Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 917/2004/16 : Господарські справи (до 01.01.2019); Укладення, зміни, розірвання, виконання договорів (правочинів) та визнання їх недійсними, зокрема:; Визнання договорів (правочинів) недійсними; лізингу.
Надіслано для оприлюднення: 13.07.2018. Зареєстровано: 13.07.2018. Забезпечено надання загального доступу: 16.07.2018.
Дата набрання законної сили: 19.06.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		19 червня 2018 року 
		м. Київ
		 
		Справа №  917/2004/16 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
		Катеринчук Л.Й. - головуючий, Жуков С.В., Погребняк В.Я. 
		за участю секретаря судового засідання Кононенко Н.Б.
		 
		учасники справи:
		позивач - Сільськогосподарський виробничий кооператив "Багачанський"
		відповідач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк"
		 
		розглянув касаційну скаргу Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Багачанський"
		на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду 
		від 28.02.2018 
		у складі колегії суддів: Подобєд І.М. (головуючий), Широбокова Л.П., Кузнецова І.Л.
		та на рішення Господарського суду Дніпропетровської області  
		від 02.03.2017 
		у складі судді Панни С.П.
		за позовом Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Багачанський"
		до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"
		у справі № 917/2004/16
		про визнання недійсним договору фінансового лізингу в частині
		 
		 
		ПРОЦЕДУРА КАСАЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ
		1. 15.03.2018, поштовим відправленням Сільськогосподарський виробничий кооператив "Багачанський" звернувся до Касаційного господарського суду з касаційною скаргою на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 28.02.2018 та на рішення Господарського суду Дніпропетровської області  від 02.03.2017 у справі №917/2004/16. 
		2. Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №917/2004/16 було визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Катеринчук Л.Й., суддя - Пєсков В.Г., суддя - Погребняк В.Я., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.03.2018.
		3. Ухвалою Верховного Суду від 18.04.2018 відкрито касаційне провадження у справі №917/2004/16 Господарського суду Дніпропетровської області за касаційною скаргою Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Багачанський" на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 28.02.2018 та на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.03.2017, призначено її розгляд у судовому засіданні на 19.06.2018 о 10 год. 00 хв. 
		4. У зв'язку з відпусткою судді Пєскова В.Г. автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №917/2004/16 визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Катеринчук Л.Й., суддя - Жуков С.В., суддя - Погребняк В.Я., що підтверджується протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.06.2018, та внаслідок чого ухвалою від 18.06.2018 зазначеною колегією суддів справу №917/2004/16 прийнято до провадження.
		5. Відповідачем у справі - Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" подано відзив на касаційну скаргу позивача - Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Багачанський".
		6. На розгляд касаційного суду винесено проблему застосування норм матеріального права - статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", статей 179, 189 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статей 217, 524, 533 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 
		 
		ПРОВАДЖЕННЯ У СУДАХ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
		Короткий зміст вимог позивача та рішення першої інстанції
		7. 24.12.2014 між позивачем (лізингоодержувач) та відповідачем (банк) укладено договір фінансового лізингу №DNH2LNI06535, відповідно до пунктів 1.1 та 1.2 якого банк зобов'язався придбати у власність у Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "НОВОФАРМ" (продавець) та передати лізингоодержувачу, а лізингоодержувач прийняти від банку в платне користування та після виплати всієї суми лізингових платежів у власність у визначені даним договором строки, на умовах фінансового лізингу майно відповідно до специфікації (додаток №1 до договору). Вартість майна становить 255 147, 33 грн., ПДВ 51 029, 47 грн., а всього до оплати 306 176, 80 грн. Пунктом 2.1 договору сторони погодили, що загальна сума цього договору становить 306 176, 80 грн. і складається з суми авансового платежу 0 грн. згідно з пунктом 1.4.; загальної вартості лізингових платежів в частині, що йде на викуп вартості переданого лізингоодержувачу майна, 306 176, 80 грн., згідно з графіком внесення лізингових платежів, зазначеним у додатку №2, що є невід'ємною частиною цього договору.
		7.1 Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оспорюваний пункт 2.4. Договору фінансового лізингу №DNH2LNI06535 від 24.12.2014 суперечить положенням частини 2 статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", оскільки його зміст фактично повторює умови пунктів 2.1. - 2.2. цього Договору, якими вже встановлено обов'язок лізингоодержувача сплачувати винагороду за користування майном. При цьому, позивач вважав, що стаття 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" за своєю суттю є імперативною та встановлює правила, які не можуть бути змінені сторонами в договорі, зокрема, встановлює вичерпний перелік платежів, вказав, що відповідно до ЦК України сторони в договорі не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо зазначено про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами, а також, що застосування сторонами спірного пункту 2.4 Договору призводить до порушення визначених статтею 627 ЦК України принципів розумності та справедливості та, як наслідок, до порушення законних прав та інтересів позивача, оскільки відповідно до проведеного розрахунку розмір зобов'язання позивача перед відповідачем збільшується з 343 114, 42 грн. до 525 354, 48 грн., тобто на 182 240, 06 грн. Тому, з урахуванням приписів статті 215 ЦК України та на підставі частини 1 статті 203 ЦК України, позивач просив визнати пункт 2.4 Договору фінансового лізингу №DNH2LNI06535 від 24.12.2014 недійсним.
		Скасування рішень у справі касаційним судом
		8. Справа судами на стадії апеляційного розгляду слухалась повторно. Постановою Вищого господарського суду України від 29.11.2017 у справі №917/2004/16 касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" задоволено частково, постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 19.04.2017 скасовано, а справу №917/2004/16 передано на новий розгляд до Дніпропетровського апеляційного господарського суду з огляду на таке:
		- висновки апеляційного господарського суду ґрунтуються на неправильному застосуванні норм Закону України "Про захист прав споживачів", однак, на відносини, де набувачем товарів, користувачем послуг є суб'єкт господарювання дія Закону України "Про захист прав споживачів" не поширюється. Зважаючи на те, що обидві сторони спору є суб'єктами господарювання застосування до спірних правовідносин положень Закону України "Про захист прав споживачів" є неправильним;
		- надавати оцінку пункту договору щодо відповідності передбаченої в ньому умови вимогам законодавства, має суд. Наданий позивачем юридичний висновок не є висновком судового експерта, оскільки умови цивільно-правових угод не є об'єктами наукової та науково-технічної експертизи в розумінні статті 5 Закону України "Про наукову і науково-технічну експертизу". Водночас, прийнявши до уваги зазначений висновок науково-правової експертизи, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові не навів мотивів вирішення доводів та аргументів сторін щодо суті позовних вимог (відповідача щодо того, що стаття 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", крім інших лізингових платежів, передбачає, що лізингові платежі можуть включати інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу (пп. г) ч. 1), а також те, що відповідно до статей 627, 628 ЦК України сторони самостійно та на добровільних засадах визначають умови договору) та доводів, викладених в апеляційній скарзі Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Багачанський" про невідповідність умов спірного пункту договору вимогам статей 524, 533 ЦК України та статей 179, 189 ГК України, що суперечить положенням статті 111-11 ГПК України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод .
		Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції за наслідком нового розгляду
		9. Дніпропетровський апеляційний господарський суд постановою від 28.02.2018 апеляційну скаргу Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Багачанський" залишив без задоволення, рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.03.2017 у справі №917/2004/16 залишив без змін.
		10. Під час розгляду справи судом апеляційної інстанції встановлені такі обставини:
		- в грудні 2016 року Сільськогосподарський виробничий кооператив "Багачанський" звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" про визнання недійсним Договору фінансового лізингу №DNH2LNI06535 від 24.12.2014 в частині умов, визначених в пункті 2.4. цього Договору;
		- при новому розгляді справи відповідач (ПАТ КБ "Приватбанк") подав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу, в якому не погодився з доводами позивача та просив апеляційну скаргу СВК "Багачанський" залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Вважав, що нормами статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" не визначено чітку структуру лізингових платежів, оскільки передбачено можливість включення "інших витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу"; також не можна дійти висновку, що зазначена норма містить явно виражену заборону на встановлення за згодою сторін умов договору, що відрізняються від передбачених у цій нормі положень, а також відсутній критерій імперативності. Зазначив, що за таких обставин відмінність умов договору від змісту норми права сама по собі не може бути підставою для визнання таких умов недійсними з огляду на положення статті 215 ЦК України. На думку відповідача, узгоджена сторонами в пункті 2.4. Договору фінансового лізингу винагорода за користування майном є свідченням реалізації сторонами права на включення до складу лізингових платежів винагород та інших витрат лізингодавця, можливість здійснення чого випливає з підпунктів б) та г) частини 2 статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг". Відтак, це не може свідчити про невідповідність такої умови договору фінансового лізингу частині 2 статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" та як наслідок не зумовлює визнання цього пункту договору недійсним;
		- апеляційний суд погодився з правильністю встановлення правових підстав позову місцевим судом згідно з Договором фінансового лізингу №DNH2LNI06535 від 24.12.2014 між Сільськогосподарським виробничим кооперативом "Багачанський" (лізингоодержувач, позивач) та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" (банк, відповідач)  та визначених ним умов. 
		11. Суд апеляційної інстанції відмовив в задоволенні позову з огляду на таке:
		- згідно зі статтею 204 ЦК України, правомірність правочину презюмується, а обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача;
		- за результатами надання оцінки умовам спірного Договору, апеляційний суд дійшов висновку, що сторонами при його укладенні було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов даного виду договорів, як це передбачено Законом України "Про фінансовий лізинг": предмету договору (стаття 1 цього Закону); строку лізингу (стаття 11 цього Закону); вартості предмета лізингу та відповідних платежів (стаття 2 цього Закону) тощо. Договір скріплено підписами посадових осіб та печатками сторін, а також прийнятий сторонами до виконання;
		- статтею 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" не визначено чіткої структури лізингових платежів, оскільки передбачено можливість включення "інших витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу". Не можна також дійти висновку, що ця норма містить явно виражену заборону на встановлення за згодою сторін умов договору, що відрізняються від передбачених у цій нормі положень, а також у ній відсутній критерій імперативності. Зокрема, пункт б) частини 2 статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" не встановлює певного порядку чи способу визначення винагороди за отримане у лізинг майно. За таких обставин відмінність умов договору від змісту норми права сама по собі не може бути підставою для визнання таких умов недійсними з огляду на положення статті 215 ЦК України;
		- порівнявши пункт 2.3.2. та пункт 2.4. спірного Договору, суд апеляційної інстанції встановив, що як пункт 2.3.2, так і пункт 2.4. цього Договору дійсно встановлюють зобов'язання лізингоодержувача сплатити банку винагороду за отримане в лізинг майно (пункт 2.3.2) та винагороду за користування майном в розмірі згідно нижченаведеної формули (пункт 2.4.). Отже, за умовами спірного Договору загальний розмір винагороди банку складається з двох окремих винагород, які розраховуються за відмінними одна від одної формулами. Відтак, вони не можуть вважатися подвійним чи тотожним зобов'язанням лізингоодержувача, оскільки відрізняються способами їх розрахунку;
		- доводи позивача про те, що розрахунок винагороди лізингодавця протиправно розраховується по курсу української гривні до долару США на день розрахунку, оскільки суперечить правовій природі цього договору, відхилені апеляційним судом, оскільки правовий аналіз матеріалів справи свідчить про те, що зміст пункту 2.4. договору, яким визначено винагороду за користування майном, не суперечить вимогам цивільного законодавства, зокрема, положенням статті 533 ЦК України. Договором чітко визначено, у якій валюті здійснюється правочин - національна валюта України - гривня, при цьому, пунктом 2.4. договору валюта зобов'язання не змінюється, а виражається у гривні. Щодо застосування співвідношення офіційного курсу української гривні до долара США на день розрахунку при визначенні розміру винагороди, яка встановлюється пунктом 2.4. договору, то такий порядок визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті також не суперечить, як приписам статті 524 ЦК України, так і правовій природі укладеного між сторонами договору фінансового лізингу, що встановлює для лізингоодержувача певні грошові зобов'язання, а лізингодавець не позбавлений права запропонувати порядок визначення таких зобов'язань, який не суперечить закону;
		- наданий позивачем Висновок науково-правової експертизи не є висновком експерта у галузі права, який мають право подати учасники справи суду, як допоміжний документ, і не є обов'язковим для суду, оскільки суд може зробити самостійні висновки щодо відповідних питань;
		- посилання позивача на дисбаланс у правах та обов'язках сторін, оскільки така умова договору суттєво збільшує реальну вартість предмета фінансового лізингу для лізингоодержувача, - не можуть бути враховані судом, так як відповідно до статей 627, 628 ЦК України сторони самостійно і на добровільних засадах визначають умови договору. Відтак, запропоновані відповідачем умови оспорюваного Договору фінансового лізингу, зокрема й пункту 2.4. цього Договору, мали бути проаналізовані позивачем на предмет їх справедливості та прийнятності для лізингоодержувача на момент його укладення, а не за фактом його подальшого виконання;
		- зважаючи на те, що обидві сторони спору у даній справі є суб'єктами господарювання, положення Закону України "Про захист прав споживачів" не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, суд відхилив доводи позивача про те, що умови пункту 2.4. Договору порушують принцип справедливості, з посиланням позивача на об'єктивну невідповідність змісту договірного зобов'язання правовим приписам норм статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", статті 189 ГК України, статей 524, 533 ЦК України - як такі, що не знайшли підтвердження встановленими судом за матеріалами даної справи обставинами;
		- суд апеляційної інстанції погодився з окремим доводом позивача про те, що суд першої інстанції під час вирішення спору у даній справі неправильно послався на правові позиції, які були викладені в постанові Верховного Суду України від 22.11.2010 у справі №14/80-09-2056, які полягають в тому, що право учасників господарських відносин встановлювати інші, ніж передбачено Цивільним кодексом України, види забезпечення виконання зобов'язань визначено частиною 2 статті 546 ЦК України, коли сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, оскільки спірні правовідносини, які розглядаються у даній справі, не є подібними до правовідносин, що досліджувалися Верховним Судом України у справі №14/80-09-2056 у спорі про виконання договору підряду. Однак, колегія суддів вважає, що таке помилкове мотивування суду першої інстанції оскарженого рішення не мало наслідком прийняття неправильного судового рішення, тому не прийнято судом апеляційної інстанції як підстава для його скасування чи зміни.
		УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
		Доводи скаржника (позивача у справі)
		12. Скаржник доводив, що судом неправильно розтлумачено норму статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", оскільки даною нормою встановлено чіткий та вичерпний перелік лізингових платежів. Разом з тим, іншими витратами лізингодавця, що безпосередньо пов'язані із виконанням договору, у зв'язку із відсутністю визначення, враховуючи звичаї ділового обороту, слід розуміти як безпосередні витрати лізингодавця, пов'язані із виконанням Договору, а саме витрати на зберігання, транспортування, передпродажну підготовку предмета лізингу тощо.
		13. Скаржник доводив порушення статей 524, 533 ЦК України, оскільки валютне коригування, передбачене договором, могло б мати місце, якщо б сторонами в Договорі фінансового лізингу еквівалент вартості предмета лізингу був визначений в іноземній валюті. Оскільки грошовий еквівалент вартості предмета лізингу в іноземній валюті не визначався, то спірний пункт 2.4. Договору також суперечить статтям 179, 189 ГК України.
		14. Скаржник зазначив, що пункт 2.4. Договору лізингу порушує принцип справедливості, оскільки свідчить про об'єктивну невідповідність змісту договірного зобов'язання правовим приписам статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг"; застосування цього пункту призводить до порушення принципу розумності і справедливості, оскільки відповідно до проведеного скаржником розрахунку, розмір його зобов'язання штучно збільшується на 182 240, 06 коп., що в свою чергу свідчить про істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків сторін.
		Доводи інших учасників справи
		15. У відзиві на касаційну скаргу відповідач заперечив проти доводів скаржника та зазначив, що статтею 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" не визначено чіткої структури лізингових платежів, оскільки передбачено можливість включення "інших витрат лізингодавця", що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу, і дана норма не містить явно вираженої заборони на встановлення за згодою сторін умов договору, що відрізняються від передбачених у цій нормі положень, а також відсутній критерій імперативності.
		16. У відзиві відповідач зазначив, що узгоджена сторонами в пункті 2.4. договору фінансового лізингу винагорода за користування майном є свідченням реалізації сторонами права на включення до складу лізингових платежів винагород та інших витрат лізингодавця, можливість здійснення чого випливає із підпункту б) та г) частини 2 статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", відтак, не може свідчити про невідповідність зазначеної умови договору фінансового лізингу частині 2 статті 16 цього Закону та, як наслідок, не зумовлює визнання спірного пункту договору недійсним.
		НОРМИ ПРАВА, ЩО ПІДЛЯГАЮТЬ ЗАСТОСУВАННЮ 
		17. Протокол 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
		Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
		18. Закон України "Про фінансовий лізинг"
		Частина 1 статті 16 - сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. 
		Частина 2 статті 16 - лізингові платежі можуть включати: 
		а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; 
		б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; 
		в) компенсацію відсотків за кредитом; 
		г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу. 
		19. Господарський кодекс України
		Частина 4 статті 179 - при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:
		- вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;
		- примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;
		- типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;
		- договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.
		Частина 1 статті 189 - ціна в цьому Кодексі є вираженим у грошовій формі еквівалентом одиниці товару (продукції, робіт, послуг, матеріально-технічних ресурсів, майнових та немайнових прав), що підлягає продажу (реалізації), який повинен застосовуватися як тариф, розмір плати, ставки або збору, крім ставок і зборів, що використовуються в системі оподаткування.
		Частина 2 статті 189 - ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін.
		Частина 3 статті 189 - суб'єкти господарювання використовують у своїй діяльності вільні та державні регульовані ціни.
		20. Цивільний кодекс України 
		Частина 1 статті 524 - зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні.
		Частина 2 статті 524 - сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
		Частина 1 статті 533 - грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
		Частина 2 статті 533 - якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
		Частина 3 статті 533 - використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
		ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		А. Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої та апеляційної інстанцій
		А.1. Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції
		21. З огляду на те, що відповідно до статті 300 ГПК України в редакції з 15.12.2017, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, колегія суддів Верховного Суду зазначає про неприйнятність доводів скаржника про неналежну оцінку того чи іншого доказу у справі. Разом з тим, Верховний Суд вважає прийнятною касаційну скаргу щодо доводів скаржника про порушення судами положень статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", статей 179, 189 ГК України, статей 217, 524, 533 ЦК України.
		А.2. Щодо застосування норм матеріального та процесуального права 
		22. Верховний Суд звертає увагу, що за змістом положень статті 3 ЦК України однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, що передбачено також статтями 626, 627 ЦК України. 
		Виходячи із зазначеного, на кожну з сторін, яка підписує договір, покладається обов'язок узгодження всіх спірних питань укладення договору до моменту його підписання, та самостійного аналізу можливих негативних наслідків при підписанні такого договору, а також кожна сторона не позбавлена права відмовитись від підписання договору, якщо його умови чи частина суперечить інтересам сторони. 
		Скаржником не доведено, що розмір оплати згідно з пунктом 2.4. Договору фінансового лізингу №DNH2LNI06535 від 24.12.2014 був невідомий йому на момент підписання договору, а також не доведено підписання Договору внаслідок введення його в оману, або наявності інших обставини, які обґрунтовують недобросовісність дій контрагента при укладенні такого договору. 
		Отже, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку щодо неможливості врахування посилань позивача на дисбаланс у правах та обов'язках сторін, оскільки, відповідно до статей 627, 628 ЦК України сторони самостійно і на добровільних засадах визначають умови договору. Відтак запропоновані відповідачем умови оспорюваного Договору фінансового лізингу, зокрема, й пункту 2.4. цього Договору, мали бути проаналізовані позивачем на предмет їх справедливості та прийнятності для лізингоодержувача на момент його укладення, а не за фактом його подальшого виконання.
		23. Виходячи із системного аналізу положень статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", статей 179, 189 ГК України та статей 524, 533 ЦК України, сторони договору лізингу мають право включити до складу лізингового платежу плату за користування предметом лізингу, яка буде складатися з двох окремих частин, обрахованих різними способами, оскільки вимоги щодо складу лізингових платежів не є імперативними, а дозволяють їх узгодження сторонами. Сторони зобов'язання можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Отже, законодавець не забороняє визначити у валюті частину зобов'язання. Оскільки винагорода за користування предметом лізингу є складовою частиною лізингових платежів, сплата яких є обов'язком лізингоодержувача, Сторони договору не можуть бути обмежені у праві передбачити в договорі право застосування валютного еквівалента до частини їх грошового зобов'язання, що може гарантувати права лізингодавця на випадок значної інфляції. 
		З огляду на таке, Суд не вбачає порушення принципів справедливості та пропорційності господарського судочинства при прийнятті оскаржуваної постанови апеляційного суду.
		24. Верховний Суд не погоджується з доводами скаржника щодо порушення зазначених статей, а також щодо порушення принципів свободи договору (стаття 6 ЦК України), розумності та справедливості та добросовісності (стаття 627 ЦК України) положеннями пункту 2.4 спірного договору. Так, відповідно до статті 13 ЦК України, цивільні права особа здійснює в межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. У спірному випадку сторони, укладаючи оспорюваний пункт в договорі лізингу, діяли з відступленням від традиційних умов укладення договору лізингу, однак, в межах загальних вимог цивільного законодавства, якими допускається вираження зобов'язань сторін (як в цілому, так їх окремих частин) в грошовому еквіваленті до іноземної валюти. Також, позивачем не доведено інших підстав відповідно до частин 2-5 статті 13 ЦК України, які б обмежували відповідача на таке врегулювання правовідносин за договором лізингу.
		Суд вважає правильними юридичні висновки апеляційного суду, виходячи з обставин підписання сторонами договору фінансового лізингу в редакції пункту 2.4 договору, встановлення їх часткового виконання позивачем при сплаті лізингових платежів, та прийнятими з врахуванням вказівок щодо застосування норм матеріального та процесуального права згідно з постановою Вищого господарського суду України від 29.11.2017 у даній справі.
		25. Виходячи з практики Європейського суду з прав людини, суди повинні враховувати виконання вимог статті 1 Протоколу №1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Здійснюючи аналіз спірного пункту 2.4 Договору фінансового лізингу №DNH2LNI06535 від 24.12.2014 через призму Конвенції, суд повинен зробити загальний аналіз різних майнових інтересів сторін під час розгляду справи, враховуючи, що Конвенція спрямована на гарантування права власності, до якого входять майнові права. Такий захист має бути практичними та ефективними, для чого суд повинен дослідити всі обставини, на які посилається скаржник, а також окремі умови щодо обмеження державою свободи договору і договірних правовідносин. 
		Там, де питання стосується публічного інтересу, це є компетенцією державної влади і вона повинна діяти своєчасно і в необхідній послідовній манері (див. рішення ЄСПЛ у справі Immobiliare Saffi v. Italy, [GC], no. 22774/93, § 54, ECHR 1999-V, Bittу and Others, § 98, і Broniowski, § 151). Разом з тим, апеляційним судом прийнято до уваги, що обидві сторони спору у даній справі є суб'єктами господарювання та мають свої приватні майнові інтереси у справі. Судом не встановлено порушення публічного інтересу в даній справі, оскільки сторонам було забезпечено розгляд спору з дотриманням принципів справедливого та публічного розгляду в розумний строк, судом, встановленим законом.
		Також Суд не вбачає порушення прав особи на мирне володіння майном відповідно до статті 1 протоколу 1 Конвенції. Навпаки, протилежне рішення про визнання пункту 2.4. Договору фінансового лізингу недійсним могло б призвести до порушення не тільки основоположних принципів свободи здійснення підприємницької діяльності, принципу свободи укладення договору, який містить елементи різних цивільних договорів, однак, не суперечить в цілому реалізації особою її цивільних прав на власний розсуд, та, як наслідок, до порушення вимог статті 1 Протоколу №1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. В даному випадку відсутній публічний інтерес, необхідність захисту якого могло б обґрунтовувати втручання в майнові інтереси сторін договору, укладеного ними з дотриманням принципу свободи договору.
		26. В рішенні ЄСПЛ "Кузнєцов та інші проти Росії" від 11.01.2007, аналізуючи право особи на справедливий розгляд її справи відповідно до статті 6 Конвенції, зазначено, що обов'язок національних судів щодо викладу мотивів своїх рішень полягає не тільки у зазначенні підстав, на яких такі рішення ґрунтуються, але й у демонстрації справедливого та однакового підходу до заслуховування сторін. Аналізуючи мотивацію постановленого апеляційним судом рішення крізь призму статті 6 Конвенції та зазначеної практики ЄСПЛ, Суд зазначає про належне виконання покладеного на суд обов'язку щодо мотивації прийнятої судом постанови, оскільки обґрунтування щодо відхилення доводів скаржника ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального та процесуального права та демонструє справедливий та однаковий підхід до заслуховування доводів сторін у даній справі.
		А.3. Мотиви прийняття (відхилення) доводів касаційної скарги 
		27. Доводи скаржника, зазначені в пунктах 12-14 даної постанови, Суд вважає необґрунтованими, та такими що спростовуються висновками пунктів 22-26 мотивувальної частини постанови.
		Б. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		28. З огляду на зазначене та відсутність порушень норм матеріального та процесуального права при прийнятті рішення судами першої та апеляційної інстанцій, Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги позивача та скасування постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 28.02.2018 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.03.2017 .
		В. Судові витрати 
		29. У зв'язку з відмовою у задоволенні касаційної скарги, відповідно до статті 129 ГПК України в редакції з 15.12.2017, витрати зі сплати судового збору за її подання і розгляд залишаються за скаржником. 
		На підставі викладеного та керуючись статтями 240, 308, 309, 315 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду,-
		ПОСТАНОВИВ:
		1. Касаційну скаргу Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Багачанський" залишити без задоволення.
		2. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 28.02.2018 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.03.2017 у справі №917/2004/16 залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                                      Л.Й. Катеринчук
		Судді                                                                                                   С.В. Жуков          
		                                                                                                            В.Я. Погребняк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...