Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 758/6863/14-ц : Справи про адмінправопорушення (з 01.01.2019); У порядку процесуального законодавства; В порядку ЦПК України.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 04.07.2018. Забезпечено надання загального доступу: 04.07.2018.
Дата набрання законної сили: 20.06.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		Постанова 
		Іменем України 
		 
		20 червня 2018 року
		м. Київ
		 
		Справа № 758/6863/14-ц
		Провадження № 14-224цс18
		 
		Велика Палата Верховного Суду у складі:
		головуючого судді Князєва В. С.,
		судді-доповідача СитнікО.М., 
		 
		суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. 
		 
		учасники справи:
		позивач - Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - ПАТ «Альфа-Банк»),
		відповідачі - ОСОБА_3, ОСОБА_4, Приватне підприємство «Ананда Україна» (далі - ПП «Ананда Україна»),
		 
		розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПП «Ананда Україна» на рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2015 року у складі суддів: Махлай Л. Д., Андрієнко А. М., Музичко С. Г.,
		 
		у справі за позовом ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4,ПП «Ананда Україна» про стягнення заборгованості за кредитним договором,
		 
		УСТАНОВИЛА:
		 
		У червні 2014 року ПАТ «Альфа-Банк» звернулося до суду з позовом до  ОСОБА_3, ОСОБА_4, ПП «Ананда Україна» про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 1 239 569,41 грн, з яких                          1 195 664,44 грн - заборгованість за тілом кредиту, 30 375,81 грн - заборгованість за відсотками за користування кредитними коштами та 13 529,16 грн - пеня за порушення умов кредитного договору.
		 
		Позовна заява мотивована тим, що 02 липня 2007 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» (далі - ЗАТ «Альфа-Банк»), правонаступником якого є ПАТ «Альфа-банк» та ОСОБА_3, укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 138 000 доларів США, який зобов'язалася повернути у строк до 02 липня 2022 року та сплатити проценти за користування кредитом.
		 
		На забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором між ЗАТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є ПАТ «Альфа-банк» та ОСОБА_4 укладено договір поруки від 02 липня 2007 року, а також із ПП «Ананда Україна» від 16 березня 2010 року.
		 
		У зв'язку з неналежним виконанням позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором від 02 липня 2007 року, станом на 12 листопада 2013 року виникла заборгованість у розмірі 105 024,38 доларів США, що за курсом Національного банку України на дату розрахунку становить - 1 195 664,44 грн., за відсотками - 2 668,14 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України на дату розрахунку становить - 30 375,81 грн, а також неустойку за невиконання умов договору в розмірі 1 188,37 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України на дату розрахунку становить 13 529,16 грн, яку позивач просив солідарно стягнути з відповідачів.
		 
		Заочним рішенням Подільського районного суду м. Києва від 06 травня 2015 року у задоволенні позову ПАТ «Альфа-Банк» відмовлено.
		 
		Заочне рішення місцевого суду мотивоване тим, що ПАТ «Альфа-Банк» не надано підтверджень порушення відповідачами умов укладених із ним договорів і існування простроченої заборгованості у ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ПП «Ананда Україна» у заявленому позивачем розмірі відповідно до вимог статей 10, 60 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на момент розгляду та вирішення справи судом першої інстанції.
		 
		Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2015 року заочне рішення Подільського районного суду м. Києва від 06 травня 2015 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ «Альфа-Банк» задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_4 і ОСОБА_3 на користь ПАТ «Альфа-Банк» 1 195 664,44 грн заборгованості за тілом кредиту, 30 375,81 грн заборгованості за відсотками за користування кредитними коштами і 13 529,16 грн пені за порушення умов кредитного договору. Стягнуто солідарно з ПП «Ананда Україна» та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Альфа-Банк» 1 195 664,44 грн заборгованості за тілом кредиту, 30 375,81 грн заборгованості за відсотками за користування кредитними коштами і 13 529,16 грн пені за порушення умов кредитного договору. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
		 
		Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову ПАТ «Альфа-Банк», апеляційний суд, виходив із того, що у зв'язку із невиконанням ОСОБА_3 умов кредитного договору, утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з позичальника та поручителів у солідарному порядку; правові підстави для припинення поруки відсутні, оскільки після звернення у 2010 році ПАТ «Альфа-Банк» до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, позов було залишено без розгляду у зв'язку із мирним врегулюванням спору та сплатою частини суми простроченої заборгованості, що свідчить про те, що позичальник та поручитель ОСОБА_4 визнали той факт, що кредитний договір та договір поруки є діючими та строк виконання не настав; 16 березня 2010 року між ПП «Ананда Україна» в особі ОСОБА_4 та ПАТ «Альфа-Банк» укладено ще один договір поруки; після узгодження питань щодо продовження дії кредитного договору та договору поруки з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у березні 2010 року банк з вимогами про дострокове погашення кредиту, до подачі вказаного позову не звертався.
		 
		У квітні 2017 року ПП «Ананда Україна» звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2015 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2015 року скасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		 
		Доводи, наведені у касаційній скарзі
		 
		Касаційну скаргу мотивовано тим, що провадження в указаній справі у частині вимог ПАТ «Альфа-Банк» до ПП «Ананда Україна» про стягнення заборгованості за кредитним договором підлягає закриттю, оскільки спір згідно із частиною першою статті 1, статями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанції, підлягає розгляду господарським судом, а не в порядку цивільного судочинства.
		 
		Крім того, заявник стверджує, що правовідносини ОСОБА_4 за укладеним із банком договором поруки від 02 липня 2007 року та ПП «Ананда Україна» за укладеним із ПАТ «Альфа-Банк» договором поруки від 16 березня 2010 року припинилися з огляду на положення частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Судом апеляційної інстанції питання щодо виникнення часу прострочення ОСОБА_3 сплати чергових платежів та направлення вимог про дострокове погашення заборгованості, не досліджувалися у зв'язку із чим, вважає, що відсутні правові підстави для стягнення заборгованості за кредитним договором із поручителів. 
		 
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
		 
		15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
		 
		Відповідно до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (у редакції Закону № 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		 
		03 травня 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ вказану касаційну скаргу разом із матеріалами справи передано до Верховного Суду.
		 
		Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 31 травня 2018 року вказану справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
		 
		Позиція Великої Палати Верховного Суду
		 
		Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
		 
		Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 
		 
		Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
		 
		Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне між собою.
		 
		Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. 
		 
		ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
		 
		ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) у статті 19 визначив, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
		 
		Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
		 
		Разом з тим, при визначенні юрисдикції, суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники.
		 
		Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.
		 
		Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначені у частині першій цієї статті, а саме, у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд.
		 
		Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. 
		 
		У пункті 1 частини другої статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів 
		 
		Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
		 
		Тобто критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
		 
		Суди установили, що з позовом до суду звернулася юридична особа - ПАТ «Альфа-Банк» про стягнення заборгованості з фізичної особи - ОСОБА_3, яка уклала з позивачем кредитний договір, а також до поручителів, якими є фізична особа - ОСОБА_4 та юридична особа - ПП «Ананда Україна». Вказані особи є відповідачами у зв'язку з тим, що на забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором ПАТ «Альфа-Банк» уклав такі договори: 02 липня 2007 року - договір поруки з ОСОБА_4 та 16 березня 2010 року - договір поруки з ПП «Ананда Україна», кожен з яких за умовами договорів поруки погодився солідарно відповідати із позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язання за кредитним договором.
		 
		Згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів.
		 
		Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки зазначені стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони.
		 
		Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителями, частина з яких є юридичними, а частина - фізичними особами.
		 
		ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу.
		Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
		Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично - значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного і обґрунтованого рішення.
		 
		Крім того, вирішення за правилами цивільного судочинства господарського спору в частині позовних вимог до боржника, який є фізичною особою та поручителя, який є юридичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмета, а  також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій.
		 
		За таких обставин, Велика Палата Верховного Суду вважає правильними висновки апеляційного суду про наявність правових підстав для розгляду справи у порядку цивільного судочинства в частині позовних вимог кредитора до поручителя, які є юридичними особами.
		 
		Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог.
		 
		Така правова позиція вже висловлена неодноразово Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року від 14-40цс18, від 21 березня 2018 року № 14-41цс18, а також від 25 квітня 2018 року № 14-74цс18 і підстав для відступу від такої правової позиції не вбачається.
		 
		За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції правильно визначився з юрисдикцією вказаного спору, у зв'язку із чим підстави для закриття провадження у справі в частині вимог ПАТ «Альфа-Банк» до ПП «Ананда Україна» відсутні.
		 
		Однак Велика Палата Верховного Суду не може погодитися із висновками суду апеляційної інстанції щодо вирішення по суті вказаного спору до поручителів з огляду на таке.
		 
		Суди встановили, що 02 липня 2007 року між ЗАТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є ПАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 800000427, за умовами якого банк надав останній кредит в розмірі 138 000 доларів США, зі сплатою 12 % річних строком до 02 липня 2022 року.
		 
		Пунктом 10.2 цього договору встановлено, що він діє до повного виконання позичальником зобов'язань за договором.
		 
		На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 02 липня 2007 року між позивачем та ОСОБА_4 укладено договір поруки.
		 
		Крім того, 16 березня 2010 року між ЗАТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є ПАТ «Альфа-Банк» та ПП «Ананда Україна» укладено договір поруки.
		 
		За умовами договорів поруки поручителі, кожен окремо зобов'язалися відповідати перед банком у повному обсязі за своєчасне і повне виконання зобов'язань ОСОБА_3 за кредитним договором (пункти 3.1. спірних договорів поруки).
		 
		Пунктами 5.3, 6.3. договорів поруки визначено, що ці договори діють до повного виконання зобов'язань боржника за основним договором.
		 
		Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів.
		 
		За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
		 
		За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.
		 
		За статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
		 
		Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).
		 
		У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
		 
		Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України).
		 
		Припинення поруки пов'язане, зокрема, із закінченням строку її чинності.
		 
		За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.
		 
		Порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, чи встановлено договором строк її дії, сплив цього строку - припиняє суб'єктивне право кредитора.
		 
		З умов спірного кредитного договору вбачається, що боржник ОСОБА_3 (а відтак і поручителі) узяли на себе зобов'язання повертати суму кредиту рівними частинами щомісяця, шляхом внесення платежів до 02 числа кожного календарного місяця (щомісячними платежами) згідно з графіком платежів.
		 
		Тобто, крім установлення строку дії договору, сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов'язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору.
		 
		Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов'язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку.
		 
		Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов'язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов'язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов'язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.
		 
		Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя.
		 
		Можна зробити висновок, що в разі неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежа.
		 
		Як убачається з додатку № 1 до кредитного договору від 02 липня 2007 року позичальник, починаючи з 02 липня 2007 року зобов'язується повертати кредит шляхом щомісячної сплати платежів в розмірі 1 656,00 доларів США 02 числа кожного календарного місяця строку кредитування.
		 
		Пунктами 3.1. спірних договорів поруки поручитель та боржник відповідають перед банком як солідарні боржники. Поручитель відповідає перед банком у тому ж обсязі, що і боржник.
		 
		Оскільки кредитним договором передбачено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати не пізніше 02 числа кожного місяця, а за договором поруки поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник за всіма зобов'язаннями останнього за основним договором, тому з часу несплати кожного з платежів починається обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячного строку для пред'явлення вимог до поручителя.
		 
		У разі пред'явлення вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання, в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.
		 
		Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов'язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань.
		 
		З аналізу частини четвертої статті 559 ЦК України, можна зробити висновок, що застосоване в цій нормі поняття «строк чинності поруки» повинне розглядатися як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою як видом забезпечення зобов'язання.
		 
		Закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов'язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не пред'явить вимоги до поручителя.
		 
		У справі, яка переглядається, суди не надали оцінки усім встановленим обставинам, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов'язань щомісяця, рівними частинами (шляхом здійснення щомісячних платежів згідно з графіком), а за договорами поруки поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник за всіма зобов'язаннями останнього за основним договором, та не з'ясували, за якими платежами порука припинилась, а за якими ще діє, чи пред'явив банк вимогу до поручителя в межах шести місяців за кожним місячним платежем.
		 
		Разом з тим відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК Україниу разі, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів.
		 
		Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.
		 
		Договором поруки не визначено строку, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цих договорів (пункти 3.1) встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов'язань боржника за кредитним договором.
		 
		При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Якщо кредитним договором не визначено інших умов виконання основного зобов'язання, то в разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів потрібно обчислювати з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання в повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково.
		 
		Положеннями кредитного договору (пункт 5.1) передбачено, що банк має право вимагати (у тому числі й у судовому порядку) від позичальника дострокового виконання зобов'язань за договором, у разі, зокрема й затримання сплати частини кредиту та/або процентів за його користування, щонайменше на один календарний місяць.
		 
		Згідно із пунктом 9.1 цього кредитного договору, у разі набуття кредитором на підставах передбачених договором права вимагати від позичальника дострокового повернення кредиту, кредитор направляє письмову вимогу на адресу позичальника рекомендованим листом про дострокове повернення кредиту, сплату нарахованих процентів за користування кредитом, нарахованої неустойки та інших платежів та нарахувань за цим договором та/або про усунення порушення (виконання зобов'язання) у не менш ніж тридцятиденний термін. Лист про вимогу про усунення порушення та виконання порушеного зобов'язання та дострокове повернення кредиту в будь-якому випадку вважається отриманим позичальником після спливу семи днів з дня відправлення відповідного листа.
		 
		Застосовуючи вимоги  статті 599 ЦК України днем настання основного зобов'язання у спірних правовідносинах є наступний день після спливу 30 календарного дня з дати відправлення банком на адресу позичальника вимоги про дострокове виконання боргових зобов'язань. Наступні дії боржника не змінюють та не впливають на день настання строку виконання основного зобов'язання.
		 
		Однак суд апеляційної інстанцій не звернув уваги на зазначені обставини та не надав оцінки доводам відповідачів про направлення ПАТ «Альфа-Банк» вимог про зміну терміну виконання основного зобов'язання від 02 липня 2007  року (т. 2, а. с. 47-50).
		 
		Пунктом 5 частини першої статті 411 ЦПК України визначено, що судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.
		 
		Частиною першою статті 158 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи апеляційним судом, встановлено, що розгляд судом цивільної справи відбувається в судовому засіданні з обов'язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі.
		 
		Частиною третьою статті 74 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи апеляційним судом, передбачено, що судові повістки про виклик у суд надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам, а судові повістки-повідомлення - особам, які беруть участь у справі з приводу вчинення процесуальних дій, у яких участь цих осіб не є обов'язковою.
		 
		Статтею 76 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи апеляційним судом встановлено, визначено, що судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку. При повідомленні або виклику до суду телефонограмою, факсом чи за допомогою інших засобів зв'язку необхідною умовою є забезпечення фіксації такого повідомлення або виклику. Вважається недостатнім наявність у справі лише довідки секретаря судового засідання (чи іншої уповноваженої особи) про повідомлення особи, яка бере участь у справі, так як слід забезпечити фіксацію такого повідомлення та його отримання.
		 
		Відповідно до частини першої статті 305 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи апеляційним судом встановлено, апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання особи, яка бере участь у справі, щодо якої немає відомостей про вручення їй судової повістки, або за її клопотанням, коли повідомлені нею причини неявки буде визнано судом поважними.
		 
		Всупереч зазначених вимог процесуального закону апеляційний суд розглянув справу за відсутності ПП «Ананда Україна», щодо якого були відсутні відомості про вручення судової повістки.
		 
		В матеріалах справи містяться дані про те, що 23 червня 2015 року, 08 липня 2015 року, 26 серпня 2015 року та 17 вересня 2015 року апеляційний суд надсилав судову повістку-повідомлення заявнику про розгляд справи в приміщенні Апеляційного суду міста Києва, проте докази отримання вказаного повідомлення ПП «Ананда Україна» відсутні. За таких обставин відсутні підстави вважати, що заявник належним чином повідомлений про розгляд справи у суді апеляційної інстанції.
		 
		Однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, таке право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
		 
		У зв'язку із цим, розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки є порушенням статті 129 Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та відповідно до пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України є обов'язковою підставою для скасування судового рішення.
		 
		Частиною четвертою статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
		 
		Зі змісту касаційної скарги вбачається, що заявник не міг реалізувати своє право на подачу доказів у суді апеляційної інстанції, оскільки не був повідомлений про час та місце розгляду справи в апеляційному суді згідно із статтями 74, 76 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи апеляційним судом.
		 
		До повноважень Верховного Суду не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє ВеликуПалату Верховного Суду процесуальної можливості ухвалити нове рішення у справі.
		 
		За таких обставин ухвалене в справі оскаржуване рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		 
		Оскільки касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2015 року, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 березня 2016 року (провадження № 6-34269св15) відхилено, а оскаржуване рішення апеляційного суду залишено без змін, однак за результатами розгляду касаційної скарги ПП«Ананда Україна» Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про його незаконність, тому з огляду на положення частини третьої статті 405 ЦПК України, підлягає скасуванню й раніше постановлена ухвала суду касаційної інстанції.
		 
		Враховуючи те, що розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.
		Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 405, 403, 409, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду 
		 
		ПОСТАНОВИЛА:
		 
		Касаційну скаргу Приватного підприємства «Ананда Україна» задовольнити частково.
		 
		Рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 березня 2016 року скасувати, справу передати до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.
		 
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Повний текст постанови складено і підписано 25 червня 2018 року.
		 
		Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. СитнікСудді:                                               Н. О. Антонюк  Н. П. Лященко
		С. В. Бакуліна  О. Б. Прокопенко
		В. В. Британчук  Л. І. Рогач
		Д. А. Гудима  І. В. Саприкіна
		В. І. Данішевська  О. С. Ткачук
		О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич
		О. Р. Кібенко О. Г. Яновська
		Л. М.Лобойко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...