Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 1311/832/12 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із сімейних правовідносин.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 27.06.2018. Забезпечено надання загального доступу: 03.07.2018.
Дата набрання законної сили: 20.06.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України        
		 
		20 червня 2018 року                                                                     
		м. Київ                                                                   
		 
		справа № 1311/832/12-ц
		 
		провадження № 61-6409св18 
		                                                                                                                           
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		 
		головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), 
		суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Ступак О. В., 
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1,
		відповідач - ОСОБА_2,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області                 від 16 червня 2014 року у складі судді Самсіна М. Л. та рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Мельничук О. Я., Копняк С. М., Савуляк Р. В.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		У травні 2012 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що з 2004 року вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі. За час спільного проживання сторони придбали майно, яке залишилося у володінні та користуванні відповідача. До складу цього майна входить квартира АДРЕСА_1, яка була зареєстрована за відповідачем 24 березня 2006 року, та транспортні засоби, а саме: автомобіль марки ВАЗ, модель 210994-20, 2008 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1, та автомобіль марки ВАЗ, модель 21099, 2003 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_3. Враховуючи викладене,  ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на 1/2 частину вищевказаних квартири, 1/2 частину автомобілів та    1/2 частину грошових коштів, що становить 25 тис. грн, в сумі 50 тис. грн., які        ОСОБА_2 позичив  ОСОБА_3 згідно з договором позики від 20 січня  2012 року. 
		 
		Рішенням Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 16 червня                  2014 року позов задоволено частково. Проведено поділ спільного нажитого майна шляхом виділення у власність ОСОБА_1 1/2 частини квартири АДРЕСА_1. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 8 370 грн вартості 1/2 автомобіля марки «ВАЗ 210994-20», 2008 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2. В решті позовних вимог відмовлено.
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що квартира та автомобіль марки ВАЗ, модель 210994-20 є спільною сумісною власністю позивача та відповідача, тому вказане майно підлягає поділу між ними. Оскільки автомобіль є неподільною річчю, ОСОБА_1 належить 1/2 його вартості. Відмовляючи у поділі автомобіля марки ВАЗ, модель 21099, місцевий суд виходив з того, що цей автомобіль було пошкоджено у дорожньо-транспортній пригоді. Приватним акціонерним товариством «Страхова компанія «Провідна» відповідачу було виплачене страхове відшкодування за пошкоджений автомобіль в сумі 22 260 грн 62 коп., які використані подружжям на придбання автомобіля ВАЗ, модель 210994-20.  За договором позики від 20 січня       2012 року відповідач ОСОБА_2 позичив ОСОБА_3 35 954 грн., які позичальник повернув позикодавцеві 29 січня 2012 року.   
		 
		Додатковим рішенням Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області                            від 22 грудня 2015 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 218 грн         80 коп. судового збору. 
		 
		Рішення суду першої інстанції оскаржувалося в апеляційному порядку                  ОСОБА_2 лише в частині виділення у власність ОСОБА_1 1/2 частини спірної квартири і переглядалося апеляційним судом тільки в цій частині.
		 
		Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 31 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 16 червня 2014 року в частині проведення поділу спільного нажитого майна шляхом виділення у власність ОСОБА_1 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати за подачу апеляційної скарги в розмірі 827 грн      99 коп. 
		 
		Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що спірна квартира приватизована ОСОБА_5 у 2006 році, тому відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» є його особистою приватною власністю і не може вважатися спільним майном подружжя.  
		 
		У листопаді 2016 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 16 червня 2014 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 жовтня 2016 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що місцевий суд правильно оцінив ситуацію при поділі майна, однак не визнав майно спільною сумісною власністю подружжя, хоча ця вимога ставилася в заяві про збільшення позовних вимог. Посилання відповідача на те, що спірна квартира була отримана ним особисто, є неправдивими і спростовуються матеріалами справи. Місцевий суд дійшов помилкового висновку, що частина коштів, використаних на придбання автомобіля марки ВАЗ 210994-20, державний реєстраційний номер НОМЕР_1, була отримана відповідачем від страхової компанії, тому вказані грошові кошти є його особисто приватною власністю. Із сімейного бюджету витрачалися грошові кошти на придбання страхового полісу, обслуговування спірного автомобіля протягом всього часу володіння ним, тому вказаний автомобіль є спільною сумісною власністю сторін. Суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що грошові кошти за розпискою не були отримані їх сім'єю, оскільки вказана розписка була здобута  з метою уникнення поділу спільних коштів подружжя, які надавалися в позику ОСОБА_3
		 
		У березні 2017 року ОСОБА_2 подав заперечення на касаційну скаргу і просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що судами правильно застосовані як норми матеріального права, так і норми процесуального права, в повному обсязі з'ясовані обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Посилання у касаційній скарзі на те, що позивач вкладала кошти та фактично покращила майно, яке на час приватизації було непридатним для проживання, є безпідставними, оскільки факт проведення ремонтних робіт у квартирі, час, склад та види таких робіт, їх вартість та вартість матеріалів можуть бути підтверджені лише письмовими доказами, однак такі докази відсутні. Апеляційним судом правильно встановлено, що спірна квартира є його особистою власністю і не може вважатися спільним майном подружжя, так як  набута ним внаслідок приватизації. Доводи касаційної скарги про ненадання судом оцінки договору позики є безпідставними та голослівними, оскільки з метою виконання письмового правочину, на який розповсюджується презумпція правомірності, а саме договору позики, було повернуто кошти, про що свідчить відповідна розписка, яка є належним та допустимим письмовим доказом виконання зобов'язань. 
		 
		 Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 січня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області.                            
		 
		Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		 
		05 лютого 2018 року справу № 1311/832/12-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 червня 2018 року справу призначено до судового розгляду. 
		 
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
		 
		Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.  
		Судами встановлено, що 02 серпня 2004 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 22 серпня 2012 року. Після розірвання шлюбу ОСОБА_1 присвоєно прізвище ОСОБА_1.
		За час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі ОСОБА_2 набув у приватну власність квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданим приватизаційним відділом житлового фонду Кам'янка-Бузької міської ради 07 березня 2006 року.  
		Відповідно до статей 1-3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду - це   відчуження   квартир  (будинків),  житлових  приміщень  у гуртожитках,  призначених  для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат  у  квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше  наймачів,  та  належних  до  них  господарських  споруд  і приміщень  (підвалів,  сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на  користь  громадян України. До    об'єктів приватизації належать, зокрема квартири багатоквартирних будинків, які використовуються громадянами на умовах найму. Приватизація здійснюється шляхом, зокрема безоплатної передачі громадянам квартир (будинків),  житлових приміщень у    гуртожитках  з  розрахунку  санітарної   норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю.
		 
		За змістом наведених правових норм власником приватизованого житла стає особа (особи), яка в установленому законом порядку взяла участь у його приватизації.
		 
		Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 Сімейного кодексу України (далі - СК України) особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
		Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
		Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
		 
		Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: час набуття майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
		 
		Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.
		 
		У зв'язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
		 
		Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя. 
		 
		Викладене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, висловленим у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15.
		 
		Статтею 61 СК України визначено об'єкти спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до частин першої-четвертої цієї статті об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
		 
		Законом України від 11 січня 2011 року № 2913-VІ «Про внесення змін до статті 61 СК України щодо об'єктів права спільної сумісної власності подружжя», який набрав чинності 08 лютого 2011 року, вказану правову норму було доповнено частиною п'ятою, згідно з якою об'єктом права спільної сумісної  власності подружжя є житло,  набуте  одним  із  подружжя  під   час шлюбу внаслідок приватизації державного  житлового фонду, та земельна  ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі  її  одному  з  подружжя  із земель   державної   або   комунальної  власності,  у  тому  числі приватизації.
		Законом України від 17 травня 2012 року № 4766-VІ «Про внесення змін до СК України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка», який набрав чинності з 13 червня 2012 року, частину п'яту статті 61 СК України було виключено. Натомість кодекс було доповнено, зокрема пунктом 4 частини першої статті 57 СК України, згідно з яким житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», є особистою приватною власністю дружини, чоловіка.
		Отже, з урахуванням наведених змін до СК України правовий режим приватизованого житла змінювався. При цьому лише в період часу з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно житло,  набуте  одним  із  подружжя  під   час шлюбу внаслідок приватизації державного  житлового фонду, визнавалося спільною сумісною власністю подружжя. В інші періоди дії Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» таке житло переходило у власність лише того з подружжя, який брав участь у приватизації.
		Як зазначалося вище, свідоцтво про право власності на спірну квартиру було видано ОСОБА_2 приватизаційним відділом житлового фонду Кам'янка-Бузької міської ради 07 березня 2006 року і у встановленому законом порядку не визнавалося недійсним, тобто є чинним.
		 
		Скасовуючи рішення місцевого суду в частині виділення ОСОБА_1 1/2 частини спірної квартири та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що квартира АДРЕСА_1 є особистою власністю ОСОБА_2, оскільки була набута ним відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». 
		 
		Суд апеляційної інстанції повно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку згідно зі статтями 57-60, 212-215, 303, 304, 316 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.
		 
		Посилання у касаційній скарги на те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю сторін, є безпідставними та спростовуються встановленими апеляційним судом і наведеними вище обставинами справи.
		 
		Відповідно до частин першої-третьої статей 10 ЦПК України 2004 рокуцивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		 
		Згідно з частинами першою-другою статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.
		 
		У поданій до суду позовній заяві у цій справі ОСОБА_1 не зазначала наведені нею у касаційній скарзі підстави позову щодо визнання за нею права власності  на                 1/2 частину спірної квартири, а саме внесення її батьком ОСОБА_6 на користь ОСОБА_7 15 тис. доларів США, що передувало отриманню права на приватизацію квартири, а також покращення майна за її кошти. До початку розгляду справи по суті ОСОБА_1 не змінювала підставу позову в порядку, встановленому частиною першою статті 31 ЦПК України 2004 року. Тому вказані доводи касаційної скарги не заслуговують на увагу.
		 
		Доводи заявника в означеній частині стосуються достатньої, на думку ОСОБА_1, переконливості наданих нею доказів на підтвердження її права власності на спірне майно. Тобто ці доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційного суду, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищезгаданої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
		 
		За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасникам справи належить право оскарження в касаційному порядку лише тих рішень суду першої інстанції, які переглянуті апеляційним судом. Наведені в касаційній скарзі доводи щодо неправильного, на думку заявника, вирішення судом першої інстанції її позовних вимог про поділ автомобілів та грошових коштів у сумі 50 тис. грн не були предметом перегляду апеляційного суду, який відповідні обставини не досліджував і правову оцінку їм не давав. 
		 
		Посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на те, що подану нею 01 липня 2014 року апеляційну скаргу було втрачено, не заслуговують на увагу, оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження цієї обставини. Крім того, при її встановленні ОСОБА_1 не позбавлена можливості звернутися до суду з повторною апеляційною скарга та заявою про поновлення строку на апеляційне оскарження з наведенням відповідних підстав для такого поновлення.
		 
		Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ)вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року, № 63566/00Л). 
		 
		Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
		 
		Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. 
		 
		Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		 
		Рішення Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 16 червня 2014 року у незміненій після апеляційного перегляду частині та рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 жовтня 2016 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		                         
		ГоловуючийВ. А. Стрільчук  Судді:С. О. Карпенко   В. О. Кузнєцов   А. С. Олійник   О. В. Ступак

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...