Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 227/1506/18 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із земельних правовідносин.
Надіслано судом: 25.07.2018. Зареєстровано: 26.07.2018. Забезпечено надання загального доступу: 31.07.2018.
Дата набрання законної сили: 23.10.2018
Результат оскарження 23.10.2018 Донецький апеляційний суд: залишено рішення без змін
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		23.07.2018                                 227/1506/18 
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		23 липня 2018 року                                                                         м.Добропілля
		Добропільського міськрайонний суд Донецької області у складі:
		головуючого судді                                                -Хоменко Д.Є.
		за участю:
		секретаря                                                                -Малашко С.В.
		прокурора                                                        -Фоменко А.О
		представника відповідача 1 ОСОБА_1                                -ОСОБА_2
		представників відповідача 2 ТОВ«Агрофірма «Каравай»        -Жеболенко Г.М.
		третіх осіб:
		приватного нотаріуса                                                -Зіма Я.В.
		представника головного управління 
		Держгеокадастру у Донецькій області                                -не з'явився 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні позовну заяву першого заступника керівника Костянтинівської місцевої прокуратури ОСОБА_5 до ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Каравай», треті особи: приватний нотаріус Добропільського районного нотаріального округу Донецької області Зіма Яна Валеріївна, головне управління Держгеокадастру у Донецькій області, про визнання договору міни земельної ділянки від 14.07.2016р. недійсним,-
		ВСТАНОВИВ:
		27.04.2018р. позивач перший заступник керівника Костянтинівської місцевої прокуратури ОСОБА_5 звернувся до Добропільського міськрайонного суду Донецької області з даним позовом до ОСОБА_1, ТОВ «Агрофірма «Каравай», про визнання договору міни земельної ділянки від 14.07.2016р. недійсним(далі за текстом також - Договір), треті особи: приватний нотаріус Добропільського районного нотаріального округу Донецької області Зіма Яна Валеріївна, головне управління Держгеокадастру у Донецькій області.
		Позов обґрунтований тим, що 14 липня 2016 року громадянка ОСОБА_1 уклала з ТОВ «Агрофірма «Каравай» договір міни земельної ділянки на земельну ділянку. Відповідно до умов вказаного договору ОСОБА_1 передала у власність TOB «Агрофірма «Каравай» належну їй на праві власності земельну ділянку за кадастровим номером НОМЕР_1 площею 8,0388га за цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Никанорівської сільської ради Добропільського району Донецької області. Взамін, TOB «Агрофірма «Каравай» передало у власність ОСОБА_1, належну йому на праві власності земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_2 площею 0,1000 га за цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Новоторецької сільської ради Добропільського району Донецької області. Зазначений договір міни укладено з грошовою доплатою ОСОБА_1 в розмірі 229813,68 грн., яку остання отримала в повному обсязі до підписання договору. Вказаний договір міни земельних ділянок було зареєстровано приватним нотаріусом Зіма Я.В. у реєстрі правочинів №1215. Прокурор вважає вказаний договір міни від 14.07.2016р. укладений в порушення п.15 розділу Х «Перехідні положення» Земельного Кодексу України, ст.14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)». Позивач зробив висновок про те, що обміняними можуть буди тільки земельні ділянки за схемою «пай на пай», та лише у випадку передбаченому ст.14 Закону №899-ІV. Таким чином, за умовами оскаржуваного договору міни власники земельних ділянок, передали у власність один одному належні їм земельні ділянки з кадастровими номерами НОМЕР_1 та НОМЕР_2, які не є земельними частками (паєм) та складовими єдиного масиву. Оскільки спірний договір міни земельних ділянок укладено у період дії заборони на відчуження земельних ділянок та земельних часток, що суперечать вимогам п.15 Перехідних положень ЗК України, тому вони не відповідають вимогам закону і не мають юридичної сили і повинні бути визнані недійсними. Тому просить: визнати недійним договір міни земельної ділянки на земельну ділянку від 14.07.2016р. №1215, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «Агрофірма «Каравай», посвідчений приватним нотаріусом Добропільського районного нотаріального округу Донецької області Зіма Я.В.; стягнути з відповідачів на користь прокуратури Донецької області кошти, витрачені на сплату судового збору при здійснені представництва інтересів держави.
		В судовому засіданні сторони та їх представники посилались на свої твердження, які викладені в письмовому вигляді у позовній заяві, письмових поясненнях на позовну заяву, відзиві на позов, поясненнях. Кожна сторона просила задовольнити їх вимоги.
		Відповідач ОСОБА_1 в судове засідання не з'явилась, в матеріалах справи мається її клопотання про розгляд цивільної справи за її відсутністю від 15.06.2018р.
		Представник третьої особи, Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області в судове засідання не з'явився, але 15.06.2018р. від сторони до канцелярії суду надійшли письмові пояснення.
		Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.
		В судовому засіданні встановлено, що гр.ОСОБА_1 отримала у власність земельну ділянку з кадастровим номером №1422085000:01:000:0415 площею 8,0388 га, відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого державним нотаріусом Олександрівської державної нотаріальної контори Донецької області 18.04.2016р., реєстровий номер 212, зареєстрованого за номером запису про право власності 14245231, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 906708114220. Вказану земельну ділянку отримала у спадщину після смерті ОСОБА_6
		Відповідно до копії державного акту серії НОМЕР_3 від 14.10.2008р. на право власності на земельну ділянку, ТОВ «Агрофірма «Каравай» на підставі розпорядження голови Добропільської РДА №241 від 11.06.2007р. є власником земельної ділянки площею 5,9469га., яка розташована на території Новоторецької с/р. Добропільського району (а.с.24).
		За договором міни земельної ділянки на земельну ділянку від 14.07.2016р., посвідченого приватним нотаріусом Зіма Я.В., ОСОБА_1 та ТОВ «Агрофірма «Каравай» вчинили обмін належних їм на праві власності земельних ділянок. Земельна ділянка, що розташована на території Никанорівської с/р Добропільського району, площею 8,0388га., кадастровий номер НОМЕР_4, що належить ОСОБА_1 переходить в особисту власність ТОВ «Агрофірма «Каравай». А земельна ділянка, що розташована на території Новоторецької с/р Добропільського району, площею 0,1000га., кадастровий номер НОМЕР_7, що належить ТОВ «Агрофірма «Каравай» переходить в особисту власність ОСОБА_1 Міна проводилась з грошовою доплатою в розмірі 229813,68 грн. Обмеження на земельні ділянки були відсутні, що було перевірено нотаріусом на підставі відповідних витягів (а.с.10-15)
		Згідно повідомлення Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області відділ у Добропільському районі №364/103-18 від 01.03.2018р., земельна ділянка із кадастровим номером НОМЕР_4, площею 8,0388 га., належить на праві власності ТОВ «АФ «Каравай», земельна ділянка розташована на межі єдиного масиву. Суміжними власниками є ТОВ «АФ «Каравай» з кадастровим номером НОМЕР_5 площею 9,4900га, ОСОБА_7 з кадастровим номером НОМЕР_6 площею 8,2100га, ОСОБА_8 з кадастровим номером НОМЕР_9 площею 8,0632га, польовий шлях. Земельна ділянка із кадастровим номером НОМЕР_7, площею 0,1000 га належить на праві власності ОСОБА_1, земельна ділянка розташована у середині єдиного масиву. Суміжними власниками земельної ділянки є ОСОБА_9 з кадастровим номером НОМЕР_10 площею 0,1000га, ОСОБА_10 з кадастровим номером НОМЕР_8 площею 0,1000га, ОСОБА_11 з кадастровим номером НОМЕР_11 площею 0,1000га, польовий шлях (а.с.16).
		Також листом Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області відділ у Добропільському районі №765/103-18 від 27.03.2018р. було повідомлено, що земельні ділянки з кадастровими номерам: НОМЕР_12, НОМЕР_13, НОМЕР_4, НОМЕР_7, НОМЕР_15, НОМЕР_17, НОМЕР_18, НОМЕР_10, НОМЕР_14, НОМЕР_16 до єдиного масиву не відносяться (а.с.25).
		Грошова оцінка земельних ділянок із кадастровим номером НОМЕР_1, яка належала ОСОБА_6 площею 8,0400 га, після переоформлення спадщини знаходилась у власності ОСОБА_1; НОМЕР_19 площею 5,9434 га; НОМЕР_20, НОМЕР_2, НОМЕР_21 які знаходяться у власності ТОВ «Агрофірма «Каравай», підставою набуття земельних ділянок став поділ земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_22 площею 5,9469 га, відповідно до повідомлення Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області відділ у Добропільському районі №370/103/18 від 01.03.2018р (а.с.26-27).
		24.05.2018р. до суду надійшли письмові пояснення на позовну заяву від третьої особи, приватного нотаріуса Зіма Я.В., відповідно до яких нотаріус підтвердила, що дійсно 14.07.2016р. між ОСОБА_1 та ТОВ «Агрофірма «Каравай» було укладено договір міни, умови якого співпадають із дослідженою копією договору, яка мається в матеріалах справи. Не погоджується із висновками позивача про те, що зазначений договір є недійним, вважає його дійсним та таким що відповідає Конституції України та іншим Законам України. Зазначила, що на теперішній час також дійсний Указ Президента України №720/95 від 08.08.1995р. «Про порядок паювань земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» який встановлює, що паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості). Зазначила, що посилання позивача на ч.1 ст.5 Закону №899-ІV від 05.06.2003р., якою встановлено, що матеріали обміну земельними частками, проведеного за бажанням їх власників, оформлюють сільські, селищні, міські ради та районі державні адміністрації в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток у натурі до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку та на те що зазначеною нормою, право на обмін земельних часток можна реалізувати лише в період між проведенням зборів власників земельних часток щодо розподілу земельних часток та видючою їхнім власникам державних актів на право власності на землю не можливо застосовувати до вчиненого договору з приводу того, що вказана стаття передбачає обмін розподілених між власниками, визначених в натурі земельних ділянок, але які ще не зареєстровані відповідно законодавства за власниками, тобто таких земельних ділянок, які не можуть виступати об'ємом цивільних прав згідно чинного законодавства. Заборона відчуження прямо передбачена п.15 розділу Х Перехідних положень Земельного Кодексу України, має виняток, а саме можливий обмін земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону. Посилання прокурора про те, що цим законом є лише Закон України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних ділянок (паїв)» від 05.06.2003р №899-ІV необґрунтоване, оскільки це не витікає безпосередньо із Земельного Кодексу України (а.с.51-60).
		Відповідно до відзиву на позовну заяву, який був наданий у судовому засіданні від представника ТОВ «АФ «Каравай», зазначають, що позовні вимоги не можуть буди задоволені, оскільки відповідно до ст.ст.715, 716 ЦК України, одна сторона зобов'язується передати іншій стороні товар в обмін на інший, за договором міни може бути встановлена доплата за товар більшої вартості. Таким чином на момент укладення договору міни спірних ділянок не було встановлено жодних обмежень. Договір міни було укладено відповідно до вимог чинного законодавства, тому просили відмовити у задоволені позовних вимог позивача (а.с.61-68).
		Також 15.06.2018р. до Добропільського міськрайонного суду Донецької області надійшли письмові пояснення на позовну заяву від представника Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області, згідно яких вважають, що позовна заява є такою яка не підлягає задоволенню, оскільки між сторонами виникли правовідносини з приводу укладання договору міни земельної ділянки на земельну ділянку. Між ОСОБА_1 та ТОВ «Агрофірма «Каравай» 14.07.2016р. відбувся зазначений договір, відповідно до якого земельна ділянка, що розташована на території Никанорівської с/р Добропільського району, площею 8,0388га., кадастровий номер НОМЕР_4, що належить ОСОБА_1 переходить в особисту власність ТОВ «Агрофірма «Каравай», а земельна ділянка, що розташована на території Новоторецької с/р Добропільського району, площею 0,1000га, кадастровий номер НОМЕР_7, що належить ТОВ «Агрофірма «Каравай» переходить в особисту власність ОСОБА_1 Міна проводилась з грошовою доплатою в розмірі 229813,68 грн. Також представник Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області прийшов до висновку, що відповідно до законодавства, обміненими можуть бути тільки земельні ділянки за схемою «пай на пай» (а.с.84-88).
		Надаючи юридичну оцінку правовідносинам у справі, вислухавши пояснення сторін та вивчивши їх письмові пояснення, суд виходить з наступного(норми матеріального права наводяться судом у редакції чинній на момент укладання договору міни від 26.05.2016 року).
		Як передбачено ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. (ч.3 ст.12 ЦПК України).
		Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
		Частинами 1,5,6,7 ст.81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
		Статтею 14 Конституції України передбачено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
		Згідно ст.715 ЦК України, за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості. Право власності на обмінювані товари переходить до сторін одночасно після виконання зобов'язань щодо передання майна обома сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом. Договором може бути встановлений обмін майна на роботи (послуги). Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору міни.
		До договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, договір контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов'язання (ст.716 ЦК України).
		Пунктом 15 Розділу Х «Перехідні положення» Земельного Кодексу України від 25 жовтня 2001 року № 2768-III(далі за текстом також - ЗКУ) передбачено, що до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2017 року, не допускається: а) купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб; б) купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами.
		Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами "а" та "б" цього пункту, запроваджується за умови набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2017 року, в порядку, визначеному цим Законом. Угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами "а" та "б" цього пункту, в частині їх купівлі-продажу та іншим способом відчуження, а так само в частині передачі прав на відчуження цих земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення).
		Отже, законодавцем дозволено, як вийняток, здійснення «обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону».
		Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами(ч.1 ст.79 ЗКУ).
		Формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї(ч.1,3,4,9 ЗКУ).
		Паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості)(абз.3 п.1 Указу Президента України «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 року N720/95).
		Преамбулою Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам часток (паїв)» від 5 червня 2003 року N899-IV(далі за текстом - Закон №899) передбачено, що цей Закон визначає організаційні та правові засади виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також порядок обміну цими земельними ділянками. 
		Частиною першою статті 5 Закону №899 встановлено, що матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників, оформлюють сільські, селищні, міські ради та районні державні адміністрації в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку.
		Статтею 14 вказаного Закону врегульовано механізм обміну виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності
		У даній справі судом встановлено, що обмін між співвідповідачами відбувся сформованими земельними ділянками із наявними кадастровими номерами. Тобто дані правовідносини за своєю суттю не підпадають під правове регулювання Закону №899, оскільки останній регулює обмін розподілених між власниками, визначених в натурі земельних ділянок, але які ще не зареєстровані відповідно законодавства за власниками, тобто таких земельних ділянок, які не можуть виступати об'єктом цивільних прав згідно чинного законодавства.
		На противагу цьому, співвідповідачі обміняли земельні ділянки, які зареєстровані відповідно до законодавства і виступають об'єктом цивільних прав.
		З огляду на вищевказане, процедура міни вищезазначених земельних ділянок - є законним правом сторін - власників земельних ділянок та на підставі їх вільного волевиявлення може бути використане ними за їх взаємною згодою.
		Свої обов'язки за даним договором міни земельних ділянок відповідач ТОВ «Агрофірма «Каравай» виконав у повному обсязі, а саме: передав у власність ОСОБА_1 земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_2 площею 0,1000га. за цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та здійснив, передбачену договором грошову доплату у розмірі 229813(двісті двадцять дев'ять тисяч вісімсот тринадцять гривень шістдесят вісім копійок).
		Жодних претензій від ОСОБА_1 або будь-яких інших третіх осіб, щодо даного договору міни земельних ділянок, відповідач ТОВ «Агрофірма «Каравай» не отримувало.
		Зміст правочину, укладеного між відповідачем ТОВ «Агрофірма «Каравай» та відповідачем ОСОБА_1 щодо міни земельними ділянками не суперечить актам чинного законодавства та не є фіктивним чи удаваним правочином у розумінні статей 234 - 235 Цивільного кодексу України, оскільки його умови у повному обсязі виконані сторонами договору з дотриманням чинного законодавства.
		Таким чином, правовідносини, які виникли між ТОВ «Агрофірма «Каравай» та ОСОБА_1 в частині укладення Договору міни не суперечать підпункту б) пункту 15 Розділу X «Перехідних положень» Земельного кодексу України і відповідають приписам ст.ст.203, 715, 716 ЦК України.
		Варто зауважити, що посилання позивача на правову позицію Верховного Суду України у справі №6-464цс16 є помилковою з огляду на те, що фактичні правовідносини у справі, розглянутій Верховним Судом та даній справі є різними. Зокрема, вища судова інстанція у своєму рішенні вказувала, що «Громадяни можуть отримувати земельні ділянки у власність з підстав та в порядку, визначеними положеннями ЗК України. Міна (обмін) земельних часток (паїв) відповідно до вимог закону є цивільно-правовою угодою, яка, однак, може укладатися та реалізовуватись лише у порядку, передбаченому в Законі №899-IV. Цей Закон застосовується лише одноразово при переведенні земельної ділянки (паю) з невизначеними межами в закріплену на місцевості земельну ділянку з конкретним цільовим призначенням.» «Законодавець не закріпив у ЗК України чи інших законах України порядок міни земельних часток (паїв) в інших випадках. Отже, аналіз зазначених норм права дає можливість зробити висновок про те, що обміняними можуть бути тільки земельні ділянки за схемою «пай на пай» та лише у випадку, передбаченому статтею 14 Закону № 899-IV.»
		З вказаних роздумів Суду вбачається розгляд ситуації обміну земельних часток (паїв). На противагу цьому у даній справі відбувся обмін розподілених між власниками, визначених в натурі земельних ділянок, які зареєстровані відповідно законодавства за власниками, тобто таких земельних ділянок, які можуть виступати об'єктом цивільних прав згідно чинного законодавства.
		 
		Практика Європейського суду з прав людини.
		Згідно зі ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV практика Європейського суду з прав людини (далі за текстом також - ЄСПЛ, Суд) застосовується українськими судами як джерело права.
		ЄСПЛ, розглядаючи справи за заявами про захист права на мирне володіння майном, напрацював низку загальновизнаних стандартів захисту цього права, які зводяться до такого загального правила: вирішуючи питання про те, чи відбувається порушення ст. 1 Першого протоколу, треба визначити: чи є в позивача право власності на майно, що охоплюється змістом ст.1; чи мало місце втручання в мирне володіння майном та яким є характер такого втручання; чи відбулося позбавлення майна. 
		На відміну від розуміння інституту права власності, характерного для України, ЄСПЛ тлумачить поняття «майно» набагато ширше й у контексті ст.1 Першого протоколу під «майном» розуміє не тільки «наявне майно», але й цілу низку інтересів економічного характеру (активи).
		ЄСПЛ виходить із того, що положення ст.1 Першого протоколу містить три правила: 
		а) перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; 
		б) друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання втручання у право на мирне володіння майном правомірним; 
		в) третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. 
		У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями ст.1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. 
		ЄСПЛ констатує порушення державою ст.1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
		Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних органів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
		Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного інтересу», при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду» з огляду на те, що національні органи влади краще знають потреби власного суспільства і знаходяться в кращому становищі, ніж міжнародний суддя, для оцінки того, що становить «суспільний інтерес». Це поняття має широке значення, втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
		Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися з дотриманням принципу «пропорційності» - «справедливої рівноваги (балансу)» між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. 
		Дотримання принципу «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення ст.1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. 
		Розумними очікуваннями особи вважаються легітимні (або законні) і виправдані очікування набути майно або майнове право, які в практиці ЄСПЛ дістають правову охорону як майно. Поняття «законні очікування» слід розглядати як елементи верховенства права та «юридичної визначеності».
		Безпосереднім рішенням, яке стосується питання мораторію на землю, є рішення Палати у справі «Зеленчук та Цицюра проти України» (заява №846/16 та 1075/16) у якій ЄСПЛ встановив порушення статті 1 Протоколу №1 (захист власності) Європейської конвенції з прав людини.
		Справа стосувалася скарги двох осіб на державну заборону продажу земельних ділянок сільськогосподарського призначення, яка, за їх словами, порушила їх права на власність як власників таких ділянок.
		ЄСПЛ зауважив, що після падіння Радянського Союзу Україна переважно роздавала земельні ділянки сільськогосподарського призначення особам, які раніше працювали в колгоспах, але запровадила передбачувану тимчасову заборону продажу таких земельних ділянок, відому як "мораторій на землю". Уряд стверджував, що захід перешкоджав зосередженню земельних ділянок в декількох руках, зупиняв збідніння населення сільської місцевості та надавав змогу переконатися, що земля залишалася оброблюваною
		Проте ЄСПЛ встановив, що держава не встановила справедливий баланс між загальними інтересами громади та правами власності заявників. Суд зазначив, що жодна інша держава Ради Європи не мала таку заборону і посилався на невідповідність підходу України до завершення мораторію. Було також незрозуміло, чому менш обмежувальний захід не був ефективним для досягнення тієї ж мети.
		Ключовим фактором для виявлення ЄСПЛ порушення прав власності  заявників було те, що Україна послідовно ставила мету надання дозволу на придбання та продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення після створення інфраструктури ринку. Проте, всупереч оголошеній меті початковий мораторій був продовжений декілька разів і зараз розглядається з усіма практичними цілями як невизначений незважаючи на періодичні крайні строки для того, щоб законодавчий орган врегулював це питання, але ці строки не були виконані. Це свідчить про відсутність послідовності органів влади.
		ЄСПЛ взяв до уваги твердження уряду щодо необхідності обмеження, наприклад, запобігання збідніння сільського населення, уникнення зосередження землі в руках декількох груп, таких як багаті особи або ворожа держава, а також припинення вилучення з обробки. Проте в першому твердженні не був врахований той факт, що заявники мешкали в місті та не бажали займатися сільським господарством. Крім того, законодавчий орган не виявив, що заборона була необхідною для досягнення поставленої мети щодо сільського населення взагалі, але її метою було надання достатньої кількості часу для прийняття необхідного законодавства. Наступні дві мети, наведені урядом, можливо досягти за допомогою інших законів, у тому числі тих, що вже зареєстровані в Україні, такі як обмеження кількості земельних ділянок та податки, які, як виявляється, сприяють обробці землі.
		Жодна інша держава Ради Європи не мала такої загальної заборони, в тому числі подібні країни з перехідною економікою, які використовують інші закони для досягнення цілей, наведених урядом. Завданням ЄСПЛ не було визначення того, чи вибір України був найкращим рішенням, але в ситуації, коли держава поставила собі за мету добре регульований ринок продажу землі, вона повинна надавати підстави для більш обмежуючого рішення, що вона не змогла виконати у будь-який послідовний спосіб.
		ЄСПЛ встановив, що тягар, накладений на двох заявників, був надмірним. Вони постраждали від наслідків нездатності органів влади дотриматися своїх власних крайніх строків, в той час як органи влади надали лише незначні підстави для нездатності обрати менш обмежувальні заходи. Україна не встановила справедливий баланс між загальними інтересами громади та інтересами заявників , а також перевищила свої повноваження щодо дискреційності («межі розсуду»).
		ЄСПЛ наголосив, що справа стосувалася загальної законодавчої ситуації та не обмежувалася лише заявниками. Суд постановив, що Україна повинна вжити відповідні законодавчі або інші заходи для забезпечення справедливого балансу між інтересами власників сільськогосподарських земель та суспільством взагалі. ЄСПЛ зауважив, що він не вимагає створення ринку земельних ділянок сільськогосподарського призначення без обмежень, а також те, що держава залишається вільною обирати, які заходи необхідно вжити.
		Отже, суд, надаючи оцінку на предмет відповідності втручання в право відповідачів на мирне володіння своїм майном(земельними ділянками) принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями ст.1 Першого протоколу, у даній справі, виходить з наступного.
		 
		Щодо критерію чи є втручання законним.
		Інтереси держави у даній цивільній справі представляє прокурор.
		Пунктом 3 ст.131-1 Конституції України визначено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
		Згідно пункту 2 ч.1 статті 2 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року 
		№1697-VII (далі за текстом також - Закон №1697) на прокуратуру, серед іншого, покладається функція представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом.
		Абзацом першим ч.3 ст.23 Закон №1697 встановлено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
		У позовній заяві прокурором обґрунтовано захист інтересів держави у сфері земельних правовідносин з метою забезпечення правомірного обігу майнових прав на земельні ділянки, захисті та визнанні лише тих прав, які набуто та підтверджено у передбачений законом спосіб (ч.4 ст.13, ч.2 ст.41 Конституції України). Водночас прокурор вказує, що набуття права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення у спосіб, що суперечить закону, порушує порядок обігу майнових прав та нівелює інтереси держави у цій сфері.
		Між тим, норми на які посилається прокурор, визначають, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом(ч.4 ст.13 Конституції України), а також те, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом(ч.2 ст.41 Конституції України).
		У даній справі прокурор просить суд на підставі ч.1 ст.203 ЦК України визнати недійсним правочин між двома приватними особами (фізичною особою - ОСОБА_1 та ТОВ «Агрофірма «Каравай») в основі якого закладений обмін двома земельними ділянками, належними кожній з вказаних осіб на праві приватної власності.
		Мотивуючи порушення інтересів держави прокурор у позовній заяві не згадує норми ст.216 ЦК України(щодо правових наслідків недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції та можливості відшкодування збитків та моральної шкоди другій стороні або третій особі, якщо їй у зв'язку із вчиненням недійсного правочину їх було завдано), хоча навіть при задоволенні позовних вимог і визнанні Договору недійсним при застосуванні двосторонньої реституції, тобто приведення осіб до первісного стану, кожна із осіб поверне іншій все набуте за правочином. Фактично у гр.ОСОБА_1 залишиться її земельна ділянка, яка їй непотрібна по причині великого розміру і неможливості її обробляти самостійно, і вона буде зобов'язана повернути ТОВ «Агрофірма «Каравай» грошову доплату у розмірі 229813,68грн., що ставить її у скрутні і несправедливі умови. У свою чергу ТОВ «Агрофірма «Каравай» отримає земельну ділянку маленького розміру, яку неможливо належним чином використовувати у виробництві продукції про причині її малого розміру, що знову призведе до збитків вказаної юридичної особи. 
		Підсумовуючи викладене, суд наголошує про відсутність належного обґрунтування і доведеності порушення інтересів держави з боку прокурора у даній справі, оскільки, як вказано вище, негативні наслідки від визнання правочину недійним несуть тільки приватні особи, а не держава. Поряд із цим, норми Конституції України, які наведені прокурором, спрямовані на захист права власності і рівність всіх суб'єктів цього права перед законом, зокрема і права приватної власності гр.ОСОБА_1 та ТОВ «Агрофірма «Каравай» на володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, перебуваючими у їх власності.
		Суд підкреслює, що питання належного обґрунтування прокурором захисту інтересів держави було вирішено лише після розгляду судового спору по суті, вивчення всіх матеріалів справи і заслуховування сторін. 
		 
		Щодо критерію чи переслідує втручання «суспільний інтерес».
		Відповідно до статті 1 Протоколу №1 до «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» «кожна фізична або юридична особа має право на повагу до своєї власності. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Попередні положення не применшують права держави забезпечувати виконання таких законів, які є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».
		У рішенні по справі «Гайдук та інші проти України», остаточна ухвала щодо прийнятності заяв №45526/99, поданих ОСОБА_14 та іншими проти України від 2 липня 2002 року) ЄСПЛ зазначив, що стаття 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод містить три окремі норми. Перша норма загального характеру викладає принцип поваги до власності; вона сформульована в першому реченні першої частини. Друга норма стосується позбавлення власності за певних умов; вона сформульована в другому реченні тієї самої частини. Щодо третьої норми, то нею визнається можливість держави регулювати використання майна відповідно до загальних інтересів та із запровадженням законів, які держави вважають необхідними для цього.
		Слід зауважити, що у частині другій статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод йдеться лише про право держави забезпечувати виконання таких законів, які є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном. Натомість можливість існування обмежень правомочностей власника щодо розпорядження належним майном Конвенцією не передбачена.
		ЄСПЛ наголошував, зокрема, на тому, що необхідною ознакою майна є його відчужуваність, що ґрунтується на висловленій у Рішенні ЄСПЛ правовій позиції, згідно з якою «право відчужувати власність є традиційним і фундаментальним аспектом власності» («Маркс проти Бельгії» (Marckx v. Belgium), рішення від 27 квітня 1979 року, п.50,63). 
		Право відчужувати належні громадянам земельні ділянки закріплено також частиною 1 статті 90 Земельного кодексу України, в якій зазначається, що власники земельних ділянок мають право продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину.
		Разом з тим мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення, що передбачений пунктами 14,15 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України обмежує конституційні права громадян України щодо можливості відчуження належних їм на праві приватної власності земельних ділянок, які гарантуються Конституцією України і нормами Земельного кодексу України, та суперечить статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
		З практики ЄСПЛ вбачається, що при вирішенні питань щодо порушення державами - учасницями Ради Європи положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї велика увага акцентується на дотриманні державою принципу «правомірних або законних очікувань» та захисту прав людини через призму цього принципу. Зокрема, у справах «Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії» та «Федоренко проти України» ЄСПЛ констатував, що відповідно до прецедентного права органів, які діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності (пункт 21 Рішення ЄСПЛ у справі «Федоренко проти України»).
		Необхідно також зазначити, що на момент прийняття Земельного кодексу України у 2001 році, власники земельних ділянок сільськогосподарського призначення мали правомірні очікування щодо можливості вільного розпорядження своєю власністю, зважаючи на завершення дії мораторію у 2005 році, як було зазначено у першій редакції пунктів 14, 15 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України. Однак неодноразове продовження дії мораторію призвело до порушення майнових прав громадян України у вигляді правомірних очікувань щодо набуття у майбутньому права розпорядження майном, що є об'єктом правового захисту згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та національним законодавством України.
		Отже, суд приходить до висновку, що втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном (розпорядження землею сільськогосподарського призначення) у даному випадку не є виправданим, оскільки, як вірно підкреслив ЄСПЛ у рішенні «Зеленчук та Цицюра проти України» тягар, накладений на двох заявників, був надмірним. Вони постраждали від наслідків нездатності органів влади дотриматися своїх власних крайніх строків, в той час як органи влади надали лише незначні підстави для нездатності обрати менш обмежувальні заходи. Україна не встановила справедливий баланс між загальними інтересами громади та інтересами заявників, а також перевищила свої повноваження щодо дискреційності («межі розсуду»). 
		Тобто держава, з часу введення дії мораторію, не змогла забезпечити протягом багатьох років належного механізму реалізації права власності на землі сільськогосподарського призначення.
		 
		Щодо критерію чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
		В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується(ст.8 Конституції України).
		Складовими частинами верховенства права є принципи правової визначеності та пропорційності.
		Принцип правової визначеності вимагає, передусім, ясності й однозначності як формулювання, так і застосування правової норми та забезпечення того, щоб правомірні очікування суб'єктів правовідносин щодо наслідків (правового результату) своєї поведінки залишалися передбачуваними.
		Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України «із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі» (пункт 5.4 мотивувальної частини Рішення від 22 вересня 2005 року N5-рп/2005).
		Дотримання принципу правової визначеності з метою збереження стабільності правового регулювання та передбачуваності законодавчої політики повинно враховуватись законодавцем як при прийнятті нових законів, так і при внесенні змін до існуючих законодавчих актів.
		Зокрема, це стосується і принципів правового регулювання у сфері земельних правовідносин, які повинні забезпечувати врахування всіх особливостей землі як об'єкта власності Українського народу та суспільних відносин, що виникають у зв'язку з реалізацією громадянами конституційного права власності на землю.
		Проте, всупереч зазначеному оспорювані норми пунктів 14, 15 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України, якими було продовження мораторію на продаж чи іншим способом відчуження земель сільськогосподарського призначення до врегулювання на законодавчому рівні процедури обігу земель сільськогосподарського призначення та розроблення необхідних нормативно-правових актів, але не раніше 1 січня 2019 року, жодним чином не забезпечують передбачуваності правовідносин щодо реалізації громадянами правомочностей щодо розпорядження належними на праві приватної власності земельними ділянками сільськогосподарського призначення, чим порушується принцип верховенства права, закріплений у статті 8 Конституції України.
		Варто також зазначити, що за основу запровадження заборон на відчуження земель сільськогосподарського призначення взято формальний («до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення»), а не змістовний критерій, який є обов'язковим для встановлення відповідності таких заборон принципу верховенства права.
		Незважаючи на те, що втручання у здійснення права власності передбачено законодавчим актом (пункти 14, 15 розділу X Земельного кодексу України), таке втручанням не може бути визнано допустимим і пропорційним в розумінні статті 1 Протоколу 1 Конвенції, оскільки відсутність часових меж дії норм-заборон пунктів 14, 15 розділу X Земельного кодексу України, які було запроваджено у 2001 році, підриває ідею правової визначеності (передбачуваності) та принцип верховенства права. Таке втручання держави в реалізацію права власності фізичних та юридичних осіб на землю також є непропорційним, оскільки, незважаючи на те, що власники земельних ділянок та паїв несуть реальні економічні збитки (неринкова орендна плата, неможливість розпорядження своїм майном), такі обмеження не супроводжується будь-яким відшкодуванням з боку держави.
		Межі втручання законодавчого органу в сферу права приватної власності та свободи підприємницької діяльності у вигляді обмежень і заборон в їх системно-логічному зв'язку із нормою частини 1 статті 8 Конституції України, якою проголошено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, повинні відповідати критерію пропорційності як елементу верховенства права.
		При здійсненні оцінки пропорційності слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети, що переслідується, за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав та свобод людини. Обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставлено мети.
		Отже, заборона внесення права на земельну частку (пай) до статутних капіталів господарських товариств та відчуження земельних ділянок, яка діє з 2001 року, є непропорційним обмеженням права приватної власності на землю та права на підприємницьку діяльність.
		Таким чином, позивачем не доведено недійсність укладення договору міни земельної ділянки від 14.07.2016р., укладеного між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Каравай», посвідченого приватним нотаріусом Добропільського районного нотаріального округу Донецької області Зіма Я.В., тому у задоволенні позовних вимог слід відмовити у повному обсязі. 
		На підставі викладеного, керуючись ст.ст.258-259, 263-268 ЦПК України, суд -
		 
		УХВАЛИВ:
		У задоволенні позовної заяви першого заступника керівника Костянтинівської місцевої прокуратури ОСОБА_5 до ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Каравай», треті особи: приватний нотаріус Добропільського районного нотаріального округу Донецької області Зіма Яна Валеріївна, головне управління Держгеокадастру у Донецькій області, про визнання договору міни земельної ділянки від 14.07.2016р. недійсним - відмовити.
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
		У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
		Надруковано в нарадчій кімнаті в одному примірнику.
		Вступна та резолютивна частина рішення проголошена 23 липня 2018 року.
		Повний текст рішення виготовлено 25 липня 2018 року.
		 
		 
		 
		Суддя                        Д.Є.Хоменко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...