Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 519/15/17 : Справи про адмінправопорушення (з 01.01.2019); У порядку процесуального законодавства; В порядку ЦПК України.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 07.08.2018. Забезпечено надання загального доступу: 07.08.2018.
Дата набрання законної сили: 27.06.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		27 червня 2018 року
		місто Київ
		справа № 519/15/17
		провадження № 61-12619св18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Стрільчука В. А.,
		суддів: Карпенко С. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), СтупакО.В., УсикаГ.І.,
		учасники справи:
		стягувач - Ostchem Holding Limited(Остхем Холдинг Лімітед),
		боржник (заявник) - Публічне акціонерне товариство «Одеський припортовий завод»,
		особа, яка подавала апеляційну скаргу, заявник - Фонд державного майна України,
		прокурор - заступник Генерального прокурора України,
		розглянув у порядку письмового провадження касаційні скарги Публічного акціонерного товариства «Одеський припортовий завод» та Фонду державного майна України на ухвалу Южного міського суду Одеської області від 06 березня 2017 року у складі судді Барановської З. І. та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 10 травня 2017 року у складі колегії суддів: Журавльова О. Г., Калараша А. А., Кравця Ю. І.,
		ВСТАНОВИВ:
		У січні 2017 року Ostchem Holding Limited (далі - Остхем Холдинг Лімітед) звернувся до суду з клопотанням про визнання та надання дозволу на примусове виконання на території України іноземного арбітражного рішення, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 25 липня 2016 року Арбітражним інститутом Торгової палати м. Стокгольма за згодою сторін прийнято часткове арбітражне рішення за згодою № 1 у справі № V 2016/065 за позовом Остхем Холдинг Лімітед до Публічного акціонерного товариства «Одеський припортовий завод» (далі - ПАТ «ОПЗ») про стягнення заборгованості, яким зобов'язано ПАТ «ОПЗ» сплатити Остхем Холдинг Лімітед 193 257 811, 22 дол. США, що становить неоспорюваний непогашений основний борг, та 57 977 343, 37 дол. США, що становить неоспорювану нараховану пеню, що належала до сплати відповідно до статті 7.2 контракту купівлі-продажу природного газу від 20 січня 2013 року № 20/СН-36-1. Боржник письмово визнав у повному обсязі зазначені суми заборгованості за контрактом та не оспорював їх, обидві сторони під час арбітражного провадження погодилися, що склад арбітражу ухвалить арбітражне рішення за згодою сторін щодо усіх зазначених неоспорюваних сум. 
		Станом на день звернення із клопотанням до суду першої інстанції ПАТ «ОПЗ» не виконало арбітражне рішення у добровільному порядку, а тому Остхем Холдинг Лімітед просив визнати та надати дозвіл на примусове виконання на території України часткового арбітражного рішення за згодою № 1 Арбітражного інституту Торгової палати м. Стокгольма від 25 липня 2016 року у справі № V 2016/065 про стягнення з ПАТ «ОПЗ» на користь компанії Остхем Холдинг Лімітед 193 257 811, 22 дол. США, що становить неоспорюваний непогашений основний борг перед Остхем Холдинг Лімітед, та 57 977 343, 37 дол. США, що становить неоспорювану нараховану пеню, яка підлягає сплаті відповідно до статті 7.2 контракту купівлі-продажу природного газу від 20 січня 2013 року № 20/СН-36-1.
		Ухвалою Южного міського суду Одеської області від 06 березня 2017 року клопотання представника Остхем Холдинг Лімітед про визнання та надання дозволу на примусове виконання на території України рішення іноземного судузадоволено. Судом визнано та надано дозвіл на примусове виконання зазначеного часткового арбітражного рішення за згодою № 1; видано виконавчий лист про стягнення заборгованості з ПАТ «ОПЗ» на користь компанії Остхем Холдинг Лімітед за визнаним арбітражним рішенням за згодою № 1 від 25 липня 2016 року.
		Ухвала суду першої інстанції обґрунтовувалась тим, що часткове арбітражне рішення за згодою № 1 Арбітражного інституту Торгової палати м. Стокгольма від 25 липня 2016 року набрало законної сили та згідно з довідками Апеляційного суду округу Свеа в м. Стокгольм від 23 лютого 2017 року та 24 лютого 2017 року у його провадженні відсутні клопотання щодо скасування цього рішення та справи щодо його оспорювання. Доводи ПАТ «ОПЗ» про направлення на адресу Апеляційного суду округу Свеа в м. Стокгольм заяви про скасування заключного рішення Арбітражного інституту Торгової палати м. Стокгольма від 11 жовтня 2016 року у справі № V 2016/065 суд відхилив, оскільки стягувач просив визнати та надати дозвіл на примусове виконання іншого рішення - часткового рішення від 25 липня 2016 року.
		Задовольняючи клопотання, суд першої інстанції зазначив, що перелік правочинів, які призводять до порушення публічного порядку, встановлений у статті 228 ЦК України. Жодних обвинувальних вироків суду України або відповідного судового рішення судів інших держав, що набрали законної сили, про притягнення посадових осіб ПАТ «ОПЗ» або Остхем Холдинг Лімітед до відповідальності боржником не надано.
		Суд першої інстанції зробив висновок, що твердження боржника про порушення публічного порядку України є передчасними та такими, що не ґрунтуються на фактичних обставинах справи, а тому не можуть братися судом до уваги. Боржником не надано доказів наявності підстав для відмови у визнанні або у виконанні арбітражного рішення. Арбітражне рішення набрало законної сили, визнання та виконання його не суперечить публічному порядку України, тому суд задовольнив подане клопотання.
		Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 10 травня 2017 року відмовлено у задоволенні апеляційної скарги ПАТ «ОПЗ», до якої приєднався Фонд державного майна України, ухвала суду першої інстанції залишена без змін.
		Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що такі висновки відповідають зібраним у справі доказам, яким надана належна оцінка, правильно визначена юридична природа правовідносин, що виникли, і закон, який їх регулює, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення.
		ПАТ «ОПЗ» 23 травня 2017 року звернулося із касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляд цивільних і кримінальних справ, просило скасувати ухвалу Южного міського суду Одеської області від 06 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 10 травня 2017 року, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що арбітражне рішення за згодою № 1 від 25 липня 2016 року не набрало законної сили та не є обов'язковим для сторін, оскільки ПАТ «ОПЗ» оскаржило в апеляційному порядку заключне рішення Арбітражного інституту Торгової палати м. Стокгольма від 11 жовтня 2016 року. Заявник вважає, що виконання арбітражного рішення суперечить публічному порядку України. ПАТ «ОПЗ» є підприємством державного сектору економіки, 99, 57 % акцій якого належать Державі Україна. З 31 грудня 2016 року завод тимчасово повністю зупинив виробничі потужності з метою запобігання спричиненню збитків та виникненню аварійних ситуацій на підприємстві. Здійснення стягнення у таких умовах становитиме загрозу повної зупинки заводу, банкрутства підприємства та настання техногенної та екологічної катастроф в Одеському регіоні.
		Під час розгляду клопотання, на переконання ПАТ «ОПЗ», суд першої інстанції порушив норми процесуального права, зокрема, не залучив до участі у справі як третіх осіб Фонд державного майна України та Кабінет Міністрів України, що є необхідним з метою дотримання публічного порядку. Не звернув на це увагу і апеляційний суд.
		Із самостійною касаційною скаргою 13 травня 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ звернувся Фонд державного майна України, просив скасувати ухвалу Южного міського суду Одеської області від 06 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 10 травня 2017 року, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
		Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що ПАТ «ОПЗ» надано докази направлення на адресу Апеляційного суду округу Свеа м. Стокгольм, Швеція, заяви від 09 січня 2017 року про скасування заключного рішення Арбітражного інституту Торгової палати м. Стокгольма від 11 жовтня 2016 року у справі SCC Case № V 2016/065 відповідно до статті 34 Закону Швеції «Про арбітраж». Наведене, на переконання заявника, свідчить, що заключне рішення і його частина, часткове рішення від 25 липня 2016 року, не набрали законної сили та не є обов'язковими для сторін. Судами першої та апеляційної інстанцій не досліджувалися питання набрання законної сили остаточним (заключним) рішенням Арбітражного інституту Торгової палати м. Стокгольма від 11 жовтня 2016 року та впливу такого рішення на проміжні, часткові рішення, ухвалені у тій самій справі (у тому числі й щодо набрання ними законної сили). Судами не досліджувалось законодавство Швеції, що регулює спірні правовідносини, його практику застосування та офіційну доктрину.
		У відзивах на касаційні скарги Остхем Холдинг Лімітед зазначило, що Фонд державного майна України не має права на касаційне скарження судових рішень у цій справі відповідно до статті 324 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), оскільки заявник не довів, що суди першої та апеляційної інстанцій вирішили питання про його права та обов'язки. Фонд державного майна України та Кабінет Міністрів України не залучалися до участі у справі як треті особи, оскільки вони не мають статусу учасників спірних правовідносин, не є сторонами контракту, не мають прав та обов'язків і тому не брали участі в арбітражному провадженні. Фонд державного майна України як суб'єкт управління акціями боржника не володіє правами на предмет позову, дія арбітражного рішення за згодою № 1 від 25 липня 2016 року поширюється виключно на ПАТ «ОПЗ». Наслідком виконання судових рішень у цій справі є стягнення заборгованості одним суб'єктом господарської діяльності з іншого суб'єкта господарської діяльності.
		Арбітражне рішення за згодою № 1 від 25 липня 2016 року врегульовує самостійне коло вимог, набрало законної сили і має остаточний та обов'язковий характер для сторін. Під час арбітражного розгляду у справі № V 2016/065 сторони погодили, що складом арбітражу по суті спору буде ухвалено два самостійних та остаточних арбітражних рішення, які стосуються різних питань (пункти 41 та 44 Арбітражного рішення за згодою № 1 від 25 липня 2016 року), а тому рішення, яке просив визнати стягувач та надати дозвіл на його виконання на території України, є першим остаточним рішенням із декількох остаточних. Таке рішення є самостійним арбітражним рішенням, має обов'язковий та остаточний характер для сторін. Оскарження боржником у Швеції заключного арбітражного рішення від 11 жовтня 2016 року не впливає на Арбітражне рішення за згодою № 1 від 25 липня 2016 року, оскільки кожне із цих рішень вирішує чітко окреслене та самостійне коло позовних вимог.
		Виконання арбітражного рішення за згодою № 1 від 25 липня 2016 року на території України не суперечить публічному порядку України, її незалежності, цілісності, самостійності та недоторканості, конституційним правам, свободам, гарантіям, оскільки це рішення ухвалено виключно стосовно боржника як окремої юридичної особи та самостійного учасника господарського обороту, поширює свою дію тільки на боржника. 
		Аналогічний правовий висновок зробив Верховний Суд України в ухвалі від 24 листопада 2010 року у справі № 22-22616/10.
		Відмова у визнанні та наданні дозволу на примусове виконання на території України арбітражного рішення за згодою № 1 від 25 липня 2016 року порушуватиме частину першу статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, становитиме втручання у право власності стягувача на присуджені грошові кошти (рішення у справі «Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece» від 09 грудня 1994 року, серія А, № 301-В).
		У червні 2017 року із заявою про вступ прокурора у справу звернувся заступник Генерального прокурора України. Заява обґрунтовувалась тим, що ПАТ «ОПЗ» віднесено до Переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83. Стягнення суми в розмірі майже 6 800 000 000, 00 грн може призвести до підриву фінансових засад діяльності підприємства, можливого подальшого його банкрутства та втрати державою контролю над його активами. Державне майно є матеріальною основою держави, право власності якої є непорушним, а тому безпідставне стягнення грошових коштів із стратегічно важливого підприємства, заснованого на державній власності, порушуватиме економічні інтереси держави.
		Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2017 року та 13 червня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційними скаргами Фонду державного майна України та ПАТ «ОПЗ». Ухвалою від 24 липня 2017 року справу призначено до судового розгляду.
		Згідно з підпунктом 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України), касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
		Справу разом із матеріалами касаційного провадження 06 березня 2018 року передано до Верховного Суду.
		Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновки про наявність підстав для часткового задоволення касаційних скарг, що зумовлює скасування оскаржуваних судових рішень з направленням справи на новий розгляд.
		Під час визначення меж розгляду справи судом касаційної інстанції підлягають застосуванню правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. 
		Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
		Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Зазначеним вимогам закону оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій повною мірою не відповідають.
		Щодо фактичних обставин справи
		Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 25 липня 2016 року частковим арбітражним рішенням за згодою № 1 Арбітражного інституту Торгової палати м. Стокгольма у справі № V 2016/065 за позовом Остхем Холдинг Лімітед до ПАТ «ОПЗ» про стягнення заборгованості стягнуто на користь заявника з ПАТ «ОПЗ» 193 257 811, 22 дол. США, що становить неоспорюваний непогашений основний борг, та 57 977 343, 37 дол. США, що становить неоспорювану нараховану пеню, яка підлягала сплаті відповідно до статті 7.2 контракту купівлі-продажу природного газу від 20 січня 2013 року № 20/СН-36-1.
		Відповідно до пункту 9.2 цього контракту у разі неможливості досягнути згоди в процесі переговорів і консультацій протягом 30 днів з моменту виникнення будь-якого спору або розбіжності, спори передаються на розгляд в Арбітражний інститут Торгової палати м. Стокгольма. 
		Згідно з довідкою Арбітражного інституту Торгової палати м. Стокгольма від 28 липня 2016 року часткове арбітражне рішення за згодою в арбітражному провадженні ухвалено 25 липня 2016 року, набрало законної сили 25 липня 2016 року та є обов'язковим для виконання сторонами відповідно до статті 40 Арбітражного Регламенту Арбітражного інституту Торгової палати м. Стокгольма.
		Задовольняючи клопотання про визнання рішення іноземного суду та надання дозволу на його виконання на території України, суди першої та апеляційної інстанцій зробили висновки про відповідність рішення іноземного суду вимогам законодавства України та про те, що таке рішення підлягає визнанню та виконанню на території України; публічний порядок України не порушує.
		Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій, вважаючи, що вони є передчасними з огляду на таке.
		Щодо норм права, які підлягали застосуванню судами першої та апеляційної інстанцій
		Питання щодо визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні регулюється Конвенцією про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1958 року, яка ратифікована Українською РСР відповідно до Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 22 серпня 1958 року «Про ратифікацію Конвенції про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень» (далі - Нью-Йоркська конвенція). Відповідно до статті 6 Закону України «Про правонаступництво України» Україна підтвердила свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України. Згідно з роз'ясненням Міністерства закордонних справ України від 07 лютого 2000 року № 4.3/8-076.137 Нью-Йоркська конвенція набрала чинності для України 10 січня 1961 року.
		Згідно зі статтею 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.
		За правилами статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
		Відповідно до статті 15 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Згідно з принципом сумлінного дотримання міжнародних договорів Україна виступає за те, щоб й інші сторони міжнародних договорів України неухильно виконували свої зобов'язання за цими договорами.
		З огляду на наведене положення Нью-Йоркської конвенції є обов'язковими до виконання Україною та є пріоритетним та має вищу юридичну силу щодо національного законодавства України (за виключенням Конституції України), що регулюють спірні правовідносини.
		У частині першій статті І Нью-Йоркської конвенції передбачено, що цей міжнародний договір застосовується до визнання і виконання арбітражних рішень, постановлених на території іншої держави, ніж держава, де запитуються їх визнання і виконання, за спорами, сторонами в яких можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Її належить застосовувати також щодо арбітражних рішень, які не вважаються внутрішніми рішеннями у тій державі, де запитуються їх визнання та виконання.
		За правилами статті ІІ цієї конвенції кожна договірна держава визнає письмову угоду, за якою сторони зобов'язуються передавати в арбітраж всі або будь-які спори, що виникли або можуть виникнути між ними у зв'язку з будь-яким конкретними договірними або іншими правовідносинами, об'єкт яких може бути предметом арбітражного розгляду. Термін «письмова угода» включає арбітражне застереження в договорі, або арбітражну угоду, підписану сторонами, або міститься в обміні листами або телеграмами.
		Відповідно до статті ІІІ Нью-Йоркської конвенції кожна договірна держава визнає арбітражні рішення як обов'язкові та виконує їх відповідно до процесуальних норм тієї території, де запитуються визнання та виконання цих рішень, на умовах, викладених у статтях Конвенції.
		Відповідно до частини першої статті 390 ЦПК України 2004 року (процесуального закону України, чинного на момент постановлення оскаржуваних судових рішень) рішення іноземного суду (суду іноземної держави; інших компетентних органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних чи господарських справ; іноземних чи міжнародних арбітражів) визнаються та виконуються в Україні, якщо їх визнання та виконання передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності.
		Згідно зі статтями 391, 392 ЦПК України 2004 року рішення іноземного суду може бути пред'явлено до примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили і розглядається судом за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника. Якщо боржник не має місця проживання або місцезнаходження на території України або його місце проживання або місцезнаходження невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцезнаходженням в Україні майна боржника.
		Верховний Суд під час розгляду справи керується тим, що клопотання про визнання й виконання рішень іноземних судів (арбітражів) суд розглядає у визначених ними межах і не може вдаватися до оцінки правильності цих рішень по суті, вносити до них будь-які зміни. 
		Згідно із наведеними нормами права Україна як держава за загальним правилом визнає та виконує іноземні арбітражні рішення на підставі норм міжнародного права, імплементованих у національному законодавстві, не здійснюючи оцінки їх правильності по суті.
		Щодо дотримання вимог оформлення клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду
		Визнання та виконання арбітражного рішення іноземної країни згідно з нормами міжнародного права та національного законодавства обумовлене дотриманням певних вимог, що висуваються до оформлення таких клопотань, що відповідає принципу суверенітету України на всій її території (стаття 2 Конституції України).
		За правилами статті IV Нью-Йоркської Конвенції для отримання згаданого в статті ІІІ визнання і приведення до виконання, сторона, яка просить визнання і приведення до виконання, під час подання такого прохання надає: a) належним чином засвідчене арбітражне рішення або належним чином завірену копію такого; b) справжню угоду, згадану в статті II, або належним чином засвідчену її копію. Якщо арбітражне рішення або угода викладені не офіційною мовою тієї країни, де порушене клопотання про визнання і приведення до виконання цього рішення, надає переклад цих документів на цю мову. Переклад засвідчується офіційним чи присяжним перекладачем чи дипломатичною або консульською установою.
		Відповідно до частини другої статті 35 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» сторона, що спирається на арбітражне рішення або порушує клопотання про його виконання, повинна подати оригінал належним чином засвідченого арбітражного рішення або належним чином засвідчену копію такого, а також оригінал арбітражної угоди, зазначеної в статті 7, або належним чином засвідчену копію такої. Якщо арбітражне рішення або угода викладені іноземною мовою, сторона повинна подати належним чином засвідчений переклад цих документів на українську мову.
		Відповідно до частин другої-четвертої статті 394 ЦПК України 2004 року до клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду додаються документи, передбачені міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не визначено перелік документів, що мають додаватися до клопотання, або за відсутності такого договору, до клопотання додаються такі документи: 1) засвідчена в установленому порядку копія рішення іноземного суду, про примусове виконання якого подається клопотання; 2) офіційний документ про те, що рішення іноземного суду набрало законної сили (якщо це не зазначено в самому рішенні); 3) документ, який засвідчує, що сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду і яка не брала участі в судовому процесі, була належним чином повідомлена про час і місце розгляду справи; 4) документ, що визначає, в якій частині чи з якого часу рішення іноземного суду підлягає виконанню (якщо воно вже виконувалося раніше); 5) документ, що посвідчує повноваження представника (якщо клопотання подається представником); 6) засвідчений відповідно до законодавства переклад перелічених документів українською мовою або мовою, передбаченою міжнародними договорами України. 
		Вимоги до клопотання про визнання та надання дозволу на примусове виконання на території України рішення іноземного суду та доданих до нього документів визначаються не тільки нормами чинного процесуального законодавства України, а й, у першу чергу, правилами Нью-Йоркської конвенції. Проте суди, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, не дали належної оцінки та не врахували того, що клопотання з доданими до нього документами не відповідає вимогам статті IV Нью-Йоркської конвенції, статті 35 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», що висуваються до оформлення таких клопотань та доданих до них документів. Виконання таких вимог покладається виключно на сторону, яка звертається до компетентного суду України з таким клопотанням.
		Питання, які підлягають дослідженню під час розгляду клопотання про визнання та надання дозволу на виконання рішення іноземного суду на території України
		Відповідно до частини першої статті V Нью-Йоркської конвенції у визнанні та виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно спрямоване, тільки якщо ця сторона надасть компетентній владі за місцем, де проситься визнання і приведення у виконання, докази того, що:(a) сторони в арбітражній угоді були за застосованим до них законом у будь-якій мірі недієздатними, або ця угода є недійсною згідно із законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а за відсутності такої вказівки, за законом країни, де рішення було винесене; 
		(b) або сторона, проти якої винесене рішення, не була належним чином повідомленою про призначення арбітра або про арбітражний розгляд чи з інших причин не могла надати свої пояснення, (c) або зазначена ухвала винесена щодо спору, не передбаченого або такого, що не підпадає під умови арбітражної угоди або арбітражного застереження в договорі, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди або арбітражного застереження в договорі, з тим, проте, що якщо постанови з питань, що охоплюються арбітражною угодою або застереженням, можуть бути відокремлені від тих, які не охоплюються такою угодою або застереженням, то та частина арбітражного рішення, яка містить постанову з питань, що охоплюються арбітражною угодою або арбітражним застереженням у договорі, може бути визнана та приведена до виконання; (d) або склад арбітражного органу або арбітражний процес не відповідали угоді сторін або, за відсутності такого, не відповідали закону тієї країни, де мав місце арбітраж; (e) або рішення ще не стало остаточним для сторін або було скасоване чи призупинене виконанням компетентною владою країни, де воно було винесене, або країни, закон якої застосовується.
		Відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» арбітражне рішення, незалежно від того, в якій країні воно було винесено, визнається обов'язковим і при поданні до компетентного суду письмового клопотання виконується з урахуванням положень цієї статті та статті 36, відповідно до якої у визнанні або у виконанні арбітражного рішення, незалежно від того, в якій державі воно було винесено, може бути відмовлено лише: 1) на прохання сторони, проти якої воно спрямоване, якщо ця сторона подасть компетентному суду, у якого просить визнання або виконання, доказ того, що: одна із сторін в арбітражній угоді, зазначеній у статті 7, була якоюсь мірою недієздатною; або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а в разі відсутності такої вказівки, за законом держави, де рішення було винесено; або сторону, проти якої винесено рішення, не було належним чином сповіщено про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення; або рішення винесено щодо спору, не передбаченого арбітражною угодою, або такого, що не підпадає під її умови, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди; проте, якщо постанови з питань, охоплених арбітражною угодою, можуть бути відокремлені від тих, які не охоплюються такою угодою, то та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, що охоплені арбітражною угодою, може бути визнана і виконана; або склад третейського суду або арбітражна процедура не відповідали угоді між сторонами або, за відсутності такої, не відповідали закону тієї держави, де мав місце арбітраж; або рішення ще не стало обов'язковим для сторін, або було скасовано, або його виконання зупинено судом держави, в якій або згідно із законом якої воно було прийнято; або якщо суд визнає, що: об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України; або визнання та виконання цього арбітражного рішення суперечить публічному порядку України. 
		Згідно зі статтею 396 ЦПК України 2004 року клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не задовольняється у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, такі випадки не передбачено, у задоволенні клопотання може бути відмовлено:1) якщо рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно постановлено, не набрало законної сили; 2) якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином повідомлено про розгляд справи; 3) якщо рішення ухвалене у справі, розгляд якої належить виключно до компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до закону органу України; 4) якщо ухвалене рішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах, що набрало законної сили, або якщо у провадженні суду України є справа у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах до часу відкриття провадження у справі в іноземному суді; 5) якщо пропущено встановлений міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та цим Законом строк пред'явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні; 6) якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду; 7) якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України; 8) в інших випадках, встановлених законами України.
		За загальним правилом, до клопотання про визнання та виконання арбітражного рішення заявником на стадії звернення з ним та прийняття його судом першої інстанції подаються такі документи, що мають бути у матеріалах справи: належним чином завірений оригінал арбітражу або належним чином завірена копія рішення такого іноземного суду (мовою оригіналу), 
		відомості про належне сповіщення сторін про призначення арбітрів, 
		відомості про належне сповіщення про дату, час та місце здійснення арбітражного розгляду, за результатами проведення якого ухвалене арбітражне рішення у арбітражному провадженні.
		Надання належним чином завіреного оригіналу рішення або належним чином завіреної копії рішення іноземного суду (мовою оригіналу)
		Оцінюючи вимоги Нью-Йоркської конвенції щодо надання суду належним чином завіреної копії рішення арбітражу, Верховний Суд врахував, що завірення арбітражного рішення - це сукупність послідовних дій і засобів, спрямованих на підтвердження компетентним органом справжності підписів, що містяться в ньому. Метою засвідчення арбітражного рішення чи його копії є підтвердження автентичності тексту, складеного призначеними арбітрами. Засвідчуючи копію арбітражного рішення, повноважна особа підтверджує, що така копія є ідентичною оригіналу рішення. Особи, уповноважені завіряти копію арбітражного рішення, як правило, є особами, уповноваженими підтверджувати справжність оригінального арбітражного рішення.
		Вимога національного процесуального закону щодо надання засвідченого арбітражного рішення чи завіреної його копії має забезпечити отримання судом, який вирішує питання про визнання та надання дозволу на виконання рішення іноземного суду, документа, який за усіма зовнішніми ознаками відповідає арбітражному рішенню, яке просять визнати на території відповідної країни. На цьому етапі питання визнання рішення арбітражу та надання дозволу на його виконання по суті судом не вирішуються. Подання належних документів є попередньою умовою для початку процедури визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення. У разі недотримання цієї умови, клопотання до розгляду судом не приймається.
		Втім, до клопотання у цій справі не додано оригінал арбітражного рішення або його копію, засвідчену особою, уповноваженою, згідно з Арбітражним регламентом та іншими правилами, посвідчувати оригінал арбітражного рішення, зокрема генеральним секретарем арбітражної інституції.
		Ненадання належних документів, передбачених Нью-Йоркською конвенцією та національним процесуальним законодавством, перешкоджає розгляду та вирішенню відповідного клопотання національними судами.
		Хоча до розглядуваного клопотання не додано документ, в якому б містилися відомості про призначення арбітрів для розгляду позову Остхем Холдинг Лімітед до ПАТ «ОПЗ» у названому арбітражі, а також відомості про належне сповіщення про дату, час та місце здійснення арбітражного розгляду, проте сторона, проти якої постановлене рішення міжнародного арбітражу, не посилається на це та не обґрунтовує, що ця обставина перешкодила їй надати свої пояснення у справі. А отже Верховний Суд визнає дотриманою цю вимогу Нью-Йоркської конвенції.
		Встановивши факт порушення заявником підпункту «a» частини першої статті V Нью-Йоркської конвенції, Верховний Суд констатує, що недотримання заявником формалізованих вимог щодо оформлення такого клопотання з доданими до нього документами унеможливило його розгляд судом за встановлених обставин. Зазначені документи, додані до клопотання, мали бути відповідним чином посвідчені з дотриманням вимог посвідчення, що визначені у Нью-Йоркській конвенції та національному законодавстві. 
		Отже, суд першої інстанції зобов'язаний був до початку розгляду поданого клопотання вирішити питання, чи належним чином оформлене звернення з доданими до нього документами до компетентного суду України (відповідно до вимог, що наведені у Нью-Йоркській конвенції та законодавстві України).
		Відповідно до частини четвертої статті 394 ЦПК України 2004 року суд, встановивши, що клопотання і документи, що додаються до нього, не оформлено відповідно до вимог, передбачених цією главою, або до клопотання не додано всі перелічені документи, залишає його без розгляду та повертає клопотання разом з документами, що додані до нього, особі, що його подала.
		Зважаючи на наведене, суд першої інстанції передчасно здійснив розгляд клопотання, не взявши до уваги наявність істотних процесуальних перешкод для початку та здійснення його судового розгляду.
		З огляду на допущені судами порушення норм процесуального права Верховний Суд зробив висновок, що рішення судів безумовно підлягають скасуванню. Наявність порушень, допущених судами під час оцінки дотримання формалізованих вимог до клопотання та доданих до нього документів, Верховний Суд позбавляє можливості дати оцінку обґрунтованості доводів заявників щодо порушення публічного порядку під час його розгляду. Під час нового розгляду справи судами належить з'ясувати усі зазначені у цій постанові процесуальні питання та надати їм належну оцінку на підставі наданих сторонами документів.
		Щодо вирішення судом під час розгляду клопотання питання дотримання публічного порядку України
		За частиною другою статті V Нью-Йоркської конвенції у визнанні і приведенні до виконання арбітражного рішення може бути також відмовлено, якщо компетентна влада країни, в якій проситься визнання і виконання, вважатиме, що:(a) об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законами цієї країни, (b) або визнання і приведення до виконання цього рішення суперечать публічному порядку цієї країни.
		В оцінці наведених доводів та аргументів щодо публічного порядку під час нового розгляду судам необхідно враховувати таке.
		Підстави, наведені в пункті 2 статті V Нью-Йоркської конвенції, охороняють публічні інтереси держави, в якій подано клопотання про примусове виконання, та, відповідно, суди вправі використовувати їх ex officio, тобто в силу власних зобов'язань суду держави, після подання заяви про визнання й звернення до виконання арбітражного рішення.
		Тобто суд держави, в якій подане таке клопотання, зобов'язаний ex officio, згідно з природою власних повноважень та його правовим статусом у державі, перевірити за власною ініціативою та в обов'язковому порядку дотримання публічного порядку в кожному випадку, незалежно від того, чи посилається сторона, яка заперечує проти визнання та звернення до виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу, на предмет існування названих перешкод для такого звернення і його задоволення судом.
		Такі обов'язки покладаються на суд держави, який діє від її імені, реалізуючи владні повноваження від імені країни як публічно-правового утворення.
		Верховний Суд наголошує, що суди зобов'язані здійснити перевірку того, чи призведе до порушення публічного порядку України саме визнання і звернення до виконання цього арбітражного рішення.
		З'ясування цього питання за своїм змістом є значно ширшим, ніж вирішення питання того, чи є правочин, укладений між сторонами арбітражного провадження, таким, що порушує публічний порядок України. Враховуючи наведене, Верховний Суд робить висновок, що суди жодним чином не з'ясували питання того, чи не суперечить визнання і приведення до виконання арбітражного рішення публічному порядку України.
		Зважаючи на наведене, під час нового розгляду справи судам необхідно перевірити, чи наявні підстави вважати, що визнання і приведення до виконання арбітражного рішення порушуватиме національний публічний порядок.
		Оцінка арбітрабельності спору
		Відповідно до змісту та правової природи правила частини другої статті V Нью-Йоркської конвенції суд, що здійснює розгляд такого клопотання, зобов'язаний ex officioз'ясувати питання арбітрабельності спору, тобто вирішити, чи може бути об'єкт спору предметом арбітражного розгляду за законами країни, в якій заявлено прохання про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення міжнародного арбітражу.
		Отже, обов'язковим елементом одночасно зі з'ясуванням дотримання публічного порядку є надання оцінки арбітрабельності спору, вирішеного міжнародним арбітражем. Під час вирішення питання про визнання рішення іноземного суду та надання дозволу на його виконання на території України суди мають встановити арбітрабельність спорів за законодавством України, тобто можливість передання спору на розгляд арбітражу/третейському суду, відсутність будь-яких перешкод цьому. Такі правила передбачені й підпунктом (а) пункту 2 статті V Нью-Йоркської конвенції. Оцінюючи, чи є спір арбітрабельним, необхідно враховувати суб'єктний склад учасників спору та предмет спору.
		Суди першої та апеляційної інстанцій у своїх рішеннях не дали оцінки питанню щодо дотримання публічного порядку України та арбітрабельності спору, розглянутого міжнародним арбітражем у цій справі. Суди помилково вважали, що дослідження цих питань перебуває поза межами їх процесуальних обов'язків, застосувавши принцип диспозитивності судового процесу, що не підлягає поширенню на спірні правовідносини під час вивчення наведених питань. Дослідження наведених питань є не стільки правом, скільки безпосереднім обов'язком суду держави, в якій заявлено клопотання про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу за правилом частини другої статті V Нью-Йоркської конвенції.
		Суди також помилилися у визначенні предмета обов'язкового дослідження у справі цієї категорії. Зокрема, за змістом правила частини другої статті V Нью-Йоркської конвенції перешкодою для задоволення відповідного клопотання наявні обставини, коли саме таке визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення арбітражу суперечитиме публічному порядку. Натомість суди обмежилися констатацією, що контракт, укладений між сторонами арбітражного розгляду, не визнаний у іншому судовому провадженні недійсним з підстав порушення публічного порядку. Це свідчить про помилкове визначення національними судами предмета та меж судового розгляду в такій категорії справ.
		Узагальнені висновки щодо дотримання процесуальних вимог під час розгляду такої категорії заяв національними судами України.
		Зважаючи на наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що розглядаючи подане клопотання, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували та не виконали зазначених процесуальних правил. В оскаржуваних судових рішеннях відсутні висновки щодо відповідності рішення іноземного суду критеріям, встановленим міжнародним правом та національним законодавством, а також висновки щодо порушення чи дотримання національного публічного порядку, на що посилалась сторона, проти якої ухвалено рішення іноземного суду. Питання дотримання публічного порядку України та з'ясування питання арбітрабельність спору підлягало перевірці та вирішенню судом України за власною ініціативою, ex officio.
		За результатами системного аналізу конструкції статті V Нью-Йоркської конвенції Верховний Суд зробив висновок, що підстави відмови у визнанні та наданні дозволу на виконання арбітражного рішення кваліфіковано як ті, що застосовуються на прохання тієї сторони, проти якої воно постановлено (частина перша), й як ті, що застосовуються судом як органом компетентної влади країни, в якій подано таке клопотання ex officio (частина друга). Тобто суд зобов'язаний перевірити наявність перешкод, визначених у підпунктах (а) та (b) частини другої статті V Нью-Йоркської конвенції, за власною ініціативою, діючи як компетентний орган влади країни і без звернення жодної із сторін спору такого судового провадження.
		У справі, що переглядається, принцип диспозитивності судового розгляду застосуванню не підлягає, оскільки визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення за своєю правовою природою є втручанням у публічний порядок та суверенні права країни, в якій просять визнати арбітражне рішення та надати дозвіл на його виконання. А отже суд першої інстанції має вирішити, чи є таке втручання допустимим та відповідає Нью-Йоркській конвенції та національному законодавству.
		Суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили відсутність чи наявність підстав для відмови у задоволенні клопотання про визнання та надання дозволу на примусове виконання арбітражного рішення на території України, а саме правила статті VНью-Йоркської конвенції, статті 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» та статті 396 ЦПК України 2004 року. Визнання рішення іноземного суду та надання дозволу на його виконання на території України можливе лише за умови відсутності підстав для відмови у визнанні або у виконанні такого арбітражного рішення. 
		Таким чином, не дослідивши усі ці обставини, не отримавши відповідні докази та документи, наведені висновки судів першої та апеляційної інстанцій є передчасними та такими, що зроблені без з'ясування усіх обставин, що мають значення для об'єктивного вирішення спору.
		Верховний Суд встановив, що суди першої та апеляційної інстанцій зробили передчасні висновки, що клопотання про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення підлягає задоволенню. Судами не досліджено наявні у матеріалах справи докази, а також не виконано вимог статті VНью-Йоркської конвенції, статті 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» та статті 396 ЦПК України 2004 року, касаційна скарга ПАТ «ОПЗ» підлягає частковому задоволенню.
		Таким чином, під час розгляду клопотання про визнання рішення іноземного суду та надання дозволу на його виконання підлягають перевірці всі умови, за яких рішення іноземного суду підлягає визнанню та виконанню на території України на підставі належних та допустимих доказів.
		Щодо оцінки інтересів Фонду державного майна України під час розгляду клопотання
		Верховний Суд врахував, що сторони у справі є юридичними особами, є самостійними учасниками цивільного обороту, наділені для цього повною правосуб'єктністю, спір між ними виник з договірних правовідносин.
		Відповідно до частини другої статті 22 ГК України суб'єктами господарювання державного сектору економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному капіталі яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.
		Згідно з частинами п'ятою та шостою статті 22 ГК України держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектору і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління. Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у державному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів. Відносини органів управління з названими суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах.
		Відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону України «Про Фонд державного майна України» до основних завдань Фонду державного майна України належать захист державних пакетів акцій (часток), що належать до сфери управління Фонду державного майна України на території України.
		Під час оцінки доводів касаційної скарги стосовно незалучення до участі у справі Фонду державного майна України та Кабінету Міністрів України Верховний Суд врахував, що зазначені суб'єкти не були учасниками контракту та не були залучені до участі арбітражем, отже не є сторонами арбітражного розгляду. Проте суди першої та апеляційної інстанцій повинні були з'ясували характер відносин органів управління з названим суб'єктом господарювання з метою встановлення обмежень у правосуб'єктності ПАТ «ОПЗ». Суди не перевірили доводи Фонду державного майна України щодо порушення публічного порядку України та порушення прав та інтересів Фонду державного майна України арбітражним рішенням.
		Суб'єктний склад учасників процесу безпосередньо пов'язаний із суб'єктами спору, що є предметом розгляду міжнародного комерційного арбітражу. Участь третіх осіб у цивільному процесі у справах про визнання арбітражного рішення залежить від визнання їх правового статусу як третіх осіб під час арбітражного розгляду. Відмовляючи у задоволенні клопотання Фонду державного майна України, суд першої інстанції зазначив, що Арбітражний інститут Торгової палати м. Стокгольма під час судового розгляду спору між Остхем Холдинг Лімітед та ПАТ «ОПЗ» не залучав до участі у справі як третіх осіб Фонд державного майна України та Кабінет Міністрів України, такі суб'єкти із самостійними заявами до судової установи не звертались, а тому відсутні підстави для залучення їх до участі у справі як третіх осіб. Проте суд першої інстанції не надав оцінки доводам Фонду державного майна України щодо його прав та інтересів у зв'язку із розглядом клопотання про визнання рішення іноземного суду та надання дозволу на його виконання на території України та  не дослідив, яким чином може вплинути виконання цього рішення на діяльність Фонду державного майна України.
		Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційна скарга Фонду державного майна України підлягає частковому задоволенню, оскільки для постановлення законного та обґрунтованого рішення у справі мають бути встановлені обставини на підставі доказів, що не були належним чином дослідженні судами першої та апеляційної інстанцій.
		Доводи касаційних скарг, що рішення від 25 липня 2016 року не набрало законної сили, відхиляються Верховним Судом, оскільки оскарження заключного рішення від 11 жовтня 2016 року, яким вирішено питання про стягнення відсотків, не впливає на зміст цього рішення, його законність та обов'язковість, оскільки стосується інших вимог, які не були предметом розгляду під час ухвалення часткового рішення 25 липня 2016 року. При цьому, суди встановили, що на момент розгляду клопотання по суті заключне рішення сторонами не оскаржувалось.
		Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
		За правилом пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
		За правилами частин четвертої та п'ятої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
		Враховуючи, що порушення норм процесуального права допустили суди першої та апеляційної інстанцій, а також те, що клопотання Остхем Холдинг Лімітед подано до набрання чинності новою редакцією ЦПК України (до 15 грудня 2017 року), положення статті 23 цього Кодексу щодо розгляду справи про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу апеляційним загальним судом не може бути застосовано, отже Верховний Суд вважає обґрунтованим рішення про направлення справи на новий розгляд до Южного міського суду Одеської області.
		Керуючись статтями 389, 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційні скарги Публічного акціонерного товариства «Одеський припортовий завод» та Фонду державного майна України задовольнити частково.
		Ухвалу Южного міського суду Одеської області від 06 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 10 травня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                                                 В. А. Стрільчук
		 
		Судді                                                                                                              С. О. Карпенко
		 
		                                                                                                                        С.О.Погрібний
		 
		                                                                                                                        О.В.Ступак
		 
		                                                                                                                        Г.І.Усик

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...