ «Привокзальний» ринок листом повідомило її, що торговий кіоск зайнято попереднім орендарем, який відмовляється його звільнити, та надало копію листа-повідомлення, за яким угоду із ОСОБА_4 розірвано й останню попереджено про необхідність звільнення торгового кіоску, яким вона користувалася на підставі угоди від 01 березня 2013 року № ВЧК-129 про надання їй у користування торгових місць. Позивачка вважала, що 03 серпня 2015 року між ТОВ «Привокзальний» ринок та нею було правомірно укладено договір № ВЧК-129 «Про надання в користування торгових місць», який, на її думку, є чинним у розумінні законодавства України, а також те, що вона є титульним володільцем майна ? торгового кіоску НОМЕР_1, а отже, належним позивачем за цим негаторним позовом.
		 
		На підставі викладеного ОСОБА_3 просила виселити ОСОБА_4 з нежитлового приміщення (стаціонарного кіоску) НОМЕР_1 площею 4 кв. м у будівлі під літ. «ч-1» на відкритій частині ринку «Привокзальний», розташованого за адресою: АДРЕСА_1 передати майно - нежитлове приміщення (стаціонарний кіоск) НОМЕР_1 площею 4 кв. м у будівлі під літ. «ч-1» на відкритій частині ринку «Привокзальний», розташованого за вказаною адресою власнику - ТОВ «Привокзальний» ринок; зобов'язати ОСОБА_4 звільнити нежитлове приміщення (стаціонарний кіоск) НОМЕР_1 площею 4 кв. м у будівлі під літ. «ч-1» на відкритій частині ринку «Привокзальний», розташованого за згаданою адресою від майна та особистих речей; зобов'язати ТОВ «Привокзальний» ринок не чинити ОСОБА_3 перешкод у користуванні нежитловим приміщенням (стаціонарним кіоском) НОМЕР_1, площею 4 кв. м у будівлі під літ. «ч-1» на відкритій частині ринку «Привокзальний», розташованого за адресою: АДРЕСА_1 та передати це нежитлове приміщення (стаціонарний кіоск) НОМЕР_1 ОСОБА_3 й підписати акт приймання-передачі нежитлового приміщення (стаціонарного кіоску) НОМЕР_1; зобов'язати приватного підприємця ОСОБА_4 не чинити перешкод у користуванні ОСОБА_3 нежитловим приміщенням (стаціонарним кіоском) НОМЕР_1 площею 4 кв. м у будівлі під літ. «ч-1» на відкритій частині ринку «Привокзальний», розташованого за вказаною адресою.
		 
		Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 10 березня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що торгові місця, які є предметами угоди від 01 березня 2013 року № ВЧК-129 та договору від 03 серпня 2015 року № ВЧК-129, є різними об'єктами; позивачка не надала будь-яких доказів на підтвердження того, що ОСОБА_4 та TOB «Привокзальний» ринок чинять їй перешкоди в користуванні торговим місцем - стаціонарним кіоском НОМЕР_1 площею 4 кв. м у будівлі під літ. «ч-1» на території ринку «Привокзальний»; а також того, що ОСОБА_4 займає торгове місце НОМЕР_1 загальною площею 4 кв. м, розташоване на території ринку «Привокзальний» без законних правових підстав; у справі відсутні належні докази того, що угоду між TOB «Привокзальний» ринок та ОСОБА_4 про надання останній у користування торгового місця розірвано, тому в TOB «Привокзальний» ринок немає правових підстав передавати в користування іншим особам майно, яким користується ОСОБА_4; позовні вимоги ОСОБА_3 є безпідставними.
		 
		Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 23 червня 2016 року рішення Франківського районного суду м. Львова від 10 березня 2016 року скасовано у частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про зобов'язання ОСОБА_4 не чинити ОСОБА_3 перешкод у користуванні спірним торговим місцем, звільнити його та передати власнику - TOB «Привокзальний» ринок, а також про зобов'язання відповідача - TOB «Привокзальний» ринок не чинити позивачці перешкод у користуванні спірним торговим місцем і передати його ОСОБА_3  та ухвалено у цій частині нове рішення про зобов'язання ОСОБА_4 не чинити ОСОБА_3 перешкод у користуванні нежитловим приміщенням (стаціонарним кіоском) НОМЕР_1 площею 4 кв. м у будівлі під літ. «ч-1» на відкритій частині ринку «Привокзальний» за адресою: АДРЕСА_1 звільнити це нежитлове приміщення від майна та особистих речей і передати власнику - ТОВ «Привокзальний» ринок. Також зобов'язав ТОВ «Привокзальний» ринок не чинити ОСОБА_3 перешкод у користуванні нежитловим приміщенням (стаціонарним кіоском) НОМЕР_1 площею 4 кв. м у будівлі під літ. «ч-1» на відкритій частині ринку «Привокзальний» та передати це нежитлове приміщення позивачці з підписанням акта приймання-передачі. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
		 
		Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про зобов'язання відповідачів не чинити позивачці перешкод у користуванні майном, апеляційний суд керувався тим, що предметом угоди від 01 березня 2013 року № ВЧК-129 та договору від 03 серпня 2015 року № ВЧК-129 є одне й те ж торгове місце, право власності на яке підтверджується свідоцтвом від 19 жовтня 2010 року серії НОМЕР_2 угода від 01 березня 2013 року № ВЧК-129 «Про надання в користування торгових місць», укладена між ТОВ «Привокзальний» ринок та приватним підприємцем ОСОБА_4, є розірваною; на момент укладення договору від 03 серпня 2015 року № ВЧК-129 «Про надання в користування торгових місць» і на час звернення ОСОБА_3 до суду торгове місце НОМЕР_1 загальною площею 4 кв. м на території ринку «Привокзальний» було зайняте відповідачкою ОСОБА_4; висновки суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_3 у частині позовної вимоги про виселення ОСОБА_4 з нежитлового приміщення (стаціонарного кіоску) НОМЕР_1 площею 4 кв. м у будівлі під літ. «ч-1» на відкритій частині ринку «Привокзальний» за адресою: АДРЕСА_1 є правильними та законними, оскільки за нормами чинного законодавства виселення може проводитися лише із житлових приміщень.
		 
		29 липня 2016 року ОСОБА_4 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Франківського районного суду м. Львова від 10 березня 2016 року й рішення Апеляційного суду Львівської області від 23 червня 2016 року та закрити провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
		 
		Доводи, наведені в касаційній скарзі
		 
		Касаційну скаргу мотивовано тим, що спір між сторонами справи виник з господарського договору від 03 серпня 2015 року № ВЧК-129 та пов'язаний із господарською діяльністю його сторін - ТОВ «Привокзальний» ринок та фізичною особою ? підприємцем ОСОБА_3, а тому справа підлягає розгляду господарським судом.
		 
		ОСОБА_4 зазначає, що позивачка є суб'єктом господарської діяльності та укладала договір оренди з ТОВ «Привокзальний» ринок як фізична особа ? підприємець.
		 
		Крім того, вважає, що спір про розірвання угоди від 01 березня 2013 року не вирішений по суті, а тому така угода є дійсною.
		 
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2016 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 31 жовтня 2016 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
		 
		Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		У січні 2018 року вказану справу передано до Верховного Суду.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 березня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
		 
		Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року цивільну справу прийнято до провадження та призначено справу до розгляду.
		 
		Позиція Великої Палати Верховного Суду
		 
		Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що скаргу слід задовольнити з огляду на таке.
		 
		Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (у редакції Закону № 2147-VIIІ) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		 
		Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 
		 
		Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
		 
		Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
		 
		Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 
		 
		На час звернення до суду та розгляду справи процесуальне законодавство містило критерії розмежування справ за предметною та суб'єктною підсудністю.
		 
		Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи в суді першої інстанції) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: 1) захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; 3) інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
		 
		Указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
		 
		Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
		 
		Суди встановили, що відповідно до свідоцтва про право власності на нежитлові приміщення від 19 жовтня 2010 року серії САС № 777047 TOB«Привокзальний» ринок належать на праві приватної власності нежитлові приміщення № 125?132 в будівлі під літ. «ч-1» загальною площею 32 кв. м, яка розташована у АДРЕСА_1. Характеристику нежитлових приміщень та їх обладнання наведено в технічному паспорті, який є складовою частиною цього свідоцтва.
		 
		01 березня 2013 року між TOB «Привокзальний» ринок та приватним підприємцем ОСОБА_4 було укладено угоду № ВЧК - 129 «Про надання в користування торгових місць», згідно з якою останній передано в тимчасове платне користування торгове місце НОМЕР_1 загальною площею 4 кв. м, розташоване на території ринку «Привокзальний», за адресою: АДРЕСА_1, для здійснення торгівельної діяльності продовольчими товарами та сільськогосподарською продукцією.
		 
		За правилами пункту 24 цієї угоди термін її дії встановлюється строком на 35 календарних місяців з дати її підписання сторонами; угода діє до 31 січня 2016 року включно.
		 
		Згідно з актом приймання-передачі TOB «Привокзальний» ринок передало у користування приватному підприємцю ОСОБА_4 визначене угодою торгове місце НОМЕР_1.
		 
		TOB «Привокзальний» ринок своїм листом від 07 липня 2015 року № 166 (вимога про звільнення торгового місця), адресованим на ім'я ОСОБА_4, повідомило її, що угода від 01 березня 2013 року № ВЧК-129 «Про надання в користування торгових місць», укладена між ними, вважається розірваною через 10 (десять) календарних днів з дня отримання ОСОБА_4 даного повідомлення про розірвання угоди (або відмови від отримання, неотримання поштового відправлення із цим повідомленням у відділенні поштового зв'язку). ТОВ «Привокзальний» ринок вимагало від ОСОБА_4 негайно, у строк не пізніше п'яти днів з дня отримання нею даного повідомлення, погасити всю наявну заборгованість, у тому числі штрафні санкції, а також звільнити займане торгове місце - кіоск НОМЕР_1 площею 4 кв. м. у будівлі під літ. «ч - 1», який розташований на території ринку «Привокзальний» по АДРЕСА_1, від майна та особистих речей, що в ньому знаходяться, не пізніше наступного дня після розірвання цієї угоди.
		 
		Такий лист ОСОБА_4 отримала 09 липня 2015 року.
		 
		Основним наведеним у касаційній скарзі доводом зазначено ту обставину, що позивачка є фізичною особою - підприємцем, у якої виник спір з юридичною особою, у зв'язку із чим він повинен розглядатися за правилами господарського судочинства.
		 
		ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне визначити співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи - підприємця, а також їх правового статусу.
		 
		Відповідно до частини першої статті 24 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. 
		 
		У статті 25 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. 
		 
		За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає в момент її народження та припиняється в момент її смерті.
		 
		У статті 26 ЦК України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин.
		 
		З аналізу вказаних вимог цивільного законодавства вбачається, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. 
		 
		Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус «фізична особа - підприємець» сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх. 
		 
		Згідно зі змістом договору від 03 серпня 2015 року № ВЧК-129, який досліджувався судами першої й апеляційної інстанцій, його укладено між ТОВ «Привокзальний» ринок та ОСОБА_3, якій торгове місце передається для здійснення торговельної діяльності продовольчими/непродовольчими товарами та сільськогосподарською продукцією (а. с. 16, 17).
		 
		Відповідно до пункту 8.4 цього договору ОСОБА_3 зобов'язана здійснювати торгівлю на підставі виданих відповідними органами патентів, ліцензій, дозволів, погоджень, документів, що підтверджують якість товарів (сертифікатів якості, висновків ветсанлабораторії ринку).
		 
		У пункті 35 цього договору зазначено, що з підписанням угоди ОСОБА_3 підтверджує, що вона обізнана з усіма вимогами чинного законодавства, які регулюють порядок здійснення торговельної діяльності, у тому числі: Правил торгівлі на ринках, Правил торговельного обслуговування населення, Правил роздрібної торгівлі продовольчими товарами, Ветеринарно-санітарних правил для ринків, Закону України «Про захист прав споживачів», Правил користування засобами вимірювальної техніки у сфері торгівлі, іншими нормативними документами з питань торговельної діяльності, та зобов'язується їх дотримуватися.
		 
		Згідно з витягом з Єдиного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців ОСОБА_3 15 квітня 2008 року зареєстрована як фізична особа ? підприємець і видами її діяльності є: роздрібна торгівля вживаними товарами в магазинах; надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна; агентство нерухомості; діяльність у сфері права.
		 
		Крім суб'єктної, процесуальні кодекси визначають предметну юрисдикцію. 
		 
		В договорі від 03 серпня 2015 року № ВЧК-129 позивачка як сторона договору не зазначена як фізична особа ? підприємець. Разом з тим зі змісту договору вбачається, що він укладений з метою здійснення постійної торговельної діяльності, що свідчить про його спрямованість на реалізацію позивачкою своїх прав як фізичної особи - підприємця, оскільки й у самому договорі мова йде не про періодичне здійснення реалізації продуктів чи товару, а саме здійснення торгівлі як підприємницької діяльності особи.
		 
		За загальним правилом, закріпленим у частинах першій та третій статті 15 ЦПК України, яка діяла на час звернення до суду та розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанцій, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
		 
		Разом з тим Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) у редакції, що діяла на час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанцій, передбачав, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
		 
		У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.
		 
		Тобто фізична особа могла звернутися з позовом до господарського суду лише в разі, якщо розгляд такого спору в господарському суді було прямо передбачено ГПК України та відповідним законом.
		 
		Згідно із частиною першою статті 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
		 
		За нормами частини четвертої статті 1 Правил торгівлі на ринках торгівлю на ринках можуть здійснювати фізичні особи - громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, суб'єкти підприємницької діяльності, а також юридичні особи незалежно від форм власності.
		 
		 
		У справі, що переглядається, позивачка просила суд зобов'язати відповідачів не чинити їй перешкод у користуванні нежитловим приміщенням, зазначаючи себе як фізичну особу, а не фізичну особу - підприємця. 
		 
		Разом з тим характер правовідносин, що виникли між сторонами договору від 03 серпня 2015 року № ВЧК-129, свідчить про його спрямованість на здійснення сторонами підприємницької діяльності, а позовні вимоги стосуються прав та інтересів позивача саме як учасника господарських відносин - фізичної особи - підприємця.
		 
		Оскільки юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, суди неправильно визначили, що позов ОСОБА_3 в цьому випадку заявлений фізичною особою - орендарем нерухомого майна, який в силу вимог статті 15 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, має розглядатися в порядку цивільного судочинства. Тобто суди неправильно визначилися з юрисдикційністю спору, адже справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
		 
		У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України встановлено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу.
		 
		Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
		 
		Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
		 
		Отже, рішення Франківського районного суду м. Львова від 10 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 23 червня 2016 року підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю.
		 
		Згідно з частиною другою статті 4 Закону України «Про судовий збір» при поданні апеляційної чи касаційної скарги на судові рішення стягується судовий збір.
		 
		Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 
		 
		У разі закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, унаслідок необґрунтованих дій позивача (частина п'ята статті 142 ЦПК України).
		 
		За нормами підпунктів 6, 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною на час подання скарг, за подання апеляційної скарги на рішення суду судовий збір становив 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви (у даному випадку 487,20 грн *110 % = 535,92 грн). За подання касаційної скарги на рішення суду - 120 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви (у даному випадку 487,20 грн *120 % = 584,64 грн).
		 
		Таким чином, з позивачки підлягає стягненню 1120,56 грн, витрачених ОСОБА_4 на сплату судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг.
		 
		Керуючись статтями 141, 142, 402, 409, 414-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду 
		 
		ПОСТАНОВИЛА:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.
		 
		Рішення Франківського районного суду м. Львова від 10 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 23 червня 2016 року скасувати.
		 
		Провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, Товариства з обмеженою відповідальністю «Привокзальний» ринок про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном закрити.
		 
		Стягнути з ОСОБА_3 (місце проживання:, АДРЕСА_2) на користь ОСОБА_4 (місцезнаходження: АДРЕСА_3) 1120,56 грн (тисячу сто двадцять гривень 56 копійок) на відшкодування судових витрат.
		 
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Повну постанову складено і підписано 12 червня 2018 року.
		 
		Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. СитнікСудді:                                               Н. О. Антонюк  Н. П. Лященко
		С. В. Бакуліна  О. Б. Прокопенко
		В. В. Британчук  Л. І. Рогач
		Д. А. Гудима  І. В. Саприкіна
		В. І. Данішевська  О.С. Ткачук
		О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич
		О. Р. Кібенко О. Г. Яновська
		                                                 Л. М. Лобойко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...