Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 755/12339/17 : Окремі процесуальні питання; Заява про роз’яснення судового рішення.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 27.07.2018. Забезпечено надання загального доступу: 27.07.2018.
Дата набрання законної сили: 25.07.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		25 липня 2018 року 
		м. Київ
		справа № 755/12339/17
		провадження № 61-32770св18
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Стрільчука В. А.,
		суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С., (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г.І.,
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_3 в особі Головного територіального управління юстиції у Київській області,
		відповідач - ОСОБА_4,
		третя особа - Орган опіки та піклування Броварської районної державної адміністрації Київської області,
		розглянув касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 02 лютого 2018 року у складі судді Астахової О. О. та постанову Апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2018 року у складі суддів: Стрижеуса А. М., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І.,
		ВСТАНОВИВ:
		У серпні 2017 року ОСОБА_3 в особі Головного територіального управління юстиції у Київській області звернулась до суду з позовом до               ОСОБА_4 прозабезпечення повернення дитини.
		Позов мотивовано тим, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є батьками малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1. Дитина народилася і зростала у Королівстві Іспанія. 28 листопада 2012 року судом із розгляду справ жорстокого поводження з жінками № 1                                 м. Л'Оспіталет-де-Льобрегат, Барселона, Королівство Іспанія прийнято судовий наказ № 426/12 про захист щодо вжиття термінових судових дій, а саме: відповідачу було заборонено наближатися до ОСОБА_3 на відстань меншу за 1 000 м та спілкуватися з нею у будь-який спосіб. Місце постійного проживання дитини було визначено разом з матір'ю за адресою:                    АДРЕСА_1, Барселона, Королівство Іспанія. 07 червня 2013 року суд із розгляду справ жорстокого поводження з жінками № 1 м. Л'Оспіталет-де-Льобрегат, Барселона, Королівство Іспанія ухвалив рішення про розірвання шлюбу між сторонами та постановив, що опіка і піклування над дитиною належить матері, при цьому батьківські права здійснюватимуться обома батьками. Право користування сімейним помешканням за адресою: АДРЕСА_1, Барселона, Королівство Іспанія надано матері дитини, оскільки їй надано право опіки та піклування над малолітнім ОСОБА_6. Також вказаним рішенням було встановлено графік спілкування, відвідування і перебування дитини з батьком, а також розмір аліментів на користь ОСОБА_6. У зв'язку із установленим                             04 грудня 2013 року ОСОБА_6 діагнозом у лікарні Сан-Хуан-де-Деу (Барселона, Королівство Іспанія) дитині проведено операцію та надано рекомендації систематичного обстеження за перебігом хвороби. 03 січня 2017 року ОСОБА_3 привезла ОСОБА_6 в Україну за місцем проживання батьків відповідача на одну добу для спілкування. Проте з того часу батько дитину не повертає, уникає спілкування та зустрічей із позивачем, перешкоджає їй у поверненні дитини до місця проживання.  ПозивачОСОБА_3 в особі Головного територіального управління юстиції у Київській області просила визнати незаконним утримання відповідачем на території України ОСОБА_6; повернути дитину на територію Королівства Іспанія за вказаною адресою; у разі невиконання відповідачем у добровільному порядку рішення суду про повернення дитини матері зобов'язати відповідача передати ОСОБА_6 його матері - ОСОБА_3; витрати, пов'язані з поверненням дитини у Королівство Іспанії, покласти на             ОСОБА_3
		Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 02 лютого 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2018 року, позов ОСОБА_3 в особі Головного територіального управління юстиції у Київській області задоволено:
		Визнано незаконним утримання ОСОБА_4 на території України малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1. 
		Ухвалено повернути ОСОБА_6 на територію Королівства Іспанія за адресою: АДРЕСА_1, Барселона, Королівство Іспанія.
		Зобов'язано ОСОБА_4, який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 та проживає за адресою:                        АДРЕСА_3, передати малолітнього ОСОБА_6 його матері - ОСОБА_3 
		Витрати, пов'язані із поверненням дитини ОСОБА_6 до Королівства Іспанія, покладено на ОСОБА_3 
		Ухвалено допустити негайне виконання рішення суду в частині повернення дитини ОСОБА_6 його матері - ОСОБА_3
		Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що ОСОБА_3 призначена опікуном над ОСОБА_6 відповідно до рішення суду із розгляду справ жорстокого поводження з жінками № 1 м. Л'Оспіталет-де-Льобрегат, Барселона, Королівство Іспаніявід 07 червня 2013 року та не погоджується із проживанням дитини з батьком на території України, а батько відмовляється добровільно повертати дитину до місця її                             проживання - Королівства Іспанія. Встановивши такі обставини суд дійшов висновку, що дитина утримується відповідачем незаконно, що є порушенням права ОСОБА_3 піклування над нею. 
		Відповідно до статей 3 і 5Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-ІV та яка набула чинності для України з 01 вересня 2006 року, а у відносинах між Україною та Королівством Іспанія - з 01 березня 2008 року                                                       (далі - Конвенція), відповідач порушує права ОСОБА_3 на опіку та піклування щодо дитини.
		Відповідно до частини першої статті 12 Конвенції, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини. 
		ОСОБА_6незаконно утримується відповідачем із січня 2017 року. 
		ОСОБА_3в особі Головного територіального управління юстиції у Київській області звернулася з позовом до суду 14 серпня 2017 року, тобто менше одного року з дати незаконного утримання відповідачем ОСОБА_6. 
		Відхиляючи посилання відповідача на положення частини другої статті           12 Конвенції як підстави для відмови в позові, суди виходили з того, що  посилання на те, що дитина прижилася у своєму новому середовищі не впливають на вирішення цього спору, оскільки суд відкрив провадження у справі до спливу одного року з дати незаконного утримання. 
		Суди дійшли висновків, що відповідач не довів, що ОСОБА_3 фактично не здійснювала піклування на момент переміщення ОСОБА_6; ОСОБА_3 не давала згоди на утримання дитини батьком за місцем свого проживання; суд не встановив обставин існування серйозного ризику того, що повернення ОСОБА_6 поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нестерпну обстановку. 
		Ураховуючи, що на час розгляду справи судом дитина досягла 8 років, то її думку з приводу повернення до Королівства Іспанії, суд не заслуховував. 
		Суд відхилив посилання відповідача на жорстоке поводження ОСОБА_3 зі своїми дітьми та притягнення останньої до кримінальної відповідальності, оскільки належних та допустимих доказів у розумінні статей 77-80 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суду не надано, хоча обов'язок доказування покладено на сторони для підтвердження як їхніх вимог, так і заперечень.
		Показання допитаного у судовому засіданні свідка, які узгоджуються із поясненнями відповідача, що 26 квітня 2017 року ОСОБА_3 у приміщенні школи № 306 Деснянського району м. Києва, де навчається ОСОБА_6, розпилювала газ із балончика та намагалася силою забрати дитину зі школи, при цьому ОСОБА_6 здійснював опір, суд оцінив критично і виходив з того, що є припущенням свідка розпилювання газу із балончика безпосередньо ОСОБА_3
		30 травня 2018 рокупредставник ОСОБА_4 - адвокат ОСОБА_5 звернувся до суду із касаційною скаргою, у якій просить рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 02 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2018 року скасувати і ухвалити постанову про відмову в позові ОСОБА_3 в особі Головного територіального управління юстиції у Київській області.  
		12 червня 2018 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою, витребувано матеріали справи, відмовлено у задоволенні клопотання про зупинення виконання рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 02 лютого 2018 року та постанови Апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2018 року.
		17 липня 2018 року ухвалою Верховного Суду вказану справу призначено до судового розгляду.
		Касаційну скаргу мотивовано тим, що ОСОБА_3, ОСОБА_4 та їхній           син - ОСОБА_6 є громадянами України, мають постійне місце проживання та реєстрації в Україні, тому на них поширюється чинне законодавство України. Рішення суду із розгляду справ жорсткого поводження з жінками м. Оспіталет-де-Льобрегат, Барселона, Королівство Іспанія від 07 червня 2013 року повинно визнаватися в Україні в порядку, встановленому статтями 471-473 ЦПК України 2004 року, проте цього зроблено не було. Тому суди безпідставно вважали ОСОБА_3 законним опікуном ОСОБА_6; при цьому були порушені права відповідача щодо дитини, визначені чинним законодавством України. 
		Відповідно до частини другої статті 12 Конвенції судовий і адміністративний орган навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного строку, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо немає відомостей про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі. 
		Стаття 13 Конвенції передбачає, зокрема, що судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов'язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нестерпну обстановку. 
		Аналіз статей 12, 13 Конвенції дають підстави вважати, що суди мають право відмовляти у поверненні дитини до місця її постійного проживання, якщо під час розгляду справи судом буде встановлено, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі та/або існує ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нестерпну обстановку. 
		ОСОБА_6 більше одного року проживає в Україні зі своїм батьком і новою сім'єю; дитина прижилася у своєму новому середовищі; за дитиною здійснюється комплексний медичний догляд; у дитини є друзі, захоплення; дитина має сталі сімейні зв'язки; відбулася зміна мови спілкування. Ці факти підтверджуються: характеристикою за підписом директора школи           № 306 у м. Києві (т. 2, а. с. 31); відомостями про відвідування та успішність учня 1-Г, 2-Г класів школи № 306 у м. Києві ОСОБА_6 (т. 2, а. с. 144); випискою із медичної картки амбулаторного (стаціонарного) хворого ОСОБА_6 (т. 2, а. с. 32); консультативним висновком ТОВ «Дерматолог» (т. 2 а.с. 35); актами підтвердження фактичного проживання від 20 березня 2017 року, 31 січня 2018 року, складеними депутатом Погребської сільської ради (т. 2, а.с. 36, 149); довідками Погребської сільської ради (т. 2, а. с. 37, 38); висновком щодо умов проживання малолітнього ОСОБА_6 та вивчення його думки щодо проживання з одним із батьків від 16 лютого 2018 року, складеним Службою у справах дітей та сім'ї Броварської районної державної адміністрації; звітом про дослідження психологічного стану ОСОБА_6, складеним психологом, співробітником Інституту соціальної та політичної психології Національної академії педагогічних наук України; показаннями у судовому засіданні       свідка - вчителя школи № 306 у м. Києві. 
		Ухвалення судом рішення про повернення ОСОБА_6 його матері може призвести до заподіяння дитині фізичної або психічної шкоди, чи створить для дитини нестерпну обстановку, що підтверджується: висновком щодо умов проживання малолітнього ОСОБА_6 та вивчення його думки щодо проживання з одним із батьків від 16 лютого 2018 року, складеним Службою у справах дітей та сім'ї Броварської районної державної адміністрації; звітом про дослідження психологічного стану ОСОБА_6, складеним психологом, співробітником Інституту соціальної та політичної психології Національної академії педагогічних наук України; показаннями у судовому засіданні свідка - вчителя школи № 306 у м. Києві. 
		Відповідно до статті 12Конвенції про права дитини від 20 листопада             1989 року, ратифікованої Постановою ВР № 789-XII від 27 лютого 1991року,                 держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. 3 цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства.
		Крім того, 02 листопада 2017 року представник відповідача у судовому засіданні подав клопотання про призначення у справі судової психологічної експертизи з метою вирішення морально-психологічного стану малолітнього ОСОБА_6, його ставлення до матері та батька,  з'ясування, чи прижився він у новому середовищі з моменту переміщення та чи існує серйозний ризик того, що його повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.
		Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 02 листопада 2017 року призначено у справі судову психологічну експертизу, однак ця ухвала, яка згідно з нормами ЦПК України оскарженню не підлягала, була безпідставно скасована Апеляційним судом м. Києва. 
		Також Апеляційний суд м. Києва не заслухав особисту думку дитини, не заслухав думку психолога та не призначив у справі судової психологічної експертизи.  
		Відзив на касаційну скаргу не надходив.
		Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. 
		Вивчивши матеріали цивільної справи, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.
		Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з 25 липня 2008 року перебували у зареєстрованому шлюбі, у якому в них народився син ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1.  
		Рішенням суду із розгляду справ жорсткого поводження з жінками № 1        м. Л'Оспіталет-де-Льобрегат, Барселона, Королівство Іспанія № 44/2013 у справі № 7/13-І від 07 червня 2013 року шлюб між сторонами розірвано. Опіку над малолітнім сином ОСОБА_6надано матері ОСОБА_3, при цьому батьківські права здійснюються обома батьками. Місце проживання матері із сином визначено за адресою: АДРЕСА_1, Барселона, Королівство Іспанія. Установлено режим відвідувань, спілкування і перебування батька з малолітнім ОСОБА_6. Батько не зможе подорожувати зі своїм малолітнім сином ОСОБА_6 за межами Іспанії без дозволу матері чи судового дозволу.Установлено розмір аліментів, який підлягає стягненню з батька на користь матері на утримання дитини у розмірі 250 євро. Крім цього, має виплачуватись половина додаткових витрат. Ці суми мають бути виплачені батьком на наданий матір'ю рахунок в перші п'ять днів кожного місяця та будутьактуалізуватись щорічно згідно з індексом роздрібних цін, визначених Національним інститутом статистики чи органом, який у майбутньому буде здійснювати його функції.
		ОСОБА_6 постійно проживав в Королівстві Іспанії.
		У січні 2017 року ОСОБА_3 приїхала із малолітнім ОСОБА_6 до України та залишила дитину батькам ОСОБА_4 для спілкування. Між ними було погоджено, що дитина залишається з ними на одну добу, після чого буде повернута матері. ОднакОСОБА_3 сина не повернуто, що зумовило її численні звернення до відповідних правоохоронних органів, державних установ та суду.
		Судами встановлено, що відповідачу ОСОБА_4 відомо про рішення суду Королівства Іспанія № 44/2013 у справі №7/13-1. Сторони вказане рішення не оскаржували.
		ОСОБА_4 не заперечує, що ОСОБА_6 із січня 2017 року проживає з ним за адресою: АДРЕСА_3, відвідує загальноосвітню школу № 306 у м. Києві.
		Перевіряючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд виходить з того, що Конвенція захищає дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування та спрямована на забезпечення невідкладного повернення дітей до держави їхнього постійного проживання.
		Відповідно до частини першої статті 3 Конвенції переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; та b) у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання. 
		За змістом частини другої статті 3 Конвенції права піклування, про які йдеться у пункті «а», можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави. 
		З урахуванням змісту Конвенції для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції). 
		Судами встановлено та не заперечувалося сторонами, що дитина ОСОБА_6, з народження, ІНФОРМАЦІЯ_1, постійно проживав в Іспанії.
		Згідно із довідкою з відділення онкології, н.1225172, виданої госпіталем Сан-Хуан-де-Деу, Барселона, Королівство Іспанія, ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 поставлений діагноз: скупчення у верхньому і задньому середостінні. Дитині проведено хірургію пухлини та рекомендовано постійний клініко-радіологічний контроль, який позивач проходила з дитиною (т.1, а. с. 73).
		Зазначену обставину у судовому засіданні заперечував батько                 дитини - відповідач.
		Судами встановлено, що у січні 2017 року відповідач усвідомлено не повернув дитину за місцем її проживання на територію Іспанії.
		Частиною другою статті 12, частинами першою, другою статті 13 та статтею 20 Конвенції  визначено вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання.
		Обов'язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини. 
		Стаття 13 Конвенції визначає, що судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов'язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: 
		а) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримання, або дали згоду на переміщення або утримання, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримання;
		b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.
		Частина перша статті 13 Конвенції покладає обов'язок доведення обставин, які можуть бути винятковими підставами для неповернення дитини, саме на особу, яка вчинила вивезення дитини та/або її утримує. У конкретному випадку зазначене формулювання відображає загальне правове правило, що той, хто стверджує про наявність певного факту, повинен його довести.
		У касаційній скарзі відповідач посилається на те, що ОСОБА_6 прижився у своєму новому середовищі: він із задоволенням відвідує школу, за дитиною здійснюється медичний догляд; у дитини є свої друзі, захоплення; дитина адаптувалася у новому середовищі, має сталі сімейні зв'язки; вважає своє нинішнє місце проживання постійним і комфортним. Ухвалення рішення про повернення дитни його матері може призвести до заподіяння дитині фізичної або психічної шкоди чи створить йому нестерпну обстановку.
		Вирішуючи спір, суди оцінили надані докази в ії сукупності, надали їм належну оцінку, виходили з того, що утримання дитини на території України порушує право матері на піклування над дитиною відповідно до рішення суду Королівства Іспанії.
		Суд апеляційної інстанції вказав, що на момент розгляду справи дитина досягла 8 років, тому її думку  щодо повернення до постійного місця проживання суд не заслуховує.
		Суди встановили, що відповідачем не доведено, що позивач фактично не здійснювала піклування на момент переміщення малолітнього ОСОБА_6
		Відповідач не довів і жорстоке поводження позивача зі своїми дітьми та притягнення її до кримінальної відповідальності. 
		Судом не встановлено обставин, що існує серйозний ризик того, що повернення малолітнього ОСОБА_6 поставить під загрозу заподіяння йому фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нестерпну обстановку.
		Доводи касаційної скарги, які зводяться до того, що проживання дитини в Україні з батьком відповідає найкращим її інтересам, не є такими, що переконують Верховний Суд про наявні такі серйозні ризики, що дитина ОСОБА_6 потрапить у нетерпиму для неї обстановку.
		Задовольняючи позов, суди вирішили справу з урахуванням положень, 3, 5, 12, 13 Конвенції.
		Доводи касаційної скарги про те, що рішення суду Королівства Іспанії не було визнано в Україні відповідно до вимог цивільного процесуального закону Верховний Суд відхиляє, оскільки суди розглянули спір з урахуванням положень Конвенції та вказаного судового рішення, не вдаючись до процедури доведення визнання судового рішення, що відповідає вимогам ЦПК України розгляду судами вказаних справ.
		Посилання на те, що обоє батьків та дитина є громадянами України не має значення для вирішення справи, оскільки Конвенція не ставить питання повернення дитини до місця постійного проживання в залежність від громадянства дитини, а таке питання пов'язується з місцем постійного проживання дитини та забезпечення її якнайкращих інтересів.
		Верховний Суд розуміє чутливість правовідносин, які є предметом у цій справі, з урахуванням установлених судами обставин у справі дійшов висновку про повернення дитини ОСОБА_6 за місцем його постійного проживання у Королівство Іспанії.
		Вирішуючи спір, апеляційний суд, поклавши в основу судового рішення найкращі інтереси дитини, належним чином оцінивши надані сторонами докази в їх сукупності, зваживши інтереси сторін справи, встановивши, що дитина з моменту народження до її переміщення на територію України постійно проживала у Королівстві Іспанії, а також те, що утримання дитини на території України порушує право матері на піклування над дитиною, а відповідачем не доведено підстав для відмови у поверненні дитини, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову та повернення дитини разом з її матір'ю у Королівство Іспанії.
		Колегія суддів погоджується з позицією апеляційного суду, відносно того, що висновки суду першої інстанції про наявність серйозного ризику, що повернення дитини у Королівство Іспанії поставить під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди дитині є припущенням. Відповідачем не надано суду доказів на підтвердження того, що існує серйозний ризик того, що таке повернення загрожує дитині психологічною або фізичною небезпекою, чи що внаслідок повернення дитина ОСОБА_6 потрапить у нестерпні умови.
		Доводи касаційної скарги про те, що суд розглянув апеляційну скаргу на ухвалу суду першої інстанції про призначення судової психологічної експертизи, яка не підлягала апеляційному оскарженню, суд касаційної інстанції відхиляє з таких підстав.
		Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 02 листопада 2017 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 в особі Головного територіального управління юстиції у Київській областідо ОСОБА_4 про забезпечення повернення дитини скасовано, а справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.  
		Суд апеляційної інстанції виклав мотиви щодо законності та обґрунтованості ухвали Дніпровського районного суду м. Києва від              02 листопада 2017 року в частині зупинення провадження у справі.
		Зокрема, суд апеляційної інстанції зазначив, що рішення про повернення дитини не є рішенням про визначення місця проживання дитини і не позбавляє відповідача права звернутися до компетентного суду Королівства Іспанії з метою визначення місця її проживання. 
		Розгляд апеляційної скарги на вказану ухвалу не спростовує висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову.
		Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Враховуючи наведене, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішень судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
		Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 залишити без задоволення.
		Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 02 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2018 року залишити без змін. 
		Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                                               В. А. Стрільчук
		Судді:                                                                                                            В. О. Кузнєцов 
		А. С. Олійник
		                                                                                                            С.О. Погрібний
		                                                                                                            Г.І. Усик

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...