Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 201/3664/17 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із сімейних правовідносин.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 21.08.2018. Забезпечено надання загального доступу: 21.08.2018.
Дата набрання законної сили: 15.08.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова 
		Іменем України
		 
		15 серпня 2018 року
		м. Київ
		 
		справа № 201/3664/17
		 
		провадження № 61-19473 св 18 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
		 
		Головуючого - Червинської М. Є., 
		суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Журавель В. І., Крата В.І.,                     КурилоВ. П.,                 
		 
		учасники справи:
		 
		позивач - Головне територіальне управління юстиції в Дніпропетровській області в інтересах ОСОБА_4,
		представники ОСОБА_4 - адвокат ОСОБА_5, Міністерство юстиції України,
		відповідач - ОСОБА_6,
		 
		розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу адвоката ОСОБА_5, який діє в інтересах ОСОБА_4, на постанову апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 лютого 2018 року у складі колегії суддів Городничої В. С., Варенко О. П., Лаченкової О. В.,
		 
		 
		 
		 
		ВСТАНОВИВ :
		 
		У березні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6            та просив визнати незаконним утримування ОСОБА_6 на території            України двох малолітніх дітей ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2, та повернути їх                            на територію держави Ізраїль батькові ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1.
		 
		Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська                              від 30 листопада 2017 року позов задоволено, визнано незаконним утримування ОСОБА_6 на території України двох малолітніх дітей ОСОБА_7            і ОСОБА_8 та ухвалено повернути малолітніх дітей на територію держави Ізраїль їх батькові ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1, а в разі невиконання рішення в добровільному порядку - зобов'язано                ОСОБА_6 повернути дітей їх батькові ОСОБА_4 Рішення суду в частині повернення малолітніх дітей ОСОБА_7 і ОСОБА_8 до держави Ізраїль допущено до негайного виконання.
		 
		Суд першої інстанції виходив із того, що утримування малолітніх дітей на території України є незаконним, а тому враховуючи найвищі інтереси дітей необхідно повернути ОСОБА_7 і ОСОБА_8 до держави Ізраїль, яка є державою їх постійного місця проживання. 
		 
		Постановою апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 лютого            2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 задоволено, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 30 листопада 2017 року скасовано та відмовлено в задоволенні позову. 
		 
		Апеляційний суд виходив із того, що даний спір є спором між батьками щодо місця проживання малолітніх дітей та щодо участі у вихованні дітей того з батьків, хто проживає окремо від них, а також, що повернення дітей до держави Ізраїль нанесе більшої шкоди їх інтересам, усталеному побуту та моральному розвитку, ніж залишення їх у країні перебування, тобто в Україні.
		 
		23 березня 2018 року адвокат ОСОБА_5 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 лютого 2018 року та просив скасувати її, оскільки висновки суду не ґрунтуються на обставинах справи. 
		 
		03 квітня 2018 року Міністерство юстиції України подало до Верховного Суду заяву про приєднання до вказаної касаційної скарги. 
		 
		17 травня 2018 року ОСОБА_6 подала до Верховного Суду відзив на вказану касаційну скаргу та зазначила, що рішення апеляційного суду ґрунтується на всебічно досліджених обставинах справи та прийняте з правильним застосуванням норм матеріального права й дотриманням норм процесуального права, а тому просила залишити касаційну скаргу без задоволення.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 25 квітня 2018 року відкрито провадження в даній справі.
		 
		Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
		 
		Відповідно до вимог частин першої, другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недоведеність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 
		 
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. 
		 
		Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. 
		 
		Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
		 
		Суди встановили, що 11 липня 2009 року ОСОБА_4 та ОСОБА_6 уклали шлюб та згодом переїхали проживати до держави Ізраїль. 
		 
		Під час проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_6 в Ізраїлі в них народилось двоє дітей: ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2.
		 
		06 липня 2016 року на підставі дозволу ОСОБА_4 на строкову поїздку           ОСОБА_6 разом з дітьми вилетіли в Україну з метою сімейного візиту з запланованою датою повернення до Ізраїлю - 25 серпня 2016 року. 
		 
		25 серпня 2016 року ОСОБА_6 відмовилася повернутися з дітьми чи повернути дітей до держави Ізраїль. Про це повідомила їх батька, який у вересні 2016 року відвідував свою сім'ю в Україні з метою переконати        ОСОБА_6 повернути дітей, однак вона відмовилася.
		 
		Станом на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій ОСОБА_6 разом з дітьми проживає в Україні за адресою: АДРЕСА_2.
		 
		Порядок та умови захисту дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування визначений Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, ратифікованою Україною 11 січня 2006 року (далі - Конвенція), яка спрямована на забезпечення невідкладного повернення дітей до держави їхнього постійного проживання. 
		 
		З дотриманням строків, передбачених «Порядком виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 10 липня           2006 року № 952 (зі змінами) (далі - Порядок), 17 листопада 2016 року ОСОБА_4 подав до Міністерства юстиції України як центрального органу України з виконання Конвенції заяву про повернення дітей через центральний орган держави Ізраїль.
		 
		Виходячи зі змісту положень статті 3 Конвенції, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої 
		статті 3 Конвенції.
		 
		Відповідальністю за вивезення особи за межі держави Ізраїль та викрадення з-під опіки передбачена статтями 370, 373 Карного Закону Держави Ізраїль 1977 року. 
		 
		Сторони не заперечували, що ОСОБА_7 і ОСОБА_8 з моменту свого народження та безпосередньо до переміщення, тобто до 06 липня 2016 року, проживали в державі Ізраїль, а ОСОБА_4 і ОСОБА_6 фактично здійснювали піклування над дітьми.
		 
		Стаття 5 Конвенції визначає як незаконне таке переміщення або утримування дитини, коли при цьому порушуються права піклування про дитину, які належать заявнику, що включають в себе,  зокрема, і право визначати місце проживання дитини. 
		 
		Згідно з роз'ясненнями Міністерства юстиції України від 29 серпня                 2011 року тимчасовий чи постійний виїзд дитини за кордон має відбуватися лише за  погодженням з іншим із батьків. У тих випадках, коли дитина виїжджає з одним із батьків без дозволу іншого з батьків,  має бути  невідкладно  постановлено рішення про її повернення, зокрема, до постійного місця проживання в іноземній державі. 
		 
		З 25 серпня 2016 року внаслідок свідомих дій ОСОБА_6, які були вчинені всупереч домовленості та наданої ОСОБА_4 згоди на тимчасовий виїзд дітей за кордон, діти не були повернуті за місцем свого постійного проживання до держави Ізраїль, що є незаконним вивезенням та утримуванням дітей та  призвело до порушення права ОСОБА_4 піклування про дітей.
		 
		Конвенція визначає вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного її проживання.
		 
		Відповідно до статті 13 Конвенції судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов'язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: а) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримання, або дали згоду на переміщення або утримання, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримання; b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.
		 
		Обов'язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини. 
		 
		ОСОБА_6 не надала судам належних доказів, що батько ОСОБА_4 дав згоду на переміщення дітей чи фактично не здійснював права піклування на момент переміщення дітей, існує серйозний ризик, чи, що повернення дітей до держави Ізраїль загрожує їм психологічною або фізичною небезпекою, чи що внаслідок повернення діти потраплять у нестерпні умови. 
		 
		Положення щодо громадянства дитини не підлягають застосуванню оскільки Конвенція не ставить питання повернення дитини до місця постійного проживання в залежність від громадянства дитини. Вирішення питання про повернення  дитини  до країни місця постійного проживання з метою вирішення компетентним судом питання щодо місця проживання  дитини та опіки над нею, пов'язується з місцем постійного проживання  дитини, а не належністю до громадянства. 
		 
		З огляду на викладене факт набуття дітьми ОСОБА_7 і ОСОБА_4 громадянства України відповідно до рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області від 01 серпня 2016 року набули громадянство України на підставі частини першої пункту 7 Закону України «Про громадянство України, не має значення для вирішення даної справи. 
		 
		Ураховуючи найкращі інтереси дітей, установивши, що постійним місцем проживання до переміщення дітей на територію України була держава Ізраїль, а також те, що утримання дітей на території України було здійснене матір'ю ОСОБА_6 без згоди батька ОСОБА_4 та порушує право батька на піклування дітьми, в зв'язку з чим є незаконним, а також беручи до уваги, що ОСОБА_6 не довела факт наявності підстав для відмови в поверненні дітей, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову та забезпечення повернення дітей разом з їх матір'ю до держави Ізраїль. 
		 
		Рішення суду першої інстанції про повернення дітей до держави постійного місця проживання, прийняте на підставі Конвенції, відповідає пункту 1 статті 6, статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, що підтверджується практикою Європейського суду з прав людини (справи «Іглесіас проти Іспанії», рішення від 29.04.2003, «Мейер проти Португалії» рішення від 26.06.2003, «Монорі проти Угорщини», рішення від 04.05.2005, «Караджич проти Хорватії», рішення від 15.12.2005, «Карас проти Румунії», рішення від 27.07.2006). 
		 
		Статтями 157 і 160 Сімейного кодексу України передбачено, що питання  виховання дитини, а також визначення місця проживання дитини вирішуються батьками спільно та за згодою. При цьому відповідно до статті 162 Сімейного кодексу України в разі, якщо один з батьків самочинно, без згоди другого з батьків, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце проживання, в тому числі  способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини та повернення її за попереднім місцем проживання. 
		 
		Розглядаючи питання щодо повернення дитини до держави постійного проживання, суд не може вирішувати по суті питання щодо піклування про дитину та визначення її місця проживання, оскільки це питання, виходячи зі змісту статті 16 Конвенції, належать до виключної компетенції держави постійного проживання дитини. 
		 
		Суд першої інстанції, задовольняючи позов, не приймав рішення по суті прав піклування про дітей та не визначав їх місця проживання. ОСОБА_7 і ОСОБА_8 мають бути повернуті до держави Ізраїль тим з батьків, хто змінив їх місце проживання без згоди іншого, тобто ОСОБА_6 Лише в разі, якщо ОСОБА_6 не поверне добровільно дітей за місцем їх проживання, ОСОБА_7 і ОСОБА_8 будуть передані батькові для забезпечення їх повернення на територію держави Ізраїль. Такий висновок суду першої інстанції є правильним і відповідає положенням Конвенції та Порядку, якими передбачена можливість примусового виконання рішень в даній категорії справ. 
		 
		Хибним є висновок апеляційного суду, що даний спір є спором між батьками щодо місця проживання малолітніх дітей та щодо участі у вихованні дітей того з батьків, хто проживає окремо від них, оскільки вказані питання можуть бути вирішені лише після повернення дітей до держави постійного місця проживання. В даному ж випадку підлягають з'ясуванню законність переміщення дітей через кордон держави Ізраїль та їх утримання матір'ю на території України, а також наявність передбачених Конвенцією підстав для відмови в поверненні дітей. Оскільки наявні належні докази, що утримування матір'ю ОСОБА_6 дітей ОСОБА_7 і ОСОБА_8 є незаконним, а підстави для відмови в поверненні дітей до держави Ізраїль відсутні, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для скасування рішення суду першої інстанції та відмови в задоволенні позову. 
		 
		Передчасним є також висновок апеляційного суду про те, що в разі повернення до держави Ізраїль ОСОБА_6 буде засуджено, оскільки остаточне рішення в указаній справі судом держави Ізраїль не приймалося. Окрім того, відмовляючи в задоволенні позовних вимог на підставі вказаних обставин, апеляційний суд залишив поза увагою найвищі інтереси дітей та керувався виключно інтересами ОСОБА_6
		 
		Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
		 
		Керуючись статтями ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
		 
		ПОСТАНОВИВ :
		 
		Касаційну скаргу адвоката ОСОБА_5, який діє в інтересах ОСОБА_4, задовольнити.
		 
		Постанову апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 лютого         2018 року скасувати.
		 
		Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська                              від 30 листопада 2017 року залишити без змін.
		 
		З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасоване судове рішення втрачає законну силу.
		 
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:                                                                                                М. Є. Червинська 
		 
		      Н. О. Антоненко 
		 
		      В. І. Журавель 
		 
		                                                                                                                  В. І. Крат 
		 
		      В. П. Курило

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...